Сільське господарство українських земель у складі Російської імперії

Україна тяжко переживала спробу уряду перекласти тягар утримання армії виключно на плечі селянства. З цією метою голова департаменту військових справ Олексій Аракчеев почав із 1817 р. насаджувати військові поселення. До 1825 р. у Слобідсько-Українській, Катеринославській і Херсонській губерніях власті розмістили 16 кінних і 3 піхотних полки. З'явилися вони також у Київській та Подільській губерніях. Україна наповнилась довічними солдатами, з дитинства відірваними від своїх батьків і народу. Військовий статут регламентував усе життя поселенців -- військову службу, роботу в полі, особистий час, родинні взаємини, у тому числі й одруження. Однак наміри царизму спертися у своїй політиці щодо України на своєрідне яничарське військо у вигляді військових поселенців зазнали невдачі. Деспотизм, нещадна муштра й жорстока експлуатація перетворили їх із вірних слуг на непримиренних противників режиму. Повстання бузьких поселенців у 1817, чугуївських -- у 1819, шебелинських -- у 1829 р. та інші стали серйозною пересторогою для царського уряду. Коли військо починає бунтувати, влада хитається. Тому уряд у 1857 р. мусив ліквідувати військові поселення, а поселенців перевести до розряду державних селян,

Російський уряд зробив спробу вийти з цього становища. У 1803 р. був виданий закон про так званих «вільних хліборобів». За ним поміщикам дозволялося звільняти селян із землею за викуп. Однак бажаючих дати волю кріпакам виявилося мало, і закон завис у повітрі.

Доведені до відчаю селяни тікали від своїх поміщиків на Південь, Кубань, Дон і там оголошували себе вільними людьми. Відбувався й організований відхід сільської людності з перенаселених регіонів України. Основним районом компактного переселення українців стала Кубань. Воно відбувалося своєрідними хвилями. В 1809-- 1811 pp. на її землі переїхало 66 тис., у 1821-- 1825 pp.-- 48 і в 1848-- 1849 pp.-- 14 тис. селян і міщан переважно з Полтавської, Чернігівської та частково Харківської губерній. Кубань заповнилася білостінними мазанками, національним українським одягом і говіркою. Зовнішньо вона мало чим відрізнялася від лівобережних українських губерній.

Чисельність поміщицьких селян на 1858 р. зменшилася до 49,9 % усього селянства. Найбільше їх було на Правобережній Україні, регіоні з досить міцними кріпацькими традиціями. Прагнучи звести Україну до загальноросійського рівня розвитку, царський уряд усіляко намагався уніфікувати вільні верстви сільського населення до стану державних селян. До них належали козаки, військові, обивателі, одно-двірці, кіннозаводські, частково старостинські, економічні, коронні, виморочні, банківські, відписні селяни, вільні хлібороби, євреї-землероби, колоністи, кантоністи, нижні військові чини та їхні нащадки тощо. Ці верстви мали й певні регіональні особливості. Так, колишні селяни коронних, ста-ростинських і ленних маєтностей Правобережної України, на відміну від своїх сусідів на Лівобережжі та Півдні, продовжували відбувати панщину в господарствах власників-орендарів. На Півдні чисельність державних селян збільшувалася насамперед за рахунок різних воєнізованих груп людей, місцевих мусульман, переселенців і втікачів із центральних українських та російських земель. На Лівобережній та Слобідській Україні переважну більшість цього розряду населення становили колишні козаки та їхні нащадки, які продовжували зберігати якщо не права, то згадки про своє привілейоване становище в минулому.

Кількість державних селян постійно зростала й на 1858 р. досягла 50,1 % усього селянства. Вони мали значно ширші права, ніж поміщицькі. На початку століття власті змушені були припинити передавання державних селян у приватну власність і приписування їх до казенних фабрик і заводів. У 1801 р. уряд дозволив їм купувати землі, що відкрило нові можливості для перетворення підприємливих селян на заможних землевласників. Тривалий час російський уряд забороняв державним селянам переходити до станів купецтва й міщанства, відкривати власні фабрики і заводи, займатися відкупами і підрядами. Але під тиском об'єктивних обставин та опору селян такі заборони з 1818 р. були відмінені зовсім або ж суттєво обмежені. Широкі права розпоряджатися землями мали козаки, однодвірці та іноземні колоністи.

Існувала невелика група удільних селян, що належали царській родині. Вони зосереджувалися переважно на Слобожанщині, Лівобережжі та в Катеринославщині. За своїм соціальним становищем удільні селяни наближалися до поміщицьких. Крім інших платежів, вони щороку сплачували певну суму на утримання царської сім'ї. Тільки в 1858-- 1859 pp. уряд відмінив їхню кріпосну залежність.

