Розвиток військового мистецтва в Римській імперії

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Курсова робота на тему:

«Розвиток військового мистецтва в Римській імперії»

Зміст

Вступ

Розділ 1. Організація римської армії і флоту

Розділ 2. Римський флот

Розділ 3. Дисципліна і медицина в армії Риму

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми: Актуальність досліджуваної мною теми полягає в тому, що Римська імперія була в глибокій економічній кризі. Економічний розквіт Риму був заснований на величезних завоюваннях, на військовому прибутку, на дармовій праці рабів, яких доставляли успішні походи. Сам Рим, при невисокій ступені продуктивності праці в античному світі, витрачав більше, ніж виробляв. Із зупинкою завоювань криза стала неминучим. Цей економічна криза робив смертельними рани, які він наносив римському військовому могутності, і обумовлював загальний перехід до натурального господарства. І хоч військове мистецтво не настільки активно розвивалося як в часи республіки, але не варто забувати й про розвиток військового мистецтва за часів імперії.

Мета дослідження: дослідити розвиток військового мистецтва в Римській імперії, а також аналізувати зміни які увели військові діячі того часу.

Предмет: військове мистецтво в римський час.

Об'єкт: розвиток військового мистецтва в Римській імперії.

Завдання дослідження:

Дослідити та дати характеристику військовому мистецтву Римської імперії.

Визначити характерні особливості розвитку військового мистецтва Римської імперії.

Хронологічні межі дослідження: розвиток військового мистецтва в Римській імперії у 27р. до н. е. - 395 р. н. е..

Територія дослідження: землі Римської імперії.

Практичне значення результатів дослідження: теоретичні положення результатів, отриманих в ході дослідження можуть бути використовуватися на лекціях, семінарах, факультативних заняттях, а також на уроках в школі та на позакласній роботі.

Історіографія питання: питанням розвитку військового мистецтва в Римській імперії займалося багато дослідників, зокрема : Ісаєв С. В., Свєчін А. А., Зелінський Ф. Ф., Дельбрук Г., Покровський М. М., Портнягіна І, Авдєєв А. У 90-х роках вивчення проблем всесвітньої історії в цілому і історії стародавнього світу, зокрема, проходило у рамках методологічного плюралізму, що змінив офіційну методологію, вчення історичного матеріалізму, зокрема, вчення про соціально-економічні формації. На рубежі 80--90-х років стали формуватися три нові методологічні підходи, на базі яких досліджувалися конкретні проблеми античної, у тому числі давньоримської, історії: цивілізаційний, при якому хід всесвітньої історії розглядається з точки зору народження і зрілості тієї або іншої цивілізації як більше багатостороннього і багатофункціонального історичного явища, ніж соціально-економічна формація. У основі іншого методологічного підходу лежить концепція визначальної ролі духовних цінностей того або іншого народу в ході історичного процесу. Третій підхід може бути визначений як формаційно-цивілізаційний -- поєднання сильних сторін формаційного і цивілізаційного підходів, розгляд кожної формації не лише як комплексу передусім соціально-економічних відносин, але і як багатосторонній і багатофункціональній цивілізації.

В цілому вітчизняні історики ведуть дослідження різних проблем античної, у тому числі давньоримської, історії у дусі сучасних методологічних і концептуально-методичних підходів і в той же час спираються на кращі традиції вітчизняної історіографії.

Структура роботи: курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, переліку джерел та літератури і додатків.

