Підготовка, хід та рішення Паризької міжнародної конференції. Становлення Версальської системи (1919-1920-й роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Підготовка, хід та рішення Паризької міжнародної конференції. Становлення Версальської системи (1919-1920-й роки)

План

1. Геополітичні наслідки Першої світової війни

2. В. Вільсон про перебудову післявоєнного світу і ролі в ньому США

3. Ллойд-Джордж і британська політика «рівноваги сил»

4. Паризька міжнародна конференція: організація, відкриття та діяльність

5. Утворення Ліги Націй, її структура та повноваження

6. Паризька конференція та Німеччина. Версальський мирний договір

7. Мирні договори із союзниками Німеччини: Австрією, Угорщиною, Болгарією і Туреччиною

1. Геополітичні наслідки Першої світової війни

За значенням і наслідками Першу світову війну можна вважати відповідним рубежем між XIX та XX ст. Вона виявилась великим та могутнім «режисером», який надзвичайно масштабно прискорив і урізноманітнив хід світової історії. Власне, 1918 рік (рік завершення війни) підвів риску під загальним розвитком XIX століття і відкрив шлях процесам, притаманних XX століттю:

. Перша світова війна спричинила трансформацію вільного капіталу, а саме: перехід до державного регулювання економічних та соціальних відносин та набуття капіталістичною системою «соціалізованого характеру»;

. сформувалася нова система міжнародних відносин якщо до цього упродовж століть домінувала в Європі австро-угорсько-німецька коаліція, то тепер же після 1918 року сформувалось декілька центрів сили - в Європі англо-французька коаліція, на Далекому Сході та Азіатсько-Тихоокеанському регіоні - Японія та СІНА; на Американському континенті - безроздільно лише США. Отже, створювався багатополярний світ, багатополярна світова система міжнародних відносин;

. Змінилася геополітична ситуація в Європі та світі - розпад Російської, Австро-Угорської, Німецької та Османської імперій й поява на їхніх територіях нових держав: Польщі, Чехословаччини, Австрії, Угорщини, Югославії, Литви, Латвії, Естонії. У 1914 році в Європі правила 41 царська династія, а на початок 1920-х років їх залишилось 17. Близько 3/5 царських родин були зметені війною і революціями;

. Початок національного та національно-визвольного руху як в окремих країнах, так і в колоніях;

. Нова роль США у світовій політиці та економіці, за роки війни вони перетворились у першокласну світову державу, яка прагне світового лідерства;

6) Війна позначилася на політичному та громадському житті країн світу, передусім європейських - відбулися революції в Росії, Німеччині, Угорщині, Австрії, Фінляндії;

2. В. Вільсон про перебудову післявоєнного світу і ролі в ньому США

Сполучені Штати, завоювавши світове економічне лідерство та перетворивши провідні європейські держави у своїх боргів (Англія та Франція заборгували СІНА - 11 млрд. доларів; до Першої світової війни США були боржником європейських держав), намагалися забезпечити собі політичну гегемонію у ' віті, що суперечило інтересам і планам Великої Британії та Франції. Нагадаємо, що людські втрати США у війні склали 16 тис, осіб, з них половина померла від пандемії грипу. Це друге місце з кінця у списку воюючих країн. Водночас війна спричинила промисловий, сільськогосподарський та торгівельний бум у Штатах, оскільки вони перетворилися у провідного постачальника амуніції, сировини, палива та продовольства для європейських країн. На частку США по завершенні війни припадало 75 відсотків світового видобутку нафти, 50 - вугілля, 85 -- виробництва автомобілів, 50 - світового запасу золота. Вони посіли перше місце за експортом товарів та капіталів.

1914 року Вільсон говорив: «США не мають честі бути господарями світу, але їм належить честь нести плачене світло свободи, справедливості»; у 1917 - «існують американські принципи і американська політика, ми стоїмо тільки за них. Вони є принципами всього людства і повинні восторжествувати». Нарешті, ще один красномовний вислів американського президента: «Перед нами постало завдання фінансувати весь світ, а той, хто дає гроші, повинен навчатися управляти світом».

Програма миру, яку запропонував президент США В.Вільсон, дістала назву «14-и пунктів». Окрім статей, що віддзеркалювали особливі пріоритети США, а саме: свободу судноплавства, усунення економічних бар'єрів у торгівлі, інші пропонували демократичний варіант післявоєнного мирного врегулювання, навіть нову систему міжнародних відносин. «14 пунктів» проголошували скорочення національних озброєнь, звільнення російських територій та право Росії на власний вибір політичного розвитку, повернення Франції Ельзасу та Лотарінгії, виправлення за національною ознакою кордонів Італії, автономію народам Австро-Угорщини, суверенітет турецьких територій, створення Польської держави та Ліги Націй.

