Основи економічної історії України

Розклад феодально-кріпосницької системи як основний зміст соціально-економічного розвитку України першої половини XIX століття. Загальна характеристика основ економічної історії України. Причини падіння кріпосного права в Росії. Розгляд реформи 1861 року.

Рубрика История и исторические личности
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 25.05.2015
Размер файла 82,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Україна з початку 16 століття опинилася перед наростаючою зовнішньою небезпекою, насамперед з боку Московського князівства та Кримського ханства. Московія, яка скинула татаро-монгольське іго, сама почала зазіхати на чужі землі. Московський князь Іван ІІІ проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі повинні належати Москві. Згодом Литва втратила сіверські землі. У 1500-1503 роках велася литовсько-московська війна. У 1522 році Москва відібрала у Литви Чернігів і Стародуб. Становище Литовської держави ускладнювалося й появою на півдні нової загрози - Кримського ханства, яке в 1449 році відокремилося від Орди, а в 1478 році визнало себе васалом Туреччини. В 1482 році за намовою Івана ІІІ кримські татари напали на Україну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку нападали і нищили українські землі. У середині 16 століття наростаюча криза у Великому князівстві Литовському сягнула критичної межі. У 1549 та 1552 роках воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. В 1558-1583 роках Литва ув'язла в тривалу війну з Московією - Лівонську війну. Виснажені величезними воєнними втратами і опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулись до Польщі по допомогу. Поляки погодилися надати допомогу, але поставили головною умовою об'єднання в одне політичне ціле Польщі і Литви. Було затверджено Люблінську унію, яка передбачала утворення Речі Посполитої. Ця унія надавала полякам неабиякі привілегії.

Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні наслідки. Якщо до 1569 року становище українських і білоруських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Із переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів існування українців як окремої етнічної спільноти. Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було об'єднання більшості її земель у складі однієї держави - Польщі. Решта українських земель перебувала під владою інших іноземних держав: Чернігово-Сіверщина - Московського князівства, а з 1618 - Речі Посполитої; Закарпаття - Угорщини, а з 1526 - Туреччини та австрійської династії Габсбургів; Буковина - Молдавського князівства, а з 1514 - Туреччини; Берестейщина і Пинщина залишилися у складі Великого князівства Литовського.

Згідно з новим адміністративно територіальним устроєм, українські землі що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське, Київське. У 1635 році утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики і посилало своїх депутатів на сейм до Варшави. Спочатку на Київщині, Брацлавщині та Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам. Український народ не мирився з підневільним становищем, піднімався на боротьбу з іноземними гнобителями. Це виявлялося у масових повстаннях. Особливого розмаху вони набрали наприкінці 16 - у першій половині 17 століття, коли Україною прокотилися дві потужні хвилі народних повстань ( 1591-1596 та 1625-1638 роки), рушійною силою яких стало козацтво. Це була боротьба за збереження особистої свободи, за вільну хліборобську працю.Всі ці події вплинули на розвиток українського господарства.

1.Розвиток Лівобережжя та Слобожанщини

За рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна відставала від Німеччини, Англії та Нідерландів. І все-таки на цей час уже окреслився процес розкладу цехових ремесел, і в багатьох промислах відбувалося зародження початкових форм мануфактурного виробництва. Особливо виразно подих нової цивілізації проявлявся, на відміну від Нідерландів і Німеччини, не в промисловості й торгівлі, а в сільськогосподарському виробництві Півдня України. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства -- за суттю фермерського. І суперечності між ним і наступним фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина, стали однією з основних причин соціального вибуху в 1648 р.

Тому невід'ємною складовою революції була соціальна боротьба. Основна її мета полягала в ліквідації всіх різновидів феодальної залежності й форм визиску, у вибурюванні особистої свободи і вільної (фермерського зразка) власності на землю. Влітку 1652 р. селяни й міщани де-факто добилися визнання з боку українського уряду найголовніших соціально-економічних завоювань.

Створена після Селянської війни (так ще називають війну 1648--1654 рр.) нова модель соціально-економічних відносин мала свої особливості. Було ліквідовано, за незначним винятком, велике й середнє землеволодіння, феодально-панщинну систему господарювання й кріпацтва. Більшість земельного фонду вигнаних феодалів, королівщини й католицької церкви перейшла у власність державного сектора. Зросло землеволодіння православних монастирів, яке захищали від козаків та селян гетьманські універсали. Ними ж дарувалися села, млини тощо. Київська митрополія була одним із найбільших землевласників. Було започатковано становлення гетьманського й старшинського землеволодіння, завершувався процес утвердження козацької земельної власності. Значна частина земель перейшли до рук селян, котрі виступали її співвласниками нарівні з державою. Було шляхетське землеволодіння, закріплене гетьманськими універсалами, а пізніше договорами гетьманів України з московськими царями. Старшинське землеволодіння зростало шляхом займанщини або купівлі неосвоєних ґрунтів. Для збільшення їх розорювали "дикі поля", вирубували ліси й засновували нові хутори. Пізніше -- здебільшого шляхом купівлі землі, гетьманських наділів і царських привілеїв. Старшинські володіння найбільше охоплювали Чернігівщину та Київщину. За універсалами гетьмана монастирі отримали більш як 80 маєтків, шляхта -- майже 50, старшина -- 20. Магнатно-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель.

Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах -- у приватно-спадковій і тимчасово-умовній. Характерною рисою спадкового (вічного) володіння була його незалежність від службового становища. Як правило, воно виникало в процесі купівлі-продажу, обміну, дарування, застави, у торгових операціях, які фіксували у відповідних юридичних документах. Тимчасово-умовне (рангове) володіння землею мало іншу природу і спосіб формування -- ділянки видавали за службу на певний строк або до смерті. Формально це була власність Війська Запорізького, і рангові землі передавали у володіння Генеральної військової канцелярії.

Гетьманський уряд стимулював, підтримував процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності. На іншу позицію стала Росія. Щоб ліквідувати практику стихійної займанщини і посилити контроль за процесом зростання старшинського землеволодіння, царський уряд запровадив порядок наділення й затвердження придбаних земель виключно за царськими указами. За цих обставин у 30-х роках XVIII ст. більш ніж 35 % орних земель Гетьманщини вже перебували в приватній власності старшини. У період гетьманування Д. Апостола (1727--1734) основний земельний фонд було роздано. У цей час межа між спадковим і ранговим володіннями практично стерлася. В другій половині XVIII ст. центральна влада в Росії на місцях перестала визнавати займанщину юридичною підставою для володіння земельними угіддями. У цей період розпочинається процес зосередження землеволодіння в руках російських поміщиків, який ще більше посилився після ліквідації української державності. Неймовірно тяжкі примусові канальні роботи, будівництво фортифікаційних споруд, воєнні низові походи тощо руйнували міцне козацьке господарство. Не маючи змоги за власний кошт відбувати військову службу, значна частина козаків змушені були виписуватися з козацького стану і займатися промислами, торгівлею, заробітчанством.

Ще гіршим було становище селянства. Наприкінці XVII ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої в другій половині XVIII ст. сягає п'яти і більше днів на тиждень. Збереглися й натуральна та грошова ренти. Обмеження селянських прав розпочалося з постанови Генеральної військової канцелярії в 1727 р., згідно з якою після "ушедших" (втікачів) підданих у власності державців мали залишатися їх "ґрунти, двори, куплені і некуплені". Указ Сенату 1738 р. заборонив землевласникам у межах російських губерній приховувати у своїх маєтках посполитих і козаків, які переходили зі Слобідської України. Генеральна військова канцелярія постановою від 20 липня 1739 р. самочинно поширила його дію на територію Лівобережжя. Логічним фіналом цього процесу став указ Катерини II (1783), який узаконив закріпачення селянства . на Лівобережжі та Слобожанщині, а 1796 р. у Степовій Україні. У матеріалах ревізій, переписів тощо Слобожанщини досить широко великих дідичів називають не тільки власниками, а й поміщиками, яким було пожалувано помісну землю. У цьому вже в 40-х роках XVIII ст. простежується спроба ототожнити на практиці місцеву старшину з російськими сановниками-дворянами. Указом від 21 квітня 1785 р. українська старшина отримала права російського дворянства. На неї поширювалася чинність "Грамоти на права, вольності й переваги благородного російського дворянства". Згідно з "Грамотою на права і вигоди містам Російської імперії" (21 квітня 1785 р.) за тими, хто жив у містах, закріплювали й охороняли законом "власність і володіння, що кому по справедливості й законно належить, як рухоме, так і нерухоме". Селяни такого права вже не мали.

У другій половині XVIII ст. було проведено секуляризацію монастирських маєтків на Лівобережжі, Слобожанщині а Півдні України. Більшість церковних угідь перетворилися на державну власність або опинилася в руках світських можновладців. У цей період спостерігається поступова заміна земельних податків грошовими, причому простежується тенденція до швидкого зростання їх на користь казни. Так, ще до 1765 р. не було чітко регламентовано державного податку. Консистенські збори, що стягувалися як натурою, так і грішми, то збільшувалися, то зменшувалися (відповідно до умов і господарських можливостей самих посполитих). У 1765 р. було запроваджено "рубльовий оклад", якому підлягали всі двори селян, міщан, козаків-підпомічників, а також підсусідки.

За указом 1783 р. обкладали вже все посполите населення чоловічої статі та рядове козацтво: казенні - замість робіт і монастирські -- по 1 рублю на рік, а козаки на утримання військової їх служби, замість колишніх нерівних поборів, що залежали від волі начальства, -- по 1 руб. 20 коп. Частина податей вгашалася згідно з цим самим указом у розпорядженні поміщиків "на кращий і господарський розсуд". З 1797 р. відповідно до урядового розпорядження у межах реорганізованих Київського, Новгород-Сіверського, Чернігівського та Харківського намісництв загальнодержавний податок хлібом також заміняли на грошовий. Усе це сприяло розвитку товарно-грошових відносин на території України. Щоправда, не було власної національної грошової одиниці, карбування якої намагався започаткувати Б. Хмельницький : ще восени 1652 р.