Розділ 1. Організація римської армії

Древньоримське військо було одним із головних елементів римського суспільства і держави, вирішальним фактором в становленні могутності давньоримської держави. Під час розквіту Риму чисельність арії сягала до 100 тисяч чоловік, але могла збільшуватися до 250-300 тисяч чоловік і навіть більше (дивлячись від потреб держави). Римська армія мала найкраще для свого часу озброєння, досвідчений і добре підготовлений командний склад відрізнявся жорсткою дисципліною і високим військовим мистецтвом полководців, які використовували найдосконаліші способи ведення бойових дій, досягаючи повного розгрому противника[3, с. 20-45]. Основним родом військ була піхота. Флот забезпечував дії сухопутних військ на приморських напрямках і перекид армій на територію противника по морю. Значний розвиток отримали військово-інженерна справа, облаштування польових таборів, уміння проводити швидкі переходи на великі відстані, мистецтво облоги і оборона укріплених пунктів. Якщо раніше тільки римські громадяни входили до складу римського легіону, то тепер склалася інша ситуація: кожен легіонер робився римським громадянином. Основною організаційною і тактичною одиницею армії являвся легіон. Легіон складався з 5--6 тис. (у пізніші періоди -- до 8 тис.) піхотинців і декількох сотень вершників. Кожен легіон мав свій номер і назву. За письмовими джерелами, що збереглися, ідентифіковано приблизно 50 різних легіонів[7, с. 38-44]. На чолі легіону в період Республіки стояв військовий трибун, в період Імперії -- легат. Легат -- помічник полководця або управителя провінції в період пізньої республіки, в період принципату намісник в імператорських провінціях. З другої половини IV ст. до н. е. легіон складався із 10 маніпул (маніпули виключно піхота) і 10 турм (кінниця), з першої половини III ст. до н. е. - із 30 маніпул (кожна з яких ділилася на дві центурії) і 10 турм. Весь цей чась його чисельність залишалася незмінною - 4,5 тисяч чоловік, які включали в себе 300 всадників. Тактичне розподілення легіону дозволяло військам проводити маневри на полі бою. Починаючи з 107 р. до н. е. в зв'язку з переходом до професійної найомної армії легіон став ділитися на 10 когорт (кожна з яких об'єднувала три маніпули). В склад легіону також входили стінобитні і метальні машини й обоз. В I ст. н. е. чисельність легіону досягла семи тисяч чоловік, у тому числі 800 всадників[15, с. 23]. Майже у всі періоди одночасно існували контубернії, центурії, маніпули і когорти. Контуберній є найменшою тактичною одиницею в структурі військових сил Древнього Риму. Комплектувався контуберній 8 - 10 солдатами. Начальником контубернія був декан (в перекладі з латинського «десятник», «старший над десятком людей»). Під час походів особистий склад контубернія знаходився в одній палатці. А при казармах - в одній кімнаті, яка також називалася контуберній. Десять контуберніїв складали центурію[19, с. 44-45]. Оскільки загальної кухні в римській армії не було, кожний контуберній сам готував собі їжу. В щоденний раціон входило свіже м'ясо, фрукти, овочі, пшеничний хліб і оливкове масло. З початку контуберній складався з десяти солдат. Гай Юлій Цезарь скоротив число підрозділу до восьми. Центурія була військовим підрозділом римської армії який очолював центуріон. В легіоні було 60, при імперії 59 центурій. Спочатку центурія нараховувала близько 100 чоловік. Центурії ділилися на десятки. Дві центурії складали маніпулу. Центурія не виступала в бою як самостійний тактичний підрозділ. Центурії першої когорти легіона було удвоєно. Маніпула була основним тактичним підрозділом легіону в період існування маніпулярної тактики. Кожен маніпул мав свій прапор. Звичайно прапори представляли собою древко з різними срібними прикрасами, іноді, окрім них, підвішують до древка шматок матерії . Особливу червона матерія була у полководця. Військовим позначкою всього легіону був орел, звичайно срібний, прикріплений до древка. Сигналом до відступу і наступу передавався прямою металевою трубою. Цей головний сигнал передавався далі ріжками маніпули. Чисельність маніпул не була суворо фіксованою, так як при одній їх кількості чисельність легіонів могла бути різною[25, с. 271]. В лініях маніпули стояли переважно в колоноподібних строях, а безпосередньо перед боєм розкривались, формуючи суцільний фронт, який був вигідніший не тільки в ближньому, але і в метальному бою. Маніпулою керував командир римського легіону. Вона спрямована для нанесення на стиках центурій чи когорт неочікуваного удару по лінії оборони противника і її прориву. Спочатку в римській армії маніпула включала в себе одну центурію, в майбутньому при Гаї Юлію Цезарі в склад маніпул входили уже дві, а то й три центурії. У випадку стримування атаки і натиску противника, маніпула використовувалась як резервне підкріплення найбільш уязвимих місць лінії оборони легіону. Набиралися в маніпули найбільш коренасті і сильні воїни[17, с. 78]. Когорта була однією з головних тактичних підрозділів римської армії. З кінця II ст. до н. е. складала основу когортної тактики. З того часу когорт в легіоні стало 10. При Августі залишився попередній десятикогортний легіон, але склад когорти включав в себе 555 піхотинців і 66 всадників, крім того, в першій когорті стала удвоєна кількість воїнів. Ці 10 когорт ставилися тепер в 2 шеренги, по 5 когорт в кожній. На правому крилі попередньої шеренги стояла перша когорта, а прямо ззаді неї шоста. На лівому краю п'ята когорта, а позаду неї 10. Цей бойовий порядок існував до часів Траяна і Адріана, коли в боротьбі з новим противником знову перейшли до бойового строю без проміжків і за бойовою лінією стали розміщувати резерв. Кожен із трьох рядів когорт називався акіс. Перша когорта кожного легіону користувалася великою повагою, там знаходився старший центуріон і знамена. Когорта в 360 чоловік , яка стояла розвернутим строєм глибиною 8 рядів, представляла собою прямокутник довжиною 82 і шириною 15 метрів. При тих самих умовах легіон в розгорнутому строї займав 348 метрів довжини і 102 метри ширини. Допоміжні війська ділилися на когорти і али ( з часом їх змінили клинки) [14, с. 30-35]. Іррегулярні війська не мали чіткого чисельного складу, так як відповідали традиційним перевагам народів з яких складалися. Вексиляціями називалися окремі загони, які виділялися з будь-якого підрозділу, наприклад легіону. Так вексиляцію могли відправити на допомогу іншому підрозділу чи на побудову моста (чи оборонних споруд). Найголовнішим наступальною зброєю легіонера був меч і метальний спис. Меч був короткий, двосічний, з тонким вістрям, так що їм можна було, і колоти і рубати. Він був у піхвах і його носили на перев'язі на правому боці. На початку імперії захистом був панцир лорика сегментата (сегментована лорика), пластиновий оборонний костю із окремих сталеви х елементів. Входить в масовий вжиток в I ст. н. е. Пластинова кіраса була запозичена легіонерами із вооружіння гладіаторів-крупелларіїв, які брали участь в повстанні Флора Сакровіра на території германів. Також в цей час з'являються кольчуги з подвійним кольчужним покриттям на плечах, особливо популярні у кавалеристів. Облегшені до 5-6 кілограм і більш укорочені кольчуги знаходять вжиток і в допоміжних піхотних частинах. Також наступальною зброєю був «помпейський» меч, і пілуми. Пілум - метальний спис. Пілум складався із древка і залізного наконечника, який по першій конструкції рівнявся по довжині древка. Древко наполовину всажувалося в наконечник, так що загальна довжина списа сягала приблизно 2 метри[9, с. 404]. В часи Цезаря існували різні видозмінені першопочаткового типу (накінечник робився то довшим, то коротшим. Наконечник був 60-100 сантиметрів, діаметр наконечника в порядку 7 міліметрві, а маса - 2-4 кілограми. При атаці солдати метали списи в супротивника, і, навіть якщо пілум не завдавав безпосередніх ушкоджень противнику, він застрявав в щиті, що створювало великі незручності для супротивника. . Центр ваги щита, з застрягшим в ньому списом, значно змінювався, таким чином, щит ворога практично позбавлявся управління, і відбивати їм удари сиплються з усіх боків було неможливо. Це спис можна було кинути метрів на тридцять. Оборонним зброєю був насамперед щит . Він мав напівциліндричних форму і був у вишину близько 1,025 метра і близько 0,8 метра завширшки. Його дерев'яний основа була оббита по краях металом. На поході щити вкладалися в чохли і вішалися на спину. Шолом був металевим. Під час походу він висів на грудях. Озброєння при Августі наступальною зброєю були кинжали. Крім труднощів при русі з застряглим в щиті списом, при переході до ближнього бою легіонер міг наступити ногою на древко та відтягнути щит супротивника вниз, відкривши прохід для нанесення колючого удару мечем чи списом. Обрубати мечем застряглий в щиті пілум було проблематично - металевий стрижень не давав такої можливості. Ця конструктивна особливість вигідно відрізняє пілум від простого списа, який має повністю дерев'яний держак. У рукопашному бою (в якості звичайного списа) пілум не використовувався. Хоча в битві при Фарсалі за наказом Цезаря піхота проти кінноти Помпея застосувала оригінальну тактику бою: піхотинці використовували пілум як звичайний спис, заколювали їм коней і вершників[17, с. 518].