Американську програму миру не можна вважати однозначною та стандартною. Американські історики і тоді, і зараз, характеризують її як один з провідних документів американської історії, як документ альтруїзму, миролюбства, що СІЛА не мали загарбницьких планів, що вони прагнули встановити новий світовий порядок на принципах свободи, демократії та справедливості.

Насправді ж, США переслідувати свою власну мету - встановити новий світовий порядок, в якому Сполучені Штати відіграли б провідну роль, тому вони не прагнули перерозподілу території, колоній. їм потрібна була світова гегемонія (ліквідація таємних договорів, в укладенні яких вони не брали участі; ліквідація митних бар'єрів; принцип «відкритих дверей» та «рівних можливостей - особливо щодо Китаю» і створення Ліги Націй під своєю орудою).

Щоправда, В.Вільсон розумів необхідність змін, адже, на його думку, «справедливий мир і кращий порядок необхідні боротьби проти більшовизму». Власне, можна стверджувані, що «14пунктів» мають двоїстий характер, поєднуючи в собі, і ОДНОГО боку, принцип американського глобалізму, а з другого лібералізму: тобто гегемонія Америки і ліберальна альтернатива і як противага соціалізмові.

Європа чинила опір «месіанству» Америки. Прагнення і ПІЛ зустріли опір з боку Англії та Франції, які об'єдналися проти Вільсона. Але водночас Англія та Франція так само різко розходилися у питанні повоєнного статусу Німеччини.

Репрезентувати американську програму миру випало президенту США від демократичної партії Вудро Вільсону, який народився 28 грудня 1856 року у родині пресвітеріанського у штаті Віргінія. Виховувався у строгій кальвіністській вірі під пильним наглядом батька, який був владною людиною глибока релігійність В. Вільсона вплинула на формування його характеру. Він був замкнутим і навіть зверхнім, нетерпимим до тих, хто не поділяв його думки, ігнорував поради оточення і був безкомпромісним, що матиме негативні наслідки для його діяльності, особливо у сфері зовнішньої політики. Початкову освіту отримав вдома, а згодом вступив до коледжу, а невдовзі пін студент Прінстонського університету, де захопився політичними й історичними науками та громадською діяльністю. У 1890 році В.Вільсон - співробітник кафедри юридичних наук свого рідного університету. 1902 року президент цього ж університету. Його популярність зростала. Він все частіше публічно висловлювався з приводу різних актуальних проблем США. Він був прекрасним оратором, влучно при цьому використовував біблійні сюжети, красномовно пропагував американські цінності. Здавалося, що у 46-річному віці В.Вільсон досяг вершини у своєму житті - авторитет в університеті і поза ним, щасливе подружнє життя з дружиною Елен та трьома доньками.

Але у 1910 році він подає у відставку з посади президента університету. Частина співробітників не підтримала його у намірах реформувати систему академічної освіти. Цей рік став переломним у кар'єрі В.Вільсона. Восени його обирають губернатором штату Нью-Джерсі, а через два роки президентом країни.

Незаперечним є вклад В.Вільсона у вироблення умов Версальського договору і статуту Ліги Націй. Проте він припустився деяких організаційних помилок. Передовсім тієї, що не включив до складу американської делегації на Паризькій мирній конференції республіканців, які мали більшість у конгресі. Це згодом не дозволило демократам порівно розділити відповідальність за невдачі на конференції. Іншою проблемою було те, європейські країни та їхні лідери, досягнувши великою кров'ю перемоги у війні, виявилися не готовими до багатьох положень вільсонівської програми миру, особливо тих, які стосувались справедливого розв'язання територіальних, колоніальних і репараційних питань. Жорж Клемансо, прем'єр-міністр Франції, відверто насміхався над Вільсоном та його ідеєю Ліги Націй. Він говорив: «Чому Ісус Христос не домігся того, щоб світ повірив у його вчення, тому що він лише проповідував ідеали, але не вказав практичного шляху їх досягнення». Вже на першому засіданні конференції американський президент відмовився від першого пункту своєї програми - відкритих переговорів.

З підписанням Версальського миру і статуту Ліги Націй як складової частини договору перед Вільсоном постала ще одна важлива проблема: відповідно до американської конституції договір і статут мали бути схвалені двома третинами голосів у сенаті. Сенатори-республіканці, які мали більшість, відхилили Версальський договір. Вони критикували статтю 10 статуту Ліги, яка передбачала участь СІНА у військових конфліктах поза межами американського континенту.

Вудро Вільсон сподівався, що президентські вибори 1920 року перетворяться на своєрідний референдум на підтримку його діяльності. Проте демократи програли. Екс-президенту залишилось ще декілька років життя, затьмареного хворобою (у нього стався крововилив у мозок та частковий параліч тіла). Він помер 3 лютого 1924 року.

