2.1. Збільшення чисельності армій

На початку війни всі держави посилено розвивали військові сили. Сухопутні сили більше за всіх нарощували Німеччина і Франція. Введення у Франції в 1872 р. нового закону про загальну військову повинність дозволило їй прискорити накопичення навчених резервів. Це забезпечувало можливість у разі війни більш ніж в 2,5 рази збільшити чисельність армії мирного часу. Так, якщо до початку франко-прусської війни 1870-1871 рр. Франція була здатна виставити діючу армію і 647 тис. чоловік, то до 1880 р. ця армія вже могла мати чисельність більш за один мільйон чоловік [7; 21]. Крім того, 638 тис. складали територіальну армію.

Німецькі мілітаристи не могли допустити посилення Франції, що загрожувало б їм втратою військової переваги, досягнутої у війні 1870-1871 рр. Тому вони збільшували свою армію. Так, якщо до початку франко-прусської війни Північно-Німецький союз на чолі з Пруссією мав армію мирного часу 315,6 тис. чоловік (армія Пруссії 283 тис. чоловік), але згідно із законом від 2 травня 1874 р. чисельність німецької армії мирного часу визначалася в 401 659 чоловік нижніх чинів (рядових і унтер-офіцерів), законом від 6 травня 1880 р. її чисельність була збільшена до 427 274 чоловік, а в 1890 р. доведена до 510,3 тис. чоловік (зокрема 486 983 рядових і унтер-офіцерів і 23 349 генералів і офіцерів). Так, всього за 20 років чисельність німецької армії мирного часу була збільшена майже на 62%. Тим часом населення Німеччини в цей час зросло тільки на 25%. Суперник Німеччини - Франція до кінця XIX в. поставила під рушницю понад 625 тис. чоловік, тоді як напередодні війни 1870-1871 рр. її армія мирного часу складала 434,3 тис. чоловік [5; 66].

Особливо великі масштаби прийняла гонка озброєнь безпосередньо перед війною.5 липня 1913 р. німецький рейхстаг затвердив закон про збільшення армії мирного часу на 136 тис. чоловік. При цьому розмір одноразових військових витрат виразився сумою в 898 млн. марок. Перед початком війни чисельність сухопутної німецької армії була доведена до 808 280 чоловік. До цього числа входило 30 459 офіцерів, 107 794 унтер-офіцери, 647 793 рядових, 2480 лікарів, 865 ветеринарних лікарів, 2889 військових чиновників, 16 тис. добровольців.

Франції було важко змагатися за чисельністю збройних сил з Німеччиною через меншу кількість населення і значно меншими темпами його приросту. До того ж щорічний приріст населення Франції весь час знижувався, а Німеччини зростав. Внаслідок цього не міг бути збільшений щорічний заклик новобранців. Щоб не відстати в чисельності сухопутних сил від Німеччини, французький уряд законом від 7 серпня 1913 р. збільшив тривалість служби з двох до трьох років і знизив призовний вік з 21 року до 20 років. Це дозволило довести штатний склад нижніх чинів до 720 тис., а загальну чисельність постійної армії Франції збільшити на 50% 13. До 1 серпня 1914 р. французька армія мирного часу налічувала 882 907 чоловік (включаючи і колоніальні війська) [9; 230].

У збільшенні чисельності армії не відставала від Франції і Німеччини і Росія. Російська регулярна армія мирного часу з 1871 по 1904 р. була збільшена з 761 602 чоловік до 1094061 чоловік. По штатах же 1912 р. у складі армії передбачалося мати 1384 905 чоловік. В кінці 1913 р. в Росії була затверджена так звана "Велика програма по посиленню армії", яка передбачала збільшення сухопутних сил Росії мирного часу до 1917 р. ще на 480 тис. чоловік. Значно посилювалася артилерія. Здійснення програми вимагало одноразової витрати в 500 млн. рублів [22; 345].

