Стан економічного розвитку в різних країнах ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Розділ 1. Моделі зовнішнього економічного ладу: Німецька, Французька, Скандинавська та Лейбористська

Розділ 2. Еволюція теорій прибутку підприємства

Розділ 3. Світова економічна криза 1929-1933 років в США

Розділ 4. Застійні явища в економіці СРСР 1970-х - 80-х роках і спроби їх реформування. «Перебудова»

Список викорастанної літератури

Розділ 1. Моделі зовнішнього економічного ладу: Німецька, Французька, Скандинавська та Лейбористська

Усі ці моделі мають свою теоретичну базу, репрезентовану певними економічними школами неолібералізму, на чолі яких стояли автори відомих доктрин.

У межах національних соціал-демократій було створено кілька різновидів моделей змішаного економічного ладу, серед яких умовно виокремлюють німецьку (і близьку до неї австрійську), скандинавську, французьку, лейбористську («фабіанську»).

Аналіз моделей рекомендується здійснювати за такою схемою: спочатку визначити теоретичну основу моделі (методологію дослідження, її вияви та наслідки застосування): визначити принципи та складові функціонування економіки (на якій формі власності її побудовано, як забезпечується її конкурентність); з'ясувати роль держави за цією теорією (об'єкти, форми, напрямки та межі втручання); простежити способи й наслідки практичного втілення теоретичної моделі.

Німецька модель «змішаної економіки». Неоліберальній моделі «соціально-ринкового господарства» (синтезу «вільного» і соціальне спрямованого суспільного ладу), яка втручання держави в економіку визнавала лише способом удосконалення механізмів функціонування капіталізму, німецькі соціал-демократи протиставили модель «змішаної економіки» («змішаного економічного ладу»), що в ній державне втручання розглядалося як засіб переходу до соціалізму. Її авторами були X. Дайст та Г. Вайссер -- ідеологи і теоретики СДПН. В основу моделі було покладено теорію «економічної демократії» (уточнену концепцію «господарської, індустріальної демократії» Р. Гільфердінга і Ф. Нафталі).

Основними ланками німецької моделі «змішаної економіки» стала економічна влада (а не власність) і суспільний контроль над нею. Саме вони були об'єктом реформування. Формування «економічної демократії» трактувалось як:

-- створення альтернативної щодо капіталу влади;

-- поділ відповідальності між сторонами, що беруть участь в управлінні;

-- оприлюднення прийнятих рішень як в межах підприємства, так і на державному рівні;

-- створення системи самоконтролю;

-- запобігання зловживанням економічною владою.

Для ФРН не характерна націоналізація, «змішана економіка» будується на поєднанні трьох форм власності, трьох секторів і трьох типів підприємств:

-- приватна власність, приватний сектор, приватні підприємства;

-- державна власність, державний сектор, державні підприємства;

-- суспільна (загальнонародна) власність, суспільний сектор, підприємства суспільної орієнтації (ті, що працюють на досягнення суспільне значущої мети).

Усі три сектори перебувають у зоні ринкових відносин і конкурують між собою, будують взаємовідносини на ринкових засадах. До конкурентної боротьби залучено всі типи підприємств. Економічна демократія потребує однакового ставлення до всіх секторів з боку держави, не передбачає пільг жодному з типів підприємств.

Владі монополій протиставляється контроль за їхньою діяльністю з боку всіх інших підприємств. На засадах ринкової конкуренції вони мають підтвердити своє право на існування і забезпечити демократичний контроль за діяльністю інших [3, c. 157-159].

Планового сектора безпосередньо в економіці німецька модель не передбачає. Діяльність економічних суб'єктів не планується. Але плануються фінанси і програми розвитку соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров'я, суспільний транспорт, галузі інформації і та ін.), що сприяє нормальному розвиткові економіки. Під плануванням розуміють розрахунки народногосподарських балансів, національного бюджету, які є директивними для уряду, і визначення загальних орієнтирів автономної діяльності емісійного банку.

Побудоване на засадах економічної демократії суспільство забезпечує демократичний контроль у таких формах:

-- створення умов для виникнення економічної контрвлади;

-- участь трудящих та службовців в управлінні (через ради) з метою захисту інтересів виробників та споживачів (протиставляється контролю з боку профспілок);

-- «прозорість» (гласність) підприємницької діяльності. Регулююча функція держави обмежена її втручанням у макро-економічну та соціальну сфери.

Управлінська функція держави стосовно економіки зводиться до регулювання кон'юнктурних та структурних порушень економічного циклу, запобігання кризовим ситуаціям, забезпечення стабільності грошового обігу, рівня цін, збільшення суспільного продукту як гарантії зростання добробуту, з допомогою керування фінансами, податками, використання грошових та кредитних механізмів, проведення раціональної митної політики. Інакше кажучи, засади державного регулювання за програмою соціал-демократів полягають у формуванні макроекономічного середовища, яке сприяє розвиткові ринкових відносин.

Соціальна політика держави розглядається як могутній інституціональний важіль розвитку суспільства. Держава забезпечує формування і підтримку соціальної інфраструктури; справедливий розподіл; повну зайнятість.