3. Ллойд-Джордж і британська політика «рівноваги сил»

Перемога у війні принесла Британії більше розчарувань, аніж сподівань. Ціна перемоги була високою та драматичною для подальшого розвитку країни: 875 тис. убитих, понад 2 млн. поранених та калік, з ладу виведено 70 відсотків торгівельного флоту, зовнішній борг сягнув 5,5 млрд. дол., країна перетворилась із світового кредитора у боржника (борг лише США становив З,7млрд. дол.). Лондон втратив статус світового фінансового центу (ним став Нью-Йорк). І, найголовніше, - колишня «майстерня світу» поступилася Сполученим Штатам першим місцем за рівнем економічного розвитку.

За результатами парламентських виборів, які відбулися 14 ''РУДНЯ 1918року, перемогу отримала частина ліберальної партії на чолі з Д.Ллойд Джорджем у коаліції з консерваторами. Д.Ллойд Джордж (1863-1945) народився в Уельсі, у родині небагатого фермера. Рано втратив батька. Виховувався у родині дядька і на його честь узяв ще прізвище Ллойд. Системної освіти не одержав. Самотужки склав екзамен на диплом юриста. Займався адвокатською практикою. З 1890 року - депутат палати громад від Уельсу. Займав різні міністерські посади: торгівлі, фінансів, у 1915 році - військовий міністр. У 1916-1922 роках - прем'єр-міністр Англії. Вперше в історії країни головою уряду став не «джентльмен», дитинство якого було «босоногим». Д.Ллойд Джорджа вважають майстром політичних компромісів.

Велика Британія дотримувалась традиційної політики грати роль арбітра та домагатися балансу (рівноваги) сил у Європі. Ще у XIX столітті лорд Пальмерстон виголосив тезу, яка досить яскраво віддзеркалювала сутність англійської зовнішньої політики: «В Англії нема вічних друзів чи недругів, а є нічні інтереси». Тому вона виступала проти максимального ослаблення Німеччини та надмірних репарацій, проти зміцнений позицій Франції. Діяла за формулою «ні слаба Німеччина,на Франція». Зате Британія наполягала на обмеженні флоту та поділі німецьких колоній.

Всі політичні організації Третьої республіки підтримували тезу, що демократична Франція винесла на своїх плечах основний тягар війни. Не дивно, що популярним було гасло «німці за все заплатять». Вона зазнала найбільших втрат з-поміж країн-переможниць: 1800 тис. убитими, тобто у 2 рази більше ніж Англія і у 12 разів - ніж США; втратила 12 відсотків загального багатства; промислове виробництво скоротилося за роки війни на 40 відсотків, а сільськогосподарське - на 35. Свіжою була в пам'яті її трагедія у франко-прусській війні 1870-1871 років.

Франція та її програма були найбільш рішучими та непримиренними. Тепер вона, будучи в ролі переможниці, прагнула взяти реванш і забезпечити собі спокій на майбутнє. Вона вимагала суду над винуватцями війни на чолі з кайзером, поділу Німеччини на окремі держави і повернути її до 1871 року: відокремити Баварію, на Рейні створити Рейнську республіку, передачі їй Саарської області, ліквідації німецьких збройних сил, стовідсоткового відшкодування збитків (Франція називала астрономічні цифри репарацій - 450-480 млрд. золотих марок).

Реалізувати цю програму повинен був Жорж Клемансо, якому виповнилось 77 років у 1918 році. Його призначили прем'єр-міністром у листопаді 1917 року, сподіваючись, що він єдиний з його прізвиськом «Тигр» зможе забезпечити Франції мир на багато років, якщо не назавжди.

Інтереси Італії зосереджувались на Балканах і у Середземномор'ї (захоплення територій, що входили до складу Австро-Угорщини, перетворення Середземного моря в «Італійське озеро»). Ще за Лондонським договором 1915 року країни Антанти пообіцяли Італії Південний Тіроль, всю Істрію, порт Фіуме та інші території, що, власне, і стало причиною вступу Італії у війну на боці Антанти.

Японія прагнула утримати за собою німецькі колонії на Далекому Сході (Каролінські, Маршалові та Маріанські острови), а також сфери впливу у Китаї - провінцію Шаньдун та вимагала особливих прав у Китаї.

Таким чином, програми та плани провідних держав на Паризькій конференції великою мірою суперечили одна одній, що завадило їм досягти взаємопорозуміння, утвердити міцний мир на планеті та відвернути загрозу нової світової війни.

4. Паризька міжнародна конференція: організація, відкриття та діяльність

Першочергове завдання країн переможниць полягало у миру, в необхідності юридично оформити результати війни та укласти мирні договори з переможеними державами; виробити нові принципи міжнародних відносин; переділити сфери впливу та колонії. Ці завдання не були новими, вони розв'язувалися і у минулому, наприклад, після Віденської конференції 1815 року. Але 1918 року ці проблеми належало розв'язати у принципово новій обстановці (ми перерахували вище 9 нових ознак), тому необхідні були нові підходи, яких, на жаль, не було запроваджено.

