Радянська індустріалізація на Донбасі: 1926-1938

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Радянська індустріалізація на Донбасі: 1926-1938

1. Взаємовідносини між робітничим класом і владою

В день прибуття з еміграції до революційного Петрограда В. Ленін двічі виступив у різних аудиторіях з програмними промовами, а потім звів їх основні положення в надруковані газетою «Правда» тези. Більша частина «Квітневих тез» була присвячена стратегії і тактиці ленінської партії в Російській революції, реалізація яких робила більшовицьких вождів цілковитими господарями в країні. Але в тезах формулювалося також двоєдине завдання на період після перетворення партії більшовиків в монопольно існуючу політичну силу. Мова йшла про розбудову держави-комуни і здійснення нею власної революції -- комуністичної. Побудована як інструмент диктаторської влади вождів, партія більшовиків мусила перетворитися на кістяк держави-комуни. Ця держава повинна була експропріювати під виглядом націоналізації «командні висоти» економіки, після чого перейти до соціально-економічних перетворень, які провадили до остаточної пролетаризації суспільства.

Комуністичні перетворення переслідували дві основні мети: індустріалізацію країни і створення на селі цілком підконтрольних владі великих господарств, в яких колишні селяни-власники мусили працювати як наймана робоча сила. Більшовицька модернізація повинна була створити економічний базис, на вершині якого з'являвся могутній військово-промисловий комплекс. Володіючи ним, вожді одержували засіб здійснення світової комуністичної революції незалежно від реального волевиявлення населення інших країн.

Комуністична модернізація не походила на однойменний процес в країнах Заходу, який був засобом утвердження демократичного суспільства. Вона була схожою на здійснювану самодержавною Росією вестернізацію, яка давала в руки імператорам військово-промисловий потенціал для здійснення на світовій арені імперіалістичної політики. Вестернізація завжди виступала у вигляді «революції згори», яку держава проводила методами насилля і терору. Навесні 1918 р., коли більшовики після остаточного утвердження при владі розпочали комуністичну революцію, В. Ленін закликав їх наслідувати першого російського імператора, який «не спинявся перед варварськими засобами боротьби проти варварства»¹.

Яким був встановлений Леніним політичний режим? Як складалися в умовах його існування відносини між владою і пролета- ризованими верствами суспільства, особливо з робітничим класом?

Передусім треба зазначити, що цей режим мав подвійну структуру. Влада радянських органів справді була робітничо-селянською, оскільки формувалася робітниками та селянами на виборах і складалася з представників цих класів.

Радянські органи не були тільки фасадом ленінської конструкції влади. В системі влади, облудно названої радянською, вони володіли управлінськими функціями в усій їх силі й сукупності. Проте за оболонкою (фасадом) радянських органів приховувалася не позначена в конституції влада більшовицького керівництва. Вибори в радянські органи не були вільними, тому що відбувалися під цілковитим контролем комітетів монопольно існуючої політичної сили -- партії більшовиків. Ця сила визначала також кандидатури в радянські органи влади. Нарешті, влада радянських органів була вторинною і цілком залежала від диктаторської за своєю природою влади партійних органів.

Перелік особливостей ленінського політичного режиму не вичерпується сказаним вище. Було б взагалі помилкою відділяти радянські органи влади від партійних. Вони не являли собою дві окремі політичні сили. Ради складалися з підпорядкованих залізній дисципліні членів партії, але були розбавлені добре перевіреними в парткомах безпартійними функціонерами. Безпартійні депутати своєю присутністю в радах повинні були замаскувати той незаперечний факт, що виконавські і представницькі органи радянської влади являли собою іншу форму існування державної партії.

Будучи цілком незалежними від суспільства, партійні органи все-таки мусили спиратися на певні суспільні верстви. Оскільки комуністична доктрина базувалася на запереченні приватної власності, соціальною опорою соціал-демократів-більшовиків, яких В. Ленін перейменував на комуністів, могли стати тільки пролетаризовані верстви суспільства. Мова йде про робітників, які завжди виступали як наймана робоча сила, і про селян, які були позбавлені засобів виробництва або володіли ними в такій обмеженій кількості, яка не дозволяла прогодуватися у власному господарстві.

Головною опорою більшовиків були згуртовані у великі колективи промислові робітники. Вивчаючи відносини радянської влади з робітниками, треба пам'ятати, що держава тримала їх в покорі, не зупиняючись навіть перед терористичними засобами впливу. Пролетарське походження не давало жодної гарантії безпеки тим, хто відхилявся від визначеної вождями генеральної лінії партії. Робітник з багаторічним стажем перебування в більшовицькій партії ставав у таких випадках опозиціонером, а позбавлений засобів виробництва селянин -- підкуркульником. Опозиціонерами і підкуркульниками займалася спеціально розбудована структура, яку можна було б назвати матеріалізованим втіленням диктатури вождів -- органи державної безпеки.

Разом з тим радянська влада робила все, що могла, аби поліпшити умови праці і повсякденного життя пролетаризованим верствам суспільства. У ситуації постійно виникаючих господарських криз, якими супроводжувалося здійснюване методом проб і помилок комуністичне будівництво, зробити умови життя для своєї соціальної опори владі було нелегко. Як правило, щось позитивне для робітників і пролетаризованих селян робилося за рахунок верств, позбавлених права обирати і бути обраними в ради робітничих і селянських депутатів через своє класове походження або неправильну щодо лінії партії поведінку. Це були різні категорії населення, але внаслідок позбавлення виборчих прав вони таврувалися одним колоритним російським терміном: «лишенці». Україномовний термін «позбавленці» якось не звучить...

