Болгарія: влада і закон (1918-1962 рр.) у дослідженнях українських істориків

Размещено на http://www.allbest.ru/

Болгарія: влада і закон (1918-1962 рр.) у дослідженнях українських істориків

H.І. Самойленко

Анотація

У статті розглядається взаємодія влади та закону у Болгарії від завершення Першої світової війни до утвердження «ери Живкова» у висвітленні українських істориків упродовж 1957--2011 рр.

Ключові слова: закон, політичний режим, болгаристика, історіографія, авторитаризм, Болгарія.

Актуальність обраної теми зумовлена необхідністю історіографічного осмислення доробку української болгаристики, зважаючи на багатоплановий її розвиток. З'ясування тематичних пріоритетів є важливою ланкою вітчизняних болгаристичних досліджень та допомагає визначити внутрішню логіку їх розвитку, зв'язок із суспільними потребами. Вивчення саме взаємодії влади та закону виглядає конче потрібним, з огляду на формування громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах. У цьому зв'язку, виокремлення історичної складової може слугувати одним із показників готовності усіх суб'єктів цього процесу до засвоєння цінностей та стандартів громадянського суспільства. Погляд українських вчених на означену проблему є актуальним, з огляду на становлення правової держави, та наближує до вирішення питання про її корені. З іншого боку, робить внесок у з'ясування філософськи орієнтованого завдання щодо наступності історичного знання та його достовірності. Попри те, що питання історії вітчизняної болгаристики вже були об'єктом узагальнення [1], вони не торкалися висвітлення проблеми, винесеної у назву.

Об'єктом вивчення є українська історична болгаристика другої половині 1950-х 2011 рр., а предметом інтерпретація українськими дослідниками взаємодії влади/закону та суспільства у принципово важливі для всієї болгарської історії роки від завершення Першої світової війни до становлення режиму Т. Живкова. Цей період був перенасичений різного роду подіями та характеризувався надзвичайною активністю у правовій галузі, через численні спроби легітимізувати потрібні політичним режимам зміни. Хронологічні межі зумовлені змінами, які вплинули на фактори та завдання болгаристичних досліджень в Україні радянської та пострадянської доби. В першу чергу, це лібералізація політичного життя середини 1950-х рр. у країнах реального соціалізму, розпад соціалістичної системи та становлення української державності, здолання кризових явищ у вітчизняній історичній науці у вивченні всесвітньої історії на кінець першого десятиліття ХХІ ст. [2, 181].

Попри тематичну різноманітність вітчизняних болгаристичних досліджень, історія балканської країни в українському її варіанті в другій половині 1950-х рр. - першому десятилітті ХХІ ст. була й залишається, здебільшого, політичною історією. У зазначений період вдалося не тільки створити, але й зберегти доволі потужну вітчизняну інфраструктуру болгарознавства, яка навіть набула подальшого розвитку, за рахунок появи нових наукових центрів (Донецьк, Луцьк, Рівне, Дніпропетровськ, Сімферополь, Мелітополь, Бердянськ, Горлівка, Кам'янець-Подільский, Миколаїв, Запоріжжя) [3, 45], на тлі збереження традиційних (Київ, Харків, Львів, Одеса) [4, 107; 5, 43], регулярних болгаристичних і славістичних наукових видань («Проблеми слов'янознавства», «Дриновський збірник», «Одеська болгаристика», «Болгарський щорічник», «Бьлгарска Бесарабия», «Бьлгарите в Северното Причерноморие») та наукових форумів. Здобутки вітчизняних дослідників були визнані болгарськими, які вважають, що саме в Україні рівень розвитку славістики та болгаристики один з найвищих поза межами Болгарії [6, 5].

Українські дослідники зверталися до проблеми «закон і влада» (попри те, що спеціальних розвідок, присвячених цій темі, поки що не створено), у зв'язку зі з'ясуванням інших питань при вивченні політичної історії Болгарії, спроб модернізації болгарського суспільства та соціальних конфліктів між двома світовими війнами, протистояння демократії й авторитаризму, становлення та краху режиму «народної демократії», ствердження «соціалістичного» вибору. Попри нечисельність розвідок, де побіжно здійснюються спроби позначити місце закону як точки відліку нової тенденції або принципових змін у житті країни, вони є цілком достатніми для з'ясувати питання. Впродовж усього періоду, що аналізується, увагу вчених (Г. Чернявський, В. Голуб, О. Крапивин, В. Ганевич, А. Копилов, Г Докашенко, Т. Татолі, В. Чорній, А. Черній, П. Рущенко) у вказаних розвідках, передусім, привертали законотворча парламентська діяльність та реакція на неї суспільства як «з гори», так і «знизу», за обставин політичних криз, соціальної напруги, зміни політичних режимів.