Для цього було скликано міжнародну конференцію в Парижі, яка відкрилася 18 січня 1919 року і працювала з перервами до 21 січня 1920 року. її учасниками стали 27 країн, що воювали на боці Антанти або підтримували її чи нейтральні. Делегації переможених держав викликали в Париж лише для вручення проектів договорів та їх підписання. Не був запрошений для участі в конференції і радянський уряд Росії.

США були представлені президентом В.Вільсоном та держ-секретарем Р.Лансінгом; Британія - прем'єр-міністром Д.Ллойд Джорджем і міністром закордонних справ А.Бальфуром; Франція - прем'єр-міністром Ж.Клемансо і міністром закордонних справ С.Пішоном; Італія - прем'єр-міністром В.Орландо та міністром закордонних справ С.Сонніно; Японія - радником імператора князем К.Сайондзи і міністром закордонних справ І І.Макіно.

Всі країни, репрезентовані на конференції, були розподілені на чотири групи. Перша група: США, Великобританія, Франція, Італія, Японія. Ці країни мали по 5 повноважених делегатів, які брали участь як у всіх загальних засіданнях, так і V засіданнях різних політичних комісій.

Делегати брали участь у засіданнях, де розглядалися питання, що стосувалися цих країн.

Четверта група: Нейтральні країни та новоутворені країни. Вони могли брати участь в обговорені лише спеціальних питань. Українська Народна Республіка до їхнього числа не була зарахована.

Паризька конференція стала найбільш представницькою за всю історію дипломатії. Загальна кількість її учасників склала 10 тис. осіб, серед яких - глави держав, міністри закордонних справ, інші вищі урядовці, експерти, фахівці з різних галузей, журналісти.

Вперше в історії США президент Вудро Вільсон виїхав за межі своєї країни у супроводі 1300 осіб і був відсутній на батьківщині шість місяців з перервою. Перед початком конференції він відвідав Велику Британію та Італію, де його зустрічали з великими почестями як людину, що буде гарантом миру. Разом з тим конференція, яка повинна була розв'язати життєво-важливі для народів проблеми, була вкрай недбало підготована.

Головні учасники (США, Франція, Велика Британія, Італія, Японія) не узгодили порядок денний, не підготували проекти договорів. Між ними панував гострий дух суперництва. Попри всі заяви про відкритість переговорів, про встановлення справедливого, демократичного миру, робота конференції проводилася у двох вимірах: засідання для публіки та вирішення питань за лаштунками конференції, у приватних бесідах. Не дивно, що переговори в Парижі нагадували, за свідченням очевидців, «море у штормову погоду». Учасник Паризької конференції, радник Д.Ллойд Джорджа, один з укладачів Версальського договору Гарольд Нікольсон писав про конференцію та взаємодію лідерів таким чином: «Здається, що чотири архітектори запропонували проекти 4-х виключно різних будинків і після спільного обговорення прийшли до згоди створити на основі 4-х проектів один будинок-конгломерат, в якому немає загальної ідеї і цілісності».

Він же пише, що близько ЗО відсотків енергії керівників конференції було витрачено на полагодження адміністративних питань, 10 - на непотрібні деталі і близько 40 відсотків було присвячено попередженню розриву з тим чи тим із союзників.

Вже перші засідання Паризької конференції засвідчили гострі протиріччя між головними країнами - переможцями. Передусім Англія та Франція не прагнули нового світового порядку на чолі з США.

Розійшлися учасники конференції і у порядку денному: Вільсон наполягав на розгляді питання про Лігу Нації, а Англія та Франція на поділі німецьких та турецьких колоній (перемога дісталася у цьому питанні В.Вільсону); не змогли дійти згоди на конференції у репараційному питанні, зокрема щодо загальної суми репарацій та відсотків для кожної країни-переможниці, так само як і щодо поділу колоній.

Відкрив конференцію президент Франції Раймон Пуанкаре, а головував прем'єр-міністр французького уряду Жорж Клемансо. Головні робочі органи: Рада 10-ти (голови урядів й міністри закордонних справ США, Франції, Великої Британії, Італії, Японії), Рада 5-й (міністри закордонних справ цих країн), Рада 4-х (голови урядів 4-х країн без Японії). Насправді ж рішення приймала «Велика трійка» - Вудро Вільсон, Девід Ллойд Джордж та Жорж Клемансо. Прагнення й наміри малих та новостворених держав не брались до уваги. Великі держави керувалися власними, егоїстичними, корисливими інтересами, не дбаючи про загальні.