2.Правобережжя

Дещо інакше розвивалось сільське господарство на Правобережжі. Спустошені війною землі Правобережної України відроджувалися завдяки народній колонізації. Протягом кінця XVII -- першої половини XVIII ст. на Центральному і Східному Поділлі південно-східній Київщині осіли десятки тисяч переселенців із Лівобережної України, Молдавського князівства, білоруських земель та власне польського воєводства. Процес відбудови місцевої економіки розтягся на багато десятиліть. Основний земельний фонд Правобережної України належав польським магнатам і шляхті, тут переважало велике поміщицьке землеволодіння. На початку XVIII ст. магнати Київщини володіли 75 % всіх дворів і відповідно такою самою земельною площею, тоді як дрібна шляхта -- лише 1 %. Це було характерним і для інших правобережних регіонів. Поряд із магнатсько-шляхетським володінням були землі понад Дніпром, від Києва до Чигирина, які за умовами Вічного миру мали залишатися незаселеною нейтральною територією. Незважаючи на заборону, тут заснувалися козацькі хутори, розвивалося селянське господарство. Частина земельного фонду Правобережної України стала також здобутком українського селянства та козацтва, які освоювали відвойовані в шляхти райони.

Тут селяни вільно продавали й дарували свої дідичні поля, луки, ліси, сади, ставки та хутори іншим селянам і міщанам. Після довгих років козацьких воєн польська шляхта повернулася до своїх маєтків. Унаслідок не тільки відновлення батьківських володінь, а й захоплення королівських та колишніх шляхетських земель на середину XVIII ст. близько 40 магнатських родин контролювали 80 % території Правобережжя. Тут поміщики змушені були проголошувати так звані слободи, за якими селяни, що оселилися на панській землі, на певний час звільнялися від усіх повинностей. В інструкції війтам Київського староства за 1766 р. говорилося: "Від всіляких повинностей, як замкових, орендних, так і громадських, звільнити до 6 років".

У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка в середині XVIII ст. набула поширення на всій території Правобережжя. Було три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому -- поряд із чиншем запроваджували відробіткову ренту (панщина); у третьому -- переважала панщина.

В економічному житті більшості земель Правобережжя, як і раніше, основну роль відігравало землеробство, досить розвинутим було тваринництво. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, льон і коноплі, розводили корів, волів, свиней, овець та коней. Заможні селяни Правобережної України, незважаючи на різні перешкоди, вивозили продукти власного господарства на ринки Лівобережжя. Потоцькі, Чарторийські, Сангушки, Оссолінські, Жевуські, експортуючи продукти фільваркового виробництва через порти балтійського узбережжя до Західної Європи, мали монопольне право на продаж власних товарів на внутрішньому ринку. Крім того, магнати мали право обмежувати, а в деяких випадках і забороняти селянську торгівлю, що негативно вплинуло на розвиток товарно-грошових відносин. Ці заборони поступово вели до повторного закріпачення селян, які після закінчення пільгових років у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти.

Проте, попри всі негаразди (неврожаї, стихійні лиха, епідемії тощо), сільське господарство розвивалося. У другій половині XVII -- першій чверті XVIII ст. зростання попиту на сільськогосподарську продукцію зумовило значне розширення оброблюваних площ, відбулося поглиблення спеціалізації окремих районів. Лівобережжя і Слобожанщина спеціалізувалися на вирощуванні жита, Волинь -- на вирощуванні пшениці, Полісся вирощувало льон і коноплі, на землях між Дністром і Прутом -- тютюн, який переважав і на всеросійському ринку. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв збільшенню площ під посівами технічних культур, зокрема тютюну, льону, конопель. Сталися позитивні зміни в системі обробітку ґрунту, хоча сільське господарство розвивалося переважно за екстенсивним методом.

Відбулися не тільки істотні зрушення в аграрному секторі, а і якісні та кількісні зміни в інших секторах економіки -- у промисловості, торгівлі, фінансах. Основу тодішнього промислового розвитку в Україні становили ремесла та промисли. Характерними рисами ремісничого виробництва цього періоду було, по-перше, розширення спектру ремісничих спеціальностей (якщо в першій половині XVII ст. їх налічувалося 270, то наприкінці -- вже 300). По-друге, поглиблення спеціалізації ремесел (існувало 34 спеціальності з деревообробки, 25 -- будівельної справи, 17 -- виробництва одягу тощо). По-третє, втягування ремесел у процес товарно-грошових відносин.

3.Ремісниче і мануфактурне виробництво

Нові риси особливо виразно проявилися в мануфактурному виробництві, яке розвинулося на базі дрібних селянських промислів і міських ремесел. Саме поява та функціонування мануфактур впливали на руйнацію старих відносин і заміну їх більш прогресивними -- буржуазними. Відхід від землеробства, а також праця в наймах на підприємстві чи підробітки "в людях" перетворювала найбільшу частину населення в пролетаризовану масу, яка сприяла зростанню міст в Україні. У нових товарно-грошових умовах, завдяки розвитку ремесел і торгівлі, містечко давало панові прибуток у 5--10 разів більший, ніж село. Уже в середині XVIII ст. число міст на Лівобережній України порівняно з XVII ст. зросло з 100 до 200.

