Перша стадія виробництва припускає патріархальну систему рабства, розраховану на власне споживання, панування дрібної праці в землеробстві і ремеслі, слабкий розвиток рабовласницьких відносин у виробництві і суспільстві. Усі ці особливості є наслідок того, що процес виробництва відбувається в рамках полісних колективів, що генетично доходять до ранніх часів, у яких колективізм складає одну з основ життя і виробництва [5].

Для дрібних громад, що реалізуються в класичній стародавності у формі полісів або cіvіtas, характерна простота виробничого механізму і слабкий поділ суспільної праці і, отже, слабкий розвиток торгівлі і товарного виробництва в цілому, панування відносин натурального господарства.

В умовах дрібного землеробства і невисокого рівня ремесла в цих невеликих по території і населенню державних утвореннях великий вплив на процес їхнього виробництва робило природне оточення. Сприятливі природні умови створювали великі можливості для виробництва, одержання великого прибавочного продукту, нагромадження багатства, росту населення, чим у суспільствах, що мають менші природні можливості.

На першій стадії розвитку античної економіки пануючим типом виробництва було дрібне виробництво з невеликим застосуванням рабської праці, і насамперед у домашнім господарстві і землеробстві.

Дрібне виробництво і парцелярна власність виступають як економічні категорії, що існують при різних способах виробництва, і мають ряд загальних якостей. Ця форма вільної парцелярної власності селян, що ведуть самостійно своє господарство, у якості переважної, нормальної форми, з одного боку, утворить економічну підставу суспільства в кращі часи класичної стародавності, з іншого боку, ми зустрічаємо в сучасних народів як одну з форм, що виникають з розкладання феодальної земельної власності.

Вільна власність селян, що ведуть самостійно своє господарство, є очевидно сама нормальна форма земельної власності для дрібного виробництва, тобто для такого способу виробництва, у якому володіння землею є умова приналежності працівникові продукту його праці й у якому хлібороб, вільний власник або підданий, робить завжди сам собі засобу до життя незалежно, як відособлений працівник зі своєю родиною. Власність на землю так само необхідна для повного розвитку цього способу виробництва, як власність на інструмент для вільного розвитку ремісничого виробництва. Вона утворить тут базис для розвитку особистої самостійності.

Вона є необхідним перехідним ступенем для розвитку самого землеробства. Оскільки хлібороб виступає як власник своєї землі, оскільки хлібороб виступає як власник своєї землі, він не сплачує орендної плати, отже, прибавочний продукт у принципі залишається цілком самому виробникові й утворить його добробуту як громадянина.

Вільна земельна власність є базис для розвитку особистої самостійності громадянина, основа його цивільної самосвідомості, обмеженості від усіх негромадян, що як не мають земельної власності. Навпроти, якщо хлібороб змушений орендувати землю, те значна (а в ряді випадків і вся) частина його прибавочного продукту переходить до земельного власника як орендну плату, у той час як хлібороб задовольняється компенсацією лише необхідних витрат.

В умовах низького рівня землеробства в античних полісах і малому прибавочному продукті орендні відносини практично не могли функціонувати в більш-менш розвитій формі, тому що зводили дрібного хлібороба до жалюгідної ролі паупера, що не має економічної можливості зводити кінці з кінцями. От чому в античних полісах в основі всіх політичних колізій поставав аграрне питання.

Тільки наділивши безземельних або малоземельних громадян дрібною земельною власністю і закріпивши неї за власниками, можна було якось гарантувати існування громадянина як активного члена поліса, війна й учасника народних зборів [7].

Визначеним резервом для рішення аграрного питання і підтримки дрібного землеробства була державна власність - ager publіcus як органічна частина всієї організації дрібного виробництва. Як тільки дрібне виробництво утратило свої ведучі позиції в полісній економіки, уступивши їхньому рабовласницькому господарству, змінився зміст аграрного питання, що прийняв інші форми (грошові і хлібні роздачі, наділення землею ветеранів). Ager publіcus як державний фонд, як першорядний резерв утратив вирішальне значення, хоча і продовжував зберігатися, граючи іншу роль.

Дрібна земельна власність по самій своїй природі виключає розвиток суспільних продуктивних сил праці, суспільну концентрацію капіталів, тваринництво у великих розмірах, прогресивне застосування науки. Лихварство і система податків повинні вести її всюди до загибелі...