війна ліга нація паризька конференція

5. Утворення Ліги Націй, її структура та повноваження

Ще в ході війни серед політиків, дипломатів, світової громадськості почала формуватися думка про необхідність створення міжнародної організації, завдання якої полягало б у попередженні нових воєн. Президент США В.Вільсон став одним з найактивніших прихильників цієї оригінальної ідеї. На думку англійських представників, Статут Ліги Націй гарантувати їхнє верховенство.

Франція, наприклад, пропонувала свій проект міжнародної організації і наполягала на створенні міжнародного генерального штабу і міжнародної армії під контролем Ліги та внесення до Статуту статті про жорсткі санкції проти держав-агресорів. Однак Англія і США виступили проти, бо вважали, що це зміцнить позиції Франції на європейському континенті. Зауважимо, що неприйняття французької пропозиції знизить ефективність Ліги Націй у майбутньому.

Великобританія, у свою чергу, наполягала на створенні не міжнародної організації, а нового союзу провідних держав, які б зобов'язались підтримувати повоєнний status quo стосовно колоній та сфер впливу.

Відповідно до американського проекту, розробленого комісією на чолі з радником В.Вільсона полковником Хаузом, Ліга Націй повинна була стати гарантом територіальної цілісності і політичної незалежності всіх членів організації. Кордони можна було змінювати лише у випадку, якщо дві третіх членів Ліги визнають їх доцільними і такими, що відповідають праву націй на самовизначення.

Проте наміри європейських держав не справдились, оскільки В.Вільсон очолив комісію для підготовки Статуту Ліги, в основу якого, завдяки наполяганню американського президента, було покладено принцип рівної відповідальності й солідарності всіх держав (великих і малих), тобто принцип колективної безпеки, за дотримання миру та врегулювання міжнародних конфліктів.

Зійшлися на тому, що колонії будуть передані під контроль Ліги Націй в якості її підмандатних територій.

Загалом колонії поділили відповідно до рівня їхньої підготовленості до «самоуправління».

До групи «А» відійшли «найбільш розвинені країни», колишні колонії Османської імперії: Сирія, Ліван, Палестина, Трансіорданія, Ірак. Формально ці країни проголошувались незалежними, але ще не готовими до повного самоуправління. По суті вони отримували статус протекторатів.

До групи «В» відійшли німецькі колонії в Східній і Центральній Африці: Того, Камерун, Танганьїка, Руанда. Вони передавались під безпосереднє керівництво держав-мандатаріїв. Населенню цих країн гарантувалась свобода слова і віросповідання. Країна-мандатарій не могла торгувати рабами, зброєю і алкоголем.

Група «С» - це німецька Південно-Західна Африка і тихоокеанські острови: Науру, Нова Гвінея, Західне Самоа, Маршалові, Маріанські і Каролінські острови - «найменш розвинені» і управлялися за законами країни-мандатарія, і були її складовою частиною.

Статут Ліги Націй з 26 статей, схвалений учасниками конференції 13 лютого, став складовою частиною мирних договорів. Датою створення Ліги Націй вважається 10 січня 1920 року, день ратифікації Версальського договору. її штаб-квартирою було визначено Женеву (Швейцарія). Першим генеральним секретарем обрали англійця Джеймса Драмонда. Переможені країни не входили до Ліги. В другій половині 20-х років XX століття було знято заборону на їх членство. На той час до Ліги Націй входило вже 56 держав.

Головними органами Ліги Націй стали: Асамблея (загальні збори всіх членів, що скликалися один раз на рік, кожна країна мала один голос); Рада (з 5-ти постійних членів - СІНА, Франції, Англії, Японії, Італії, які володіли правом «вето») та 4 непостійних членів терміном на три роки); Секретаріат.81

81

Стаття 11 передбачала, що на випадок війни чи її загрози Ліга Націй повинна застосувати будь-які методи, які забезпечать мир.

Стаття 16 визначала колективні заходи впливу на державу -агресора. Всім учасникам Ліги належало виступити проти агресора, припинити з ним торгівельні і фінансові відносини і за рішенням Ради Ліги взяти участь у колективних санкціях проти нього від економічних до військових. Ця ж стаття передбачала також можливість виключення держави-агресора із організації.

Статтею 22 було запроваджено систему мандатів на колишні колонії Німеччини та Туреччини, тобто передачу їх державам-переможницям під тимчасове управління за дорученням (мандатом). Одним із авторів мандатної системи був екс-прем'єр Південно-Африканського Союзу Смете. Англія одержала мандати на Іран, Палестину, Південно-Східну Африку, Франція -на Сирію та Ліван. Того й Камерун поділили Англія та Франція. Японії дістався мандат на Каролінські, Маріанські та Маршаллові острови. Колоніальне розмежування мало відверто імперіалістичний характер, оскільки тільки колонії переможених держав передавалися іншим країнам.