Провідними промислами в українських землях цієї доби були млинарство, винокуріння, селітроваріння, чумацтво. У виробництві починають впроваджувати примітивні механізми, які використовували силу води та вітру. Особливу роль відігравало широке впровадження у виробничий процес водяного колеса, що зумовило перехід від ручного виробництва до механізованого. Наприкінці XVIII ст. виникли перші доменні мануфактури, на яких спочатку виплавляли чавун, а потім сталь.

Реформи Петра І прискорили процес мануфактурного виробництва на Лівобережжі та Слобожанщині. Ще в 20-х роках XVIII ст. тут розпочалося будівництво великих централізованих мануфактур, число яких у другій половині XVIII ст. становило 40. До того ж на цих землях діяло більш як 200 підприємств, що були початковими формами мануфактури. У Західній та Правобережній Україні розвинуті мануфактури виникали в 70-х роках XVIII ст. Наприклад, на Немирівській ткацькій мануфактурі у 80--90-х роках працювало близько 3000 осіб. У 1795 р. на Волині налічувалося 18 мануфактур із виробництва поташу, на яких працювало більш ніж 700 осіб. Правобережжя славилося виробництвом сукна, зброї, скла, порцелянових та шкіряних виробів тощо. Східна Галичина залишалася центром українського паперового виробництва XVII--XVIII ст. у XVIII ст. в Україні значного розвитку набула централізована мануфактура. Тільки в текстильній галузі в другій половині XVIII ст. працювало майже 40 таких мануфактур. Вони були казенними, посесійними, вотчинними та купецькими. До введення кріпацтва в 1783 р. приватні мануфактури Лівобережжя та Слобожанщини використовували вільнонайману працю. Частину казенних підприємств держава передавала найбільш умілим, чесним і багатим підприємцям, їм надавали позики на пільгових умовах, багаті корисними копалинами й лісами землі, підневільну робочу сила. Указом 1721 р. дозволялося купувати до заводів села і продавати заводи з людьми . Ця категорія робітників дістала назву посесійних. Поява державних мануфактур зумовлена передусім браком значних капіталів у приватних осіб. Ці підприємства обслуговували державні й насамперед воєнні потреби. Уже в 1785 р. 57 % їх перейшло в руки приватних підприємців.

Основною підтримкою мануфактурного виробництва були кріпосні порядки. І казенні, і приватні заводи, особливо металургійні, забезпечували підневільними робітниками. Практикувалася "приписка" до інших мануфактур цілими селами, і лише найбільш кваліфіковані робітники, як правило, були найманими. Виробничу сферу доповнювало значне число вотчинних мануфактур, на яких панщину відробляли панські селяни. Вони переробляли сільськогосподарську сировину, вироблену в самому помісті (фільварку). З наведеного видно, що за своєю економічною природою та характером праці, що застосовувалась, українські мануфактури Лівобережжя у XVIII ст. були кріпосними, змішаними або капіталістичними. На казенних мануфактурах застосовували працю державних або посесійних селян, на вотчинних -- кріпосних селян. У другій половині XVIII ст. купецькі, а також селянські мануфактури почали широко залучати найману працю.

4.Торгівля

Важливу роль у розвитку товарно-грошових відносин відігравала торгівля. Основними місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари й торги. В Україні наприкінці XVII ст. на Лівобережжі збиралося 390 ярмарків, на Слобожанщині -- 271. З відродженням Правобережжя в 40--60-х роках XVIII ст. тут відбулося 42 ярмарки. Як правило, ярмарки збиралися кілька разів на рік і приурочувалися до релігійних свят. Збільшилася кількість торгів і базарів та днів їх проведення. Наприкінці XVIII ст. в Україні щороку їх проводилося більш як 16 000. Найбільші і найбагатші за асортиментом продукції ярмарки були в Києві, Ромнах, Ніжині, Кролевці, Стародубі, Харкові, Сумах, Львові. У Київ на Хрещенський контрактовий ярмарок, відкритий 1797 р. замість ярмарку в Дубні на Волині, приїжджало близько 5000 осіб. Товарообіг ніжинських і роменських ярмарків сягав 4 млн. рублів. Наприкінці XVIII ст. ярмаркову торгівлю витіснила постійна торгівля в крамницях, магазинах, а також щотижневі торги, що свідчило про зростання внутрішнього ринку. Наступною ланкою системи внутрішньої торгівлі після ярмарків була торги, які спеціалізувалися на продажу певного товару (Глухів -- хліба, Ромни -- тютюну, Львів -- худоби тощо). На них скуповували товар для оптового продажу на ярмарках. На території України велася також транзитна торгівля. Купці Росії відвідували ринки країн Західної Європи та Балкан.