Розширювала свою армію і Австро-Угорщина. На початку 1911 р. вона збільшила призивний контингент на 40%, асигнувавши на потреби армії додатково 100 млн. крон.5 липня 1912 р. в Австро-Угорщині був прийнятий новий військовий закон, що передбачав подальше збільшення рекрутського набору (з 181 677 до 205 902 чоловік) і додаткові асигнування на озброєння. Італія також проектувала збільшення контингентів з 153 тис. до 173 тис. чоловік [19; 27].

Разом з великими державами гонкою озброєння були охоплені і малі країни, навіть такі, як Бельгія і Швейцарія, що проголосили вічний нейтралітет, гарантований великими державами. У Бельгії, наприклад, до 1909 р. розмір армії, необхідної для оборони країни у військовий час, був встановлений в 180 тис. чоловік. У мирний час він складав близько 42 тис. чоловік. Унаслідок загострення міжнародних відносин бельгійський уряд в грудні 1912 р. встановив чисельність армії військового часу в 340 тис. чоловік, а в мирний час 54 тис. чоловік.15 грудня 1913 р. в Бельгії був прийнятий новий військовий закон і введена обов'язкова військова повинність. По цьому закону склад армії мирного часу передбачалося довести до 1918 р. до 150 тис. [10; 227].

Отже, на початку війни всі країни намагалися збільшити чисельність армій, як найважливіший засіб для насильницького здійснення задач внутрішньої та зовнішньої політики. Чисельність сухопутних військ постійно росла. Армії і флоти переозброювались новітніми зразками зброї і бойової техніки.

2.2. Система комплектування армій

Комплектування армій рядовим і унтер-офіцерським складом в більшості держав Європи проводилося на основі загальної військової повинності, згідно якої військова служба формально вважалася обов'язковою для всіх громадян. Насправді ж вона всією своєю тяжкістю лягала на плечі трудящих мас. Рядовий склад армій комплектувався в основному з трудового народу. Експлуататорські класи користувалися всілякими пільгами, уникали важкої солдатської служби. У армії їх представники посідали головним чином командні посади. Система комплектування на основі обов'язкової військової повинності давала можливість охопити військовим навчанням і вихованням найбільше число чоловічого населення країни.

До початку першої світової війни 1914-1918 рр. кількість військовопідготовлених досягло наступних величин: у Росії - 5650 тис., у Франції - 5067 тис., в Англії - 1203 тис., в Германії - 4900 тис., в Австро-Угорщині - 3 млн. чоловік. Це дозволило мобілізувати багатомільйонні армії, що перевищували, чисельність армій мирного часу в 4 - 5 разів. [7; 21].

В армію закликалися особи у віці 20-21 рік. Військовозобов'язані вважалися на військовій службі до 40-45-річного віку. Від 2 до 4 років вони служили в кадрах (2-3 роки в піхоті, 3-4 роки в кавалерії і кіннотній артилерії), після чого зараховувалися на 13-17 років в запас (резерв у Франції і інших країнах, резерв і ландвер в Німеччині) і періодично притягувалися на учбові збори. Після закінчення терміну перебування в запасі військовозобов'язані включалися в ополчення (територіальна армія у Франції і Японії, ландштурм в Німеччині). В ополчення зараховувалися також особи, що не закликалися з яких-небудь причин в армію, але здатні носити зброю.

Запасні (резервісти) закликалися в армію у разі війни і призначалися для поповнення частин до штатів військового часу. Ополченці у військовий час також закликалися і несли різну тилову і гарнізонну службу.

У Англії і США на відміну від інших держав армії були наймані. Комплектувалися вони шляхом вербування осіб у віці 18-25 років в Англії, і 21 - 30 років в США. Волонтери служили в США 3 роки, а в Англії 12 років, з них від 3 до 8 років на дійсній службі, решта часу в запасі, із залученням щорічно на 20-денні збори.

