Соціально-економічний та політичний розвиток Федеративної Республіки Німеччини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ФЕДЕРАТИВНОЇ РЕСПУБЛІКИ НІМЕЧЧИНИ

1. Яскравою характерною рисою післявоєнної Німеччини була деморалізація широких шарів населення. Наявними були стани депресії та розгубленості. Це пояснювалось тим, що крах фашизму часто ототожнювався з ліквідацією німецької державності і нації, з'явилося вже нове покоління, яке не мало уявлень про минуле.

Німеччина була окупована союзними військами. Для управління був створений 4-хстороння Контрольна рада, а в окремих зонах - відповідна зональна адміністрація. Її метою було знищення німецького мілітаризму і нацизму, на що була спрямована програма денацифікації, декартелізації і демократизації країни. Під контролем західних держав опинилося 2/3 території Німеччини - 11 західних земель (з 1952 р. - 10 земель).

У країні склалася складна економічна обстановка. Незважаючи на нестачу споживних товарів, виробничі потужності використовувалися лише частково, а це призводило до низького рівня промислового виробництва: у 1945 р. воно складало 12% від рівня 1936 р. І хоча у 1946-47 рр. намітилось деяке піднесення промислового виробництва, ситуація із постачанням товарів, як і раніше, була критичною.

В політиці західних держав з німецького питання виокремилося 2 тенденції: 1) першу висловлювали американський політик Г. Моргентау, англійський політичний діяч лорд Р. Вансітарт та ін. - намагання послабити Німеччину, як конкурента США та Англії, перетворивши її у „картопляне поле”, тобто аграрну країну; 2) висловлювали сили, близькі до Трумена - відновлення Німеччини як бази американського впливу в Європі (саме вони з 1946 р. взяли гору в американській адміністрації). До першої тенденції була близька Франція, яка виступала за максимальне послаблення Німеччини, роблячи ставку на її розкол.

Розвиток громадського життя в західних зонах гальмувався. Під приводом „підтримання порядку” був оголошений „політичний карантин”, в період якого були розпущені антифашистські комітети, які виникали. Обмеження політичної діяльності зберігалось до кінця 1945 - початку 1946 р. Ще однією перепоною перед демократичним рухом була наявність в окупаційній адміністрації колишніх нацистів (наприклад, в англійській зоні 90% чиновників займали керівні посади і за Гітлера).

Після відміни „політичного карантину” починається процес формування партійно-політичної структури.

До весни 1946 р. була відновлена організаційна структура Комуністичної партії (до весни 1947 р. - 324 тис. членів). На земельних виборах 1946-47 рр. партія отримала 113 мандатів, що було третім результатом серед політичних партій за кількістю депутатських мандатів.

У 1945 р. в Ганновері було створене „бюро СДП”. Після створення СЄПН у квітні 1946 р. у східній зоні відбувся установчий з'їзд СДПН. Її очолив К.Шумахер - жертва фашистського терору, досвідчений оратор і політик. Шумахер оголосив першочерговим завданням встановлення соціалізму. Він виходив з думки, що начебто разом з нацизмом зазнав краху і капіталізм. Розвиток соціалізму ним бачився в традиціях соціал-реформізму, тобто поступове удосконалення існуючого суспільства, розраховуючи на перемогу партії на найближчих виборах і на підштовхування окупаційної влади до „соціалістичних” рішень.

Відбувалося також і становлення нових буржуазних партій. Ще до зняття карантину в Кельні виник перший християнський кружок. Поступово подібні кружки об'єдналися у Християнсько-демократичний союз на чолі з К.Аденауером. У 1947 р. організації ХДС існували вже у всіх західних зонах. У 1946 р. створено було декілька подібних ХДС за соціальним складом і програмі партій: в Баварії Християнсько-соціальний союз (найкрупніша з них), в Бадені - Християнсько-соціальна народна партія, в Саарі - Християнсько-демократична народна партія. З 1950 р. ХДС та ХСС виступають в єдиному блоці ХДС/ХСС. В 1947 р. була прийнята Аленська програма ХДС, в якій були вимоги „соціалізації” ключових галузей промисловості, співучасті робітників в управлінні економікою, відновлення демократичних свобод та ін.

У грудні 1948 р. створена Вільна демократична партія (ВДП) - друга за чисельністю буржуазна партія. В ній широко були представлені дрібна і середня буржуазія, інтелігенція, особи вільних професій.

З перших же післявоєнних років точилася гостра політична боротьба. Головними супротивниками були ХДС (під їх впливом знаходились широкі шари населення), КПН, СДПН, організації в'язнів фашизму та ін. Про це свідчать вибори до ландтагів у 1946-47 рр.: 6 урядів очолили представники ХДС/ХСС, у 5 урядах більшість була у СДПН і КПН.

У 1945 р. відродилась діяльність профспілок, об'єднаних в Об'єднання німецьких профспілок (ОНП) на чолі з видним діячем СДПН Г.Беклером.

Характерною рисою Західної Німеччини було невиконання окупаційними властями рішень Потсдамської конференції.

Демілітаризація. Ще перед закінченням війни Черчілль розпорядився „ретельно збирати німецьку зброю”, щоб її можна було швидко роздати німецьким солдатам, „якщо б радянський наступ продовжувався”.

Гітлерівські частини не розформовувались, тільки перейменовувались у так звані роти охорони. У 1946 р. в американській та англійській зонах кількісний склад цих рот складав близько 150 тис. чоловік. Саме вони потім стали ядром бундесверу.

Декартелізація. Проведення декартелізації передавалось до рук самих підприємців, що звелося до деякого розукрупнення акціонерних товариств. Наприклад, концерн „Ферайнігте Штальверке” був роздроблений на 18 груп, „ІГ Фарбеніндустрі” - на 3 групи, концерн Клекнера - на 4 групи, концерн Маннесмана - на 3 і т. д. В наступні роки ці розукрупнені підприємства знову возз'єдналися у потужні монополії. Вже у 1950 р. відновили свої позиції з найкрупніших банки ФРН (Німецький, Дрезденський і Комерційний). В результаті розукрупнення монополістичних об'єднань сталося лише деяке зниження рівня концентрації виробництва. Деякі великі підприємства, насамперед військового характеру, окупаційні влади взяли під свій контроль. В подальшому вони були повернені колишнім власникам.

Денацифікація. Хоча й проводилась робота з денацифікації, але часто нацистські вожді отримували таке ж покарання, що й рядові члени НСДАП. В британській зоні після перевірки винними були визнані лише 0,1% перевірених (перевірялося 12 млн. чоловік з 15,5 млн.). Врешті-решт багато із засуджених потім повернулися на керівні посади.