Теоретики, які обґрунтовували нову програму соціальних реформ (К. Шіллер, X. Еренберг, Л. Пашке), зазначали, що побудова соціально-ринкового господарства була орієнтована на створення міцної картелізованої економіки -- бази для соціального реформування. Формування «змішаної економіки» має на меті створення такої економіки, яка б поєднувала посилення (під контролем держави) конкуренції на мікрорівні і планування на макрорівні.

У цілому німецька соціал-демократична модель реформування економіки зводиться до побудови ефективної економіки вільної конкуренції за посилення інституціональних функцій держави.

Лейбористська (фабіанська) модель «змішаної економіки». Ця модель передбачала еволюцію власності від приватної до суспільної (державної") шляхом акціонування, а також прямої націоналізації. Співіснування різних форм власності мало здійснюватись на засадах публічної корпорації, тобто в націоналізованому секторі підприємство мало бути підконтрольним парламенту (а не органам виконавчої влади), на акціонерних підприємствах -- загальним зборам акціонерів. Діяльність державних підприємств, як і приватних та кооперативних, розгорталася на засадах самофінансування і самоокупності. Але націоналізований сектор мав право на пільгові позики та субсидії.

Широке запровадження планових начал -- ще одна з основних програмних ланок лейбористської моделі. Лейбористи пов'язували поглиблення планування економіки зі зростанням розмірів підприємств, картелюванням промисловості, розширенням державного сектора в економіці. Моделлю передбачалося директивне планування стосовно державних підприємств і індикативне -- щодо корпорацій.

Поєднання плану й ринку у моделі грунтувалось на принципі використання ринкових переваг, тому планування не стосувалося суто ринкових механізмів, зокрема ціноутворення, і не перешкоджало вільному функціонуванню ринків товарів, робочої сили, засобів виробництва, переливанню капіталів.

Націоналізація і державний вплив на діяльність корпорацій уможливлювали урядовий контроль за розвитком соціальної сфери та планове управління її інфраструктурою. Витрати на соціальну сферу (соціальне забезпечення, охорону здоров'я, освіту, житлове будівництво та ін.) становили близько половини всіх витрат державного бюджету.

У лейбористській моделі «змішаної економіки» як єдиної «публічної корпорації» значне місце займала система контролю над економічною владою, що здійснювалася третьою силою -- профспілками. Профспілковий рух не обмежувався контрольними функціями, а відігравав конструктивну роль як організатор виробництва. Використовувалась і «синдикалістська модель» участі трудящих в управлінні, так званий робітничий контроль [2, c. 78-79].

Скандинавська модель «змішаної економіки».Шведський соціалізм. В основу скандинавської моделі «змішаної економіки» покладено концепцію «функціонального соціалізму» шведських соціал-демократів: поєднання приватних і суспільних засад економічного розвитку на функціональній основі.

Соціал-демократична робітнича партія Швеції, яка перебуває при владі і понад 60 років формує економічну та соціальну політику уряду, ніколи не ставила питання про націоналізацію, хоч і ніколи не заперечувала право на існування інших форм власності.

Економічна політика соціал-демократичного уряду Швеції є цілком самостійною, незалежною від зовнішнього впливу. Засадним її принципом є визнання безпосередньої залежності економічної стабільності від рівня державного управління та суспільного добробуту.

Реформістська програма шведських соціал-демократів передбачала еволюційний перехід до соціалізму через удосконалення системи соціального забезпечення і ставила такі завдання:

-- досягнення повної економічної демократії;

-- збільшення обсягів суспільного виробництва;

— забезпечення повної зайнятості;

— справедливий розподіл і забезпечення соціальної рівності.

Програму побудовано за принципом «солідарності», який розглядається як компроміс «заінтересованих суспільних груп» (профспілки, об'єднання підприємців тощо). Цей принцип визнається «основною цінністю демократичного соціалізму».

Практичним втіленням принципу «солідарності» стала політика «солідарної заробітної плати», яка формується на підставі угоди профспілок, об'єднань підприємців щодо меж її зростання, тарифних ставок, умов праці. Розміри заробітної плати і всіх інших видів доходів суворо регламентуються, оскільки саме доходи визнаються основним фактором економічної динаміки та забезпечення соціальної справедливості.

Основною рисою політики державного контролю за заробітною платою була і залишається тенденція «вирівнювання» доходів різних суспільних верств. Система управління суспільством, побудована на залученні до цього процесу різних впливових суспільних сил, яким делегується частина державних управлінських функцій, є основою «функціональної соціалізації», застосовуваної щодо приватного капіталу.

Еволюція програмної мети шведських соціал-демократів полягає в переході від ідеї «політичної демократії» (здійснення демократичних реформ, перебудова політичної системи), до ідеї «соціальної демократії» (спрямованої на ліквідацію відсталості та злиднів), а згодом до «економічної (індустріальної) демократії», орієнтованої на ліквідацію традиційного підкорення праці капіталу, зміцнення позицій праці (підвищення її соціального престижу, підвищення якості життя).

