Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Проблеми історії України та Росії в науковій спадщині Ф. Прокоповича

Представником теорії звичаєвого права був одний з відоміших публіцистів церковно-політичних діячів Феофан Прокопович (1681-1736). Він написав ряд похвальних слів, творів по риториці та педагогіці, вірші, драму і спеціальні історичні праці. Одним з перших увів в російську драматургію сюжети з вітчизняної історії. «Трагедокомедия» із епохи хрещення Русі «Володимир» написана ним у 1705 році стала одним із перших національно-історичних шедеврів. В 1706 році при зустрічі Петра І в Києві Феофан Прокопович в вітальній промові говорив про події вітчизняної історії, зв'язаних з Києвом діяльністю Володимира і Ярослава Мудрого. Після 1706 року Ф. Прокопович склав трактат що ввійшов зіставленою частиною в його підручник «Риторика», відмічаючи можливі випадки використання риторики для історичних робіт. В історіографічній праці він він переслідував дві цілі:перше, показати прийоми і правила, необхідні для історика;по-друге, підвергнути критиці вимисли проти православ'я письменників-католиків. Історія по Прокопивичу повинна містити факти минулого і уявляти можливості вчитися робити корисне і уникати шкідливе. Згідно до погляду Прокоповича влада і слава царська обґрунтовувалась як Священним Письмом так і звичаєвим правом. При цьому підпорядкування царській владі і взагалі всій владі придержавши визнавалось головним звичаєвим законом. Ф. Прокопович згоджувався з політичними вчителями що стверджували що форма правління залежить від природи народів і її особливостей. Однак все ж вважав що демократія і аристократія породжують багато лих. Як доказ в «Слове похвальном», присвяченому народженню царевича Петра Петровича він приводив багато прикладів з стародавньої і нової історії із історії Європи, Азії і Африки, Київської Русі і Смути початку 17 століття. Феофану Прокоповичу також належить праця «История імператора Петра Великого от рождения до Полтавской баталии и до взятия в плен остальних шведських войск при Перволочном включительно». Праця ділиться на чотири книги:в першій книзі викладаються події від народження Петра Олександровича до поч. Північної Війни;в книзі другій описуються перші роки війни(до заснування 1703 р. Санкт-Петербурга);третя книга доводить виклад матеріалу до 1708р. ;книга четверта присвячена діям військ Карла ХІІ на Україні і закінчується перемогою російських військ під Полтавою і Переволочною. Так бачить автор етапи Північної війни. Будування Петербургу, згідно концепції автора, - це результат перемог Росії, що привели до повернення берегів Неви. Виступаючи апологетом абсолютизму Феофан піднімає питання про взаємовідносини держави, монарха і народа, водночас ускладнюючи ідеологічну трактовку основ абсолютизму. Зявляється теорія відповідальності монарха за назначену йому державу і за народ;крім того була сформульована ідея «державної користі», до якої повинні були бути направлені напрацювання монарха. Підкреслюється думка про те, що цар повинен являтися прикладом своїм підданим. Особливого значення набувають поняття «рівності Вітчизни», «слави Росії» і таке інше. В «Истории …» Ф. Прокопович використані матеріали «Журнала или поденной записки Петра I», «Рассуждение…» П. П. Шафірова та інші джерела. В цілому всі виклади відрізняються документальністю. В праці знаходяться характеристики окремих історичних облич(позитивні і негативні), наприклад гетьмана Мазепи.

2. Історичні погляди В. Г. Бєлінського, його концепція історії України

Народився в м. Свеаборгу в родині флотського лікаря. Вчився в Чембарі (тепер -- м. Бєлінський) у повітовому училищі і в Пензенській гімназії. 1829 вступив до Моск. університету, з якого за написання антикріпосницької драми «Дмитро Калінін» був виключений (1832). Працював у журн. «Телескоп» та газ. «Молва» (1833--36), де були надруковані його перші статті -- «Літературні мрії» (1834), «Про російську повість і повісті п. Гоголя» (1835). Редагував журнал «Московский наблюдатель» (1838--39). В 1839 переїхав до Петербурга, очолив літ. -критич. відділ журн. «Отечественные записки». В 1846 разом з М. Щепкіним кілька місяців подорожував по Україні, в:двідав Харків, Миколаїв, Херсон, Одесу, побував у Криму. Порвавши з редактором журн. «Отечественные записки» Краєвським, перейшов у 1847 в журн. «Современник», став його ідейним керівником. Тяжко хворий, влітку 1847 виїздив у Зальцбрунн (Німеччина) на лікування, де написав славнозвісний «Лист до Гоголя». Помер Бєлінський у Петербурзі від туберкульозу, похований на Волковому кладовищі.

Творчість Бєлінського поклала початок формуванню революційно-демократичного напряму в передовій російській культурі 19 ст. Революційно-демократичні й матеріалістичні погляди його розвивались під впливом антикріпосницького руху в Росії та революц. подій на Заході, в боротьбі проти реакційної ідеології та бурж. лібералізму. У розвитку філософських і суспільно-політичних поглядів Бєлінський пройшов складний і суперечливий шлях -- від просвітительства до революц. демократизму, від ідеалізму до матеріалізму. Приблизно до кін. 30-х рр. Бєлінський стояв на позиціях філософського ідеалізму, який привів його до тимчасового теоретичного «примирення» з реакц. суспільним ладом Росії. Демократична спрямованість поглядів Бєлінський різко суперечила цьому «примиренню». На початку 40-х рр. він пориває з ідеалізмом та просвітительством і переходить на позиції матеріалізму й революц. демократизму. Бєлінський піддав гострій критиці кріпосницькі порядки Росії, капіталізм і буржуазну державу; він доводив, що шлях до ліквідації кріпосницького гніту лежить через революцію. Б. відстоював принципи матеріалістичної філософії, критикував різні форми ідеалізму, обґрунтовував діалектичний погляд на світ. Бєлінський зазнав впливу ранніх праць К. Маркса, з якими він ознайомився в 40-х рр. В основі соціологічних поглядів Б. лежить визнання істор. закономірностей суспільного розвитку, вирішального значення народних мас в історії. Бєлінський прагнув створити революційну теорію, яка, на його думку, могла б стати основою докорінної перебудови існуючого суспільства. Він вірив у велике майбутнє Росії, пророче передбачав перетворення її у центр всього цивілізованого світу. Бєлінський був утопічним соціалістом і в поглядах на розвиток історичного процесу залишився ідеалістом. Проте він ближче за інших утопістів підійшов до матеріалістичного розуміння історії. Філософські й суспільно-політичні погляди Бєлінського мають істор. значення; вони, як і погляди Чернишевського і Добролюбова, лягли в основу бойової революц. -демократичної програми.