У 1946-47 рр. американська і англійська зони об'єдналися у Бізонію, у 1948 р. до них приєдналася французька зона. Після цього почалося формування органів влади цих зон. Поступово все йшло до розколу Німеччини. До середини 1948 р. під розкол була підведена ґрунтовна економічна база: 20 червня 1948 р. було оголошено про проведення сепаратної грошової реформи, за якою був проведений обмін грошей у пропорції 10:1. У той же час Західна Німеччина була включена до плану Маршалла.

За дорученням західних держав з представників ландтагів була створена Парламентська рада, яка виконувала функції установчих зборів, тобто на неї покладалося завдання розробки конституції. Враховуючи, що рада не представляла усю Німеччину, автори конституції розглядали її як тимчасовий документ.

До тексту конституції був внесений ряд пунктів про демократичні та соціальні права трудящих. Разом з тим в преамбулі був зафіксований принцип „одноосібного представництва” Західною Німеччиною усіх німців. Парламентські раді був переданий розроблений трьома державами „Окупаційний статут”, який обмежував суверенітет Західної Німеччини. США, Англія і Франція залишали за собою контроль над зовнішньою політикою і зовнішньою торгівлею, закордонними активами, над внутрішньополітичною ситуацією. Був також введений особливий статут для Рура, контроль над його промисловістю передавався міжнародному органу.

8 травня 1949 р. Парламентська рада затвердила „Основний закон ФРН” (конституцію). 14 вересня 1949 р. відбулися вибори до бундестагу. Блок ХДС/ХСС отримав 141 мандат, СДПН - 132, ВДП - 52, КПН - 15. Бундесрат був сформований з представників земель. 7 вересня 1949 р. відбулося конституювання бундестагу і бундесрату, яке знаменувало утворення ФРН. 12 вересня лідер ВДП Т.Хейс був обраний першим президентом ФРН, а 20 вересня 1949 р. федеральний канцлер К.Аденауер представив парламенту склад першого уряду ФРН (13 міністрів).

На відміну від Веймарської конституції права президента були сильно обмежені, а повноваження канцлера посилені. Для забезпечення стійкості кабінету був введений конструктивний вотум недовіри, тобто опозиції в парламенті надавалась можливість висунення канцлера, який спирався б на більшість бундестагу.

22 листопада 1949 р. уряди США, Англії, Франції і ФРН підписали Петерсберзьку угоду, яка передбачала включення ФРН до системи військових блоків західних держав.

2. Характерною рисою розвитку ФРН у 50-х рр. були високі темпи економічного розвитку: промислове виробництво зростало в середньому на 9% на рік (за цим показником ФРН поступалася тільки Японії та Італії).

Економічний ривок, прозваний „економічним дивом” пов'язаний з ім'ям міністра економіки Л. Ерхарда. Це диво не було випадковістю, в його основі були об'єктивні причини:

– ФРН мала достатні виробничі потужності; їх скорочення, обумовлене війною та післявоєнним демонтажем складало тільки приблизно 15%;

– в ході військових дій Західна Німеччина зазнала менше втрат, ніж Східна; там була сконцентрована головна сировинна база, майже вся важка промисловість, такий потужний промисловий комплекс, як Рур;

– стимулятором розвитку економіки була гостра потреба оновлення основного капіталу у громадянській промисловості;

– різко були загострені потреби населення в товарах повсякденного попиту, що створювало умови для інтенсивного розвитку галузей, які обслуговували населення, що в свою чергу стимулювало піднесення у важкій промисловості.

Вже до 1956 р. питома вага найновітнього обладнання складала 43%, що створювало сприятливі передумови для розвитку НТР. З кінця 50-х рр. на рівень інвестицій почали впливати структурні зміни в економіці, обумовлені механізацією сільського господарства.

Дуже важливим було питання інвестицій. Найважливішим джерелом інвестицій були внутрішні накопичення, тобто самофінансування підприємств, які отримували в роки високої кон'юнктури величезні прибутки. Цьому сприяла більш низька, ніж в інших країнах, реальна заробітна плата і більш тривалий робочий день. Ще одним джерелом була американська фінансова допомога за „планом Маршалла”, яка складала близько 4 млрд. дол. Це дорівнювало 8% валових капіталовкладень. Тобто вона була не вирішальною, але вона з'явилася вчасно і допомогла „завести господарство”. Важливим було і те, що у 50-х рр. у ФРН був найнижчий з капіталістичних країн рівень військових витрат.

Теоретичною концепцією відродження Західної Німеччини стала доктрина „соціального ринкового господарства”, основні положення якої були сформульовані основоположником західнонімецького неолібералізму В.Ойкеном. Основні принципи „соціального ринкового господарства”: приватна власність на засоби виробництва; заперечення необхідності планування; вільне ціноутворення; економічна самостійність та відповідальність бізнесу.

Ця доктрина відповідала тому періоду ФРН, який характеризувався відносно невисоким рівнем концентрації виробництва. Автори доктрини не заперечували ролі держави, але її завдання обмежувались забезпеченням нормального функціонування ринку. Цій меті служили контроль над монополіями, політика розподілення прибутків, трудове законодавство.

50-ті рр. були періодом тільки початку формування державно-монополістичного капіталізму у ФРН. Державне втручання не було постійним та всеохоплюючим. Лише у невідкладних випадках уряд брав на себе активну роль. Більш енергійне державне регулювання було в аграрному секторі. Тут ставилося завдання „оздоровлення” та „удосконалення” аграрної структури шляхом ліквідації нерентабельних господарств, що призвело до того, що кількість зайнятих у сільському господарстві значно скоротилась.

В концепції „соціального ринкового господарства” робився акцент на соціальний аспект, на забезпечення позитивного „соціального клімату” в країні і це не випадково. Вже у 50-х рр. була створена правова основа соціальної політики (особливе значення в її проведенні відігравало сусідство з НДР). Розповсюдження отримали різноманітні моделі державної соціальної політики та приватної патерналістської практики. Був встановлений 48-годинний робочий тиждень, але в подальшому він скорочувався і все більше осіб найманої праці переходило на 40-годинний робочий тиждень. У 1949 р. прийнятий закон про колективні договори. У випадку розбіжностей передбачалось втручання федерального трудового суду та уряду.

