Виникнення глобального політико-ідеологічного розколу в повоєнній міжнародній системі. Радянська зовнішня політика і Комінтерн

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виникнення глобального політико-ідеологічного розколу в повоєнній міжнародній системі. Радянська зовнішня політика і Комінтерн

План

1. Створення Комінтерну, рішення його перших конгресів

2. Комінтерн та ідея світової пролетарської революції. Спроби «радянізації» Польщі, Німеччини, Угорщини, балканських країн, їхня поразка

3. Тактика «більшовизації» зарубіжних компартій. Прийняття програми Комінтерну, її провідні положення

4. Комінтерн і тактика Народного фронту

1. Створення Комінтерну, рішення його перших конгресів

Революційна ідеологія, яка стала засадничим підґрунтям у внутрішній політиці та у визначенні, особливо у перше післяжовтневе десятиріччя, зовнішньополітичних пріоритетів Радянської Росії створювали величезні труднощі як для самої радянської країни, так і для всієї міжнародної системи.

Нагадаємо, що Перша світова війна спричинила драматичні процеси в міжнародному робітничому русі та його головній організаційній структурі - Робітничому (Другому) Інтернаціоналі. Ставлення партій - членів Другого Інтернаціоналу до війни - розвело їх по різні боки фронтів, а Інтернаціонал припинив фактично своє існування. Більшість соціалістичних та соціал-демократичних партій, голосуючи у парламентах за виділення військових кредитів урядам своїх країн, стали на позиції націонал-оборонства та політики «захисту батьківщини». їхні опоненти (меншість), так звані інтернаціоналісти, серед яких Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків), болгарські, італійські соціалісти та інші стояли на позиціях поразки своїх урядів у війні, перетворення імперіалістичної війни в громадянську, здійснення насильницької соціалістичної революції, яка б призвела до ліквідації джерела воєн - капіталізму. Обидва табори звинувачували один одного в зраді інтересів робітничого класу. Полеміка переросла в конфронтацію та організаційний розкол не тільки на міжнародному, але й на національному рівні. Соціалістичні та соціал-демократичні угруповання, що переймали стратегію РСДРП(б), провідника інтернаціоналістів, оголошували себе компартіями.

В.Ленін, лідер російських більшовиків, ще у 1914 році заявив про те, що Другий Інтернаціонал заражений опортунізмом і зазнав краху. Це була, безперечно, дуже спрощена уява про стан справ у міжнародному робітничому русі, оскільки абсолютна більшість західноєвропейського робітництва залишалася під впливом соціалістичних та соціал-демократичних партій. Відтоді ліворадикальні угруповання, патроновані Леніним, роблять перші спроби створити новий Інтернаціонал. Проте на міжнародних конференціях, які відбулися у Ціммервальді та Кінталі (Швейцарія) відповідно у 1915 і 1916 роках, Леніна та його прихильників підтримали лише невеликі групи ліворадикалів.

Жовтневий більшовицький переворот у Петрограді 1917 року створив реальні умови для заснування Третього (комуністичного) Інтернаціоналу. Однак лише через півтора роки був скликаний установчий з'їзд Комінтерну. Затримка пояснювалася складністю міжнародної ситуації: тривала Перша світова війна, в Росії вибухнула громадянська війна, західноєвропейські держави (Великобританія, Франція, Японія, США) окупували частину колишньої Російської імперії, підтримуючи білогвардійські сили. Радянська Росія опинилася у блокаді та ізоляції. Водночас всупереч сподіванням робітники Європи не відповіли на більшовицькі заклики щодо негайного усунення «імперіалістичних пригноблювачів».

Необхідно підкреслити, що більшовицькі лідери здійснювали двоїсту політику. Буквально у перші дні після захоплення влади перед ними постала альтернатива: шукати миру з німцями, чи починати революційну, класову війну проти імперіалістів. Прагматичний Ленін наполіг на першому - було підписано ганебний Брестський мир 1918 року. Так, німецький імперіалізм святкував, щонайменше тимчасово, перемогу над радянським соціалізмом.

Разом з тим уже у січні 1918 року в Петрограді відбулася перша міжнародна нарада за участю представників Швеції, Норвегії, Великобританії, США, а також польських, румунських, югославських та чеських інтернаціоналістів, яка розглянула деякі організаційні питання, зокрема, схвалила критерії відбору учасників-організаторів Комінтерну. Зійшлися на двох умовах: на згоді партій і організацій вести революційну боротьбу проти своїх урядів за припинення імперіалістичної війни; та на визнанні радянської влади в Росії.

З кінця 1918 року почали надходити обнадійливі повідомлення. З ентузіазмом зустріли в Москві Листопадову революцію в Німеччині, революційні події у Фінляндії, Австрії, Угорщині та проголошення Бременської, Баварської, Угорської і Словацької радянських республік. Тодіж, 1918року, виникли компартії в Угорщині, Німеччині, Австрії, Польщі, Фінляндії, Естонії, Латвії та Аргентині; наступного року створено ще 6 компартій; 1920 - 9; а 1921 - 12. Більшовики більше ніж будь-коли переконалися в життєвій необхідності створення постійного механізму для координації дій новостворених компартій. Заснування нового Інтернаціоналу планувалося на лютий 1919 року.

24 січня 1919 року телеграф розіслав запрошення 39 компартіям і революційним групам прибути на перший конгрес Комуністичного Інтернаціоналу. Через блокаду Росії країнами Антанти не всі делегати своєчасно дісталися Москви, тому конгрес розпочався з запізненням на два тижні. Увечері 2 березня 1919 року у Кремлі відбулося перше засідання міжнародної конференції. Із загальної кількості гостей дев'ять приїхали з закордону, решта сорок два представляли Радянську Росію. Більшість не мала офіційних повноважень своїх партій і груп, від імені яких вони виступали. 4 березня 1919 року конференція більшістю голосів конституювалася в перший (установчий) конгрес Комінтерну, незважаючи на протидію Гуго Еберлейна, представника німецької компартії, якого уповноважили чинити опір будь-яким спробам негайного створення нового Інтернаціоналу. Незадовго до своєї трагічної смерті Роза Люксембург, одна із фундаторів КПН, попереджала керівництво німецької компартії: «Комінтерн, створений у Москві, буде «російською крамничкою», з яким ми не зможемо справитися. Ми загинемо з ним». В роботі першого конгресу взяли участь 52 делегати від 32 організацій та груп з 21 країни. Так, 4 березня 1919 року Комуністичний Інтернаціонал став фактом, а ідеологічне розмежування в міжнародному робітничому русі отримало формальне підтвердження.