З захисного обундирування були чешуйшаті обладунки. Їх називали лоріка сквамата. Це був тип лускатого обладунку. Обладунки складалися з тканинної основи, на яку нашиті сталеві або бронзові пластинки скріплені дротом або шнуром один з одним в горизонтальні ряди. Вони налягали один на одного за принципом покрівельної черепиці. Вони могли бути прошнуровані по тканинній основі. Кожна пластинка мала від 4 до 12 отворів для прикріплення до найближчої в ряду. Пластини могли мати розмір від 6,5 Ч 9.5 мм до 5 х 8 см, але найбільш були поширені пластини близько 1.3 см х 2.5 см. У більшості випадків метал був товщиною порядку 0.5-0.8 мм. Досить добре лоріка протистояла ударам кийків і стріл лука. Мала вразливості для колючого удару, спрямованого знизу вгору. Технологічно лоріка простіша у виготовленні в порівнянні з кольчугою. Лоріка сквамата використовувалася в допоміжних військах і кавалерії[11, с. 223-231]. Уніформою в II ст. н. е. була паенула (короткий темний плащ з капюшоном). Починаючи з III ст. н. е. туніка з довгими рукавами, сагум - плащ без капюшона. Що стосується маніпулярної тактики то прктично загальноприйнятою є думка, що в період свого панування етруски ввели фалангу і у римлян, a згодом римляни свідомо змінили озброєння і побудову. Ця думка грунтується на повідомленнях про те, що колись римляни користувалися круглими щитами і будувалися фалангою на зразок македонської, однак, в описах битв VI-V ст. до н. е.. виразно видно домінуюча роль кінноти і допоміжна роль піхоти - перша часто навіть розташовувалася і діяла попереду піхоти. Приблизно починаючи з Латинської війни або з більш раннього часу римляни почали дотримуватися маніпулярної тактики. Згідно Лівію і Полібію, вона здійснювалася трилінійна побудовою з інтервалами (гастати, принципи і тріарії у тиловому резерві), причому маніпули принципів стояли проти інтервалів між маніпулами гастатів. Легіони розташовувалися поруч один з одним, хоча в деяких битвах Другої Пунічної війни вони стояли один за іншим[9, с. 18-25]. Для заповнення занадто широких інтервалів при русі по пересіченій місцевості служила друга лінія, окремі загони якої могли всуватися в першу лінію, а якщо й цього було недостатньо, використовувалася третя лінія. При зіткненні з противником невеликі збережені інтервали заповнювалися самі собою, внаслідок більш вільного розташування воїнів для зручності використання зброї. Використання другої і третьої ліній для обходів ворожих флангів римляни стали застосовувати в кінці Другої Пунічної війни. Думка про те, що римляни при атаці метали пілуми, після чого переходили на мечі і в ході бою виробляли зміну ліній бойового порядку, було спростовано Дельбрюком, що показало, що зміна ліній в ході ближнього бою мечами неможлива. Це пояснювалося тим, що для швидкого і організованого відступу гастатів за принципами маніпули повинні бути розставлені з інтервалами, рівними ширині фронту окремої маніпули. При цьому вступати в рукопашний бій з такими інтервалами в лінії було б вкрай небезпечно, так як це дозволило б противнику охопити маніпули гастатів з флангів, що призвело б до швидкої поразки першої лінії[5, с. 38-40]. На думку Дельбрюка, насправді зміна ліній в бою не проводилася - інтервали між маніпулами були невеликі і служили лише для полегшення маневрування. Однак при цьому велика частина піхоти призначалася лише для затикання розривів в першій лінії. Пізніше, спираючись зокрема на «Записки про галльську війну» Цезаря було знову доведено зворотне, хоча було визнано, що вона не була злагодженими маневрами підрозділів. З іншого боку навіть охоплена з усіх боків маніпула гастатів не могла бути швидко знищена, і утримувала ворога на місці, просто оточивши себе щитами з усіх боків (величезний щит легіонерів, абсолютно непридатний для індивідуального бою, в строю його надійно захищав і легіонер був вразливий лише для колючих ударів зверху), а противник проник крізь проміжки міг бути просто закиданий дротиками принципів (які по всій видимості були прикріплені до внутрішньої сторони щита в кількості семи штук), самостійно залізаючи в вогневий мішок і не маючи ніякого захисту від флангового вогню[3, с. 105]. Зміна ліній могла являти собою відхід назад гастатів в ході метальної бою, або просте просування принципів вперед. А ось прорив суцільного фронту з подальшою плутаниною і різаниною беззахисної важкої піхоти яка втратила лад, був куди небезпечніше і міг привести до втечі (оточеній ж маніпулі бігти просто нікуди). Приблизно з 80-x рр. до н. е. стала застосовуватися когортного тактика. Причина введення нової побудови полягала в необхідності ефективного протистояння масованому фронтальному натиску, що застосовувався союзом кельто-германських племен. Своє перше застосування нова тактика знайшла імовірно в Союзницької війні 91 - 88 до н. е.. До часу Цезаря когортна тактика була вже загальноприйнятою. Самі когорти будувалися в шаховому порядку (квінкунс), на полі бою могли застосовуватися у трьох виглядах: перший - 3 лінії з чотирьох когорт в 1-й і трьох в 2-й і 3-й на відстані 150-200 футів (45-65 метрів) один від одного; другий - 2 лінії по 5 когорт в кожній; третій 1 лінія з 10 когорт. На марші, зазвичай на ворожій території, вони будувалися чотирма паралельно рухаючимися колонами для того, щоб було легше перебудуватися в три лінії з чотирьох когорт, по сигналу тривоги, або утворювали так зване коло, пом'якшив відступ під інтенсивним обстрілом[5, с. 40]. При Цезарі кожен легіон виставляв в першу лінію 4 когорти, a в другу і третю - 3. Коли когорти стояли зімкнутим строєм, відстань, що відділяла одну когорту від іншої, дорівнювало довжині когорти по фронту. Цей проміжок знищувався, як тільки ряди когорти розгорталися для бою. Тоді когорта розтягувалася по фронту майже удвічі порівняно із звичайним ладом. Взаємодії когорт, унаслідок більшої чисельності окремого загону та спрощеності маневрування, не висували настільки високих вимог до індивідуальної підготовки кожного легіонера. Солдати, які прослужили свій термін і були демобілізовані, але знову записані в військовий склад на добровільній основі, зокрема з ініціативи, наприклад, консула, називалися евокаті (дослівно «знову покликані») [8, с. 52-54]. За Доміціана так називалися охоронці його спальних покоїв. Зазвичай вони значилися в складі майже кожного підрозділу, і, мабуть, якщо воєначальник був досить популярний серед солдатів, кількість ветеранів такої категорії в його війську могло збільшитися. Поряд з вексіляріями «знову покликані» були звільнені від ряду військових обов'язків - зміцнення табору, прокладання доріг і т. д. і по чину були вище рядових легіонерів, іноді порівнювалися з вершниками або навіть були кандидатами в центуріони. Так наприклад Гней Помпей обіцяв просунути своїх колишніх «знову покликаних» до сотників після завершення громадянської війни, проте в сукупності всі вони не могли бути підвищені до цього чину. Всім контингентом «знову покликаних» командував зазвичай окремий префект.