Парадокс полягав у тому, що професійні революціонери, які після приходу до влади розбудовували комуністичний лад, складалися в основному з різночинців. Пролетарські елементи були представлені серед них в обмеженій кількості. Вождь партії В. Ленін, який з філігранною майстерністю розпалював в суспільстві класову війну, взагалі був спадковим дворянином, хоч приховував цей факт від суспільства.

Соціально-економічні перетворення 1920-30-х рр. розглядалися в радянській історіографії та пропаганді як колосальний злет духовної енергії народу, який після повалення самодержавства здійснив у найкоротші строки під керівництвом партії більшовиків кардинальну модернізацію відсталої економіки. У пострадянські часи тема модернізації виявилася перекритою, особливо в українській історіографії, темою репресій сталінського режиму. Однак проблема комуністичного будівництва вимагає комплексного вивчення обох тем -- радянської модернізації і сталінських репресій.

Індустріалізація країн і колективізація сільського господарства -- це паралельні напрями в комуністичному будівництві. Проте між ними існувала докорінна відмінність, обумовлена відсутністю у промисловості і наявністю в сільському господарстві приватної власності безпосередніх виробників на засоби виробництва. Держава виступала перед робітниками як колективний роботодавець-підприємець, який сплачував їм заробітну плату, сподіваючись, що вони працюватимуть не за страх, а за совість. Ця держава старалася показати робітникам, що якраз вони і є державою. Вона не шкодувала зусиль для втягнення їх у партію і профспілки, залучала їх через робітфаки й виші до управління виробництвом, брала на себе турботу про захист заробітної плати від інфляції, викликаної стрімкими темпами капітального будівництва. Використовуючи засоби масової агітації і пропаганди, керівники партії закликали робітничий клас підтримати генеральну лінію на індустріалізацію. Вони запевняли, що індустріалізація має врятувати країну від повторної воєнної інтервенції, від перетворення її на колонію імперіалістичного Заходу. Для багатьох робітників, у пам'яті яких іще залишалися свіжими спогади про виснажливу шестирічну смугу воєн, така агітація була, як правило, переконливою.

2. Зростання робітничого класу і розвиток промисловості

2.1 Донбас: територія і населення

Сучасний Донбас у складі України поділений на дві області -- Донецьку і Луганську. Цей поділ зберігається без змін майже вісім десятиліть. Натомість під час сталінської «революції згори» адміністративно-територіальний поділ України постійно змінювався.

Зміни почалися навіть раніше: перша пореволюційна адміністративно-територіальна реформа відбулася у 1923 р. Тоді волості були укрупнені в райони, а повіти в округи. На території Донбасу утворилося шість округів -- Артемівський, Луганський, Маріупольський, Сталінський, Старобільський і Шахтинський. У 1925 р. Шахтинський округ за рішенням ЦК РКП(б) передали у підпорядкування Північно-Кавказького краю.

Під час підготовки реформи 1923 р. існувала думка остаточно покінчити з дореволюційним поділом, тобто ліквідувати й губернії. Цьому перешкодив голова уряду УСРР Х. Раковський, який вважав, що розширення об'єктів управління до чотирьох десятків округів надто ускладнить роботу центральних партійних і радянських установ. Проте наступник Раковського В. Чубар погодився на ліквідацію губерній, і з 1925 р. в Україні встановилася триступенева структура управління (центр-округ-район).

Після переходу до суцільної колективізації селянських господарств сільський район перетворився в найбільш відповідальну ланку адміністративного управління. Ця ланка потребувала зміцнення, передусім у кадровому відношенні. У політичному звіті ЦК ВКП(б) XVI партз'їзду (червень-липень 1930 р.) Й. Сталін торкнувся цієї болючої проблеми. Формулюючи у своїй манері запитання, він тут же безапеляційно відповів на нього: «Що треба зробити, щоб забезпечити районні організації по всіх галузях нашої роботи достатньою кількістю потрібних працівників? Для цього треба зробити, принаймні, дві речі:

1. скасувати округи, які перетворюються в непотрібне середостіння між областю і районами і за рахунок окружних працівників, які звільняються, посилити районні організації;

2. зв'язати районні організації безпосередньо з областю (крайкомом, нац. ЦК)».

У Російській Федерації, де поряд з округами існували області і краї, перехід на триступеневу структуру управління дійсно допоміг зміцнити кадрами райони, наблизити партійний і радянський апарати до колгоспів. У національних республіках, де областей не створили, прийняте по доповіді Сталіна рішення XVI з'їзду ВКП(б) про ліквідацію округів означало перехід на двоступеневу структуру управління (центр-район). Це рішення було виправданим для невеликих за територією й населенням республік, але не для України. Однак партійно-радянське керівництво УСРР виконало його, не порушуючи перед Москвою питання про утворення областей замість округів, які підлягали ліквідації. Генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович тупо виконував рішення партійного з'їзду, не задумуючись про можливі наслідки. В. Чубар теж не висловив заперечень, хоч керував радянською вертикаллю влади, яка безпосередньо відповідала за поточне управління усіма сферами життя. Мабуть, йому було незручно наполягати на утворенні областей, оскільки п'ятьма роками раніше він підтримав пропозиції про ліквідацію губерній. Починаючи з вересня 1930 р. територія України була розподілена на 503 адміністративні одиниці, безпосередньо керовані з Харкова: Молдавську АСРР, 18 міст центрального підпорядкування і 484 сільські райони.