Створення Ліги Націй мало важливе значення, оскільки це була перша в історії міждержавних відносин міжнародна організація з підтримки миру й безпеки. Однак через недосконалість своєї організаційної структури та невизначеність багатьох положень вона не виконала своєї історичної місії і не змогла відвернути нову світову війну. Наприклад, у Статуті Ліги було відсутнє визначення «агресор». Так само з усіх питань, окрім процедурних, Рада і Асамблея мали голосувати у консенсусному режимі, звідси ефективність заходів проти агресора була невеликою. Практично навіть мала держава могла зірвати колективні дії проти країни-агресора. Так само, попри те, що Ліга мала право санкцій проти порушника Статуту, все ж він дозволяв кожній країні-члену Ліги Націй самостійно вирішувати питання про участь у спільних діях організації.

Недоліком було і те, що рішення і Асамблеї, і Ради приймались за принципом одноголосності, лише голосування з адміністративних питань самої Ліги і про прийняття у члени Ліги вимагало дві третини голосів, тобто кваліфікованої більшості. До того ж перед Другою світовою війною всього 60 держав стали Ліги Націй, з великих держав - США взагалі опинились поза цією організацією, СРСР став членом Ліги у вересні 1934 року і був виключений з неї у 1939 році. Таким чином важко говорити про її універсальність. Інші великі держави, насамперед І Іел икобританія та Франція, виявились не готовими до послідовної реалізації навіть і недосконалих принципів Ліги Націй.

6. Паризька конференція та Німеччина. Версальський мирний договір

Найгостріша полеміка розгорнулась при обговоренні умов мирного договору з Німеччиною, яку було визнано винною у розв'язанні світової війни. Особливо серйозні суперечки точилися довкола територіального, економічного, військового та колоніального питань.

У травні 1919 року текст мирного договору був вручений німецькій делегації з ультимативною вимогою підписати його впродовж 15 днів та правом подання лише письмових зауважень.

Німеччина спробувала дещо пом'якшити умови договору, вона передовсім вимагала укладення миру на основі «14 пунктів» В.Вільсона. Так само, використовуючи суперечки між країнами-переможницями та розігруючи перед Антантою антирадянську карту, наполягала на тому, що німецькі сили можуть бути використані у придушенні революційних виступів. Використовуючи свої відносини з радянською Росією, німецькі правлячі кола прагнули, з одного боку, поглибити протиріччя у таборі країн-переможниць, а з другого - створити собі сприятливі позиці для часткової конфронтації із західними державами. Німеччина прагнула залякати європейців перспективою зближення із радянською Росією й таким чином досягти поступок щодо виконання зобов'язань за мирними договорами. Цим було зумовлене й те, що у жовтні 1919 року Німеччина відмовилася брати участь в антирадянській блокаді. У німецькій ноті Антанті від 31 жовтня 1919рокунаголошувалося на відмові перервати морське сполучення з Росією і припинити з нею будь-які зв'язки.

Німецька делегація виступила також проти одностороннього роззброєння і свої репараційні стягнення оцінювала в 25-30 млрд. марок і пропонувала в рахунок репарацій провести відбудовчі роботи в Бельгії, Північній Франції. У колоніальному питанні Німеччина вимагала рівних прав з іншими країнами. Врешті-решт погоджуючись з втратою колоній, німецькі урядовці пропонували зарахувати їхню вартість (за їхньою оцінкою 3О млрд. марок) у рахунок репараційних виплат.

Гострі дебати тривали у німецькому парламенті та суспільстві при обговоренні проекту мирного договору. Лише соціал-демократи та праві партії пропонували прийняти його, комуністи взагалі ставили питання не про підписання договору, а про відставку президента й уряду та передачі їм влади. Уряд на чолі з соціал-демократом Шейдеманом подав у відставку. Було сформовано новий соціал-демократичний урядовий кабінет.

Але під загрозою окупації Національні збори (парламент) змушені були схвалити договір. 28 червня 1919 року, у п'яту річницю сараєвського вбивства, в Дзеркальній залі Версальського палацу, де 1871 року після поразки Франції у франко-прусській війні канцлер Отто фон Бісмарк проголосив створення Німецької імперії, мирний договір з Німеччиною було підписано. 10 січня 1920 року його ратифіковано всіма підписантами.

Німеччина визнавалась винною за розв'язання війни і була зобов'язана сплачувати величезні репараційні платежі, що перетворювало колись велику державу в об'єкт економічної експлуатації і фінансово-економічного контролю з боку держав Антанти.

Територіальні умови: Ельзас та Лотарінгія поверталися Франції. Це була найбільша територіальна втрата Німеччини; Саарська область переходила під контроль Ліги Націй терміном на 15 років з наступним проведенням плебісциту щодо статусу області; округи Ейпен, Морене і Мальмеді відходили до Бельгії; Північний Шлезвіг до Данії за плебісцитом.