Центральне місце в роботі першого конгресу, який завершився 6 березня, зайняли обговорення проекту програмної платформи Комінтерну та доповідь Леніна «Про буржуазну демократію та диктатуру пролетаріату». Положення програмної платформи визнавали: неминучість революційного перетворення капіталістичного суспільства у соціалістичне; післявоєнний період характеризувався як «епоха занепаду капіталізму, його внутрішнього розпаду»; засуджувалися імперіалістичні війни і визначалися загальні принципи діяльності компартій.

Доповідь Леніна була відповіддю на гостро критичну книгу К.Каутського «Диктатура пролетаріату» (1918) та на заклики тодішніх соціал-демократів і їхніх послідовників боронити й розширювати демократію у своїх країнах всупереч спробам комуністів нав'язати народам жорстку диктатуру. Ленін відкинув цінності «буржуазної демократії» і обґрунтував тезу про диктатуру пролетаріату як вищу й неминучу форму демократії. Він стверджував, що у повоєнний час перед робітничим класом постала альтернатива: зберегти диктатуру буржуазії у формі буржуазної демократії або встановити диктатуру пролетаріату.

Як і положення програмної платформи, так і постулати Леніна були принципово помилковими. Вони засвідчили цілковите нерозуміння більшовицькими лідерами ситуації, яка склалася в Європі, переоцінку ними революційної ситуації в європейських країнах. Насправді, війна спричинила різке загострення соціально-класових протиріч, зростання робітничого й демократичного руху, висунення вимог щодо трансформації капіталістичного суспільства на принципах соціальної справедливості. Проте у більшості країн, за винятком Росії, Німеччини та Угорщини, ці кризові явища не набрали революційного характеру. Це по-перше. По-друге, провідники західноєвропейських компартій перебували у полоні заангажованої під жовтневий більшовицький переворот теорії Леніна про імперіалізм як вищу і останню стадію капіталізму, який, за його словами, вичерпав усі свої можливості для подальшого розвитку і вступив у стадію свого занепаду й розкладу. Звідси, за теорією Леніна, викладеній у роботі «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму» (вересень 1917 ), склалися об'єктивні передумови для переходу до нової, соціалістичної стадії розвитку людства. По-третє, Ленін та його прихильники не врахували того, що капіталізм має неабиякі можливості адаптуватися до суспільних вимог, що капіталістична система не вичерпала свого внутрішнього ресурсу для власної прогресивної соціальної еволюції.

Загалом імпровізований характер установчого конгресу вплинув на організаційну структуру нового Інтернаціоналу: не було прийнято ні статуту, ні програми, жодного іншого документа, який би регламентував роботу нової організації. Конгрес завершив роботу прийняттям резолюцій «Про ставлення до «соціалістичних течій», «До Бернської конференції», в яких підкреслювалося банкрутство Другого Інтернаціоналу та «Маніфестом Комуністичного Інтернаціоналу до пролетарів всього світу». Останній документ написав Троцький. У ньому визначалися завдання організації: «узагальнити революційний досвід робітничого класу, очистити рух від опортунізму і соціал-патріотизму, об'єднати зусилля всіх істинно революційних партій світового пролетаріату і тим полегшити і прискорити перемогу комуністичної революції у всьому світі». Що ж до Бернської конференції соціалістів, яка відбулася в лютому 1919 року, то її було кваліфіковано як спробу «гальванізувати труп Другого Інтернаціоналу».

Для керівництва діяльністю Комінтерну обрали виконавчий комітет (ВККІ), який складався з представників семи провідних партій (Росії, Німеччини, Австрії, Угорщини, Балкан, Швейцарії, Скандинавії). ВККІ очолив Г.Зінов'єв. Також були зарезервовані місця і для майбутніх компартій - членів Комінтерну. У ВККІ переважали більшовики, але їхня гегемонія на ранніх етапах не була ні навмисною, ні зловмисною. Враховуючи слабкість зарубіжних компартій, труднощі, пов'язані з поїздками до Москви і назад, керівництво Комінтерном цілком логічно зосередилося у руках росіян. Щоправда, їхні лідери оголошували власну перевагу тимчасовою, обіцяли, що як тільки в Європі відбудеться революція і буде проголошено «інтернаціональну Радянську республіку», штаб Комінтерну перенесуть з Москви до Берліна, Парижа чи будь-якої іншої європейської столиці. Попри ці декларації Комінтерн з моменту свого народження і до самого розпуску повністю залежав від радянського керівництва. Передбачення Рози Люксембург справдилися стовідсотково. Офіційним органом Комінтерну став журнал «Коммунистический Интернационал», який виходив кількома мовами.

Вже восени 1919 року став очевидним крах ілюзій більшовиків щодо перемоги світової пролетарської революції. Після поразки в серпні цього ж року Угорської радянської республіки Ленін остаточно розпрощався з надією, що угорський досвід дасть Заходові більш гуманну модель соціалістичної революції. На думку зодчих Комінтерну, головною причиною поразки революцій на Заході була організаційна слабкість європейського робітничого класу, тому необхідно, щоб Комінтерн і його секції (національні компартії) сформувалися в справжню «всесвітню партію», яка базуватиметься на тих же організаційних принципах , які гарантували успіх більшовикам у жовтні 1917 року.

Ідеєю універсалізації найбільш одверто пронизана відома робота Леніна «Дитяча хвороба лівизни в комунізму», написана у квітні 1920 року спеціально для другого конгресу Комінтерну. Більшовицький вождь писав: «Тепер ми вже маємо перед собою неабиякий міжнародний досвід, який говорить.., що... всі основні і чимало другорядних рис нашої революції мають міжнародне значення в розумінні впливу на всі країни. Головний урок отриманого досвіду: безумовна централізація і най-суворіша дисципліна пролетаріату є найголовнішою умовою перемоги над буржуазією».

