Галицько-Волинський літопис насичений подробицями побуту населення території сучасних західних областей УРСР; в ньому фігурують численні міста -- Галич, Львів, Теребовль, Перемишль, Холм, Пінськ та ін. В літопису йдеться про найважливіші зовнішньополітичні події: навалу кочовиків ЗО--40-х років XIII ст. , битву з тевтонськими рицарями 1238 р. під Дорогочином, розгром хрестоносців 1235 р. У зіставленні з іншими джерелами літопис--важливе джерело історії цієї території за XIII ст. Він підкреслено вихваляє діяльність князя Данила Галицького, знаходячи для цього в своєму стилістичному арсеналі оригінальні фарби й прийоми.

Характерною рисою літопису є його високохудожній стиль. Ряд місць літопису -- це, по суті, художньо-публіцистичні новели в стилі «Слова о полку Ігоревім». Саме тому цей літопис значною мірою використовувався і використовується письменниками (Ів. Франко, М. Вороний, А. Хижняк, М. Бажан та ін. ). Літопис і сьогодні є об'єктом літературознавчих аналізів.

Завершуючи огляд старожитніх літописів, слід зазначити й підкреслити, що їхні автори прагнули довести опис подій буквально до останніх днів своєї діяльності. Хронологічна методика викладу подій давала змогу іноді лише зафіксувати явище або факт без оцінки. Це властиве й всьому літописанню наступних століть.

78. Історичні погляди слов'янофілів

Історичні погляди слов'янофілів:

Позиції слов'янофілів:

1. історія слов'ян і історія народів Європи різна;

2. в слов'ян відсутні конфлікти;

3. заперечення загальної закономірності історичного розвитку;

4. прийняли тезу про прикликання варягів;

Сильна сторона:

1. вимагали вивчити внутрішнє життя народу, фольклор, етнографію;

2. вживали німецький романтизм;

3. в народі шукали національний дух.

Лідерами були вихідці із дворян: О. Хом'яком, П. Кірієвський, К. Аксаков, І. Біляєв, О. Попов.

О. Хом'яком (1804-1860 рр. ) вважав, що особа може розкритись через віру в православ'я. Відхід до католицизму, занепад у Європі. Визнавав природність історичного процесу.

Два типи історичного розвитку:

- начало необхідності;

- начало свободи.

Кірієвський П. В. (1808-1856). Захопився народною словесністю. Вивчення історії народів.

Асаков К. С. (1817-1860). Центр його уваги - російська община. Слов'янофіли ідеалізували родову общину і слов'янські народи. За ними два шляхи розвитку:

- шлях внутрішньої правди (східні слов'яни);

- шлях зовнішньої правди (західна Європа).

Ідеалізували історію Росії до Петра професори історики, слов'янофіли:

Біляєв І. Д. (1810-1873), праці з історії станів. Праця «Крестьяне на Руси» (1859). Вважав, що до 18 ст. селяни були вільними. Кріпосне право розглядав як юридичне.

Попов О. М. (1821-1877), праці з історії війни 1812 року. Видав два томи про С. Разіна «Дело Новикова и его товарищей».

79. П. М. Мілюков і його концепція історії Росії

П. М. Мілюков (1859-1943 рр. ) - історик, політичний діяч, лідер кадецької партії, закінчив Московський університет.

Періоди його діяльності:

1. 80-ті до 1905 рр. - викладач університету у Москві, а потім у Софії. Написав «Главные течения русской исторической мысли»;

2. Поч. 1905- 1917 рр. - депутат 3 і 4 Думи;

3. Емігрує у 1920 р. у Лондон, з 1921 р. у Францію (спочатку у Париж, а потім у США), пише свої мемуари «Воспоминания», які вийшли у Нью-Йорку.

Магістерська дисертація - «государственное хозяйство россии и реформа Петра Великого». Праця була на архівних матеріалах.

Ідеї:

- Європеїзація Росії не продукт запозичення, а результат внутрішнього розвитку;

- Росія спізнилася через історичні умови (географічний фактор, монголо-татари);

- Особа Петра відсувалась на задній план.

Опонентом був Ключевський, він виступав проти того, щоб за цю працю йому зразу дали звання доктора. Мілюков сказав, що більше ніяку працю не буде захищати на звання доктора.

Позитивіст. Багато уваги приділяє вивченню економічної історії розвитку Росії «Очерки русской культури» (1908 р. ). розглядав культуру у найширшому розумінні цього слова. Вважав, що географічний фактор вплинув на економічний розвиток в Рос. До 16 ст. існувало натуральне господарство. З середини 16 ст. перехід до грошового. Росія відстала на 500 років. Держава закріпачила всі стани. Вважав, що держава у своїх інтересах створює міста.

Прихильник розвитку Росії по західно-європейському стандарту. Противопоставляв історію Росії західній Європі.

Петра не оцінював. Вважав, що реформи Петра були викликані військовими потребами.

У «очерках історичного розвитку культури» висуває:

- Проблему розвитку свідомості російського суспільства;

- Проблема походження і характеру російської національної культури.

Російська к-ра розвивалась під сильним впливом європейської к-ри. 3 етапи впливу:

1. Спочатку російська культура живилася соками візантійської культури;

2. З 15 ст. на зміну візантійській мудрості прийшло середньовічне латинське лахміття;

3. З 18 ст сильний вплив європейської науки.

Висував ідею про випадковість російської революції.

80. Архаїчна міфологія та епос - попередники

Архаїчна міфологія та епос - попередники

історичної думки Київської русі.

Міфологія виникає в первісно общинному ладі. Головними героями були боги. Згодом, з розвитком культури, поруч з богами почали виступати герої.

Новий етап - поява писемності: палермський камінь (записи на камені відрізнялися лаконічністю). Перші записи велися про фараонів, царів Месопотамії. Наступне - записи на папірусі. Колискою душі історії є Стародавня Греція (Геродот, Фукідід). Багато зробив Арістотель, Платон. Арістотель ділить форми правління:

аристократія;

політія;

тиранія;

олігархія;

демократія;

Ідея закономірного історичного розвитку Геродот:

від богів;

від героїв;

від людей.

Центральне місце займав твір, який не втрачає свого значення і сьогодні - Біблія. Вплив Біблії: у ній є динаміка, розвиток, інтерес до особи.

Виникає філософський напрям - прагматизм. В середньовіччі на зміну прагматизму приходить провіденціалізм. Етапи світової історіографії:

1. антична натурфілософія;

2. середньовічний провіденціалізм;

3. епоха ренесансу;

4. просвітництво;

5. романтизм;

6. позитивізм;

7. неопозитивізм;

8. неокантіанство.