У 50-х рр. під тиском робітничого руху був прийнятий ряд законів, які регулювали відносини роботодавців і робітників: у 1951 р. - закон про паритетну співучасть у спостережних радах крупних фірм гірничозаводської та металургійної промисловості; 1952 р. - закон про статус підприємства. У ті ж роки був прийнятий ряд законодавчих актів, які поширювали правову систему соціального страхування - допомогу по старості, хворобі, у випадку каліцтва, по безробіттю (протягом 1 року).

Розвинута соціальна політика і зростання рівня життя західнонімецьких робітників були значною мірою результатом високої економічної кон'юнктури. З другої половини 50-х рр. практично не було безробіття (більш того, залучались десятки тисяч іноземних робітників). Все це впливало на масову свідомість. Більшість робітників абсолютизували свої досягнення, вважало їх незворотними, нерідко оцінюючи акції підприємців як результат свідомого соціально відповідального партнера.

В цих умовах, а також в умовах ремілітаризації, яка почалася після приєднання ФРН до НАТО, у 1956 р. була заборонена КПН. Хоча вже до того позиції партії були послаблені. На це впливало і економічне піднесення, і покращення становища трудящих; у листопаді 1952 р. партія висунула авантюристський план повалення уряду Аденауера. Вони осуджували профспілки, СДПН, як посібників військових планів уряду і т.ін.

Зміни в цей час відбуваються в СДПН. Після того, як в 1949 р. партії не вдалося прийти до влади був взятий курс на „непримиренну опозицію” кабінету Аденауера. З 1952 р. новим лідером партії став Е.Олленхауер. У 1953 і 1957 рр. на виборах партія знов програла ХДС/ХСС, що примусило лідерів СДПН проаналізувати політику партії. Зміцнились позиції тих лідерів, які раніше вимагали зміни стратегії СДПН, пристосування до „нових історичних реалій”. Навіть роздавалися голоси про відмову від „марксистських догм”.

В результаті у 1959 р. на з'їзді СДПН була прийнята Бад-Годесберзька програма. В ній немає націленості на соціалістичну перспективу. Визнавалась необхідність заміни капіталізму „новим життєвим ладом”. Але його характер і шляхи досягнення були розпливчастими. В програмі визнавалось, що, володіючи економічною могутністю, промислові магнати можуть впливати на державу і на її політику, що „економічна влада перетворюється в політичну”. В якості програми боротьби проти влади монополій передбачались лише деякі форми державного і громадського контролю, в тому числі передача (у виключних випадках) окремих підприємств у суспільну власність. Джерела „демократичного соціалізму” бачились в християнській етиці, гуманізмі, класичній філософії.

Бад-Годесберзька програма завершила процес трансформації СДПН з партії, яка проголошувала своєю метою подолання капіталізму шляхом реформ, у партію реформ в межах капіталізму. Акцент тепер був зроблений на тривалий процес „руху до свободи і справедливості”. Тим самим відкривалась можливість співробітництва з ХДС/ХСС.

Після виборів 1957 р. СДПН перейшла від „принципової опозиції” до „умовної”, намагаючись представити себе здатною до управління державою. 30 червня 1960 р. фракція СДПН заявила про політику спільності з ХДС/ХСС. СДПН відмовилась від „німецького плану”, який був висунутий нею у 1959 р. і який передбачав поступове і поетапне наближення НДР і ФРН, а потім і їх возз'єднання.

Отже, кінець 50-х рр. став певним рубежем у розвитку ФРН. Почали декілька понижуватись темпи зростання виробництва. Зростання ВНП скоротилося з 8,7% у 1952-56 рр. до 6% у 1957-61 рр. Якщо на початку 50-х рр. ФРН викликала всередині країни та за кордоном захоплення своїм динамізмом, то на рубежі 60-х рр. все очевидніше проглядався її консервативний характер. Це вело до падіння впливу ХДС/ХСС. Наростали опозиційні настрої, які вилилися пізніше у відкриті акції позапарламентської опозиції.

3. До початку 60-х рр. джерела економічного піднесення 50-х рр. значною мірою були вичерпані. До цього часу відбулися великі зрушення і в соціальній структурі ФРН.

У першій половині 60-х рр. проявив свої слабкості західнонімецький неолібералізм як концепція державної економічної політики. Часткові кризи 1958 і 1963 рр. свідчили про нестійкість економіки ФРН. До кінця 50-х рр. змінилося співвідношення між попитом та пропозицією. Зростала вартість життя, що викликало піднесення страйкового руху.

На рубежі 50-60-х рр. послабли позиції християнських демократів і вплив Аденауера. На виборах 1961 р. блок ХДС/ХСС втратив більшість і був вимушений піти на створення коаліційного уряду з ВДП, але остання висунула умову - вилучення Аденауера з посади канцлера. В ході переговорів вдалося домогтися деякої відстрочки, але увесь цей час уряд знаходився у кризовому стані.

Врешті-решт уряд був дискредитований інспірованим військовим міністром Ф.-Й.Штраусом нападом на ліволіберальний журнал „Шпігель” і арештом його співробітників, які викрили фінансові махінації Штрауса. Ця акція викликала хвилю обурення громадської думки. Був неминучим розвал коаліції. Аденауеру прийшлося пожертвувати своїм міністром, а в жовтні 1963 р. у віці 87 років залишив політичну сцену і він сам.

Головою ХДС став Л. Ерхард. Він викликав у крупного капіталу надії на стабілізацію позицій ХДС, на згуртування суспільства, на підвищення авторитету партії, на зміцнення економіки, на вирішення проблем східної політики. Але надії не виправдались. Декларуючи мирні наміри, Ерхард закривав очі на діяльність різноманітних реваншистських груп. Саме з цієї причини, незважаючи на встановлення у 1955 р. дипломатичних відносин з СРСР, у відносинах між двома країнами суттєвих зрушень не сталося. Уряд розірвав відносини з деякими державами, які нормалізували відносини з НДР.

В середині 60-х рр. посилилась політична напруженість і поляризація громадських сил. Посилювались правоекстремістські настрої. У 1964 р. створена пронацистська Націонал-демократична партія (НДП). Їй вдалося провести до ландтагів 61 депутата. Вона вела активну шовіністичну пропаганду, вимагала насильницької ревізії європейських кордонів.