Районна ланка від реформи справді виграла. На зміцнення районів ЦК КП(б)У надіслав майже 14 тис. колишніх окружних працівників. Проте керувати сільськими районами із столиці республіки виявилося неможливо. Так-сяк справляючись з чотирма десятками округів, Харків не міг справитися з півтисячею об'єктів управління. В ЦК КП(б)У, Раднаркомі УСРР, Укрпрофраді та інших центральних установах стали виникати специфічні управлінські ланки по групах районів. Це не зарадило справі, а тільки призвело до глибшої дезорганізації.

Півтора роки діяльність центральних установ республіки була напівпаралізована безліччю дрібних проблем, які виникали в сотнях сільських районів. Нарешті, в лютому 1932 р. було прийнято рішення про створення п'яти областей, які за територією майже удвоє перевищували колишні губернії, -- Харківської, Київської, Одеської, Дніпропетровської та Вінницької. В районах Донбасу керівництво республіки не наважилося створити область, яка б взяла на себе управлінські функції колишньої Катеринославської губернії, і залишило управління за собою. Ця непослідовність, як швидко довело життя, виявилася необґрунтованою. Тому 2 липня 1932 р. ВУЦВК ухвалив рішення про утворення Донецької області у складі 17 адміністративно-територіальних одиниць, підпорядкованих центру, а також 13 районів Харківської і 5 районів Дніпропетровської областей.

На III Всеукраїнській партконференції у липні 1932 р. С. Косіор, В. Чубар, Р. Терехов та інші керівники республіки визнали, що через поспішність при проведенні адміністративно-територіальної реформи сільські райони виявилися, як вони обережно висловлювалися, «без достатнього керівництва» у найвідповідальніший момент становлення колгоспного ладуТретя конференція КП(б)У. 6-9 липня 1932 р. Стенографічний звіт. -- Харків, 1932. -- С. 8, 11, 73, 80.. Проблема, однак, не вичерпалася сама собою одразу після утворення областей. На лютневому (1933 р.) пленумі ЦК КП(б)У однією з причин катастрофічного спаду сільськогосподарського виробництва голова ВЦВК Г. Петровський назвав таку: «Про елементарні речі, які треба було повідомити ЦК або який-небудь інший радянський орган, тижнями і цілими місяцями ми не могли дізнатися в районі. Наші організовані області далеко не справно працюють. У минулому році в поїздці по Донецькій області я бачив, як обласні організації не охопили ще район у відношенні керівництва, не налагодили цю справу так, щоб село відчуло керівну роль партії»Див.: Кульчицький С.В. Ціна «великого перелому». -- К., 1991. -- С. 161..

Новоутворена Донецька область була найбільшою за територією в Україні. На початок 1937 р. вона складалася з 13 міст обласного підпорядкування (включаючи села у підпорядкуванні відповідних міськрад), 25 сільських районів, підпорядкованих безпосередньо області, і 18 районів, підпорядкованих Старобільському округу. Відновлення Старобільського округу після утворення області пояснювалося економічною специфікою об'єднуваних ним сільських районів. Старобільський округ був суто сільськогосподарським, а під історичним кутом зору -- продовженням Слобідської України. Між 1926 і 1937 рр. населення області змінювалося таким чином:

Ці дані показують різну динаміку чисельності населення у міжвоєнному десятиріччі. На території десяти міськрад кількість населення зросла більше, ніж удвічі, а у трьох інших -- більше, ніж у півтора рази. Донецькі міста швидко розвивалися, вбираючи в себе робочу силу із зовні. В сільських районах, підпорядкованих безпосередньо області, зростання населення було менш переконливим, а у 8 районах з 25 кількість жителів зменшилася. Там, де населення зростало, розвивалася кам'яновугільна промисловість, знову-таки вбираючи робочу силу іззовні. А у 17 сільських районах Старобільського округу населення зменшилося, причому у восьми з них -- майже наполовину. Лише Станично-Луганський район виявив слабку тенденцію до зростання. Ці суто аграрні райони втрачали людей внаслідок депортації або загибелі під час колективізації і Голодомору, меншою мірою -- завдяки відпливу робочої сили на промислові підприємства.

Між 1926 і 1937 рр. сукупна чисельність населення Донецької області істотно змінилася Всесоюзная перепись населения 1937 года: общие итоги. Сборник документов и материалов. -- М., 2007. -- С. 46, 47, 52, 53, 58, 59. Ці дані незначною мірою відрізняються від даних, наведених у попередній таблиці.:

Перепис 1937 р. більш точний, ніж проведений замість нього Всесоюзний перепис 1939 р. Тому зміни в чисельності населення варто визначати за переписом 1926 р. і «репресованим» переписом 1937 р. Бачимо, що населення області за десятиріччя зросло в півтора рази. Це найбільший в Україні темп росту. Зростання спостерігалося і в Дніпропетровській області (на 5,4%), але в усіх інших областях чисельність населення скоротилася внаслідок Голодомору 1932-1933 рр.

Чисельність чоловіків у сільській місцевості Донецької області скоротилася на третину. Частково скорочення було викликане урбанізаційними процесами, але в основному -- Голодомором. Порівняно високі темпи зростання міського населення пояснювалися притоком робочої сили в донецьку промисловість з інших областей України і з інших республік СРСР. Приток перекрив заподіяні Голодомором втрати місцевого населення.