Селянська земля чимдалі виснажувалась і давала щораз менші врожаї. Протягом 1839-- 1855 pp. вони зменшилися на Лівобережжі та Правобережжі до «сам» -- 2,9. Тільки в окремі урожайні роки врожаї зернових забезпечували необхідну норму (3 четверті для дорослого і 1,5 четверті для дитини) споживання хлібної продукції селянської сім'ї. Дещо краще були забезпечені селянські родини хлібом на Півдні з його більшими земельними наділами й досконалішою землеробською технологією. Особливо це стосувалось іноземних колоністів. Однак у цілому по Україні селянські господарства в 50-х роках давали до 10 % всього товарного хліба. Більше зерна надходило на ринок із господарств державних селян, Іноземних колоністів І значно менше від поміщицьких селян.

Щоб здобути якісь кошти, люди почали надавати перевагу тим видам господарств, які давали більш-менш сталі прибутки. В різних регіонах вони були різними. У Полтавській та Чернігівській губерніях -- це вирощування конопель, тютюну, на Півдні -- льону, на Правобережжі -- цукрових буряків. На Херсонщині та Катеринославщині селяни одержували більше прибутків від продажу кавунів, динь, соняшнику, на Харківщині та Полтавщині--свіжих, сухих і маринованих груш, яблук різних сортів, слив «угорок», «опішнянок» і «мгарок», вишень, на Миргородщині -- часнику та цибулі. Ці товари продавалися на українських ринках, вивозилися до російських та білоруських міст, а також на Дон.

Майже в кожній хаті сукали пряжу, готували нитки й ткали полотно чи вовняні тканини. Більшість умільців, які почали професійно займатися різними промислами, одержували сировину від тваринництва, рільництва тощо. У них також з'явилася певна спеціалізація. Селяни-майстри Лох-вицького, Кролевецького повітів Чернігівської губернії плели добрі рибальські сіті, Проскурівського, Летичівського (Подільська губернія), Васильківського й Таращанського повітів (Київська губернія) ткали багато мішковини, Харківщини -- килимів, Кобеляцького й Миргородського повітів (Полтавська губернія) виготовляли високоякісні смушки, ряду повітів Чернігівщини -- вироби з дерева. Надзвичайно поширилося чумакування -- перевезення вантажів на далекі відстані.

Товарно-грошові відносини швидко вторгалися в поміщицькі господарства, або руйнуючи їх, або ж змушуючи звикати до нових умов. Підприємливі поміщики активніше застосовували на полях машини та удосконалені знаряддя праці, що сприяло підвищенню врожайності зернових і технічних культур. Плуги, культиватори, борони та іншу сільськогосподарську техніку почали поставляти поміщикам заводи Браницького на Київщині, Шмідта на Катеринославщині, Фалька в Одесі тощо. Одночасно збільшилася кількість імпортної техніки, особливо на Півдні України.

Купецький капітал глибше проникав і в таку традиційно поміщицьку галузь промисловості, як цукроваріння. Торговельна фірма «К. М. Яхненко та Ф.С. Симиренко» в 40-х роках відкрила три великі цукрові заводи в селах Ташлик, Руська Поляна й Городище Черкаського повіту Київської губернії. На відміну від багатьох інших, виробничі процеси в них велися на базі парових машин (паровиків). Крім К. Яхненка й Ф. Симиренка, цукрові підприємства почали будувати й інші представники української буржуазії, у тому числі брати Болдирєви, Бродський, Гальперін, Хацткель, Терещенко. Кількість купецьких цукроварень щодалі збільшувалась. Але на середину XIX ст. вони становили тільки 3,1 % усіх цукрових заводів.

Новий етап у розвитку українського сукнарства почався з 30-х років. У цей час виникають два головні його центри -- в Дунаївцях на Поділлі та в Клинцях на Чернігівщині. Але якщо в Дунаївцях суконні підприємства належали переважно іноземним колоністам і були дрібними, то в Клинцях їхніми господарями були як українці, так, частково, й російські підприємці. З впровадженням машин і парових двигунів тут швидше ніж в інших регіонах почалася технічна революція в українському сукнарстві. Перша парова машина на 24 к. с. з'явилася на мануфактурі Д. О. Зубова та Я. В. Сте-пуніна в 1841 р. Але підприємці стали активно їх впроваджувати лише з 50-х років, 1 це одразу ж позначилося на підвищенні продуктивності підприємств. Причому кількість мануфактур у Клинцях за 1834-- 1860 pp. зросла на дві одиниці, а робітників -- більш як у чотири й сукна -- у п'ять разів.

Дещо інша картина спостерігалася в Україні в цілому. Протягом 1823-- 1860 pp. чисельність капіталістичних суконних мануфактур зменшилася за одночасного збільшення кількості робітників і вироблюваної ними продукції. Натомість у 1848-- 1860 pp. вотчинні мануфактури почали здавати свої позиції. Напередодні скасування кріпосного права купецькі мануфактури виробляли приблизно 53 % усього сукна. Повільніше відбувалась індустріалізація полотняного виробництва, яке зосереджувалося, головним чином, у селянських і міщанських господарствах.