Важливе значення мали торговельні зв'язки з країнами Сходу. Через Україну з Росії везли на Схід вироби із заліза, льняні та конопляні тканини, сукно, шкіру, папір, посуд тощо. Ввозили барвники, предмети розкоші (дорогі тканини, вина, каву тощо) з Європи, чай, шовкові й бавовняні тканини -- з Китаю, худобу, бавовняні тканини, смушок, урюк -- із Середньої Азії . Значна частина цих товарів осідала на ринках України. До середини XVIII ст. зовнішня торгівля в основному розвивалася через головний балтійський порт -- Гданськ. Здобутий у другій половині XVIII ст. вихід до Чорного моря давав змогу розширити торгові операції через Одесу, Таганрог, Севастополь та ін. До кінця XVIII ст. зовнішній товарообіг зріс майже в п'ять разів (із 24 млн. до 110 млн. рублів.).

Отже, незважаючи на те, що російський царат в особі Петра І та Катерини II фактично скасував вільну українську торгівлю, у XVIII ст. вона мала важливе значення для товаризації виробництва і формування внутрішнього ринку. На селі вона була розвинута слабко: ще не було постійних магазинів і крамниць для торгівлі. Тут діяли офені (коробейники), які носили весь свій товар на руках (у коробці), більш заможні мали підводи. Гальмувався розвиток торгівлі через брак хороших шляхів сполучення. Основним видом транспорту залишалася підвода. Тільки у 20-х роках XIX ст. з'явились перші пароплави на Дніпрі, а у 60-х роках було прокладено перші залізниці: 1861 р. -- Львів -- Перемишль, 1865 р. -- Одеса -- Балта.

5. Грошовий ринок

Розвиток промисловості й ремісничих виробництв, внутрішньої і зовнішньої торгівлі потребував реформ у грошовому обігу. У XVII ст. на території України в обігу залишалися празькі гроші, литовські та польські динари, півгрошові монети, срібні таляри тощо. З проведенням реформи монетної справи в Росії в 1700--1704 рр., в основу якої поклали десятковий принцип (рубль, гривеник, копійка), у грошовому обігу на території України запанували російські гроші. Випускали мідні, срібні та золоті монети. Проте однією з негативних економічних акцій російського уряду було поширення на українських землях "лихих" мідних грошей, щоб срібні й золоті в міру можливості залишалися в обігу в Росії і зосереджувались у державній казні. Срібний рубль для полегшення зовнішньоторговельних операцій було прирівняно до талера. У 1769 р. російський уряд почав випускати паперові гроші -- асигнації вартістю 25, 50, 75 і 100 рублів. До кінця XVIII ст. курс асигнацій впав до 68 коп. Із 1786 р. вільний обмін їх на срібні гроші призупинився, що ще більше знецінило їх. Отже, наприкінці XVIII ст. відбулося об'єднання грошових систем Росії й України в єдину грошову систему, що мало позитивний вплив на розвиток виробництва і торгівлі взагалі.

У середині 50-х років XVIII ст. почалося заснування банківської системи. Особливістю цього було те, що, на відміну від західноєвропейських, створених багатими купцями, лихварями, в Україні, як і в Росії, банки засновувала держава. Банківські позики з великими процентами (Дворянський банк -- 6 % річних) під заставу землі й селянських душ видавали на три роки, з 1786 р. -- на 20 років. Проте значну частину їх українське дворянство направляло не на поліпшення господарства, а на споживчі витрати, що гальмувало прогресивний соціально-економічний розвиток України і розоряло народні маси.

6.Соціально-економічний розвиток України в першій половині XIX ст.

У першій половині XIX ст. майже всі українські землі увійшли до складу Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії. Україна в складі Росії офіційно називалася "Малоросія", окремі її частини мали свої назви. Зокрема за Лівобережною Україною утвердилась назва Гетьманщина, а південна (степова) Україна отримала назву "Новороссия". Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії. Перша половина XIX ст. і для Росії, і для України характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичних відносин. Ці процеси визначилися вже наприкінці XVIII ст., і у першій половині XIX ст. розвиваються більш інтенсивно. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.

6.1 Розвиток сільськогосподарського виробництва

В першій половині XIX ст. сільське господарство залишалося головною галуззю економіки України. Розвиток сільськогосподарського виробництва відбувався в основному екстенсивним шляхом, за рахунок збільшення оброблюваних земель, перш за все південних (степових) районів. Проте і у феодальних володіннях, які продовжували існувати за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики були змушені пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство все більше набувало товарного характеру. На середину XIX ст. у поміщицьких володіннях вироблялося 90% товарного хліба. Поряд із виробництвом товарного хліба розширювались посівні площі під технічні культури, які користувались попитом з боку зростаючої промисловості. Найбільш характерним було вирощування конопель і тютюну в Полтавській та Чернігівській губерніях, льону - в Катеринославській та Херсонській, цукрових буряків - на Правобережжі та Лівобережжі. Отже, спостерігаємо певну спеціалізацію районів на виробництві тих чи інших культур. Вирощуванням їх займались у різному обсязі як поміщицькі маєтки, так і селянські господарства.