Нескінченне роздроблення засобів виробництва і відокремлення самих виробників. Безмірне марнування людської сили. Прогресивне погіршення умов виробництва і подорожчання засобів виробництва - необхідний закон дрібної власності. У грецьких полісах до середини V в. до н.е. і в Римі до початку ІІ в. до н.е., тобто в часи панування парцелярної власності і дрібного землеробства, рівень агрокультури досить низок.

Успіхи як давньогрецького, так і римського землеробства били зв'язані з наступним етапом розвитку, етапом формування рабовласницьких маєтків, власне рабовласницького господарства. Панування парцелярної власності, тісно зв'язане з абсолютною перевагою сільського населення, природно, стримувало розвиток античного урбанізму, ріст міст як торгово-ремісничих і культурно політичних центрів [3].

Дослідження парцелярної власності і зв'язаного з нею дрібного виробництва і зв'язаного з нею дрібного виробництва торкається важливої проблеми про ролі лихварського капіталу в докапіталістичних суспільствах, у тому числі й античному.

Характерні форми існування лихварського капіталу в часи, що передували капіталістичному способові виробництва, були дві. Ці форми наступні: по-перше, лихварство шляхом надання грошових позичок марнотратної знаті, переважно земельним власникам; по-друге, лихварство шляхом надання дрібним, що володіє умовами своєї праці виробникам, до числа яких належить ремісник, але особливо селянин, тому що при докапіталістичних відносинах, оскільки вони взагалі допускають існування дрібних, самостійних, індивідуальних виробників, величезне більшість останніх складає клас селян. Лихварство уражає насамперед дрібного виробника, дрібного власника засобів виробництва. Лихварський капітал, як характерна форма капіталу, що приносить відсотки, відповідає перевазі дрібного виробництва селян, що живуть своєю працею, і дрібних майстрів-ремісників.

Чим менше елементів виробництва входять у процес виробництва і виходять з нього як товари, тим більше їхнє походження з грошей представляється відособленим актом. Тим незначніша та роль, що у суспільному відтворенні грає звертання, тим більше розцвітає лихварство .

Той факт, що грошові кошти розвиваються як особливі засоби, означає у відношенні лихварського капіталу, що останній володіє усіма своїми вимогами у формі грошових вимог. Лихварський капітал розвивається тим більше чим більше виробництво даної країни в масі своєї залишається натуральним, отже, обмежується споживчою вартістю.

Грошова форма лихварства особливо небезпечна для дрібного виробника, що веде натуральне господарство, вона підсилює його страждання, робить перманентним його заборгованість і веде до пауперизації. Лихварство виступає, таким чином, як важливий фактор господарського життя, органічна частина економічної системи і робить на її функціонування значний вплив.

Вплив лихварства на дрібне виробництво глибоко негативно. Лихварство централізує грошове майно там, де засобу виробництва розпилені. Лихварство не змінює спосіб виробництва, але присмоктується до нього як паразит і доводить його до жалюгідного стану. Воно висмоктує його, виснажує і приводить до того, що відтворення відбувається при усе більш кепських умовах. Звідси народна ненависть до лихварів, особливо сильна в античному світі, де власність виробника на умови його виробництва була в теж час основою політичних відносин, основою самостійності громадян.

Швидка деградація і пауперизація, аж до звертання в боргове рабство, дрібних виробників, громадян того або іншого античного поліса під впливом неконтрольованих дій лихварів підриває найглибші економічні основи поліса як особливого соціально-економічного організму, і тому держава, громадянство в цілому починає ряд заходів для захисту дрібного виробництва як основи полісного колективу.

На визначеному рівні економічного розвитку починається як необхідна міра обмеження позичкового відсотка. Наприклад, римські плебеї, дрібні хлібороби і ремісники в законодавчому порядку домоглися того, що б велика частина прибавочного продукту йшла на їх користь, а не на користь лихваря, і тим самим знайшли гарантію свого існування як повноцінних громадян колективу. Законодавче обмеження позичкового відсотка визначеним мінімумом, заборона боргового рабства, одержання земельної ділянки з фондів ager publіcus на правах власності (тобто без необхідності вносити орендну плату) стали найважливішими завоюваннями римських плебеїв в економічній області, створили їхню основу їхній гарантованого у відомій мері існування як активні члени цивільного колективу, забезпечили світанок класичного поліса в Древній Греції, економічною базою яких стало до деякої міри гарантоване законом дрібне незалежне землеробство і ремісниче виробництво.

При характеристиці ранньої стадії розвитку античної економіки потрібно особливо увага приділяти як аналізові дрібного виробництва і парцелярної власності, так і ролі лихварського капіталу, пишним кольором розквітлих в умовах панування дрібного виробництва [5].