У цих умовах уряд приступив до підготовки надзвичайного законодавства, посилаючись на те, що у нього немає „законних заходів” захисту проти екстремістського і антидержавного елементів. Але для цього потрібна була більшість у 2/3 голосів членів бундестагу. Крім того, проти надзвичайного законодавства виступили широкі верстви населення. Єдиним шляхом для прийняття надзвичайного законодавства було створення „великої коаліції” із СДПН. Іншою обставиною, яка вимагала співробітництва із СДПН було подолання економічної кризи, яка почалася в 1966 р. У лідерів ХДС/ХСС не було надійного плану виходу з кризи. Навпаки, СДПН пропонувала концепцію оздоровлення економіки шляхом рішучої активізації державного регулювання. У неї був і кандидат на її реалізацію - К.Шиллер. Залучаючи до уряду представників СДПН, ХДС/ХСС розраховували також за її допомогою „приборкати профспілки”, „утихомирити” ліворадикальні шари в країні. Ще однією важливою проблемою було врегулювання відносин із східними сусідами. Свої розрахунки були і у СДПН. Вперше з'являлася можливість не тільки отримати відповідальні посади, але й довести здатність управляти державою.

Урядова криза була прискорена „бунтом” попереднього союзника ХДС/ХСС - ВДП. У жовтні 1966 р. за 3 роки до скінчення терміну Ерхард пішов у відставку.

1 грудня 1966 р. була сформована „велика коаліція”. Канцлером став К.-Г. Кізінгер (ХДС), міністром закордонних справ - В.Брандт (голова СДПН), міністром економіки - К.Шиллер (СДПН). Головним завданням уряду було усунення проблем, які проявилися ще за попереднього уряду.

Економічною програмою „великої коаліції” була концепція „глобального регулювання”, викладена Шиллером. Система державного програмування складалась з декількох елементів: з програми середньотермінової економічної і фінансової політики (на 5 років) та з ряду регіональних програм (короткотермінових і середньотермінових). Уряд намагався ув'язати ці програми. Сутність програмування економіки була викладена у Законі про сприяння стабільності та пожвавлення економіки (8 червня 1967 р.). Програмування носило індикативний характер. Мета закону: стабільність цін, високий рівень зайнятості та врівноважений платіжний баланс.

У 1967 р. були здійснені активні антикризові заходи в межах двох програм. Галузі, які найбільше постраждали (будівнича, чорна металургія, електротехнічна промисловість) отримали державні субсидії на оплату замовлень. У тому ж році шляхом дефіцитного фінансування була надана спеціальна допомога будівничій промисловості, кризовий стан якої негативно впливав на всю економіку. До кінця 1967 р. економіка ФРН вступила у фазу пожвавлення, а в 1968 р. - піднесення.

В межах боротьби з кризою Шиллер поставив вимогу жертв від робітників. Лідери СДПН домовились з ОНП про відмову від підвищення заробітної плати. Були урізані асигнування на охорону здоров'я, освіту та інші соціальні програми. У 1968 р. бундестаг прийняв надзвичайне законодавство, яке передбачало звуження в „критичній ситуації” демократичних свобод, обмеження прерогатив парламенту та автономії земель.

Усі ці заходи уряду значно активізували позапарламентську опозицію. Друга половина 60-х рр. характерна також піднесенням молодіжного руху. Центр полеміки перемістився в область дискусій про шляхи демократизації сучасного індустріального суспільства. Поряд з інтересом до марксизму отримали розповсюдження „неомарксистські” школи. Виникла течія „нових лівих”, відродились анархо-синдикалістські настрої. Усіх їх об'єднував пошук шляхів до „реальної демократії”.

Активно виступала позапарламентська опозиція за зміни східної політики (насамперед радянсько-західнонімецьких відносин). У уряду не було твердих намірів переглядати східну політику. Він розраховував на першому етапі обмежитись заявою про незастосування сили. Але в позиціях СДПН і ХДС/ХСС були і розбіжності: ХДС/ХСС розраховував звести „врегулювання” проблем східної політики лише до декларативних заяв; в той же час зусиллями Брандта створені були сприятливі реальні передумови для діалогу. Східна політика стала об'єктом гострих дискусій у „великій коаліції”.

Розбіжності з широкого кола питань загострились у всіх партіях.

Молодіжна організація СДПН „Молоді соціалісти” вимагала виходу СДПН з коаліції і формування наступальної альтернативної політики.

Посилились суперечки всередині ХДС/ХСС.

Кризу переживала ВДП. Партія почала переорієнтацію на нову масову базу - на службовців, чиновників, інтелігенцію. Змінилися програмні установки. Раніше ВДП відносилася до праволіберальних партій, які виступали проти соціальної політики, проти втручання держави у відносини між працею і капіталом, проти державно-монополістичного регулювання. У січні 1968 р. в партії сталося перегрупування сил: права група на чолі з головою ВДП Е.Менде була усунута, лідером партії став В.Шеєль, який визнавав необхідність державного втручання та поділяв неоліберальні погляди. Переорієнтація ВДП завершилась прийняттям у 1971 р. „Фрайбурзьких тез”.

28 вересня 1969 р. відбулися вибори до бундестагу, які свідчили про зміни політичного клімату в країні та великі зрушення в масовій свідомості. Демократичні сили поставили 2 завдання: відправити ХДС/ХСС в опозицію і не допустити до бундестагу НДП. Завдання були виконані. НДП не вдалося отримати необхідних 5%. Решта партій набрала таку кількість голосів: ХДС/ХСС - 46,1%, СДПН - 42,7% (єдина партія, хто домігся збільшення голосів), ВДП - 5,8%. СДПН і ВДП склали коаліцію і сформували уряд. Після 20-річного правління ХДС/ХСС опинився в опозиції. Канцлером став В.Брандт, віце-канцлером і міністром закордонних справ - В.Шеєль. Тобто в країні відбулося зрушення політичного спектру вліво.

Вже в першій урядовій заяві Брандта шла мова про реформи, спрямовані на вирівнювання соціальних шансів різних груп населення: про поширення співучасті трудящих в управлінні економікою, допомогу держави „соціально слабким” групам населення, про скорочення безробіття.

Не відмовляючись від ринкової економіки, лідери СДПН бачили своє завдання в посиленні державного регулювання і внесенні елементів плановості. У них зберігався оптимістичний настрій відносно перспектив економічного піднесення (до 1974 р.). На цій основі передбачалось підвищення частки витрат на суспільні потреби. Саме в цей час висунута концепція „якості життя”, тобто насичення її „цінностями, які виходять за межі матеріального споживання”.

Але у 1974 р. починається економічна криза. З її початком загострюються внутрішні розбіжності, що призвело у травні 1974 р. до відставки Брандта (ще однією причиною була наявність в його оточенні людини, пов'язаної з розвідкою НДР). Його наступником став Гельмут Шмідт.

У 1975 р. на з'їзді в Мангеймі була прийнята „Економіко-політична програма СДПН на 1975-85 рр.”, в основі якої була довготермінова програма уряду до 1985 р. Вона базувалася на принципах програми СДПН, тобто передбачала підвищення ефективності виробництва, його наукоємкості та раціональної організації.

