Класова боротьба в Стародавньому Римі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

1. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ АРХАЇЧНОГО РИМУ

2. ПРИЧИНИ ТА ХІД БОРОТЬБИ ПАТРИЦІЇВ З ПЛЕБЕЯМИ

3. НАСЛІДКИ БОРОТЬБИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. Здобутки Стародавнього Риму завжди слугували прикладом і зразком для наслідування дуже довго після його розпаду. На основі його права ґрунтувалося право країн Європи, на основі його політичної історії вибудовувалася політика у європейських країнах впродовж багатьох століть. Не втрачають своєї цінності політичні надбання Стародавнього Риму і сьогодні, актуалізуючись у все нових і нових умовах.

Соціально-політичне життя нашої країни перебуває у стані відчутної поляризації: зростає невеличка група олігархів, тобто людей, які концентрують в собі величезні фінансові ресурси та владні можливості, натомість збільшується кількість людей, поставлених на межу бідності. На основі вивчення історії Стародавнього Риму, а саме політичної боротьби патриціїв та плебеїв, ми можемо по-новому подивитися на сучасні українські реалії, виявити їх місце та перспективи розвитку в історії. Відносно цього тема даного дослідження вбачається актуальною в умовах сьогодення.

Об'єктом вивчення є політична історія Стародавнього Риму.

Предметом вивчення є боротьба між патриціями і плебеями.

Хронологічні рамки - охоплюють період з середини VI ст. до н.е. до 287 р. до н.е. - від реформи Сервія Тулія до плебісциту Гортензія.

Територіальні межі - поширюються на усю територію Римської Республіки.

Метою роботи є дослідити причини, хід та наслідки боротьби патриціїв і плебеїв у Стародавньому Римі.

Дослідницькі завдання.

- Ознайомитись із соціальною структурою населення Стародавнього Риму, його основними станами та класами;

- розкрити причини та описати хід боротьби патриціїв з плебеями;

- охарактеризувати наслідки цієї боротьби.

Історіографічна база. Досить цікавий матеріал для вивчення і опрацювання проблеми боротьби патриціїв та плебеїв наводить В.С. Сергеєв у праці „Очерки по истории Древнего Рима”[26], у книзі дається систематичний виклад історії Риму від заснування міста до падіння Римської імперії. Велика частина роботи написана на підставі вивчення першоджерел. В. І. Кузищін у праці „История Древнего Рима”[20] описує історію Риму з VI ст. до н. е.. і до падіння Римської імперії в 476 г.

З істориків-антиковедів вкажемо на роботу Ф.М. Нечая «Освіта римської держави», яка не втратила свою наукову значимість. Автор використовує широке коло літературних, археологічних та інших джерел, аналізуючи які, виділяє причини розпаду первіснообщинного ладу і освіти римської держави. Однак недоліком даної роботи є її зайва прихильність марксисткою концепцією походження держави, яка в даний час вважається мало бездоганною, і має ряд істотних вад у поясненні походження держави.

Загальний огляд подій, позначених боротьбою патриціїв і плебеїв, міститься у працях М. В Алфьорова «История Древнего Рима» [2], А.Н. Бадак «История Древнего мира» [4], К. Беккера «История Древнего Рима» [6], В. П. Буданової «Древний Рим» [8], Д. Л. Каллістової «Древний Рим» [21], К. Куманецького «История культуры Древней Греции и Рима» [23], Т. Момзена «История Рима» [25] та ін.

Джерельна база. Книга Тита Лівія, яка за традицією називається «Історія Риму від заснування міста» [1], є по суті основним джерелом з історії Риму республіканського періоду, тому загальний хід та основні події римської історії від заснування міста до середини II ст. до н.е. відомі нам головним чином тільки від нього. Праця Лівія дійшла до нас не повністю; втрачені всі його частини, що належали до подій другої половини II ст. до н.е., до кризи Республіки, громадянських війн і становлення принципату.

З грецьких авторів необхідно згадати Плутарха, автора відомих «Вибраних життєписів». В його роботі йдеться про Камілла, одного з учасників заключного етапу боротьби плебеїв з патриціями. Займаючи бік патриціїв в їх постійній боротьбі з плебеями, Камілл, однак, зіграв певну роль у примиренні станів: переконав патриціїв піти на певні поступки по відношенню до плебеїв. Критичний аналіз тексту не дозволяє цитувати його дослівно, проте зіставлення з пізнішими джерелами представляється доцільним.