Населення великих міст Донецької області (з чисельністю понад 50 тис. жителів наприкінці 1930-х рр.) зростало між переписами 1926 і 1937 рр. таким чиномТам само. -- С. 65.:

Число міст з населенням понад 50 тис. жителів зросло в Донецькій області з 4 до 12. Кількість людей в містах, де розміщувалися новобудови перших п'ятирічок, зростала особливо швидко. Рекордсменами в Україні за темпами зростання були Краматорськ (7,6 рази) і Горлівка (4,5 рази). Подібні темпи спостерігалися тільки в сусідній Дніпропетровській області, де населення Дніпродзержинська за десятиріччя збільшилося в 4,5 рази, а Запоріжжя -- в 4,4 рази. Це й не дивно. В обох областях, які входили до складу дореволюційної Катеринославської губернії, формувався єдиний економічний район (з 1960-х рр. відомий як Донецько-Придніпровський). Проте міста Донецької області у міжвоєнну добу розвивалися більш динамічно. Область мала п'ять міст з потроєною за десятиріччя чисельністю населення, тоді як Дніпропетровська -- тільки одне (Кривий Ріг). В інших областях України -- не було жодного.

Завершальним акордом в динаміці адміністративно-територіального поділу Донеччини стало формування у червні 1938 р. двох окремих областей -- Сталінської з центром в Сталіно (після перейменування в Донецьк у 1961 р. -- Донецької) і Ворошиловоградської (після повернення обласному центру історичної назви в 1990 р. -- Луганської). Поділ Донбасу ставить питання про те, в яких пропорціях розподілилося його населення між двома новоутвореними областями. Для відповіді треба скористатися матеріалами Всесоюзного перепису населення 17 січня 1939 р.

Не підлягає сумніву, що організатори цього перепису допустили переоблік населення, намагаючись захиститися від звинувачень в недообліку, яких зазнали керівники перепису 6 січня 1937 р. Однак за підрахунками фахівців, переоблік не перевищував 2,9 млн. осіб (1,7% від загальної чисельності зареєстрованого населення)¹. В масштабі однієї області можна говорити про переоблік в кілька десятків тисяч осіб. Переважна частка збільшеної чисельності населення у порівнянні з даними перепису 1937 р. припадає на природний та механічний прирости за 1937-1938 рр. Таблиця, що наводиться, дає уявлення про те, як населення українського Донбасу розподілилося в 1938 р. між двома областями (за переписом 1939 р.):

Отже, людський потенціал розподілився між двома областями у співвідношенні двох третин (Сталінська обл.) до однієї третини (Ворошиловградська область). Сільське населення розподілялося приблизно порівну.

Зростання робітничого класу

Чисельність робітників і службовців в економіці Донбасу зростала за період 1928-1936 рр. в таких пропорціяхИстория рабочих Донбасса. Том 1. -- К., 1981. -- С. 250.:

Перша закономірність, яка кидається в очі: темпи зростання кількості працюючих у промисловості виявилися найменшими. Більш динамічно розвивалися капітальне будівництво і транспорт. Високі темпи зростання показали галузі, які раніше в Донбасі були зовсім нерозвинутими -- освіта і охорона здоров'я. І, нарешті, кількість працюючих в радгоспах і МТС зросла в 12,9 рази. У 1928 р. машинно-тракторних станцій ще не існувало, а мережа радгоспів була малорозвинутою.

Розглянемо тепер структуру промислових робітників Донбасу, задіяних у великій і дрібній (районній, кооперативній, колгоспній) промисловості. Наводяться середньорічні дані про чисельність робітників в 1937 р. разом з кількістю підприємств, на яких вони працювали. Дані зазначені не тільки по Донбасу в цілому, а й по двом областям, на які була поділена Донецька область в 1938 р.:

Питома вага робітників великої промисловості у промисловому виробництві України складала 83% проти 17% робітників дрібної промисловостіЛенінський план соціалістичної індустріалізації та його здійснення на Україні. -- К., 1969. -- С. 152.. Натомість на Донбасі це співвідношення ще виразніше виступало на користь великої промисловості -- 95,7% проти 4,3%. Підприємства дрібної промисловості займалися майже виключно виробництвом продукції для задоволення повсякденних потреб населення, і якраз ці галузі були розвинуті на Донбасі найменше.

Галузева структура робітників Донбасу, задіяних у великій та дрібній промисловості, у 1937 р. була такою (теж з розподілом відповідних даних по двох областях, утворених роком пізніше)Шаталина Е.П. Развитие социальной структуры рабочего класса Украинской ССР (30-е годы). -- С. 211-214.:

Сукупна чисельність робітників у п'ятьох взаємопов'язаних галузях важкої індустрії Донбасу становила 489,1 тис. осіб, тобто 79,5%. Це -- кам'яновугільна, металургійна, машинобудівна, хімічна (з коксохімією) галузі промисловості і електроенергетика. На них ми й зупинимося в подальшому аналізі промислового розвитку. Наведені дані засвідчують однорідність промислової структури Сталінської і Ворошиловградської областей. Це означає, що поділ Донецької області не був обумовлений економічними причинами (так само, як вилучення з підпорядкування Україні в 1925 р. Шахтинського округу).

Промисловість Донбасу, як і вся радянська, розвивалася переважно екстенсивним шляхом, тобто приріст продукції досягався не стільки за рахунок підвищення продуктивності праці, скільки введенням нових потужностей і залученням додаткової робочої сили. Внаслідок високих темпів капітального будівництва у промисловості країна швидко подолала безробіття, а в роки другої п'ятирічки почав відчуватися дефіцит робочої сили. Долаючи його, влада розгорнула агітаційну кампанію по залученню жінок у промисловість. Кампанія проводилася під гаслами звільнення жінок від домашнього рабства і перетворення їх на повноцінних громадянок радянського суспільства. Певний резон у цьому був, але влада насправді бажала розв'язати два взаємопов'язаних завдання: залучити у промисловість додаткову робочу силу і створити економічні умови для обмеження заробітків чоловічої частини робітничого класу. До революції і навіть в роки непу робітник одержував заробітну плату, яка була достатня для прогодування сім'ї. Залучення жінки у виробництво створювало додатковий доход для сім'ї, оскільки зарплата чоловіка стала явно недостатньою для підтримання мінімального життєвого рівня.