81. Проблеми історії Росії і України в працях О. С. Пушкіна

Олександр Сергійович Пушкін народився 6 червня (26 травня за старим стилем) 1f799 року в Москві. 1837 Р ПОМЕР Батько його, Сергій Львович (1771 -1848 ), походив з поміщицької, колись багатої родини. Служив він в Московському комісаріаті, але службою не був заклопотаний. Мати Пушкіна, Надія Осипівна, уроджена Ганнібал, походила від Ганнібала, петровського "арапа", зображеного в романі Пушкіна «Арап Петра Великого».

Виховання Пушкіна було безладним. Французи-гувернери, що мінялися, випадкові вчителі не могли мати глибокого впливу на хлопця. Дитинство Пушкін провів у Москві, виїзджаючи на літо в повіт Захарово, в підмосковний маєток бабусі.

В 1810 році виник проект створення привілейованого учбового закладу - ліцею в Царському Селі, при палаці Олександра I. Пушкін, маючи впливові знайомства, вирішив відправити туди свого сина Олександра. В червні 1811 р. Олександр зі своїм дядьком поїхав до Петербургу і 12 серпня витримав вступний іспит. 19 жовтня було урочисто відкрито ліцей. З цього дня почалося життя ліцеїста Пушкіна.

Ліцей був закритим учбовим закладом, в нього було прийнято всього 30 учнів. Це були діти середніх малозабезпечених дворян, що мали неабиякий вплив на службі.

Кругозір Пушкіна у той час розширював П. Чаадаєв, що опинився в гусарському полку в Царському Селі і додержувався вельми ліберальних настроїв, він вів довгі політичні бесіди з Пушкіним і зіграв неабияку роль в етичних поняттях Олександра. Згодом Пушкін присвятив Чаадаєву один з перших своїх політичних віршів.

В ліцеї Пушкін займався поезією, особливо французькою, за що він і отримав прізвисько "француз". Серед ліцеїстів проводилися змагання, де Пушкін довгий час брав гору. З російських поетів Пушкіна приваблював Батюшков і група письменників, що об'єдналися навкруги Карамзина. З цією групою Пушкін був пов'язаний через дядька, який був вхожий до неї.

В будинку Карамзина, який знаходився в Царському Селі, Олександр познайомився з Жуковським і Вяземським, їх вплив знайшов відображення у творчості Пушкіна починаючи з 1815 року.

Термін перебування в ліцеї закінчився влітку 1817 року. 9 червня відбулися випускні іспити, на яких Пушкін читав вірш "Безверие". Після закінчення ліцею Пушкіна було призначено в колегію закордонних справ, яка згодом (в 1832 році) перетворилася в міністерство закордонних справ.

Через місяць після початку служби Пушкін вже отримав відпустку до вересня і близько двох місяців провів в Михайлівському, псковському маєтку матері. Потім Пушкін три роки лишався в Петербурзі. Після ліцею в 1817 році Пушкін друкується в журналах, підбирає вірші для своєї збірки, працює над поемою "Руслан і Людмила", яку він почав писати в останній рік ліцею.

В березні 1819 року Олександр Сергійович вступає до літературного товариства "Зелена лампа", там за гулянками йде розповсюдження ліберальних ідей і критика олександрівського режиму. В цей період Пушкін написав політичні вірші: "Вольность" (1817 рік), "К Чаадаеву" (1818 рік), "Сказки" (1818 рік), "Деревня" (1819 рік).

Нерадикальність програми Пушкіна створила йому погану репутацію в уряді. Під ім'ям Пушкіна ходили цикли епіграм, направлених проти Олександра І, Аркачєєва та інших, але далеко не всі вони, належать Пушкіну. За два роки - 1818 і 1819 - Пушкін надрукував тільки шість віршів. В ці роки він писав "Руслана і Людмилу". В петербурзький період Пушкін вів марнотратне життя, відвідував світські салони.

Зібралася гроза, Олександр I вирішив розправитися з Пушкіним і заслати його до Сибіру або в Соловки, з”явилися навіть чутки, що Пушкіна було бито батогами у таємній канцелярії.

Завдяки клопотанню Карамзіна вирок було пом'якшено та прийнято рішення вислати Пушкіна в Катеринослав. Канцелярія була підпорядкована колегії закордонних справ, і, таким чином, заслання мало пристойну форму переадресації по службі.

11 травня 1820 р. Олександр Сергійович прибув у Чернігівську губернію.

Пушкін всебічно знав Україну, об'їздив її в семи напрямках, побував у 124 населених пунктах (міста, містечки, села, хутори, оселі на переправах через річки).

Уявімо собі українські міста і села сто шістнадцять років тому, які він проїхав за першим маршрутом у травні 1820 року: Добрянка, Борова, Буровка, Роїще, Чернігів, Горбова, Жуківка, Дрімайлівка, Ніжин, Почекін, Обичів. Ліси і болота Чернігівщини.

Після Обичева Олександр Сергійович в'їздить у Полтавську губернію: Прилуки, Махнівка, Пирятин, Іванівка, Лубни, Сотниківка, Хорол, Семенівка, Жуки, Рублівка, Кременчук. Дорога перерізала центр Полтавщини.

Переправившись через Дніпро дерев'яним мостом, Пушкін поїхав Катеринославщиною вже по правому березі річки. Через Верхнєдніпровськ, Романково, Карнауховку і в середині травня прибув на місце заслання до Катеринославу, де застудився і захворів. Тут треба було приступати до примусової служби. В бібліографічній літературі широко відомі епізоди зі спогадів лікаря Рудиковського та листів самого Пушкіна (катання по Дніпру, утікачі в кайданах, хвороба, зустріч з Раєвськими).

4 червня Олександр Сергійович їде з Раєвськими на Кавказ. Цей маршрут пролягав чудовим степом з могилами. Вони зупинялися на поштових станціях при Рябій могилі, біля Канцерополів, у колонії Неєнбурга. Біля Кічкаса - переправа через Дніпро. Згадки про острів Хортиця є в зошитах поета. Вони зупинялися в Олександрівську (тепер Запоріжжя), Павлівці (Комишувата), Оріхові, Карлівці, селищах Кінські Роздори, Бельмянське, Захар'ївське, Яр Комишуватий (Ксангуш) та у Маруполі.

Далі починався Північний Кавказ. На кавказьких гарячих водах (нині Пятигорськ) Пушкін провів два місяці - з 5 червня по 5 серпня 1820 року.

