Становище Німеччини напередодні Другої світової війни

51

Розділ 1. Становище Німеччини напередодні приходу до влади нацистів

Веймарська республіка не виправдала сподівань німецького народу. Люди стомилися від політичних криз та економічної нестабільності. Ситуацію значно ускладнила «велика депресія» 1929 - 1933 рр., яка фактично розвалила німецьку економіку, а також значно активізувала праві партії, зокрема і НСДАП, на чолі якої стояв Адольф Гітлер. На додаток до того ніхто не відміняв виплату Німеччиною репарацій, які в такій ситуації, як і на початку 20 - х років, були просто непосильним тягарем для держави і німецького народу. І це все поряд з тим, що обсяг промислового виробництва скоротився на 40%, прибутки трудящих зменшилися на 42%, кількість безробітних досягла 6 млн. чоловік[1;192]. Ситуація була надскладною. Здавалось, що німецька економіка буде прямо таки знищена під час цього безприкладного в історії скорочення виробництва. На протязі кількох років інвестування капіталу було нерентабельним; збут на внутрішньому та зовнішньому ринках дуже сильно загальмувався. Передусім гинули середні підприємства; застарів з такими труднощами створений виробничий апарат, так як не могли проводитись нормальні амортизаційні відрахування та обновлення основного капіталу. За рівнем промислового розвитку Німеччина була відкинута більш ніж на три десятиріччя назад. Все промислове виробництво було підірване. Промисловість обмежилась випуском самих необхідних предметів вжитку: виробництвом продовольчих товарів та деяких промислових товарів широкого вжитку, в той час як типові для розвиненої промисловості країни галузі виробництва, такі, як будівнича індустрія, електротехніка, загальне та транспортне машинобудування та інші, все більше занепадали. Основний капітал не обновлявся, відбувалося проїдання матеріальних цінностей і робились спроби зберегти залишки підприємств прямо таки докапіталістичними методами[7;8]. Все частіше питання життя країни вирішувалися надзвичайними декретами. Для прикладу, у 1930 році рейхстаг прийняв 52 закони, з них 5 надзвичайних, в 1932 році - 5 законів при 60 надзвичайних[1;192]. Таким чином уряд, на чолі якого стояв Брюнінг, «привчав» народ до анти парламентських методів правління, чим значно полегшував життя нацистам в майбутньому.

Економічна політика Брюнінга довгий час базувалась на збереженні монопольних цін. Лише у 1931 році надзвичайним декретом було дещо знижено ціни на товар, але разом з тим знижено і заробітну плату до рівня 1927 року. Це посилило конкурентоспроможність німецьких товарів на світовому ринку, але знизило купівельну спроможність населення[2;212]. В такому випадку ми можемо говорити про зростання прибутків великих підприємств, але з погляду рядового споживача криза посилилась.

В 1931 році поглибилась кредитно - фінансова криза, цілий ряд банків зазнали банкрутства. В зв'язку з цим було призначено комісара для нагляду за банківською системою держави. Результатом брюнінгової політики «оздоровлення» стало заволодіння державою 90% капіталу другого по величині в країні Дрезденського банку, врятування від банкрутства Берлінського банку, двох найбільших пароплавних компаній - «Гапаг» та «Північно - німецький ллойд», ряду сільськогосподарських латифундій, а також концерні Рьохлінга та Борзіга, відвернуто крах найбільшого в Європі Сталевого тресту. Сталевий трест та Дрезденський банк фактично перейшли до рук держави[2;212]. До речі Сталевий трест об'єднував в собі половину всіх металургійних підприємств Німеччини[1;183].

Таким чином ми можемо говорити про те, що такі дії уряду врятували німецьку економіку від повного розвалу, але разом з тим дозволили державі значною мірою механічно регулювати економічне життя, активно в нього втручатися, нав'язуючи свої правила гри. Загалом держава брала участь в 583 акціонерних товариствах з капіталом більше 5 млрд. марок[2;212].

Поспішаючи в боротьбі з інфляцією, Брюнінг розраховував, що іноземні банкіри оцінять його зусилля по стабілізації марки і державного бюджету, нададуть нові кредити і послаблять свою позицію щодо репараційного питання. Прийнявши у 1930 році план Юнга Репараційний план Юнга розроблений комітетом фінансових експертів ряду країн на чолі з американським банкіром О. Юнгом. Прийнятий на Гаагській конференції по репараціях 1929 - 1930 рр. Передбачав зниження розміру річних виплат до 2 млрд. марок, відміну репараційного податку на промисловість, скорочення оподаткування транспорту, ліквідацію іноземних контролюючих органів. Офіційно відмінений у 1932 році. , Німеччина не збиралась його виконувати. Брюнінг вперто шукав шляхи відстрочки виплат. У 1931 році Німеччина фактично припинила виплату репарацій[2;213]. Отже, можна припустити, що іноземні банки були дуже незадоволені, адже в умовах економічної кризи ці гроші були б зовсім не зайвими. Першими відреагували США і ввели проти Німеччини економічні санкції [2;213]. За такої ситуації уряд Брюнінга втрачає довіру великих німецьких промисловців, а підтримки населення він і не мав. Тому на кінець 1931 року всередині блку, який підтримував Брюнінга, почали з'являтися відцентрові тенденції, значноь активізувалась профашистськи настроєна частина депутатів[2;213]. На додаток до цього в жовтні 1931 року було створено «Гарцбурзький фронт». В ньому були представлені всі націоналістично налаштовані партії, починаючи з Німецької націоналістичної народної партії Гугенберга до Націонал - соціалістичної робітничої партії Гітлера. В цілому картина склалася така: націоналістичні партії зробили в боротьбі з опонентами те, чого ті не змогли зробити - об'єднатись в один кулак. Проте, знову ж таки через особисті амбіції Гітлера та Гугенберга «Гарцбурзький фронт» розпався. Не зважаючи на це, Гітлер все частіше і частіше вимагав відставки кабінету Брюнінга. Він міг собі це дозволити, адже після виборів 14 вересня 1930 року НСДАП була однією з найчисельніших партій у рейхстазі - 107 мандатів[2;218]. Більше представників у парламенті мала лише соціал-демократи - 143 мандати. Гітлер вимагав віддати керівництво державою в руки тих, кого природа дійсно наділила особливими дарами[3;447].