Французький варіант «змішаної економіки». Французькі соціалісти, які відіграють вирішальну роль у формуванні «лівого» напряму соціал-демократичного руху, уважають, що націоналізація власності є невідворотним, об'єктивно-обумовленим процесом.

Як важливу передумову докорінного трансформування суспільства вони розглядали проведення (починаючи з кінця 50-х pp.) політики «соціально-економічної модернізації», що знайшла відображення в доктрині «третього шляху» генерала де Голля. Її складовими були:

-- націоналізація ключових підприємств, банківських та фінансових установ і посилення ролі державного сектора;

-- посилення дирижизму: державного індикативного планування суспільної економіки і директивного планування економіки націоналізованого сектора, довгострокового, середньострокового та поточного планування і програмування; покращення його конкурентоспроможності на світовому ринку.

У зв'язку з цим було розроблено систему заходів, у тім числі принцип «солідарної заробітної плати», що стимулює підприємців до модернізації виробництва з метою підвищення продуктивності праці; державне планування і регулювання інвестиційної діяльності; зменшення податкового тиску на фірми, податкові пільги для тих фірм, які впроваджують нові технології.

У Франції в цей час за програмою соціалістів відбувається великомасштабна націоналізація відсталих галузей виробництва, їх модернізація, планове й податкове регулювання процесу перерозподілу доходів.

Загальної економічної моделі, яка б реалізувала принципи соціал-демократії, не пропонувалось, але головна ідея полягала в тім, що економічна демократія не може обмежуватись лише юридичним контролем з боку держави, а має забезпечувати реальну участь трудящих та їхніх об'єднань в управлінні економікою.

У суспільстві, побудованому на ідеях економічної й соціальної рівності, механізм ринку має використовуватись як динамічний засіб залучення нововведень та виявлення потреб економіки і суспільства. Ці принципи треба поширювати не тільки на національний, а й на міжнаціональний рівень.

За свою понад столітню діяльність соціал-демократія досягла суттєвих успіхів: скорочення робочого дня, зростання заробітної плати та рівня життя, дифузія власності і створення інституту спів-власності на підприємствах, досвід державного регулювання економіки, соціалізація функцій держави, представницька політична демократія, економічна демократія у виробництві та контроль над економічною владою. Її вплив поширився на міжнародну економічну діяльність, сприяв виникненню та розвитку міжнародних економічних інститутів, які контролюють процеси інтернаціоналізації світової економіки, вирішують глобальні проблеми сучасності [6, c. 79-83]

Розділ 2. Еволюція теорій прибутку підприємства

Прибуток виступає безпосередньою метою господарської діяльності і всіх суб'єктів ринкової економіки, зайнятих підприємництвом. Незважаючи на те, що ця категорія є об'єктом економічної теорії і займає основну роль у ринковій економіці, от уже протягом ряду сторіч не змовкають суперечки про її сутність і форми. У підручниках і наукових статтях категорія "прибуток" нерозривно зв'язується з категорією доходу, капіталу, відсотка, помірності, чекання і багатьма іншими. У практичному ж плані прибуток не представляє ніякого секрету і у всіх країнах з ринковою економікою його кількісна величина визначається як різниця між загальним виторгом від реалізації товарів і послуг і сукупних витрат. У теоретичному плані ми знову змушені розглянути два підходи до оцінки економічної природи прибутку.

К. Маркс у визначив прибуток як перетворену форму прибавочної вартості [11]. Остання по Марксові являє собою неоплачену прибавочну праця найманого робітника, зайнятого в сфері матеріального виробництва. Робітник своєю працею створює вартість більшу, ніж коштує його робоча сила. Ця різниця залучає капіталіста і заради її він розвиває свою бурхливу діяльність. На поверхні буржуазного суспільства присвоєння чужої праці затушовується і прибуток виступає як породження руху всього авансованого капіталу, як результат витрат виробництва. Таким чином, у марксистському трактуванні прибуток є результат експлуатації найманої праці капіталом і відношення "капіталіст - найманий робітник" складає основне відношення капіталістичного суспільства.

Сучасна економічна думка розглядає прибуток як доход від використання усіх факторів виробництва, тобто праці, землі і капіталу. Але й у такім розумінні немає єдності і чіткості. В одних випадках прибуток розглядається як плата за послуги підприємницької діяльності, в інші - як плата за новаторство і талант у керуванні фірмою, у третіх - як плата за ризик і т.д. Усі ці визначення розпливчасті і скоріше виражають винагороду підприємцю за його уміння з'єднувати фактори виробництва й ефективно їх використовувати. Однак доход у вигляді відсотка і ренти одержують і ті люди, що передають право розпорядження своїм капіталом у тій чи іншій формі іншим особам і самі в економічній діяльності не приймають участі. Мова йде про нетрудові доходи, одержувані законним шляхом.

Адам Сміт писав: "Лише тільки в руках приватних осіб починають нагромаджуватися капітали, деякі з них, природно, прагнуть використовувати їх для того, щоб зайняти роботою працьовитих людей, яких вони постачають матеріалами і засобами для існування в розрахунку одержати вигоду на продажі продуктів їхньої праці чи на тім, що ці працівники додали до вартості оброблюваних матеріалів". У цьому положенні чітко виражений історичний процес виникнення капіталізму.