Внаслідок того, що промисловість розвивалася здебільшого екстенсивно, в ній переважала ручна праця. Це означало, що в галузях важкої індустрії праця вимагала значних фізичних зусиль. Отже, у промисловості Донбасу можливості застосування жіночої праці були обмеженими.

Тим не менш, керівники центральних відомств, яким тепер підпорядковувалася важка індустрія Донбасу, наполягали на втягненні жінок у виробничий процес. Наказом по Наркомату важкої промисловості від 2 квітня 1934 р. перед партійними і профспілковими органами Донбасу було поставлене завдання прискорити залучення жінок у виробництво. Це завдання було поставлене на планову основу, і виконання планів контролювалося. Профспілки почали вивчати умови праці на всіх підприємствах з метою виявлення можливостей для заміни чоловіків жінками. За роки другої п'ятирічки у велику промисловість Донбасу прийшло 34 тис. жінок, що складало 51% загального приросту робочої сили (у першій п'ятирічці -- 33%)\

Питома вага жінок в другій п'ятирічці особливо зросла у вугільній промисловості -- з 20,4% у 1933 р. до 26,3% в 1936 р. Це було пов'язане з досить великими зрушеннями в механізації трудомістких процесів на шахтах. Серед машиністів електровозів питома вага жінок зросла з 28% у 1932 р. до 66% в 1936 р., робітників на конвеєрі -- з 8 до 70%, робітників на лебідці -- з 32 до 66%Лихолобова З.Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928-1937 гг.). -- Донецк, 1978. -- С. 107.Цукерник А.Л. Производительность труда и численность трудящихся в ка-менноугольной промышленности Донбасса. -- Харьков, 1940. -- С. 78..

Співвідношення чоловіків і жінок серед працівників великої промисловості Донбасу у 1936 р. виявилося таким:

Ця таблиця добре ілюструє становище жінок на виробництві. Вони становили чверть робочої сили з відхиленнями від цієї константи за категоріями працівників: майже половина серед молодшого обслуговуючого персоналу і третина серед службовців, але менше 8% серед інженерно-технічного персоналу.

Національний склад робітників Донбасу можна визначати тільки за вибірковими, але досить репрезентативними обстеженнями. До революції і в роки непу у новому поповненні переважали вихідці з центральних губерній Росії. Тому за обстеженням 1926 р. на першому місці серед робітників знаходилися росіяни (51%), на другому -- українці (40%), а серед інших найбільш чисельними були поволзькі татари, білоруси, євреї. В цей час ще залишалися й китайці, завезені сюди за контрактом під час Першої світової війни. Через 8 років ситуація відчутно змінилася. За даними на серпень 1934 р. національний склад працівників області був таким:

Через те, що в роки індустріалізації робоча сила на Донбасі поповнювалася переважно за рахунок прилеглих областей, частка українців в складі робітників і навіть інженерно-технічних працівників стала переважаючою. Сукупна частка українців і росіян дійшла до 94%, хоч Донецька область залишалася найбільш багатонаціональною серед областей України.

Чисельність робітничого класу зростала за рахунок різних джерел. У першій п'ятирічці головна роль в поповненні належала селянам. Проте його лави зростали й за рахунок місцевої робітничої молоді, вихідців з сімей службовців, кустарів, ремісників, торгівців. П'ять окружних й десять районних бірж праці укладали під патронатом Наркомату праці УСРР договори з трестами і промисловими об'єднаннями на поставку робочої сили. На початку першої п'ятирічки діяло 22 генеральних договори з Донвугіллям, Південсталлю, правлінням Донецької залізниці. На їх підставі укладалися конкретні договори між біржами праці і господарськими організаціями. Наприкінці 1930 р. безробіття було ліквідоване, і біржі праці реорганізувалися у відділи обліку, розподілу й підготовки робітничих кадрів.

Промисловість Донбасу в першій п'ятирічці не могла виконувати встановлені плани через гострий дефіцит робочої сили. На початку 1930 р. дефіцит кваліфікованих шахтарів дорівнював 30 тис. осіб, а ближче до осені з басейну пішло 55 тис. робітників збирати урожай. У постанові від 21 серпня 1930 р. Рада праці і оборони визнала становище у вугільній промисловості загрозливим і зобов'язала Наркомат праці СРСР негайно завербувати і спрямувати в басейн 25 тис. селян. Одночасно за підказкою більшовицького керівництва ЦК ВЛКСМ оголосив мобілізацію 30 тис. комсомольців. Всеукраїнський комітет профспілки робітників сільського господарства і лісу оголосив серпневий похід 10 тис. наймитів на ДонбасЛихолобова З.Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928-1937 гг.). -- С. 25-26.. В цілому за 1930 рік вдалося мобілізувати у вугільну промисловість Донбасу 82 тис. нових робітників. Однак не більше половини з них залишилося працювати на шахтах постійноТам само. -- С. 26..

У першій половині 1931 р. попит підприємств Донбасу на робочу силу ще більше зріс у зв'язку з розгортанням капітального будівництва на шахтах, заводах і новобудовах. Шахти вимагали 67 тис. нових робітників. На металургійних заводах невистачало 4700 робітників провідних професій. Азовстальбуд був забезпечений кадрами на 87%, Краммашбуд -- менш ніж наполовину. Плани вербування робочої сили органами Наркомату праці виконувалися лише наполовинуТам само. -- С. 26-27..