Реформаторська діяльність йшла в основному в перші 3 роки діяльності уряду „малої коаліції”. Була підвищена заробітна плата, в тому числі у низькооплачуваних категорій робітників; проведена реформа пенсійної системи (пенсійний вік був понижений до 63 років і підвищені найбільш низькі пенсії); виборчі права надані громадянам з 18 років; у 1969-71 рр. прийняте федеральне законодавство про стипендіальне забезпечення та безкоштовне відвідування занять у вузах.

„Мала коаліція” прагнула ліквідувати відставання вищої школи ФРН від рівня її розвитку у США і Японії. В середині 70-х рр. був прийнятий загальний закон про вищу школу. За 10 років (1970-80) кількість студентів зросла утричі, було відкрито декілька нових університетів, збільшились витрати на освіту.

Ряд законів був спрямований на поширення співучасті трудящих в управлінні економікою.

Але з початком кризових явищ в економіці проведення реформ застопорилось. німеччина економіка політика партійний

Криза 1974-75 рр. завдала сильного удару по ФРН. Вона послабила позиції СДПН в країні, вимагала від неї внесення коректив в політичний курс. Усі заходи уряду не вносили ніяких змін, що викликало все більш чіткі розбіжності між СДПН і ВДП в уряді. ВДП домоглася скорочення асигнувань у соціальній області. В цих умовах ХДС/ХСС заявив про готовність опозиції поділити з „малою коаліцією” відповідальність за її „непопулярні рішення”. В той же час його лідер Г.Коль продовжував вимагати повернення до принципів соціального ринкового господарства.

І тільки у 1976 р. країна почала виходити з кризи.

Характерною особливістю політичного життя ФРН у цей час стала поява масових „громадянських ініціатив”. Вони виникли ще у 1969 р. для підтримки СДПН на виборах. В них брали участь представники різних верств населення. В подальшому „громадянські ініціативи” набули опозиційного, альтернативного характеру. Вони з'являлися по мірі розчарування політикою СДПН і ВДП. Це були рухи різноманітної орієнтації. Одним з найбільш розповсюджених і масових став екологічний, „зелений” рух, який з'явився у другій половині 70-х рр. Це був рух захисників оточуючого середовища, але вони також виступали проти ракетно-ядерної зброї, будучи важливою складовою антивоєнного руху. У 1980 р. була створена партія „зелених”. Вона брала участь у виборчій боротьбі, однак спочатку вона не змогла набрати необхідних 5% голосів, але їм вдалося провести своїх представників у 5 з 10 ландтагів, а в 1983 р. - 27 депутатів у бундестаг.

Партія „зелених” об'єднала переважно представників нових середніх шарів. Серед найбільш авторитетних її діячів була Петра Келлі, яка отримала прізвисько „зеленої Жанни”.

Програма „зелених” охоплювала широке коло вимог, але економічний розділ був розроблений слабо. Його основу складали вимоги безвідходної економіки, скорочення виробництва та зменшення робочого тижня до 35 годин, відмова від будівництва АЕС. В деяких земельних організаціях партії висувалися вимоги усуспільнення ключових галузей промисловості і банків, але в цілому „зелені” не мали чітких уявлень про „альтернативну економіку”.

Центральне місце в теоретичних розробках „зелених” посідала проблема „базисної демократії”. „Базисно-демократична” політика передбачала здійснення децентралізації, прямої демократії. Базисні організації (місцеві, окружні) повинні бути автономними і самоуправляємі. У цьому зв'язку „зелені” відмовились від стабільної федеральної партійної структури. Вони називали себе „антипартійною партією”. Щоб не допустити „вростання” депутатів „зелених” в існуючу систему, був введений принцип змінюваності депутатів. Їх оплата обмежувалась сумою, яка не перевищувала заробітку кваліфікованого робітника, решта грошей надходила до партійної каси. Голосування депутата визначається рішенням загальних зборів депутатів „зелених”. Не допускається суміщення посади в партії і депутатського мандату. Заборонялось займати місце у наглядових радах. Але з головних питань тактики серед „зелених” не було єдності. Існувало 2 основних напрямки: 1) так звані „екологічні утопісти” („фундаментальна опозиція”) і 2) соціал-реформістський напрямок, який виступав за співробітництво з СДПН.

Не було єдності і в СДПН з питання про відношення до „зелених”. Частина (в тому числі і Брандт) виступала за співробітництво, праві ж соціал-демократи виступали проти будь-яких контактів із „зеленими”.

„Мала коаліція” проіснувала до 1982 р. Але ще раніше між партнерами стали виникати розбіжності. Суперечки визначались насамперед розбіжностями в соціальній структурі і суспільних інтересах електорату. СДПН представляла переважно осіб найманої праці. Члени ВДП мали, як правило, високий майновий статус. Цим відрізнялась відмінна від СДПН позиція партії в області охорони здоров'я, соціальної політики. Не випадково вільні демократи і блок ХДС/ХСС виступили з гаслом „Більше свободи і менше державного втручання!”

Таким чином, найбільш суперечливою областю у відносинах між партнерами залишались соціально-економічні проблеми. Не маючи більшості в бундестазі, керівництво СДПН нерідко вимушене було йти на компроміс. Але воно не могло піти на повний „соціальний демонтаж”, не ризикуючи позбавитись довіри основного ядра своїх виборців - робітників. Поступки членів кабінету від СДПН викликали гостру критику зліва.

Після прийняття нової програми у 1977 р. („Кільські тези”) у ВДП почали наростати настрої „змінити партнера”, зміцнювались контакти з ХДС/ХСС. Лідер ВДП Г.-Д.Геншер трактував ВДП як „третю силу” на політичній арені ФРН, відводив їй роль „коректора” партнера. Він заявляв: „У нас немає шансів, якщо ми будемо виступати подібно ХДС/ХСС або СДПН. Наш шанс - формулювати альтернативу і тому, і іншій”.

На першому етапі процесу назрівання кризи „малої коаліції” (до початку 1982 р.) основні дискусії торкалися питання проведення фінансово-економічної політики. Мова йшла про роль держави, про її відповідальність перед суспільством та про важелі управління економікою. За активної участі міністра економіки Ламбсдорфа (ВДП) у 1978-82 рр. були значно понижені податки на підприємців, а частка соціальних витрат у ВНП скоротилася.