В літературно-критичних та естетичних поглядах Бєлінський ішов від ідеалістичного розуміння ролі мистецтва й літератури в житті суспільства до визнання активної ролі мистецтва у служінні інтересам народу. Був поборником реалістичної літератури, яка б розкривала життя народу, його прагнення. Бєлінський заклав основи революційно-демократичної естетики, утверджував ідею служіння літератури народові, батьківщині. Він виступав проти апологетів «самодержавства, православія і народності» в літературі, проти «чистого мистецтва», реакційного романтизму, дидактичної белетристики й псевдонародності літератури, боровся за реалістичний метод; живу дійсність, життя вважав основою мистецтва. Матеріалістична естетика Бєлінського, розвинута й продовжена Чернишевським і Добролюбовим, була найбільшим досягненням у розвитку домарксистської естетичної думки.

Бєлінський -- один з засновників матеріалістичної історично-літературної науки в Росії. Найважливіші літ. -критич. праці: річні огляди літератури (1840--47), «Герой нашого часу» (1840), «Вірші М. Лєрмонтова» (1841), «Промова про критику» (1842), «Пригоди Чичикова або Мертві душі» (1842), „ «Паризькі таємниці» Е. Сю“ (1844), цикл статей «Твори Олександра Пушкіна» (1843--46). У них критик розкрив своєрідність і велич рос. літератури, визначив основні тенденції і закономірності її розвитку від Ломоносова до Гоголя, що полягали в утвердженні реалізму й народності. Бєлінський характеризував творчість Пушкіна як визначне явище російської культури, в якій органічно злились національні риси російського життя з передовими ідеями. Бєлінський розкрив творчу самобутність поета, назвав роман «Євгеній Онєгін» енциклопедією російського життя. В статтях про Гоголя дав рішучу відсіч критикам реакційного табору, що нападали на критичне спрямування його творчості і т. з. «натуральну школу», підкреслював викривальний антикріпосницький зміст гоголівської творчості. Виступаючи проти реакційних поглядів слов'янофілів і лібералів-західників, Бєлінський показував, що видатні рос. письменники, всупереч рабському схилянню перед західною культурою, критично засвоювали її кращі зразки, розвивали справді національну російську літературу. Сам Бєлінський високо оцінював творчість В. Шекспіра, П. Беранже, Ж. Санд, Г. Гайне, Дж. -Г. Байрона, стежив за розвитком слов'янських літератур, писав про міжнародне значення творчості А. Міцкевича.

Бєлінський категорично заперечував право українського народу творити власну історію.

В особливо різкій формі його антиукраїнські погляди прослідковуються у листі до 1847 року в листі до літературного-критика Павла Аннєнкова, в якій образливих слів були удостоєні українські письменники Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш.

Намагання спрямувати нову українську літературу у річище офіційної ідеалогії стали також причиною несправедливої оцінки поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», якої він припустився в полеміці з редакцією журналу «Маяк».

3. Наукова діяльність Преснякова, Богословського і Безтужева - Рюміна

Богословська, Михайло МИХАЙЛОВИЧ

Богословська, Михайло МИХАЙЛОВИЧ (1867-1929), російський історик, народився 13 (25) березня 1867 в Москві в сім'ї службовця Московської сохранной скарбниці. Закінчив 5-у міську гімназію, в 1891 історико-філологічний факультет Московського університету. Займався у професорів В. І. Герье, П. Г. Виноградова, В. О. Ключевського. За порадою останнього темою випускного твори обрав Писцовой книги, їх походження, склад і значення низки історичних джерел історії Московської держави ХV, ХVI і ХVII ст. Був залишений при університеті для приготування до професорського звання. З-за матеріальних труднощів підготовку дисертації поєднував з роботою в якості керуючого будинками Олсуфьева. У 1902 захистив магістерську (тобто кандидатську) дисертацію Обласна реформа Петра Великого: Провінція 1719-1727 рр. . , В тому ж році вийшла окремою книгою. На відміну від П. Н. Мілюкова, трохи раніше розглянув господарську та фінансову сторону перетворень Петра I, в дисертації аналізувалося їхній політичний зміст. Використовуючи величезний фактичний матеріал і порівняльно-історичні узагальнення, автор характеризував політику Петра I як політику освіченого абсолютизму, в його обласної реформі бачив спробу побудови "ідеального" державного будинку за європейським зразком.

У роки першої російської революції і подальший період участі в суспільно-політичному житті не брав. Дотримувався консервативних поглядів, вважав міцність підвалин і непорушність самодержавного держави необхідними умовами життя Росії. Тому в 1911, коли наступник В. О. Ключевського на кафедрі російської історії Московського університету О. А. Кизеветтер подав у відставку на знак протесту проти реакційних заходів міністра освіти Л. А. Кассо, майже без коливань зайняв цю посаду. Займався також викладанням в Московській духовній академії, на вищих жіночих курсах. У 1909 захистив в якості докторської дисертації монографію Земське самоврядування російською півночі в ХVII ст. (Ч. 1-2, 1909-1912), в якій представив результати досліджень економічного і соціального побуту північних територій, питань земельної власності, розшарування селянства, фінансової, адміністративної, судової, церковної та інших сфер земського самоврядування. До цього дослідження тематично примикають численні спеціальні нариси, присвячені історії селянства (про чорносошну і державних селян, про псковських ізорніках та ін.)

Революційні події 1917 сприйняв як пролог хаосу і анархії, вважаючи Росію неготовою до буржуазного правлінню, не кажучи вже про соціалізм. Від тяжких роздумів про долю батьківщини рятувався роботою в архівах і викладанням в Московському університеті, де залишався професором до 1925. Саме тоді приступив до підготовки фундаментальної наукової біографії Петра Великого (Петро Перший. Матеріали для біографії, опублікована в 5 томах після смерті автора, вже в 1940-1948), в якій, як повідомляв у листі до А. С. Лаппо-Данилевському, « поставив собі задачею описати його життя за кожен день цього життя ». Праця залишився незавершеним: виклад подій доведено до 1700.