Сміт називав прибутком усю різницю між доданою працею вартістю і заробітною платою й у цих випадках мав на увазі прибавочну вартість. В інших випадках Сміт розумів під прибутком залишок після сплати ренти, а також відсотка, і тоді прибутком називав, підприємницький доход капіталіста.

Він рішуче відкидав думку, що прибуток - це просто інший вид заробітної плати, що відшкодовує працю по нагляду і керуванню підприємством, і приводив в обґрунтування свого погляду переконливі аргументи. Розміри прибутку визначалися, на його думку, не кількістю, вагою чи складністю цеї передбачуваної праці по нагляду й управлінню, а розмірами вкладеного в справу капіталу. Крім того, на багатьох великих підприємствах функції нагляду і керування передаються найманому керуючому. Сміт вважав прибуток закономірним результатом продуктивності капіталу і винагородою капіталістів за їхню діяльність, працю і ризик.

Сміт відзначав тенденцію норми прибутку до зниження, вказував, що прибуток більш низький у розвитих капіталістичних країнах. Пряме обчислення норми прибутку він вважав практично неможливим, але пропонував замінити порівняння норми прибутку в часі і просторі порівнянням ставок позичкового відсотка. В Англії, писав він, звичайно вважається, що відсоток може складати біля половини прибутку. Сміт дає наступне пояснення тенденції зниження відсотка і норми прибутку: у багатих країнах з ходом економічного розвитку утвориться надлишок капіталу, що викликає ріст конкуренції капіталів і зниження прибутковості. Низький рівень відсотка і норми прибутку Сміт розглядав як прояв економічної розвиненості і здоров'я нації.

Карл Маркс відзначав, що норма прибутку повинна відрізнятися від норми прибавочної вартості.

Провівши дослідження природи прибутку можна зробити наступні висновки. Прибуток нерозривно зв'язується з категорією доходу, капіталу, відсотка, у практичному ж плані прибуток представляє собою різниця між загальним виторгом від реалізації товарів і послуг і сукупними витратами.

Адам Сміт називав прибутком усю різницю між доданою працею вартістю і заробітною платою й у цих випадках мав на увазі прибавочну вартість. В інших випадках Сміт розумів під прибутком залишок після сплати ренти, а також відсотка, і тоді прибутком називав, підприємницький доход капіталіста.

Він рішуче відкидав думку, що прибуток - це просто інший вид заробітної плати, що відшкодовує працю по нагляду і керуванню підприємством, і приводив в обґрунтування свого погляду переконливі аргументи. Розміри прибутку визначалися, на його думку, не кількістю, вагою чи складністю цеї передбачуваної праці по нагляду й управлінню, а розмірами вкладеного в справу капіталу.

К. Маркс у "Капіталі" визначив прибуток як перетворену форму прибавочної вартості. Остання по Марксові являє собою неоплачену прибавочну праця найманого робітника, зайнятого в сфері матеріального виробництва. Робітник своєю працею створює вартість більшу, ніж коштує його робоча сила. Ця різниця залучає капіталіста і заради її він розвиває свою бурхливу діяльність. К. Маркс зазначав, що в багатьох виробництвах, особливо в сільському господарстві, рік складає природний виробничий період, після закінчення якого виробництво починається заново. Тому установився звичай обчислювати норму прибутку у виді відносин всієї кількості річного прибутку до кількості капіталу, витраченого протягом того ж року на виробництво.

Норма прибутку повинна відрізнятися від норми прибавочної вартості. Очевидно, що та сама норма прибавочної вартості дасть різні норми прибутку, якщо міняється структура капіталу, тобто якщо на ту ж кількість заробітної плати приходяться різні кількості постійного капіталу.

Вартісну структуру капіталу, оскільки вона визначається його технічною структурою і відбиває це останнє, К.Маркс називав органічною структурою капіталу... Капітали, що містять більший відсоток постійного і, отже, менший відсоток перемінного капіталу, чим середній суспільний капітал, він називав капіталами вищої структури. Навпаки, капітали, у яких постійний капітал займає відносно менше, а перемінний відносно більше місце, чим у середньому суспільному капіталі, він називає капіталами нижчої структури. Нарешті, капіталами середньої структури він називає такі, структура яких збігається з структурою середнього суспільного капіталу

К. Маркс відзначав, що капіталіст робить заради прибутку, а не для задоволення якої-небудь суспільної потреби. Йому байдуже, чи робити голки чи локомотиви, ваксу чи одеколон. Йому усього важливіше одержати якнайбільше прибутку на свої гроші.

Що ж станеться, якщо в одній галузі виробництва підприємства будуть давати 50 % прибутку, а в іншій - тільки 17%? Капітал почне уникати галузь C, наскільки це можливо, і буде з всією енергією спрямовуватися в галузь А. Усередині А виникне сильна конкуренція, і виробництво товарів у цій галузі незабаром розшириться до того, що капітали знову почнуть переходити в C.

