Життєвий рівень населення та розвиток культури в УРСР періоду застою (1965–1985 рр.)

Реферат з історії України

«Життєвий рівень населення та розвиток культури в УРСР періоду застою (1965-1985 рр.)»

План

Стан забезпеченості товарами та послугами жителів України у 70-80-х роках

Житлове будівництво

Стан медичного обслуговування

Привілейоване становище партійно-державної номенклатури

Стан освіти і культури. Поглиблення ідеологізації, русифікації та денаціоналізації навчального процесу

Література і мистецтво: розвиток і застій

Стан забезпеченості товарами та послугами жителів України у 70-80-х роках

Екстенсивний економічний розвиток Радянського Союзу та його складової частини - УРСР у 70-80-ті роки мав безпосередній вплив на життєвий рівень населення, стан його забезпеченості товарами, послугами (в тому числі і медичними), на розгортання житлового будівництва. «Золота епоха» Брежнєва з її регулярною виплатою заробітної плати, пенсій, стипендій, щомісячними преміальними, безкоштовним медичним обслуговуванням, освітою, дешевими товарами і послугами і до сьогодні для великої частини українського суспільства є недосяжним ідеалом.

Починаючи з XXIII з'їзду КПРС правляча партія наголошувала, що «найвища мета суспільного виробництва за соціалізму - найбільш, повне забезпечення матеріальних та духовних потреб людей, що зростають». Це положення навіть було проголошене «основним економічним законом соціалізму», що й було зафіксовано в брежнєвській конституції.

Дійсно, зростав національний доход, зростали й доходи населення. Якщо національний дохід зріс у 2,5 рази за період з 1965 по 1985 рік, то матеріальний добробут (якщо брати тільки цифри заробітної платні) зріс у 1,85 рази. Так якщо середня зарплата 1965 р. складала 93,9 крб, то у 1985 р. - 173,9 крб. Мінімальна заробітна плата зросла з 40-45 до 70 крб., було скасовано податки з неї, знижено ставки податків на зарплату до 90 крб. З 1966 р. запроваджено гарантовану щомісячну оплату праці в колгоспах. В школах впроваджено безкоштовне забезпечення підручниками учнів 1-5-х класів. Населення, грошові надходження якого зросли тільки протягом 1971-1975 pp. в 3,1 рази, вже не хотіло купувати вітчизняні товари, якість і вибір яких були дуже далекими від вимог часу. Черги за престижними імпортними товарами сягали вже не годин, а днів.

Щоправда темпи зростання знижувались від п'ятирічки до п'ятирічки. Якщо протягом 1971-1975 pp. заробітна плата зросла на 29%, то за наступні п'ять років - на 17%, а у 1981-1985 pp. - лише на 14%. Головні причини цього явища - падіння купівельної спроможності карбованця; зростання цін, нестача (дефіцит) промислових товарів та високоякісних послуг. На 1984 р. карбованець дорівнював 54 копійки порівняно з карбованцем 60-х років, тобто «впав» в 1,85 раза. Не забуваємо й про те, що існував штучний фіксований курс карбованця до долара, що коливався в межах 60 коп за один долар. Щоправда доларів у вільному продажу не було - порушників карали за «валютну спекуляцію».

Крім того на межі 70-80-х pp. були значно підвищені роздрібні ціни як на престижні товари (ювелірні вироби, кришталь, килими), так і на товари широкого попиту: меблі, хутрові вироби, шерсть, бензин, будматеріали, цитрусові. Зросли ціни й на комунальні послуги та транспорт.

На кінець 70-х pp. вже став відчутним дефіцит вітчизняних товарів народного вжитку. У першій половині 80-х з полиць магазинів майже зникли м'ясо-молочні продукти, а невдовзі магазини стали являти собою місце, де можна було ознайомитися тільки з обличчями продавців, а не купити необхідний товар.