Зрозуміло, що ступінь товаризації поміщицьких і селянських господарств був різним. Найуспішніше перехід до товарного виробництва здійснювався у господарствах Південної та Правобережної України. В товарне виробництво втягувалися й державні селяни. Внаслідок особистої свободи, сплати грошового оброку вони мали більше можливостей для підприємницької діяльності. Грошова рента, яка змінює натуральну, вже є свідченням певного ступеня розвитку торгівлі, промисловості, грошового обігу взагалі. Вона була важливим стимулятором товаризації господарства. Зростаюча роль грошей в соціально-економічному житті змушувала виробників перетворювати частину продуктів у товар, розширювати своє підприємство, шукати нові форми діяльності для задоволення зростаючих потреб у коштах. Пристосовуючись до умов товарного господарства, поміщики прагнули збільшувати виробництво хліба на продаж. Це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі. Аналогічні процеси товаризації сільськогосподарського виробництва спостерігалися у садівництві, городництві та тваринництві. Вони були яскравим проявом пристосування виробників до нових потреб внутрішнього ринку країни Таким чином, із заснуванням базових галузей промисловості - машинобудівної, металургійної і вугільної - закладалися основи майбутнього індустріального розвитку. Важливим кроком на цьому шляху було запровадження машин і парових двигунів, що дало могутній поштовх зростанню продуктивності праці.

Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України, де торговельна буржуазія, маючи достатні кошти, займала сильні позиції в економіці. Одночасно з мануфактурним та фабрично-заводським виробництвом продовжувала діяти значна кількість ремісничих закладів, що зосереджувались у містах і містечках. Протягом першої половини XIX ст. ремісники витіснялися більш крупними формами виробництва, але продовжували зберігати провідне місце в ряді галузей - кравецькій, шевській, ткацькій, фарбувальній тощо. У 1858 р. на Україні налічувалося близько 78 тис. ремісників. Крім того, промисловою діяльністю займалася значна частина селян, господарства яких втягувалися в товарне виробництво.

6.2 Становище селян

Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина. На Правобережжі, де одна шоста, а на Лівобережжі - третина поміщицьких селян не мали надільних земель, дуже поширеною стала піша панщина. Офіційно панщина обмежувалась трьома днями на тиждень. Проте поміщики вдавалися до урочної системи, тобто давали селянину такі завдання, які не під силу було виконати за три дні. Щоб ширше використати працю малоземельних і безземельних селян, поміщики переводили їх до розряду дворових, на місячину. По суті, це була форма примусового найму селян. Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами. Надзвичайно тяжким її видом була праця на поміщицьких промислових підприємствах. Експлуатація кріпаків супроводжувалася повним соціальним безправ'ям. Свідченням нездатності кріпосного господарства до дальшого саморозвитку була низька продуктивність праці. Задавлений малоземеллям, злиденністю існування, селянин не мав стимулів для підвищення врожайності землі. Весь прибуток, який вдавалося отримати від господарства, у переважної більшості селян йшов у казну або ж поміщикові. Лише певній частині поміщицьких і селянських господарств, які тісніше були пов'язані з ринком, вдавалося запроваджувати більш досконалі знаряддя праці, поширювати кращі сорти сільськогосподарських культур, передову технологію обробітку ґрунту. Капіталістична організація сільського господарства успішніше здійснювалась на Півдні України. Наявність великих земельних площ, сприятливих умов для збуту сільськогосподарських продуктів, незначне поширення кріпосницьких відносин, використання вільнонайманої праці створювали умови для поступової заміни примітивної техніки машинною. Проте це були лише поодинокі зрушення, дальший розвиток яких гальмувався феодальною системою господарювання.

6.3 Розвиток промисловості

Промисловість періоду розкладу феодально-кріпосницької системи була представлена розгалуженою мережею кустарних закладів (дрібні селянські промисли та ремесла в містах), вотчинними і капіталістичними мануфактурами, першими фабрично-заводськими підприємствами. Протягом першої половини XIX ст. йшло кількісне зростання промислових підприємств. Значну перевагу мала обробна промисловість, що було зумовлене сільськогосподарською спеціалізацією України в загальноросійському масштабі, але розвивалися й галузі з видобутку корисних копалин, засновувалися перші машинобудівні заводи, механічні та металообробні підприємства. Провідного значення у промисловості України набули дві галузі, харчова і обробка тваринницької сировини. До їх розвитку залучалися різні соціальні стани: поміщики, купці, заможні селяни та міщани. Засновником промислових закладів виступала також і казна. Монополію у ґуральництві та цукроварінні захопили поміщицькі капітали. Починаючи з 30-40-х років XIX ст. у промисловому розвитку відбуваються якісні зміни. Вони насамперед були пов'язані з початком технічного перевороту у промисловості, переростанням мануфактури в фабрично-заводське виробництво.