Нацисти швидко набирали популярність серед великих промисловців, навіть тих, хто раніше скептично відносився до здатності Гітлера створити для своєї партії масову базу[2;213]. Гітлера підтримали такі промислові та фінансові магнати як Шахт, Тіссен, Кірдорф, Флік та інші.

На цих таки виборах партія «Центр», представником якої був Брюнінг, отримала 87 мандатів, а отже уряд не мав більшості у парламенті. Звідси висновок, що кабінет Брюнінга існував лише за підтримки президента[2;211]. Коли під Гінденбургом «захитався трон» Брюнінг всерйоз злякався. Без підтримки президента і великого капіталу уряд не міг довго існувати. А незадоволення урядом росло… Політика східної допомоги, що посилилась при Брюнінгу,потребувала багатомільйонних видатків на ліквідацію заборгованості східних німецьких землеробів, проте далеко не всі побажання східних аграріїв, яким були нанесені збитки, могли бути задоволені. Не вдалось також завадити тому, що аграрії земель східніше Ельби, які переважали в Імперському землеробському союзі, уже в 1931 році вступили в стійку опозицію Брюнінгу і при цьому знайшли розуміння в Гінденбурга, який, будучи господарем помістя Нойдек у Східній Прусії, особливо піддавався впливу з боку своїх однодумців[6;28].

Зростаюча неприязнь до Брюнінга проявилась і з боку промисловців. Багато з них до цього часу сподівались, що прийняті урядом економічні заходи та надзвичайне законодавство ще більше скоротять рівень заробітної плати та соціальних допомог. Але найбільші труднощі полягали в тому, що разом з економічною кризоюпрокотилась хвиля об'єднань та закриття великих підприємств та банків і одночасно, завдяки державній санації, відбулося масштабне втручання держави в макроекономіку, що у все більшій мірі порушувало принцип ліберально - капіталістичного приватного підприємництва. Хоча численим підприємцям все частіше доводилось створювати концерни, вони звинувачували Брюнінга у державному соціалізмі[6;28]. В циркулярному листі Імперського об'єднання німецьких промисловців різко критикувалась економічна політика Брюнінга[6;29].

Отримавши можливість втручатися в економіку, уряд Брюнінга не приминув нею скористатися, за що платою стала його відставка в кінці травня 1933 року. Що стосується аграріїв і рейхсверу, то вони сприяли падінню Брюнінга[6;29].

Старання Брюнінга в умовах парламентаризму і партійної демократії вивести з криз державу та забезпечити за допомогою ефективного економічного та бюрократичного апарату необхідні, здавалось би, міри по санації системи не виявилися б даремними, якби було швидко досягнуто успіху і задоволено очікування нетерпеливих народних мас. Між тим, радикальні партії обох напрямків робили все, щоб систематично підривати довіру до уряду. Дефляцій на фінансова політика Брюнінга, яка в надлишковій мірі спиралась на само оздоровлення економіки, виявилась фатальним і помилковим рішенням; вона посилила головний недолік його методів стабілізації обстановки, що заключався у відсутності опори на суспільні групи, що здатні витримати таке навантаження[6;30].

Новий уряд очолив фон Паппен, теж представник партії «Центр», але профашистськи налаштованої її частини. Проте становище кабінету фон Паппена було не набагато кращим за становище кабінету Брюнінга. Враховуючи помилки попередниката під тиском преси Паппен висунув більш активні програми створення державою робочих місць. Це стало прийнятним для промисловості не лише завдяки виділенню надзвичайних кредитів (у вигляді податкових чеків) на створення додаткових робочих місць, але й завдяки дозволу, у випадку найму більшого числа працівників підприємцями, скоротити наполовину тарифні ставки. В результаті у профспілках не без підстав заговорили про спроби побудови економіки «за рахунок найманих працівників»[6;28]. В таких умовах соціал-демократи і комуністи зі всією злістю взялися за уряд фон Паппена.

Наступний уряд, не зважаючи на всі протести націонал-соціалістів (а вони мали в парламенті 196 місць), очолив ставленик Гінденбурга Курт фон Шлейхер, останній канцлер Веймарської республіки. 15 грудня 1932 року Шлейхер запропонував свою програму: скасування квот на сільськогосподарську продукцію та скорочення заробітної плати, передачу 800 акрів землі 25 тис. селянських сімей, контроль над цінами[1;193]. Проте уряд не отримав підтримки профспілок, а отже марксистів, а також юнкерства. Парламент також не підтримав Шлейхера. Тоді канцлер запропонував Гінденбургу розпустити парламент і керувати країною виключно за допомогою надзвичайних законів відповідно до статті 48 Конституції. Гінденбург відмовився від цієї пропозиції і 29 січня 1933 року Шлейхер пішов у відставку. А вже 30 січня 1933 року рейхсканцлером Гінденбург призначив Адольфа Гітлера.

Президентські уряди Брюнінга, фон Паппена, Шлейхера отримали менше уваги зі сторони віддалених від народу камеральних урядів, оскільки цим кабінетам, що складались зі «спеціалістів», не вистачало вміння інформувати громадськість про свої наміри, уміння бути зрозумілими для населення, в той час як рух, яким керував Гітлер, вів надзвичайну мобілізацію емоцій та почуттів[6;30].

Таким чином ми бачимо, що тривалість роботи того чи іншого уряду в тогочасній Німеччині залежала навіть не стільки від його економічної програми як від його підтримки парламентом. Адольф Гітлер у своїй книзі «Моя боротьба» з цих позицій нещадно критикував демократію, в тому числі і демократію в Німеччині: «Найбільш характерним в демократичному парламентаризмі являється те, що певній групі людей - скажімо 500 депутатам, а останнім часом і депутаткам, надається можливість остаточного вирішення всіх можливих проблем, які лише виникають. На ділі саме вони і складають уряд. Якщо з їх числа і вибирається кабінет, на який покладається керівництво державними справами, то це тільки одна зовнішність. На ділі цей так званий уряд не може зробити жодного кроку не заручившись попередньо згодою загальних зборів. Але цим самим це звільняє уряд від всякої відповідальності»

Розділ 2. Економічний розвиток Німеччини в 1933 - 1934 роках

2.1 Розвиток промисловості в 1933 - 1939 роках: основні напрямки та досягнення

Після перемоги у внутріполітичній боротьбі та захоплення політичної влади в державі Гітлеру та його провідним співробітникам в уряді необхідно було довести на ділі працездатність та готовність до змін нового режиму завдяки успіхам в боротьбі з економічною кризою. Гітлер прекрасно розумів, що лише шляхом відчутного покращення матеріального становища нужденних мас може бути заявлений та зміцнений і його власний престиж. Однак, чим більше посилювався його вплив серед народних мас завдяки передусім таким успіхам як боротьба з безробіттям, тим більше йому доводилось враховувати незадоволення з боку НСДАП, в зв'язку з незавершеністю націонал - соціалістичної революції. Проте це було пізніше, а на початку його правління потрібно було розв'язувати дещо інші проблеми.