Перевага випуску продукції промисловості групи «А» над продукцією групи «Б» далась взнаки. У середині 70-х pp. у зв'язку зі стрибком цін на нафту у світі, радянський уряд мав змогу, продаючи нафту та газ за кордон, закупати якісні імпортні продовольчі товари та товари широкого вжитку. А на кінець 70-х - початок 80-х pp. з переходом індустріальних та постіндустріальних країн на енерго- та ресурсозберігаючі технології потік «нафтодоларів» зменшився - і товарів групи «Б» вже явно не вистачало. Фактично розпочався «товарний голод».

Загалом за рівнем життя СРСР (разом з Україною) стояв на 50-60-х місцях у світі.

2. Житлове будівництво

Розмах промислового будівництва в Україні, процес збільшення міського населення (урбанізація) вимагали збільшення темпів житлового будівництва. В цей період були побудовані нові міста: Придніпровськ, Нововолинськ, Українка, Світловодськ, Червоноград, Вільногорськ, нові мікрорайони в столиці України (Оболонь, Відрадний, Русанівка, Нивки, Березняки, Микільська Борщагівка, Лісний, Виноградар, Троєщина) та обласних центрах. За період з 1961 по 1980 pp. було побудовано 379 608 тис. кв. м житла, нові помешкання отримали 34,4 млн чоловік. Масштаби будівництва вражали * у Києві щоденно в середньому зводився стоквартирний будинок. Забезпеченість житлом зросла з 9,9 кв. м. на людину в 1960 р. до 14 кв. м у 1980 році. Але й цього було недостатньо: у 1981-1985 pp. черга на житло налічувала 1,5 млн чоловік і вона не зменшувалася.

Щоправда якість будівництва була надзвичайно низькою і нові жильці повинні були зразу ж замінювати «столярку» (вікна, двері), сантехніку, електропроводку, інколи навіть підлогу, перештукатурювати стіни та стелю.

Швидкими темпами відбувалася газифікування міст та селищ України. У 1971 р. останнім з обласних центрів був газифікований Кіровоград. Повільно розвивалася сфера комунальних послуг - 150 селищ міського типу не мали центрального водопостачання, 60 міст і понад 500 селищ - каналізації. Тільки 5% сіл було газифіковано на кінець 80-х років.

3. Стан медичного обслуговування

В радянській державі медичне обслуговування було безкоштовним. Хоча воно й фінансувалося за остаточним принципом, однак мережа лікарських закладів в Україні була широкою. Кількість лікарів на тисячу жителів в країні була однією з найвищих у світі - на 10 тисяч населення припадало 38,9 лікаря (1985 p.). У цей час в Японії ця цифра складала 17,5 лікарів на 10 тисяч, у Франції - 17,9, у Великобританії - 18,3. До досягнень можна віднести відкриття спеціалізованих медичних установ -кардіологічного центру в Києві, багатопрофільних комплексів у Запоріжжі та Харкові та багато іншого. Україна, а особливо Крим, вкрилася широкою мережею санаторіїв, будинків відпочинку.

А ось якість медичного обслуговування - особлива розмова. Навіть маючи безкоштовне медичне обслуговування, радянські люди несли лікарям хабарі, оскільки знали, що без цього лікування може і не дати позитивних результатів. Як казав російський сатирик родом з Одеси М.Жванецький: «Ви можете і не платити... Якщо вас не цікавить результат». Внаслідок цього тривалість життя в Україні скоротилася, а смертність зросла з 7,6 випадків на тисячу чоловік (1965) до 12,1 (1980). 34% сіл не мало мед-амбулаторій. Україна вийшла на перше місце у світі за рівнем дитячої смертності та ракових (онкологічних) захворювань (1989), 30% дітей народжувалися хворими.