З державного казначейства солдати отримували кошти які надходили на утримання армії. Солдати отримували подарунки, іноді дуже багаті, і мали частку у видобутку. Після закінчення військової служби їм давалися або грошова сума, або земельні наділи[17, с. 134-136]. Солдати харчувалися переважно пшеницею, яку вони отримували зерном і самі розмелювали на ручних млинах для приготування особливого роду сухарів, м'ясо їли рідше і не так охоче. Легат легіону був командиром легіону. На цей пост імператор зазвичай призначав колишнього трибуна на три -- чотири роки, але легат міг займати свою посаду і набагато довше. У провінціях, де був розквартирований один легіон, легат одночасно був губернатором провінції. Там, де перебувало кілька легіонів, у кожного з них був свій легат, і всі вони знаходилися під загальним командуванням у губернатора провінції. Існував також трибун Латіклавій. Цього трибуна до легіону призначав імператор або сенат. Зазвичай він був молодий і мав менше досвіду, ніж військові трибуни, проте посада його була другою за величиною в легіоні, відразу після легата. Назва посади походить від слова «laticlava», яке означає дві широкі пурпурні смуги на туніці, покладеної чиновникам сенаторського рангу[21, с. 124]. Префект табору був третім за значимістю поста в легіоні. Зазвичай його займав виходець із солдатів-ветеранів який отримав підвищення і раніше займав пост одного з сотників. Були також трибуни Ангустіклавії. У кожному легіоні було п'ять військових трибунів із стану вершників. Найчастіше, це були професійні військові, які виконували високі адміністративні посади в легіоні, а під час бойових дій могли командувати легіоном. Їм покладалися туніки з вузькими пурпуровими смугами, звідки й походить назва посади. Пріміпіл це найвищий за рангом центуріон легіону, що стоїть на чолі першої подвійної центурії. У першому і другому століттях н. е. при звільненні з військової служби пріміпіл входив у стан вершників і міг досягти високої посади. Назва дослівно означає «перша шеренга». Що ж до центуріона, то у кожному легіоні було 59 сотників, кожен з яких командував центурією. Центуріони були основою професійної римської армії. Це були професійні воїни, які жили повсякденним життям своїх підлеглих-солдатів, а в ході бою командували ними. Зазвичай цей пост отримували солдати-ветерани, проте центуріоном можна було стати і з безпосереднього указу імператора чи іншого високопосадовця[18, с. 106]. Когорти мали нумерацію з першої по десяту, а центурії всередині когорт -- з першої по шосту (при цьому в першій когорті було лише п'ять центурій, але перша центурія була подвійна) -- таким чином, в легіоні було 58 сотників і пріміпіл. Номер центурії, якою командував кожен центуріон, безпосередньо відповідав його положенню в легіоні, тобто найвище положення займав центуріон першої центурії першої когорти, а найнижче -- центуріон шостої центурії десятої когорти. П'ять центуріонів першої когорти називалися «Прімі Ордінес». У кожній когорті центуріон першої центурії йменувався «Пілус Пріор». Аквіліфер - той, що несе орла. Втрата прапора аквіли («орла») вважалася жахливою зневагою. При втраті орла легіон розформовувався. Якщо орла відбивали назад, легіон заново формували з тим же ім'ям і номером. Наступний крок вгору по службових сходах від аквіліфера це центуріон[3, с. 284]. Сіґніфер був у кожній центурії як скарбник, який відповідав за виплату платні солдатам і збереження їхніх заощаджень. Він же ніс бойовий значок центурії -- держак списа, прикрашений медальйонами. Нагорі древка перебував символ -- у кожної центурії свій -- зазвичай зображення орла. Іноді зображення відкритої долоні. Опціон був помічником центуріона, заміняв центуріона в бою в разі його поранення. Вибирався центуріоном зі своїх солдатів. Тессерарій це помічник опціона. У його обов'язки входили організація варт і передача паролів. Декан був командиром 10 солдатів, які жили в одному наметі. Також були у легіоні і сурмачі, що грали на мідному розі -- Корну. Знаходилися поряд з прапороносцем, віддаючи команди на збір до місця призначення і передавав солдатам накази командира сигналами горна. Тубіцени це сурмачі, які грали на «тубі», що являла собою мідну або бронзову трубку. Тубіцени, що знаходяться при легаті легіону, закликали воїнів до атаки або сурмили відступ. Імагініфер ніс штандарт із зображенням імператора, який служив постійним нагадуванням про вірність війська імператору. Вексіллярій ніс штандарт (вексілум) певної піхотної або кавалерійської частини римських військ[6, с. 35-45]. В епоху пізньої Республіки та Імперії легіони стали грати серйозну політичну роль. Не випадково Август після важкої поразки римлян в Тевтобургському лісі (9 р. н. е.) Вигукнув, схопившись за голову, - «Квінтілій Вар, поверни мені мої легіони». Вони могли забезпечити майбутньому імператору захоплення і утримання влади в Римі - або, навпаки, позбавити його будь-яких надій. Намагаючись послабити можливу загрозу використання військової потужності легіонів претендентами на владу в Римі, намісникам провінцій було заборонено залишати свою провінцію разом з підлеглими їм військами. Коли Юлій Цезар перетнув Рубікон і привів до Італії свої війська, це викликало кризу в Римі. Легіони грали також величезну роль у справі романізації варварського населення. Будучи розміщеними на кордонах Імперії, вони привертали до себе торговців з центру і, таким чином відбувався культурний обмін між римським світом і варварським[9, с. 105-109]. При імператорі Августі число легіонів значно збільшилась за час громадянських воєн,а згодом було скорочено до 25 одиниць в кінці його правління. Перехід в епоху імперії до створення більш численних легіонів постійного складу було викликане в основному внутрішніми причинами - прагненням забезпечити вірність легіонів імператору, а не воєначальникам. Назви легіонів походили від назв провінцій, в яких вони були створені (Італійский, Македонський). Легіон став очолювати легат - зазвичай це був сенатор, який займав цю посаду протягом трьох років. Йому безпосередньо підпорядковувалися шість військових трибунів - п'ять штабних офіцерів і шостий - кандидат в сенатори. При перших імператорах легіони складалися переважно з італіків; але починаючи з Веспасіана (69-79р. н. е.) італіки комплектували переважно преторіанської гвардії (не більше 12 тисяч чоловік) , а легіони отримували поповнення з тієї провінції, де вони розташовувалися. Преторіанець відгукувався про легіонерів, як про варварів. Насправді, легіонери були переважно олатинившимися провінціалами, які засвоїли дух, звичаї і мову Риму. Засобом для подальшої підтримки римського духу в легіонах було призначення в них центуріон солдатів, що почали службу в преторіанської гвардії. Переклади сотників з одного легіону в інший заважали розвитку в легіонах духу сепаратизму. Кожному легіону було додано кілька допоміжних когорт, комплектувавшихся переважно з ще неолатинившихся римських підданих. Керівництво в них було римське, командна мова - латинська, але когорта мала власну національну мову для внутрішнього вжитку[5, с. 217]. Солдати когорти отримували в порівнянні з легіонером третю частину платні. Ці когорти представляли перехідну ступінь до кінним частинам і легкій піхоті, які комплектувалися виключно варварами, які були швидше союзниками, ніж підданими Риму, і зберігає своїх тубільних вождів. Легіон з доданими йому когортами і кіннотою, звичайно налічував не більше 9-10 тисяч осіб, так щоб легіонери були в більшості. Для забезпечення гегемонії за латинським духом, легіонери завжди були ядром, ставилися в центрі, а допоміжні і варварські частини дробилися на дрібні групи, які не мали самостійного об'єднання. Загальна військова повинність зберігалася на папері, а на практиці армія поповнювалася вербуванням, коли на важкий і малообіцяючий похід бажаючих завербуватися була недостатньо, вдавалися і до повинності, внаслідок дозволу ставити за себе заступника, ця повинність втратила особистий характер. Раби в армію не допускалися. Одружитися солдат не мав права. Легіони стояли переважно поза великих міст, в укріплених таборах і острогах. Офіцери не ділилися так суворо на два класи, як в республіканському Римі. Центуріон отримав можливість вислужитися, з них переважно призначалися табірні префекти-коменданти, зобов'язані підтримувати сувору дисципліну. Трибуни та легати і раніше мали слабку військову закалку і призначалися з синів аристократичних сімей[1, с. 124]. Надалі структура легіону серйозних змін не зазнавала. Проте, в силу різних причин, головною з яких була недостатня підготовленість римських воєначальників, відбулася відмова від третьої лінії, і поступовий перехід до тактики, характерною для фаланги. Це значно зменшувало міць легіону, так як маніпулярна побудова (і перш за все наявність розривів між маніпулами) перетворювала легіон на погану фалангу. При розділі Римської імперії в Східній імперії було 70 легіонів, а в Західній -- 63 легіони. Зміст такої кількості військ було явно поза рамками економічних можливостей держави.