У 1980 р. з-за специфіки виборчої кампанії (високого ступеню персоніфікації кандидатів у канцлери - Г. Шмідт або Ф.-Й. Штраус) лідери ВДП не знайшли спільну мову. Враховуючи одіозний характер особистості лідера ХСС, ВДП не могла зробити вибір на користь співробітництва з блоком, тому що це створювало загрозу залишитись поза парламентом. Більш надійним було відновлення коаліції з соціал-демократами. На виборах СДПН в основному зберегла свої позиції - 42,9% голосів, ВДП підвищила свій престиж - 10,6%. „Антиштраусівський ефект” зміцнив „малу коаліцію”, але ненадовго. Суперечки в кабінеті продовжували наростати. Тому після виборів керівництво СДПН не відчувало себе переможцем.

24 листопада 1980 р. Шмідт виступив з урядовою заявою. Але вона не викликала піднесення навіть серед депутатів „малої коаліції”. Програма не мала яких-небудь крупномасштабних ідей. Вона свідчила про відхід від реформістських програм. Голова ХДС Коль побачив в ній „духовне виснаження коаліції”.

З осені 1980 р. починається чергова економічна криза. Посилились суперечки в уряді з приводу державного регулювання економіки. Міністр економіки Ламбсдорф зазначав: „В сучасних умовах держава не може відігравати ту роль, яку вона покладала на себе раніше”. У серпні 1981 р. Геншер направив листа членам ВДП, в якому зокрема, говорилося: „Сучасне важке становище може бути подолане лише засобами ринкової економіки”. Він виступив проти дуже великих, на його думку, соціальних витрат, вимагав зменшення допомоги по безробіттю та скорочення термінів їх виплати, відмови від реформи пенсійного забезпечення, пониження державних субсидій сім'ям з низькими прибутками. Але й цього разу крах коаліції був відвернутий взаємними поступками партнерів. Державний бюджет передбачав жорстку економію.

У цій обстановці у квітні 1982 р. в Мюнхені відбувся з'їзд СДПН. Політика уряду зазнала критики і не отримала підтримки у делегатів. Висувались вимоги проведення широких програм зайнятості, скорочення пільг підприємцям, збільшення державних інвестицій. З'їзд показав, що партія не ухвалює коаліцію. Шмідт та його колеги більше не мали свободи маневру. Як показали подальші події, з'їзд практично вирішив долю соціально-ліберальної коаліції.

Безпосереднім приводом до розвалу коаліції став опублікований у липні 1982 р. проект бюджету на 1983 р. Він свідчив про те, що соціал-демократи дійшли до крайності в поступках ВДП. Але лідери ВДП вважали їх недостатніми.

Практично це був ультиматум СДПН. У ФРН назрівала урядова криза. Соціал-демократи не могли піти на таку деформацію соціальної політики, яку пропонувала ВДП, хоча Шмідт і продовжував пошук компромісного рішення. Але у вересні 1982 р. профспілки оголосили про підготовку до страйку і „походу на Бонн”. Керівництво ОНП прийняло рішення опротестувати бюджет на 1983 р. Лідер союзу металістів Лодерер, зокрема, заявив: „Якщо коаліція не буде проводити іншу політику, ми її розженемо”. У цій ситуації 17 вересня 1982 р. ВДП розірвала коаліцію із СДПН.

Наприкінці 60-х рр. виступивши з конкретною програмою перетворень, коаліція СДПН-ВДП виконала свою прогресивну роль. Але вона не могла знайти конкретних ходів ані в період кризи 1974-75 рр., ані тим більше 1980-82 рр., що і визначило її розвал. Країні потрібні були нові сили, які могли б вивести країну з патової ситуації, що склалася.

4. Східна політика - це політика ФРН стосовно східних сусідів. Вона була однією з основних проблем протягом усієї історії ФРН. Найбільші зрушення у її здійсненні були зроблені в період правління кабінету Брандта-Шеєля.

Незважаючи на те, що в урядовій заяві після приходу до влади Брандт представив себе „канцлером внутрішніх реформ”, в центрі діяльності кабінету в перші роки опинилась зовнішня політика. Брандт відмовився від тези Аденауера: об'єднання Німеччини під егідою ФРН, як обов'язкова умова розрядки в Європі. Разом з тим спочатку Брандт не розраховував змінювати принципові основи східної політики. Визнання післявоєнних кордонів виключалось, врегулювання не розповсюджувалось на відносини з НДР.

Але в ході переговорів з СРСР та іншими країнами Східної Європи вони вимушені були внести зміни у свої позиції. Вже у 1970 р. були підписані договори з СРСР і ПНР, в 1972-73 рр. - з ЧССР та НДР. Найважливіші положення цих договорів були ідентичними: про недоторканість післявоєнних кордонів, про відмову від застосування сили. Усі договори супроводжувались спеціальною заявою ФРН про єдність німецької нації. До них додавався обмін нотами між ФРН та її західними союзниками про збереження прав 4-х держав відносно Німеччини в цілому і Берліну.

Разом з тим кожний договір мав свої особливості.

В договорі з СРСР (підписаний 12 серпня 1970 р. в Москві) в статті про зобов'язання сторін з територіальних питань говорилося, що СРСР і ФРН „розглядають як непорушні зараз і в майбутньому кордони усіх держав в Європі”. Підкреслювалось, що обидві сторони не мають будь-яких територіальних претензій і не будуть їх висувати в майбутньому. В Москві була підготовлена „Заява про наміри”, де мова йшла про розвиток зв'язків ФРН і НДР на основі повного рівноправ'я та про сприяння їх вступу до ООН.

Варшавський договір „Про умови нормалізації відносин” між ФРН і ПНР (7 грудня 1970 р.) фіксував непорушність західних кордонів Польщі по Одеру-Нейсе.

Московський і Варшавський договори стали важливою віхою процесу міжнародно-правового закріплення мирного співіснування європейських держав з різними суспільними системами. Але консервативні сили ФРН намагались не допустити їх ратифікації. Навесні та влітку 1972 р. в бундестазі склалася критична ситуація: „мала коаліція” не мала стійкої більшості в парламенті. І тільки мужність Брандта в боротьбі за ратифікацію принесла позитивний результат. До того ж у цій ситуації у боротьбу за ратифікацію включилися широкі верстви населення, які широко використовували позапарламентські форми боротьби. Врешті-решт 17 травня 1972 р. Московський і Варшавський договори були ратифіковані і незабаром набули чинності.