Другий конгрес Комінтерну, який проходив у Петрограді та Москві з 19 липня по 7 серпня 1920 року, можна назвати справжнім установчим, оскільки понад двісті делегатів з тридцяти семи країн світу відгукнулися на запрошення більшовиків. У дні перед конгресом панувало справжнє піднесення, спричинене наступом Червоної армії на Варшаву, яке, як відомо, зазнало поразки в результаті «дива над Віслою», тобто контрнаступу поляків. Передовсім комінтернівці вирішили проаналізувати уроки минулих програних революційних битв. Але в цій ейфористичній атмосфері мало хто усвідомлював, що «21 умовою» прийому в Комінтерн, автором якої був Г.Зінов'єв, та Статутом, схваленим переважною більшістю делегатів, затверджувалася диктатура більшовиків у цій міжнародній організації. «21 умова» передбачала: будь-яка організація, яка прагне вступити до Комінтерну, повинна послідовно позбуватися реформістів і центристів у своєму керівництві і замінити їх «перевіреними комуністами»; поєднувати легальні та нелегальні форми діяльності; створювати осередки в профспілках з метою залучення робітничих організацій до справи комунізму; беззастережно дотримуватися принципу демократичного централізму, що ґрунтується на залізній дисципліні, цілковитому підкоренні рішенням центрального партійного керівництва та періодичних чистках рядів партії від «дрібнобуржуазного елементу» ; надавати беззастережну підтримку кожній радянській республіці у боротьбі проти контрреволюційних сил; і, нарешті, змінити назву партії на «комуністична» (секція Комуністичного Інтернаціоналу). Варто процитувати параграф 16 «Умов»: «Всі рішення конгресів Комуністичного Інтернаціоналу і його Виконавчого Комітету є обов'язковими для всіх партій...». Отже, мова йшла про підкорення національних «секцій» (партій) волі більшовицького Виконкому Комінтерну.

Першочерговим завданням другий конгрес визначив створення національних компартій. У 1920 році засновано Об'єднану компартію Німеччини, по-справжньому масову - в її лавах налічувалося 350 тисяч осіб. Тоді ж у результаті розколу соціалістичних партій виникли Французька (також масова) та Італійська комуністичні партії. У Великобританії було створено крихітну компартію шляхом об'єднання декількох соціалістичних організацій. Хто вступав до компартій? Загальнопрйнятим вважається, що спочатку компартії складалися переважно з промислових робітників-чоловіків у віці 20-40 років. Так, дві третини делегатів другого конгресу Комінтерну не досягли сорокарічного віку. Не дивно, що утворений у листопаді 1919 року Комуністичний Інтернаціонал молоді (КІМ) нараховував близько двохсот тисяч членів. Що ж стосується соціального складу компартій, то немає жодних підстав вважати, що це були «армії злидарів та знедолених». Західні дослідники стверджують, що серед тих, хто вступав до цих партій, переважали некваліфіковані і напівкваліфіковані робітники нових галузей промисловості, мало зв'язані з довоєнною соціал-демократією. Водночас серед членів компартій було чимало кваліфікованих робітників традиційних галузей, наприклад, металургів Руру, машинобудівників Парижа, Туріна, Берліна; радикально налаштованих селян.

Безпосереднім наслідком такої соціальної, вікової та ідеологічної неоднорідності була слабка підконтрольність національних компартій Комінтернові. Найефективнішим методом запровадження тотального контролю стало фінансування Радянським Союзом міжнародного комуністичного руху. З цього приводу ведеться чимало дискусій. Проте механізм цього фінансування вивчено сьогодні детально.

Відповідно до резолюції ЦК РКП(б) від 13 квітня 1919 року функцію фінансування зарубіжних комуністів Народний Комісаріат закордонних справ передав Комінтернові. Весною 1919 року спеціальні кур'єри вивезли за кордон величезні цінності: діаманти, сапфіри, перли та інше дорогоцінне каміння, каблучки, браслети, брошки, сережки з царської скарбниці на сотні тисяч карбованців. Загальна сума фінансових поставок у березні-серпні 1919 року склала 5,2 млн. карбованців. Проте і цього виявилось замало. Ленін санкціонував чотириразове збільшення згаданої суми. Загалом мільйони карбованців, німецьких марок, швейцарських франків та іншої валюти були відправлені компартіям в Угорщину, Чехословаччину, Німеччину, Італію, Америку, Югославію, Австрію, Польщу і Голландію. Що ж стосується компартії Великобританії, то, за деякими даними, «Ленін...виділив як мінімум 55 тисяч фунтів стерлінгів». Загальна сума субсидій зарубіжним компартіям у 1922 році склала 10 відсотків всього комінтернівського бюджету. Безперечно, що без такого фінансування компартії не змогли б існувати. Воно стало водночас умовою беззастережного впливу Комінтерну на національні компартії-секції.

Така практика тривала і після Другої світової війни. Для цього було створено Міжнародний фонд допомоги лівим робітничим рухам. Він складався з внесків СРСР та залежних від нього східноєвропейських країн, які згодом майже припинили свої внески, мотивуючи фінансовими труднощами. Загальний щорічний розмір фонду складав 22-25 млн. доларів, з яких 20-22 млн. вносила КПРС (Державний банк СРСР), а 2-3 млн. - інші учасники фонду. Всі операції з цими доларовими вкладами здійснювалися лише за вказівкою Політбюро партії, причому таємно.

Лише протягом 1980-х років зарубіжні компартії отримали понад 200 млн. доларів радянської фінансової допомоги.

Тенденцію до посилення російського впливу засвідчили зміни в організаційній структурі Комінтерну, які сталися в період між другим (1920) та четвертим (1922) конгресами. Так, параграф 8 Статуту, прийнятого другим конгресом, передбачав, що левову частку роботи Комінтерну здійснює партія країни, в якій він знаходиться, тобто Радянської Росії. Рішення третього конгресу, який відбувся влітку 1921 року, були спрямовані також на розширення функцій ВККІ та його впливу на національні компартії 3 цією метою було запроваджено інститут «уповноважених представників» ВККІ в національних секціях, відрядження різного роду «агентів» та «емісарів». По суті резолюції 3-го та 4-го конгресів відтворювали в Комінтерні організаційну модель більшовицької партії, так само як і методи його діяльності.