Версальский договір зобов'язував Німеччину визнати незалежність польської держави і повернути їй частину польських земель, захоплених Пруссією в результаті поділів Речі Посполитої. До Польщі відходили райони Померанії, Західної і Східної Пруссії, Познань, східна частина Верхньої Сілезії і історичних польських земель. Крім цього, за Польською республікою закріплювалась вузька смуга балтійського узбережжя західніше Данцига (Гданьська), яка забезпечувала їй вихід до моря в районі міста Гдині і яка отримала назву Данцизького коридору. Цей коридор відсікав від Німеччини Східну Пруссію, перетворюючи її в анклав. Порт та велике місто Данциг (Гданьськ) з переважно німецьким населенням набувало статусу вільного міста під контролем Ліги Націй із включенням його в польські митні кордони. Порт Мемель і Мемсльська область (нині Клайпедська) переходила під контроль Ліги Націй, а згодом - до Литви. На півдні невеликий район Верхньої Сілезії - так звана Гюльчинська земля -- передавався Чехословаччині. Німеччина визнавала незалежність та недоторканість кордонів Люксембургу, Чехословаччини, Австрії, відмовлялась від приєднання останньої.

Економічні умови: загальний розмір репарацій на конференції не був визначений; на новій зустрічі 5-16 липня 1920 року та у Лондоні 1921 року держави-переможниці зійшлися на цифрі в 132 млрд. золотих марок для Німеччини, що в декілька раз перевищувало реальні збитки; з цієї суми 52 відсотки мала одержати Франції, 22 - Англія, 10 - Італія, 8 - Бельгія, 0,75 - Японія, 0,75 - Португалія, 6,5 - Греція, Румунія і Югославія. Для СІНА було збережено право отримання своєї частки репарацій. До 1921 року Німеччина мала сплатити країна м-переможницям 20 млрд. золотих марок товарами, пароплавами, цінними паперами, віддати частину торгівельного та річного флоту, впродовж 10 років постачати вугілля, хімічну продукцію. У відповідності до 116 статті Версальського договору право на репарації отримувала і Росія. Річки Ельба, Одер і Дунай, а також Кільський канал оголошувались вільними для міжнародного судноплавства. Німеччина тим самим перетворювалась у свого роду «відкриту територію».

Військові умови: скасовувались обов'язкова військова повинність, генеральний штаб, військова підготовка у навчальних закладах; заборонялось мати важку артилерію (калібр німецької артилерії обмежувався 105 мм), танки, військову і морську авіацію; німецька армія формувалась на основі добровільного найму і мала нараховувати не більше 100 тис. солдатів та 4 тис. офіцерів (7 піхотних і 3 кавалерійських дивізії); весь лівий берег та п'ятдесятикілометрова зона на правому березі р. Рейн оголошувалися демілітаризованими; для контролю створювалися спеціальні комісії та вводилися союзницькі війська в Рейнську демілітаризовану зону. Німеччину зобов'язували зрити майже всі військові укріплення на її кордонах.

Однією з найбільш принизливих для німців процедур стало інтернування улюбленого витвору нації - імператорського флоту. 19 листопада 1918 року основні сили німецького флоту в складі 10 лінкорів, 5 лінійних крейсерів, 7 легких крейсерів і 49 ескадрених міноносців вийшли з Вільгельмсгафена - головної військово-морської бази Німеччини - у британський порт Росайт для капітуляції. Туди також було спрямовано лінійний корабель «Баден» замість лінійного крейсера «Макензен», котрий підлягав арешту після добудови. Згодом німецький флот був переведений до головної бази англійського флоту Скапа-Флоу, де стояв роззброєний з обмеженим складом екіпажу. Після ознайомлення з проектом мирного договору віце-адмірал Рейтер вирішив утілити план із затоплення власних кораблів. З цією метою 19 червня 1919 року понад дві третини особового складу були вивезені в Німеччину.

Рівно опівдні 21 червня 1919 року, скориставшись виходом англійського флоту в море на торпедні навчання, німці за умовним сигналом почали затоплення кораблів. Німецькі моряки поводилися героїчно - відкрили кінгстони і кришки підводних торпедних апаратів. Англійські вартові намагалися змусити екіпажі закрити кінгстони. Але 50 кораблів лягли на дно бухти Скапа-Флоу.

Більша частина кораблів була потім піднята і використовувалась англійцями як щити для навчальних стрільб. Певна кількість німецьких крейсерів та ескадрених міноносців увійшла до складу флотів країн Антанти.

За Версальським договором скорочувався надводний військово-морський флот до 36 кораблів. Німеччина зберігала лише 6 броненосців, 6 легких крейсерів, 12 міноносців і 12 контрміноносців. Особовий склад флоту не міг перевищувати 15 тис. осіб, їй дозволялось будувати або купувати військові кораблі тільки для заміни наявних, причому були встановлені такі граничні тоннажності: лінійні кораблі - 10 тис. т., легкі крейсери - 6 тис. т., міноносці - 800 т., контрміноносці - 200 т. Строки служби встановлювалися для лінійних і крейсерів 20 років, міноносців -- 15. Будувати та купувати підводні човни заборонялося.