Розділ 2. Римський флот

За своєю конструкцією римські бойові кораблі принципово не відрізняються від кораблів Греції та елліністичних держав Малої Азії. У римлян були ті ж десятки та сотні весел в якості основного рушія судна, та ж багатоярусна система, приблизно та ж естетика кораблебудування[27, с. 29]. Все те саме - але на новому щаблі еволюції. Кораблі стають більшими. Вони обзаводяться бортовою артилерією, постійною партією морської піхоти, оснащуються штурмовими трапами-"воронами" та бойовими вежами. За римської класифікації всі бойові кораблі називалися "довгі кораблі", за рахунок своїх порівняно вузьких корпусів, що витримують пропорцію ширини до довжини 1до 6 і більше. Протилежністю бойовим кораблям були транспортні "круглі кораблі". Бойові кораблі ділилися за ознакою наявності чи відсутності тарану на кораблі, а всі інші, "просто" кораблі. Також, оскільки іноді кораблі з одним, а то й з двома рядами весел не мали палуби, то існував розподіл на кораблі відкриті і кораблі закриті, naves constratae (у греків - Катафракти). Основною, найбільш точною та поширеною класифікацією є поділ бойових кораблів в залежності від кількості рядів весел[21, с. 104-117]. Кораблі з одним рядом весел (по вертикалі) називалися монери або уніреми, а в сучасній літературі часто іменуються просто галерами, з двома - Бірем або лібурни, з трьома - трієри або триреми, з чотирма - тетрери або квадріреми, з п'ятьма - пентер або квінквереми, з шістьма - гексери. Великі кораблі в багатьох випадках бронювалися бронзовими пластинами і майже завжди завішували перед боєм змоченими у воді воловими шкурами для захисту від запальних снарядів. Римські кораблі були в середньому більше аналогічних по класу грецьких або карфагенських. При попутному вітрі на кораблі встановлювали щогли (до трьох на квінкверемах і гексерах) і піднімали на них вітрила. Перед боєм вітрила скачували і поміщали в чохли, а щогли укладали на палубу. Переважна більшість римських бойових кораблів, на відміну, наприклад, від єгипетських, взагалі не мали стаціонарних, незнімних, щогл[9, с. 174]. Римські кораблі, як і грецькі, були оптимізовані для ведення прибережних морських битв, а не для тривалих рейдів у відкритому морі. Забезпечити хорошу населеність середнього корабля для півтора сотень веслярів, двох-трьох десятків матросів і центурії морської піхоти було неможливо. Тому ввечері флот приставав до берега. Екіпажі, веслярі і велика частина морських піхотинців сходила з кораблів і ночувала в наметах. Вранці пливли далі. Кораблі будували швидко. За 40-60 днів римляни могли побудувати квінкверему і повністю ввести її в дію[17, с. 245]. Кораблі мали відносно низьку маневреність, і у випадку сильного раптового шторму флот ризикував загинути чи не в повному складі. За рахунок досить прогресивних технологій, якщо корабель не гинув від негоди або в бою з ворогом, він служив дуже довго. Нормальним строком служби вважалися 25-30 років. Оскільки на вітрилах ходили тільки при попутному вітрі, а весь інший час користувалися виключно мускульною силою веслярів, то швидкість кораблів залишала бажати кращого. Більш важкі римські кораблі були ще повільніше грецьких. "Швидкохідний" вважався корабель, здатний вичавити 7-8 вузлів (14 км / год), а для квінкверем цілком пристойною вважалася крейсерська швидкість в 3-4 вузла. Екіпаж корабля за подобою римської сухопутної армії називався "центурій". На кораблі було дві головні посадові особи: капітан ("центуріон"), відповідальний за власне плавання та навігацію, і центуріон, відповідальний за ведення бойових дій. Останній командував декількома десятками морських піхотинців. Римські галери мали бойове призначення,а саме розвідка, постачання, посильна служба і при відповідній обробці парадні виїзди полководців. Це порівняно високобортний корабель із символічною тараном-тризубцем і кормовим акростолем у вигляді завитка раковини. Окремо розміщені групи весел, укріплені на балконах - кринолінах, - забезпечували високу маневреність галери при плаванні в узкостях або між кораблями ескадри[9, с. 141]. Криноліни розташовувалися на різному рівні, що дозволяло автономно працювати кожній групі весел. Ближче до корми знаходилися два потужних рульових весла. При попутних вітрах галера цього типу іноді несла пряме вітрило - Артемон на знімній похилій щоглі, який кріпився до акростолю. Бірем представляли собою двоярусні гребні суду, а лібурни могли будуватися як у двох-, так і в одноярусному варіанті. Звичайне число веслярів на Бірем - 50-80, кількість морських піхотинців - 30-50. Для того, щоб підвищити місткість цих кораблів, навіть невеликі Бірем і лібурни нерідко комплектувалися закритою палубою, чого зазвичай не робилося на суднах аналогічного класу в інших арміях. Вже в ході Першої Пунічної війни з'ясувалося, що Бірем не можуть ефективно боротися проти карфагенських квадрірем з високим бортом, захищеним від таранного удару безліччю весел. Для боротьби з карфагенською кораблями римляни почали будувати квінквереми. А бірем і лібурни протягом наступних століть використовувалися для дозорної, посильної і розвідувальної служби, або для бойових дій на мілководді. Також Бірем могли ефективно застосовуватися проти торгових і бойових однорядних галер (як правило, піратських), у порівнянні з якими були куди краще озброєні і захищені[10, с. 144-150]. Поряд з морехідними лібурнами римляни будували багато різних типів річкових Лібурн, які використовувалися в бойових діях і при патрулюванні Рейну, Дунаю, Нілу. Якщо враховувати, що 20 навіть не дуже великих Лібурн здатні прийняти на борт повну когорту римської армії (600 осіб), то стане ясно, що сполуки маневрених Лібурн і Бірем представляли собою ідеальне тактичний засіб швидкого реагування в річкових, лагунних районах при діях проти піратів, ворожих фуражирів і переправляються через водні перешкоди варварських загонів. Триреми була більш швидкохідним кораблем в порівнянні з квадро і квінкверемамі, і більш потужним порівняно з Бірем і лібурнами[10, с. 260]. При цьому розміри триреми дозволяли у випадку необхідності розмістити на ній метальні машини. Екіпаж типової триреми складався з 150 веслярів, 12 моряків, приблизно 80 морських піхотинців і кількох офіцерів. Транспортна місткість становила при необхідності 200-250 легіонерів. Триреми була свого роду "золотою серединою", багатофункціональним крейсером античного флоту. З цієї причини триреми будувалися сотнями і являли собою найбільш поширений тип універсального бойового корабля Середземномор'я. Є свідчення, що римляни будували і більш ніж п'ятиярусні кораблі. Так, коли в 117 р. н.