1 липня 1931 р. газета «Правда» опублікувала постанову ЦВК і РНК СРСР «Про відхідництво», яка радикальним чином розв'язувала назрілу проблему. Постанова накреслювала ряд важливих пільг для колгоспників і колгоспів, які надавали підприємствам робочу силу. Підприємства зобов'язувалися надавати технічну допомогу колгоспам-донорам: забезпечувати їх ремонтними матеріалами, запчастинами, транспортними засобами. Сім'ї відхідників одержували допомогу від колгоспу. Госпоргани мусили забезпечувати відхідників житлом і продовольством, оплачувати їхній проїзд до місця роботи.

Були визначені райони вербування для промисловості Донбасу. Безпосередньо в Донбасі їх налічувалося 18, в інших регіонах -- 43. У радянських, господарських і профспілкових органах утворювалися вербувальні організації з постійними уповноваженими в районах вербуванняПравда (Москва). -- 1931. -- 22 августа.. Апарат числом в 475 вербувальників розподілявся по регіонах країни так: 153 -- в Центральній чорноземній області, 91 -- в Татарстані, 90 -- в Україні, 74 -- в Білорусії, 48 -- в Західній областіЛихолобова З.Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928-1937 гг.). --

С. 28..

До початку 1932 р. промисловість Донбасу була укомплектована кадрами, однак закріпити їх на виробництві не вдалося. В останньому кварталі 1932 р. в Україні, ЦЧО, Білорусії і Татарстані було навербовано понад 30 тис. робітниківТам само. -- С. 30.. Поряд з оргнабором використовувався й традиційний метод набору «від воріт». За 8 міс. 1932 р. так було набрано на шахти близько 30% загальної кількості прийнятих, а на металургійні заводи -- понад 35%Там само. -- С. 33..

В другій п'ятирічці характер поповнення робітничого класу зазнав істотних змін. Тепер потреби в робочій силі задовольнялися головним чином не вербувальними операціями, а за рахунок випускників шкіл фабрично-заводського навчання або членів сімей місцевих робітників. Селянство залишалося важливим джерелом поповнення робочої сили, але вже не визначальним. Навесні 1936 р. профспілки провели перепис, який охопив 36 тис. шахтарів на 34 шахтах Донецької області. Він показав, що вихідці з села серед шахтарів, які почали працювати на шахтах в 1933-1936 рр., складали близько половини, а серед тих, хто прийшов на шахти тільки в 1936 р. -- 33%Там само. -- С. 104..

2.2 Структура донецької промисловості

донбас населення робітничий капіталовкладення

Будівельна програма першої п'ятирічки вимагала багатомільярдних капіталовкладень. В Україні капіталовкладення в основні промислово-виробничі фонди по групі А становили за 1921-1928 рр. 695,5 млн. руб., за 1929-1935 рр. -- 7384,3 млн., а всього за 19211935 рр. -- 8043,8 млн. руб. Отже, в роки індустріалізації українська промисловість групи А використала 91,8% сукупних капіталовкладень за весь період 1921-1935 рр. Капіталовкладення по групі Б становили за 1921-1928 рр. 101,4 млн. руб., а за 1929-1935 рр. -- 821,6 млн., а всього за 1921-1935 рр. -- 923 млн. руб.Кульчицький С.В. Участь робітників України у створенні фонду соціалістичної індустріалізації. -- С. 142. Отже, за роки індустріалізації промисловість групи Б використала 89,0% сукупних капіталовкладень за весь період 1921-1935 рр. Переважну частку капіталовкладень (86,7% в роки непу і 90% в роки індустріалізації) поглинали галузі важкої індустрії, представлені в групі А. Найбільше коштів виділялося на капітальне будівництво в галузях, що забезпечували технічну реконструкцію народного господарства -- для електроенергетики, машинобудування, металургії.

Територіальна структура капіталовкладень в роки перших п'ятирічок не зазнала будь-яких змінЛенінський план соціалістичної індустріалізації та його здійснення на Україні. -- К., 1969. -- С. 159.:

Донецько-Придніпровський район (до якого слід додати Харківську область), був найбагатшим на природні ресурси та висококваліфіковану робочу силу. Тому зрозумілим є високий ступінь концентрації в ньому загальнореспубліканських капіталовкладень.

Порівняно невелика частка Південно-Західного району (Київська, Вінницька, Чернігівська області) в капіталовкладеннях пояснювалася його близькістю до кордону. Частка Південного району (Одеська область і Молдавська АРСР) в капіталовкладеннях приблизно відповідала його питомій вазі в населенні і економіці республіки.

В Україні налічувалося 11 підприємств важкої індустрії, у розбудову або реконструкцію кожного з яких було вкладено від 1926 до початку 1936 рр. понад 100 млн. руб. Список їх виглядав так (з позначенням обсягу капіталовкладень в млн. руб.)Кульчицький С.В. Більшовицькі методи «навздогінної» модернізації (1929-1938) // Економічна історія України. Том 2. -- К., 2011. -- С. 267.:

Дніпропетровська область

Дніпропетровський трубопрокатний завод -- 160

Дніпроалюмінбуд -- 169

Дніпропетровський металургійний завод -- 240

ДніпроГЕС (перша черга) -- 250

Криворіжсталь -- 252

Запоріжсталь -- 369

Донецька область

Комунарський металургійний завод -- 149

Ворошиловградський паровозобудівний завод -- 216

Краммашбуд -- 291

Азовсталь -- 292

Макіївський металургійний завод -- 295

Сукупна вартість найбільших будов Дніпропетровської області (за тогочасним адміністративно-територіальним поділом вона включала й Запорізьку область), дорівнювала 1440 млн. руб., тоді як Донецької -- 1243 млн. руб. Потрібно, однак, зазначити, що основою економіки Донбасу була кам'яновугільна промисловість, у розбудову якої за період 1921-1935 рр. було вкладено 1236 млн. руб.Ленінський план соціалістичної індустріалізації та його здійснення на Україні. -- С. 154. Цей мільярд з гаком розійшовся по десятках шахт.

