Розвиток освіти за часів Радянської України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Будівництво нової, соціалістичної культури було невідємною складовою частиною величезної творчої роботи, початок якої було покладено Жовтнем. Культурна революція повинна була забезпечити докорінну перебудову всього духовного життя народу , ліквідацію культурної відсталості і формування нової соціалістичної культури. Народна освіта, література, мистецтво, наука стали надбанням трудящих.

Українська радянська культура формувалася на непорушних принципах пролетарського інтернаціоналізму, в боротьбі з українським буржуазним націоналізмом і великодержавним шовінізмом. Вона грунтувалася на ленінській ідеології дружби і братства народів.

З перших днів існування молодої робітничо-селянської держави розгорнулася робота з розбудови системи народної освіти.

Тема роботи: Розвиток освіти в Україні за часів Радянської України.

Об'єкт роботи: Історія Радянської України у сфері культурного життя.

Завдання: Встановити хронологічну послідовність розвитку освіти, визначити її роль у суспільно-політичному житті країни.

освіта суспільний політичний загальноосвітній

Боротьба з неписьменністю та формування народної освіти в Україні 20 - 40-х рр.. ХХ ст.

Ліквідація неписьменності , побудова якісної народної освіти, формування нового типу загальноосвітньої та вищої школи була першочерговим загальнополітичним та загальнодержавним завданням, щойно сформованої радянської влади на території України, культурної революції, передумовою ідейного виховання мас.

Боротьба за ліквідацію неписьменності

У травні 1921 р. РНК УСРР ухвалив постанову про боротьбу з неписьменністю. Все неграмотне населення у віці від 8 до 50 років повинно було вчитися. До його навчання залучалося грамотне населення в порядку трудової повинності з оплатою праці. Загальне керівництво цією роботою покладалося на Головполітосвіту Наркомпросу УРСР, у складі якого була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія з боротьби з неписьменністю (1921 р.).

У цій роботі активну участь брала широка громадськість - профспілки, комсомол, комітети незаможних селян, вчителі, культурно-освітні працівники. Передбачалося ліквідацію неписьменності здійснити за рахунок держави, бо розруха в народному господарстві перешкодила цьому.Тільки спільними зусиллями партійних органів, профспілок, комітетів незаможних селян, всіх трудящих вдалося провести цю роботу. Селяни самі прагнули до навчання і збирали гроші, продукти, за які наймали вчителів. У 1921 р. в республіці було навчено грамоті близько 300 тис. чоловік.

На Україну за прикладом РРФСР в 1923 р. для допомоги органам народної освіти у ліквідації неписьменності було створено добро вільне товариство ім. В. І. Леніна «Геть неписьменність». Очолив його Г. І. Петровський. Товариство швидко завоювало авторитет, кількість його членів неухильно збільшувалася. Вже в 1924 р. в ньому налічувалося більше 300 тис. чоловік. На кошти товариства містилося понад 2,5 тис. пунктів лікнепу, в яких навчалося близько 100 тис. осіб, купувалася навчальна і методична література. Велику допомогу в ліквідації неписьменності надавала Україні Російська Федерація.

З метою залучення до навчання неписьменних Радянська держава не тільки забезпечувала їм безкоштовне навчання, а й надавала пільги. Трудящі звільнялися на дві години від роботи із збереженням заробітної плати. Селянам при обов'язковому страхуванні майна надавалася знижка. Одночасно з проведенням організаційних заходів по ліквідації неписьменності довелося долати перешкоди і опір класово-ворожих елементів, особливо духовенства.

Навчання в школах лікнепу тісно погоджувалося із черговими завданнями господарського і державного будівництва, політичним життям країни. Це мало величезне значення для залучення неписьменних до свідомої участі у суспільному житті.

