У книзі Демурже А. "Життя і смерть ордену тамплієрів 1120-1314" читаємо, що за тамплієрами закріпилася репутація "банкірів Заходу". Їх фінансовий успіх навіть подають як одну з причин загибелі ордена: багатство достатньо добре поєднується з користолюбством і зарозумілістю, ось тільки з релігійним служінням все це знаходиться в суперечності [9, с.244].

Одним з найголовніших занять Ордену були фінанси. Але що представляли вони собою у той час? За словами Марка Блока, "гроші мало циркулювали". Вони були не реальними монетами, але перекладними, рахунковими. "Лише в самому кінці XIII століття французькі легісти насилу почали розрізняти її (монети) дійсну вартість (вагу в золоті) і натуральну, тобто її трансформацію в грошовий знак, інструмент обміну", - писав Жак Ле Гофф. Потрібно відмітити - зважаючи на великі ризики фінансовими операціями заробляли тільки певні особи і конгрегації. Лихварством займалися зазвичай італійці і євреї. Конкуренцію їм складали абатства, які зазвичай давали гроші під заставу "землі і плодів з неї" [4, с.320]. Метою кредиту зазвичай було паломництво до Єрусалиму, терміном - повернення звідти. Величина кредиту був рівна 2/3 суми застави.

Значно солідніше виглядав на цьому полі фінансової діяльності Орден тамплієрів. У нього був особливий статус - не тільки світської організації, але і духовної; отже, напад на приміщення Ордена розглядалися як святотатство. Крім того, тамплієри отримали пізніше у папи право займатися фінансовими операціями, завдяки чому вели свою діяльність відкрито. Іншим конгрегаціям доводилося удаватися до всякого роду хитруванням (наприклад, давати гроші в зростання євреям) [21, с.30].

Саме тамплієри є винахідниками чеків, причому, якщо сума внеску вичерпувалася, то її можна було збільшити з подальшим заповненням родичами. Двічі в рік чеки посилали в комтурію випуски для остаточних підрахунків. Кожен чек забезпечувався відбитком пальця вкладника. За операції з чеками Орден брав невеликий податок [12, с.113]. Наявність чеків звільняла людей від необхідності переміщень дорогоцінних металів (грошей, що грали роль), тепер можна було відправлятися в паломництво з невеликим шматочком шкіри і в будь-якій комтурії тамплієрів отримати повновагому монету. Таким чином, грошова власність власника чека стала недоступною для розбійників, число яких в Середньовіччі було достатньо велике.

В Ордена можна було узяти позику під 10 % - для порівняння: кредитово-позикові каси і євреї давали позики під 40 %. Але з часів хрестових походів папи звільнили хрестоносців від "єврейських боргів", тамплієрам же віддавали у будь-якому випадку [20, с.80].Орден володів величезними земельними володіннями: в середині XIII століття близько 9000 мануаріїв; до 1307 р. близько 10500 мануаріїв. Мануарієм в середні віки називали земельну ділянку розміром 100-200 га, дохід з якого дозволяв озброїти рицаря. Проте, слід зазначити, що земельні володіння Ордена Св. Іоанна більш, ніж в два рази перевершували по території володіння Ордена Храму [31, с.50].

Поступово тамплієри стають найбільшими кредиторами Европи. У числі їх боржників всі - від селян до королів і пап. Банківська справа у них настільки розвинена, що Філіпп II Август довірив скарбникові Ордена виконання функцій міністра фінансів. "Протягом 25 років королівська казна управлялася скарбником Ордена Гаймаром, потім Жаном де Міллі". При Людовіку IX Святому королівська казна знаходилася в Тамплі. При наступнику Людовика вона продовжувала там залишатися і майже злилася з касою Ордена. "Головний скарбник Ордена став головним скарбником Франції і зосередив фінансове управління країною", - пише Лозінський [20, с.188?192]. Не тільки французькі королі довіряли казну держави тамплієрам, ще на 100 років раніше один з ключів від єрусалимської казни зберігався у них.

Рицарям Храму були знайомі бухгалтерський облік і принцип подвійного запису, чекові розрахунки і складні відсотки; на всьому християнському світі не було досвідченіших і чесніших економістів.