Теорія прибутку, за К.Марксом, є теорія розподілу видобутку - прибавочної вартості - між різними прошарками панівних класів. Саме промисловий чи сільськогосподарський капіталіст змушує робити прибавочну вартість, але він не в змозі удержати її цілком.

Йому приходиться не тільки уступати частину прибавочної вартості іншим капіталістам, що вклали свої капітали в галузі виробництва з більш високим органічним складом капіталу, у тому випадку, якщо він вкладає свій капітал у галузь виробництва з низьким органічним складом капіталу.

Оригінальну теорію прибутку запропонував польський вчений М. Калецький. Радикальна відмінність підходу М. Калецького до аналізу розподілу доходу від неокласичного підходу полягає в наступному: у неокласиків розподіл доходів власників факторів виробництва зв'язано з граничною продуктивністю цих факторів, у Калецького - з макроекономічною обстановкою, і насамперед, з інвестиційною активністю.

Таким чином, на противагу точці зору представників магістрального напрямку сучасної економічної теорії про те, що необхідний пошук "мікрооснов макроекономіки", М. Калецький, навпроти, намагався шукати "макрооснови мікроекономіки" [4, c. 235-237].

Розділ 3. Світова економічна криза 1929-1933 років в США

Сільське господарство США в 1929--1933 рр. зазнало тяжких втрат. Близько 1 млн. фермерів збанкрутували. З того часу вони ставали орендарями на чужій землі або поповнювали ряди міських промислових робітників. Катастрофа в аграрному секторі США полягала в тому, що ціпи па пшеницю, кукурудзу, бавовну знизилися більше ніж в 3 рази.

Економічна криза в США поглиблювалася й невпевненими діями уряду. Президент Г.К. Гувер, його адміністрація, керуючись старими догмами, вперто відмовлялися від будь-якого втручання в справи економіки, приватного бізнесу. Натомість в країні було введено "сухий" закон, який нібито мав підвищувати купівельну спроможність американців, а отже, пом'якшити дію великої депресії. Цей захід мав протилежний наслідок -- в США випивали за рік удвічі більше спиртних напоїв, ніж до прийняття "сухого" закону. Гувер виявився рішучим противником введення державної допомоги безробітним. Свої міркування вій обґрунтовував тим, що такий крок принизить "стійкість американського характеру". Лише в 1931 р. почали застосовувати в США невпевнені спроби державного регулювання промисловістю, банками, транспортом, торговими підприємствами, рятуючи їх від банкрутства. Невмілі дії адміністрації Гувера спровокували соціальний вибух -- масові страйки, "голодні" походи безробітних на Вашингтон. Так випуск автомобілів, виплавляння чавуну і сталі скоротилися на 80%. В цілому промислове виробництво і торгівля скоротилися вдвічі. Зароки кризи збанкрутували 130 ніс. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків. Мільйони громадян постраждали, втративши своє майно, нагромадження, робочі місця. Криза призвела до небаченого росту безробіття. На околицях міст виросли «гувервілі» -- селища із халуп, у яких жили безробітні та їх сімґї (названі в «честь» президента США Герберта К. Гувера (1929-1933 рр.). Зростала кількість голодуючих, жебраків. Мав місце масовий рух безробітних, «голодні походи» на Вашингтон. Безробіття досягло астрономічної цифри -- 17 млн. чоловік. [1, c. 96]

Соціальне та економічне становище країни стало критичним. Правлячі кола США нарешті зрозуміли, що потрібна термінова ефективна антикризова програма, її здійснив новообраний у 1932 р. президент Ф.Д. Рузвельт. Вже в ході виборчої кампанії він пообіцяв вивести США з економічної кризи. Його "новий курс" па оздоровлення країни був підтриманий всіма верствами населення. У плані Рузвельта основна увага була приділена сфері торгівлі та кредиту. Для того щоб вирішити проблему реалізації товарів, президент постановив скоротити надмірне їх виробництво. Одночасно підвищили ціни на виготовлену промислову і сільськогосподарську продукцію. "Новий курс" передбачав ліквідувати безробіття за рахунок "повної зайнятості працездатного населення". За допомогою позик і державних субсидій були оздоровлені банківсько-фінансова система та ослаблені кризою підприємства.

Вперше в історії США було прийнято широкомасштабні акції державного контролю над економікою країни, зокрема Закон, про відновлення національної промисловості та Закон, про регулювання сільського господарства. Відповідно до цих документів па найвищому урядовому рівні відбувалося обовґязкове контролювання галузевих промислових підприємств, які погоджувалися па обмежений випуск своєї продукції. Усі галузі промисловості було поділено на 17 груп. Вони прийняли "кодекс чесної конкуренції", згідно з яким партнери встановлювали розмір виробництва, ціну, ділили між собою ринки збуту, визначали рівень заробітної плати робітникам та службовцям. У сфері сільського господарства "новий курс" був спрямований на припинення процесу розорення дрібних фермерів. Крім того, планувалося підвищити ціни па сільськогосподарську продукцію, скоротивши виробництво та площі посівів. За тимчасові збитки фермери США одержували від держави відповідну компенсацію. За допомогою цих субсидій вони, закупивши новітні сільськогосподарські машини, на значно менших площах вирощували такі самі врожай зернових, бавовни, як і в докризовий період.