В ході ратифікації усі фракції бундестагу прийняли спільну резолюцію, в якій було власне тлумачення договорів. В ній, зокрема, говорилося, що зобов'язання, взяті на себе ФРН „прийняті нею від свого імені... Договори не передбачають врегулювання для Німеччини в межах мирного договору і не створюють правової основи для існуючих в теперішній момент кордонів”. „Договори не торкаються невід'ємного права на самовизначення... і не передбачають рішення німецького питання”. Ці положення, як і ноти, які супроводжували тексти договорів, виходили з тези про невирішеність німецького питання. ФРН визнала непорушність існуючих кордонів тільки від свого імені, не передбачаючи компетенції „майбутньої єдиної німецької держави”. Одна із західних газет писала, що ФРН „не відмовилась від жодного із своїх зазіхань, але тільки від їх насильницького здійснення”.

З другої половини 1972 р. почалась розробка угоди ФРН і НДР. Вже в „Заяві про наміри” і в договорі про Західний Берлін, який був укладений у 1971 р., НДР, по суті, розглядалась як суб'єкт міжнародного права. Підкреслювалось також, що Західний Берлін „не є складовою частиною ФРН”. Була відхилена теза про „єдиноосібне представництво” ФРН усіх німців. 21 грудня 1972 р. був підписаний „Договір про основи відносин” ФРН і НДР. Він фіксував формулу про „дві німецькі держави”, у взаємовідносинах між якими накреслювалось перейти від політики протиборства до „врегульованому добросусідству”.

В бундестазі, як і раніше, зберігалась критична ситуація - рівність сил ХДС/ХСС і „малої коаліції”. Парламент був непрацездатним і був розпущений. На 19 листопада 1972 р. були призначені нові вибори. В ході передвиборчої боротьби на підтримку „малої коаліції” створювались масові ініціативні групи. Більша частина населення висловилась на підтримку східної політики. У підсумку СДПН збільшила кількість мандатів, набравши 45,8% голосів, ВДП - 8,4%. Таким чином, „мала коаліція” отримала стійку більшість у бундестазі.

11 грудня 1973 р. був підписаний Договір про взаємні відносини ЧССР і ФРН. Найбільш складною проблемою було відношення до Мюнхенського договору 1938 р. Чехословацький уряд вимагав визнання його „недійсним з самого початку”, щоб виключити прецедент для правового обґрунтування анексіоністських зазіхань на Судети в майбутньому . Уряд ФРН відхилив цю формулу. І лише після того, як ЧССР відмовилась від відшкодування матеріального збитку, завданого державі фашистським захопленням Судетів, і пішла на деякі інші поступки, була досягнута згода. В преамбулі Празького договору мюнхенський диктат характеризувався як недійсний з самого початку.

Східні договори, які підтвердили післявоєнні реалії, зміцнили основи європейської розрядки. Без них була б неможливою угода європейських держав, США і Канади у Хельсінкі у 1975 р. В той же час східна політика Брандта зміцнила престиж і підвищила міжнародний авторитет ФРН.

5. Після розвалу „малої коаліції” між ХДС/ХСС і ВДП почалися переговори про формування християнсько-ліберального уряду. 1 жовтня 1982 р. бундестаг обговорив так званий конструктивний вотум недовіри канцлеру Г. Шмідту, внесений фракцією ХДС/ХСС і підтриманий ВДП. Канцлером був обраний голова ХДС Гельмут Коль, а на березень 1983 р. були призначені дострокові вибори.

Гельмут Коль народився у 1930 р. у сім'ї фінансового службовця. У 1947 р. вступив до ХДС. Отримав історичну і юридичну освіту в університетах Франкфурта-на-Майні і Гейдельберга. У 1955 р. обраний до правління ХДС землі Рейнланд-Пфальц, у 1959 р. - до парламенту землі, у 1963 р. - головою фракції ХДС в земельному парламенті Рейнланд-Пфальца. У 1969-76 рр. - прем'єр-міністр цієї землі. У 1969 р. став заступником голови ХДС, з 1973 р. - голова партії. У 1976-82 рр. очолював фракцію ХДС/ХСС в бундестазі. Він був наймолодшим депутатом ландтагу, наймолодшим прем'єр-міністром земельного уряду і головою найкрупнішої партії, наймолодшим в історії ФРН головою федерального уряду. Ще у 1968 р. Коль якось сказав журналістам: „Ось побачите, я буду канцлером Федеративної Республіки Німеччини”. Багато хто поставився з недовірою до цих слів, але пройшов час і його бажання здійснилося.

На виборах 6 березня 1983 р. блок ХДС/ХСС отримав 48,8% голосів, а разом із ВДП - 55,8%. СДПН набрала 38,2%, тобто опинилася на позиціях першої половини 60-х рр. Сюрпризом виборів стала поява в бундестазі депутатів партії „зелених”, вони отримали 5,6% голосів.

Перемога ХДС/ХСС стала не тільки результатом зміни загальної ситуації у ФРН у зв'язку з кризою „малої коаліції” і падінням впливу СДПН. Повернення демохристиян до влади було обумовлене і здійсненою тоді модернізацією партії. Перехід ХДС/ХСС до опозиції наприкінці 60-х рр. виявив архаїчність його ідеології і політичних структур, його нездатність управляти державою в умовах вступу ФРН в етап НТР, в період посилення кризових явищ в економіці. Постало питання про оновлення партії, про надання їй більшої динамічності, усунення характерної для ХДС тих років організаційної аморфності, слабкості центральних ланок, автономності нижчестоячих організацій, пасивності членів. Необхідно було привести політику ХДС у відповідність до структури населення, яка змінилася. Положення було настільки серйозним, що після поразки на виборах 1972 р. в пресі з'явились навіть прогнози про розпад партії. Але цього не сталося.

З початку 70-х рр. демохристияни приступили до перегляду своєї програми. Вона була прийнята у 1978 р. У внутрішній політиці ХДС підтверджував свою прихильність „соціальному ринковому господарству”. Але, якщо у 50-х рр. підкреслювались соціальні цілі ринкової економіки, то в новій програмі акцент був зроблений на „забезпеченні свободи”. Соціальна політика пов'язувалась із станом економіки, їй надавалось підлегле значення. Проводилась ідея про обмеження соціальних функцій держави. Разом з ти, підкреслюючи пріоритет приватної ініціативи і вільної конкуренції, програма відмічала необхідність „корегування і доповнення ринку” активністю держави.

В програмі ХДС було висунуте так зване нове соціальне питання. Мова йшла про спроби залучити на свій бік професійно неорганізовані групи виборців, в тому числі робітників, які не входять до профспілок (в ОНП було об'єднано близько третини осіб найманої праці). При цьому ХДС заявляла про себе як про партію, яка піклується про потреби „простих людей”, як „єдина соціальна партія” у ФРН.