4. Привілейоване становище партійно-державної номенклатури

В цей же час партійно-державна номенклатура мало в чому собі відмовляла. Для неї існували спеціальні медичні заклади (санаторії Четвертого управління Міністерства охорони здоров'я), радгоспи, де вирощували екологічно чисту продукцію, закриті цехи, де цю продукцію переробляли. Чиновники, що мали заробітну плату в декілька раз вищу ніж середні українці, «отоварювалися» в закритих магазинах та ще й за пільговими зниженими цінами. Товари для цих магазинів закупалися, як правило, за кордоном. Ті, хто на кожному кроці кричав про «служіння народу» та «захист його інтересів», жили зовсім в іншому «світі». Житло покращеного планування, безкоштовні державні дачі зі штатом покоївок, кухарів, садівників, водіїв, престижні навчальні заклади для дітей (школи з різними «нахилами» - до іноземних мов, математики тощо), московські та ленінградські вузи для «своїх» випускників, профспілкові відпустки в Криму, Прибалтиці, дружній Болгарії, престижні закордонні відрядження, звідки можна було привезти «буржуазні» ганчірки - що було ще треба можновладцям? А якщо треба було пошити одяг «по фігурі», то для цього існував спеціальний комбінат «Комунар».

Номенклатурні посади починалися з завідуючого лабораторією науково-дослідного інституту, директора школи тощо. На ці посади брали тільки членів КПРС. Дуже важко було потрапити до номенклатурного списку, так же важко було звідти вийти. Тільки якщо ти не «ділився» з начальством, здійснював тяжкий злочин, то могли «здати» органам правосуддя. Розваливши роботу на одній номенклатурній посаді, чиновник, як правило, переходив на роботу в іншу установу. Мафіозні принципи клановості, родинних зв'язків, знайомств, «телефонного права» були панівними при підборі кадрів. Все це мало якнайтяжчі наслідки як для економіки, так і для морально-психологічного клімату в країні.

5. Стан освіти і культури. Поглиблення ідеологізації, русифікації та денаціоналізації навчального процесу

Влада постійно збагачувала арсенал засобів русифікації. Головним знаряддям у цьому відношенні слугувала середня школа. Хрущовська «відлига», що, з одного боку, поліпшила умови національно-культурного життя України, з іншого - дала потужний імпульс русифікації. Закон 1958 р. про зв'язок школи із «життям» давав право батькам учнів вирішувати, якою мовою відбуватиметься навчання. Це зовні «демократичне» рішення робило українську мову приватною справою батьків й забезпечувало «законні» підстави для русифікації. Відповідно можна було жити в Україні й не вивчати української мови (і навіть зверхньо ставитися до неї). На рік ухвалення закону у містах республіки в українських школах навчався лише кожний п'ятий учень.

У 1975 і 1979 pp. у Ташкенті відбулися дві всесоюзні науково-практичні конференції щодо подальшого поширення російської мови в національних республіках, поліпшення якості її викладання. Було, зокрема, рекомендовано, починаючи з 1979 p., повсюдно запровадити «вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей з п'яти років життя». Заохочувався перехід на російську мову викладання у старших класах. Передбачалася також низка інших заходів щодо «поліпшення», «покращення» й «розширення» застосування, викладання російської мови. Відповідно матеріально заохочувалися й провідники русифікації - педагоги усіх рівнів.

Джерелом такої гарячкової й метушливої русифікаторської діяльності був так званий «Брежнєвський циркуляр» - Постанова ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках» від 31 червня 1978 р.

В обласних центрах України та в її столиці українські та змішані російсько-українські школи наприкінці 70-х pp. становили лише 28%, а російські - 72% загальної кількості шкіл. Так, у Донецьку не залишилося жодної української школи, схожа ситуація була і в Криму. За 20 років число україномовних шкіл зменшилося на 8,7 тисяч.

Радянський режим прагнув до тотальної русифікації України. 26 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів CPСP ухвалила нову постанову - «Про подальші заходи по вивченню російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». За прізвищем тодішнього Генерального секретаря ЦК КПРС документ дістав неофіційну назву - «Андроповський указ». Всім тим, хто в Україні працював над поширенням й насаджуванням російськомовності, надавалися спеціальні привілеї. Вчителі російської мови і літератури «за особливо складні умови роботи» одержували до заробітної плати 16-процентну надбавку. Мавпуючи Москву, 10 червня 1983 р. ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР ухвалили аналогічну постанову. Міністерство освіти республіки затвердило «Додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки».