Структура роботи обумовлена логікою дослідження, підпорядкована меті та завданням і складається зі вступу, трьох розділів та висновків.

1. СОЦІАЛЬНА СТУКТУРА НАСЕЛЕННЯ АРХАЇЧНОГО РИМУ

Низка дослідників вважає, що Рим створив свою оригінальну цивілізацію, яка базувалася на особливій системі цінностей, що склалася у римській громадянській общині у зв'язку з особливостями її історичного розвитку. До таких особливостей належали: встановлення республіканської форми правління внаслідок боротьби патриціїв і плебеїв та майже безперервні війни Рима, що перетворили його з невеликого італійського містечка на столицю величезної держави. Під впливом цих факторів створювалася ідеологія та система цінностей римських громадян. Її визначав перш за все патріотизм - уявлення про особливу богообраність римського народу і самою долею призначених йому перемогах, про Рим як найвищу цінність, про обов'язок громадянина слугувати йому всіма силами. Для цього громадянин мав відзначатися відвагою, стійкістю, чесністю, відданістю, гідністю, поміркованістю у способі життя, здатністю підкорятися залізній дисципліні на війні, затвердженому законом і встановленому предками звичаю в мирний час, шанувати богів-покровителів своїх сімей, сільських общин та самого Рима.

Римське суспільство розглядається як ієрархічне, де раби (лат. servi) були на самому дні, вільновідпущеники (лат. liberti) - над ними, а вільнонароджені громадяни (лат. cives) були верхівкою. Вільні громадяни також були поділені на класи. На початковому етапі розвитку римське суспільство складалося з двох основних верств - патриціїв і плебеїв. Згідно з найпоширенішою версією про походження цих двох класів, патриції - це корінні мешканці Риму, що вели своє походження від 100 патріархів-засновників міста, а плебеї - прийшле населення, яке не мало такого походження, але мало громадянські права. Патриції були об'єднані спочатку в 100, а потім в 300 родів. Спершу плебеям заборонялося одружуватися з патриціями, що забезпечувало замкненість верстви патриціїв. Менш важливим це стало за часів пізньої Республіки, коли деякі плебейські родини стали заможними і почали займатися політикою, а деякі патриціанські роди занепали. Будь-хто, патрицій чи плебей, чиїм предком був консул, вважався благородним (лат. nobilis), а того, хто перший зі свого роду прийняв консульство, як, наприклад, Марій чи Цицерон, називали новою людиною (лат. Homo novus) і благородними ставали його нащадки. Однак патриціанське походження все ще залишалося престижним, і багато релігійних інститутів були відкриті тільки для патриціїв.

З часом соціальна структура помітно ускладнилася, важливішим став поділ на класи згідно з військовою службою. Членство в цих класах періодично визначалося цензорами згідно з майновим становищем. Найзаможнішими були сенатори, які домінували у політиці та військовому управлінні. Наступними йшли вершники (лат. equites), тобто ті, що могли дозволити собі утримувати бойового коня; згодом вони сформували впливовий купецький клас. Це були особи не завжди знатного походження, але вони займалися торговими операціями (торгівля вважалася недостойним патриціїв заняттям) і концентрували в своїх руках значні багатства. Після декількох нижчих класів з тих, хто міг собі дозволити військове спорядження, йшли пролетарії - громадяни, які не мали майна. До реформ Марія вони не допускалися до військової служби і за рівнем добробуту і престижу стояли ненабагато вище вільновідпущеників.

Однак нобілітет не був єдиним. Згідно з римськими уявленнями, вельможність (лат. nobilitas) роду, до якої належить людина, визначала рівень поваги до нього. Кожен мав відповідати своєму походженню і однаково засуджувалися як негідні заняття (наприклад, торгівля) людини знатного походження, так і незнатних осіб, які досягли високого положення (homo novus). Громадяни також стали розділятися на civesnati - громадян за народженням і civesfacti - громадян, які отримали права за певним законом. До Риму також стали з'їжджатися люди різноманітних національностей (перш за все, греки), які не мали політичних прав, але грали важливу роль у житті суспільства.