е. легіонери Адріана досягли Перської затоки і Червоного моря, вони побудували флот, флагманом якого нібито була гексера. Втім, вже під час битви з карфагенським флотом за Екном (Перша Пунічна війна) флагманськими кораблями римського флоту були дві гексери ("шестипалубники").Згідно з деякими розрахунками, самим великим кораблем, побудованим за античним технологіям, міг бути семиярусний корабель довжиною до 300 футів (90 м). Корабель більшої довжини з усією неминучістю зламався б на хвилях[11, с. 244]. Очевидно, що еннери і рядами були вельми тихохідні і не могли витримувати ескадрених швидкість нарівні з триреми і квінкверемами. З цієї причини їх використовували як броненосців берегової оборони для охорони своїх гаваней, або для облоги ворожих морських фортець як пересувні платформи для штурмових веж, телескопічних штурмових драбин (самбука) і важкої артилерії. У лінійному битві застосувати рядами намагався Марк Антоній (31 р. до н.е., битва при Акції), проте вони були спалені швидкохідними кораблями Октавіана Августа. Головною зброєю римського корабля були морські піхотинці. Якщо кораблі греків і елліністичних держав як основного тактичного прийому використовували таранний удар, то римляни ще в Першу Пунічної війну зробили ставку на рішучий абордажні бій[2, с. 205-212]. Римські морські піхотинці мали відмінні бойові якості. Карфагеняни, покладалися на швидкість і маневреність своїх кораблів, мали у своєму розпорядженні більш майстерними моряками, але не змогли протиставити римлянам аналогічних солдатів. Спершу ними було програно морська битва при Мілах, а кілька років по тому римські квінкіреми, оснащені абордажними "воронами", розтрощили карфагенський флот при Егатських островах. З часів Першої Пунічної війни штурмової трап-"ворон" стає майже невід'ємним атрибутом римських кораблів першого класу. "Ворон" представляв собою штурмовий трап особливої конструкції, мав десять метрів в довжину і близько 1.8 в ширину. "Вороном" він названий через характерною клювообразної форми великого залізного гака, що знаходився на нижній поверхні штурмового трапа. Або протаранивши вороже судно, або просто переламавши йому весла в ковзному ударі, римський корабель різко опускав "ворон", який пробивав своїм сталевим гаком палубу і міцно в ній застрявав. Римська морська піхота оголювала мечі, а після цього, як пишуть римські автори, "все вирішувала особиста доблесть і завзяття воїнів, які бажають відзначитися в бою на очах у своїх начальників"[10, с. 243]. Найбільш цікавою метальної машиною, що використовувалася в римському флоті, слід визнати полібол - напівавтоматичний камнемет, що представляє собою удосконалений палінтон. Якщо вірити описам, ця машина могла вести безперервну стрілянину невеликими кам'яними ядрами що подає із "магазину", розташованого над напрямних ложем. Ланцюгова передача, приводиться в дію обертанням ворота, одночасно зводив полібол, натягуючи тятиву, подавала в ложі ядро з "магазину" і, на черговому обороті, спускала тятиву. Таким чином, полібол можна визнати навіть повністю автоматичною зброєю з примусовою механікою автоматики (до речі, деякі сучасні багатоствольні малокаліберні гармати теж мають полупрінудітельную автоматику: крім енергії порохових газів, в них використовуються також зовнішні електроприводи) [3, с. 86-90]. Для вогневої підтримки римляни також використовували найманих критських лучників, які славилися своєю влучністю і чудовими запальними стрілами з романтичною назвою маллеолі. Крім стріл, списів, каменів і закованих залізом колод римські корабельні баллісти також стріляли важкими залізними гарпунами. Наконечник гарпуна мав хитромудру конструкцію. Після проникнення в корпус ворожого корабля він розкривався, так що витягти гарпун назад було практично неможливо. Таким чином, ворожий корабель "арканами" бажано відразу з двох-трьох кораблів і переходили до улюбленого тактичного прийому: власне, абордажні бою[10, с. 205]. Таран Незважаючи на всі описані технічні та артилерійські вишукування, таран був куди більш надійним і потужним зброєю корабля, ніж баллісти і скорпіони. Тарани виготовлялися із заліза або бронзи і, як правило, використовувалися в парі. Великий таран (власне рострум) у формі високого плоского тризуба знаходився під водою і був призначений для нищення підводної частини ворожого корабля. Рострум важив дуже і дуже порядно. Наприклад, знайдений ізраїльськими археологами бронзовий таран з грецької Бірем важить більше 400 кг. Можна уявити, скільки важили рострум римських квінквірем[15, с. 114-117]. Малий таран (проемболон) знаходився над водою і мав форму баранячої, свинячої, крокодилячої голови. Цей другий, малий, таран служив буфером, що перешкоджав руйнуванню форштевня корабля при зіткненні з бортом ворожого судна і занадто глибокому проникненню рострума в корпус ворожого корабля. Останнє могло мати сумні наслідки для атакуючого. Таран міг застрягти у ворожому корпусі і атакуючий повністю втрачав маневреність. Якщо ворожий корабель горів, атакуючий корабель міг згоріти з ним разом. Якщо ж ворожий корабель тонув, то можна було залишитися без тарана, або затонути разом з ним. Дуже незвичною, і дуже грубою зброєю був так званий "дельфін". "Дельфін" являв собою великий довгастий камінь або свинцевий злиток, який перед боєм підіймали на вершину щогли або на спеціальний постріл (тобто на довгу поворотну балку з блоком і лебідкою). Коли ворожий корабель опинявся в безпосередній близькості, щоглу (постріл) завалювали так, щоб вона опинилася над противником, і обрубували трос, що утримує "дельфіна" .