Донбас і Придніпров'я з дореволюційних часів об'єднувалися в один економічний район. Якщо проаналізувати загальносоюзний список підприємств важкої індустрії, у розбудову або реконструкцію кожного з яких було вкладено за роки індустріалізації понад 100 млн. рублів, то цей економічний район з 11 новобудовами займав перше місце. На другому місці з сімома новобудовами перебував Уральський регіон, шість новобудов були розташовані в Центральній Росії, по дві -- під Ленінградом, у Середній Азії і Східному СибіруКульчицкий С.В. Внутренние ресурсы социалистической индустриализации СССР (1926-1937). -- К., 1979. -- С. 226..

За роки індустріалізації докорінно змінилося співвідношення між великою та дрібною промисловістю в загальному промисловому виробництві України. По валовій продукції динаміка змін виглядала такТам само. -- С. 152.

Народне господарство УСРР. Статистичний довідник. -- К., 1935. -- С. 53.:

Якщо на початку індустріалізації дрібна, тобто переважно кустарно-реміснича промисловість виробляла мало не третину всієї промислової продукції, то перед Другою світовою війною її питома вага скоротилася більше, ніж учетверо -- до 7,5%. Зміна співвідношення на користь великої промисловості засвідчувала високі темпи технічного прогресу. Слід пам'ятати, однак, що дрібна промисловість стовідсотково працювала на задоволення повсякденних потреб населення, тоді як переважна частка продукції кожної галузі великої промисловості призначалася для споживання інших галузей і, в кінцевому підсумку, для задоволення потреб військово-промислового комплексу, підприємства якого розміщувалися, як правило, за межами України.

Є можливість співставити продукцію як великої, так і дрібної промисловості Донецької області з іншими областями України. Абсолютні і відносні показники виглядали так (дані за 1933 р., валова продукція за цінами 1926/27 р.):

Наведені дані засвідчують істотну перевагу Донецької області по виробництву продукції великої промисловості над усіма іншими областями, не виключаючи найбільш розвинутих -- Харківської і Дніпропетровської. Ця перевага виглядатиме навіть більш переконливо, якщо згадати органічні недоліки незмінних цін 1926/27 р. як статистичного вимірника. Адже нова продукція включалася в загальний облік за цінами, що існували в рік її випуску. Це означає, що ціни на кам'яне вугілля, видобуток якого був основою промисловості Донбасу, завжди відповідали рівню 1926/27 р., тоді як ціни на швидко оновлювану продукцію машинобудування, яке становило основу промисловості Дніпропетровської і Харківської областей -- пізнішому, більш високому рівню. Роки індустріалізації характеризувалися істотною інфляцією, яка діяла на оптові ціни промисловості в бік підвищення.

За обсягом продукції дрібної промисловості Донецька область істотно поступалася Київській і Харківській, перебуваючи на одному рівні з Одеською та Вінницькою. У Молдавській автономії велика промисловість перевищувала дрібну по валовій продукції тільки в 5 разів, у Вінницькій області -- в 7 разів, у Київській -- в 13 разів. Натомість у Харківській області велика промисловість давала в 26 разів більше продукції, ніж дрібна, а в Дніпропетровській -- в 28 разів більше. Донецька область і тут була поза конкуренцією: в ній продукція великої промисловості перевищувала дрібну в 52 рази.

2.3 Зростання основних галузей важкої промисловості

Економічне значення Донбасу визначалося наявністю великих запасів високоякісного вугілля, густою мережею шахт, де воно видобувалося, і залізниць, якими перевозилося на місцеві металургійні заводи і в усі регіони країни. Напередодні Першої світової війни Донбас давав 87% загальноімперського видобутку вугілля. Довоєнний рівень вуглевидобутку був перевищений в 1927/28 господарському році, але питома вага басейну в загальносоюзному вуглевидобутку скоротилася до 78% в цілому по Донбасу і до 68,2% по українському ДонбасуНародне господарство УСРР. Статистичний довідник. -- К., 1935. -- С. 95..

Відбудова і розбудова вугільного Донбасу була одним з пріоритетів центрального уряду в Москві. Технічна реконструкція старого Донбасу відбувалася шляхом концентрації вуглевидобутку в найбільш перспективних шахтах, поліпшення і оновлення їх устаткування, прискореного будівництва нових шахт.

У перші роки індустріалізації будувалися невеликі і середні шахти, які здебільшого повторювали за технікою виїмки вугілля дореволюційні проекти. В проектах того часу не передбачалося застосування принципово нового устаткування, запровадження повної механізації виробничих процесів. Для кожної шахти будувалася складна індивідуальна поверхня. В роки першої п'ятирічки у проектах уже передбачалася широка механізація основних процесів вуглевидобутку.