Орден вів активні будівельні роботи. На Сході вони здебільшого полягали в зведенні замків і мощенні доріг. На Заході - дороги, церкви, собори, замки. У Палестині тамплієрам належало 18 важливих замків, наприклад, Тортоза, Фев, Торон, Кастель-пелегрінум, Сафет, Гастін та інші. За термін менше ста років Орден побудував в Європі "80 соборів і 70 храмів трохи менше", - говорить Же. Майї [15, с.28].

Окремо слід виділити такий вид діяльності тамплієрів, як будівництво доріг. У той час брак доріг, множинність "митних бар'єрів" - зборів і мит, що стягуються кожним дрібним феодалом біля кожного моста і пункту обов'язкового проїзду, не рахуючи розбійників і піратів, утрудняли можливість пересування. До того ж якість цих доріг була, на думку З.Р. Лозінського, відмінно низькою. Свої дороги тамплієри охороняли і на їх перехрестях будували комтурії, де можна було зупинитися на нічліг. Люди були захищені на дорогах Ордена. Істотна деталь: за проїзд по цих дорогах не стягувався митний збір - явище, виняткове для Середньовіччя [31, с.60].

Значною була добродійна діяльність тамплієрів. Статут наказував їм тричі в тиждень годувати бідних в своїх будинках. Окрім жебраків у дворі, четверо їли за столом.Г. Лі пише, що коли під час голоду в Мостере ціна міри пшениці піднялася з 3 до 33 су, тамплієри годували 1000 чоловік щоденно [17, с.40].

Особливо великий був вплив тамплієрів в Іспанії, Франції і Англії. Орден склався в жорстку ієрархічну структуру з великим магістром на чолі. Вони розподілялися на чотири розряди - рицарів, капеланів, зброєносців і слуг. По оцінках, за часів найбільшої могутності в ордені налічувалося близько 20 000 членів - рицарів і сервентів.

Завдяки міцній мережі командорств - в XIII столітті їх налічувалося п'ять тисяч разом із залежними замками і монастирями, - що покриває майже цілком Європу і Близький Схід [5, с.42], тамплієри могли забезпечувати під невеликі позикові відсотки не тільки охорону довірених цінностей, але і їх перевезення з одного місця в інше, від кредитора до позичальника або від загиблого паломника до його спадкоємців.

Фінансова діяльність і непомірні багатства ордена викликали заздрість і ворожнечу сильних світу цього, особливо французького короля Філіппа IV Красивого, який побоювався посилення тамплієрів і, вічуваючи постійний брак грошей (він сам був великим боржником ордена), жадав прибрати до рук їх майно. Особливі привілеї ордена (підсудність лише папській курії, вилучення з-під юрисдикції місцевих феодалів, звільнення від сплати церковних податків і ін.) викликали недоброзичливість до нього з боку церковного кліра [19, с.101].

Орден Храму забезпечував свою фінансову безпеку трьома способами: за допомогою застав, відсотків і штрафів. Взамін на гроші, що надаються, одержувач віддавав своє майно в заставу ордену, який зберігав його на випадок неповернення боргу. Індивідуально тамплієри були вельми доброчесними фінансистами і не бажали наживи шляхом обману, та це їм було і не потрібно, вони були не просто банкірами, але і ченцями, і вони не мали особистого майна - все належало ордену [2, с.39; 30, с. 200].

Безумовно, тамплієри самі нічого не винаходили, але ті особливі умови в яких існував орден, дозволяв використовувати банківські і фінансові "Ноу хау" тієї епохи в повному об'ємі, а з часом і модифікувати їх. Ці особливі умови були вельми різноманітні, і зовсім не завжди грали позитивну роль в розвитку їх фінансової системи, так головною проблемою ордена було те, що орден просто не міг займатися лихварською діяльністю, яку суворо засуджувала каторицька церква, та і саме суспільство [10, с.144]. Але тамплієри знайшли вихід, чистий прибуток від отриманої операції ховався, і формально ми не можемо говорити про те, що вони отримували позиковий відсоток. Варто відзначити, що всі фінансові схеми повною мірою відносяться до територій сучасної Франції і Бельгії, лише частково до Англії і Італії, але немає підстав говорити про те, що храмовникам вдалося побудувати фінансові структури на тому ж рівні в Іспанії або Португалії, де тамплієри більше займалися війною ніж фінансами, і безумовно це не відноситься до Німеччини або Угорщини де присутність ордена була незначною. Поза сумнівом, тамплієри були багаті в пору свого розквіту, і навіть дуже багаті, та варто відзначити один дуже важливий нюанс, при всьому тому, вони не були найбагатшими в Європі, адже ті ж пільги, привілеї, дарування мали ті ж госпитальєри, які були багатшими, безумовно, і вже ніяким чином, орден тамплієрів не міг конкурувати по багатству з деякими чисто чернечими орденами, наприклад з цистерціанцями [12, с.42].