У вересні місяці Олександр Сергійович після Кавказа, Тамані, Чорного моря і Криму через Перекоп, Каховку, Одесу, Тирасполь та Нові Дубоссари прибув до Кишинева. В листопаді того ж року йому вдається поїхати в Кам'янку на Київщину. На цей раз шлях його лежав через правобережну Україну. В Кам'янці Поет захворів і прожив у маєтку Давидових до початку березня 1821 року. У січні 1821 року Пушкін разом з Давидовими прибув до Києва на ярмарок. У Києві Пушкін написав, як це видно з автографів, три поезі: «Морской берег». «Красавица перед дзеркалом» і «Муза», після чого знову повернувся до Кам'янки. Тут 23 лютого була закінчена поема «Кавказкий пленник». Взагалі, перебуваючи у Кишиневі, Поет частенько приїзджає до Кам'янки, звідки у кінці квітня 1821 приблизно на місяць їде в Одесу. Тут у травні 1822 року було написано епілог і посвяту до «Кавказького пленника». Повернувшись з Одеси, Олександр Сергійович у грудні того ж року подорожує Бессарабією. В 1822 році, листопаді місяці, ще раз їде в Кам'янку тим же шляхом через Новомиргород. Цієї осені він написав там вірш «Адель». В липні 1823 року Пушкін переїхав на службу в Одесу, де захоплено працює над «Євгенієм Онєгіним»та пише біля 20 відомих нам ліричних віршів та політичних епіграм. Після цього за наказом генерал-губернатора Воронова прямує до Херсону і через 7 днів знову повертається до Одеси, але зі столиці прийшов царський наказ негайно вислати Поета в село Михайлівське Псковської губернії. І Олександр Сергійович, видавши розписку про те, що виконає наданий йому маршрут, не заїжджаючи до Києва 30 липня попрощався з Одесою. До Миколаєва їхав уже знайомою дорогою, а далі повертає на схід.

4 серпня 1824 року він залишив Україну. Поет у 1828 році написав «Полтаву», а 1829 року готує матеріали для написання історії краю: вивчає літературні джерела, збирає архівні матеріали, креслить карту України, читає фольклорні збірники, знайомиться з літераторами-українцями.

Незабаром сім'я Пушкіна виїхала з Михайлівського. В цей період його життя протікало досить спокійно, це був час посиленої творчості і історичних досліджень Пушкін займався сучасною історією, проводячи паралелі зі стародавньою.

Це відобразилося у його творах. В Михайлівському Пушкін продовжив роботу над романом "Євгеній Онегін" (було написано 4 розділи та в корені змінено план роману), закінчив роботу над поемою "Цигани", розпочату в Одесі. Останнім великим твором, написаним в Михайлівському, була жартівлива поема "Граф Нулін" (13 грудня 1825 р. ).

14 грудня 1825 р. під час повстання декабристів Пушкін, що залишився в стороні від змови і розправи, сподівався на зміну своєї долі.

Уряд Миколи I шукав можливість обеззброїти Пушкіна. Для цього в Михайлівське був посланий таємний політичний агент Бошняк аби з'ясувати: що говорить Пушкін про уряд, чи не закликає він селян до збурення. Але нічого кримінального той агент не вивідав і тоді уряд вирішив інакше. У вересні Пушкін з фельд'єгерем був відправлений до Москви на побачення з Миколою I.

8 вересня 1826 р. Пушкін прибув до Москви в цей же день був представлений Миколі I. У результаті цього побачення: Пушкін отримав свободу пересування, але твори його надходили на перегляд за дозволом на публікацію самому Миколі I, а посередником призначався шеф жандармів Бенкендорф.

Політика уряду по відношенню до Пушкіна диктувалася прагненням привернути його на свій бік і спожити як глашатая казенних ідей.

З 1827 року Пушкін, живучи вільним життям, починає замислюється над можливістю сімейного. В ці роки находять до друку багато його творів. В цей час він пише незакінчений роман "Арап Петра Великого", продовжує писати "Євгенія Онегіна", пише поему "Полтава".

В Болдіно Пушкін дуже плідно працював. Він написав близько чотирьохсот віршів, 8-у, 9-у і 10-у глави "Євгенія Онегіна" але остання згоріла. . Також він пише в Болдіно близько 30 віршів, 5 повістей, декілька драматичних п'єc, а також багато критичних і публіцистичних статей, працює над маленькими трагедіями.

Перебування в Болдіно мало ще практичний результат, важливий для подальшої біографії Пушкіна. Тут він переконався в занедбаності маєтку Болдіно не могло давати прибутки та і доля поміщика його не приваблювала. . Він був "грамотій і поет" і Болдіно було для нього місцем творчості, а не поміщицьких турбот.

Тут, в Болдіно, він написав багато критичних і публіцистичних статей. Значна частина його есе про власні твори належить саме до болдинської осені (1930 рік).

Після повернення з Болдіна Пушкін заклав маєток і одружився. Весілля відбулося 18 лютого 1831 року в Москві.

Тоді ж, в 1831 році, Пушкін піднімав питання про дозвіл видавати політичний журнал і отримав його в липні 1832 року, але не скористався ним. Влітку 1831 року Пушкін доопрацьовує роман "Євгеній Онегін" та замислює "Дубровського" і "Історію Пугачева".

Збираючи матеріал для "Історії Пугачева" він їздив на місце битви, після чого в жовтні повернувся в Болдіно і провів там половину листопаду. Це була друга болдинська осінь, під час якої Поет закінчив "Історію Пугачева", написав "Мідний вершник", "Казку про рибака і рибку", "Казку про мертву царівну" і багато віршів, працював над "Піковою дамою".

82. О. М. Лазаревський як історик історії України

Біографія

Народився у селі Гирівці Конотопського повіту Чернігівської губернії (тепер село Шевченкове Конотопського району Сумської області) в сім'ї службовця з дрібнопомісних дворян, предки якого належали до козацько-старшинського роду Лазаревських. Тут він прожив безвиїздно до 7 років.

Сім'я у Лазаревських була велика і через недостаток коштів не було змоги мати учителя дома для О. М. Лазаревського. Через це його в 1842 році відвезли до старшого брата Федора, який в той час був студентом Харківського університету.

В 1844 році він поступив на навчання в перший клас Конотопської повітової школи, де провчився до 1846 року. У лютому 1850 року Лазаревський був принятий до 3 класу Другої Петербурзької гімназії

1 серпня 1854 року Олександр Матвійович вступив на історично-філологічний факультет Петербургського університету. У 1858 році закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету. 15 вересня 1859 р. він був зачислений канцелярським урядовцем до Петербургського Губернського правління, але менше ніж через рік, 22 червня 1860 року перейшов урядовцем до Археографічної комісії, яка тоді існувала при Департаменті Міністерства народної освіти.