Надалі, основними класами ранньоримського суспільства були патриції, плебеї та раби, котрі одночасно були і станами, тобто вони відрізнялися один від одного не тільки наявністю чи відсутністю власності на засоби виробництва, але і різноманітними юридичними правами: всією повнотою прав володіли патриції, плебеї користувалися меншими правами, а раби були повністю позбавлені цих прав [20, 55].

Раби. В VI-IIIст. до н.е. рабська праця проникає в різні галузі виробничої діяльності в Римі - раби оброблюють поля, трудяться в ремісничих майстернях, в домашньому господарстві. В рабів перетворювали військовополонених, рабами ставали кабальні боржники, існувало і домашнє рабство. Заборона боргового поневолення в Римі в 326 р. до н.е. зробило поневолення полонених основним джерелом поповнення класу рабів.

Оскільки зв'язки з ринком були слабкі, а необхідність в додатковій праці раба була обмежена потребами рабовласника та його сім'ї, то експлуатація не досягала крайніх меж. Не дивлячись на використання рабів в різних галузях виробництва, їх було мало і вони ще не стали основними виробниками. Поряд з рабами трудились вільні. Найчастіше пліч-о-пліч з рабом працював і сам власник та його діти.

Раб ще не розглядався в якості речі, за ним зберігалися деякі (хоча і самі мінімальні) права людської особистості. Раба не включали в інвентар маєтку, раби відповідали за деякі вчинки перед судом, могли виступати поручителями і бути усиновленими. Вони мали право приймати участь в деяких релігійних культах і святкуваннях. Згідно з релігійними уявленнями, рабам надавався відпочинок у свята, даремне пролиття крові визнавалося не угодним богам.

Межа між свободою і рабським станом не була різкою, вона зм'якшувалася і стиралася існуванням перехідних від рабства до свободи різних категорії залежності: клієнтського зв'язку, домашнього рабства, кабальної заборгованості. Найбезправнішим і найбільш низьким було положення рабів-військовополонених, оскільки рабовласника не пов'язували з ними ні племінні, ні релігійні, ні які-небудь інші відносини. Від періоду VI-III ст. до н.е. не дійшло ніяких вістей про масові повстання рабів; вони ще не виступали самостійно, а вели боротьбу в прихованих формах (втеча, псування знарядь) або приймали активну участь в бунтах напіввільних й прошарків населення, які розорилися. Так, в Римі раби приймали участь в захопленні Аппієм Гордонієм, який прагнув відновлення царської влади, фортеці Капітолія в 460 р. до н.е., в бунтах боржників на початку IV ст. до н.е., в масовому народному русі 342 р. до н.е.

Клієнти. В ранньоримському суспільстві численним прошарком були клієнти - незаможні і політично безправні люди. Клієнтами могли бути або відпущені на волю раби, або іноплемінники, які переселилися в Рим і були вимушені шукати захист заступництво у патриціїв і поступали під їх патронат. Клієнти вступали в щось на зразок родової організації патриціїв на правах залежних членів, отримували родове ім'я своїх покровителів. На них накладалися обов'язки працювати на землях патронів і виконувати різноманітні повинності: супроводжувати свого патрона в поході, на виходах в місто. Майно клієнта, якщо він не залишав заповіт, після його смерті унаслідувалося патроном. У випадку непокори патрону клієнта за рішенням суду могли звернути в рабство. В свою чергу патрон був зобов'язаний захищати клієнта від утисків інших знатних осіб, представляв його інтереси в суді. Клієнти, що входили в рід своїх патронів, зв'язані з ними різними, в тому числі релігійними, зобов'язаннями були відділені від плебеїв і в соціальній боротьбі, що відбувалася в Римі в V-IV ст. до н.е., виступали разом зі своїми патронами-патриціями. Але послаблення родових зв'язків в патриціанських родах і розвиток рабовласницьких відносин поступово змінило положення клієнтів . До ІІІ ст. до н.е. велика частина їх вже звільнилася від своєї залежності від патронів, отримавши від держави землю, і перетворилася у вільних дрібних землеробів.