Помер Богословський в Москві 20 квітня 1929, похований на Новодівичому кладовищі в Москві.

ПРЕСНЯКОВ Олександр Євгенович (1870-1929)

А. Є. Пресняков Видатний російський радянський історик А. Є. Пресняков народився 21 квітня (3 травня) 1870 року в Одесі в родині Євгена Львовича Преснякова, інженера-шляховика, члена правлінь різних залізних доріг, автора статей з економіки шляхів сполучення. У 1889 році він закінчив гімназію в Тифлісі, а потім вступив на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Історія з дитинства займала А. Є. Преснякова, тому вже в роки навчання в університеті він починає займатися науковою діяльністю.

В університеті Олександр познайомився і потоваришував з професором кафедри російської історії Сергієм Федоровичем Платоновим (1860-1933), під керівництвом якого він і почав свою наукову роботу. Вражає здравость його оцінок - адже в 1893 році, в рік закінчення університету, А. Є. Пресняков уже удостоєний золотої медалі за конкурсне твір «Царствена книга, її склад і походження» і залишений при університеті «для підготовки до професорського звання»: на два роки зі стипендією.

У його безпосередні плани входить і викладацька діяльність, перш за все тому, що учительство - це гарантований заробіток, який допоможе створити сім'ю, адже він завжди поділяв науку як служіння істині і науку як кар'єру. після закінчення університету Пресняков починає викладати російську історію та історію російського права в різних навчальних закладах Петербурга, в тому числі в приватних гімназіях Таганцевой і Стоюніна, в Катерининському сирітському інституті, на Педагогічних курсах при петербурзьких жіночих гімназіях. Коли в 1903 році на базі Вищих жіночих курсів, був заснований Жіночий педагогічний інститут, А. Є. Пресняков став одним з його організаторів і провідних викладачів. Першим директором інституту став учитель А. Є. Преснякова - С. Ф. Платонов.

Основними темами наукових інтересів Преснякова в передреволюційний період були історія політичних відносин на Русі до XVI століття, джерелознавчі питання літописання XVI ст. , Історія громадської думки XIX століття. Він відкидав теорію «родового княжого володіння» в Київській Русі, вважаючи, що в основі князівської власності лежить «сімейне, отчиной право».

Пресняков був видатним археологом і дослідником давньоруських літописів. Результати його історичних досліджень виявилися в великої монографії "Княже право у Стародавній Русі: нариси з історії X-XII століть" (1909), яка була його дисертацією на ступінь магістра російської історії.

Вплив подружжя Преснякова, польки за походженням, призводить до того, що він починає вивчати польську мову і буквально схилятися перед польською культурою, що ледь не призвело до розриву відносин з С. Ф. Платоновим. Пресняков починає читати лекції з історії західної Русі та Литовсько-Руської держави. Вперше ці лекції були їм прочитані в університеті в 1908/09 і 1909/10 роках.

Тим не менш, переважною сферою інтересів А. Є. Преснякова була все-таки історія Стародавньої Русі.

У 1918 році А. Є. Пресняков став доктором російської історії, захистивши дисертацію на тему «Освіта Великоруського держави. Нариси з історії XIII-XV століть »та був обраний на посаду штатного екстраординарного професора по кафедрі російської історії Петроградського (потім - Ленінградського) університету.

Після Жовтневої революції А. Є. Пресняков Зайнявся вивченням повстання декабристів, він до 100-річчя повстання видає три грунтовні науково-дослідні роботи - "Олександр Перший" (1924), "Апогей самодержавства. Микола I "(1925) та" 14 грудня 1825 "(1926), створює історичні портрети російських імператорів, засновані на архівних джерелах.

У 1921 році А. Є. Пресняков був серед засновників науково-історичного товариства "Старий Петербург". Крім того, він був професором Ленінградського Педагогічного інституту ім. А. І. Герцена, а також Археологічного інституту (Пресняков був також деканом археографічного факультету). У 1920 році А. Є. Пресняков був обраний членом-кореспондентом Російської Академії Наук (з 1925 - АН СРСР). У 1927-1928 роках був директором Ленінградського відділення Інституту історії РАНІОН (Російської Асоціації науково-дослідних інститутів суспільних наук).

Видатний представник петербурзької школи істориків, член-кореспондент Академії Наук СРСР, професор А. Є. Пресняков в останній рік життя тяжко хворів, але не думав про смерть і продовжував працювати, живучи за прислів'ям "померти сьогодні - страшно, а коли-небудь - нічого". Він лікувався в Парижі, але, повернувшись до Ленінграда, помер у страшних муках в Мечнікова лікарні. Це сталося 30 вересня 1929 року в Ленінграді.

А. Є. Пресняков був похований на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври.

К. М. Бестужев-Рюмін народився 14 травня 1829 року у селі Кудрешкі Горбатовський повіту Нижегородської губернії в старовинній дворянській родині. Освіту здобув у приватному пансіоні камбек, в благородному пансіоні, в гімназії. У 1847 році Бестужев-Рюмін вступив до Московського університету на словесний факультет, але майже відразу перейшов на юридичний. У студентські роки зазнав впливу Т. Н. Грановського, К. Д. Кавеліна, С. М. Соловйова. Після закінчення університету він ніколи більше не займався юриспруденцією. З середини 1850-х років почалася журналістська діяльність Бестужева-Рюміна: він був помічником редактора «Московских ведомостей», пробував видавати свій журнал «Московське огляд», у 1859-1865 роках співпрацював у журналі «Вітчизняні записки».

Першими статтями Бестужева-Рюміна в галузі російської історії стали відгуки на роботи Б. М. Чичеріна, С. М. Соловйова, в яких він виступив на підтримку державної школи. Він багато працював над перекладами, зокрема, переклав двотомна праця англійського історика і соціолога Г. Т. Бокля «Історія цивілізації в Англії». У 1861-1869 роках Бестужев-Рюмін - редактор відділу російської та слов'янської історії в «Енциклопедичному словнику» О. О. Краєвського, в 1863-1864 роках - редактор «Записок Імператорського Географічного товариства», в 1865 році був обраний членом Археографічної комісії і вступив в члени Російського Історичного товариства. У 1864 році Бестужев-Рюмін був запрошений викладати російську історію в царській родині, що свідчило про визнання його наукових заслуг.