12 листопада 1861 року Лазаревский обраний членом губернського статистичного комітету, шро на той час були єдиною інституцією по губерніях, де могла проводитись науково-дослідницька робота з вивчення історії, етнографії та статистики відповідних регіонів.

7 червня 1865 року Лазаревського призначено на посаду губернського секретаря "по крестьянским делам Присутствия", а 21 червня того ж року й на посаду секретаря Чернігівського губернського статистичного комітету. В цей час він міг прийнятись за наукову та архівну працю і розгорнув її в широкому масштабі.

У вересні 1865 р. Лазаревський одружився з Катериною Федорівною Лащинскою, яка була його сусідкою по Гирявці та родичкою по матері. Через це довелось просити дозволу на шлюб у архієрея.

Працюючи в архіві Чернігівської Казеної палати, О. М. Лазаревський відкрив там Румянцевський Опис Малоросії (який вважався втраченим), про що 16 листопада 1865 року зробив відповідну доповідь на засіданні Статистичного комітету.

7 листопада 1866 року був призначений членом Полтавського окружного суду.

З 1880 -- у Києві він член судової палати. Член історичного товариства Нестора-літописця, один із засновників журналу «Киевская Старина».

Через своїх братів, особливо Михайла, був близко знайомий з Тарасом Григоровичем Шевченко. Лазаревський був присутній при ньому, коли наближався день смерті поета і бачив його за півдоби до кончини, описав останній день його життя, зібрав перші матеріали до історії дитинства поета і супроводжував тіло його до Канева спільно з художником Честахівським.

Лазаревський -- автор близько 450 праць і статей переважно з історії Лівобережної України 17-18 ст. Головну увагу історик приділив дослідженню історії селянства -- «Малоросійські посполиті селяни 1648-1788» (1866), козацької старшини і Шляхти -- «Нариси дворянських родів Чернігівської губернії» (1868), «Нариси малоросійських фамілій» (1875-76), «Люди старої Малоросії» (1882-88), колонізації та землеволодіння -- «Опис старої Малоросії» (1888-1902), адміністративно-судового устрою Гетьманщини -- «Суди в старій Малоросії» (1898) та ін. Л. видав важливі документальні публікації: «Щоденник М. Ханенка» (1884), «Сулимівський архів» (1884), «Мотижинський архів» (1890), «Щоденник генерального підскарбія Якова Маркевича» (1893-97), «Любецький архів графа Милорадовича» (1898) та ін.

В основі історичної концепції Лазаревського лежала ідея народництва. В своїх працях історик підкреслював визиск українського селянства з боку козацької старшини і як результат -- неприхильне ставлення до Гетьманщини та її діячів («Замітки про Мазепу», 1878; «Павло Полуботок», 1880). Зосереджуючись в основному на соціально-економічних проблемах, Лазаревський менше уваги звертав на політичний занепад Гетьманщини внаслідок колоніальної політики російського уряду. Це зумовило деяку однобокість історичної концепції вченого, що підкреслювала українська історіографія, хоча високо оцінила його вкладу розвиток історичної науки в Україні.

Заслугою Лазаревського є те, що він ввів у наукове користування велику кількість документів, архівних матеріалів, які мають велике значення у вивченні історії Лівобережної України другої половини 17-18 століть.

Дослідження історії

Здобув популярність, як історик. Саме він відкрив Рум'янівське «Описание Малороссии», що вважалося втраченим.

Лазаревський вів дослідження на території Лівобережної України. Найбільш відомі його праці: «Очерки малороссийских фамилий», «Малороссийские посполите крестьяне (1648-1783 гг. )», «Описание старой Малороссии» та ін. Саме він відкрив дворянські фальсифікації історії України (спираючись на архівний матеріал).

Бібліографічна діяльність

Щодо бібліографії, то вчений почав нею займатися ще з юнацьких років. У 1853 р. , навчаючись у старших класах гімназії, він надрукував у «Черниговских губернських відомостях» свій «Опыт указателя источников для изучения Малороссийского края в историческом и географическом отношениях». Цим посібником молодий бібліограф прагнув «принести хотя малую лепту на пользу науки…». До покажчику ввійшла російська та українська книжково-журнальна література - історична і бібліографічна, а також роботи з географії, статистики та етнографії - всього 154 джерела.

Цей «Опыт», поклав початок історичній бібліографії в Україні. Про нього позитивно віднісся «Журнал Министерства народного просвещения», історик-славіст О. М. Бодянський та відомий російський бібліограф Г. М. Геннаді.

Після позитивних відгуків про «Опыт», Лазаревський поставив за мету розширити свою працю. Поступивши до університету, він отримав вихід до Петербурзької публічної бібліотеки.

Займаючись в бібліотеці, він обробляє першу частину свого покажчика (російську). У 1858 р. надсилає перший випуск «Указателя источников для изучения Малороссийского края» О. М. Бодянському.

В цьому «Указатели» подано майже в чотири рази більше джерел ніж в «Опыте». Всього зареєстровано 554 номери за 1622-1857 рр. За складом покажчик наближався до загального покажчика з українознавства.

«Указатель источников» вийшов з посвятою Бодянському, саме він був першим учителем Лазаревського з бібліографії. Бодянський навчав старанності бібліографування та не прощав бібліографічних неточностей.

Паралельно з підготовною «Указателя» Лазаревський розпочав роботу над складанням іншого великого посібника - «Украинская литературная летопись». Цей літопис він вів протягом трьох років - 1856-1858. За ці роки бібліограф зареєстрував 70 книг і статей.

«Летопись» являла собою критико-бібліографічний огляд поточної української та українознавчої літератури.

Праці

Исторический очерк Батурина (1625-1760)/ А. Лазаревский. - Киев : Типогр. В. И. Завадзкого, 1891. - 18 с. - Оттиск из 6 книги "Чтений в Историческом обществе Нестора Летописца";

О собирании материалов для истории освобождения крестьян от крепостной зависимости в пяти губерниях Киевского учебного округа/Ал. Лазаревский. - [б. м. ] : [б. вид. ]. - 8 с. - Авт. указ. в коце статьи. - Отд. оттиск. ;

По поводу ста лет от смерти графа П. А. Румянцева/Ал. Лазаревский. - 16 с. - Отд. оттиск из "Киевской старины". - Конволют. Перепл. с перепиской П. А. Румянцева (6 писем);

Историко-статистические сведения о населенных местностях Конотопского уезда/Ал. Лазаревский. - Киев : ТИпография К. Н. Милевского, 1890. - 24 с. - Отд. оттиск из памятной книжки Конотопского земства. ;

"Сведения о церковных школах и богадельнях в старой Малороссии в XVIII в. ";

"Очерки старейших дворянских родов Черниговской губ. " (там же, кн. 2, вып. 1 и 2);

"Павел Полуботок" ("Рус. Архив" 1880);

"Из истории сел и селян левобережной Малороссии" ("Киевская Старина", 1891, 1 и 11);

Видання Лазаревського

"Обозрение Румянцевской описи Малороссии", Чернигов, 1866--85 (Л. принадлежит первая половина "Обозрения", вып. 1 и 2 и часть 3 до стр. 415);

"Описание Черниговского наместничества, Д. Пащенка" ("Записки Черн. Губ. Стат. Комитета", кн. 2, приложение);

83. М. М. Карамзін - представник російськоїофіційної історіографії першої чверті 19 ст.