Комплектування унтер-офіцерським складом у всіх країнах проводилося шляхом відбору з числа новобранців осіб, що належать до спроможних шарів суспільства (заможні селяни, дрібні крамарі і службовці), які після навчання протягом певного терміну (1-2 роки) в спеціальних учбових підрозділах призначалися на унтер-офіцерські посади.

Офіцерські кадри готувалися в основному через спеціальні військові учбові заклади (за родами військ), куди приймалися на навчання за добровільним принципом молоді люди, головним чином з середовища пануючих класів (дворян і буржуазії). Так, наприклад, в Росії до 1911 р. було 28 кадетських корпусів і 20 військових училищ, в Германії - 8 підготовчих кадетських шкіл і 11 військових училищ, в Австро-Угорщині - 18 кадетських шкіл і 2 академії. Оскільки в арміях майже завжди існував некомплект офіцерів, то у військові училища приймали деяку кількість вихідців з середовища дрібної буржуазії, духовенства, чиновництва, інтелігенції. Офіцерські кадри на військовий час комплектувалися шляхом короткострокового навчання осіб з середньою і вищою освітою (добровольці).

Для підвищення кваліфікації командних кадрів, що призначалися на вищі посади, існували різні короткострокові курси і школи (стрілецькі, кавалерійські і ін) з тривалістю навчання близько року. Вищу військову освіту давали військові академії.

Вирішальні командні позиції в арміях всіх країн були зайняті представниками пануючих класів. Так, в німецькій армії в 1913 р. дворяни займали 87% штабних посад в кавалерії, 48% в піхоті і 41% в польовій артилерії. У російській армії класовий склад офіцерства в 1912 р. виражався в наступному вигляді: дворян - 69,76; почесних громадян - 10,89; духовенства - 3,07; "купецького звання" - 2,22; "податного стану" (селян, міщан і ін) - 14,05. Серед генералів потомствені дворяни складали 87,45%, серед штабів-офіцер (підполковник - полковник) - 71,46% і серед решти офіцерства - 50,36%. З "податного стану" більше всього було обер-офіцерів - 27,99%, а серед генералів представники цієї соціальної групи займали всього 2,69%.

Можна зробити висновок, що армії держав були вірною озброєною опорою панівних верхів у внутрішній політиці і надійним знаряддям для ведення загарбницької війни. Проте корінні інтереси народних мас, що складали основну силу армії, знаходилися в суперечності із загарбницькими цілями держав-агресорів.

2.3. Організація й озброєння

Сухопутні сили всіх держав напередодні першої світової війни складалися з піхоти, кавалерії і артилерії, яки вважалася основними родами військ. Інженерні війська (саперні, залізничні, понтонні, зв'язки, телеграфні і радіотелеграфні), авіаційні і повітроплавні вважалися допоміжними. Піхота була головним родом військ і її питома вага в системі сухопутних сил складала в середньому 70%, артилерія - 15%, кавалерії - 8% і допоміжних військ - 7% [17; 369].

Тільки у Росії ще в мирний час намічалося створення фронтових об'єднань (дві-чотири армії) на випадок війни. Армія включала в свій склад три-шість армійських корпусів, кавалерійські частини (об'єднання), інженерні частини (у Германії також і армійську артилерію).

Армійський корпус мав встановлений штат і включав в свій склад всі необхідні бойові і допоміжні сили і засоби, а також тилові частини, достатні для того, щоб корпус міг самостійно вести бій навіть у відриві від інших з'єднань. Корпус мав в своєму складі дві-три піхотні дивізії, кавалерії, корпусні артилерії, саперні підрозділи, переправні засоби (інженерний парк), засоби зв'язку, підрозділ авіації (авіазагін), тилові установи і транспортні підрозділи [1; 231].

Піхотні полки складалися з 3-4 батальйонів, в кожному з яких були 4 роти. Чисельність батальйону складала майже скрізь не на багато більше чим 1000 чоловік.