Крім того, автори романів і байок про колосальні скарби ордена, повинні задуматися, а чому, якщо тамплієри були світовими банкірами в матеріалах процесу немає згадок про супутні справи по поверненню земель, грошей, коштовностей тих, що знаходилися в заставі у тамплієрів, чи не означає це, що і фінансово-банківська діяльність ордена також знаходилася в кризі? Чому королівські агенти, під чиїм невсипущим спостереженням знаходилися ці командорства, увірвавшись в них п'ятницю 13-го з коштовностей виявили тільки все те ж убоге церковне начиння? І нарешті, якщо тамплієри були такі могутні і багаті, чому ніхто, навіть ті хто абсолютно могли не бояться короля Франції, не підняли голос в захист ордена, адже підтримка таких багачів могла бути дуже вигідна. Так чи не було однією з причин загибелі ордена його зубожіння на початку XIV століття? Питання про багатство тамплієрів досі залишається відкритим.

Розділ 2. Військово-політична діяльність тамплієрів у середньовіччі

2.1 Участь рицарів ордену в хрестових походах

До кінця дванадцятого століття хрестові походи були зброєю, яка використовувалася виключно для боротьби з іновірцями. З цією ж метою впродовж XII століття в Святій Землі і Іспанії створювалися і духовно-рицарські ордени. Проте в XIII столітті все більше число хрестових походів почало оголошуватися проти християн. Переповнених вірою людей надихали тепер узяти хрест і відправитися в похід не тільки на єретиків, схизматиків і інших ворогів церкви, але також і на суперників тих мирських правителів, чиї інтереси підтримувало папство: у 1260-х роках, наприклад, папи Урбан IV і Клемент IV були готові оголосити хрестовий похід проти супротивників Генріха III в Англії [12, с.154]. Тому не дивно, що в XIII столітті функції військово-чернечих орденів також опинилися розширені. Якщо війна на єретиків і інших ворогів церкви вважалась богоугодною справою і розглядалася як один з шляхів отримання духовного порятунку, то і участь в кампаніях проти неугодних папству християн теж могло стати відповідним завданням для військового ордена. Звичайно, використання в подібних операціях людських і інших ресурсів орденів, спочатку заснованих для боротьби з іновірцями, могло викликати критику. Та все ж духовно-рицарські ордени явно розглядалися як засіб, який можна було законно використовувати проти деяких груп християн.

У 1147 році починається Другий Хрестовий похід. Склалися дві армії - німецька і французька. Остання рухалася через Смірну, Ефес і Лаодікию. Невеликий загін тамплієрів, що знаходилися при війську, чудово навчених і дисциплінованих, таких, що добре орієнтувалися на місцевості неодноразово виручав керівника армії французького короля Людовика VII, організовуючи охорону, правильну побудову колони і намічавши місця відпочинку і привалів. Це забезпечило французам можливість благополучно дістатися до порту Аталії. Брак кораблів для переправи до Палестини привів до того, що морським шляхом туди змогли відправитися тільки рицарі, а ті, що пішли сухим шляхом ? зброєносці, піхота хрестоносців всі загинули. До 1148 року в Палестині зібралися лише залишки двох армій хрестоносців - німецька на чолі з королем Німеччини Конрадом і французька на чолі з Людовиком VII [18, с.62?67].