Карамзін Микола Миколайович (1766-1826 рр. ).

- Карамзин Н. М. «Сочинения в 2-х томах». Т-1. Ленінград 1784 г.

- Крамзин Н. М. «История государства российского». М. 1988 г.

Народився в місті Симбірськ, дворянин. Не мав вищої освіти. Закінчив Московський пансіон. В кінці 70-х років подорожував по Європі. Після повернення написав «Письма руського путешественника».

Формування поглядів: великий вплив на нього зробило французьке просвітництво, він переконаний монархіст. Вважав, що рушієм прогресу є поширення освіти і мораль. Розвиток освіти і моралі поклав в основу періодизації людського суспільства:

1. первісний стан;

2. часи варварства;

3. часи освіти.

Ідеал для нього - освічений монарх. В 1803 році подає заяву на ім'я Олександра І з проханням призначити його офіційним історіографом, це і сталося 31 жовтня 1803 року.

Він написав і видав «Историю государства Российского», 12 томів, праця незавершена (від найдавніших часів до 1612 року). У 1812 році переїхав у Петербург. Пушкін назвав його «первым нашим историком и последним летописцем».

Для написання праці «История. . » використав близько 350 джерел, зокрема 40 літописів (Іпатіївський, Троїцький).

Карамзін дотримувався думки що основою російської держави є самодержавство. Історія - вчителька життя.

У передмові сказав, що російська історія поділяється на 3 періоди:

1. стародавній (до Івана ІІІ);

2. середній (від Івана ІІІ до Петра І);

3. новий (від Петра).

Характерною ознакою цих періодів є:

1. система уділів;

2. єдиновладдя;

3. зміна громадянських звичаїв;

Насправді ж поділяв історію Росії на 6 періодів:

1. від прикликання варягів до Святополка Володимировича (862-1015) - розквіт держави;

2. від Святополка до Ярослава (1015-1238) - занепад самодержавства, розпад держави на уділи, період князівських чварів, татаро-монгольське іго.

3. 1238-1462 - Іван ІІІ - падіння Російської держави, пануванняі татар, відродження Росії. В об'єднавчій політиці московських князів було: становлення єдинодержавства на Русі(збирання земель), утвердження самодержавства великих князів (збирання податків).

4. Іван ІІІ, Василь ІІІ (1462-1533). При Івані ІІІ ліквідовано залежність від монголів, завершився процес ліквідації державної роздрібленості, повністю утверджено самодержавство.

5. Іван ІV, Федір Іванович (1533-1598)

6. 1598-1612 «Смута»: загроза державі Росія стояла на краю загибелі.

Карамзін і норманіст(писав про прикликання варягів у 862р. ), і не норманіст ( варяги стояли на нижчому культурному рівні, ніж автохтонні слов'яни).

В 5 томі є глава «зло имеет и добрые следства». Якби не татаро- монголи, то Русь захопилиб чи Польща, чи Шведи, а так русь об'єдналася.

« Ефект Карамзіна» :перша половина сторінок у 1 томі- популярна історія, 2-га половина сторінок- суто документи.

У 1810 році на прохання сестри Олександра І Ольги пише працю «Записка о древній и новой Росии» - це ніби продовження Історії Росії від часів Романових. Основні проблеми:

1. При царюванні Романових йде поступове зближення Росії з Європою.

2. Ліквідація смутми призвела до відродження Російської держави

В принципі схвалює реформи Петра але засуджує ліквідацію патріаршества, підпорядкування церкви державі, табель про ранги, перенесення столиці в Петербург, те що ламав старі звичаї.

Катерину ІІ критикував за те, що не радилась з аристократичною частиною дворянства, схвалював зовнішню політику.

84. М. О. Максимович-історія козацтва, визволюної війни в Україні

Михайло Максимович (1804-1873)

Етапи діяльності:

І. 1827-34 рр. - навчання у Московському університеті(словесний і фізико-математичний факультети)

ІІ. 1835-45 рр. - Київський університет

ІІІ. 1845-73 рр. - пішов у відставку, поселився на Михайлівській горі.

1827 р. - видав «Малороссийские песни», 1834 р. - «Украинские народные песни». Зокрема, це історичні пісні.

Не залишив великих досліджень з історії України чи Росії. Має сотні статей, присвячених історії України. Він називав себе «не орачем на ниві історичної науки, а збирачем колосків».

Проблеми:

1. Київська Русь

2. козацтво

3. Хмельниччина

4. Коліївщина (Гайдамаччина)

Був у добрих стосунках з Погодіним. Але, на відміну від нього, Максимович був антинорманістом.

Розглядав історичну науку як складову частину інших наук. Вважав, що історія близька із філологією. Синтез цих наук дозволяє добре вивчити історію народу. Признавав закономірність історичного процесу. Історію України і Росії ділив на 3 періоди, в яких виділяв 3 культурні центри:

- Київ

- Москва

- Петербург

1. до Івана ІІІ

2. від Івана ІІІ до Петра

3. від Петра до нового часу

Спеціальних досліджень про форми державного правління у нього нема, однак його симпатії коливалися між республікою і конституційною монархією. Засуджував кріпацтво. На його думку, кріпацтво - результат законодавства.

Спочатку дуже високо оцінював «Історію Русів», а потім назвав її «високохудожньою підмальовком історії малоросів».

Вважав, що історична думка пройшла етапи:

-17-18 ст.

-19-…. (новий етап).

Вважав, що є 2 напрями вивчення історії Київської Русі:

1. слов'яно-російський

2. академічний.

Відстоював автохтонність слов'ян, називав їх руськими. «Вони - результат природного з'єднання окремих племен». Вважав, що волиняни - не автохтони, а прийшли з Волги.