Адміністрація Рузвельта вирішила важливу соціальну програму. Поступово 17 мільйонів безробітних отримали роботу: на будівництві автострад, мостів, інших державних споруд. Була введена мінімальна заробітна плата, безробітним почали видавати регулярну (стабільну) фінансову допомогу. Отже, вперше в мирних умовах держава почала відігравати важливу роль регулятора і координатора господарського життя країни. Все це й допомогло США вже в 1934 р. подолати наслідки Великої депресії. [4, c.195]

Подолавши економічну кризу завдяки "новому курсу" Ф.Д. Рузвельта, в США в 1936--1937 рр. у промисловому виробництві досягли рівня 1929 р. Цей процес не відбувався успішно. Спостерігалися етапи спаду, застою та піднесення. Проте справно працював механізм державного контролю над господарством країни, впроваджений президентом.

30-ті роки -- це період подальшого поглиблення монополізації економіки. Вона панувала у всіх галузях господарства. Таким чином підприємці страхували від можливих криз свої фабрики і заводи. Хоча частка США в ці роки у світовому промисловому виробництві дещо знизилася, однак в цілому економіка стабілізувалася. У деяких районах світу монополії США успішно конкурували зі своїми суперниками (Японією, Великобританією, Італією, Німеччиною). Відчутними стала присутність корпорацій США в Латинській Америці, Африці, Західній Європі, па Близькому Сході. У ці райони американці вкладали свої капітали, вивозили промислову продукцію. У 1939 р. США, як і у минулому, знову по праву зайняли перше місце у світі з випуску індустріальних товарів. Оздоровилися фінансово-кредитна система, сільське господарство, торгівля. Все це свідчило про зростаючу економічну могутність цієї держави. Індекс промислового виробництва порівняно з 1932 р. підвищився в 1939 р. па 90%. Діяли закони державного регулювання економіки країни. [1, c.108]

Світова економічна криза порушила економічні зв'язки майже у всіх країнах, але в кожній країні вихід з кризи був свій, спрямований на покращення економічної ситуації.

Вихід з економічної кризи у США тісно повґязаний з іменем президента Франкліна Делано Рузвельта, який чотири рази обирався американським народом на цей пост. Програма виходу із кризи відома під назвою «новий курс». Фактично це передвиборна програма Ф. Рузвельта. Здійснювався «новий курс» упродовж 1933-1938 рр.

Перший етап чинності «нового курсу» тривав з 1933 по 1934 рр. Насамперед проведено реформи у фінансово-кредитній сфері. У березні 1933 р. було закрито всі банки країни, припинено обмін банкнот на золото, яке взагалі вилучалося з обігу.

Ф. Рузвельт здійснив екстрену програму порятунку банківської системи, допомагаючи перспективним банкам. Кредитним установам США, між іншим, заборонялося поєднувати депозитні операції з торгівлею акціями, чим розмежовувався ринок довготермінових і короткотермінових кредитів. Складовою частиною банківської реформи було страхування дрібних і середніх депозитів.

У 1933 р. було прийнято закон про відбудову промисловості (НІРА). Він передбачав запровадження у різних галузях промисловості «кодексів чесної конкуренції», які фіксували ціни на продукти, рівень виробництва, розподіляли ринки збуту, встановлювали розміри заробітної платні тощо. Основне призначення кодексів -- підтримка конкурентноздатного виробництва.

У тому ж році розпочав діяти закон про регулювання сільського господарства (ААА), спрямований на підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Документ серед інших заходів передбачав надання грошової компенсації фермерам, які скорочували зернові посіви і поголівґя худоби. Тимчасові труднощі уряд компенсував відповідною фінансовою підтримкою. Здійснювалися заходи з інтенсифікації, механізації сільськогосподарського виробництва.

У 1935 р. введено в дію закон про трудові відносини (т. зв. закон Вагнера). У ньому фіксувалося право робітників на обґєднання у профспілки, проведення страйків і підписання колективних угод. Утому ж році вперше в історії США вступив у дію закон про соціальне страхування і допомогу безробітним.

Набув чинності закон про справедливий найм робочої сили, що встановлював мінімум заробітної плати і максимум тривалості робочого дня для деяких категорій робітників. Закон заборонив використання дитячої праці.

Розділ 4. Застійні явища в економіці СРСР 1970-х - 80-х роках і спроби їх реформування. «Перебудова»

Наприкінці 60-х-80-х рр. в економіці радянської держави стали наростати застійні явища. Ця тенденція була зумовлена :

посиленням адміністративно-командного тиску в економіці;

нездатністю керівництва держави реагувати на потреби часу;

прибутки з “нафтодоларів” в умовах підвищення світових цін на нафту дозволили радянській державі лише на деякий час стабілізувати бюджет

У другій половині 60-х років радянське керівництво намагалося здійснити економічні реформи по переведенню підприємств на госпрозрахунок. Але реформи зустріли опір з боку партійно-господарської бюрократії, яка боялася послаблення свого впливу на економіку і суспільство за умов здійснення таких реформ.