Наукові заняття

Незважаючи на те, що Бестужев-Рюмін не мав ще магістерського ступеня, йому запропонували зайняти кафедру російської історії у Петербурзькому університеті. Понад те він був призначений екстраординарним професором Історико-філологічного інституту. Паралельно Бестужев-Рюмін працював над магістерською дисертацією «Про склад російських літописів до кінця XIV століття».

Вивчення російського літописання

Провівши ретельне вивчення літописів, Костянтин Миколайович переконливо показав, що «Повість временних літ» є літописним зведенням, що звід був складений у XII столітті і джерела його можуть бути визначені. Бестужев-Рюмін поставив собі за мету показати, з яких саме частин складалися літописні зведення. Він провів текстологічний аналіз з визначення місць пізніших вставок і показав, що джерела найдавніших зводів були складені з раніше створених окремих сказань, погодних записів, списків, редакцій і т. п. літописних нотаток. Це доводило, що літописання на Русі почалося не з ПВЛ, що звід XII століття є вже відомою формою узагальнення більш давнього історичного матеріалу. Велика частина ПВЛ відноситься до X або XI століття. Цей пам'ятник Бестужев-Рюмін назвав архівом, де зберігаються сліди загиблих творів первісної літератури. І тому те, що вважалося поглядом відомого літописця, потрібно визнати поглядом книжників цілої епохи. Таким чином, Бестужев-Рюмін істотно розширив хронологічні уявлення про початок літописання на Русі. Більш того, він виявив існування і які увійшли до зведення матеріалів, які дійшли в складі пізніших зводів XV-XVII століть. Він зумів визначити і виділити ці несохранившиеся джерела, зібрав їх і дав в якості додатку до книги зі своїми коментарями. Так само Бестужев-Рюмін відтворив широку картину географії літописання. Варто підкреслити, що Бестужев-Рюмін вказував на можливість суб'єктивної позиції літописця, на його політичну тенденційність.

Джерелознавство

З 1867/1868 навчального року Бестужев-Рюмін став читати спеціальні курси за джерелами російської історії і з історіографії. Велика смислове навантаження лежала на загальному методологічному вступі, єдиному для загальноісторичного і спеціальних курсів. Воно, фактично, стало саме окремим курсом. Спеціальні лекції Бестужева-Рюміна знайшли відображення в стислому вигляді у Вступі до 1-му тому його «Російської історії», де автор ставив завдання дати «поняття про історію», вказати шляхи, якими домагаються наукові результати, ввести в коло наявних джерел і познайомити з наукової обробкою історії.

У лекціях за джерелами російської історії Бестужев-Рюмін надавав великого значення джерел як самостійного об'єкта вивчення, тобто того, що згодом склалося в спеціальну історичну дисципліну - джерелознавство. Він неодноразово висловив думку про те, що матеріалом для історика служать не тільки історичні факти, описані в літописах і грамотах, а й самі ці літописи і грамоти, оскільки в них виразилися поняття відомого часу, що черпаючи з джерел дані, необхідно вивчати і погляди писав.

Бестужев-Рюмін вперше сказав про відміну історичного джерела від історичного дослідження. Поняття «джерело» Костянтин Миколайович нерозривно розглядав з поняттям «історична критика», яке визначав як порівняльне вивчення текстів, як перевірку одного іншим.

Багато уваги приділяв учений питання про визначення ступеня достовірності літописних звісток і датування складання записів. Разом з тим Бестужев-Рюмін говорив про важливість для науки не лише справжніх джерел, але і хибних, які можуть бути цінні для вивчення «внутрішньої історії».

Одним з перших Костянтин Миколайович дав повну класифікацію джерел, в основу якої були покладені їх внутрішній зміст і форма: літописи, окремі оповіді, житія святих, записки, листи, пам'ятники юридичні та акти державні, пам'ятники словесності - усній та письмовій, пам'ятники речові, сказання іноземців. Кожна група мала розгорнуту характеристику.

У лекціях за джерелами і з історіографії Бестужев-Рюмін відводив місце історії археографії, звертав увагу на принципи публікації джерел.

Історіографія займала особливе місце протягом всієї науково -дослідної та професорсько-викладацької діяльності Бестужева-Рюміна. Він був першим істориком Росії, для якого історіографія стала домінантою.

Найбільш значною роботою Бестужева-Рюміна 1850-х років була стаття «Сучасний стан російської історії, як науки», опублікована в «Московському огляді» за 1859 рік. Формально вона являла собою рецензію на перші вісім томів «Історії Росії з найдавніших часів» С. М. Соловйова. Але насправді її зміст було значно ширше. По суті, в ній вперше давалася коротка історія розвитку російської історичної науки з XVIII століття до сучасного автору часу. Велике історіографічне значення мають статті Бестужева-Рюміна «Різні напрямки у вивченні російської народності», «Методи історичних занять», цикл із трьох статей «слов'янофільського навчання і його долі в російської літератури», в яких учений відходить від західництва і називає слов'янофільської вчення одним з найважливіших явищ в історії розумового розвитку Росії. Вчений розробляв усі основні види історіографічних робіт: вивчення послідовного розвитку історичної науки, проблемна історіографія та персоналії.

Курс російської історії

Головна праця Бестужева-Рюміна - «Російська історія». Перший том «Російської історії» (до кінця XV століття) вийшов у 1872, перший випуск 2-го тому «Історії» (до смерті Івана Грозного) з'явився в 1885 році. У цій роботі вчений виступив противником теоретичних умовиводів і сам уникав висловлювати категоричні судження. Автор планував дати стислу історію від найдавніших часів до початку XIX століття включно. Перший том відкриває короткий Передмова та грунтовне введення методологічного характеру. Виклад конкретної історії починається описом розселення, релігії, побуту та умов життя слов'ян та їхніх сусідів. Потім воно ділиться на три періоди (варязький, питома, татарський) і повинно було бути доведено до середини XV століття. Цей час автор називав початком нового періоду в житті Руської землі, коли на двох її половинах починали складатися дві держави - Московське на Сході і Литовське на Заході. Процеси, що відбувалися в Московському князівстві від Івана Калити до Василя Темного, увійшли до 1-й том. Глава про Литву, написана, до книги не увійшла з-за великого обсягу.