Стосовно періоду від завершення Першої світової війни до остаточного ствердження в Болгарії «соціалістичного вибору» на 1948 р. акцент робиться на політичних аспектах взаємодії влади та суспільства через закон. У цьому зв'язку є можливим виокремити декілька провідних суспільних процесів, що відобразилися в низці конкретних правових кроків або дій влади відносно союзників чи опонентів, до політично заангажованої частини суспільства, які потрапляють у поле зору дослідників.

По-перше, це спроба встановлення селянської влади та законотворча [7] діяльність урядів Болгарського Землеробського народного Союзу (БЗНС) на чолі з О. Стамболійським. При цьому те, що селянська партія стверджувала свій вплив у державі різними методами, зокрема й позаконституційними, було помічено тільки у 2000-х рр. (Т. Татолі, В. Чорній). Практично всі історики віддали данину демократизму землеробів, справедливо вказуючи, що він відобразився в їх законодавстві. Як правило, з чотирьох «великих законів» БЗНС докладно аналізуються два про трудову земельну власність (1921), про трудову повинність (1920). Загальновизнаним стало, що законотворча діяльність БЗНС, спрямована на запровадження у життя теорії «станової демократії», здобула повну підтримку більшості населення Болгарії, яке складалося з селянства. Тривалий час повалення режиму БЗНС розглядалося як замах на демократію. Дослідники пов'язували і пов'язують поразку землеробського уряду з чисельними соціально-політичними причинами, проте вплив соціально-психологічних чинників, ілюзій селянської теорії «станової демократії», які екстраполювалися на закони 1920-1921 рр., допоки не з'ясований.

По-друге, це протистояння влади та суспільства (до громадянської війни) впродовж двадцятиріччя після повалення правління БЗНС [8]. Щодо законодавчого поля цього часу, то українські історики обов'язково звертаються до закону про захист держави (січень 1924 р.) та поправок до нього (квітень 1925 р.). Цей документ розцінюється як легітимація репресій проти усіх опонентів уряду О. Цанкова та наступних, незалежно від соціальної чи політичної забарвленості опонентів. Проте, українська історична болгаристика нічого не говорить з приводу питання, чи були спроби за лібералізації життя в країні у міжвоєнну добу скасувати цей закон? Докладно описаний стан пригніченості та невпевненості у масовій свідомості, як наслідок та реакція у відповідь на запровадження та застосування закону про захист держави. Відповідальність за це у розвідках 1960-80-х рр. покладалася на праві політичні сили, які не завжди правильно ототожнювалися з фашистськими. Наприкінці 1990-х рр. до кола винуватців міжвоєнних трагедій у болгарській історії були залучені й комуністи, які зробили свій внесок у деформацію демократичної парламентської системи та її правого поля [9, 253]. Вичерпання можливостей діяти у правовому полі легально політично активній частини болгарського суспільства призвело до терористичного акту вибуху 16 квітня 1925 р. у соборі Свята Неділя (Софія), що спричинило нову хвилю терору, жертвою якого стала практично вся країна [10, 75]. Взаємодія влади та суспільства у 1930 першій половині 40-х рр., опосередкована правовими нормами (в першу чергу закони 1933 р.), у вітчизняній історичній болгаристиці пов'язувалася саме з репресивними законами, а решта не набула достатнього висвітлення. Згодом це стало однією з причин дискусій щодо характеру болгарського суспільства та держави між двома світовими війнами.

По-третє, період «народної демократії» та ствердження соціалістичного вибору. Докладно простежена боротьба за встановлення нового комуністичного режиму, головним чином парламентська та через законодавче поле [11]. Проте, в 2000-і рр. було доведено, що репресії, які навіть виходили за межі «отечественно-фронтовского» законодавчого корпусу відносно осіб, які співпрацювали з попереднім режимом, теж стали сходинкою до встановлення державної комуністичної влади (В. Чорній). Акцентувалося на всенародному ентузіазмі трудящих, якій ототожнювався з реакцією всього суспільства на події в країні впродовж 19441947 рр. Особлива увага приділялася конституційному процесу 1947 р. У другій половині 1990-2000-х рр. період болгарської історії 1944-1947 рр. перестав цікавити українських дослідників.