Тамплієри переконали обох королів йти завойовувати Дамаск. Узяти Дамаск не вдалося. Незабаром стало відомо, що до міста рухається велике мусульманське військо на чолі з Атабеком і хрестоносці були вимушені повернутися в Європу. Хоча Другий Хрестовий похід закінчився повним провалом, але заслуга тамплієрів в тому, що хрестоносцям взагалі вдалося дійти до Дамаска і не загинути повністю ще на півдорозі [18, с.70].

У досить таки тривалий півстолітній проміжок часу між закінченням другого Хрестового походу (1148) і початком третього Хрестового походу (1189) історія північної Африки багата подіями боротьби між християнами і мусульманами. Тут було все - і люта жорстокість і тих і інших, і укладення союзів, і зрада і успішні штурми міст як з одного боку, так і з іншою. У всіх цих подіях тамплієри беруть найактивнішу участь, прагнучи як до насадження християнства в святій Землі, так і до свого власного зміцнення. У 1177 р. тамплієри беруть участь в битві при Аськалоні і вносять істотний внесок до перемоги християн; у 1179 на березі ріки Іордан вони терплять поразку від Саладіна і укладають з ним перемир'я [28, с. 190].

У 1187 році Саладін вторгається в Єрусалимське королівство і обложує Тіверіаду. Він захоплює місто і в полон потрапляє немало тамплієрів на чолі зі своїм великим магістром Жераром де Рідфором. Деякі історичні джерела стверджують, що великий магістр купив собі життя прийняттям ісламу і згодою на страту всіх тамплієрів, узятих в полон разом з ним. Щоб там не було, але зі всіх тамплієрів, узятих в полон в Тіверіаде в живих залишений був тільки він. Протягом декількох тижнів всі фортеці королівства були взяті. Потім наступила черга і самого Єрусалиму і Тиру. Тампль - штаб квартира тамплієрів також опиняється в руках Саладіна [32, с.62].

У 1189 році починається Третій Хрестовий похід. До 1191 року після дворічної облоги хрестоносцям вдається оволодіти фортецею Сен-жан д`Акр (Акра). Тамплієри, що брали активну участь в облозі фортеці, розміщують в місті свій Тампль (так традиційно вже називається штаб-квартира Ордена) [1, с.118].

15 липня 1199 року, тобто на самому початку Четвертого Хрестового походу хрестоносцям вдається знов оволодіти Єрусалимом. Тамплієри чинять звірячу різанину мусульман біля стін свого старого Тампля. Як відзначав один з магістрів Ордена тамплієрів в листі папі Римському". знайте, що в портику Храму Соломон і в самому Храмі наші люди проїздили верхи крізь нечисту кров сарацин, яка доходила коням по коліна". Історики того часу пишуть, що в Єрусалимі під час різанини хрестоносці знищили більше 30 тисяч мусульман і іудеїв [1, с.130].

У жовтні 1240 року брат англійського короля Генріха III Річард Корнуоллл зумів посварити і нацькувати один на одного мусульман Єгипту і Дамаску після чого в травні 1241 року добивається укладення мирного договору з єгиптянами, по якому хрестоносці отримали велику частину Палестини, включаючи Єрусалим. Йому вдалося безкровно отримати найбільшу на той час перемогу. В цей час тамплієри, зрадивши загальну справу хрестоносців, вступають в змову з дамасцями і спільно з ними нападають на війська єгипетського султана Аюба. Більше того, вони нападають на сили Ордена госпітальєрів, вибивають з Акри тевтонських рицарів і беруть в полон частину госпітальєрів, що опинилися в Акрі [6, с.100?102]. Тамплієри по відношенню до своїх побратимів поводяться вкрай жорстоко, не дозволяючи останнім навіть поховати своїх полеглих.

Незабаром султан Єгипту Аюба, вступивши в союз з хорезмійцями, витісненими татаро-монголами зі своїх земель на схід від Каспійського моря (Согдіани (?)), піднімає мусульман на священну війну зі всіма християнами. В середині липня він облягає Єрусалим і через шість тижнів оволодіває містом, чинить там різанину, що не поступалася по масштабах різанині, влаштованій тамплієрами в 1199 році. У 1243 році в битві при Газі єгиптяни в союзі з хорезмійцями завдають жорстокої поразки об'єнаним силам хрестоносців. З поля бою живими вибралися 33 тамплієри, 26 госпітальєрів і троє тевтонів [4, с.50].