У Англії і США, в мирний час крупних військових об'єднань не існувало. У військовий час з окремих полків і батальйонів формувалися бригади, дивізії, корпуси.

Основною зброєю піхоти була магазинна гвинтівка з багнетом калібром від 7,62 до 8 мм з дальністю стрільби по прицілу до 3200 кроків. Вона відрізнялася відмінними балістичними якостями. Зменшення калібру дало можливість значно понизити вагу патронів і збільшити їх запас в 1,5 разу. Застосування магазинного заряджання разом з бездимним порохом збільшило практичну скорострільність майже в 3 рази (замість 5-6 пострілів до 15 пострілів в хвилину). У російській армії була прийнята на озброєння трьохлінійна (7,02 мм) піхотна гвинтівка зразка 1891 р., винайдена офіцером російської армії С.І. Мосіним. У 1908 р. до неї був сконструйований новий патрон із загостреною кулею і початковою швидкістю 860 м/сек. Прицільна дальність цієї гвинтівки була 3200 кроків (2400-2500 м). Перед війною армії майже всіх країн також ввели у себе на озброєння гостроконечні кулі.

При відносно невеликій відмінності по балістичних властивостях з гвинтівками інших армій російська гвинтівка була кращою. Вона відрізнялася простотою пристрою, мала високу прочність, була надзвичайно живучою, надійною і безвідмовною в бойових умовах.

Разом з основною зброєю піхоти - гвинтівкою - отримує розповсюдження автоматична зброя. На початку 80-х років XIX в. з'являються кулемети сучасного типу (станковий кулемет американського винахідника Максима 1883 r), потім автоматичні пістолети і автоматичні (самозарядні) гвинтівки. На початку XX в. з'явилися ручні кулемети. Вперше вони були застосовані в російсько-японській війні [1; 357].

Кулемети були у військах спочатку у дуже незначній кількості. Перед війною в арміях найбільших держав на піхотну дивізію покладалося 24-28 важких станкових кулеметів. У російській армії, як в більшості інших армій, на озброєння був прийнятий станковий кулемет системи "Максим". У піхотній дивізії російської армії в 1914 р. було 32 таких кулемета (по 8 кулеметів в полку). Легких кулеметів російські війська не мали.

Кавалерія в усіх арміях ділилася на військову і стратегічну. У Росії кавалерія підрозділялася на дивізійну, таку, що додається піхотним з'єднанням, і армійську - що знаходиться у розпорядженні вищого командування. У мирний час кавалерійські дивізії організаційно входили до складу армійських корпусів, а під час війни разом з двома кавалерійськими корпусами складали армійську кінноту. В піхотних дивізіях залишалися невеликі кавалерійські підрозділи, що складали дивізійну кінноту.

Вищим об'єднанням кавалерії у всіх арміях (окрім англійської) був кавалерійський корпус у складі 2-3 кавалерійських дивізій. Кавалерійська дивізія складалася з 4-6 кавалерійських полків (у англійській кавалерійській дивізії 12 полків). У складі дивізії були полки різних видів кавалерії - уланські, гусарські, кірасирські, драгунські (а в Росії і козачі). Кожна кавалерійська дивізія мала в своєму складі дивізіон кінної артилерії з 2-3 батареї, кулеметні і саперні підрозділи і підрозділи зв'язку. Кулемети і технічні війська (сапери і зв'язківці) в деяких арміях входили також до складу бригад і полків. Кавалерійська дивізія налічувала 3500-4200 чоловік, 12 знарядь і від 6 до 12 кулеметів (англійська кавалерійська дивізія - 9 тис. чоловік і 24 кулемети). Кавалерійський полк у всіх арміях складався з 4-6 ескадронів (у англійському кавалерійському полку були 3 ескадрони). Основною зброєю кавалерії до війни вважалося холодне (шашка, спис), вогнестрільним - кулемет, карабін (укорочена гвинтівка), револьвер.