Вважається, втім, що "дельфін" був ефективний тільки проти безпалубних судів, оскільки лише в цьому випадку він міг пробити днище і втопити ворожий корабель. Іншими словами, "дельфін" міг використовуватися проти піратських фелюці або Лібурн, але не при зіткненні з кораблем першого класу. З цієї причини "дельфін" був швидше атрибутом неозброєного купецького судна, ніж римської трієри або квадріреми[26, с. 142]. А "озброєність до зубів" римських кораблів набувала свою ентелехії в запальних засобах, до яких відносилися "жаровні" і сифони. "Жаровні" представляли собою звичайні відра, в які безпосередньо перед боєм заливали горючу рідину і підпалювали її. Потім "жаровню" підвішували на кінець довгого багра або пострілу (див. вище), який знаходився метрах в п'яти-семи перед носом корабля. Коли постріл опинявся над палубою ворога, відро спорожнялися, або для цієї мети смикали за мотузку. Саме за допомогою цієї зброї римляни прорвалися крізь блокаду сирійського флоту в битві при Панорм (190 р. до н.е.). Сифон був винайдений близько 300 р. до н.е. якимсь греком з Олександрії. Сифон - це ручна зброя, труба, наповнена маслом. До цих пір, як і у випадку з ручним вогнеметом для "грецького вогню" не зрозумілий фізичний принцип дії зброї і не відомий хімічний склад палаючих сумішей[42, с. 247]. Тактика римського флоту була проста і високо ефективна. Починаючи зближення з ворожим флотом, римляни засипали його градом запальних стріл та інших снарядів з метальних машин. Потім, наблизившись впритул, топили кораблі ворога таранним ударами або звалювалися в абордаж. Тактичне мистецтво полягало в тому, щоб, енергійно маневруючи, атакувати один ворожий корабель двома-трьома своїми і тим самим створити пригнічує чисельну перевагу в абордажною бою. Коли ворог вів інтенсивний зустрічний вогонь зі своїх метальних машин, римська морська піхота будувалася черепахою, перечікуючи смертоносний град[8, с. 20-34]. Якщо погода сприяла, і в наявності були "жаровні" - римляни могли спробувати спалити ворожі кораблі, не вступаючи в абордажні бій. Якщо чисельне перевага була на боці супротивника, римляни прагнули ухилитися від бою.

Розділ 3. Дисципліна і медицина в армії Риму

Крім навчального муштрування, підтримання залізної дисципліни що забезпечила в цілому високу боєготовність і моральний потенціал римської армії протягом більш ніж тисячолітнього її існування. З більшою чи меншою періодичністю застосовувалися: заміна пшениці на ячмінь в пайку; грошовий штраф або часткова конфіскація здобутих трофеїв; тимчасова ізоляція від товаришів по службі або тимчасове видалення з табору; тимчасове позбавлення зброї; військові вправи з поклажею; несення варти без військового одягу або навіть без калігі; знаменита побиття центуріоном легіонерів виноградною лозою або, що було суворіше і ганебніше, різками; скорочення платні; виправні роботи; публічне побиття перед центурією, когортою або цілим легіоном; розжалування по чину або за родом війська; ганебне звільнення зі служби (яке іноді осягало цілі загони) [3, с. 58-62]; Існували 3 види страти: для солдатів - фустуарій (по Колобову так називалася кару при децимації, тоді як децимація призначалася жеребкуванням), для сотників - перетин різками і обезголовлення, і страти за жеребом (децимація, віцезімація і центезімація). На початку III ст. до н. е.. був прийнятий закон про смертну кару для тих, хто відхилявся від військової служби. При Вегецію про страти сповіщав особливий сигнал труби . Також за погане несення нічної варти, злодійство, лжесвідчення і нанесення собі каліцтв солдатів могли прогнати крізь стрій їхніх товаришів, озброєних палицями і страх перед цим викликав дієвий ефект. Розпуск легіону застосовувався до бунтівним (з політичних причин або через зниження зарплати) військам, та й то дуже рідко (примітний створений в 68 р. бунтівним прокуратором Африки Луцієм Клодієм макро легіон , в якому Гальба перед розформуванням стратив весь командний склад ) [9, с. 185-189]. Проте, головнокомандувачі навіть при імператорів користувалися необмеженою каральної владою, крім вищих офіцерів, яких вони доти могли також присуджувати до смертної кари. За постановою Августа вони позбавлені були такого права.