20 лютого 1933 року в будинку президента Гінденбурга відбулася зустріч Гітлера з провідними промисловцями Німеччини. Найбільше представників було з промислово розвиненого Руру. На цій зустрічі були присутні близько 20 людей, зокрема банкір Ялмар Шахт, який тоді ще не був ні рейхсміністром економіки, ні головою Рейхсбанку; Густав Крупп фон Болен, що очолював Імперський союз німецької промисловості; Альберт Фьоглер, керівник «Ферайнігте штальверке»; фон Левенфельд, представник одного з промислових підприємств в Ессені; доктор Штейн, керівник гірничовидобувної компанії «Августа - Вікторія». Роль господаря дому відігравав Шахт. На цій зустрічі Гітлер в черговий раз говорив про небезпеку марксизму і про важливість отримання більшості в парламенті для врятування Німеччини, для того, щоб «вирвати її з рук євреїв». У відповідь Шахт запропонував створити фонд для фінансування передвиборчої кампанії НСДАП у сумі 3 млн. марок. Цей фонд, згідно домовленості мав бути поділений між трьома партіями - НСДАП, НННП, та Німецькою народною партією[5;89]. Таким чином, Гітлер заручився підтримкою німецьких промисловців, в тому числі і фінансовою. Документально не збереглося інформації про домовленість сторін, але безсумнівно, що Гітлер пообіцяв промисловцям військових замовлень та придушення профспілкового руху, а також відмовитися від демократії для забезпечення політичної стабільності в державі. У своїх записах Густав Крупп фон Болен проводить думку, що економіка могла б розвиватись і досягти розквіту лише в тій державі, яка буде незалежна і міцна у політичному відношенні[5;91].

За результатами виборів 5 березня 1933 року НСДАП отримала 288 місць в рейхстазі. Але цього було замало для формування більшості. Тому було прийнято рішення про розгром Комуністичної партії Німеччини та соціал - демократів. Першого удару зазнала Компартія Німеччини. Мандати її депутатів було анульовано, а партію заборонено.

2 травня 1933 року було заборонено профспілки, а їхнє майно і адміністративні будівлі були захоплені загонами СА та СС[4;46].

22 червня 1933 року було офіційно заборонено Соцал - демократичну партію Німеччини, а її майно конфісковано. За нею настала черга решти партій. Це все називалось «уніфікація влади».

14 липня 1933 року прийнято закон проти створення нових партій, який проголошував НСДАП єдиною легальною партією[4;48]. Паралельно з цим йшла уніфікація об'єднань, що представляли інтереси промисловості, торгівлі, ремесел і сільського господарства.

Таким чином політична влада в державі почала належати Гітлеру, якому відкрився шлях до проведення кардинальних реформ, насамперед в економічній сфері.

Перш ніж влітку 1933 року проголосити закінчення націонал - соціалістичної революції, уже на початку року Гітлер перш за все спробував виключити економічні питання з боротьби за владу. Тому 17 березня 1933 року на посаду президента Рейхсбанку був призначений Ялмар Шахт. Призначення на таку важливу посаду Шахта, а не будь-якого партійного діяча, викликало довіру з боку німецьких та іноземних економістів та заспокоїло побоювання відносно можливих націонал - соціалістичних експериментів сфері банківської справи та валютної політики, що розпалювались Готфрідом Федером та іншими нацистами - «теоретиками». Зате в партії це призначення Шахта наштовхнулось на опір. Тому вже 22 березня 1933 року Гітлер звернувся до партійних діячів НСДАП з вимогою припинити нападки на Шахта[6;233]. У секретному Законі про оборону від 21 травня 1935 року він призначив Шахта повноважним генералом військової економіки, зобов'язавши його "почати свою роботу ще в мирний час" і надавши йому влада для керівництва "економічною підготовкою до війни".

1 квітня 1933 року до канцелярії Імперського союзу німецької промисловості ввірвались штурмовики, вигнали управляючого, таємного радника Кастла (єврея по національності) і примусили піти інших членів комітету, також євреїв. Одночасно, по розпорядженню економічного і політичного комісара НСДАП доктора Вагнера до складу керівництва об'єднанням було включено доктора Ганса фон Люкке, довірену особу партії[6;297].

Проте ця спроба встановити партійний контроль над головним органом в промисловості викликала опір промисловців, таких як Крупп, Тіссен, Сіменс та ін., які мали значний вплив на Гітлера. Щоб позбавитися партійного контролю комісарів Густав Крупп фон Болен в якості керівника Імперського союзу німецької промисловості особисто зробив спробу його реорганізації для спрощення управління ним[6;297].

Однією з найбільших проблем в переживаючій кризу Німеччині було безробіття. Тому 29 травня 1933 року Гітлер знову зібрав промисловців та підприємці разом з керівниками урядових економічних комітетів для спільної розробки плану створення нових робочих місць. В результаті цієї наради було вирішено створити «Генеральну економічну раду», в якій особливу увагу приділяли важкій промисловості[6;298].

Разом з тим, Гітлер, найімовірніше під тиском промисловців, заборонив під страхом покарання партійним функціонерам втручатися у промислове виробництво[4;58]. Було зупинено цілу хвилю доносів, направлених нібито проти корумпованих економічних керівників, яка стала особливо активною на початку 1933 року, завдяки інструкції Гітлера імперським намісникам від 31.05.1933 року. Скоріше за все такі дії були пов'язані з домовленостями 29 травня 1933 року. Слід також сказати, що одним з результатів цієї домовленості стало створення «Фонду Адольфа Гітлера» до якого всі промисловці та підприємці мали щороку вносити певну чітко визначену суму грошей. Витрата коштів, які отримував фонд, ніким не контролювалася[].