Артилерія була головним чином дивізійним засобом і знаходилася у розпорядженні командирів дивізій. Піхотна дивізія мала в своєму складі один-два артилерійських полки (бригаду) з 36-48 знаряддями (у німецькій дивізії - 72 знаряддя). Артилерійський полк включав 2-3 артилерійських дивізіони, які складалися з батарей. Батарея була основною вогняною одиницею і мала від 4 до 8 знарядь. У корпусному підпорядкуванні артилерії було мало (один гаубичний дивізіон в російському і німецькому корпусі і полк легкої артилерії у французькому корпусі).

Застосування бездимного пороху, заряджання з казенної частини поршневих замків призвело в кінці XIX в. до появи скорострільних знарядь, що значно підсилили бойову потужність артилерії. Далекобійність і скорострільність в порівнянні з періодом франко-прусської війни збільшилися в 2 і більше разів (далекобійність - з 3,8 до 7 км., скорострільність - з 3-5 пострілів в хвилину до 5-10 пострілів в хвилину).

Разом із збільшенням скорострільності і далекобійності артилерії військово-технічна думка вирішила і таку проблему, як стрільба із закритих позицій, що різко підвищило живучість артилерії в бою. Вперше в бойових умовах стрільба із закритих позицій застосовувалася російськими артилеристами під час російсько-японської війни.

Тоді ж російськими артилеристами мічманом С.Н. Власьєвим і інженер-капітаном Л.Н. Гобято був сконструйований міномет, який успішно застосовувався при обороні Порт-Артура у 1904 р. З винаходом міномета з'явилася можливість вести навісний вогонь по супротивникові з малої відстані (головним чином по траншеях). Проте лише німецька армія до початку першої світової війни мала на озброєнні міномети.

Дивізіонна артилерія складалася головним чином з легких знарядь калібру 75-77 мм. Призначалася вона для ведення настильного вогню і ураження відкритих цілей шрапнеллю. Дальність стрільби досягала 6-8 км. Російські війська були збройні польовою 76,2-мм гарматою зразка 1902 р., яка за своїми балістичними властивостями була кращою в світі.

Окрім цієї артилерії в арміях європейських держав були гармати калібром від 100 до 150 мм, а для ведення навісного вогню - гаубиці (легкі і важкі) калібром від 100 до 220 мм.

Проте важка польова артилерія все ж таки була розвинена дуже слабо. Краще за інших була забезпечена гаубичною і важкою артилерією німецька армія, оскільки німецьке вище командування надавало артилерії велике значення. Кожна німецька піхотна дивізія мала в своєму складі дивізіон 105-мм гаубиць (18 знарядь), а до складу корпусу входив дивізіон 150-мм гаубиць (16 знарядь). Арміям же могли додаватися окремі дивізіони важкої артилерії, які складалася з 210-мм мортир, 150-мм гаубиць, 105 - і 130-мм. гармат. За кількістю артилерії німецька армія напередодні війни стояла на першому місці. Решта держав значно їй поступалися. Слабкіше за інших була оснащена артилерією австрійська армія. Польові гаубиці, з якими австрійська армія вступила у війну, сильно застаріли. Гірські знаряддя також залишали бажати кращого.

Крім польової важкої артилерії була ще облогова артилерія крупніших калібрів, що призначалася для облоги фортець або для дій проти сильних польових укріплень ворога. Значна кількість артилерії різних калібрів була у фортецях. Вона в роки війни була використана в польових військах.

Отже, організаційна побудова армій найголовніших європейських держав, майбутніх супротивників у війні, що насувалася, мало багато спільного. Війська були зведені в частини і об'єднання. Вищим об'єднанням, таким, що призначалося для вирішення стратегічних і оперативних завдань під час війни, у всіх країнах була армія.

2.4. Нові технічні засоби боротьби

Напередодні першої світової війни армії європейських держав в різному ступені були оснащені військовою технікою, яка забезпечувала бойові дії військ. Броньові засоби були представлені броньованими потягами. Такі потяги застосовували англійці під час англо-бурської війни для охорони тилових залізничниць.