Велика організаційна та агітаційно-масова робота в умовах поліпшення економічного положення країни забезпечила зростання кількості шкіл та пунктів лікнепу. До 1924 р. в республіці їх працювало понад 9,2 тис., а рік потому - понад 13 тис. У них навчалося близько 540 тис. осіб, у тому числі понад 200 тис. жінок. Відкривалися і школи для малограмотних; в 1924 р. їх уже налічувалося близько тисячі. Малограмотних залучали також до участі в різноманітних гуртках при культурно-освітніх установах, де вони розширювали свої знання. До роботи по лікнепу було залучено 310 тис. культармійців - вчителів, комсомольців, старшокласників і просто грамотних громадян. Для надання їм методичної допомоги було створено 124 культармійских університетів, в результаті чого кількість залучених до навчання неписьменних збільшилася з 275 тис. у 1927/28 р. до 1534 тис. у 1929/30 р. Знаменним в роботі по лікнепу стало те, що на навчання в масовому масштабі пішли жінки.

У 1931/32 р. навчанням було охоплено вже понад 4 млн. чоловік неписьменних і малограмотних, які навчилися читати і писати, отримували знання з основ суспільствознавства, індустрії або сільськогосподарського виробництва.

До кінця першої п'ятирічки на Україні в основному було покінчено з неписьменністю, що було величезною перемогою, здобутої великими зусиллями партійних, радянських органів, всього народу.

Розвиток загальноосвітньої школи

Проведена в перші роки Радянської влади робота з розбудови системи освіти давала відчутні результати. Але на початку 1921 р. поза школи ще залишалося понад 2 млн. дітей, з них 1,5 млн. безпритульних сиріт і напівсиріт. Не вистачало вчителів. Багато працівників народної освіти не мали чіткого уявлення про організацію і спрямованість радянської школи, навчально-виховного процесу, про сутність політехнічного навчання.

Відповідно до ленінських програмних установок на Україну вводилася і розвивалася нова система народної освіти. Партія розглядала народну освіту як найважливішу партійну справа. У 1921 р. до органів Наркомпросу було направлено велику кількість комуністів, передових робітників, членів комнезамів. Комуністи у відділах народної освіти становили від 4 до 20%. У школи поверталися вчителя, які раніше працювали не за фахом.

У республіці було створено мережу курсів та навчальних закладів з підготовки педагогічних кадрів, що сприяло швидкому збільшенню кількості вчителів та поліпшенню їх соціального складу. У 1925/26 р. в школах України працювало понад 55 тис. педагогів, більше половини яких становили вихідці з робітників і селян. Серед них було близько 2 тис. комуністів і більше 1, 5 тис. комсомольців.

З поліпшенням економічного положення в країні збільшувалися асигнування на освіту. За 1925/26 р. вони зросли в сім разів. Це дозволило відновити роботу в тимчасово закритих школах, збільшити випуск устаткування і підручників для них, поліпшити матеріальне становище вчителів, збільшити прийом дітей до школи. Якщо до початку 1923 р. у республіці функціонувало 17,1 тис. шкіл, у яких навчалося 1,4 млн. учнів, то до 1925 р. - відповідно вже більше 17,6 тис. та понад 2,1 млн. Однак ще близько 40% дітей шкільного віку залишалися не охопленими навчанням.

У процесі формування радянської школи вчителі набували все більший досвід, опановувалися новими методами навчання і виховання дітей. З метою розробки наукових основ радянської системи навчання в Києві в 1922 р. був створений Український інститут педагогіки. В цілому в період відновлення народного господарства на Україні в справі народної освіти були досягнуті значні успіхи. Про це переконливо свідчить факт, що грамотність серед населення піднялася з 24 до 52,6%. Це дозволило уряду Радянської України розпочати з 1924 р. підготовку до введення обов'язкового початкового навчання дітей у віці 8-10 років.

У 1928/29 навчальному році вже навчався 71% дітей шкільного віку.

Успішне виконання п'ятирічного плану, прискорення темпів реконструкції народного господарства настійно вимагали негайного підвищення культурного рівня трудящих, їх спеціальної та технічної підготовки.