На рубежі 1920-1921 років Ленін змушений був визнати, що пролетарська революція в Європі - це віддалена перспектива. Тому виникла потреба тимчасово призупинити штурм капіталізму, зробити перепочинок. Так постала комінтернівська тактика «єдиного робітничого фронту», тобто боротьби за насущні інтереси робітничого класу спільно з некомуністичними організаціями, навіть укладення з ними союзів, але при дотриманні повної незалежності сторін. Леніну довелося серйозно полемізувати з прихильниками революційної «теорії наступу», яких було чимало в німецькій, італійській, угорській, австрійській та інших компартіях. Верхівка цих партій ніяк не могла збагнути, навіщо налагоджувати компліментарні стосунки з соціал-демократами, з якими недавно ворогували. Ленін узяв гору, оскільки на третьому конгресі було прийнято російську резолюцію про тактику єдиного робітничого фронту як офіційну лінію Комінтерну. Знову радянські лідери продемонстрували політику подвійних стандартів: адже, починаючи з 1921 року, мета Комінтерну та інтереси Радянської Росії розійшлися. Радянська країна, знекровлена Першою світовою та громадянською війнами, переходила до відбудови зруйнованого народного господарства, проголосила нову економічну політику, реанімувавши частково капіталістичні відносини. Була гостра потреба у розвитку торгівлі із Заходом, і радянська дипломатія активно прл цювала у цьому напрямку. її зусилля мали успіх: 1921 року укладено англо-радянський торгівельний договір, а 1922 року - Рапалльський договір з Веймарською республікою. До речі, секретна частина Рапалльського договору передбачала відновлення та модернізацію з допомогою СРСР німецьких збройних сил, заборонених за умовами Версальського мирного договору. Озброєні на радянські гроші солдати рейхсверу згодом розстрілюватимуть німецьких комуністів та робітників. Радянське керівництво завжди було вірним собі і при нагоді зраджувало і кидало напризволяще своїх європейських послідовників. Деякі зарубіжні історики розцінюють тактику «єдиного робітничого фронту» як визнання комінтернівськими лідерами помилковості ідеї світової пролетарської революції. Проте жоден із комінтернівських документів не засвідчує це.

Штучність тактики спільних дій реформістських соціал-демократів і революційних комуністів підтверджує конференція трьох Інтернаціоналів, яка відбулася в квітні 1922 року у Берліні. На ній панувала атмосфера взаємної підозри та недовіри. Е.Вандервельде, один із лідерів Другого Інтернаціоналу, мав рацію, коли назвав тактику єдину фронту «дивною сумішшю геніальності і макіавеллізму», в якій поряд із закликами до єдності «не робиться таємниці із наміру задушити й отруїти нас після обіймів». Врешті-решт до обопільної згоди соціал-демократи та комуністи не дійшли.

У1919 і наступних роках було створено низку дочірних філій Комінтерну: вже згадуваний КІМ, поряд з Амстердамським Інтернаціоналом профспілок і Міжнародною конфедерацією християнських профспілок у Москві виникли Червоний Інтернаціонал профспілок (Профінтерн), Спортінтерн, Селянінтерн, Міжнародна організація допомоги репресованим (МОДР) тощо.

2. Комінтерн та ідея світової пролетарської революції. Спроби «радянізації» Польщі, Німеччини, Угорщини, балканських країн, їхня поразка

комінтерн пролетарська революція

Віссю теоретичної й практичної діяльності Комінтерну, його стратегії і тактики стала концепція світової революції. Саме ця ідея була покладена в основу зовнішньополітичної філософії нового радянського режиму, яка передбачала розгортання у більш чи менш близькій перспективі революцій, аналогічних російськії, у більшості країн Заходу і Сходу і встановлення «диктатури пролетаріату» у глобальному масштабі.

Теорія світової соціалістичної революції належить К.Марксу та Ф. Енгельсу. Провідні риси капіталізму набули за їхнього життя інтернаціонального характеру. Звідси класики постулював сніговий характер соціалістичної революції. Події XIX століття п цілому підтверджували основні ідеї марксистської концепції суспільного розвитку. Це стосується революцій 1848 І 849 років, Паризької комуни 1871 року та інших революції у різних країнах Європи, які були жорстоко придушені. Отже, так само, як буржуазія, робітничий клас повинен був захищати свої права.

Як і будь-яка велика визвольна ідея, концепція світової пролетарської революції несла у собі елементи утопізму і месіанства лідери робітничого руху початку XX століття надавали деяким висновкам марксизму гіпертрофованої форми чи доктрина.

Якщо К.Маркс і Ф.Енгельс говорили наприкінці свого життя про можливість перемоги пролетарської революції парламентським шляхом, а в деяких країнах навіть без зламу старої державної машини (Енгельс висловив думку про «вростання в соціалізм»), то Ленін і його послідовники напріч відкидали таку можливість. Оцінюючи жовтневий переворот 1917 року, Ленін зазначив: «...Ми почали нашу справу з розрахунку на світову революцію».

Створений 1919 року Комінтерн перейняв повністю ленінську концепцію світової революції. У матеріалах і рішеннях його першого конгресу вказувалося, що єдиним виходом з капіталістичного хаосу та війни є пролетарська революція і диктатура пролетаріату. Комінтерн конституював себе як штаб світової революції. Підсумовуючи роботу першого конгресу, Ленін підкреслив: «Перемога пролетарів у всьому світі забезпечена. Наближається створення міжнародної Радянської республіки».

Поразка революційних боїв у 1919 році не применшила ентузіазму комінтернівців. Троцький у листі до ЦК РКП(б) запевняв, що тепер революція почнеться зі Сходу, і пропонував сформувати на Уралі кулеметний корпус, перекинути його до Індії та Афганістану, стимулювати там революції, а звідси поширити їх на Європу.

Напередодні другого конгресу Комінтерну і під час його роботи (липень-серпень 1920) осердям ідеї світової революції стала Польща. В рішенні цього конгресу підкреслювалося, що «громадянська війна у всьому світі поставлена на порядок денний» і необхідно всіляко сприяти падінню «білогвардійської Польщі». Відомо, що у 1920 році, під час радянсько-польської війни, комінтернцівці зробили ставку на похід Червоної армії на Варшаву. За наказом Тухачевського та Будьонного їхні вояки мали принести революцію в Європу на багнетах своїх гвинтівок.

Так само в умовах внутрішньо- і зовнішньополітичної критики Угорщині був створений у березні 1919 року новий угорський уряд - Тимчасова революційна рада, яка на третину складалася з комуністів.