Виробництво горілчаних напоїв майже повністю перебувало в руках поміщиків. Відносна простота одержання спиртних напоїв, їхня висока прибутковість стимулювали збільшення винокурень у поміщицьких маєтках. У своїй масі це були невеликі підприємства, на яких працювало 7--9 робітників із числа, найчастіше, кріпосних селян і вироблялося до 5 тис. відер горілки на рік. З 20-х років підприємливі власники ґуралень для збільшення виходу спирту стали застосовувати парові перегонні апарати й ректифікатори. Крім того, на великих ґуральнях впроваджується поділ праці, використовуються машини, що надало підприємствам мануфактурного характеру. Кількість ґуралень, переважно дрібних, протягом 1844-- 1860 pp. зросла з 1,5 до 2,5 тис. Виручені від горілчаного промислу кошти йшли на економічне зміцнення господарств переважно українських поміщиків.Більшість скляних гут на початок XIX ст. перейшла від багатих майстрів у власність українських поміщиків. Останні, як правило, використовували на допоміжних роботах власних селян, а на основних -- вільнонайманих майстрів. Гути діяли переважно в центральних і північних районах України, багатих на необхідну сировину. На гутних підприємствах існував поділ праці, характерний для мануфактурного виробництва. Гут було небагато: на 1815 р. їх налічувалося 174, насамперед у Чернігівській, Волинській та Подільській губерніях.

Промисловий капітал швидко підпорядковував собі ті галузі, які не становили особливого інтересу для поміщиків. Ними були вовномийні, цегельні, олійні, салотопні, миловарні, свічкові майстерні тощо. Вони не вимагали великих грошових вкладень і тому були доступні для власників незначних капіталів із числа заможних міщан або дрібних торгівців. На 1860 р. їм належало, наприклад, на Катери-нославщині, Херсонщині та Харківщині 128 салотопень проти 5 у 1814 р. Збільшувалася також кількість інших підприємств. Поступово вони укрупнюються й перетворюються на невеликі мануфактури з використанням вільнонайманої робочої сили. У 50-х роках серед них виділялися шкіряні мануфактури купця Серебряникова й міщанина Кобця в Києві, а також інших багатіїв у Сумах та на Чернігівщині. В середині XIX ст. у Києві працювали великі цегельні Г. Бар-ського, М. Бубнова, І. Романовського. Досить поширеними на Харківщині, Одещині, Херсонщині та в інших місцевостях з розвинутим вівчарством були вовномийні. За розміром і характером праці вони були різними. На великих вовномийнях працювало по кількасот працівників, переважно жінок, й існував поділ праці.

З'являються нові галузі промисловості. Занепадає традиційне виробництво заліза з болотяних руд на Поліссі. Натомість у Донбасі зароджується плавлення заліза із залізних руд, нове явище в українській металургії. У 1800 р. на Луганському ливарному заводі вперше добуто чавун із місцевої руди на місцевому вугіллі. В 50-х роках у Бахмут-ському повіті та в Керчі почали працювати доменні печі. Однак виробництво заліза зростало повільно, й потребу в ньому задовольняли російські заводи, насамперед тульські та уральські.

Торгівля. Розвиток нових відносин стимулювала широко розвинута мережа торговельних закладів. Жвава щоденна торгівля відбувалась у численних міських крамницях і на недільних торгах і базарах. Лише кількість крамниць протягом 1825-- 1861 pp. зросла з 3,6 до 15,0 тис. Майже так само збільшився й товарообіг. У крамницях, на торгах і базарах продавалася продукція переважно місцевого виробництва, відповідно й торгівля в них обмежувалася впливом на невеликі місцеві ринки. Істотнішим був вплив на економіку України ярмаркової торгівлі. У першій половині XIX ст. Україна перетворилася на один із найбільших центрів ярмаркової торгівлі Східної Європи. Тільки в 1858 р. на її території відбулося 1953 ярмарки, або 40 % від їх загальної кількості в Росії. Велику популярність серед купецтва здобули Контрактовий у Києві, Хрещенський, Троїцький та Успенський у Харкові, Введенський у Сумах, Іллінський у Ромнах, Онуфріївський у Бердичеві, Георгіївський у Єлисаветграді та інші ярмарки. Асортимент пропонованих на них товарів був найрізноманітнішим.

Набагато менше значення у розвиткові національного ринку мали водні засоби транспортування товарів. Але й у них відбувалися суттєві зміни. Поряд з традиційними парусними суднами й плотами почали застосовуватися пароплави. Перше парове судно для буксирування вантажних барок збудоване в 1823 р. у маєтку князя М. С. Воронцова в с. Мошнах Київської губернії. Через 12 років між Кременчуком і Могильовом почали ходити два пароплави віденського купця В. Розінга. На Дністровському лимані пароплави з'явилися у 1840 p., а на Десні -- у 1846 р. У наступні роки вони пробуджують своїми гудками водну гладь Південного Бугу й Дністра. Наприкінці 50-х років Дніпро фактично був поділений на сфери впливу двох пароплавних компаній. На нижньому Дніпрі діяли «Товариство Дніпров-сько-Бузького пароплавства» і «Російське товариство пароплавства і торгівлі», а вище порогів -- «Товариство пароплавства по Дніпру і його притоках». У 1859 р. їм належало 17 пароплавств.

Література

Размещено на Allbest.ru