17

Размещено на http://www.allbest.ru/

Земське вчительство українських губерній Російської імперії як соціально-професійна група (70-80-ті рр. ХІХ ст.)

І.О. Яременко (м. Київ)

Проаналізовано особливості правового і соціального статусу земського вчителя Російської імперії наприкінці ХІХ ст. Особливу увагу приділено таким аспектам питання, як умови прийняття на службу, соціально-матеріальні права та переваги, інституційні взаємовідносини із державними органами влади та земським керівництвом і т. ін.

Ключові слова: вчитель, земство, освітня діяльність, Російська імперія, Міністерство народної освіти.

Особливості розвитку шкільної освіти в Україні обумовлюють важливість проведення ефективних реформ, які б спиралися на сучасні педагогічні та управлінські досягнення. Актуальність вказаної проблеми підтверджується об'єктивними обставинами та відповідними громадськими й політичними дискусіями протягом останніх років. Вагоме місце в них займає питання належного фінансування загальноосвітніх навчальних закладів - як матеріально-технічного забезпечення, так і педагогічного складу. Вирішення цього завдання потребує, серед іншого, і вивчення історичного досвіду з метою усунення можливості нехтування суспільно-політичними та культурно-освітніми особливостями вітчизняного континууму. Зважаючи на це, важливим є вивчення земського вчительства українських губерній Російської імперії, його статусу як окремої соціально-професійної групи протягом перших десятиліть після започаткування земської та освітньої реформ 1864 р. (70-80-ті рр. ХІХ ст.).

Емпірична база наукового дослідження сформована на основі аналізу достатнього кола джерел (нормативно-правові та підзаконні акти, офіційні звіти інспекторів народних училищ, надруковані у "Повному зібранні законів Російської імперії" та "Журналі Міністерства народної освіти") та історіографічних праць таких дослідників кінця ХІХ - початку ХХ ст. як Б. Веселовський, О. Тютрюмов, В. Чарнолуський та ін.

Проведення у Російській імперії реформ у 1860-1870-х рр., на шляху до модернізації усіх сторін соціально-економічного життя держави, торкнулося й освітньої сфери, зокрема, народної (початкової) освіти. Так, вже на етапі теоретичної підготовки відповідних заходів стала очевидною необхідність не лише простого збільшення кількості навчальних закладів, а й актуалізувалася важливість реформування самої системи початкових шкіл, перш за все, за рахунок якісної зміни її педагогічного складу. У цьому відношенні вже протягом перших пореформених років став проявлятися неабиякий потенціал новостворених земських установ, які з перших зібрань почали приділяти увагу стану і перспективам розвитку народних училищ. 1867 р. став першим роком, коли вказані установи надали конкретну матеріальну допомогу закладам початкової освіти, що включала три напрямки: підготовка та оплата праці педагогічних кадрів, утримання приміщень шкіл (оренда, опалення, освітлення, ремонт) та закупівля навчальних посібників (перш за все, книг для читання) і канцелярського приладдя для письма.

Народні училища в українських навчальних округах (станом на 1873 р.)

Таблиця 1

Прагнучи перейти від фінансування існуючих церковнопарафіяльних шкіл до створення власних земських, було започатковано, перш за все, створення мережі для підготовки педагогічного персоналу. Зокрема, якщо у 1864 р. підготовка педагогів цілком належала до компетенції міністерських вчительських семінарій, до вже у 1865 р. при п'яти повітових училищах було створено спеціальні педагогічні курси земських вчителів. Суто ж земські вчительські школи та семінарії почали виникати з 1869-1870 рр. (наприклад, Новгородська школа (1869 р.), Рязанське училище (1869 р.), Чернігівська (1870 р.), Московська (1871 р.) та Новоторжська (1871 р.) школи, тощо), тобто після прийняття у 1868 р. так званого закону "Про приватні навчальні заклади" (фактична назва - "Про зміну та доповнення нині діючих узаконень про приватні училища").