На думку Максимовича, слов'яни зробили великий вплив на навколишнє середовище. Історію київської русі ділив на три щаблі:

1. до смерті Ярослава Мудрого

2. від Ярослава до Володимира Мономаха

3. від Мономаха до приходу татар

Вважав, що Рюриковичі не могли правити Руссю, не відображаючи інтереси автохтонів. Позитивно оцінював хрещення Русі. Татаро-монгольське іго оцінював різко негативно.

Козацтво. Вважав, що воно виникло приблизноу 14-15 ст. Погодін вважав, що козаки - особливе плем'я, яке сформувалося у 13 ст. з волинян, тюрків та ін.. Максимович: що козаки - особливий стан, сформований переважно з малоросійського народу (духовенство, шляхта, міщанство, посполити та ін..).

Є праці, присвячені українським літописам.

Хмельниччина. Порівнював смуту у Росії з 1648-54 рр. в Україні. На перше місце ставить економічний гніт, потім політичний і релігійний - причини Хмельниччини. Рушійною силою були козаки. Позитивно оцінює возз'єднання України з Росією.

У 1828 р. Пушкін опублікував поему «Полтава», де дуже негативно оцінив Мазепу. Максимович виступив на захист Пушкіна.

Коліївщина. Вважав, що рушійна сила козаки і селяни з Правобережної України, їм протистояли шинкарі, євреї. Дещо перевищує роль релігійного фактора. М. Залізняка назвав героєм.

85. М. С. Грушевський і західноукраїнські землі

З ініціативи народовців у 1864 р. було засновано перший професійний театр у Львові. Непересічне значення для української мови й літератури мало створення в 1873 р. у Львові з ініціативи О. Кониського і М. Драгоманова Товариства ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Це була перша і єдина за період 1892-1918 рр. новітня Академія українського народу. У товаристві діяло три секції: історико-філософська, філологічна і математично-природничо-лікарська, до складу яких входили археологічна, бібліографічна, етнографічна, правова і статистична комісії. З товариством співпрацювали М. Грушевський (голова з 1897 р. до 1913 р. ), І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, І. Горбачевський. За час діяльності НТШ видало 1100 наукових та літературних творів.

У другій половині 60-х років XIX ст. у соціально-політичному житті західноукраїнських земель сформувався інший напрямок -- москвофільство. Основною передумовою появи москвофільства була зневіра частини населення західноукраїнських земель у можливість вирішити місцеві проблеми власними силами. Москвофіли не визнавали існування українського народу і його мови, пропагували ідею єдиної, неподільної російської народності від Карпат до Камчатки. Москвофіли мали підтримку, у тому числі матеріальну, правлячих кіл Росії. Москвофіли створили потужну видавничу базу; за перші роки було видано понад 80 книжок. Вони мали також власні установи, товариства й науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї. Відповідно до своїх поглядів на місце українського населення у слов'янському світі вони зробили спробу створити й нав'язати українцям "язичіє" -- суміш з російської, української, польської та церковнослов'янської мов, як подавали як "руську" чи "панруську" мову.

Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Одна його частина стала на угодовські позиції, інша -- на радикальні. У 1890 р. кілька лідерів галицьких народовців (О. Барвінський, А. Вахнянин та ін. ) уклали з намісником у Галичині угоду, згідно з якою за надання їм кількох депутатських місць у парламенті, відкриття трьох українських гімназій, збільшення кількості українських кафедр у Львівському університеті, зокрема відкриття кафедри української історії, а також за деякі інші поступки вони зобов'язалися підтримувати політику австрійського уряду. Після цього було проголошено "нову еру" у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. Кафедру української історії очолив у 1894 р. учень проф. В. Антоновича Михайло Грушевський (1866-1934), який справді започаткував "нову еру". М. Грушевський -- український мислитель і політичний діяч, творець новітньої схеми політичної історії України, кількох конституційних проектів, автор майже 1800 публікацій.

Інша частина народовців у 1899 р. об'єдналася з частиною радикалів в Українську національно-демократичну партію, на чолі її став Ю. Романчук, а пізніше -- К. Левицький. У своїй програмі партія поставила за мету, щоб "цілий український народ з'єднався в одно-цільний національний організм". Великий революціонер-демократ І. Франко, який очолював ліве крило суспільно-політичного руху, гостро критикував як "народовців", так і "москвофілів". За його словами, основа обох цих партій однакова, а різниця між ними суто формальна: одна бере гору чи друга -- народові від того жодної користі.

Цього ж року ліве крило української національно-демократичної партії створило нову Українську соціал-демократичну партію, на чолі якої став М. Ганкевич. Ця партія проголосила створення "вільної Української держави, Української республіки".

Радикально настроєні діячі визвольного руху Галичини в 1890 р. створили Русько-українську радикальну партію, яка одним із завдань висувала боротьбу з "новоерівцями". Партія прагнула до утвердження ідеалів наукового соціалізму, демократизації суспільного життя, використання здобутків культури й науки для піднесення національної свідомості й почуття солідарності серед українського населення. Засновниками й керівниками партії були І. Франко (1856-1916) -- український письменник, публіцист і суспільно-політичний діяч, М. Левицький, М. Павлик, С. Данилович. У діяльності радикалів поєднувались як соціалістичні, так і національні мотиви. У Галичині добре відомі були праці доцента Київського університету М. Зі-бера, який виступив із серією статей на захист економічного вчення К. Маркса.

Після чергового конгресу II Інтернаціоналу Г. Плеханов надіслав у 1896 р. І. Франку для редагованого ним соціал-демократичного журналу "Життя і слово" статтю. У перекладі І. Франка українською мовою стаття вийшла друком у серпневому номері цього журналу за 1896 р. До того місця публікації, де йшлося про репресії царського уряду проти революціонерів, І. Франко зробив примітку про те, що серед заарештованих був адвокат Ульянов (брат повішеного в 1887 р. ), а це нагадувало читачам, що свого часу львівські газети повідомляли про страту Олександра Ульянова. Це була перша в українській пресі згадка імені В. Ульянова (Леніна).

У 90-х роках у робітничому русі політична боротьба набирає форм демонстрацій, мітингів, страйків. У 1890 р. робітники Львова вперше відсвяткували День міжнародної пролетарської солідарності -- 1 травня. На чотиритисячному мітингу було прийнято резолюцію, де висувалися політичні та економічні вимоги: 8-годинний робочий день, загальне виборче право. Наприкінці 90-х років у робітничому демократичному русі переважала політична боротьба за загальне виборче право.

86. Літопис Г. Граб'янки, його наукова цінність

Граб'янка оригінал не дійшов. Вперше публікував український археограф Василь Туманський у 1793 р. 2-й - у 1853 р. (КАК); - 1992 р.