Капіталістичні мануфактури і перші фабрики, що ґрунтувалися на вільнонайманій праці, починають витісняти посесійні, казенні та вотчинні. Переважно це були підприємства, засновані на купецькі капітали. Купці-підприємці виборюють позиції в обробній галузі, поступово проникають в скляну, паперову, металообробну, полотняну. В їхніх руках зосередилися підприємства по обробці тютюну і виготовленню канатів, значна частина вовномиєнь, олійниць, здійснюються перші спроби по оволодінню цукровою промисловістю. Занепад кріпосної мануфактури був значною мірою спричинений непродуктивністю праці підневільних селян. Переваги по використанню вільнонайманої робочої сили на купецьких, селянських та міщанських підприємствах були незаперечними. В деяких галузях промисловості продуктивність вільнонайманої праці була майже в чотири рази вищою за кріпосну. Це починали розуміти навіть поміщики. На час реформи 1861 р. капіталістичні підприємства одержали повну перемогу над поміщицькими. Отже, на кінець дореформеної доби поміщицьке підприємство занепадає, І це з усією ясністю відображає кризу феодальної системи. Протягом останніх передреформних десятиліть виросла питома вага вільнонайманої праці у промисловості: якщо у 1825 р. вона становила 25%, то на 1861 р. - вже майже 74%. Вже у 30-50-х роках у ряді галузей промисловості спостерігається використання удосконаленої техніки і технології виробництва. У текстильній промисловості, яка була дуже розвиненою у Росії, впроваджувалися нові моделі прядильних, ткацьких, шовкомотальних машин, у паперовій - машинне устаткування, в гірничозаводській -- гаряче дуття.

Відчутні зрушення відбулися в суконній та цукровій промисловості, зокрема в останній утверджується паровий спосіб виробництва замість менш продуктивного вогневого. Зростання потреби в машинах прискорили розвиток машинобудівної промисловості. До 1853 р. на Україні з'явилося до двох десятків механічних заводів, які щорічно виготовляли машини, знаряддя праці та промислове устаткування загалом на суму близько 930тис.крб.

Машинобудування, для якого були потрібні метали, спричинило розвиток металургійної промисловості. На зміну дрібним рудням кустарного типу приходять чавунно-ливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині, Одещині. Активізувався видобуток вугілля. До 1860 р. на Донбасі він набрав промислового характеру і становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в країні. Таким чином, із заснуванням базових галузей промисловості - машинобудівної, металургійної і вугільної - закладалися основи майбутнього індустріального розвитку. Важливим кроком на цьому шляху було запровадження машин і парових двигунів, що дало могутній поштовх зростанню продуктивності праці.

Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України, де торговельна буржуазія, маючи достатні кошти, займала сильні позиції в економіці. Одночасно з мануфактурним та фабрично-заводським виробництвом продовжувала діяти значна кількість ремісничих закладів, що зосереджувались у містах і містечках. Протягом першої половини XIX ст. ремісники витіснялися більш крупними формами виробництва, але продовжували зберігати провідне місце в ряді галузей - кравецькій, шевській, ткацькій, фарбувальній тощо. У 1858 р. на Україні налічувалося близько 78 тис. ремісників. Крім того, промисловою діяльністю займалася значна частина селян, господарства яких втягувалися в товарне виробництво.

6.4 Торгівля

Збільшення кількості сільськогосподарської та промислової продукції на ринках збуту сприяло пожвавленню торгівлі на Україні. І хоча внутрішня торгівля початку XIX ст. не змінилась порівняно з XVIII ст. ні за структурою, ні за змістом, та вже ближче до середини XIX ст. частка виробів великих промислових підприємств в товарообороті значно збільшилась. Збут і купівля товарів здійснювались через мережу ярмарків, торгів та базарів. За умови відсутності постійних шляхів сполучення, при наявності примітивних транспортних засобів, ярмарки відігравали виняткову роль в економічному зв'язку різних районів країни. Великих ярмарків з оборотом капіталу більше 1 млн. крб. в Росії було 64. Це, зокрема, Нижньоновгородський, Корінний (під Курськом), Ірбітський (Сибір), три Харківських ярмарки, Іллінський (у Ромнах, а з 1852 р. у Полтаві), Введенський (Суми), Масляний (Ромни) і т.д. Всі ці ярмарки, 10 з яких знаходились в Україні, мали всеросійське значення.

Крім того, існувала велика кількість місцевих ярмарків, базарів і торгів, яких в Україні наприкінці 50-х років налічувалось понад 12 тис. найбільші ярмарки ставали серцевиною загальноросійського підприємництва. В середині XIX ст. при участі великої кількості іноземних оптових торговців тут укладались великі міжнародні угоди. На ярмарках, крім самого процесу торгівлі, демонструвались технічні новинки, встановлювались ділові контакти, створювались акціонерні товариства. Ярмарки були чуттєвими барометрами економічного життя країни, на них відбувалось стихійне регулювання балансу попиту і пропозицій, координації господарського механізму. На середину XIX ст. торгівля вже перестала бути привілеєм гільдійського купецтва. В 1842 р. відмінені закони, за якими промисловцям заборонялось займатись роздрібною торгівлею, в результаті чого гільдійські купці втратили монопольне становище на ринку. Поряд з промисловцями на міських ринках і ярмарках з'явились селяни. Розвиток товарного виробництва втягував Російську державу та її складову частину -- Україну -- в систему світового ринку. Зовнішня торгівля Росії будувалась в основному з орієнтацією на західноєвропейський ринок, на долю якого приходилось до 20% всього зовнішньоторгового обороту. Головним торговим партнером продовжувала залишатись Англія -- більше 30% товарообороту Росії. Помітну роль в торговому обороті займали Франція і Німеччина. Західні країни купували в Росії хліб, сільськогосподарську сировину, а сюди відправляли машини, бавовну-сирець, фарби і таке інше. Але якщо для західних країн Росія була споживачем сировини і напівфабрикатів, то у відносинах з країнами Сходу, і перш за все Середньої Азії, Росія виступала як експортер промислової продукції, в основному тканин і продукції металообробної промисловості. Зовнішня торгівля України здійснювалася через чорноморсько-азовські порти. Основною статтею експорту були товари сільськогосподарського виробництва, зокрема пшениця, яка становила 81% загальної кількості продуктів, що експортувалися.