За 1926 - 1932 рр.. в республіці кількість педагогічних інститутів зросла з 12 до 46, а технікумів - з 59 до 84, що дало відповідне зростання і навчання в них: з 14,8 до 47,9 тис. чоловік. У ряді округів при педтехнікумах організовувалися курси підготовки кадрів: для початкових класів. Створювалася система заочного навчання. Заробітна плата вчителям початкової школи була підвищена на 50%, старших класів - на 80%.

У 1932/33 навчальному році на Україні працювало 126 тис. учителів, у тому числі 4625 комуністів. У школах налічувалося майже 31 тис. комсомольців і 2 млн. піонерів. Комсомольські осередки або групи, піонерські організації були тепер у кожній школі. У цей час у республіці вже працювало більше 21 тис. загальноосвітніх шкіл з кількістю учнів близько 4,5 млн. Навчанням охоплювалося 98% дітей шкільного віку, 95% дітей, що отримали початкову освіту, продовжували навчання в старших класах.

З кожним роком все виразніше ставали плідні результати перебудови роботи школи. Більше 50% школярів, що закінчують чотири класи, продовжували навчання в 5 - 7 класах. Все більш чітко нормована нова радянська система освіти. Вона будувалася на органічному поєднанні єдності освіти і виховання з практикою соціалістичного будівництва

За рівнем грамотності населення України посіло перше місце в СРСР, що було видатним завоюванням українського народу, який відкрив широкий шлях до подальшого підвищення культурного рівня трудящих.

До 1940-го року кількість шкіл у містах і селах постійно збільшувалася. До кінця 1940 р. педагогічні кадри на Україні підготовлялися в шести університетах, 24 педагогічних і 45 вчительських інститутах, 83 педагогічних училищах, а також на педагогічних курсах

У підвищенні рівня роботи радянської школи важливу роль грали комсомольські і піонерські організації. У школах України у 1940/41 навчальному році налічувалося до 4 млн. піонерів і більше 250 тис. комсомольців. Разом з комсомольськими і піонерськими організаціями велику роботу в школах проводили учнівські комітети (учкоми).

Широкий розвиток отримали позашкільні дитячі заклади. На початок 1941 р. в системі Наркомпросу УРСР діяло близько 800 палаців піонерів і школярів, дитячих клубів, технічних та екскурсійно-туристичних станцій. У школах і позашкільних установах працювало 82 тис. різних гуртків, які охоплюють більше 2 млн. дітей.

Досягнення високого рівня народної освіти були важливою складовою частиною успіхів у боротьбі партії і народу за створення соціалістичної культури і виховання нової людини-громадянина соціалістичного суспільства.

Підготовка кадрів фахівців

З розгортанням соціалістичної реконструкції росла потреба у фахівцях. Промисловість забезпечувалася інженерами на 81%, а її найважливіша галузь - машинобудування - тільки на 60%. Слід було розширити масштаби і підвищити якість підготовки нових кадрів. Крім того, введення п'ятирічних планів розвитку народного господарства диктувало необхідність встановлення по всій країні єдиної системи навчання, загальних організаційних та цільових принципів роботи вищої школи.

Липневий (1928) і листопадний (1929) пленуми ЦК ВКП (б) розробили широку програму перебудови роботи вищої школи. Вона зводилася до уніфікації вищої і середньої спеціальної освіти, реорганізації її за галузевим принципом, значного розширення підготовки фахівців з вищою освітою, особливо інженерно-технічних працівників.

Кадри вищої кваліфікації готувалися у вузах, а середньої - в технікумах. Замість універсальної вищої школи, яка готувала фахівців широкого профілю, створювалися галузеві інститути. Уніфікація вищої освіти та її реорганізація привели до збільшення кількості інститутів і студентів у них. Якщо напередодні реорганізації в республіці було 42 вищих навчальних заклади, в яких навчалося 40 890 студентів, то після неї - відповідно 155 і 69 095.

Бурхливий розвиток вищої та середньої спеціальної школи сприяло подальшому підйому народного господарства країни, розквіту духовного життя народу. Вузи і технікуми республіки щорічно випускали значну кількість інженерів, техніків, педагогів, лікарів, агрономів, культурно-освітніх працівників, серед яких було багато комуністів і комсомольців. У 1941 р. в народному господарстві республіки трудилася півмільйонна армія відданих справі Комуністичної партії дипломованих фахівців. Радянська держава повністю відмовилося від послуг іноземних фахівців.