Навчався у Києво-Могилянській колегії. Володів багатьма мовами. Займав великі посади. Демократ, відстоював права козаків на автономію в складі Росії. Один з перших написав чолобитну. Як результат заарештований і звільнений у 1725 року, помер у поході.

Структура:

1. початок козацтва - доба Хмельницького;

2. епоха Хмельницького;

3. після Хмельницького (руїна).

Предки козаків були скіфи, що розселилися по всій Європі. Ідеалізував Хмельницького. Позитивне ставлення до возз'єднання. Концепція не позбавлялася провіденціалізму, подібно до Татіщева - «Історія вчителька життя». Негативно ставився до соціальних конфліктів.

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки -- козацький літопис 2-ї половини XVII -- початку XVIII століття, складенийгадяцьким полковником Григорієм Грабянкою.

Літопис Грабянки -- одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII -- початку XVIII ст. За ним, а також залітописами Самовидця і Величка закріпилася назва «козацькі літописи». Але така назва досить умовна, бо кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій -- битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України і яка надто далека від традиційної літописної форми.

Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом», який був вперше виданий 1674 р. , довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографа польських королів Веспасіана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр. ; а особливо поемою поляка Самуеля Твардовського «Громадянська війна», виданою в Калішу 1681 р. Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало.

«Літопис Григорія Грабянки» описує історію з часів виникнення козацтва і до 1709 року. У тексті літопису подається багато державних документів, гетьманських універсалів, актів, грамот.

87. Концепція історії України і Росії в працях В. І. Леніна

Не випадково Плеханов був названий і вчителем Володимира Ілліча Ульянова (Леніна) (1870-1924). Ленін як вождь і політичний діяч досяг найбільшого практичного успіху. Ленін став історією. Це зумовило інтерес до його історичних концепцій. Етапи освоєння ленінського теоретико-методологічного спадщини є самостійної наукової темою. Ленін був не тільки теоретиком, а й практиком суспільного життя, публіцистом.

Самі соціологічні та історичні питання ставилися і вирішувалися Леніним у постійному зв'язку з поточними подіями, з безпосередніми практичними завданнями революційної боротьби, до вимог її стратегії, тактики і технології. Тому й основні віхи у викладі його поглядів пов'язані з громадськими реаліями. Так, вперше його погляди були викладені у зв'язку з полемікою з народниками. В основу його соціології спочатку була покладена не особистість, а соціальна група.

Вже на тому етапі, виступаючи солідарно з «легальними» марксистами, він внутрішньо розходиться з об'єктивізмом П. Б. Струве. «Що є ідеал для марксиста?» - Ставить він питання. І відповідає: «Марксист виходить з того ж ідеалу, але звіряє його не з сучасною наукою і сучасними моральними ідеями, а з існуючими класовими протиріччями і формулює його тому як вимога науки, а як вимога такого-то класу, що породжується такими-то суспільними відносинами. . . »

Це був етап захисту соціології марксизму, потім був етап захисту філософії марксизму. І в роботі «Матеріалізм і емпіріокритицизм» Ленін формулює: «Матеріалізм взагалі визнає об'єктивно-реальне буття (матерію), незалежно від свідомості, відчуття, від досвіду і т. д. людства. Матеріалізм історичний визнає суспільне буття незалежним від суспільної свідомості людства. Свідомість і там і тут є тільки відображення буття, в кращому разі приблизно вірне (адекватне, ідеально точне) його відображення ». Захист економічного, тепер історичного матеріалізму придбала ще одну важливу сторону. Це визнання старого партійного характеру цього вчення і взагалі всієї матеріалістичної філософії. «Новітня філософія так само партійна, як і дві тисячі років тому ».

Третій етап теоретичної діяльності Леніна пов'язаний з революцією. Тут виникає тема революції і держави, а також багато іншого. І все ж в ув'язненні до роботи «Держава і революція» він напише, висловивши суть свого життєвого покликання: «Найприємніше і корисніше досвід революції проробляти, ніж про нього писати ».

У працях Леніна вчення про суспільно-економічних формаціях нерозривно органічно поєднано з класовим аналізом історичного процесу і партійністю в його оцінці. Він застосував до історії Росії метод, вироблений основоположниками історичного матеріалізму. Ленін бачив завдання в тому, щоб, «користуючись виробленими прийомами матеріалістичного методу і теоретичної політичної економії, дослідити російські виробничі відносини і їх еволюцію ».

Ленін інтегрально і ортодоксально сприймав марксизм. Тому ми і можемо говорити про ленінізм. Мова йде про такі сторони вчення, як матеріалізм та діалектика, економічне пояснення історії, зведення історії до боротьби класів, теорія цінності, вчення про соціальну революцію, про диктатуру пролетаріату, комунізм і інтернаціоналізм. Ленін, застосувавши теорію історичного матеріалізму, прийшов до висновку, що російська історія розвивалася відповідно до громадами закономірностями всесвітньої історії. Саме тому, що Ленін був, передусім, політиком, його інтерес до російської історії був достатньо перебірливий і корелював з його політичними поглядами і методологічними установками. Вперше в історичній науці Ленін з марксистською позиції проаналізував весь процес формування і розвитку капіталістичних відносин у Росії.

Класичним слід у цьому відношенні вважати його праця «Розвиток капіталізму в Росії» (1895). Сама робота була народжена необхідністю відповісти по марксистко на ряд питань, пов'язаних з теоретичної боротьбою з народниками з питання про ринок і про розвиток капіталізму. Ленін висуває свої критерії для визначення форм товарного виробництва, показує складне переплетення кріпосницьких і капіталістичних відносин у економіці пореформеної Росії і приходить до висновку, що Росія - країна капіталістична. Застосування марксистського методу при оцінці соціально- економічного розвитку Росії в кінці XIX ст. поставило завдання звернення і до більш раннім етапам історичного розвитку для затвердження виявленої закономерності.

Так, займаючись проблемами розвитку та функціонування державної апарату, він намагався простежити його становлення як суспільного інституту. Крім того, серед історичних сюжетів його приваблювала проблема визрівання усередині феодального ладу капіталістичних відносин. Ленін зазначав, що основний процес соціально- економічного розвитку «московського царства» представляв собою закріпачення селян - «Поміщики і монастирі брали селян з різних місць».