До червня 1933 року, доки Гугенберг був на посаді міністра економіки, попри гучні заяви нацистської пропаганди,ніяких заходів по боротьбі з безробіттям націонал - соціалістами прийнято не було. [6;234].

Після наради з передовими промисловцями та підприємцями, що була проведена 29 травня 1933 року, вже 1 червня була в законодавчому порядку проголошено додаткову програму націонал - соціалістичного керівництва «Про скорочення безробіття» (так звана програма Рейнхардта). В рамках цієї програми мало бути виділено 1млрд. марок в якості субсидій для фінансування громадських будівельних робіт (для прокладання та введення в експлуатацію автомагістралей, доріг, водних шляхів, громадських будівель та соціальних закладів), фінансування певних секторів приватного будівництва (благоустрій передмість, ремонт старих будинків), а також одночасне надання податкових пільг промисловим, кустарним та сільськогосподарським підприємствам, при створенні в Німеччині машин та приборів, що виробляють товари[8;341]. В рамках цієї програми восени 1933 року розпочалось широкомасштабне будівництво автомагістралей. Стає очевидним той факт, що окрім створення нових робочих місць цей проект послужив збільшенню автомобільних потоків та виробництва автомобілів, чому мало сприяти завбачливе зниження податків на нові машини.

Кількість безробітних у 1934 році скоротилась майже вдвічі в порівнянні з 1933 роком і становила приблизно 3 млн. чоловік, а ліквідувати безробіття вдалося лише у 1935 році. Це стало можливим завдяки потужному розвитку промисловості та військово-промислового комплексу. Згідно матеріалів перепису промисловості 1936 року в Німеччині нараховувалось 125 тис. промислових підприємств, на яких працювало 6,8 млн. робітників та приблизно 1 млн. службовців[7;9].

Не зважаючи на вжиті заходи, нацистський режим зміг отримати широку підтримку значної частини представників промислових кіл, особливо важкої промисловості, лише в другій половині 1933 року. Вже тоді стало зрозуміло, що найближчим часом прибутковими можуть бути перед усім підприємства металургійної, хімічної та будівельної промисловості, насамперед завдяки політиці пришвидшеного виробництва озброєння та розвитку військово-промислових підприємств, особливо після 1934 року, що фінансувались за допомогою винайденої Шахтом системи МЕФО-векселів МЕФО-векселі - векселі, що видавались об'єднанням підприємств металургійної промисловості Metallurgische Forschungs-GmbH і мали бути пред'явлені до оплати починаючи з 1938 року. Всього цих векселів було видано на суму 12 млрд. марок,проте більша частина їх лишилась неоплаченими. . Загалом же рівень розвитку військово-промислового комплексу можна побачити у тому, як збільшувалось його інвестування. У 1933 році частина інвестицій, що приходилась на військові потреби, становила 23%, у 1934 - 49%, у 1935 - 56%, в 1936 - 68%, в 1937 - 70%, в 1938 - 74%. Загальна цифра військових витрат зросла з 1,9 млрд. рейхсмарок у 1933, до 18,4 млрд. рейхсмарок у 1938 році[7;13].

Коли в кінці червня 1933 року замість Гугенберга на посаду рейхсміністра економіки було призначено керівника великої страхової компанії «Альянс» доктора Шмітта, то це стало черговою поступкою приватному капіталістичному господарству. Разом з тим, щоб заспокоїти партію, Гітлер призначив Готфріда Федера статс-секретарем рейхсміністерства економіки. Проте Федер не мав ніякого впливу в силу своєї недостатньої компетенції в економічних питаннях, а також тому, що представники промислових кіл негативно ставились до будь-якого контролю з боку партії і тому всяко обмежували можливості Федера впливати на промисловість. Тому, коли через рік рейхсміністром економіки став Ялмар Шахт, який до цього очолював Рейхсбанк, він легко звільнив Федера.

Імперський союз німецької промисловості після добровільної реорганізації став називатись Імперським комітетом німецької промисловості. Керував ним Густав Крупп фон Болен.

Щодо Генеральної ради по економіці, то за час свого існування вона скликалась лише один раз, у вересні 1933 року[6;298].

Нові законодавчі міри, такі як обидва прийняті 15 липня 1933 року закони про картелі , що дозволяли рейхсміністру економіки (а в аграрних питаннях - рейхсміністру сільського господарства) примусово створювати картелі, нібито для регулювання ринку[6;303]. Проте насправді закони про картелі мали на меті зберегти державний вплив на економіку, захистити давно створені картелі, впливати на підприємці, які в картелі ще не об'єднались. Але як показала практика,в перші роки існування рейху нагляд за цінами і утворенням картелів був ліберальним і часто являв собою лиш формальність.

В такій ситуації здійснювати вплив на економіку спробувала офіцерська верхівка армії - рейхсвер, який вимагав військово - економічної орієнтації народного господарства[6;304]. Можна говорити про те, що до звільнення у 1934 році Шмітта з посади рейхсміністра економіки доклав руки і рейхсвер. Посада перейшла до Ялмара Шахта, який в якості економічного диктатора влаштовував і партію і армію.

Що ж до вермахту(армії), то він вимагав значного збільшення виробництва вітчизняної сировини військово - економічного характеру (бензин, каучук, руда та ін.), для того, аби у випадку війни мати достатній запас сировини і не залежати від зовнішніх поставок. Крім того, постійне нарощування військового виробництва і значне збільшення збройних сил вимагали збільшення видобутку стратегічної сировини, потребу в якій Німеччина ще на могла забезпечити самостійно через недостатній рівень видобутку та через нехватку родовищ цієї сировини.