Броньовані автомобілі тільки розроблялися. Їх технічні властивості ще не відповідали вимогам, що пред'являлися, і до початку війни вони не були прийняті на озброєння, а почали застосовуватися лише з початком війни і були збройні кулеметом або малокаліберним знаряддям. Пересувалися вони з високою швидкістю і призначалися для використання, як засіб розвідки і для раптового нападу на тилові підрозділи супротивника, але істотного впливу на хід бойових дій не надавали.

Перед війною з'явилися проекти самохідних броньованих машин високої прохідності (що отримали згодом назву танків), а під час війни з'явилися і самі машини (танки). У 1911 р. син відомого російського хіміка Д.І. Менделєєва, інженер В.Д. Менделєєв, запропонував перший проект танка. Вже під час війни російський винахідник, військовий інженер Л.А. Пороховщиков, представив свій проект легкою, озброєною кулеметом броньованою машиною на гусеницях, названою "усюдиходом". Машина виготовлялася в Ризі і була зібрана в травні 1915 р. "Усюдихід", як відмічено в акті випробувань, "пройшов по ґрунту і місцевості, непрохідним для звичайних автомобілів", швидкість його досягала 25 км. на годину. Царський уряд, що приклонявся перед іноземними зразками, не зважився ввести на озброєння армії вітчизняний танк.

Авіація як новий засіб озброєної боротьби отримує швидкий розвиток з початку XX в. Батьківщиною авіації по праву є Росія. Перший в світі літак побудував російський конструктор і винахідник А.Ф. Можайський.20 липня (1 серпня) 1882 р. в околицях Петербургу літак Можайського, керований механіком Голубєвим, піднявся в повітря і пролетів над полем. У інших державах починаючи з 90-х років також робилися спроби польотів.

Роком появи військової авіації вважається 1910-й, з цього часу літаки починають застосовуватися на військових маневрах У Франції на маневрах в 1910 р. брали участь 4 дирижаблі і 12 літаків. Літаки застосовувалися на маневрах в Німеччині, Австро-Угорщині, Росії. У Німеччині, наприклад, на маневрах були 24 літаки, три дирижаблі і прив'язний аеростат. Використовувалися літаки для розвідки і цілком виправдали надії, що покладалися на них.

Перший бойовий досвід військова авіація отримала в 1911-1912 рр. під час війни Італії з Туреччиною. У цій війні спочатку брало участь дев'ять італійських літаків, які використовувались для розвідки, а також й для бомбометання. У першій Балканській війні 1912-1913 рр. у складі болгарської армії діяв російський добровольчий авіаційний загін. Всього ж країни Балканського союзу мали в своєму розпорядженні близько 40 літаків. Літаки використовувалися головним чином для розвідки, коректування артилерійської стрільби, аерофотографування, але іноді й для бомбардувань військ супротивника, більше всього кінноти [23; 104]. У Росії застосовувалися авіабомби великого для того часу калібру (близько 10 кг), в Італії - бомби, які важили близько 1 кг.

Літаки не мали озброєння. Наприклад, німецький розвідувальний моноплан "Таубе" був оснащений фотоапаратом і піднімав декілька бомб, які льотчик скидав руками через борт кабіни. Льотчик був озброєний пістолетом або карабіном для самооборони у разі вимушеної посадки на ворожій території. Роботи з озброєння літаків хоч і велися, але до початку війни вони опинилися незавершеними. Російський офіцер Поплавко вперше в світі створив установку кулемета на літаку, але вона була неправильно оцінена і не була прийнята на озброєння.

У Росії з'явилися гідролітаки, сконструйовані Д.П. Григоровичем в 1912 - 1913 рр. По своїх льотних якостях вони значно перевершували створені згодом аналогічні типи іноземних машин.