Урядова русифікаторська політика спричинила стрімке звуження сфери застосування української мови. Склалося так, що наприкінці 1980-х років у м. Едмонтон (Канада) українських шкіл було більше, аніж у Донецьку, Луганську, Дніпропетровську й Харкові разом узятих. 700 тис. українців Криму не мали жодної власної школи.

Стало звичайним явище звільнення учнів від вивчення української мови. Часто це відбувалося після письмових заяв батьків, які обґрунтовували своє прохання «слабким здоров'ям дітей» чи просто «небажанням вивчати українську мову». Виростали покоління, які не знали мови своїх батьків і дідів.

Слідом за школою рідну мову ще рішучіше витісняли з вищих навчальних закладів, театрів, господарських, партійних і радянських установ. Більшість газет виходила російською мовою, а частина - у дубльованому варіанті. Одночасно зменшувалася кількість видань українською мовою, у тому числі й для дітей. Якщо, наприклад, у 1960 р. українською мовою в УРСР видавалося 49 % книг, то в 1990 р. їх випускалося лише 20 %. Українська мова, духовність українського народу опинилися на межі зникнення. Значної шкоди збереженню національної свідомості й історичної пам'яті народу завдавало перейменування населених пунктів, експансія російських або зросійщених власних імен і назв установ, підприємств, навчальних закладів та ін. (міста Дніпропетровськ, Кіровоград, Первомайськ, завод «Ленінська кузня», численні «Московські» - майдани, сквери, вулиці, провулки та ін.).

6. Література і мистецтво: розвиток і застій

Десятирічна «відлига», попри всю свою недосконалість та обмеженість, стала потужним імпульсом розвитку творчості багатьох вітчизняних літераторів і митців.

У 60-80-ті роки українська література поповнилася творами одного із натхненників «шестидесятництва» Олеся Гончара («Тронка», «Циклон», «Собор», «Берег любові» та ін.). Не завжди рівноцінні, вони тим не менше привертали суспільну увагу, порушували значущі проблеми, а відтак - опинялися в епіцентрі суспільно-політичного життя (роман «Собор»). Тоді ж помітним явищем літературно-мистецького життя були романи і повісті М. Стельмаха («Дума про тебе», «Правда і кривда», «Чотири броди»), П.Загребельного, автора ледь не перших вітчизняних «бестселерів» («Розгін», «Диво» та ін.), В. Дрозда («Катастрофа»), В. Земляка («Лебедина зграя», «Зелені Млини») та ін. Жвавий інтерес громадськості викликала творчість історичних романістів - Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, Р. Федоріва, Раїси Іванченко.

Плідно працювали відомі драматурги - О. Коломієць, М. Зарудний та ін. Новаторські твори І. Драча, Д. Павличка, Ліни Костенко та ін. стали вагомим внеском у модерну українську поезію.

Серед тих вітчизняних літераторів, які не побоялися вступити у двобій із Системою, слід згадати насамперед Василя Стуса - поета, літературознавця й критика. Переслідуваний і гнаний, він лише за кордоном зумів опублікувати поетичну збірку «Зимові дерева».

У другій половині 60-х - у 80-ті роки ЦК КПРС і ЦК КПУ ухвалили низку «літературних» постанов, якими партійні організації зобов'язувалися посилити боротьбу з будь-якими проявами «українського буржуазного націоналізму, національної обмеженості й місництва». Ці партійні «обіжники» стали знаряддям боротьби з «ухильниками» й «націоналістами» у літературі.

Попри всі обмеження й заборони, владні переслідування, чимало українських літераторів і митців думали насамперед про «вічне», працюючи над вартісною історичною та сучасною для них проблематикою. Так, Г. Снєгірьов написав у 70-х роках відому повість «Ненько моя, ненько» - про сфабрикований процес «Спілки визволення України», яку було видано за кордоном. Справжнім шедевром став опублікований 1980 р. віршований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай». У 1981 р. у видавництві «Молодь» була опублікована збірка Василя Симоненка «Лебеді материнства». Не складали зброю й письменники старшого покоління, такі як Б.Д. Антоненко-Давидович.