Так як уряд Третього рейху все більше втручався в управління промисловим виробництвом, то держава забезпечила собі право на регулююче та контролююче втручання в області промислових об'єднань. Закон «Відносно підготовки органічного будівництва німецької економіки» від 27.02.1934 року дозволив рейхсміністру економіки повністю реорганізовувати структуру економіки, створювати обов'язкові утворення по окремих галузях економіки, визначати їх статути, а також призначати і знімати керівників галузей економіки. Проте лише в кінці 1934 року, після того як Шахт, в якості нового рейхсміністра економіки, видав розпорядження про проведення реорганізації від 27.11. 1934 року, нова організація промислових об'єднань отримала певне завершення: замість «Імперського об'єднання» з'явилась «Імперська промислова група» з суміжними економічними групами і групами спеціалістів, при чому на регіональному рівні вони були тісно зв'язані з торгівельно - промисловими палатами, яким рейхсміністр економіки ще в серпні 1934 року надав право нагляду і призначення на посади[6;310].

Внаслідок цих дій, більш жорсткої авторитарної структури об'єднань, їх більш тісного зв'язку з промислово - торгівельними палатами та державною економічною бюрократією перетворювали ці організації в свого роду гібрид, де було важко визначити, де закінчується самоуправління і починається державне «управління виробничими замовленнями».

Зовсім інакше складалася справа з багатьма органами державного управління. Утворення на зразок заснованого в 1934 році у вигляді товариства з обмеженою відповідальністю (GmbH) «Економічного дослідницького товариства», ці підприємства були не тільки зовнішньо організовані на зразок приватних капіталістичних компаній, але могли також мати будь-які форми і мали право бути вільними від державно - бюрократичних перепон. Це означало, що режим Третього рейху не посягав на принцип капіталістичної приватної економіки, але через потужний вплив на напрямок виробництва значно обмежував свободу підприємця в його рішеннях і намагався, керуючи економікою, обходитись мінімальною кількістю державних чиновників, однак тим самим здійснював на певних спеціалістів і зацікавлених представників промисловості значний вплив, як і на органи управління режиму, створені у відповідності з принципами приватної економіки.

Якщо держава не втручалась напряму в управління підприємствами, то вона впливала на них шляхом постановки виробничих завдань, але у такому випадку підприємства могли захопити ініціативу при плануванні і виробництві.

Разом з тим було внесено зміни в законодавство про акціонерні товариства. Для того, щоб потрапити до числа акціонерних товариств, підприємству необхідно було мати не менше 500 тис. рейхсмарок статутного капіталу. Також було скорочено число акцій, штучно збільшивши їх ціну до 1 тис. марок, зменшено права акціонерів, а також значно знижено виплати за дивідендами. Було підвищено корпоративні податки та податок з обороту[].

Таким чином, можна говорити про те, що в Третьому рейху з'явився новий тип керівника, який наполовину був партійним функціонером, а наполовину - підприємцем. А підприємства за своє зростання змушені розраховуватись зменшенням своєї свободи.

Перші два роки нацистського правління були особливо насичені змінами та нововведеннями в економічному житті держави. Це був період побудови економіки Німеччини на нацистський лад, такої, якою її хотів бачити Гітлер. Надалі найважливішою зміною було запровадження в 1936 році чотирирічного плану розвитку економіки, на зразок радянських «п'ятирічок». Уповноваженим по проведенню чотирирічного плану був Герман Герінг. На той час німецька промисловість досягла досить високого розвитку, вартість валової продукції складала:

Таким чином ми бачимо, що найбільше розвиненими були металообробна та машинобудівна галузі, тоді як продукція авіаційної галузі складала незначну частину загальної вартості продукції, хоча у підготовці до війни вона мала б відігравати надважливу роль. З цього також видно, що виконання поставленого Гітлером завдання побудувати потужні військово-повітряні сили було на початковій стадії виконання.

Завданням Герінга було перевести економіку країни на військові рейки і за чотири роки повністю підготувати країну до війни. Про це свідчить секретна службова записка Гітлера, в якій він вимагав: «Через чотири роки німецька армія має бути боєздатною, а німецька промисловість готовою до війни». Заперечень він не приймав. Економічні проблеми Гітлер вважав «проблемами людської волі» і тільки Герінга він вважав особистістю з силою волі. «Він кращий, хто в мене є, це людина, сповнена рішучості, знаюча, що від неї вимагають, і досягає свого»[9;98].

Посилення військово-економічного потенціалу в області промисловості відбувалось передусім в чотирьох напрямках:

1. Досягнення автаркії в постачанні сировиною (можна сказати, що з цією метою і був розроблений «чотирирічний план»);

2. Розосередження промислових підприємств з великих центрів більш рівномірний розподіл промислових підприємств по всій території Німеччини (створення індустріального центру в Центральній Німеччині);

3. Збільшення виробничих потужностей;

4. Посилена технічна раціоналізація в провідних і важливих у військовому відношенні галузях промисловості.

Досягнення автаркії настільки різноманітно розвиненої промисловості, як німецька, являлось завданням, яке могло бути вирішене тільки за десятиріччя планомірної роботи при значних збитках для продуктивності виробництва. Постановка завдання досягти цієї мети протягом 4 років могла поширюватись тільки на деякі основні галузі, а саме на ті, які у випадку війни заслуговували на особливу увагу. До них відносились: нафта (гідрогенізація вугілля), штучний каучук, залізна руда (в Центральній Німеччині), штучне волокно і легкі метали (алюміній і магній як замінники важких металів). До цього слід додати такі менш важливі завдання, як розвиток виробництва замінників шкіри, пластмас (замінник кольорових металів) та синтетичних жирів[7;14].

Проте в цілому проблема сировини для промисловості Німеччини не була вирішена до початку війни. Запаси сировини підтримувались на рівні 3 - 6-місячної необхідності; складські запаси хрому, вольфраму і залізної руди підтримувались на рівні 8 - 10-місячної необхідності, а марганцю - навіть 8-місячної. Однак такі великі запаси складали рідкі виключення[7;18].

Щодо переміщення промислових об'єктів з одних районів в інші, то його завдання були такими: промислові підприємства повинні були бути переведені з існуючих в той час в Німеччині головних промислових районів (Рурська область, Саксонія, Верхня Сілезія) в стратегічно відносно більш безпечні «нові» промислові центри. Центральна Німеччина вважалась безпечною в відношенні повітряних нальотів, а також з точки зору наземних операцій. Поклади залізної руди в районі Ганновера - Брауншвейга, де розміщувались заводи «Герман Герінг» вважались сировинною базою нового промислового району[7;18]. Проте ми не можемо говорити, що таке переміщення стосувалось лише металургійної промисловості, зате можемо сказати, що в Центральній Німеччині темпи випуску промислової продукції значно перевищували темпи в Західній Німеччині[7;19].