П'ятирічні плани розвитку народного господарства не виконувалися. Так, продуктивність праці у промисловості за роки Х п'ятирічки зросла лише на 17 відсотків, замість 34 планових. В цілому продуктивність праці в господарстві СРСР, в 70-80-ті роки складала лише 40 відсотків від рівня розвинутих промислових країн світу.

Незважаючи на розрекламовані заходи по заміні застарілої техніки, на багатьох підприємствах зберігалася техніка і технологія першої половини ХХ ст. У 70-ті роки в СРСР значно замінялося лише близько двох відсотків виробничих фондів, тобто в 3-4 рази менше ніж було необхідно. Середній строк служби кожної одиниці обладнання в СРСР перевищував 47 років, проти 17 років у США.

Майже у всіх галузях промислового виробництва була величезна кількість робітників, зайнятих ручною працею. Обслуговуванням автоматичних і механізованих ліній у 70-ті роки була зайнята лише десята частина промислового персоналу.

У складному стані опинилося і сільське господарство. Планові завдання по зростанню сільськогосподарської продукції не виконувались. Зокрема, середньорічний обсяг виробництва сільськогосподарської продукції в Х п'ятирічці (1976-1980 рр.) у порівнянні з ХІ (1971-1975 рр.) зріс тільки на 9 відсотків замість 17 за планом. Для сільського господарства були характерними низька врожайність, великі втрати врожаю (до 40 відсотків) при збиранні і зберіганні. На початку 80-х років закупка зерна за кордоном досягла рекордної цифри для СРСР - 50 млн. тон.

Провали планів економічного розвитку країни позначилися на соціальній сфері. Все більше зростала розбіжність між тим, що говорилося з високих трибун і реальним життям. Офіційна пропаганда стверджувала, що праця для абсолютної більшості радянських людей перетворилася в життєву необхідність. Одночасно руйнувалась зацікавленість людини в результатах своєї праці зрівнялівкою заробітної плати різних категорій трудящих, що породжувало у суспільстві утриманські настрої.

Значення матеріальних стимулів принижувалося, а не рідко й взагалі знецінювалося. Внаслідок цього заробітна плата втратила свою стимулюючу функцію. Падав життєвий рівень фахівців з вищою освітою. За 70-ті роки у двічі збільшилась кількість низькооплачуваних спеціалістів з вищою освітою.

Наростання кризових явищ в соціально-економічному житті поглиблювалось деформаціями в суспільно-політичній сфері. З приходом до влади Л. Брежнєва на всіх рівнях партійно-державного керівництва стали наростати самозаспокоєність, байдужість, формалізм та парадність. Партійне керівництво на чолі з Л. Брежнєвим дбало в першу чергу про збереження на керівних посадах вірних режимові виконавців (ретельно оберігались номенклатурні кадри).

В ідеологічному житті розгорнулася боротьба партійної еліти з інтелігенцією, яка намагалася відстоювати своє право на свободу творчості, ширилося втручання в культурне життя.

Великою бідою для суспільства стало вторгнення радянських військ в Афганістан (1979 р.). ця війна набирала у суспільстві негативний відгук. Своєрідною формою соціального протесту проти комуністичного режиму став дисидентський рух, який виник ще на початку 60-х років. Для дисидентського руху було характерне поширення текстів заборонених владою літературних творів, публіцистичних праць, інформаційних застережень вчених і т.п. лідерами дисидентського руху на той час були: А. Сахаров, О. Солженіцин, В. Буковський, А. Марченко, О. Гінзбург, Л. Богорад та ін.

На початку 70-х років академік А. Сахаров кілька разів звертався до партійного керівництва з пропозиціями про проведення реформ радянської системи. Однак правляча верхівка не реагувала на звернення видатного вченого. За свої виступи А. Сахаров був репресований (у 1979 р. його вислали з Москви в закрите місто Горький).

Причини та мета перебудови в СРСР.

Друга половина 80-х - початок 90-х років ХХ століття стали для Радянського Союзу часом пошуків і випробувань. Критичне становище, в якому опинився СРСР у середині 80-х років, диктувало необхідність радикальних перетворень. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці почався, коли в березні 1985 р., після смерті К.У. Черненка, Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.С. Горбачова. На квітневому (1985 р.) Пленумі ЦК КПРС М.С. Горбачов уперше заявив про потребу докорінних змін в економіці і політиці, соціальному і духовному житті. Тому квітень 1985 р. вважається початком перебудови в СРСР, хоч саме поняття “ перебудова ” з'явилося значно пізніше. Перебудова відкрила дуже складний, дуже протирічний етап в історії нашого суспільства. Це була відповідь на необхідність ліквідувати зроблені раніше помилки і прорахунки, подолати негативні тенденції і явища в розвитку СРСР. Таким чином, глибинні причини перебудови виходили з деформацій, обумовлених пануванням адміністративно-командної системи, історично обмежених форм соціальної організації суспільства. Приступаючи до реформ, керівники КПРС вважали, що достатньо лише виправити окремі негативні риси радянської системи. Офіційна концепція перебудови в загальних рисах сформувалася до 1988 року. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов'язаних завдань:

1) радикальної економічної реформи;

2) демократизації суспільного життя, розширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова “гуманного, демократичного соціалізму, який мав поєднати ринок з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави. Проте життя показало, що створена КПРС централізована, адміністративно-командна система не піддається реформуванню. Перебудова як “революція згори” не досягла поставлених цілей, натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес “знизу”, який врешті-решт призвів до знищення тоталітарної системи. Складовою частиною цього процесу стало національно-державне відродження України.