Таким чином, зрада тамплієрів в 1241 році привела до корінного перелому в багаторічній боротьбі християн і мусульман за Святу Землю на користь мусульман. Подальші Хрестові Походи, не дивлячись на те, що хрестоносцям інколи вдавалися окремі перемоги, помітних позитивних результатів вже не давали. Сьомий Хрестовий похід (1248-1254) закінчився нищівною поразкою, причому тамплієри і тут проявили себе не кращим чином. Їх участь в поході обмежилася наданням грошей для викупу з полону французького короля Людовика IX. Зате тамплієри відрізнилися в привласненні майна, міжусобними сутичками з рицарями госпітальєрами [27, с.60].

У 1270 році французький король Людовик IX починає Восьмий (останній) Хрестовий похід, що закінчився повним провалом. У подальші двадцять років єгипетські султани місто за містом відбирають у християн - Арсуф 1265, Яффу і Антіохію (1268), фортецю госпітальєрів Маркаб (1285), Тріполі (1289). Потім настала черга Єрусалиму [8, с.129].

В кінці 1290 року мусульмани підступили до Акри, в якій в цей час знаходився Тампль храмовників. Обороною Акри керував великий магістр ордена Гішар де Божо. Гарнізон налічував 15 тис. чол, включаючи 900 рицарів тамплієрів і госпітальєрів. Після шести місяців облоги, мусульманам за допомогою стінобитної машини вдалося обрушити одну з башт фортеці. Бачивши неминучу поразку близько чверті гарнізону, в основному госпітальєри, пішли на прорив і і вдало зробивши посадку на кораблі, втекли на острів Кіпр [6, с.80].

18 травня 1291 мусульмани увірвалися всередину фортеці. В ході бою вже усередині фортеці загинуло близько 300 рицарів тамплієрів на чолі з великим магістром де Божо. Останнім (декілька сотень) вдалося сховатися в Тамплі. Після декількох днів переговорів, в ході яких тамплієри обманом заманили в Тампль близько 300 мусульман і потім всіх їх перебили, султан Амелік Азашраф син померлого на початку походу 19 листопада 1290 р. султана Калавуна наказав підвести під Тампль міну.

Проте, деякі джерела стверджують, що в ніч напередодні загибелі Тампля 11 храмовників через таємний хід покинули Тампль, занурилися на корабель, що очікував їх, і відплили на Кіпр, відвізши з собою всі скарби Ордена тамплієрів. Імена їх стерла історія, окрім одного - Тібо Годіні. вибраного в тому ж році на Кіпрі Великим магістром Ордена [10, с.290].

2.2 Основні аспекти розвитку флоту тамплієрів

Після заснування ордена тамплієрів, що став першим в цілій низці європейських військово-чернечих орденів, його активність обмежувалася переважно веденням бойових дій на суші. Проте, морська складова була присутня також вже із самого початку, оскільки люди, коні і матеріали, необхідні для військових кампаній, повинні були переправлятися в Святу Землю по морю. З іншого боку, потреба хрестоносців у водному транспорті не обов'язково мала на увазі, що ордени володіли необхідною кількістю кораблів, не говорячи вже про флот, який міг бути використаний як в торгових, так і у військових цілях [11, с.29]. Іноді справа обмежувалася лише отриманням необхідної морської підтримки з боку, в інших же ситуаціях було потрібне володіння вже власними кораблями і їх всестороннє застосування Різні умови безумовно приводили і до різного реагування з боку орденів. З одного боку зовсім не дивно, що в пізнє середньовіччя орден Госпіталю св. Іоанна побудував щось на зразок флоту в сучасному розумінні. З іншої - тамплієри, наприклад, так і не витягували ніякої користі зі свого великого флоту, що базувався в Ла-рошелі, проте потребували транспортних кораблів на Середземному театрі дій.