Бестужев-Рюмін став першим істориком, хто в загальному курсі з російської історії приділив самостійне місце історії Великого князівства Литовського. У другому томі виклад доведено до смерті Івана IV. Незабаром була закінчена глава про події початку XVII століття. У якійсь мірі доповнюють «Руську історію» і так звані листи Бестужева-Рюміна про Неясний час, видані вже після смерті автора. Періоду початку XVII століття Бестужев-Рюмін завжди приділяв велике значення, вбачаючи в смутний час пояснення багато чого і для попереднього, і для наступного. Через погіршення здоров'я він не зміг закінчити третій том. Всі розглянуті в книзі питання починалися з огляду існували в науці думок, в примітках вказувалися першоджерела і література. У його роботі на першому місці стояла внутрішня історія (побутова). Багато уваги Бестужев-Рюмін приділяв розвитку земських установ (общинному самоврядування) в Московській державі.

Виходячи з положення Соловйова про історію як народному самосвідомості, Бестужев-Рюмін стверджував, що тільки більш постійне, більш міцне може бути предметом народної самосвідомості, тільки його рух, зміна становлять сутність народного життя, визначають її ріст і розвиток. Отже, вся зовнішня історія, піддана безперервним змінам, має відійти на другий план. На першому плані повинна бути більш стабільна внутрішня історія, так як вона переважно характеризує суспільство і народ. Бестужев-Рюмін вважав, що історія є зображення розвитку народу - говорив про склад суспільства, управлінні, суді, віруваннях, літературі, про матеріальний стан.

Заслуга вченого полягає в тому, що він не обмежувався розглядом провідних князівств, а рівномірно простежував історію всіх удільних князівств окремо, показуючи особливості кожного з них.

Останні роки життя

З 1860-х років Бестужев-Рюмін відходить до слов'янофільської напрямку, хоча спочатку критикує його релігійно-філософські концепції. У лекціях 1880-х років учений зайнявся проблемою з'ясування передумов і причин виникнення слов'янофільського напрямки. Він доводив, що слов'янофільство склалося як реакція на загальну прозахідницькі обстановку, змальовуючи яку він сильно згущував фарби. Поява в країні національного спрямування Бестужев-Рюміна називав дивом, так як освіта в Росії, стверджував він, завжди було наносним, а до кінця XVIII - початку XIX століть російське суспільство досягло повної денаціоналізації.

У 1890 році Імператорська Академія наук обрала К. М. Бестужева-Рюміна своїм дійсним членом по Відділенню російської мови й словесності. Останньою почестю в житті вченого стало обрання його почесним членом Російського Археологічного товариства.

Костянтин Миколайович Бестужев-Рюмін помер на 68 році життя від запалення легенів 2 січня 1897.

4. Проблеми регіональної історії В. В. Крістініна

Крістінін В. В. (1729-1795), син купця. Основна проблематика його праць - історії Росії і Півночі. Автор багатьох невеликих праць, в яких вперше порушує багато питань регіональної історії. Відстоює:

1. Висловлює думку, що рушієм прогресу є освіта, наука;

2. Людьми що рухають прогресом є купці, промисловці.

Праці: «Історія Архангельська», «Про зовнішню торгівлю при Петрі І», «Исторические начатки о двинском народе», «История кологор».

«Исторический опыт о сельском старинном домостроении двинского народа в Севере». - це перша спроба вивчити історію династії селян промисловців. Його цікавила тема: як із простого селянина виростали промисловці. Для цього він використовував матеріали домашніх архівів. Він дослідив історію сім'ї Вахоніних, Нєгодяєвих за 213 років.

Прослідкував як сім'я Вахоніних, Нєгодяєвих перетворилась із селян у крупних промисловців. Започаткував історію посадського населення.

«Історія Архангельска» та «Історія Холмогор»:

1. Причина виникнення міст;

2. Розвиток торгівлі і промисловості;

Критикує міську адміністрацію. Започаткував історію регіональну.

5. Внесок Я. М. та О. М. Марковичів в розробку історії України

1. Внесок Я. М. та О. М. Марковичів в розробку історії України:

Відкривався ряд університетів, посилювався інтерес до старовини. Гурток «Харківських романтиків» (Сризневський І. На західно - українських землях історик Зубрицький. )

Яків Михайлович Маркович (1776-1804 рр. ) Для обох інтерес до історії, етнографії, статистики.

«Записки о Малоросии» видав в 1798 році (98 ст. ) лише перша частина; другу не написав. Багато уваги у вступі приділяв джерелам, вимагає критичного підходу власне історії України і подає з найдавніших часів до Ярослава Мудрого.

Проблеми:

1. походження слов'ян, вважав їх автохтонами;

2. їх основне заняття землеробство, торгівля, скотарство;

3. до 13 ст. всі східні слов'яни мають спільну історію.

Маркович О. М. закінчив Харківський університет. Склав проекти звільнення селян. Прихильник буржуазного розвитку України в історії Росії. Опублікував матеріали сімейного архіву, документи про соціально - економічні відносини 18 ст.

«Записки про Малоросію» інтерес до етнографії.

«Матеріали про історію станів Чернігівської губернії», про кріпацтво, яке засуджує, про дворянські стани, не визнає феодалізм на Україні. «Об истории мест Левобережья».

6. Розробка основних засад буржуазної історіографії Й. Ф. Еверсом

Розробка основних засад буржуазної історіографії Йоганом Філіпом

Густавом Еверсом(1781-1830)

За порадою Шльоцера, приїхав в Росію. Викладав, а невдовзі став ректором.

Праці:

- «О происхождении Русского государства»

- «История русов»

Він є основоположником так званої «родової теорії».

«История русов»:

1. антинорманіст.

2. до приходу варягів у східних словян було своє політичне об'єднання, а значить, не вони (варяги) - творці держави

3. нормани були військовими найманцями руських князів

4. висунув думку про те, що південні слов'яни мали тісні зв'язки з Візантією

5. багато уваги приділив внутрішньому життю слов'ян(побут, культура)

6. заперечує твердження про те, що багато статей «Руської правди» мають скандинавськими

Недоліки:

- в цілому, висунувши ряд проблем, повторив принципи дворянської історіографії

- не зумів використати методи критики

«История русов» починається з 1552 р.

Він вважав, що стародавня історія - до Петра І. Від Петра І - нова історія.

2-й том не написав, не встиг.

Його праці базуються на:

1. опубліковані джерела з історії Росії

2. праці російських істориків 18 ст. , але на ці праці не посилався.

Праця написана подібно до літопису. Застосовує історико-генетичний метод.