Варто зауважити, що спочатку міністр народної освіти Д. Толстой виступав проти створення земствами власних навчальних закладів. Зокрема, у своїй доповіді імператору Олександру ІІ він зазначав наступне: "надання земствам права готувати вчителів для народу вельми небажано" і "варто було б відхиляти клопотання земств про відкриття нових вчительських семінарій, а відкривати їх винятково за рахунок уряду". Однак, зважаючи на фінансові можливості органів місцевого самоврядування, профільне відомство змінило своє ставлення, ставши при цьому на шлях посилення контролю за їх освітньою діяльність (див. нижче про умови призначення на посаду земського вчителя).

Вже у 1871 р. міністерство додатково роз'яснило вищезгаданий закон 1868 р. "Про зміну та доповнення нині діючих узаконень про приватні училища" вказавши, що право надавати земствам дозвіл на відкриття навчальних закладів належить місцевому навчально-окружному керівництву. Цей документ сприяв активізації процесу створення земських вчительських семінарій з 1870-х рр.

Характерно, що навчальні програми земських вчительських шкіл були ширші порівняно із урядовими семінаріями і, за словами В. Чарнолуського, на перший план висували не "ремісничу виучку шкільної техніки, а загальну освіту майбутніх вчителів та вчительок". Однак міністерство народної освіти не було зацікавлене у тому, щоб "давати народним вчителям занадто великий розумовий розвиток, внаслідок якого вони здатні захопитися якими-небудь вищими загальнолюдськими питаннями." - йшлося у записці Тверських губернських земських зборів. "Багатьом безпечнішою здається така школа, - зазначалося там же, - яка дає своїм вихованцям помірну кількість знань, дисциплінує їх та випускає юнаків обмежено розвинутих, скромних. ". Досить швидко основним засобом міністерського впливу стало затвердження нових уставів земських навчальних закладів, відповідно до яких органи місцевого самоврядування позбавлялися можливості впливати на особливості навчально-виховного процесу, тобто, по суті, скеровувати власні фінанси у потрібне русло. Наслідком стала відмова від асигнувань, передача земських шкіл та семінарів міністерству народної освіти або навіть їх закриття. Наприкінці ХІХ ст. така доля спіткала наступні школи: Московську (1874 р.), Чернігівську (1879 р.), В'ятську (1880 р.), Костромську (1886 р.), Новгородську (1889 р.), Курську (1890 р.), Олонецьку (1892 р.), тощо.

Вагомою проблемою в діяльності початкових народних училищ була також проблема педагогічного складу. Так, у звіті міністра народної освіти Д. Толстого за 1873 р. ішлося: "Вчительський склад початкових народних училищ, подібно до матеріального стану училищ, є також цілком незадовільним, як у якісному, так і кількісному відношенні. Із 11 000 училищ в губерніях Московського, Харківського, Казанського та Одеського округів у 1873 р., за донесеннями інспекторів народних училищ, більше 500 училищ взагалі не мають вчителів; більше 3000 залишились, за необхідності, з вчителями малограмотними, які випадково потрапили на педагогічний терен і які терпимі лише тому, що їх ніким замінити, та й з інших вчителів лише менша частина може бути визнана задовільною за своїми пізнаннями та умінню вести навчальну справу. При такому становищі, вчительські семінарії, які готують вчителів, що мають належну освіту та знайомі з методами початкової освіти, є суттєво необхідними". Зважаючи на це, прискорено відкривалися навчальні заклади для підготовки вчителів народних училищ. Так, станом на 1 січня 1873 р. в Російській імперії діяло 42 вчительські семінарії та школи, з них - 11 утримувалися за рахунок земств (ще дві семінарії відкрилися власне у 1873 р.). Кадрова проблема обумовлювала необхідність і інших способів підготовки вчителів, зокрема, педагогічних курсів, випускниками яких за вказаний рік стали 30 осіб.

На основі наведених даних із офіційного звіту міністра народної освіти Д. Толстого за 1873 р. (див. табл. 2) можна зробити висновок про те, що профільне відомство мало досить обмежені дані про земські вчительські школи та курси. Відтак, доцільно говорити про відсутність належної уваги до тих навчальних закладів, які не фінансувалися із державної казни.

Земські вчительські школи та курси в українських навчальних округах (за даними офіційного звіту міністра народної освіти за 1873 р.)