До теперішнього часу вже існують декілька робіт по історії флотів військово-чернечих орденів Европи, особливо госпітальєрів, в епоху Раннього Нового часу. Тому наша увага буде сконцентрована на питаннях використання кораблів провідними рицарськими орденами в середньовіччі, зокрема й тамплієрами. Відповідно термін "флот" розумітиметься в найширшому сенсі: як сукупність кораблів, вживаних орденами на всілякі потреби [19, с.92]. І хоча відмінність між досвідом різних орденів необхідно враховувати, я постараюся застосувати компаративних підхід, шукаючи відповіді на наступні питання: якими кораблями і в якій кількості володіли тамплієри? Яку додаткову підтримку з моря вони отримували? Яким чином було організовано корабельну справу? Які були основні області і форми застосування кораблів?

Що ж ми взагалі знаємо про кораблі, що знаходилися у власності ордену? Третя з фресок розпису на стінах в церкві Сан Бевігнате (San Bevignate) в Перуджі, що датуються приблизно 1283-85 роками, зображає корабель тамплієрів в морі, що пізнається по двох чорно-білих вимпелах. Судно на картині, ймовірно, є галерою з пілігримами, зі всією очевидністю добре озброєними, на шляху до Святої Землі [14, с.30]. Найраніша згадка про кораблі тамплієрів, використовуваних переважно для транспортування пілігримів, відноситься до 1207 року, а в 1216 році в районі Марселя і тамплієрам і госпітальєрам було дозволено брати на борт своїх кораблів будь-яку кількість товарів, пілігримів і купців, без якого-небудь обмеження. За короткий час кількість кораблів і їх вантажопідйомність настільки збільшилися, що городяни Марселя порахували себе обдуреними і спробували зажадати гроші за транспортування. У жовтні 1233 року після серії суперечок в Акрі пройшли переговори між тамплієрами і госпітальєрами з одного боку і консулом міста Марселя в Акрі з іншою, що привели до компромісу і введення деяких обмежень, підтверджених Верховною Радою Марселя в квітні 1234 року. Обом орденам було дозволено відправляти в Святу Землю по два кораблі щороку: один в пору весняного мореплавання в березні, а інший - в пору літнього в серпні - і переправляти не більше 1500 пілігримів на кожному з них. Додатково було дозволено брати на борт необмежену кількість купців - що вказує на значну місткість кораблів, - а також використовувати інші судна для транспортування товарів і матеріалів, хоча паломників і торговців перевозити на них заборонялося. З нотаріальних облікових книг відомо, що тамплієри використовували марсельський порт впродовж усього тринадцятого сторіччя [30, с.167].

Ймовірно, в 1299 році згідно планам папи Миколи IV тамплієри спорядили чотири венеціанські галери, які повинні були приєднатися для захисту Кіпру до ще двох військових кораблів, що вже знаходилися у володінні ордену. У цьому сенсі ситуація з флотами інших орденів була, очевидно, схожою: у 1300 році ордена тамплієрів, госпітальєрів і король Кіпру разом могли виставити лише 16 галер, і коли папа Клемент V попросив тевтонський орден відправити на допомогу госпітальєрам в завоюванні Родоса в 1306 році рицарів, солдатів і кораблі, той був не в змозі виконати прохання [11, с.67].

На окремий розгляд заслуговує питання про те, чи отримували ордени підтримку з боку інших кораблевласників. Безумовно, співпраця з приватними особами передувала безпосередньо придбанню власних кораблів, наприклад, в 1162 році тамплієри уклали контракт з Романо і Самюелем Майрано з Венеції на перевезення заліза. У лютому 1300 року під час кампанії тамплієрів по відвоюванню фортець в Святій Землі Пьєтро де Варес, прецептор ордену, найняв за 3000 візантинів корабель у Генуї Пьетро Рубео. У Фамагусті або Лімасолі на корабель повинні були завантажити товари, після чого він повинен був відвідати гавані на сірійському побережжі, повернутися назад і знов підняти вітрило в проміжок між березнем і липнем. Домовившись про ціну, Пьєтро ймовірно мав намір досягти християнської гавані услід за тамплієрами, що вже досягли Святої Землі [13, с.147].