Поряд із загальним недоліком економічних ресурсів військова економіка Німеччини ще до початку війни переживала окремі труднощі, які в ході війни були доповнені новими економічними утрудненнями. Усякі ж недоліки й труднощі у військовій економіці, які не можуть бути швидко й легко усунуті, жадають від політичних керівників країни певної гнучкості в керівництві. Для того щоб вирішити найскладніші завдання, поставлені тотальною війною, необхідно, щоб керівництво економікою здійснювалося планово й було всебічним і далекоглядним. Його метою є задоволення військових потреб, яким варто віддавати перевагу перед потребами цивільного населення. Тому попит, пропонований цивільним сектором у воєнний час, повинен бути значно скорочений за рахунок зниження норм споживання для цивільного населення, тобто за рахунок зниження життєвого рівня народу, а також завдяки вилученню значної частини предметів споживання, наявних у домашньому господарстві, торгівлі й промисловості, або, нарешті, за рахунок припинення й відстрочки суспільних робіт з будівництва будинків, затримки додаткових капіталовкладень, припинення ремонтних робіт і т.п. Якщо яка-небудь промисловість не може задовольнити повністю попит на свою продукцію, то потреби цивільного сектора в цій продукції прирівнюються до потреб військового характеру, тому що в цьому випадку така продукція служить уже підтримці працездатності людини, а отже, і справі продовження самої війни. Оскільки, наприклад, азот застосовується однаково й для виробництва вибухових речовин і для добрив, то надавати промисловості, що робить вибухові речовини, необмежене право використання азоту не можна, тому що інакше азоту не вистачить для виробництва добрив, а від цього скоротиться кількість вироблених сільськогосподарських продуктів і, таким чином, буде поставлено під загрозу продовольче постачання самих збройних сил. Пануюча у військових колах думка про те, що задовольнити попит збройних сил можна за рахунок зниження норм цивільного споживання, зовсім не відповідає дійсності. Вона неправильна вже тому, що попит військового характеру концентрується на певній сировині (пальному, вибухових речовинах, залозі, металах, гумі й т.д.), на деяких галузях промисловості (літакобудуванні, танкобудуванні, будівництві підводних човнів, виробництві зброї), на які ніяк не поширюється попит цивільного сектора. А для того, щоб забезпечити ввіз самих необхідних матеріалів для воєнної промисловості, не можна забувати й про те, що певний відсоток невоєнної продукції повинен бути залишений для експорту. Для вирішення всіх поставлених перед військовою економікою завдань необхідно наступне: а) докладний статистичний облік всіх виробничих факторів, тобто створення повної картини всього економічного потенціалу країни; б) уточнення й регламентування попиту, а також перевірка кількості і якості предметів споживання; в) визначення точних строків для виконання тих, що закінчуються, триваючих або знову починаються промислових і військових будівельних робіт; г) постійний контроль за тим у якій мірі виробництво забезпечує всі наявні потреби. Якщо військова економіка не в змозі покрити весь раніше встановлений попит, тоді повинні бути визначені нові межі попиту, а при відомих обставинах повинні бути зроблені й висновки про обсяг і рівень оснащення того або іншого виду збройних сил, що у свою чергу не може не зробити певного впливу на стратегічне керівництво у війні. До рішення всіх питань про економічні можливості країни варто підходити з точки зору динаміки подій. При цьому потрібно виходити не тільки з визнання необхідності повного використання економічної потужності країни - потрібно постаратися вичерпати всі наявні можливості, щоб збільшити цю потужність, звертаючи головну увагу на ліквідацію проривів на окремих важливих ділянках виробництва, тому що такий прорив значно зменшує весь обсяг продукції, що випускається. Не було б ніякого змісту збільшувати виробництво боєприпасів, не обертаючи уваги на те, чи можуть всі гранати, що перебувають у виробництві, бути наповнені вибуховою речовиною. Нема рації й будувати літаки без обліку наявного в розпорядженні авіаційного пального й т.д.

2.2 Продовольча програма рейху та основні напрямки аграрної політики

Агропромисловий комплекс є невідємню частиною економіки будь-якої держави. Забезпечення населення продуктами харчування було і залишається важливою проблемою багатьох держав світу вже досить довгий час. Така ж проблема постала перед Гітлером та НСДАП після захоплення влади в державі. Постійно зростаюча кількість населення вимагала від уряду значних зусиль для забезпечення продуктами харчування населення держави, а також створення запасів сільськогосподарської продукції на випадок війни, яка вже була запланована Гітлером для розширення «життєвого простору Німеччини».

На 1933 рік становище сільського господарства в Німеччині було вкрай складним. Після пережитої економічної кризи агропромисловий комплекс держави знаходився у плачевному стані. Саме тому ці підприємства не могли конкурувати з великими сільськогосподарськими підприємствами, які могли собі дозволити значне зниження цін на сільськогосподарську продукцію не зазнаючи при цьому значних збитків. Поряд з цим, зовнішній ринок також не потребував цієї продукції, адже був нею перенасичений, тобто на експорт сільськогосподарська продукція Німеччини також не вивозилась. Уряд також не міг належним чином регулювати ситуацію на ринку продуктів харчування, адже перед ним стояла проблема збереження від розвалу життєво важливої для держави важкої промисловості. Наряду з цим почався перехід робочої сили з села в місто, де була надія заробити хоч якісь кошти. І хоча більшість колишніх селян в містах поповнювала ряди безробітних, проте люди все рівно йшли в міста, залишаючи тим самим сільське господарство без робочої сили і прирікаючи його на подальший занепад.

З огляду на ситуацію, що склалася у сільському господарстві, сільськогосподарські підприємства, для того щоб вижити, почали об'єднуватись у сільськогосподарські товариства. Деякі з них, як от Християнський селянський союз, згодом набрали великої сили і досягли загальнодержавного значення. Проте вони ще не могли вирішити всіх проблем без підтримки держави, з боку якої необхідне було негайне оперативне втручання.