Було декілька модернізоване та уточнене трактування зовнішньополітичних проблем. При збереженні прихильності до НАТО, до співробітництва з США в політиці ХДС з'явилося часткове врахування нових реалій, які склалися у світі і Європі після війни. Вони заявляли про визнання принципів, ухвалених НБСЄ, про дотримання міжнародних договорів, в тому числі і зі східно-європейськими державами. Німецьке питання вважалося невирішеним, „відкритим”. ХДС солідаризувався із зовнішньою політикою Рейгана, в тому числі з питання про СОІ, а антивоєнний рух, який наростав у країні, представлявся як „справа рук Москви”. ХДС активно виступав за форсування інтеграційних процесів в Західній Європі, в межах ЄЕС, розраховуючи, що ФРН посяде ключові позиції в „об'єднаній Європі”.

Усі заходи ХДС, використання прорахунків в політиці СДПН залучили до блоку частину середніх шарів. За період опозиції більше ніж удвічі зросла чисельність ХДС/ХСС і склала 732 тис. чол. у 1983 р.

Змінилась і соціальна структура партії: близько 25% членів ХДС відносились до категорії „самостійних”, 10% - робітники, зросла до 28% питома вага службовців. Еволюція соціальної бази ХДС обумовила певні зрушення в типі політичного мислення демохристиян. Соціально-економічна програма ХДС сприймалася тепер виборцями як „новий підхід” до вирішення нагальних проблем.

Створення коаліційного кабінету ХДС/ХСС-ВДП співпало з виходом ФРН з кризи і початком нового економічного циклу. Але темпи зростання виробництва не були високими. У фазу піднесення економіка вступила у другій половині 80-х рр., а в 1988-89 рр. почався циклічний бум. Джерелами економічного піднесення були фактори внутрішнього і зовнішнього порядку: зростання продуктивності праці, збільшення прибутків, підвищення споживчого попиту, падіння цін на енергоносії, збільшення замовлень з-за кордону. В результаті прискорився інвестиційний процес, активізувалась структурна перебудова економіки.

Прийшовши до влади, новий уряд опинився у більш сприятливій обстановці, ніж „мала коаліція”. Разом з тим він не розраховував і на нове „економічне диво”. Кабінет Коля оголосив про жорстку економію, скоротив дефіцитне фінансування, проте зберіг деяке збільшення витрат держави. Були збільшені субсидії приватному сектору. У 1986 р. проведена податкова реформа, за якою був знижений прибутковий податок і податок на прибутки підприємств. Бізнес відповів на це зростанням капіталовкладень, особливо у наукоємкі галузі.

Однією з проблем, яку не вдалося вирішити уряду, було масове безробіття. Становище не змінив і значний відтік іноземних робітників з ФРН. В той же час наявним було скорочення безробіття серед молоді. Для цього створювалась широка мережа курсів з навчання і перекваліфікації молодих безробітних.

Мало змінилось у 80-х рр. положення робітників у зв'язку із здійсненням програми скорочення асигнувань на соціальні потреби. Але з другої половини 80-х рр. головним чином в результаті підвищення продуктивності праці, збільшилась заробітна плата. Зріс споживчий попит. Було прийнято близько 250 поправок до трудового законодавства, які ущемляли юридичні, соціальні, податкові та інші права робітників. Все це викликало почуття незадоволеності, що відобразилось на результатах виборів до бундестагу у 1987 р. ХДС/ХСС втратив близько 2 млн. голосів і щоб залишитись при владі, вимушений був поновити коаліцію із ВДП. Разом з тим загальна більш сприятлива економічна кон'юнктура, яка приписувалась заслугам ХДС/ХСС, дозволила йому зберегти позиції провідної партії у парламенті. В цілому, „поворот вправо”, який позначився наприкінці 1982 р., був закріплений.

СДПН після виходу в опозицію у 1982 р. і поразки на виборах 1983 р. стала перед проблемою розробки нової стратегії і тактики. Це завдання вирішувалось в умовах гострої внутрішньопартійної боротьби. В центрі дискусій були оцінка внутрішньої і зовнішньої політики „малої коаліції” і питання про відношення до „нових соціальних рухів”, в тому числі до Партії „зелених”.

Брандт та його однодумці, враховуючи неможливість у найближчій перспективі співробітництва з ХДС/ХСС і ВДП, поставили питання про створення більшості „вліво від ХДС” на базі нових середніх шарів, серед яких позиції СДПН послабшали. Малося на увазі і встановлення політичних контактів із „зеленими”.

Проти інтеграційної політики по відношенню до „зелених” з різкими запереченнями виступив ряд правих ідеологів СДПН (Льовенталь, Шван та ін.). Їх вимоги мали метою відгородження СДПН від нових ідей і опозиційних настроїв.

У грудні 1989 р. на з'їзді СДПН була прийнята нова „Програма принципів”. Зберігаючи основні підходи Бад-Годесберзької програми, вона розвинула та уточнила їх пристосування до сучасних умов. Серед ідейних джерел демократичного соціалізму був названий і марксизм. Програма підкреслює, що людство вступило в інформаційно-комп'ютерне суспільство, але величезні ресурси планети поглинає гонка озброєнь, руйнується середовище проживання. Тому прогрес не обумовлений виключно розвитком виробничих сил, велике значення мають соціальні та екологічні аспекти розвитку суспільства. Зокрема, там говорилося: „Ми, соціал-демократи, боремось за мир у всьому світі і за природу, яка забезпечує основу людського існування... Ми прагнемо солідарного суспільства вільних і рівних без класових привілеїв”. Демократичний соціалізм, за визначенням програми, - це суспільство „повного здійснення демократії”. В розділі про економічну політику підкреслювалось, що ринок є основою господарчого розвитку. Але разом з тим підкреслювалось значення демократичного регулювання в інтересах всього суспільства, необхідності реалізації екологічних і соціальних цілей. І як висновок, в програмі - заклик до створення широкого союзу прихильників реформ.

В основі зовнішньополітичної концепції СДПН - взаємодія оборонної політики і політики розрядки. Ще на надзвичайному з'їзді у листопаді 1983 р. партія одностайно виступила проти розміщення у ФРН ядерної зброї. СДПН вела боротьбу за „другу фазу” розрядки, за створення без'ядерної зони в Європі і більшу європейську самостійність. Соціал-демократи були активними прибічниками об'єднання ФРН і НДР.

Ця подія стала однією з найважливіших у всій історії ФРН. І хоча у ФРН неодноразово підіймалося це питання, вирішене воно було завдяки змінам в НДР і Східній Європі.