Таблиця 2

Ця ситуація почала поступово змінюватися вже з середини 1870-х рр. Зокрема, у 1874 р. було прийнято новий варіант "Положення про початкові народні училища", яке, на відміну від попереднього 1864 р., було покликане реорганізувати центральну систему управління початковою освітою - посилити роль директорів та інспекторів училищ, та, відповідно, послабити вплив училищних рад (які відтепер займалися виключно господарськими та адміністративними питаннями). Окремі статті вказаного документу стосувалися і земських шкіл, зокрема:

- для відкриття земством початкового училища потрібен попередній дозвіл інспектора народних училищ та згода голови повітової училищної ради (така ж процедура закриття у випадку "безладів та шкідливого спрямування навчання") (ст.10,11);

- земство має право самостійно встановлювати розмір утримання початкового училища та порядок звітності (ст.12);

- земство повинно обирати попечителя/попечительку для "завідування" початковим училищем, які затверджувалися та звільнялися губернською училищною радою за поданням повітової училищної ради (в роботі останніх вони мали право брати участь та голосувати при розгляді справ, що стосувалися їх училищ та шкіл) (ст.14) .

При цьому в "Положенні." 1874 р. досить нечітко були прописана процедура прийняття на роботу земського вчителя: мова йшла лише про необхідність отримання "дозволу" та "допуску для виконання вчительських обов'язків" від інспектора народних училищ. Після річного випробувального терміну відповідна кандидатура, за наявності позитивного відгуку від того ж інспектора про придатність до педагогічної діяльності, затверджувалася повітовою училищною радою (ст.18) .

З огляду на численні "непорозуміння, які виникають між земськими та громадськими установами з одного боку, та місцевими директорами і інспекторами, з іншого - з приводу порядку заміщення вчительських вакансій у початкових народних училищах" Міністерство народної освіти 3 травня 1875 р. видало відповідний роз'яснювальний циркуляр. Основний зміст документу, який стосувався земських вчителів, зводився до наступного:

право пошуку та відбору кандидатів на посади вчителів належить, перш за все, земствам як засновникам шкіл, а потім - інспекторам народних училищ;

право надавати дозвіл та допуск до виконання вчительських обов'язків належить винятково інспекторам народних училищ (однак, якщо саме інспектор підібрав відповідну кандидатуру, то додатково потрібна була згода земства);

право затверджувати на посаді осіб, допущених до виконання вчительських обов'язків, належить повітовим училищним радам.

Таким чином, вказаний вище циркуляр, деякою мірою, розширив права земств (як засновників шкіл та установ, що їх утримують) стосовно підбору педагогічних кадрів, однак остаточне рішення про призначення та затвердження належало до компетенції інспекторів народних училищ та училищних рад, які контролювалися профільним міністерством.

земський вчитель правовий соціальний статус

У другій половині 1870-х рр. досить актуальною залишалася проблема якісної підготовки вчителів для земських шкіл. Прагнучи ліквідувати відповідний кадровий дефіцит Полтавська губернська земська управа розробила проект створення особливих педагогічних курсів. Необхідність у них була обумовлена, з одного боку, відсутністю належної кількості осіб із спеціальною педагогічною освітою, а з іншої - відсутністю досвіду та підготовки у осіб із середньою освітою. Відтак, тривале засвоєння ними методів та способів викладання емпіричним шляхом, з огляду на їх відносну чисельність (порівняно із кадровим дефіцитом), управа планувала нівелювати за рахунок попередньої підготовки на педагогічних курсах. Однак, зважаючи на опір зі сторони міністерства, яке намагалося мінімізувати повноваження земства в управлінні курсами, проект не було реалізовано.

Активізація діяльності революційного народництва з другої половини 1870-х рр. та поширення відповідних ідей в навчальних закладах обумовила прийняття 8 лютого 1880 р. циркуляру міністра народної освіти, який дещо змінював процедуру призначення на посаду вчителя народного училища. Зокрема, особа, яка не пройшла повний курс навчання у вищому або середньому навчальному закладі мала право викладати у земських школах (та інших подібних установах) лише із дозволу попечителя округу. При цьому останні були зобов'язані забезпечувати збір "детальних відомостей про цих осіб від керівників навчальних закладів. та від місцевих губернаторів". Варто вказати, що до цього (у 1874-1880 рр.) існував механізм внесення "спеціальних відміток до документів" тих вихованців, які достроково виключалися із навчальних закладів.