Німеччина втрачала всі свої колонії: 3 млн. кв. км землі і 13 млн. населення Другого рейху передавались на основі системи мандатів Ліги Націй державам-переможницям.

До антинімецьких постанов Версальського договору віднесемо такі статті: відокремлення Саару з режимом військової французької окупації терміном на 15 років; демілітаризація рейнської зони; територіальні поступки Бельгії, Данії, Литві і Польщі; репараційна сума; військові обмеження; моральне приниження Німеччини, суть якого полягає у тому, що вся вина за розв'язання війни покладалась повністю на Німеччину, як і на її союзників.

Можна сказати, що переважна частина німців не змирилася з нав'язаними їм умовами і чекала моменту, щоб розірвати ланцюги Версаля. Разом з внутрішньою розрухою така атмосфера надавала величезні можливості для маніпулювання громадською думкою нової Веймарської республіки, чим скористалися різні радикальні сили, серед яких була і націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини на чолі з колишнім фронтовиком А.Гітлером.

7. Мирні договори із союзниками Німеччини: Австрією, Угорщиною, Болгарією і Туреччиною

Ці «договори-супутники» були розроблені в дусі головного договору - Версальського, копіювали його схему, включаючи Статут Ліги Націй і положення про Міжнародну організацію праці, і були підписані: Сен-Жерменський - з Австрією (10 вересня 1919); Нейський - з Болгарією (27 листопада 1919); Тріанонський - з Угорщиною (4 червня 1920); Севрський -- з Туреччиною (10 серпня 1920).

Територіальні умови договорів: відповідно втрачали: Угорщина - 67% своєї довоєнної території (до Румунії відходили Трансільванія, угорська меншина складала тут близько 40 відсотків населення, і східна частина Банату; до Королівства сербів, хорватів і словенців - Хорватія, Бачка і західна частина Банату; до Чехословаччини - Словаччина та Закарпатська Україна; до Австрії - Бургенланд з переважно німецьким населенням);

Австрія втрачала Богемію, Моравію, частину Сілезії, які відходили до Чехословаччини; Південний Тіроль і низку областей Каринтії (на користь Італії); Далмацію, частину Західної Крайни, Каринтії і Штирії, що ввійшл до складу сербо-хорвато-словенської держави; а також Буковину, яка стала румунською провінцією. Сама колись могутня Австрія перетворювалась в державу другого, а то й третього рангу.

Болгарія -11 відсотків своїх довоєнних територій (до Румунії відходила Південна Добруджа; до Королівства сербів, хорватів і словенців - чотири округи на західних кордонах Болгарії, заселені переважно болгарами; до Греції - Західна Фракія, в результаті цього Болгарія втрачала вихід до Егейського моря).

Туреччина - загальні територіальні втрати становили 75% земель, які належали Османській імперії: окрім арабських володінь (Єгипет, Палестина, Сирія, Ліван, Лівія, Ірак), частину власної території (до Греції відходили Східна Фракія з Адріанополем, європейський берег Дарданелл, весь Галліпольський півострів, місто Ізмир (Смирна); Італії передавалися права на Додеканезські острови).

Військові зобов'язання: армії скорочувались: Австрії - до ЗО тис. чол.; Угорщини - до 35 тис; Болгарія - 20 тис, Туреччини - до 50 тис; заборонялося мати важку зброю, танки, авіацію, флот (Болгарії дозволялось мати 10 кораблів: 4 міноносці і 6 військових катерів; Туреччині - 12 кораблів (5 міноносців і 7 сторожевих суден).

Країни сплачували репарації (Болгарія - 2 млрд. 250 млн. золотих франків, що складало 25 відсотків довоєнного багатства країни; Австрія та Угорщина - загальна сума репарацій не встановлювалася і ці країни згодом отримували відстрочку на сплату репарацій, тобто фактично були звільнені від сплат; Туреччина -у договорі репараційні зобов'язання не конкретизувалися).

Система договорів, укладених у Парижі, склала Версальську систему міжнародних відносин, яка віддзеркалювала новий баланс сил у Європі, але не усунула суперечностей не лише між державами-переможницями і переможеними, а й між самими переможницями. Показовими є оцінки договорів. Французький маршал Фош заявив: «Це не мир. Це перемир'я на 20 років».

Один із англійських сучасників висловився так: «Мир гірший за війну». Пізніше У.Черчілль з іронією помітить, що економічні статті Версальського договору були злісними та нісенітними до такої міри, що ставали безглуздими.

Размещено на Allbest.ru