Літаки мали наступні льотно-тактичні дані: потужність моторів 60-80 л. з. (у окремих типів літаків - до 120 л. з), швидкість рідко перевищувала 100 км. на годину, час підйому на 2000 м - 30-60 хв., тривалість польоту - 2-3 години, бойове навантаження - 120 - 170 кг, зокрема бомбовою грузнув - 20-30 кг, екіпаж - 2 людини (льотчик і спостерігач).

Літаків у складі військової авіації було небагато. Росія мала 263 літаки, Франція - 156 літаків, Німеччина - 232, Австро-Угорщина - 65, Англія з 258 літаків направила до Франції з своїм експедиційним корпусом 30 машин. [12; 435]

Організаційно авіація загонами входила до складу армійських. Перед першою світовою війною було вже широко розвинене повітроплавання. У статутах були вказівки про використання аеростатів для розвідки. Ще в російсько-японській війні вони надали значну користь військам. З них проводили спостереження навіть при вітрі до 15 м/сек. У війні 1904-1905 рр. застосовувалися сконструйовані в Росії прив'язні змійкові аеростати, що володіли великою стійкістю в повітрі, відрізнялися зручністю для спостереження за полем бою і для точного коректування стрільби артилерії із закритих позицій. Аеростати використовувалися і у війні 1914-1918 рр.

В кінці XIX в. у Росії, Франції, Німеччині і інших країнах виникає дирижаблебудування, яке, як і авіація, особливо посилено розвивається в останні п'ять років перед війною. У 1911 р. в італо-турецькій війні італійці застосовували три дирижаблі (м'яких) для бомбометання і розвідки. Проте дирижаблі зважаючи на їх велику уразливість не могли використовуватися на полях битв, але виправдали вони себе і як засіб бомбардувань населених пунктів. Дирижабль показав свою придатність як засіб морської війни - в боротьбі з підводними човнами, у веденні морської розвідки, патрулюванні місць стоянок судів і їх супроводі у морі. До початку першої світової війни Німеччина мала 15 дирижаблів, Франція - 5, Росія - 14.

За декілька років до війни йшла робота над створенням авіаційного ранцевого парашута. Автомобільний транспорт почали застосовувати для військових цілей вже за декілька років до війни. Наприклад, на великих імператорських маневрах в Німеччині в 1912 р. автомобілі використовувалися для зв'язку, перевезення військ, під різні вантажі, як рухомі майстерні, радіостанції. Застосовувалися автомобілі і на маневрах австро-угорської армії. У французькій армії було 170 машин, в англійській - 80 вантажівок і декілька тракторів, в російській армії автомобілів було також мало [13; 61]. Поповнення армії автомобілями за мобілізаційним планом передбачало тільки заміну ними кінної тяги в громіздкому корпусному тилу. При мобілізації армії отримували наступну кількість автомобілів: французька - біля 5500 вантажних і близько 4000 легкових машин; англійська - 1141 вантажівка і трактор, 213 легкових й напіввантажних машин і 131 мотоцикл; німецька - 4000 машин (з них 3500 вантажівок); російська - 475 вантажних і 3562 легкові машини.

Військово-інженерні засоби перед першою світовою війною у всіх арміях були дуже обмеженими. Саперні частини були лише у складі корпусу. У всіх арміях мобілізовані корпуси мали саперний батальйон, що включав 3-4 саперних роти з розрахунку по одній роті на дивізію і 1-2 роти - в резерві корпусу. Ця норма саперних частин в корпусі признавалася перед війною цілком достатньою для маневрених дій, до яких всі армії готувалися. Саперні роти включали фахівців майже всіх військово-інженерних спеціальностей того часу (саперів, мінерів, підривників, мостовиків). Крім того, до складу саперного батальйону входила прожекторна частина для освітлення попереду лежачої місцевості (прожекторна рота в російському корпусі і прожекторний взвод в німецькому).