На прикладі окремих земств українських губерній можна простежити особливості їх ініціатив щодо розвитку системи початкової освіти, підготовки вчительських кадрів, їх матеріального забезпечення.

Характерною у цьому відношенні є діяльність земств Зміївського повіту Харківської губернії (повітова земська управа була створена у 1865 р.). Так, станом на 1867 р., коли вказані місцеві установи отримали повноваження щодо управління народною освітою, у регіоні налічувалося 36 шкіл та близько 1200 учнів. При цьому "вчителями були переважно напівграмотні солдати, писарі, селяни, які задовольнялися вельми нікчемною винагородою найчастіше лише за навчальні місяці. Вчителі запрошувалися товариствами, для яких дешевизна була головною умовою придатності вчителя. Про напрям шкільної освіти не могло бути і мови, оскільки самі вчителі, зважаючи на ступінь їх розвитку, не могли і підозрювати про можливість існування якогось напряму [навчання], коли їх справа просто навчати грамоті".

Відтак, одним із ключових напрямів освітньої діяльності Зміївського повітового земства стало підвищення якості педагогічного складу - вчителі, які не відповідали вимогам були відразу замінені на більш кваліфікованих спеціалістів. Підготовка останніх здійснювалася на короткотривалих педагогічних курсах у Змієві (суч. районний центр Харківської обл.). У цілому, місцеве земство за 25 років своєї діяльності (1865-1889 рр.) асигнувало на потреби народної освіти 124 594,67 руб. 19

Народні училища у Зміївському повіті Харківської губернії (станом на 1885 р.)

Таблиця 3

На основі наведених даних (див. табл.3) можна зробити обґрунтований висновок про те, що рівень оплати праці земських вчителів не завжди залежав від кількості учнів, а в цілому відповідав фінансовим можливостям місцевих земських установ. Вказана тенденція була характерною не лише для Зміївського повіту, а й загалом для усіх українських губерній.

Досить активною була освітня діяльність земств Полтавської губернії. Зокрема, станом на 1882 р. в регіоні діяло 485 земських шкіл. При цьому на утримання навчальних закладах у тому ж році було виділено 129 467 руб. (частина цієї суми асигнувалася на церковнопарафіяльні школи та міністерські народні училища). Звичайною практикою була діяльність педагогічних курсів та проведення з'їздів для народних вчителів, а з 1890 р. - більшість повітових земств Полтавської губ. почала організовувати у канікулярний період курси садівництва та городництва для сільських педагогів.

Практика проведення земських курсів стала досить поширеною по усій території Російської імперії вже з 1870-х рр. Спочатку вони мали несистемний характер і мали форму короткотривалого, кількаденного ознайомлення вчителів із поширеними методами навчання. Більш організованого вигляду курси-з'їзди набули після розробки їх теоретичних засад відомим педагогом та земським діячем Катеринославської губернії М. Корфом (1834-1883 рр.).

Проведення земствами українських губерній вчительських курсів-з'їздів

Таблиця 4

На основі даних таблиці 4 можна зробити висновок про досить активну практичну реалізацію земствами власних планів щодо підвищення якості початкової освіти за рахунок більш ефективної підготовки педагогічного складу. Саме щорічні курси/з'їзди стали вагомим засобом виконання цього завдання. Характерними у цьому відношенні є педагогічні курси вчителів Миргородського, Полтавського та Зіньківського повітів (Полтавська губ.), проведені у 1881 р. в Миргороді. Зокрема, загальна кількість їх учасників склала 36 осіб, які поділившись на три групи (молодша, середня та старша), ознайомлювалися та вивчали тогочасні новітні методи навчання. Програма курсів передбачала щоденне проведення практичних уроків та їх теоретичний аналіз. Подібно до цього, тоді ж (у 1881 р.) були організовані курси в Гадячі (27 вчителів, 11 кандидатів на посади з Гадяцького, Лохвицького і Роменського повітів) та Кременчуці (50 учасників з Кременчуцького та Золотоніського повітів).