Однак, на його думку, в цілому ступінь державної єдності була в той час така, що «про національні зв'язках у власному розумінні слова навряд чи можна було говорити в той час: держава розпадалося на окремі «землі», частиною навіть князівства, зберегли живі сліди колишньої автономії, особливості в управлінні, іноді свої особливі війська (місцеві бояри ходили на війну зі своїми полками), особливі митні кордони і т. д. ». «Московського царства» Ленін протиставляв «новий період російської історії (Приблизно з XVII століття) », який« характеризується дійсно фактичним злиттям всіх... областей, земель і князівств в одне ціле. Злиття це викликано було... посилюється обміном між областями, що поступово зростає товарний обіг, концентрування невеликих місцевих ринків в один всеросійський ринок. Так як керівниками і власниками цього процесу були капіталісти-купці, то створення цих національних зв'язків було не чим іншим, як створенням зв'язків буржуазних ».

Отже, в Відповідно до ленінськими поглядами, дійсне єдність країни, яке виникло на основі зростання суспільного поділу праці, ринкових зв'язків, виникає лише в новий період історії, приблизно з XVII ст. , коли намітилося зростання буржуазних елементів, який висловився, як це було характерно, на його думку, для початкових етапів генезису капіталізму взагалі, у зростанні торгового капіталу. Взагалі видається цікавим, що саме Ленін розумів під «Централізованим державою». У 1907 р. він писав про «капіталістичній державі, яке централізовано не в сваволі бюрократії, а в силу непоборний вимог економічного розвитку ».

Таким чином, Ленін говорить про різні типи централізації: тих, які тримаються на силі і свавілля бюрократії, феодальних, і заснованих на економічному розвитку, капіталістичних. Але і цей, останній, тип централізації теж, за Леніним, ще не найвищий. У 1910 р. Ленін писав про те, що «в Росії справа йде тільки ще про створення сучасного буржуазної держави, що буде схоже або на юнкерську монархію (у разі перемоги царизму над демократією), або на селянську буржуазно-демократичну республіку (у разі перемоги демократії над царизмом)...

Це питання історично ще не вирішене. Буржуазні революції в Росії ще не закінчені ». Істинно централізовану державу можливо тільки в майбутньому. Ленін вважав, що за будь-яких умовах централізоване велика держава «є величезний історичний крок вперед від середньовічної роздробленості до майбутнього соціалістичному єдності ». Ця ідея протиставлення самодержавного, чиновницького, бюрократичної держави і централізованого, буржуазного, яке виникає в епоху падіння абсолютизму, проглядається в багатьох ленінських роботах. Взагалі слід особливо відзначити, що Ленін не вживав стосовно «московського царству »термін« централізовану державу ».

У центрі уваги Леніна перебували проблеми революційного руху в Росії. Особливу увагу було приділено пролетарському етапу руху. Ленін дав оцінку передумов, характеру, рушійних сил російських революцій. При цьому революційні події та процеси в історії розглядалися як потужний творчий імпульс. Саме в контексті аналізу об'єктивних можливостей революційного перетворення Росії була оформлена концепція імперіалізму як монополістичного капіталізму, як вищої стадії капіталізму.

89. Принципи періодизації історичної науки

Принципи періодизації історичної науки

Є такий принцип як формаційний(суспільно-академічні формації), який розробили Маркс і Енгельс. Є 4 періоди, які в свою чергу діляться на етапи.

Періодизація:

І. Історіографія епохи феодальних відносин

ІІ. Історіографія періоду буржуазних відносин.

ІІІ. Радянська історіографія

IV. пострадянська історіографія

Періоди поділяються на такі етапи:

І. Історіографія епохи феодальних відносин:

1. етап нагромадження історичних знань (Х-ХVII ст)

2. перетворення цих знань в науку

3. виникнення нових напрямів: буржуазного і просвітницького, але домінує дворянська історіографія (д. п. XVIII ст. )

4. занепад дворянської і розвиток буржуазної історіографії (п. п. ХІХ ст).

ІІ. Історіографія періоду буржуазних відносин.

1. історіографія розвитку буржуазних відносин; виникнення нових напрямів(середина - кінець ХІХ ст. ):

- народництво;

- марксизм.

-криза в історичній науці(зневірилися історики в тому, що можна пізнати історичну науку - кінець ХІХ ст. - 1917р. )

ІІІ. Радянська історіографія

1. 1917 р. - сер. 30-х рр. . - українізація

2. сер. 30-х - сер. 50-х рр. . - процес формування культу Сталіна

3. сер. 50-х - кін. 80-х рр. . - ХХ з'їзд КПРС, період Брежнєва.

IV. пострадянська історіографія - з 1991 по сьогодні.

90. Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович (1788-1850)

Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович (1788-1850)

Син археографа, закінчив Московський університет, працював у батька в Москві в архіві, знав багато іноземних мов. Основна праця: «История Малой России»(1822 р. , 4 томи).

Подає 9 портретів українських гетьманів, 20 документів.

Характеристика роботи - з найдавніших часів до скасування гетьманства. Дуже солідна джерельна база для свого часу.

Проблеми:

- автохтонність українства.

- коротко про литовсько-польські часи

- були докладно описані 1654-1764 рр.

- чи не перший приділив увагу історії суспільної думки в Україні (І. П. Котляревський).

Має працю про Мазепу, доповідь Пушкіну по історії Пугачова.

Першу наукову працю «Росіянин при труні патріарха Гермогена» опублікував у 1806 р. У нарисі «Мандрівка до Молдавії, Волощини і Cербії» (1810) описав власні враження від закордонної подорожі 1808 р. Під час навчання в Московському університеті видав праці «Діяння славетних полководців і міністрів, які служили за царювання імператора Петра Великого» (у 2-х ч. , 1813); «Історичне зібрання списків кавалерів чотирьох російських орденів» (1814). На основі досліджень документів українських архівів створив фундаментальну працю «Історія Малої Росії від часу приєднання її до Російської держави за царя Олексія Михайловича до скасування гетьманства, із загальним вступом, додатком матеріалів і з портретами» (у 4-х ч. , 1822) -- перше фундаментальне наукове дослідження з історії України козацької доби, в якому, зокрема, дав оцінку діяльності ряду українських гетьманів та інших козацьких діячів, розглянув політичне, соціально-економічне становище, основні віхи національної культури України в минулому. Опублікував також «Думку про Малоросійського літописця» (1826), довідково-біографічні словники «Cловник визначних людей Російської землі» (у 5-ти ч. , 1836, 1848), «Життєписи російських генералісимусів і генерал-фельдмаршалів» (у 2-х ч. , 1840--1841). Автор історичного роману «Княжна Марія Меншикова» (1833), памфлету «Шемякин суд у XIX столітті» (1830--1834). Частину неопублікованих матеріалів історика (зокрема «Джерела малоросійської історії») видрукував у 1858--1859 рр. О. Бодянський.