Поруч із дрібним землеробством існувала велика земельна власність тих же патриціїв, що виступали з тим як лихварі. Великі господарства патриціїв протистоять дрібному землеробству плебеїв. Разом з тим пишно розвивається лихварство припускає власників грошового капіталу, зосередженого знов-таки в патриціїв.

Інакше кажучи, велике землеробство патриціїв доповнювалося наявністю в них же грошових капіталів; разом цим компоненти складали їхнє майно як вихідний пункт виробництва. Виробництво у великих земельних володіннях римської знаті велося якщо не цілком, те частково за допомогою рабської сили. Боротьба дрібного землеволодіння з великим велася на тлі рабовласницьких відносин, що додавали їй визначена історична своєрідність і вели до наслідків, відмінним від наслідків такої боротьби в інші історичні епохи.

Які джерела поповнення рабів, підтримка відтворення рабської сили діють у цю епоху? Вони тісно зв'язані з механізмом лихварського капіталу, зокрема зі звертанням у рабство за борги. Оскільки лихварями в цей період виступають ті ж патриції - земельні власники, оскільки усі важелі політичної і військової влади були в них у руках, то світанок лихварських операцій і висота відсотка забезпечують поповнення рабського ринку через це джерело. Видимо, суворість боргового права знаходилася в прямо пропорційній залежності від потреби в існуванні саме цього джерела рабської робочої сили для земельних володінь патриціїв [9].

Одним із джерел поповнення рабів били війни дрібних полісів між собою, оскільки роль війни і військової організації в житті античного суспільств була дуже велика. У всякому разі, велике землеволодіння, що протистоїть дрібному, як виробничий організм функціонувало на основі рабовласницьких відносин.

Але рабовласницька система, що сформувалася у великому землеволодінні ранньої пори, була особливого, раннього типу. К.Маркс називає її патріархальною системою рабства, спрямованої на виробництво безпосередніх засобів існування, або споживчої вартості.

У рамках цієї системи виробництво мало вузькі межі задоволення власних ще нерозвинених потреб землевласника, його родини і челяді і тому не вимагало підвищеної експлуатації працівників, у даному випадку рабів.

При пануванні дрібного землеробства велике землеробство відігравало другорядну роль, до того ж сама його внутрішня організація могла базуватися не тільки на праці рабів такого роду, як кабальні боржники, але і на використанні неросійської праці залежних осіб різного походження. До того ж сама організація виробництва у великих володіннях, власне кажучи, копіювала виробничий процес у дрібному землеробстві.

В усіх цих формах основою розвитку є відтворення заздалегідь даних (у тім або іншому ступені природно сформованих або ж історично виниклих, але ставши традиційними) відносини окремої людини до його громади і визначене, для нього визначене, об'єктивне існування як у його відношенні до умов праці, так і в його відношенні до своїх товаришів по праці, одноплемінникам і т.д. - у силу чого ця основа із самого початку має обмежений характер, але з усуненням цього обмеження вона викликає занепад і загибель.

Саме такий вплив робить у римлян розвиток рабства, концентрація землеволодіння, обмін, грошові відносини, завоювання і т.д., незважаючи на те, що всі ці елементи до відомого моменту здавалися сумісними з основою їхнього суспільства і почасти начебто лише розширювали її безневинним образом, почасти здавалися простими зловживаннями, що розвивалися з цієї основи. Тут у межах визначеного кола може мати місце значний розвиток.

У соціально-економічних умовах, що змінилися, відкривається новий шлях розвитку великого землеволодіння на новій виробничій основі. Нові основи у виді окремих елементів дозрівали в надрах старих відносин, вони підсилювалися верб кінцевому підсумку одержали простір для розвитку. Цими явищами економічного прогресу стало формування великого виробництва в землеробстві і почасти в ремеслі, що розвивається на базі рабовласницького способу виробництва, на основі рабовласницької системи, спрямованої на виробництво прибавочної вартості.

Період розвитку античної економіки, змістом якого була система патріархального рабства, метою якої було одержання безпосередніх засобів існування у виді споживчої вартості, перемінився новим періодом.

Таким чином, в один прекрасний день у наявності виявилися, з одного боку, вільні люди, позбавлені усього, крім своєї робочої сили, а з іншого боку - для експлуатації їхньої праці - власники всіх придбаних багатств.

2.2 Господарський механізм ІІ (класичної) стадії рабовласницької економіки античного світу