Договір 1234 року між орденами тамплієрів, госпітальєрів і Марселем проливає світло на деталі використання кораблів і управління ними. У документі згадані двоє commandatores navium - тамплієр Гільйом де Капьмельєр і госпітальєр Гільом де Валенс. Можливо, в їх компетенцію входила не тільки споруда і оснащення кораблів в самому Марселі, але і доставка їх до Святої Землі. Потім, з часом тамплієри ввели нові посади в управлінні морськими комунікаціями з Палестиною. З 1250-х по 1270-і роки в Бургундії знаходилися два "командори шляху" - Гільйом де Гонесс (1255) і Анрі де Довше (1267-1274), а згідно документам процесу проти тамплієрів близько 1300 року в Марселі існувала посада "магістра шляху", який, ймовірно, займався організацією транспортування підкріплень, паломників, купців і товарів. У Найсвятішій Землі командор Єрусалимського королівства також здійснював зв'язок з тамплієрами Заходу. Його помічником був "командор запасів", що також був командором гавані Акри і завідував кораблями ордена [23, с.140].

Які ж були цілі і форми використання морської сили військовими орденами? Характеризуючи дії тамплієрів, Малкольм Барбер відзначав: "До 1230-м рокам орден тамплієрів побудував середземноморський флот, здатний транспортувати людей і товари до Іспанії, Італії, Морею і, звичайно ж, держави хрестоносців в Палестині" [9, с. 192]. Цілком очевидно, що флот ордена тамплієрів був швидшим просто засобом водного транспорту, а не військово-морською силою. Цей висновок справедливий і для часу після падіння Акри, коли в 1299 році начальник порту Апулії, Енріко де Гервілла, здійснив експорт купленої госпітальєрами пшениці з Манфредонії на Кіпр на тамплієрському судні. Проте, кораблі, що належали ордену, використовувалися і під час хрестових походів, що підтверджує Олівер Падерборнський, що підносить хвалу тамплієрам за те, що вони використовували свої тяжкоозброєні судна для створення понтонів під час п'ятого хрестового походу. Та все ж, ми маємо в своєму розпорядженні лише пізні згадки про військові кораблі тамплієрів, як, наприклад, у випадку з венеціанськими галерами в 1299 році. Невідомо, за яким би сценарієм розвивалися події, не будь орден тамплієрів заборонений папою Клементом V в 1312 році [17, с. 197].

Хоча від військово-чернечих орденів, зокрема тамплієрів, очікувалася в основному участь в бойових діях на суші, для захисту Єрусалимського королівства і інших християнських територій в Святій Землі, для забезпечення безпеки подорожей пілігримів, для допомоги місіонерам, для відвоювання Іспанії у мусульман - для всього цього широко застосовувалися кораблі. Слід визнати, що без використання кораблів і іншої морської підтримки, досягнення ордену тамплієрів були б неможливі.

2.3 Останні поразки та судовий процес над орденом

Коли 15 травня 1291 року араби узяли Акру, це стало символом провалу хрестових походів. Триста тамплієрів полягли, обороняючи місто. У їх числі, захищаючи пролом в стіні, був убитий великий магістр Гійом де Боже. Через деякий час магістром став Жак де Молі. На відміну від інших військових орденів, які швидко змирилися з втратою Палестини і перенесли свою діяльність в інші країни, храмовники наполегливо намагалися слідувати меті свого ордена, організовуючи походи проти арабів [16, с. 201?203]. Вже 19 травня 1291 р. здався Тир, в кінці червня - Сидон, в липні - Бейрут, а рицарі все ще утримували Шато Пелерин і Тортозу. У 1302 році, проте, єгипетська армія знищила останній гарнізон ордена на Сході - крихітний, безводий острівець Руад (поряд з Тортозою). Та все ж в червні 1307 року де Молі зібрав в Парижі, в замку тамплієрів капітул, що обговорював можливість нового хрестового походу. Папа Климент V, незадовго до цього зійшовший на престол, радився про те ж з великим магістром. Де Молі пропонував зібрати 15 тисяч рицарів і 5 тисяч піхотинців звернувшись для цього до західних государів. Він - як і інші люди тієї епохи - ще не усвідомлював, що економічний підйом в Європі закінчився, що нове століття буде століттям голоду, чуми, і не про Святу землю почнуть мріяти відтепер, а про свою, добре облаштовану, національну землю [31, с. 192].