Суспільно-політичні процеси в Україні в період « перебудови ».

В період «перебудови» вище партійно-державне керівництво здійснювало деякі кроки в напрямку оздоровлення суспільно-політичного життя, усунення найбільш кричущої несправедливості. Так, почалося звільнення політв'язнів. Характерно, що репресовані за «антирадянську діяльність» в Україні були випущені на волю пізніше. Як правило, вони одержували принизливу пропозицію написати прохання про помилування. Це фактично означало - перекреслити свою минулу діяльність і виправдати поведінку властей. З ініціативи партійних верхів відбувалося оновлення апарату, він очищався від корумпованих елементів і найконсервативніших представників застійних часів. У січні 1987 р. Пленум ЦК КПРС прийняв постанову про перебудову і кадрову політику партії. Рішення пленуму свідчили про те, що причину тяжкого становища суспільства партія вбачала головним чином у суб'єктивних чинниках. Але разом з тим було зроблено крок і до подальшого усвідомлення глибинних причин кризи: з'являється поняття «механізм гальмування».

Під безпосереднім впливом січневого Пленуму ЦК КПРС, рішення якого населення України зустріло з великою надією, стали відбуватися деякі зміни у партійному керівництві республіки. З'являється практика виборів партійних керівників таємним голосуванням з кількох кандидатур, альтернативно.

Почалися спроби демократизації виборчої системи. 12 березня 1987 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла безпрецедентне у радянській історії рішення про проведення, в експериментальному порядку, виборів до місцевих Рад народних депутатів по багатомандатних виборчих округах. Це дало можливість на більш демократичних засадах провести вибори до місцевих Рад. У ході підготовки до виборів на 527,8 тис. депутатських місць було запропоновано понад мільйон кандидатур; на альтернативній основі обрано 275 голів і секретарів виконкомів різних рівнів. У 1987 р. започатковано утвердження виборних засад в управлінні промисловими підприємствами.

У цей період пожвавилася діяльність неформальних організацій, які виникали у різних містах республіки спершу на основі спільних інтересів і потреб (музика, екологія, культурологія, історія, фізичне удосконалення, колекціонування тощо). Згодом значна частина з них політизувалася. Загалом діяльність тодішніх об'єднань характеризували такі особливості:

-- стихійний процес формування;

-- розбудова структур «знизу» під впливом народної ініціативи;

-- об'єднання громадян на основі спільних інтересів та особистих стосунків;

-- відсутність на початках чіткої регламентації діяльності;

-- обрання лідера на основі визнання його авторитету та компетентності у відповідній сфері діяльності;

-- консолідація на основі демократичних засад;

-- порівняно значний ступінь самостійності та незалежності від державних і політичних структур.

Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об'єднань. Найактивнішими були суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування, які поклали в основу своєї діяльності розв'язання важливих суспільних питань: утвердження ідей демократизму, формування національної свідомості, висунення альтернативних лідерів, проектів та програм.

Найпомітнішими серед них були Товариство української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє товариство «Меморіал», екологічне громадське об'єднання «Зелений світ».

економічний криза перебудова радянський

Список використованної літератури

1. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко, ЛНУ ім. І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль: Астон, 1999. - 126 с.

3. Лісовицький В.М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В.М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н.Й. Реверчук, І.Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук,; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. - К.: Атіка, 2002. - 95 с.

6. Ревчун Б.Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б.Г. Ревчун,. - Кіровоград: КДТУ, 2003. - 134 с.

7. Васильев В.С. Франклин Д.Рузвельт и Джон М. Кейнс: экономическая политика в годы "Великой депрессии"/ В.С.Васильев // США. Канада: экономика, политика, культура. -2001. -№ 11. - С. 96-112

8. Голубович В.И. Экономическая история зарубежных стран. - Минск: Экоперспектива,1998.- с.322-330

9. Гусморіно П. Основні причини великої депресії/ Пол Гусморіно // Пропозиція. -2002. -№ 2. - С. 108-110

10. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Історія держави: Україна і світ: Підручник. - К.: Вікар, 1995 - с. 194-207

11. Міжнародні економічні відносини: Підручник / За ред. А. Філіпенка. - К.: Наук, думка, 1992. - с. 309-315

12. Прескотт Э. Некоторые соображения по поводу Великой депрессии // Проблемы теории и практики управления. - 2005. - № 3. - С. 6-11

Размещено на Allbest.ru