Боротьба з неписьменністю була важливою проблемою керівництва Радянської держави і для цього вони розробили і виконали багато складних завдань і планів щодо формування нової народної освіти. Партія, український народ, різні організації робили все для того, щоб рівень освіти в республіці був високим.

Стан освіти в роки Великої Вітчизняної війни та її повоєнна відбудова

У роки Великої Вітчизняної війни було зруйновано багато приміщень шкіл, і взагалі, ситуація народної освіти як загальноосвітньої так і вищої значно погіршилася, тому що увага радянського керівництва була зосереджена на воєнному конфлікті.

Занепад і подальше відновлення роботи загальноосвітньої школи

У ході звільнення окупованих територій радянське керівництво приділяло велику увагу відновленню закладів народної освіти. У 1943 році було відновлено роботу шкіл у районах республіки, очищених від фашистських окупантів. Багатьма школами керували промислові підприємства, шахти тощо. Відкриття шкіл ставало великим святом для населення. Але проблема навчання дітей у школі після війни ще продовжувалася: багато дітей прийшли переростками, нестача одягу, хвороби, віддаленість школи від дому, нестача приміщень та обладнання. Тож окремі класи розміщались у приміщеннях громадських будівель, колгоспів. На початку 1943/44 р. для шкіл УРСР було виділено кошти на закупівлю зошитів, олівців, підручників. Недостатньо було педагогічних кадрів. Для вирішення цієї проблеми було демобілізовано з фронту вчителів та прискорився випуск педагогічних кадрів з педвузів. У 1944/45 р. було прийнято ряд питань з поліпшення матеріально-побутових умов працівників народної освіти.

На 1946 р. на території України вже працювало 30,5 тис. шкіл. Але через нестачу підручників, приміщення та вчителів - заняття велися в 2-3 зміни. З кожним роком зростали асигнування з поліпшення і будівництва нових шкіл, випуску підручників та нового обладнання. За роки четвертої п'ятирічки в Україні за рахунок колгоспів було побудовано 1662 школи на 173,7 тис. учнівських місць. Також у ці роки збільшилася кількість вчителів. Якщо 1946 р. працювало 182 тис. педагогів, то в 1951 р. - 272, 7 тис.

Таким чином, у роки четвертої п'ятирічки партійними і радянськими органами була проведена велика робота щодо відродження народної освіти.

Початок роботи вищих навчальних закладів

З самого початку звільнення Української РСР були розроблені конкретні заходи стосовно відновленню роботи вузів. Значну допомогу українським вузам надавали російські: матеріальну, технічну базу, прилади тощо. Завдяки партії і керівництва, допомоги братських народі, зусиллями багатьох тисяч трудящих ся і студентської молоді мережа вузів в Україні за короткий час була відновлена.

У важкі воєнні роки студентство як і все радянське населення переживало серйозні матеріально-побутові труднощі: не вистачало приміщень для занять, гуртожитків, їдалень, учбових посібників, підручників, лабораторного обладнання. Для їх подолання партійні і радянські організації виділили кошти і спеціальні майстерні, які виготовляли меблі, обладнання.

Завдяки цим змінам у 1944 р. до роботи приступило 5700 викладачів. В тому числі 720 професорів і 1420 доцентів. Вже в 1944/45 р. вузи УРСР випустили 8360 фахівців різноманітних професій.

З кожним роком збільшувалися державні асигнування на вищу освіту. Якщо в 1946 р. вони складали близько 4,2 млрд. карбованців, то в 1947 р. - більше 6 млрд, а в 1950 р. більше 7 млрд. У 1947 р. Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У прийняли рішення про покращення матеріально-технічної бази Київського державного університету.