За першу п'ятирічку до ладу стало 53 шахти, за другу -- 40Яснопольский Л.Н. Каменноугольная промышленность Донецкого бассейна. -- Т. II. -- К., 1957. -- С. 8. У загальному підсумку враховано комбінат «Ростовуголь».. Завдяки реконструкції старих шахт і будівництву нових істотно зросли нові виробничі фонди, поліпшилася їх якість. Тому технічне переозброєння вуглевидобутку можна прослідкувати за наявністю основних механізмів, які перебували в експлуатації (на початок року)Народне господарство УСРР. Статистичний довідник. -- К., 1935. -- С. 98; УСРР в цифрах. Статистичний довідник. -- К., 1936. -- С. 73, 77; Нариси розвитку народного господарства Української РСР. -- К., 1949. -- С. 386.:

Вирішальною ділянкою технічної реконструкції шахт був забій. Зрушення, які відбувалися в ньому, знайшли своє відображення перш за все в системі розробок. Переважання пологого і похилого падіння пластів (79,5% усього добування) і відносно невелика їх потужність (від 0,6 до 1,8 м при середній динамічній потужності 0,93 м) сприяли розвитку механізації виймання вугілля важкими врубовими машинамиУголь (Москва). -- 1935, № 123. -- С. 25..

У шахтах, де розроблялися пологі пласти, ефективному використанню врубової машини перешкоджав короткий забій: на його зарубку йшла незначна частина всього робочого часу, і тому врубова машина простоювала. Це привело до необхідності збільшення довжини забою пологих пластів. На Донбасі середня довжина лави збільшилась з 48 м у 1927/28 р. до 70 м у 1932 р.Зворыкин А.А. Реконструкция каменноугольной промышленности. -- М., 1934. -- С. 61.

Механізація зарубки вугілля на крутих пластах проводилася за допомогою відбійних молотків. Пневматичні відбійні молотки застосовувалися тільки на крутих пластах з неякісними боковими породами і великим газовідділенням, тобто там, де використання врубових машин зустрічало технічні труднощі.

За станом на 1933 р. вугілля було видобуто за допомогою:

важких врубових машин -- 53,2% від сукупного обсягу видобутку;

легких врубових машин -- 0,5%;

відбійних молотків -- 10,8;

інших механізмів -- 12,8;

всього механізмами -- 77,0;

ручний видобуток -- 23,0.

На кінець другої п'ятирічки (1937 р.) за допомогою механізованої зарубки на Донбасі було видобуто вже 90% вугілля (проти 77% в США, 84,7% в Німеччині, 51% у Великій Британії)Угольная промышленность СССР. К сорокалетию Великой Октябрьской социалистической революции. -- М., 1957. -- С. 207.. Зростання рівня механізації зарубки стало початком удосконалення всього процесу добування вугілля.

Раціональним використання врубової машини могло бути лише за умови механізації інших процесів вуглевидобутку. У зв'язку з цим впроваджувалася, зокрема, скреперна і конвеєрна доставка вугілля в лаві до навантажувальної площадки. Це допомогло ліквідувати розрив між механізованою зарубкою і менш механізованою доставкою на пологих пластах. До 1936 р. доставка була механізована на 87,5%Итоги переписи забоев и оборудования угольной промышленности. -- М., 1936. -- С. 14..

Вузьким місцем залишалася відкатка вугілля. На корінних штреках механізована відкатка у 1935 р. становила 39,8%, у той час як механізоване добування досягло 80,2%, а доставка -- 87,5%Там само. -- С. 10, 14, 18..

Видобуток вугілля на українському Донбасі зріс з 24,8 млн. тонн у 1938 р. до 39,3 млн. тонн у 1932 р. Однак план першої п'ятирічки галузь виконала тільки на 85%Индустриализация СССР (1929-1933). Документы и материалы. -- М., 1970. -- С. 179.. Прорив 1932-1933 рр., викликаний передусім Голодомором, вдалося ліквідувати тільки в 1934 р., коли Донбас виконав виробничу програму на 104% і дав 60,016 млн. тонн вугілляОрджонікідзе Г.К. Статті і промови. -- К., 1960. -- С. 588.. У 1935 р. Донбас також виконав планове завдання: було видобуто 68,9 млн. тонн вугілля проти плану у 68 млн. тоннСоціалістична Україна. Статистичний збірник. -- К., 1937. -- С. 24.. Проте в наступні роки кам'яновугільна промисловість знову опинилася у прориві (результат Великого терору), і в другій п'ятирічці недовиконала план на 2%Гудзенко П.П., Кульчицький С.В., Шаталіна Є.П. Трудові почини робітничого класу 1921-1937 (на матеріалах Української РСР). -- К., 1980. -- С. 199..

У розрахунку на душу населення видобуток вугілля в Україні підвищився з 836,3 кг у 1913 р. до 2257 кг у 1938 р., тобто на 169,9% (у 1926/27 р. він дорівнював 756,8 кг). Ці темпи зростання були невеликі порівняно з іншими галузями промисловості, але виявилися достатніми, щоб наблизити душові показники виробництва по Україні до провідних країн Заходу. У 1937 р. душовий видобуток вугілля становив: у США -- 3429 кг, в Англії -- 5165, у Німеччині -- 3313, у Франції -- 1065 кгСоциалистическое строительство Союза ССР (1938-1948 гг.). Статистический сборник. -- М., Ленинград, 1939. -- С. 50..

Динаміка видобутку вугілля (в переводі на кам'яне) в Україні порівняно з провідними країнами Заходу була такою (в млн. тонн)Ленінський план соціалістичної індустріалізації та його здійснення на Україні. -- С. 165.:

На тлі інших країн темпи зростання вуглевидобутку в Україні зростали досить переконливо. Щоправда, невисокі темпи зростання або навіть падіння видобутку вугілля у розвинутих країнах світу визначалися зовсім не стагнацією промисловості, а, навпаки, її розвитком із залученням більш прогресивних енергоносіїв, передусім -- нафти.