1826 р. - другий період його діяльності. Публікує «Древнейшеє право русов» німецькою мовою. Розвиває так звану «родову теорію». Вона передбачала внутрішню еволюцію у розвитку держави (органічного розвитку).

Згідно теорії, на Русі існували додержавні форми правління.

Теорія:

Сім'я->рід->плем'я->народність->держава.

Теорія не була зразу сприйнята, а через 20 років. Її підняв і обґрунтував Соловйов С. М. Ця теорія підірвала принцип норманської теорії.

7. Проблематика праць Туган-Барановського і Струве

Туган-Барановський Михайло (20 січня (8 січня ст. с. ) 1865, Солонім, Харківщина -- 21 січня 1919, Одеса) -- перший економіст-східноєвропеєць, наукові теорії якого визнали зарубіжні вчені різних шкіл і напрямків; один із найкращих знавців кон'юнктурних економічних циклів, автор численних праць про теорію вартості, розподілу суспільного доходу, історію господарського розвитку та кооперативних основ господарської діяльності. Доктор економіки (1899).

Закінчив природничо-математичний і правничо-економічний факультети Харківського університету і доповнював студії в Англії (1892).

1890 у ж. «Юридический Вестник» опублікував першу наукову працю «Учение о предельной полезности хозяйственных благ как причина их ценности», в якій виступив з критикою теорій трудової вартості та граничної корисності. Вивчаючи економічні теорії, опублікував біографічні нариси: «Прудон, его жизнь и деятельность» (1891) та «Д. С. Милль, егр жизнь и учено-литературная деятельность» (1892).

1894 опублікував відому працю «Промышленные кризисы в современной Англии, их причины и влияние на народную жизнь», за яку здобув у Московському університеті ступінь маґістра політичної економії.

1895 вступив до Вільного Економічного Товариства (головою з 1896) і брав активну участь на цьому форумі в економічних дискусіях народників і марксистів. Разом з П. Струве став визначнішим прихильником т. зв. леґального марксизму і в 1890их pp. надрукував низку статей, нерідко полемічного характеру. З 1895 -- приват-доцент політичної економії в Петербурзькому Університеті, 1899 звільнений за «вільнодумство», 1898 появилася його праця «Русская фабрика в прошлом и настоящем», в якій подана синтеза капіталістичного розвитку в Росії і критика поглядів народників та слов'янофілів на ролю соціально-економічних інституцій, зокрема дрібного промислового виробництва. За цю працю здобув докторат Московського університету.

1901-05 він перебував на Полтавщині і брав деяку участь в українському суспільному житті, зокрема в Полтавському земстві. З 1905 вдруге приват-доц. Петербурзького Університету, одночасно проф. екон. фак. Петербурзького Політехніки і Комерційного інститутів; також приватного університету Шанявського у Москві (кафедра кооперації).

Його концепції стали підґрунтям розробленої Дж. М. Кейнсом теорії прогнозування ринкової кон'юнктури, проведенні ефективної економічної політики. Представник «легального марксизму». Один із найяскравіших представників ліберального руху в Україні. Брав участь у заснуванні Національної академії України. Міністр фінансів Української народної республіки (1917--1918). Головна праця -- «Російська фабрика в минулому і сучасному» (1898).

Наукова спадщина Туган-Барановського становить близько 140 праць, які охоплюють майже всі ділянки економічної науки. Найбільше значення має його теорія періодичних криз, вивченню яких він присвятив низку праць, що появилися і в перекладах на німецьку та французьку мови і здобули йому світове ім'я.

Струве був сином пермського губернатора Бернгарда Струве та онуком астронома Василя Струве.

За період з 1888 по 1892 рр. . він перейшов на позиції соціал-демократії. [2] У 1889 р. починає вчитися на природному, а на наступний рік юридичному факультеті Петербурзького університету. У 1890 р. там він заснував марксистський гурток. В цей гурток входили в тому числі А. Н. Потресов і М. І. Туган-Барановський. У 1894 закінчив юридичний факультет. Пізніше - приват-доцент університету.

У 1892 році навчався в університеті в Граці (Австрія) у соціолога Л. Гумпловича і вирішив стати економістом. Тоді ж почав публіцистичну діяльність статтями проти народників в німецькій соціал-демократичній пресі. У квітні 1894 р. помилково був арештований у зв'язку з «Групою народовольців». У серпні опублікував книгу «Критичні нотатки до питання про економічний розвиток Росії», яка відкрила епоху боротьби російського марксизму з народництвом у легальній пресі і стала «символом віри» соціал-демократів в Росії. У січні 1895 р. поширив анонімне «Відкритий лист Миколі II», при вступі на престол підтвердила курс на політику контрреформ.

У 1896 році - учасник Лондонського конгресу II-го Інтернаціоналу. Написав аграрну частину доповіді російської делегації, з якою виступив Плеханов. Редактор перших марксистських журналів «Нове слово» (1897 р. ) і «Початок» (1899р). У числі книг з теорії та історії капіталізму і робітничого руху в 1898 р. вийшов I-й том «Капіталу» К. Маркса. Для I з'їзду РСДРП в 1898 написав «Маніфест Російської соціал-демократичної робітничої партії» - перший документ цієї партії. У 1899 р. піддав критиці погляди Маркса на неминучість буржуазної революції. У тому ж році його позбавляють місця приват-доцента за неблагонадійність.

У квітні 1900 року в Пскові приймає участь в організаційній нараді щодо створення газети «Іскра» разом з Л. Мартовим, А. Н. Потресова, С. І. Радченко, М. І. Туган-Барановським, А. М. Стопані і В. І. Леніним.

Надалі Струве переходить від марксизму до лібералізму, шлях до якого закінчує в 1907 р.

Влітку налагоджує контакти з констітуціоналістская крилом земських лібералів, зокрема з І. І. Петрункевич. Таким чином Струве починає об'єднання всіх антисамодержавні сил, які поділяють ідею політичної свободи. [3] На переговорах взимку в Мюнхені з Плехановим, Леніним, Потресова і Вірою Засулич підписує договір про участь у фінансуванні видань їхнього боку і видавництва спільного «Сучасного огляду» для публікації документів, викривають російський режим. 17 березня 1901 приймає участь у демонстрації на Казанській площі, після чого його засилають до Твері. Його шанувальник, видавець Д. Є. Жуковський пропонує йому гроші для видавництва за кордоном журналу, який пропагує створення конституційного уряду в Росії. Струве домагається від влади дозволу виїхати за кордон. За сприяння впливових знайомих він його отримує і в грудні їде до Німеччини.