Протягом першої половини століття загальний обсяг вивозу через ці порти зріс з 6,7 млн. до 57,3 млн. крб. обсяг імпорту через чорноморсько-азовські порти був набагато скромнішим. Так, через Одесу надходило товарів на суму 8-10 млн. крб. В основному вони йшли на задоволення запитів дворянського класу. Щоправда, в першій половині XIX ст. у зв'язку з потребами промисловості та сільського господарства зростає вивіз із-за кордону машин. У 1859 р. через Одесу було завезено машин на 756 тис. крб., тоді як через всі митниці України - на 826,3 тис. крб.

6.5 Фінансова система

Говорячи про фінансову систему Росії, слід підкреслити, що на її стан великий вплив здійснила Вітчизняна війна 1812 року, яка спричинила величезні матеріальні і людські втрати. В 1839 році проведено грошову реформу, за якою срібний карбованець знову оголошувався основною грошовою одиницею. Було встановлено, що 350 крб. паперових грошей дорівнюють 100 крб. сріблом, а це значило девальвацію асигнацій. До 1843 р. вони були вилучені із обороту і замінені кредитними білетами, що вільно обмінювались на срібло. Але в ході Кримської війни І після поразки в ній уряд неодноразово вдавався до грошової емісії. В результаті такої політики курс кредитного карбованця поступово знижувався в порівнянні з курсом срібного карбованця, тому вільний обмін було заборонено. Країні фактично загрожував фінансовий розпад. Державні фінанси першої половини XIX ст. постійно знаходились у великій скруті. Дефіцит державного бюджету зростав із року в рік, оскільки основним джерелом державних надходжень залишались податки, в основному із селянства.


Подобные документы

  • Проблеми історії України та Росії в науковій спадщині Ф. Прокоповича. Історичні погляди В.Г. Бєлінського, його концепція історії України. Наукова діяльність Преснякова, Безтужева-Рюміна. Роль М.С. Грушевського і В.Б. Антоновича в розробці історії України.

    учебное пособие [274,2 K], добавлен 28.04.2015

  • Дослідження основних періодів в всесвітній історії та історії України: первісний і стародавній світ, середньовіччя, новітні часи. Характеристика головних понять фізичної, економічної, соціальної географії України та світу. Предмет теорії держави та права.

    книга [672,3 K], добавлен 18.04.2010

  • Визвольна війна українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького в середині XVII ст., її основні причини та наслідки, місце в історії держави. Характеристика соціально-економічного розвитку України в середині 60-х-початок 80-х р. XX ст.

    контрольная работа [24,6 K], добавлен 31.10.2010

  • Поразка Росії у Кримській війні. Реформа 1861 року. Скасування кріпосного права. Особливості аграрної реформи. Міська реформа 1870 року. Судова реформа 1864 року. Зміни у складі населення. Формування національної інтелігенції. Інтерес до марксизму.

    презентация [3,4 M], добавлен 19.04.2015

  • Передумови проведення реформи 1861 року, її правова база, основний зміст, політичні й соціально-економічні наслідки. Селянський рух на Україні в дореформений період, юридичні акти та умови звільнення селян і наділення їх землею, ліквідація кріпацтва.

    курсовая работа [41,4 K], добавлен 24.11.2010

  • Загальна характеристика суспільно-політичних процесів першої половини 1991 року. Розгляд основних причин проголошення незалежності України. Аналіз початку державотворчих процесів, їх особливості. Особливості проведення республіканського референдуму.

    презентация [6,1 M], добавлен 03.04.2013

  • Фігура гетьмана Івана Мазепи в історії України. Характеристика становлення І. Мазепи як гетьмана України. Героїчна боротьба за права та вільності України. Причини та загальні політичні умови укладення союзу з Швецією. "Помста Петра" за "зраду" Мазепи.

    реферат [46,1 K], добавлен 14.03.2011

  • Утворення Української радянської республіки та зародження права УРСР, як передумова створення першої Конституції України. Конституція України 1919 року: політико-правовий аспект. Вплив Конституції України 1919 р. на подальший розвиток радянської України.

    дипломная работа [108,7 K], добавлен 14.08.2010

  • Давньогрецькі автори, які залишили відомості про українські землі та про народи, котрі їх заселяли. Джерела до історії, історичної географії та етнографії Північного Причорномор'я. Основні народи України в "Історії" Геродота. Головні ріки Скитії.

    реферат [26,6 K], добавлен 16.06.2014

  • Особливості розвитку культури України в умовах реакційної політики царизму і Австро-Угорської імперії. Школа, наука, перші університети. Становлення літературної мови: І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Т. Шевченко.

    контрольная работа [53,8 K], добавлен 28.02.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.