Плебеї. Один з основних класів-станів раннього Риму становили плебеї, які вели запеклу боротьбу з патриціями. Частина плебеїв була прийнята в патриціанські роди в якості залежних клієнтів, але більшість плебсу стояло поза суспільною організацією корінних громадян-патриціїв і було позбавлене громадянських прав, хоча і вважалось на відміну від рабів та клієнтів юридично вільними. Ця маса людей, які порвали всі зв'язки з колишньою батьківщиною і стояли поза родовою організацією Риму, виявилася особливо сприятливим середовищем для розвитку приватновласницьких та рабовласницьких відносин, а її боротьба з патриціями, зв'язаними з віджилими родовими установами, була історично прогресивною.

Плебеї обробляли невеликі ділянки землі, займалися торгівлею і ремеслами. В їхньому середовищі доволі швидко відбувалося розшарування і виділився заможній шар. Загальне громадянське безправ'я об'єднало всіх плебеїв на боротьбу з патриціями. Але якщо маса плебеїв домагалася отримання землі і відміни кабального рабства, то заможні і багаті плебеї боролись в першу чергу за політичне рівноправ'я з патриціями [20, 56].

Складна соціальна структура римського суспільства II-I ст. до н. е. породила заплутаний клубок класових і соціальних протиріч цієї епохи: класовий антагонізм рабів і рабовласників переплітався з протиріччями цих двох класів з класом дрібних власників. Громадські протиріччя ускладнювалися боротьбою селянства, яке розорилося із землевласниками, міського плебсу з магнатами, італіків і провінціалів з римським громадянством. Навіть усередині римської знаті не було єдності: між нобілітетом і вершниками виникали політичні розбіжності і розгоралася запекла боротьба. Численні протиріччя переповнювали римське суспільство II-I ст. до н. е. і підривали його силу.

2. ПРИЧИНИ ТА ХІД БОРОТЬБИ ПАТРИЦІЇВ З ПЛЕБЕЯМИ

Внутрішня історія трьох перших століть Римської республіки є історією боротьби між плебеями і патриціями, що врешті-решт закінчилася перемогою плебсу. Боротьба плебеїв з патриціями велася протягом двох століть і відзначалася великим напруженням. Розклад родового ладу у плебеїв почався раніше і пішов значно далі, ніж у патриціїв, у них сильніше розвинулась приватна власність на землю і раніше утворилася економічна нерівність. З маси плебсу виділилася заможна верхівка, плебейська плутократія, яка прагнула до державних посад і просочувалася в сенат [26, 38].

Після скасування царської влади положення плебсу в Римі погіршилося, тому що вся влада в державі потрапила в руки патриціанських родів, а вони користувалися нею виключно у своїх інтересах. Всі вигоди діставалися патриціям, всі невигоди падали на частку плебеїв. Коли Рим здобував прирощення до своєї державної землі, користування окремими її ділянками надавалося на правах безкоштовної окупації одним патриціям, а між тим плебеї, які брали участь у війнах і платили податки, як раз цими війнами і податками, навпаки, доводилися до теперішнього розорення. Подібно до того, як це було в Аттиці перед реформою Солона, простолюдини знаходилися дуже часто в неоплатних боргах у знаті, причому боргове право і в Римі було вкрай жорстоким.

Боржник віддавав у заставу не лише своє майно, а й тіло: кредитор мав право закувати його в ланцюги або замкнути в тюрму, змусити на себе працювати і навіть піддавати покаранням. Плебеї не хотіли переносити таких несправедливостей і стали добиватися кращого становища в державі, кожен раз, однак, зустрічаючи сильний опір з боку патриціїв. Одним словом, в Римі повторювалася в новій формі така ж боротьба аристократії і демократії, яка була в Греції. Але у римлян ця станова боротьба прийняла інший характер, ніж у греків. Тут не було ні народних повстань, ні встановлення тиранії, і боротьба йшла на законному ґрунті, тому що в самому ж початку плебеям вдалося організувати свої сили для мирного користування політичними правами в народних зборах і отримати в особі своїх власних посадових осіб - трибунів - могутніх захисників своїх інтересів проти зловживань патриціанської влади.