У 1950/51 р. в республіці функціонувало 160 вузів. Кількість студентів перевищила навіть довоєнний період і складала 201,5 тис. осіб. Працювали також 584 середніх спеціальних навчальних закладів, у яких навчалося 227,8 тис. осіб.

Велика Вітчизняна війна дала про себе знати своїми негативними наслідками не тільки на побутовому та державному рівні, але й на культурному розвитку. Особливо постраждала народна освіта, якою дуже переймалося Радянське керівництво. Важливість освіченості українського народу зумовила владу зробити все можливе задля відновлення рівня освіти довоєнного періоду. Ці завдання були з успіхом виконані і навіть перевершили всі очікування.

Розвиток народної освіти після повалення тоталітаризму. Її реформування в часи побудови нової політики та на шляху до розпаду СРСР

Часткова десталінізація життя зумовила формування нових реалій суспільно-політичної й духовної атмосфери. Для української культури відкрилися ширші перспективи розвитку.

Становище загальноосвітньої школи

Обмеженість як М. Хрущова, так і його оточення негативно позначилася на становищі освіти, науки, літератури і мистецтва.

Продовжувалася русифікація України під інтернаціоналістськими гаслами. І якщо сам Хрущов ставився до проблем розвитку української культури дуже поблажливо, то партійно-державне керівництво України процес русифікації та інтернаціоналізації зробило державною політикою, особливо після проголошення у 1961 р. нової програми КПРС щодо побудови комуністичного суспільства.

Для забезпечення суспільно-економічного розвитку було необхідне вдосконалення народної освіти. У другій половині 50-х років почалася організація шкіл нового типу, шкіл-інтернатів. Уже у 1958 р. в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл -- у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р. У середині 60-х років у республіці було 533 школи-інтернати з понад 200 тис. учнів.

У квітні 1959 року Верховна Рада УРСР ухвалила закон про народну освіту. За основу було взято принцип по єднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Проте реформа на засадах політехнізації просувалася по вільно, бракувало індивідуального підходу до виховання учнів, що його обстоювали В. Сухомлинський та інші педагоги-новатори.

У 60--80-ті роки розвиток культурного життя в Україні теж мав суперечливий характер. Щорічно відкривалися нові школи, зростала кількість учителів, водночас внаслідок зниження приросту населення зменшувалася кількість дітей шкільного віку. З 1965 по 1980 рік чисельність учнів за гальноосвітньої школи зменшилася з 7,4 млн. до 6,6 млн. Дедалі менше ставало шкіл з українською мовою навчання. У деяких великих містах, особливо Донецького регіону, вони зовсім зникли. З 1964/1965 навчального року у старших класах на російську літературу почали відводити 300, а на українську -- 175 годин. (До того було відповідно по 345 годин.) Цим влада стимулювала русифікацію української школи. Давався взнаки догматизм педагогічної науки. І все ж вчителі-новатори В. Сухомлинський, М. Щетинін, В. Шаталов та інші вдосконалювали навчальну методику. В останні роки існування СРСР основною проблемою шкільної освіти була мовна.

Загалом, у період с середини 50-х років і до незалежності України, рівень шкільної освіти був значно нижчий порівняно з попередніми роками.

Розвиток середньої і вищої освіти

У середині 50-х років інтенсивно йшла підготовка кадрів для середньої школи. Розширилася мережа заочної освіти, було збільшено можливості підготовки кадрів на відповідних факультетах університетів. У 1958/59 навчальному році в школах України працювало понад 300 тис. учителів. З кожним роком їх кількість збільшувалася, що дало змогу запровадити восьмирічне навчання.

Невпинно зростала кількість спеціалістів. У 1960 р. в господарстві республіки працювало понад 500 тис. фахівців з вищою освітою -- у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р. Діяли 595 середніх спеціальних навчальних закладів. Загальна кількість профтехучилищ проти 50-х років зросла майже в 1,5 рази, а сільських -- більше ніж удвічі. У системі профтехосвіти в середньому за рік готувалося 270--290 тис. спеціалістів масових робітничих професій. Розширилися заочна і вечірня форми навчання. Протягом 1950--1958 pp. кількість студентів стаціонару збільшилась у 2 рази, а учнів заочних і вечірніх відділень -- у 3--7 разів. На 10 тис. населення України у 1963 р. припадало 129 студентів (в Росії на таку ж кількість жителів -- 161). Рівень освіченості населення в республіці невпинно зростав.