У своєму першому зверненні, опублікованому 22 березня, Революційна рада оголошувала про перехід влади до угорського пролетаріату, Угорщина ставала радянською республікою. Уряд висловив намір негайно націоналізувати основні засоби виробництва, створити пролетарську армію для захисту диктатури пролетаріату. У зовнішньополітичному плані передбачався збройний союз з більшовицькою Росією. Так розпочалася 133-денна історія Угорської Радянської Республіки.

У квітні 1919 року відбулися вибори до рад, на основі виборчого права, що його надано чоловікам і жінкам, які досягли 18-річного віку. За цим правом скасовувалися майнові та інші обмеження. Осіб, які використовували найману працю, позбавляли виборчого права. В республіці були анульовані також аристократичні титули та всі привілеї пов'язані з ними; розпущено поліцію та жандармерію, створено Червону охорону (міліцію), скасовано стару судову систему, натомість почали діяти революційні суди та загони особливого призначення (аналог російського ВЧК) під керівництвом Тібора Саму елі.

25 березня угорський радянський уряд опублікував декрет Про створення на добровільних засадах ЧА. Згодом принцип добровільності було замінено загальною військовою повиністю. Значну роль відігравали інтернаціональні полки, які формувалися в Угорщині з росіян, австрійців, сербів, хорватів, словаків, поляків та румунів. Наступного дня вийшов декрет про націонал ізацію всіх фінансових установ (дрібні вклади громадян за-ііишилися недоторканними) та промислових підприємств,

Угорські більшовики,
охоплені комуністичною ейфорією, прагнули якомога швидше наблизити соціалістичне майбутнє. Ще більш радикальніше, аніж у Росії, було проведено аграрну реформу, яка мала за мету безкомпенсаційну передачу поміщицьких земель понад 100 хольдів з живим і неживим реманентом, а також переробні підприємства у власність держави. Дрібні наділи залишалися за їхніми власниками. Націоналізовані землі не підлягали, як у Росії, розподілу серед селян, їх передавали новоствореним сільськогосподарським кооперативам. Це викликало значне розчарування у середовищі бідного селянства, тому воно й не підтримало угорську радянську владу у вирішальний момент.

Розлогими були широко продекларовані соціальні реформи: 8-годинний робочий день, підвищення зарплати на 25 відсотків, однакова заробітна плата чоловікам і жінкам, щорічні оплачувані відпустки, охорона праці жінок і дітей та загальне соціальне страхування. У будинки аристократії було переселено 32 тис. родин (100 тис. осіб). За вже відомим більшовицьким сценарієм здійснювалися перетворення у культурній сфері.

У червні 1919 року Всеугорський з'їзд Рад ухвалив Конституцію УРР, вироблену за взірцем конституції Російської Федерації 1918 року.

Певні кроки радянський уряд Угорщини намагався зробити у зовнішньополітичній сфері. Так, 24 березня він повідомив учасників Паризької мирної конференції про те, що визнає перемир'я, підписане в Каройї, і запропонував обговорити всі територіальні питання. Та лідери конференції зійшлися на одному - УРР має бути ліквідована. Щоправда, розійшлися вони у думках з приводу того, як це буде зроблено: військовим шляхом чи дипломатичним. Гору взяла точка зору В.Вільсона та Д. Ллойд Джорджа: відрядити місію до Будапешта і з'ясувати на місці ситуацію. Уряд УРР погодився з цим. На початку квітня генерал Смете прибув до столиці Угорщини. Революційна урядова рада у ході переговорів дала згоду на демаркаційну лінію за умови, якщо румунські збройні сили будуть виведені з Угорщини, а на нейтральну зону будуть поширені закони УРР. Угорське радянське керівництво просило також зняти з країни економічну блокаду. І хоча генерал Смете повідомляв у Париж про слабкість УРР і про можливість її ліквідації внутрішніми

Угорська Червона армія не була готова до відбиття інтервенції і, відступаючи, зазнавала великих втрати. Зацихумов Карі >дний комісар закордонних справ Бела Кун вирішив застосувати тактику російських більшовиків під час мирних переговорів у Бресті. Союзники відхилили угорські пропозиції.

На початку травня Революційна урядова рада оголосила військову мобілізацію. Угорська ЧА, поповнена 90-ма Тисячами нових вояків, почала наступ і 6-8 червня зайняла Ко-11111 це та Пряшів, де прибулі чехи і словаки, члени Соціалістичної партії Угорщини, проголосили створення Словацької радянської республіки.

13 червня Ж.Клемансо від імені Антанти надіслав урядові Радянської Угорщини ноту, відому під назвою «ультиматуму Юіемансо». В цьому документі визначалися нові кордони Угорщини з Чехословаччиною та Румунією, містилася вимога непі й но припинити воєнні дії на словацькій території та відвести у горську армію на визначену лінію. Натомість Антанта обіцяла вивести румунські частини з угорської території. На виконання ультиматуму відводилося чотири дні.

Нота Клемансо викликала серйозні суперечки в угорському уряді та керівництві Соціалістичної партії. Частина комуністів висловилася проти прийняття умов Антанти, інші урядовці (переважно правоцентристське крило - Ж.Кунфі, В.Бьом) за їх виконання. Бела Кун, комуніст і міністр закордонних справ, підтримав пропозицію правих, вбачаючи в прийнятті ультиматуму Клемансо можливість перепочинку і впорядкування державних справ, придушення внутрішньої контрреволюції.

Водночас украй загострилося внутрішнє становище Угорщини. Вибухали селянські повстання, трудівники села відмовлялися здавати хліб, почалися виступи монархістів. 24 червня відбувся збройний заколот проти радянської влади у Будапешті, услід за цим почався страйк залізничників. За кордоном, у Відні, діяв Антибільшовицький комітет, створений угорською еміграцією. На півдні Угорщини, в районі Араду, а згодом у Сегеді був створений угорський контруряд, військовим міністром в якому став Міклош Хорті.

Новий наступ угорської ЧА, який розпочався 20 липня переправою на лівий берег Тиси, провалився. 25-27 липня угорська радянська армія відступила за Тису. Румунські війська без перешкод просувалися у напрямку до столиці Угорщини.