З великими труднощами пробивало собі шлях у життя новаторство у кінематографі й музиці, образотворчому й театральному мистецтві. Яскравим надбанням національного кінематографа стала творчість С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, К. Муратової, Л. Бикова та ін. До скарбниці українського кіно увійшли такі талановиті стрічки, як «Тіні забутих предків», «Камінний хрест», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Криниця для спраглих» та ін.

Розвиток українського театрального мистецтва 70-80-х років пов'язаний з іменами таких режисерів, як С. Сміян, А. Скибенко, В. Афанасьев, І. Равицький та ін. Сузір'я талановитих акторів працювали у ці роки на театральній сцені України - Н. Ужвій, В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко та ін.

На цей час припадає пік творчих досягнень таких митців, як скульптор і живописець, збирач української старовини І.Гончар, художники А. Горська, Л. Семикіна, О. Заливаха, Г. Севрук, І. Кулик, А. Рибачук, майстри сцени і кінематографа І. Миколайчук, Б. Брондуков та ін.

Для кожного із них були притаманні високий професіоналізм, почуття громадського обов'язку, любов до рідної землі, національний колорит. І кожний із них виходив за вузькі рамки офіційного методу «соціалістичного реалізму» чи «літературно-мистецьких» постанов «партії і уряду».

Людиною великого таланту, що рано відійшла з життя, зарекомендував себе із перших кроків у мистецтві уродженець Буковини, молодий композитор Володимир Івасюк. Його пісні - «Я піду в далекі го-і ри» (1968), «Червона рута» (1969), «Водограй» (1969) - користувалися надзвичайною популярністю, А пісня «Червона рута» дала назву фестивалю української пісні й музики, котрий від 1989 р. регулярно проводиться в Україні.

Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Софія Ротару (в «українській» період її співочої творчості).

Водночас із справжнім мистецтвом і літературою у цей період існувала, а подеколи й домінувала потужна течія каламутного «мистецтва» й подібної літератури так званого «соціалістичного реалізму», яку всіляко підтримувала й заохочувала численними званнями й нагородами влада. Шалені гроші витрачалися на фільми, вистави, книжки так званої «виробничої тематики», інтрига у яких (як жартували тоді) оберталася навколо проблеми, як споруджувати міст - «вздовж чи поперек річки».

Мистецтво «соціалістичного реалізму» «збагатило» культуру і ландшафт України сумнівної вартості численними монументами «вождеві світового пролетаріату» - Леніну, Жовтневій революції та ін. У 1981 р. у Києві відбулося урочисте відкриття меморіального комплексу «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp.», на яке завітав «особисто» Генеральний секретар ЦК КПРС Л.І. Брежнєв. Заради спорудження цього комплексу у черговий раз були спотворені дніпровські схили, котрі, до того ж, «прикрасила» постать «Родіни-матєрі». У листопаді 1982 р. у тому ж таки багатостраждальному Києві відкрили аналогічної мистецької якості монумент на честь «возз'єднання» України з Росією.

Література

1. Дещинський Л.Є., Зінкевич Р.Д., Терський С.В., Батенко Т.І., Гаврилів І.О. Історія України та її державності. -- Вид. 4-те, переробл. і доп. -- Л. : Бескид Біт, 2008. -- 444с.

2. Історія України. Документи. Матеріали: Посібник / Віктор Юхимович Король (уклад.,комент.). -- К. : Видавничий центр "Академія", 2002. -- 448с.

3. Баран Володимир Кіндратович. Україна: новітня історія (1945-1991 рр.) / НАН України; Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. -- Л., 2003. -- 669с. -- Тит. арк. парал. укр. та англ. мовами. -- Бібліогр.: с. 446-479. -- ISBN 966-02-2917-8.

4. Безотосний Микола Трохимович. Україна в добу сталінщини: історія опору / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. -- К., 2002. -- 128с.