Аналізуючи ситуацію що склалася, Гітлер в своїй книзі «Моя боротьба» («Mein Kampf») вирішення продовольчої проблеми вбачав у колонізації земель інших країн Європи і світу[]. Але разом з тим він писав, що лише після того, як велика Німеччина збере під своєю сильною рукою всіх німців і виявиться, що вона не в змозі їх прогодувати, необхідно буде розпочинати війну за нові землі[]. Тому можна говорити про те, що спочатку він намагався вирішити цю проблему за рахунок внутрішніх ресурсів і, як стане видно згодом, це йому вдасться, проте всі досягнення перекреслить війна.

На початку 1933 року аграрно-політичний апарат НСДАП очолював Ріхард Вальтер Дарре. В аграрному секторі ще до 30 січня 1933 року НСДАП мала значний вплив. Об'єднання сільськогосподарських підприємств «Зелений фронт» після подолання економічної кризи поштовх як від регіональних селянських союзів так і від Імперського селянського союзу. Це посилило вплив останнього на аграрний сектор в цілому. Але один з найбільших селянських союзів - Християнський селянський союз, який контролювався католицькою партією «Центр» - виступив проти об'єднання з Імперським селянським союзом. Така акція протесту стала можливою тому, що саме в цей час між Гітлером та Папою Римським велися переговори про конкордат . Проте НСДАП, в особі Дарре, не могла терпіти спротиву і в результаті протистояння президента Християнського селянського союзу було звинувачено у розтраті і заарештовано. Його місце зайняв президент Боннської аграрної палати Герман фон Люнінк[].

Арешт Гермега підштовхнув Дарре до того, щоб очолити всі сільськогосподарські товариства, куди НСДАП мала обмежений доступ. Вже 20 квітня 1933 року під керівництвом Дарре опинилось 40 тис. сільськогосподарських товариств[3;316]. Згодом, внаслідок політики уніфікації, Дарре зосередив в своїх руках керівництво всіма органами самоуправління і професійними організаціями сільського господарства. Тим самим Дарре вдалось взяти в свої руки і керівництво державною аграрною політико. Проте оскільки міністром продовольства і сільського господарства був Гугенберг, то Дарре потурбувався про те, щоб надати своїм поглядам в аграрні політиці офіційного значення. Він потурбувався про введення принципу невідчужуваності спадкових селянських дворів, згідно якого земельні наділи, що передавались у спадок не могли бути вилучені у спадкоємця ні за яких обставин, як і спадкоємець не міг цей самий земельний наділ продати або не обробляти.

В кінці червня 1933 року Гугенберга було звільнено з усіх посад. Тому поява Дарре на місці рейхсміністра продовольства та сільського господарства була цілком реальною. Отже, аграрна політика була єдиною областю, яку очолив провідний функціонер партійного керівництва, одночасно очоливши керівництво як уніфікованою професійною організацією так і компетентним міністерством. Тому в секторі сільського господарства уніфікація велася найбільш інтенсивно. На основі законів «Про компетенцію держави в питанні про впорядкування станового будівництва сільського господарства» від 15.07.1933 року і «Про створення тимчасової Загальнонімецької корпорації в8@обників сільськогосподарської продукції і про заходи по контролю за ринком і врегулюванню цін на продукти» від 13.09.1933 року та ряду додаткових постанов до початку 1934 року була створена всеохоплююча організація по державному забезпеченню продовольством, штаб якої виник з аграрно-політичного апарату НСДАП - Загальнонімецька корпорація виробників сільськогосподарської продукції.[].

Нова обов'язкова організація охоплювала рибну промисловість, торгівлю та переробні підприємства продовольчих товарів була само управлінською громадською організацією. В службовому порядку вона контролювалась Міністерством продовольства і сільського господарства і розподілялась на більш дрібні корпорації земель, округів та общин. В її центральному управлінні знаходились власний «штаб» і адміністративне управління. Адміністративне управління, а також земельні і окружні корпорації складалися з 3 головних відділів: 1-й - «Люди», 2-й - «Двір», 3-й - «Ринок»[7;292].

До завдань 2-го головного відділу головного відділу адміністративного управління сприяння розвитку виробництва. Для цього були введені так звані «дворові карти», що заповнювались кожним сільськогосподарським виробником і пред'являлись відповідним інстанціям сільськогосподарської корпорації, а на спеціальній «дворовій раді» приймались ті чи інші рішення по вибору культур і збільшенню масштабів виробництва сільськогосподарської продукції. Ця рада підготувала кампанію «по боротьбі за збільшення виробництва сільськогосподарської продукції», що розпочалася в 1934 році[7;293].

3-й головний відділ займався питаннями обліку, обробки та переробки сільськогосподарських продуктів. Йому підпорядковувались «головні об'єднання», створені в структурі цієї організації в період з 1934 по 1936 рік. Це були об'єднання всіх виробників продукції сільського господарства, а також представників обробної та переробної харчової промисловості та органів розподілу. Так, наприклад, існували головне об'єднання німецького зернового та фуражного господарства, головне об'єднання німецького скотарського господарства і т.д. В земельних корпораціях їм відповідали господарські об'єднання таких же галузевих груп. Головні об'єднання здійснювали керівництво виробництвом тих чи інших продуктів ще в мирний час[7;293].

Іншими виконавчими органами ринкового контролю являлись спеціальні державні управління по заготівлі сільськогосподарських продуктів, яких налічувалось п'ять. Завданням цих державних управлінь в мирний час було створювати запаси з надлишків вітчизняних продуктів і у випадку необхідності покривати не достаток продуктів за рахунок цих запасів, а також ввозити продовольство з-за кордону в такій кількості, в такі проміжки часу і за такими цінами, які б здійснювали бажаний для міністерства продовольства і сільського господарства вплив на внутрішні ринки. На відміну від головних об'єднань, державні управління підпорядковувались безпосередньо міністерству продовольства і сільського господарства[7;294].

Таким чином, на випадок війни уряд Німеччини мав організацію, що мала вже досить великий досвід роботи в мирних умовах і вміло направляла потоки сільськогосподарських продуктів. Потрібно було лише зробити цю організацію більш компактною та встановити міцні зв'язки між роздрібним торгівцем та споживачем.