1 серпня на спільному засіданні Революційної урядової ради та керівництва Соціалістичної партії було прийнято рішення про відставку радянського уряду. Того ж дня Б.Кун та низка інших радянських провідників УРР втекли до Австрії, де були інтерновані. Решта - перейшла на нелегальне становище.

Таким чином, 1 серпня 1919 року УРР пішла у небуття. її історія тривала всього 133 дні.

Отже, як бачимо, спроби «радянізації» Польщі та Угорщини зазнали поразки. Проте навесні 1921 року Комінтерн приймає політичне рішення, яке знову визнає за можливе вести наступальні революційні бої. Та Ленін все ж визнав, що настала «нетривка рівновага» в світі. На третьому конгресі (червень-липень 1921) йому довелося вести боротьбу проти прихильників «теорії наступу», яких було чимало в компартіях Німеччини, Угорщини, Італії,Чехословаччини та інших країн. Згідно з цією теорією, революційні партії повинні негайно починати повстання, не турбуючись про те, до чого воно призведе і які викличе жертви. Натомість Ленін поставив завдання: завоювати на бік компартій більшість робітничого класу і трудящих взагалі.

Проте внесені Леніним корективи в теорію світової революції не були прийняті до кінця керівництвом Комінтерну. Свідченням цього стали осінні події 1923 року в Німеччині. У Комінтерні їх розцінили як революційну ситуацію. Політична ж криза у Веймарській республіці була викликана окупацією у січні 1923 року франко-бельгійськими військами Руру. Причина окупації - відмова німецького уряду сплачувати репарації. Німці, за закликом уряду, вдалися до політики «пасивного опору». Хаос у країні поглиблювався, відбувалися часті урядові кризи. В КПН та Комінтерні дійшли висновку, що настав зручний час для вирішального революційного штурму німецького капіталізму. Після відставки чергового уряду Куно у серпні 1923 року в Москві, в умовах суворої секретності, відбулася низка зустрічей лідерів російської та німецької компартій. Ленін за станом здоров'я не зміг втрутитися у справи, в РКП(б) розпочалася боротьба «за трон» серед його потенційних спадкоємців. Найновіші архівні матеріали засвідчують, що плани німецької революції розроблялися у Політбюро ЦК РКП(б). Німецьким комуністам відводилася роль інформаторів та виконавців прийнятих рішень, а Комінтернові - передавальної інстанції між Москвою та Берліном. До Німеччини таємно було відряджено комісію з п'яти осіб з фальшивими паспортами: К.Радек здійснював керівництво ЦК КПН, передаючи йому директиви Москви та Комінтерну; В.Шмідт відав організацією революційних осередків у профспілках, тобто заводських комітетів, які після перевороту мали взяти владу у свої руки, перетворитися у Ради; І.Уншліхтові відводилася роль організатора збройних загонів, у тому числі німецької «ЧК», для знищення ворогів революції. Посол у Берліні М.Крестинський був наділений повноваженнями «фінанасиста» революції. Загалом комісія мала здійснювати військово-політичне й матеріально-технічне забезпечення революції. Для цього російська компартія виділила 500 тисяч золотих карбованців.

Відповідно до планів більшовицького Політбюро, основними і регіонами повстання мали стати Саксонія і Тюрінгія, де були ліві соціал-демократи, які співчували комуністам. І Ілан повстання передбачав входження комуністів до складу урядів, озброєння робітників, організацію керівну роль комуністів у боротьбі, захоплення ними влади у промислових районах.

Водночас зазнали поразки більшовицькі революційні плани на Балканах, де головна роль відводилася Болгарії. Вину за поразку та неготовність робітничого класу до революції Комінтерн переклав на соціал-демократів, оголосивши їх посібниками фашизму, що матиме трагічні наслідки для міжнародного робітничого руху.

3. Тактика «більшовизації» зарубіжних компартій. Прийняття програми Комінтерну, її провідні положення

Стабілізація, що охопила капіталістичний світ з середини 20-х років, змусила Комінтерн виробити заангажовану під ідею світової революції формулу про тимчасову, часткову й відносну стабілізацію капіталізму і готуватися до прийдешніх боїв шляхом «більшовизації компартій», тобто оволодівання досвідом ВКП(б). Про відмову від ідеї світової пролетарської революції не йшлося. В преамбулі першої Конституції СРСР 1924 року зазначалося, що метою робітничо-селянської держави є об'єднання всіх трудящих у «Світову Соціалістичну Радянську Республіку». Звідси і символ ідеї - п'ятикутна зірка (п'ять континентів земної кулі).

В «Програмі Комуністичного Інтернаціоналу», прийнятій шостим конгресом (серпень-вересень 1928 року), ідея світової революції розширювалася і трансформувалася в концепцію світового революційного процесу та загальної кризи капіталізму: «Міжнародна революція пролетаріату складається із різночасових й різнорідних процесів: чисто пролетарських революцій; революцій буржуазно-демократичного типу, які переростуть у пролетарські революції; визвольних національних воєн, колоніальних революцій. Лише в кінцевому рахунку революційний процес приведе до світової диктатури пролетаріату». Кінцева мета Комінтерну, як зазначалося у «Програмі», полягала в «заміні світового капіталістичного господарства світовою системою комунізму».

Криза 1929-1933 років розбудила в Комінтерні надії на наближення революційних боїв. XI пленум ВККІ розглянувши ситуацію, що склалася у світі, прийти сталінську формулу про назрівання нового туру революцій та воєн. Рішення пленуму були чіткими і недвозначними: підготовка і здійснення соціалістичної революції, яка ліквідує владу буржуазії, що існує як у формі фашистської диктатури, так і у вигляді буржуазно-парламентського режиму. Ніякої різниці між цими формами не робилося. Більше того, чимало рішень Комінтерну були спрямовані насамперед проти соціал-демократії, яка могла стати партнером комуністів у подальшій боротьбі проти фашизму. Так, Комінтерн вимагав від компартій розвінчати і «переламати хребет соціал-демократії». Є всі підстави стверджувати, що впродовж 1929-1934 років теоретична й практична діяльність Комінтерну була сектантською, ізольованою від інших антифашистських і демократичних сил. Доходило до курйозних ситуацій, оскільки за вказівкою Комінтерну «революційний вогонь» роздмухували де завгодно, не зважаючи на реалії. Так, протокол №118 від 1931 року засідання керівництва компартії Південно-Африканського Союзу (нині 1 Іівденно-Африканська Республіка) засвідчує заснування на ісомінтернівські кошти мережі нелегальних організацій на підприємствах, рудниках, фермах. Партія закликала до створення рад як єдиної форми державної влади. Цетоді, коли сама компартія нараховувала 150 осіб, з них 70 білих та 80 туземців.