З 1901 року в еміграції, з 1902 року редактор журналу «Звільнення». Один з авторів збірника «Проблеми ідеалізму» 1902. Один з творців ліберального «Союзу визволення». У 1904 в якості делегата «Союзу визволення» взяв участь у Паризькій конференції опозиційних і революційних партій Росії.

У 1905 році повернувся в Росію, амністія, дарована йому особисто за клопотанням С. Ю. Вітте наздогнала його в дорозі. Член ЦК партії кадетів (1905-1915), 8 червня 1915 вийшов з ЦК, а фактично відійшов від партії в 1908 р. .

З 1906 року - в Петербурзькому політехнікумі: викладач, доцент, екстраординарний професор, завідувач кафедрою політекономії.

У 1906 році, після смерті В. А. Гольцева, очолив журнал «Російська думка» і залишався його редактором до закриття більшовиками в 1918 році.

У 1907 році - депутат II Державної думи (1907) від Петербурга, статський радник.

Видавець журналу «Полярна зірка» (1905-1906), з осені 1907 року один з найближчих співробітників «Московського тижневика» (редактор-видавець Є. М. Трубецькой).

Натхненник і учасник збірки «Карби. Збірник статей про російську інтелігенцію », що містив також статті його однодумців Н. А. Бердяєва, С. М. Булгакова, С. Л. Франка, М. О. Гершензона, А. С. Ізгоева, Б. А. Кістяківського (Москва, 1909).

1913 - магістр, екстраординарний професор Петербурзького університету.

1915 - голова секретного Особливої ??міжвідомчого комітету з обмеження постачання і торгівлі ворога при міністерстві торгівлі та промисловості (по 1917).

У 1916 Струве отримав звання почесного доктора Кембріджського університету

1917 - у квітні-травні - директор Економічного департаменту МЗС, у травні обраний в академіки Російської академії наук (виключений більшовиками в 1928 році, в 1990 р. відновлено).

До більшовицького перевороту Струве поставився негативно. У грудні він відправився на Дон. У Новочеркаську під час початку формування Добровольчої армії він разом з П. Н. Мілюков сприяє вирішенню конфлікту між генералами М. В. Алексєєвим та Л. Г. Корніловим з розділення повноважень. Обрано членом Ради народжуваної армії. У лютому 1918 р. , у момент вимушеного відходу армії з області Війська Донського в похід, названий Крижаним, генерали намагаються не брати з собою цивільних, і йому доводиться покинути армію. Через Царицин він зі супутниками пробирається до початку березня до Москви і до серпня живе на нелегальному становищі. У травні бере участь у створенні найпотужнішої підпільної протибольшевицької організації «Національний центр» і активно працює в його московському відділенні.

У 1918 став редактором і одним з авторів збірки «З глибини». З початку червоного терору, розгорнутого більшовиками після замаху на Леніна в кінці серпня, залишає стару столицю і через Новгородську губернію і Петроград добирається до Вологодської губернії, де ховається в маєтку Алятіно. У листопаді також разом з провідником Аркадієм Борманом поневіряється по російському Півночі. Ненадовго заїжджає в Петроград і за допомогою свого проводиря нелегально переходить фінський кордон. У березні-вересні 1919 р. в Парижі, де бере участь в роботі «Наради російських дипломатичних представників». У РРФСР за рішенням суду був засуджений до смертної кари. На початку жовтня прибуває в Ростов-на-Дону і очолює редакцію газети «Велика Росія».

Під час Громадянської війни член Особливої ??наради при генералові А. І. Денікіна. У лютому 1920 р. після поразки Денікіна евакуюється з Новоросійська до Константинополя. Входив до складу уряду генерала П. Н. Врангеля (начальник управління закордонних справ). Евакуація білих військ з Криму застала його в дипломатичній відрядженні.

Намагався відновити щомісячний літературно-політичний журнал «Російська думка», який під його редакцією виходив в 1921 в Софії, потім у Празі (1922-1923), Берліні (1923-1926) і, нарешті, в 1927 в Парижі. Але так як усі свої сили Струве в той час віддавав іншому своєму «дітищу» - газеті «Відродження», то ідею відродження «Російській думці» в еміграції йому довелося остаточно оставіть. Бил обраний головою Російського зарубіжного з'їзду, що проходив у Парижі в квітні 1926 року.

Брав участь у діяльності Російського юридичного факультету в Празі. З 1928 р. перебирається в Белград: йому запропоновано місце голови відділення суспільних наук Російського наукового інституту. Читає курс соціології на кафедрах в Белграді та Субботіце. У цей час Струве відходить від політичної діяльності. Наприкінці життя працює над працями «Система критичної філософії» (рукопис загинула) і «Соціально-економічна історія Росії» (не закінчена, опублікована в 1952 р. ) У 1941 р. заарештований німецькими окупантами як «друг» Леніна. Звільнився після тримісячного ув'язнення. У липні 1942 р. йому з дружиною вдається виїхати до дітей в Париж. Смерть наздогнала його там взимку 1944 р. в окупованій нацистами Франції.

Струве П. Б. Вибрані твори. М. : Росспен, 1999. ISBN 5-86004-145-4

Струве П. Б. Уривки про державу / / Русская Думка. 1908. № 5.

8. Історія Запорізької Січі Південної України в наукових студіях А. О. Скальковського

Антон Олександрович Скальковський (1808 - 1898).

Народився в Житомирі, хоч батько з поміщиків Київської губернії. Навчався Віленському та Московському університетах на медичному і юридичному факультетах. Закінчив у 1828 році. Після генерал - губернатор Таврійський князь Воронцов запросив його до себе в Одесу, поставив на чолі статистичного комітету, прислужився, займався ремісничою археологією та статистичною справою. «Археология общей истории и древностей».

В Катеринославі в сараї знайшов - архів війська запорозького.

Праці на основі архіву і зібраних матеріалів:

1. багато праць з історії Одеси;

2. збірник документів - «История новой Сечи или последнего коша Запорозкого» 3 томи;

3. займався історією гайдамаків, опублікував - «Наезды гайдамаков на Западную Украину в 18 веке» (1733 - 1768) - цінні матеріали, приватні архіви польських поміщиків («Польське повстання 1830 року»). Негативна оцінка гайдамаччини єднала оправдання - боротьба проти католиків та мусульман.