Аналізуючи процес формування земського вчительства як окремої соціально-професійної групи необхідно вказати на таку особливість міністерської кадрової політики як пріоритетний вибір жінок при призначенні на відповідні посади. Про це свідчить циркуляр попечителям навчальних округів від 27 вересня 1882 р. в якому були обґрунтовані відповідні міркування. Зокрема, вказувалося, що "вчительки початкових народних училищ виявляються в деяких відношеннях більш придатними для заміщення викладацьких посад в цих училищах порівняно із вчителями. Так, незадоволення власною долею та бажання змінити її, яке часто зустрічається серед вчителів, взагалі не є відмінною рисою вчительок, по тій причині, що перед жінкою відкрито набагато менше доріг, ніж перед чоловіком, і в їх [чоловічому] середовищі викладання у народній школі є гіршим. Окрім більшої прихильності до свого покликання, вчительки, у більшості випадків, віддають перевагу більш лагідному, терплячому спілкуванню із учнями, звичці до порядку та охайності. ". При цьому здатність педагогів - чоловіків підтримати за необхідності сувору дисципліну, відзначалася у документі як їх єдина перевага над жінками-педагогами.

Насамкінець, аналізуючи процес формування земського вчительства в українських губерніях Російської імперії як окремої соціально-професійної групи, варто узагальнено розглянути питання щодо чисельності вказаної категорії населення протягом досліджуваного періоду. Зважаючи на складність відповідних підрахунків та постійне розширення мережі початкових навчальних закладів, за максимально близький до дійсного нами був взятий показник чисельності земських шкіл. Його вірогідність обумовлена тим, що зазвичай одній школі відповідав один вчитель (в окремих, однак нечисленних випадках, вчителю допомагав помічник). Підтвердження цього наведено вище у табл.3. Відтак, наведена у табл.5 кількість земських шкіл в цілому відповідає чисельності вчительського складу.

Аналізуючи дані, наведені у табл.5 варто враховувати факт існування, додатково до вказаних земських шкіл, інших початкових навчальних закладів, наприклад, церковнопарафіяльних шкіл, міністерських та приватних народних училищ. У цілому, чисельність земських вчителів українських губерній за період 1877-1898 рр., з певною долею умовності, зросла з понад 1,3 тис. осіб до понад 3,2 тис. (відповідне число дещо занижене за рахунок відсутності узагальнених даних про школи, де були або посади помічників вчителів або працювало два вчителі).

Кількість земських шкіл в українських губерніях.

Таблиця 5

Таким чином, на основі наведених даних можна впевнено зробити висновок про те, що протягом перших двох десятиліть після створення земських установ та надання їм повноважень щодо відкриття початкових навчальних закладів в українських губерніях (та й загалом на тій території Російської імперії, де існували земства) сформувалася окрема соціально-професійна група - земське вчительство, яку, перш за все, вирізняли ряд характерних та загальних ознак:

наявність організаційно оформленої координуючої основи для перебування в межах єдиної соціально-професійної групи - земських установ, які забезпечували професійну підготовку (вчительські земські школи, семінарії, канікулярні курси та з'їзди) та матеріальне утримання (залежно від можливостей конкретного земства);

спільна і відокремлена участь в організації навчально-виховного процесу в тих народних училищах, які були підпорядковані земствам (у фінансовому та адміністративно-господарському відношенні) і можливість, за рахунок цього, вирізнення земського вчительства від інших педагогічних груп;

інтенсивна внутрішня групова взаємодія (чітко простежується на прикладі обміну професійним досвідом під час педагогічних курсів/з'їздів) та відповідна самоідентифікація;

державне визнання на законодавчому (підтверджується нормативно-правовими актами, насамперед, міністерськими указами та циркулярами) та громадське на повсякденно-побутовому рівнях.

Загалом же існування земського вчительства відображає тогочасні закономірності розвитку суспільства, а саме - назрілу необхідність кардинальної зміни структури функціонування початкових навчальних закладів та принципів організації в них навчально-виховного процесу.

Список використаних джерел та літератури