Тактика єдиного антифашистського народного фронту, прийнята сьомим конгресом (липень-серпень 1935), зовсім не означала, як твердить радянська та марксистська зарубіжна історіографія, відмову Комінтерну від ідеї світової пролетарської революції, оскільки, за уявою комуністів, антифашистський режим повинен врешті-решт поступитися місцем політич-цо іу пануванню робітничого класу.

Кон'юнктурність та цинізм нової тактики підтверджує, яку він дав після укладення пакту Ріббентропа-Молотова, про зняття гасел антифашистського і національного фронту, про припинення антифашистської пропаганди і висунення на порядок денний боротьби проти імперіалістичної війни, розпалювачами якої, на його думку, виступали Великобританія та Франція. До антифашистських гасел Комінтерн повернеться лише після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР.

Після формального розпуску Комінтерну у 1943 році радянське керівництво не відмовилося від ідеї світової революції, її практичне втілення знайшло свій вияв у створенні 1947 року Інформаційного комуністичного бюро (Інформбюро) та появі наприкінці 1950-х років концепції єдиного світового революційного процесу, яка була панівною аж до розпаду СРСР.

4. Комінтерн і тактика Народного фронту

Тактика Народного фронту посідає особливе місце в історіографії Комінтерну і донині є об'єктом активного дебатування. Передусім необхідно зауважити, що трактування Народного фронту, його походження лише в контексті радянських зовнішньополітичних орієнтирів, якого дотримуються деякі дослідники, виглядає однобічним і спрощеним. Насправді, витоки нової, народнофронтівської тактики Комінтерну лежать у трьох взаємозв'язаних площинах: національній (ситуації в секціях Комінтерну), внутрішньокомінтернівській та зміні радянських зовнішньополітичних орієнтирів.

Перший похоронний дзвін пролунав для Комінтерну у 1933 році, коли до влади у Німеччині прийшли нацисти. Сталінська теза про соціал-фашизм, тобто, що соціал-демократи і фашисти є братами-близнюками, а не антиподами, зіграла попри всі інші фактори не останню роль у перемозі нацистів.

Наприкінці 1933 року розрив між політичною реальністю і комуністичною тактикою сягнув свого апогею. В історії Комінтерну наступали чорні дні. Масштаби кризи були вражаючими. З 72 партій, репрезентованих на XIII пленумі ВККІ в листопаді-грудні 1933 року, тільки 16 мали легальний статус і ще 7 -- напівлегальний. Незважаючи на це, пленум продовжував дотримуватися попередньої згубної тактики шельмування соціал-демократії.

Проте через рік ситуація змінилася на краще. Поштовхом до цього стали лютневі події 1934 року у Франції. Фашистські угруповання спробували захопити владу, яка завершилася кривавими сутичками з поліцією. Соціалістичні й комуністичні лідери Франції, побоюючись повторення німецького сценарію, не чекаючи санкцій Комінтерну, за спільні дії щодо організації загального страйку 12 лютого. Щоправда, неприязнь між СФІО та ФКП залишалася, тим більше що Комінтерн не дав своє «добро» на такі акції. Все ж перший крок до узгодження антифашистських дій було зроблено.

Вагома роль у зміні комінтернівської тактики належить Г.Димитрову, який з 1929 року входив до складу Західноєвропейського бюро Комінтерну у Берліні і був свідком перемоги нацистів. Заарештований у березні 1933 року за звинуваченням у підпалі рейхстагу, він виграв Лейпцізький судовий процес, сфабрикований нацистами. Після повернення до Москви навесні 1934 року Сталін запропонував йому посаду генерального секретаря ВККІ. Очоливши Комінтерн, Димитров зацікавився ситуацією у Франції, мав низку бесід з М.Торезом - генсеком ФКП і переконав його у необхідності спільних дій з соціалістами проти фашистів. На конференції ФКП в Іврі (червень 1934 року) Торез виступав уже як апологет цієї тактики. Через місяць обидві партії-комуністична і соціалістична - підписали антифашистський «Пакт про єдність дій».

Керівництво Комінтерну поставилося до цього неоднозначно. Група «фундаменталістів» (П'ятницький, Бела Кун, Лозовський та інші) виступили проти Димитрова, Куусінена та їхньої лінії щодо союзу антифашистськиїх сил. Подібне творилося і в національних партіях.

«Зелене світло» Народному фронту було дане. В роботі сьомого конгресу, який проходив з 25 липня по 21 серпня 1935 року у Москві, взяли участь 513 делегатів від 65 компартій. Головною стала доповідь Димитрова, в якій було проголошено відхід від політики соціал-фашизму, схвалено тактику Народного фронту як загальнокомінтернівську лінію. Фашизм схарактеризовано як особливий безвихідний тип держави, як «відкриту терористичну диктатуру найбільш реакційних, найбільш шовіністичних, найбільш імперіалістичних елементів фінансового капіталу». Це визначення, вперше дане на XIII пленумі ВККІ, передбачало вкрай вузьку соціальну базу фашистської держави, що мало забезпечити, на думку комінтернівських стратегів, досягнення широкої міжкласової антифашистської єдності. Окрім цього, підкреслювалося, що прихід фашистів до влади - «це не звичайна заміна одного буржуазного уряду іншим, а заміна однієї державної форми класового панування буржуазії, буржуазної демократії, іншою його формою -- відкритою терористичною диктатурою». Звідси масштаби фашистської загрози ставили «трудящі маси» перед необхідністю зробити рішучий вибір -- «не між пролетарською диктатурою і буржуазною демократією, а між буржуазною демократією і фашизмом». Тому боротьбу за збереження буржуазних демократичних свобод повинен здійснювати «широкий народний антифашистський фронт», ядром якого повинен стати, за словами Димитрова, «єдиний пролетарський фронт» комуністичних і соціал-демокартичних робітників, зміцнений «бойовим союзом» з селянством і міською дрібною буржуазією, тобто тими соціальними групами, які є найбільш прихильними до фашистської ідеології та її націоналістичних гасел. Нова комінтернівська тактика не заперечувала входження комуністів в уряди Народного фронту, щоправда, лише за умови справжньої революційної ситуації. Тоді уряд Народного фронту міг би стати однією з перехідних форм до пролетарської революції, хоча знову зазначалося, що проблеми капіталізму можна розв'язати не в рамках буржуазної демократії, а шляхом насильницької пролетарської революції і проголошення диктатури пролетаріату.