Негативно оцінював Запоріжжя. Схвалював скасування гетьманщини, не признав соціальне розшарування серед козацтва. Негативно оцінював рухи на Запоріжжі, коліївщини.

4. Праці про зносини Запоріжжя із Кримом;

5. Праці про колонізацію Південної України і Безсарабії іншими народами;

6. Особливу цінність - «Статистичний опис Малоросії» в 2-х томах.

Багато зробив у розвитку краєзнавства на Південній Україні.

9. М. М Покровський

Першим істориком - марксистом традиційно називають М. М. Покровського(1868-1932). З середини 1890-х рр. він еволіцінував в сторону економічного матеріалізму. Характерні його риси в «Книге для чтения по истории Средних веков» (1896--1898) під редакцією П. Г. Виноградова. в цій своїй ранній роботі автор розвиває думки про відому роль обміну в Стародавній Русі і Московському царстві. Як спеціалісту по рос. історії йому належав ряд загальних робіт і власних досліджень. В тому історико-теоритичні роботи і критичний аналіз немарксиських історичних і філософських поглядів. З числа методологічних робіт виділяються «Идеализм и законы истории. Риккерт Генрих. Границы естественнонаучного

образования понятий» (1903), «Идеализм и мещанство» (1906), «Экономический материализм» (1906), «Строго научный метод» (1908). Всі назви написані задовго до революції. В статті «Идеализм и законы истории» проявився утилітаризм історії по відношенню до історичної явності. Історичну концепцію Маркса Покровський виклав в брошурі «Єкономіческий матеріализм». Під економічним матеріалізмом він розумів пояснення всіх історичних змін впливом матеріальних умов, матеріальних потреб людини. Клосова боротьба сприймалась ним як рухливий початок історії, але в цілому Покровський скорим часом підтримав теорію історичними прикладами. Центральна робота Покровського по історії-чотирьохтомна «Русская история с древнейших времен» (1909). По ній а також по «Истории России в XIX веке» (1907--1911) можна судити про перший варіат історичної концепції Покровського. Проблеми ним розглядувані:історія падіння кріпосного права, декабристи, зовнішньополітична історія та інше. Розвиток промислового і аграрного капіталізму припадає на його думку на 18-19 століття. Рух декабристів виріс із монополії дворян на хлібному ринку. Бойовий, відкритий по відношенню до царизма характер носить в цих дореволюційних працях виклад зовнішньополітичної історії. Завдання «Русской истории» він бачив про розгляд розвитку первісно-общинного і феодального устрою, а також капіталізму з точки зору економічного матеріалізму. Якщо говорити про зв'язок його поглядів з концепціями інших істориків, то слід відмітити його близість концепції вотчинної теорії в працях П. Г. Виноградова. в оцінці Київської Русі Покровський повторює погляди Ключевського. Київська Русь оцінюється ним як сукупність міських волостей. В соціально-економічному значенні соціально-політичний устрій визначається як коаліція феодальної аристократії і купецького капіталу. В питанні про феодалізм перший російський історик-марксист послідував за концепцією Н. П. Павлова-Сильванського. Товарно-грошові відносини бачились йому несумісними з феодалізмом. Феодальний період на думку Покровського охоплював 10-19 ст. (до 1861 року). Дореволюційний етап розвитку і сторичних поглядів знаходить об'єктивний характер його інтересу до економічного матеріалізму. Цей підхід був притаманний нашій історичній школі в цілому.

10. Василь Миколайович Татіщев та його роль

1. Василь Миколайович Татіщев та його роль у розвитку історичної думки в Росії:

Шльоцер назвав його батьком російської історії. Основна праця «История Российская» в семи томах М. -Л. 1962-1968.

Татіщев в першу чергу державний діяч. В його часи існували такі дві проблеми:

1. Суть духовного життя в Західній Європі;

2. Вплив цього життя на розумове життя в Росії, зокрема на історичну думку.

В історіографії два питання:

1. Потреба синтезу попередніх праць та висновків на основі синтезу;

2. Ключевський: «Собирание и обработка материалов для погной истории России». Працювали разом з німецькими письменниками з ініціативи Петра І.

Татіщев з древнього дворянського роду, дуже енергійна людина. Петро І багато разів відправляв його у Швецію.

Демідов написав на нього скаргу Петру І за те, що він звернувся не в сенат, а самому Петру, його оштрафували на 30 тисяч, але позаяк він був часто позикодавцем Петра то не платив.

Почав писати з 1719 року історію російськую. 1939 року Татіщев привозить у Петербург перший варіант російської історії. Вона була забракована сенатом і він допрацьовує.

«История Российская с древнейших времен» 5 томів, незавершена. Опублікована післі смерті Татіщева. Всі праці Татіщева діляться на 4 групи:

1. узагальнюючого характеру;

2. коментарі;

3. огляди в історичних записках;

4. праці з географії.

Раціоналіст, проти засилля церкви в науці, розробляти проект реформи в освіті.

Історію ділить на два етапи:

1. обретение букв;

2. початок християнства і початок книгодрукування.

Праця його - закономірний підсумок історичних знань у 18 столітті. Структура роботи:

І-й том присвячений теоретичним проблемам (стародавні письмена у слов'ян, хрещення слов'ян, що таке історія, про СІД, джерелознавство, питання про критичне ставлення до документів).

Признає еволюцію розвитку людства. На його думку 4-етапи:

1. супружеское;

2. родовое;

3. домовое;

4. гражданское.

У третьому виникає приватна власність і вступає в дію принцип суспільного договору. Прихильник монархії, теорії природного права. Виділяв форми правління:

1. монархія;

2. аристократія;

3. демократія.

Усі форми є правомірними. Фактори, що впливають на форму правління:

1. становище земель;

2. територія країни;

3. стан народу.

2-5 томи власне історія Росії. Приводить тексти документів розташованих у хронологічному порядку, аналізує їх. Зробив 186 коментарів.

1768 рік Шльоцер публікує його праці. 1848 рік - опублікований останній 5-й том найдений Погодіним і опублікований Бодянським. Це перша спроба узагальнити все, що було до нього.

11. С. М. Соловйов - історія України, Росії. Польщі в дисертаціях та моографічинихдослідженнях

Народився в Москві, в сім'ї священика. Закінчив Московський університет, історико-філологічний факультет.