З переправних засобів корпус мав мостовий парк. У німецькому корпусі, найбагатше забезпеченому переправними засобами, можна було побудувати міст завдовжки в 122 м, а використовуючи і дивізійні мостові засоби, корпус міг навести легкий міст в 200 м, а важкий, придатний для проходу артилерії, - в 100-130 м. Російський корпус мав в саперних ротах мостових засобів всього лише на 64 м моста. Всі саперні роботи проводилися в ручну, основними інструментами були лопата, кирка, сокира.

Із засобів зв'язку мобілізовані корпуси всіх армій мали телеграфні, частини у вигляді телеграфного відділення або роти як для зв'язку вниз з дивізіями, так і для зв'язку вгору - з армією. Дивізія своїх засобів зв'язку не мала. Зв'язок йшов до штабу дивізії знизу - від полків і зверху - від штабу корпусу.

Засобів технічного зв'язку в корпусах всіх армій було украй недостатньо. Німецький корпус мав 12 апаратів, 77 км. польового кабелю і 80 км. тонкого дроту. Телеграфна рота російського корпусу мала 16 телеграфних станції, 40 польових телефонних апаратів, 106 км. телеграфного і 110 км. телефонного дроту, світлосигнальні засоби (геліограф, лампи Манжена і ін). Російський корпус до початку війни був найбільш забезпечений засобами зв'язку. Радіотелеграф вважався армійським засобом і на початку війни в корпусах був відсутній.

В цілому можна зазначити, що характер озброєння армій найбільших європейських держав, їх структура, технічне оснащення до початку війни не відповідали тим можливостям, які мала в своєму розпорядженні промисловість цих країн для виробництва технічних засобів боротьби. Головна тяжкість боротьби покладалася на піхоту, озброєну гвинтівкою.

2.5. Управління військами

У різних країнах організація управління військами в мирний і військовий час відрізнялася в деталях, але основи були приблизно однакові. У мирний час главою збройних сил був глава держави (президент, монарх). Практичне ж керівництво військовим будівництвом, озброєнням і постачанням, бойовою підготовкою, повсякденним життям військ здійснювало військове міністерство, в системі якого були спеціальні органи (відділи, управління, департаменти) з різних видів діяльності і забезпечення військ і генеральні штаби, які були відповідальними за підготовку до війни [24; 248].

В німецькій армії питаннями підготовки збройних сил до війни, особливо в частині розробки планів мобілізації, зосередження, розгортання і перших оперативних завдань відав великий генеральний штаб, не залежний від військового міністерства.

Стратегічне керівництво військами у всіх державах (окрім Росії) було організоване так, що кожна армія безпосередньо підкорялася верховному командуванню. Тільки у російській армії з 1900 р. розроблялася нова система управління. Ще за мирного часу в Росії намічалося створення фронтових управлінь, які об'єднували б по 2-4 армії. Признавалося, що за умови боротьби одночасно проти декількох супротивників на значному протязі західної межі, головнокомандуючий, не в змозі буде один направляти операції всіх підлеглих йому армій, особливо у разі переходу їх в настання, коли вони діятимуть в напрямах, що розходяться. Тому було вирішено створити проміжну інстанцію, а саме командувачів фронтами. Передбачалося, що російське головне командування управлятиме діями фронтов, а фронти - арміями. Правда, французьке "Повчання для старших військових начальників" 1914 р. також передбачало об'єднання армій в групи. Однак ці об'єднання не були постійними. Їх організація передбачалася лише на певний час для ведення операцій за планом головнокомандуючого [20; 21].

З цього можна зробити висновок, що внаслідок збільшення розмаху військових дій значно зросло значення штабів. У питаннях керівництва і управління військами штаби грали важливу роль. Штаб збирає всі необхідні відомості для організації операції, він же розробляє директиви і накази військам, отримує від них донесення і готує доповіді старшому начальникові. Штаб повинен піклуватися про встановлення і підтримку зв'язку з підлеглими військами і вищими штабами.

РОЗДІЛ 3. ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ СИЛИ