29 вересня 1933 року було затверджено закон про селянські спадкові наділи. Право спадкування селянських наділів згідно цього закону отримала приблизно третина селянських господарств, зокрема це середнього розміру селянські господарства (від 25 до 125 га), а також господарства «чистокровних арійців». Згідно закону, право спадкування мала лише одна дитина з сім'ї[6;323]. Але виконання цього закону не було доведене до кінця. Справа в тому, що решта селян не були впевнені у своєму майбутньому і майбутньому своєї родини, адже їхня земля у спадок не передавалась. Окрім того, коли виставлялись обмеження на виробництво продукції, то вони в першу чергу били по малих селянських господарствах. В такому випадку необхідно було б великі господарства поділити, а малі - укрупнити, розширивши таким чином кількість спадкових володінь. Разом з тим, цей закон прив'язував селянина до землі, навіть якщо він не хотів займатись сільським господарством[8;145].

Сільське господарство станом на 1934 рік звичайно ще не набрало своєї оптимальної форми, не зважаючи на вжиті заходи. Воно й надалі вимагало значних капіталовкладень та додаткової механізації.

Уже на початку березня 1933 року в різних містах Німеччини - таких як Дрезден, Берлін та Мюнхен - ряд будівель, що належали профспілкам, були захоплені загонами СА та СС і частково поставлені під контроль Націонал - соціалістичного об'єднання виробничих осередків (НСОВО) [6;241]. Внаслідок цих дій найбільше постраждала Загальнонімецька профспілка, яка тісно співпрацювала з соціал-демократами. Лідер цієї профспілки Теодор Лейпарт 10 березня 1933 року звертався до Гінденбурга з проханням припинити беззаконня[6;241].

Проте не зважаючи на такі активні дії СА та СС партійні функціонери НСДАП ще не мали чіткої позиції щодо профспілок. Були намагання включити профспілки до складу НСОВО, але складність полягала в тому, що робітники і службовці в більшості своїй трималися в стороні від НСДАП у березні 1933 року. На виборах до рад підприємств у березні 1933 року націонал - соціалісти не набрали більшості, тому вже 4 квітня 1933 року було прийнято закон «Про представництва підприємств і виробничих об'єднань». Цим законом було заборонено на пів - року всі подальші вибори на підприємствах і тим самим закон дав можливість роботодавцям в будь - який час звільняти працівників підприємств за «підозрою в проведенні ними анти державницької діяльності», не посилаючись на робітниче законодавство. Крім того, закон передбачав, що замість звільнених членів рад вищі адміністративні органи земель можуть без виборів призначати нових членів рад підприємств[7;245]. Отже, цим законом зводились до нуля результати голосування на підприємствах і стійке становище Загальнонімецької профспілки.

Незадовго після цього через створення таємного «Комітету дій для захисту німецьких трудящих» (під керівництвом Р.Лея та фон Мухова) було завдано вирішального удару по профспілках, що примикали до Загальнонімецької профспілки[6;243].

2 травня 1933 року загони СА та СС, керовані місцевими властями та функціонерами НСОВО захопили будівлі, бюро, банки та редакції, що належали профспілкам, майно та обладнання конфіскували. Було заарештовано цілий ряд провідних профспілкових діячів, в тому числі голів Загальнонімецької профспілки Лейпарта та Грасмана. Проте основній масі службовців було запропоновано працювати під керівництвом новопризначених комісарів від НСОВО [6;245]. Після цієї демонстрації сили в наступні дні більшість інших профспілок, таких як профспілкове об'єднання Хірш - Дюнкер, а також впливове об'єднання німецьких національних торгівельних службовців - Німецький національний союз взаємодопомоги (ДХФ) - підкорились «Комітету дій на захист німецьких робітників», після того, як Роберт Лей виступив 2 травня 1933 року і оголосив про об'єднання колишніх профспілок в «Німецький трудовий фронт»(ДАФ - «Deutschen Arbeiter Front»)[6;245]. Лише християнські профспілки внаслідок переговорів про конкордат зберігали свою незалежність до липня 1933 року, а потім були примусово включені до Німецького трудового фронту.

10 травня 1933 року в Берліні відбувся перший з'їзд Німецького трудового фронту, що знаменував собою створення нової потужної організації. В структурі ДАФ знаходились дві таких організації, як «Об'єднання німецьких робітників» (керівник - Вальтер Шуман) та «Об'єднання німецьких службовців»(керівник - Альберт Форстер)[6;246]. Обидва об'єднання були задумані як перші «стовпи» постійної єдиної організації, до якої мали приєднатися роботодавці - промисловці в якості третього, а ремісники та інженери, що складали середній прошарок, - в якості четвертого «стовпа». Але головна проблема заклечалась в розділених за професійним і виробничим принципами 14 і відповідно 9 окремих об'єднань робітників та службовців разом з їх окремими осередками[6;246]. В якості організації прикриття служило «Центральне бюро ДАФ» з 11 спеціальними відділеннями, що знаходились під керівництвом Роберта Лея. В територіальному відношенні єдина організація складалась з 13 округів (очолюваних тодішніми керівниками ДАФ), які в свою чергу були поділені на райони та місцеві групи[7;341]. Зв'язок з партією тимчасово здійснювався не на правовій та конституційній основі, а лише завдяки тому, що Лей в одній особі об'єднував ряд посад, будучи начальником штабу партійної організації НСДАП і що майже всі провідні посади ДАФ були зайняті керівниками НСОВО[6;246].

В рамках ДАФ було створено малі та великі робітничі збори для консультацій по важливих соціальних, політичних та трудових питаннях, які складалися з керівників окремих та професійних об'єднань, і виконували лише дорадчу функцію, тому через деякий час просто перестали існувати[6;247].

Використовуючи службове становище Лей почав втручатися в справи господарських підприємств. Проти цього виступили провідні промисловці та підприємці, яких підтримав Гітлер. Тому вже 19 травня 1933 року було прийнято закон про введення посад державних управляючих питаннями праці, який обмежив вплив ДАФ та НСОВО на роботодавців і позбавив їх впливу на формування тарифних ставок на підприємствах. Фактично, ці управляючі повинні були перетворитись на постійний інститут, хоча невідомо, чи будуть виконувати вони обов'язки державних третейських суддів або ж залишаться єдиною інстанцією, яка встановлює тарифні ставки[6;248].