Якщо розглядати добу соціалістичної модернізації болгарського суспільства до ствердження режиму Т Живкова 1963 р, то до неї українська історична болгаристика переважно зверталася у 1960-80-х рр., апелюючи до економічних аспектів співвідношення законотворчої діяльності партії, держави та суспільства [12, 688]. При цьому до уваги бралися не стільки державні закони, скільки спільні постанови центрального комітету Болгарської комуністичної партії та Ради Міністрів Народної Республіки Болгарії, спрямовані на здійснення державної політики індустріалізації [13] та розвитку кооперативного аграрного сектору [14]. Радянський правовий та політичний контент, обґрунтований широкою доказовою базою, вважався однієюз закономірностей «соціалістичного будівництва» [15, 153]. Як соціальні з'ясовувалися соціодемографічні та соціокультурні наслідки [16, 58,59; 8, 152,153]. Доводився висновок і про високу ступінь активності практично усіх верст суспільства у виконанні одягнутої у закон «партійної лінії» [16, 85-104]. Поза увагою залишилася кардинально важлива проблема щодо закономірності державної політики індустріалізації та її соціальної вартості. Чи це дійсно спроба закладання основ нового соціального ладу, чи це закономірна діяльність держави будь-якого типу в країні зі слаборозвиненою промисловістю? На порядок денний також не ставилося та не могло поставитися питання доцільності закладання індустріальної цивілізації в той час, коли суспільний прогрес вже починав визначатися постіндустріальним розвитком. Це була справа майбутнього та іншого покоління істориків, готового як методологічно, так і світоглядно формулювати такого роду запитання та шукати відповіді на них.

Таким чином, спостереження за дослідженнями українських вчених дозволяє зробити висновок про наявність, принаймні, двох етапів у вивченні означеної проблеми. Межею між ними слугує початок 1990-х рр., коли у вітчизняній науці почали стверджуватися нові парадигми історичного знання [17, 509; 18, 85-91; 19, 110-111]. На другому етапі: 1) відбуваються зміни в методологічній базі наукових пошуків відмова від марксистської методології як єдиноправильної щодо конструювання минулого; 2) розширення джерельної бази супроводжувалося й певним урізноманітненям методів досліджень за рахунок структурного та контент-аналізу; 3) типовими стали не стільки опис та пояснення, скільки прагнення відбудувати каузальні зв'язки та їхні наслідки; 4) мало місце розширення предметно-тематичного поля розвідок.

Отже, аналіз зв'язку влади та закону із суспільством у Болгарії українськими вченими зафіксував не тільки широке розуміння радянського політичного, культурного, соціального контенту правовідносин у болгарському суспільстві другої половини 1940 початку 60-х рр., що тривалий час було сталою традицією вітчизняних болгаристичних розвідок, але й відобразив нові явища у розвитку знання про балканську країну та поставив на порядок денний нові завдання. Це зокрема розширення хронологічних меж вивчення питання взаємодії влади/закону та суспільства. Вагомою стала й потреба узагальнення та нового прочитання історії відносин політичних режимів з усіма соціальними верствами та роль у ній правової регуляції.

війна влада закон болгарія

Література

1. Сохань П.С. Советская болгаристика на Украине // Советская болгаристика: итоги и перспективы. М., 1983;

2. Калениченко П.М., Павленко В.В. Украинската историческа наука за историята на България украинско-българските отношения //Известия на Института по история на БКП. Бр. 43. София, 1980;

3. Станчев М.Г., Страшнюк С.Ю., Саленков В.Ю. Дриновські традиції у Харкові // Дриновський збірник. Дриновски сборник. Т. 1. Х.; София, 2007;

4. Чорній В.П. Българистиката в Лвов: традиции съвременното състояние // Списание на Българската академия на науките. 2010. Бр. 6;

5. Пачев С., Пачева В., Милчев В. Развитието на българистиката в научни центрове на Запорожския край в края на ХХ началото на ХХІ век // Списание на Българската академия на науките. 2010. Бр. 6;

6. Крапивин А., Тодоров И. Българистиката в Донецкия университет // Списание на Българската академия на науките. 2010. Бр. 6;

7. Станчев М.Г. Некоторые вопросы развития истории болгаристики как науки //Дриновський збірник. Дриновски сборник. Т. ІІ. Х.; София, 2008.