У 1972 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли спільну постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді та дальший розвиток загальноосвітньої школи». Цей документ, а також прийняті 1973 року «Основи законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту» передбачали забезпечення середньою освітою кожного громадянина України. Така норма була закріплена і в Конституції УРСР 1978 р. З упровадженням обов'язкової середньої освіти поширювалися вечірня та за очна форми навчання. У профтехучилищах відкривалися спеціальні групи для набуття учнями середньої освіти. Було організоване навчання у міжшкільних навчально-виробничих комбінатах, якими наприкінці 70-х років було охоплено майже 2 млн. учнів. Але кількість загальноосвітніх шкіл зменшувалася. У 1980 р. в Україні їх стало 20 935, що майже на 9,3 тис. менше, ніж у 1960 р.

Характерною ознакою залишалася русифікація освіти, яка стала масовою після 1978 р., коли вище партійне керівництво дало вказівку Міністерству освіти УРСР видати директиву під назвою: «Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки». Зникли українські школи в Криму, де третину населення становили українці. Усього за 1960--1980 рр. число україномовних шкіл у республіці зменшилося на 8,7 тис. Цей процес при скорився після прийняття у травні 1983 року ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР постанови «Про додаткові заходи щодо вдосконалення вивчення російської мови в загально освітніх і навчальних закладах союзних республік».

Протягом 1965--1985 рр. зросла кількість фахівців із вищою освітою -- з 0,9 млн. до 2,7 млн. Вищі навчальні заклади було зорієнтовано на механічне збільшення чисельності підготовлених кадрів із вищою освітою. Основою навчально-виховного процесу у вищій школі залишалося «формування марксистсько-ленінського світогляду». Од нак, майже три чверті працюючого населення республіки мало вищу і середню, повну та неповну освіту. Кожен тре тій житель України навчався в якому-небудь навчальному закладі.

Українська мова витіснялася з вищих навчальних закладів, театрів, державних і партійних організацій і установ, з га зет і журналів. Якщо в 60-ті роки понад 60 % видань було українською мовою, то в липні 1990 р. -- менше 20 % .

освіта школа радянський

Висновки

За часів, коли Україна перебувала у складі Радянського Союзу (1921 - 1991 рр.) її життя загалом залежало від головного керівництва СРСР, яке з поміж політичного, економічного, суспільного життя велику увагу приділяв розвитку української культури. Одним з головних аспектів культурного життя була освіта, розвиток якої і був головним завданням партії. За 70 років стан української освіти був на різних рівнях - від найвищого, до майже найнижчого. Одним із найпозитивніших моментів є те, що в Україні була ліквідована неписьменність, завдяки доступності навчання як у загальноосвітній так і у вищій школі підвищувався рівень науково-технічної бази не тільки УРСР, але й усього Радянського Союзу. Яскравим фактором високого розвитку освіти є те, що держава виділяла значно великі кошти на покращення матеріально-технічної освітянської бази.

Але були і негативні фактори. Одним з них є русифікація українського суспільства, яка призвела до занепаду української мови у 60-80-ті рр., що віддзеркалюється на розвитку нашої державної мови і на сучасному етапі.

Таким чином, розвиток освіти, починаючи з часів Київської Русі, ніколи не припинявся. Особливо він був виражений у найяскравішому з етапів усієї історії України - існуванні Союзу Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого входила Україна.

Список використаної літератури

1.Кондуфор Ю. Ю. История Украинской ССР. - К., 1984. - Т. 6 - 9.

2.Король В. Ю. Історія України: навчальний посібник. - К., 2005.

3.Крип'якевич І. Історія української культури. - К., 2002.

4.Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А. Г. Історія України: Навчальний посібник. - К., 2002.

Размещено на Allbest.ru