Різні покарання (штраф, конфіскація майна, тюремне ув'язнення, навіть в деяких випадках продаж в рабство) могли бути накладені також якщо при мобілізації юнаки та чоловіки від 17 до 46 років наприклад не записали в військо. З іншого боку, звичайно часто застосовувалися і неписані покарання. Так наприклад під час Латинської війни в 340 до н. е.. син консула Тіта Манлія Торквата, Тіт Манлій Молодший, за поєдинок поза строю, незважаючи на численні прохання, був обезголовлений за наказом власного батька; проте пізніше це змусило солдатів більш уважно відноситися, зокрема, навіть до денним і нічним варт. Август за деякі порушення міг змусити стояти солдата цілий день перед наметом преторія в одній туніці з триманням палісадних кілків. Прославився дисциплінарної жорстокістю обпиляєте Макрін, крім децимації і центезімаціі через заколотів, розпинав власних недбайливих воїнів, що з військово-юридичної точки зору було нонсенсом[17, с. 315-329]. А Песценній Нігер під час однієї кампанії замінив срібну похідний посуд на дерев'яну, булки на сухарі, а вино на оцет і хотів навіть обезголовити 10 солдатів з однієї маніпули за те, що ті вкрали і з'їли курку, але замість цього ввів для них суворі покарання: десятиразова компенсація вартості курки і заборона харчування гарячою їжею і розведення вогню в своєму наметі під час усього походу, за чим повинні були стежити приставлені наглядачі. Крім цього він розпорядився щоб солдати при походах не брали навіть золоті або срібні монети, а здавали їх у військову казну для зворотного отримання після кампанії[3, с. 57-75]. Авреліан відрізнявся не меншою суворістю: за перелюб з дружиною орендаря він розірвав солдата на верхівках двох пригнутися до землі дерев і до того ж написав такий лист одному з помічників : «Якщо ти хочеш бути трибуном або якщо, просто кажучи, хочеш жити, то стримуй своїх солдатів. Нехай ніхто з них не вкраде чужої курки, не зачепить чужої вівці; нехай ніхто не понесе кисті винограду, хлібного колоса, не вимагає собі масла, солі, дров. Нехай всякий задовольняється своєю законною порцією ... Нехай зброя у них буде вичищеною, нагостреною, взуття міцним ... Нехай платня у солдата залишається в поясі, а не в шинку ... Нехай він пестить свого коня і не продає його корму; нехай всі солдати разом ходять за Центуріоном. Нехай солдати ... нічого не дають ворожбитам ... кляузники нехай зазнають побиття ...» Розвиток медичної справи здійснювалося в містах і провінціях, де державна влада стали засновувати оплачувані посади лікарів - архіатрів. При дворі імператора служили придворні архіатри, в провінціях - провінційні, в містах - народні архіатри. У містах призначалися за 5-10 лікарів в залежності від кількості населення. Першим імператорським архіатрами в Римі вважається грек Ксенофон - особистий лікар імператора Клавдія, якого Клавдій представив як уродженця о. Кос і нащадка легендарного Ескулапа (грецького бога Асклепія) [2, с. 54-65].Архіатрів об'єднувалися в колегії і знаходилися під контролем місцевої влади і центрального уряду, яке суворо стежили за їх виборами і призначенням. Процедура виборів нагадувала суворий іспит, після якого лікар отримував звання «Лікар, затверджений державою». Архіатрів працювали при об'єднаннях ремісників, у лазнях, театрах, цирках і т.д. Вони мали постійне платню, але могли займатися і приватною практикою. Є відомості про залучення лікарів в якості судових медиків. В обов'язки голови міських архіатрів входило викладання медицини в спеціальних школах, які були засновані у м. Римі, Афінах, Олександрії, Антіохії, Беріть і ін; в цих школах платню викладачам виплачувалася з державних фондів. Анатомія викладалася на тварин, а іноді - на поранених і хворих[13, с. 115-117]. Практичну медицину вивчали біля ліжка хворого. Закон суворо визначав права і обов'язки учнів. Весь свій час вони повинні були віддавати вченню. Положення лікарів у Римі з часом зміцнилося. Вони отримали великі права, звільнення від тяжких повинностей і навіть пільги. Під час війни лікарі та їхні сини звільнялися від загальної військової повинності. Подібні привілеї залучили в м. Рим іноземних лікарів, що призвело до їх надлишку, конкуренції і в результаті - до вузької спеціалізації, окремі методи лікування, не кажучи вже про певні групи хвороб, стали предметами окремих спеціальностей[23, с. 40-45]. Поряд з очними, вушними, зубними лікарями , існували лікарі, які лікували тільки фістули або тільки страждання сечового міхура; були лікарі, які виробляли тільки одну яку-небудь операцію, наприклад прокол живота, каменерозсікання, операцію грижі тощо; були, нарешті лікарі, і такі, які все свою діяльність обмежували яким-небудь одним методом лікування, наприклад, одні лікували водою, інші - вином і т.д. Положення лікаря в Римській імперії значно відрізнялося від становища лікаря в Стародавній Греції, де лікар був вільний від обов'язків перед державою (у Стародавній Греції лікарі залучалися на службу лише у випадку повальних хвороб або під час військових походів, за їх добровільною згодою) [7, с. 74-80]. Як відомо, медицина Стародавнього Риму досягла найвищого розквіту і професіоналізму, що сприяло впровадження та застосування її в різні види організацій та установ, в яких працювала велика кількість співробітників. Так свої лікарі були і в публічних бібліотеках, і в лукулловскіх садах, і в школах гладіаторів. А також у ковальських і ткацьких цехах. Не виключенням була і армія. Починаючи з першого диктатора Сулли (Корнелій Сулла Люцій, 82-79 рр.. До н.е.), влада римських імператорів носила яскраво виражений військовий характер і спиралася на армію. Задовго до остаточного падіння Республіки римська армія, залишалася цивільним військом, перетворилася на професійну армію, остаточне становлення якої завершилося при імператорі Августі (27 р. до н.е. - 14 р. н.е.). Його військові реформи надали армії той вигляд, який вона зберігала протягом майже двох століть. З часів Августа, паралельно з упорядкуванням різних сторін військової служби, було звернуто увагу й на санітарну службу у військах: як у польових таборах, так і в таборах постійного типу були влаштовані особливі приміщення для хворих і поранених, що прийняли характер справжніх лазаретів; вони також стали називатися валентрудіями[13, с. 132-144]. Ці ранні військові валентрудії влаштовувалися в певному місці табору, і влаштування їх цілком нагадує план грецько-римського приватного будинку. Остаточне становлення римської армії і широкі завойовницькі походи зажадали організації в армії медичної служби, яка склалася за часів Трояна. Надання медичної допомоги під час військових дій зображено на колоні Трояна, спорудженої ним у Римі на честь перемоги над даками: молодші медики (капсаріі) - у військовому одязі перев'язують поранених товаришів прямо на полі бою. У кінці першого - початку другого століття в усіх підрозділах (легіонах, когортах, аллах і у всіх родах римських військ) з'явилися лікарі-професіонали. У кожному легіоні (легіони комплектувалися з заможних римських громадян з провінцій; їх служба добре оплачувалася, і після відставки вони отримували розрахункову суму і ділянку землі, в кожному легіоні складалося по 5-6 тис. чоловік, кожен легіон складався з 10 когорт) був легіон лікар, кожна когорта мала чотирьох лікарів. Були в армії і фахівці з лікування ран. У флоті на кожному військовому кораблі було по одному лікарю. Кожному воїну належало мати необхідний перев'язувальний матеріал для надання першої допомоги собі і пораненим товаришам[23, с. 55-59]. Після битви поранених відвозили в найближчі міста або військові табори, де стали влаштовувати військові установи для поранених і хворих - валентрудіі по одному на кожні три-чотири легіону. Обслуговуючий їх персонал складався з лікарів, економів, інструментаріїв і молодшого персоналу. Інструментарії завідували інструментами, ліками, перев'язочним матеріалом. Молодший персонал, головним чином з числа рабів, використовувалися для догляду за хворими. Ці лікарі, по суті, представляли собою звичайних солдатів, що належали до нижчих щаблях посадовий сходи і знаходився в безпосередньому підпорядкуванні у трибунів легіону. Набагато більш високе положення займали лікарі тих військових частин, які складали гарнізони столиці, особливо лікарі преторіанців, лікарі, що служили в призначеній для оборони Риму лікарі військ поліції. Крім того, можна вважати безсумнівним, що поряд з військовими лікарями у власному розумінні слова, в частинах військ працювали також вольнопрактикующі лікарі, які, не займаючи офіційного положення в армії, віддавали їй своє дозвілля, на зразок лікарів-консультантів[13, с. 46-48]. Згодом ця система надання медичної допомоги пораненим воїнам була прийнята у Візантійській імперії і доповнена рядом нововведень. Так, не пізніше шостого століття нашої ери, у візантійській армії стали створюватися спеціальні санітарні команди з депутатів; набиралися вони з міцних солдатів з розрахунку по 8-10 на кожні 200-400 воїнів. Верхи на конях за лінією бою депутати підбирали поранених на лівій стороні. Депутати возили з собою фляги з водою і, можливо, надавали першу допомогу. За кожного врятованого воїна їм платили золотом.