8. Кудряченко А.І. Дослідження з проблематики всесвітньої історії у сучасній Україні // Укр. іст. журн. (далі УІЖ). 2011. № 1.

9. Пачев С.І. Тематичні пріоритети української історичної болгариститкиу 1945-1991 рр. //Гуржіївські історичні читання. Вип. 4. Черкаси, 2011.

10. Калениченко П.М. Вивчення історії Болгарії на Україні // УІЖ. 1962. № 1.

11. Ганчев А.И., Пригарин А.А. Одесское научное общество болгаристов: 1995-2005 // Дриновський збірник. Дриновски сборник. Т. ІІ...

12. Приветствие Чрезвычайного и Полномочного Посла Республики Болгарии в Украине Димитара Владимирова участникам VI Дриновских чтений в Харькове в апреле 2010 г. // Дриновський збірник. Дриновски сборник. Т. IV. Х.; Софія, 2011.

13. Крапивин А. Александр Стамболийский: жизнь, взгляды, деятельность. М., 1988; Крапивин А. Димитр Драгиев: жизнь, судьба, учение. Донецк, 1999; Докашенко Г.П. Болгарська школа повоєнного періоду: історичний аспект. Горлівка, 2008; Татоли Т.В. Авторитаризм в Болгарии в межвоенный период (1918-1939).

14. Луганськ, 2010; Рущенко П.Т. Великий Жовтень і революційний рух у Болгарії в 1923 р. Х., 1967.

15. Чорній В.П. Історія Болгарії. Л., 2007; Татоли Т.В. Концепция «нового государства» «деятелей 19 мая»: политико-правовой аспект // Дриновський сборник. Дриновски сборник. Т. IV...; Чернявский Г.И. Из истории парламентской деятельности Болгарской коммунистической партии в условиях фашистской диктатуры (19271929) //Вопросы новой и новейшей истории. Вып. 25.

16. Х., 1979; Павленко В.В. Солидарность трудящихся Украинской ССР с революционной борьбой рабочих и крестьян Болгарии (1923-1934). К., 1977.

17. Татоли Т.В. Причины и условия победы авторитаризма в Болгарии в межвоенный период // Дриновський сборник. Дриновски сборник. Т. Ш. -Х.; Софія, 2009.

18. Павленко В.В. Українсько-болгарські взаємини. 19191939 рр. К., 1995.

19. Ганевич И.В.Деятельность Болгарской коммунистической партии по укреплению диктатуры пролетариата (сентябрь 1944-1948). М., 1974; ГолубВ.Й. Соціально-економічні перетворення в Болгарії// УІЖ. 1974. № 6; Черній А.І. Болгарська комуністична партія у боротьбі за завершення експропріації капіталістичної промисловості // Питання нової та новітньої історії.

20. Вип. 12. Х., 1971.

21. История на Народна Република България. Режим и общество / Под ред. И. Знеполски. София, 2009.

22. Черний А. Болгарская коммунистическая партия в борьбе за социалистическую индустриализацию страны (1948-1958). К., 1976; Черний А. Діяльність БКП по підготовці кадрів робітничого класу (1948-1958) // Питання нової та новітньої історії. Вип. 24. Х., 1978; Жебокрицький В.А., Черній А.І. Народна Республіка Болгарія. К., 1969.

23. Голуб В. Болгария социалистическая. Союз рабочего класса и крестьян основа развития социалистического сельского хозяйства НРБ. К., 1976; Голуб В. Роль БКП у зміцненні союзу робітничого класу та селянства у період будівництва соціалізму // УІЖ. 1970. № 8; Голуб В. З досвіду співробітництва БКП і БЗНС у соціалістичному будівництві // УІЖ. 1971. № 9.

24. Черний А.И. БКП организатор социалистического соревнования в промышленности (1948-1958). Львов, 1979.

25. 16 Черний А.И. Болгарская коммунистическая партия в борьбе за социалистическую индустриализацию страны (1948-1958). К., 1976.

26. Савельева И.М., Полетаев А.В. Теория исторического знания. М., 2008.

27. Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст. та проблеми кризи сучасної української історичної науки // УІЖ. 1999. № 1.

28. Орлов И.Б. Человек исторический в системе гуманитарного знания. М., 2012.

29. Размещено на Allbest.ru