З огляду на сказане слід заперечити твердження радянської історіографії про те, що тактика Народного фронту, визначені сьомим конгресом, була нібито цілком зосереджена на антифашистській боротьбі,відмовившись таким чином від ідеї революції. Насправді, це була спроба знайти нову, більш комуфльовану, перспективу переходу до соціалізму. Ілюстрацією цього може бути приклад Іспанії. Радянське керівництво, підступивши від марксистсько-ленінської догми, під час громадянської війни в Іспанії погодилося навіть на інший шлях соціалістичної революції - парламентський, який передбачав уніфікацію багатопартійної системи в умовах збереження парламентських інститутів. У листі до республіканського уряду Іспанії від 21 грудня 1936 року керівництво ВКП(б) зазначало: «Цілком можливо, що парламентський шлях виявиться більш дієвим засобом революційного розвитку в Іспанії, ніж у Росії». На щастя, в Іспанії досягти цього не вдалося. Але ідею антифашистського (вітчизняного) фронту як форми переходу до «диктатури пролетаріату» зі збереженням парламентів, але за умови уніфікації багатопартійноїї системи, було успішно реалізовано Радянським Союзом та місцевими комуністами в країнах (вхідної Європи після другої світової війни.

Незважаючи на суперечливий характер нової тактики, одна з яких полягала у різкому переході від п'ятирічного «соціал-фашистського» гоніння до «дружби з соціалістами», вона все ж мала успіх і спричинила безпрецедентне зростання чисельності та впливу компартій (лиш кількість членів ФКП зросла з 87 тисяч у 1935 році до 326,5 тисяч осіб у 1937 році). Уряди Народного фронту були створені 1936 року у Франції та Іспанії, а 1938 року - у Чилі.

Як і всі інші ініціативи Комінтерну, тактика Народного фронту була приречена загалом на провал, оскільки стала заручником державних інтересів СРСР. Вона стала також жертвою нещадної боротьби СРСР з « міжнародним троцькізмом», яка виливалася у масовий терор у комінтернівських рядах та у спроби створити систему колективної безпеки.

Один з головних парадоксів в історії Комінтерну полягає у тому, що Сталін розв'язав проти нього кампанію терору саме тоді, коли ця міжнародна політична організація здійснювала гнучку й доцільну політику антифашистського народного фронту. Московські показові судові процеси і «великий терор», який охопив радянське суспільство у 1936-1938 роках, суттєво вплинули на позицію партнерів комуністів з антифашистської боротьби. Масштаби та цинізм репресій відсахнули лібералів та соціалістів від комінтернівців, стосунки між ними різко погіршилися, чим повною мірою скористалися фашисти.

Впродовж десятиріч дані про масштаби і поширення терору на Комінтерн, його секції (зарубіжні компартії) та політемігрантів у СРСР залишалися за сімома замками у радянській історіографії. Сьогодні більшість архівів стали доступними і з'ясування цього питання триває. Необхідно передусім підкреслити, що «комінтернівський геноцид» був віддзеркаленням параноїдального характеру Сталіна. Але не можна скидати з терезів і те, що розмахові репресій сприяло саме керівництво національних компартій, яке вело боротьбу за владу і за допомогою доносів та оббріхування усувало своїх суперників. Треба мати на увазі і той факт, що комінтернівські заклики до згуртованості, до фізичного знищення відступників в умовах ворожого, капіталістичного оточення здавалися зарубіжним комуністам цілком логічними і виправданими.

На початку 1937 року Сталін заявив, що Комінтерн є розсадником підривної діяльності та антирадянського шпигунства. Г.Димитров сприйняв сталінські вказівки з належним розумінням: «Особисто я зроблю все, що у моїх силах, щоб Комінтерн узяв це на озброєння». Найбільше постраждали представники тих партій, які перебували на нелегальному становищі і не мали захисту від своїх урядів (німецька, югославська, угорська, італійська, австрійська, болгарська, фінська та компартії країн Прибалтики). Так, зі складу Політбюро КПН зразка 1933 року від сталінських чисток загинуло більше його членів, аніж від гітлерівських репресій - сім проти п'яти. Аналогічною виявилася доля тих лідерів німецьких комуністів, які знайшли притулок у СРСР після 1933 року: з 68 осіб у застінках НКВС були закатовані 41.

Нищівного удару було завдано невеликій, але впливовій польській компартії (КПП), до якої Сталін постійно відчував глибоку неприязнь. Можливо, це пов'язано з його сумнівною роллю під час радянсько-польської війни 1920 року, чи з його переконанням, що КПП є оплотом «люксембургіанства» (польського різновиду троцькізму), чи зі сталінською характеристикою польської держави як держави напівфашистської. Існує думка, що знищення німецької, польської і прибалтійських компартій було зумовлене, головним чином, побоюванням Сталіна, що їхні керівники виступлять проти його планів укладення договору з Німеччиною про поділ сфер впливу в Європі. За різними даними, близько п'яти тисяч польських комуністів та п'ятдесяти тисяч поляків, що перебували на території СРСР, були розстріляні перед Другою світовою війною. В серпні 1938 року Президія ВККІ прийняла рішення про розпуск КПП.

Важко сказати, чи буде колись названо точну цифру загальних людських жертв серед зарубіжних комуністів під час сталінських репресій. Найчастіше фіксують такі дані: 800 югославів, 120 італійців, понад 1000 німців, багато румунів, австрійців, естонців, швейцарців, турків, індусів, персів та корейців. На початку 1940 року чимало заарештованих німців та НКВС передав, за ганебною угодою між двома диктаторами, до рук гестапо.

Терор згубно позначився на Комінтерні, який з 1937 року фактично перестав існувати як колективний орган. У жертву великому сталінському Молотові було принесено згодом і тактику Народного фронту.

Размещено на Allbest.ru