Першим кроком на шляху до поширення політичних прав за межі небагатьох патриціанських сімей дослідники вважають реформу Тарквінія Давнього. Цей цар приєднав до старовинних Рамнів, Тіціїв і Луцерів ряд нових сімей, не утворивши з них самостійних триб, але включивши в колишні під назвою Рамнів, Тіціїв, Луцерів-молодших, і давши їм тим самим право участі в народному зібранні. Частина плебеїв (за свідченням Лівія - 100) отримала навіть доступ в сенат, в якості „батьків молодших народів” [16].

Початок організації плебсу під проводом власних трибунів відноситься до середини другого десятиліття після вигнання царів.

Загалом, вимоги плебеїв зводились до трьох основних пунктів:

1) Допуск плебеїв до громадської землі, обмеження патриціанського землеволодіння, надання плебеям земельних ділянок, тобто вирішення аграрного питання;

2) Відміна боргової кабали і обмеження боргового відсотку;

3) Політичне рівноправ'я, тобто участь в усіх зібраннях і право обрання на всі державні посади [20, 57-58].

Оскільки земля була основним видом багатства, а землеробство - головним заняттям населення, то аграрне питання лежало в основі усіх вимог плебсу. Як і в грецьких містах-державах, в Римі землею могли володіти лише повноправні громадяни, тому вирішення земельного питання було тісно зв'язано з отриманням громадянських прав і плебеї добивалися насамперед політичного рівноправ'я. Боротьба плебеїв з патриціями, почавшись в середині VI ст. до н. е., закінчилася лише на початку ІІІ ст. до н. е. В її історії виділяється три головних етапи:

1) Середина VI ст. - 494 р. до н е. - від реформи Сервія Тулія до удосконалення народного трибунату;

2) 494-444 рр. до н. е. - від запровадження посади народних трибунів до законів Канулея;

3) 385-287 рр. до н. е. - від руху Манлія та законів Ліцинія - Секстія до плебісциту Гортензія [20, 58].

До середини VI ст. до н.е. плебеї вважались чужорідним елементом і їм не довіряли навіть службу в армії. Але збільшення кількості плебеїв, з одної сторони, і розширення військової активності - з іншої, зробило необхідним залучення їх до лав ополчення, що і було закріплено реформами Сервія Тулія. Плебеї були включені, таким чином, в склад римського суспільства, стали громадянами, отримавши не всі права, а лише право проливати кров за Римську державу.

Сервій Тулій встановив ценз, установлення надзвичайно благотворне для держави, якій судилося досягти такої величі: на його підставі військові і цивільні обов'язки були розподілені не поголовно, як раніше, а за майновим станом; тоді встановлені були класи і центурії, і на підставі цензу було зроблено такий розподіл, зручний для мирного і воєнного часу. З тих, хто мав 100 000 асів (Ас - римська монета) або більший ценз, він утворив 80 центурій - по 40 центурій старших і молодших; громадяни, які входили до їхнього складу, були названі першим класом. До цього класу було приєднано 2 центурії ремісників, які виконували службу без зброї. Другий клас було утворено з тих, хто мав ценз від 100 до 74 тисяч асів, а з них складено 20 центурій. Ценз третього класу визначено в 50 тисяч асів; з них утворено стільки ж центурій і з тим самим поділом за віком. Ценз четвертого класу 25 тисяч, з нього утворено стільки ж центурій. П'ятий клас численніший: з нього утворено 30 центурій; ценз цього класу був 11 тисяч. З решти населення, яке мало менший ценз, була утворена одна центурія, вільна від військової служби. Побудувавши і розподіливши таким чином піхоту, він набрав 12 центурій вершників з найбільш самостійних громадян. Крім того, хоч Ромул утворив усього три центурії, він робив з них шість [26, 40]. Боротьба проти патриціїв набуває свого розвитку, коли, явно прагнучи до розширення своєї влади, цар Тарквіній все рідше і рідше радився з сенатом і майже не скликав народних зібрань, а вирішував справи одноосібно. Приховане невдоволення царем було підігріто насильством над дружиною Коллатіна - Лукрецією, здійснене сином Тарквінія. Народ оголосив Тарквінія Гордого позбавленим престолу, піддав його з сім'єю вигнанню і вирішив назавжди знищити царську владу. Скликані центуріатні збори обрали двох консулів - наступників царської влади, але з певними обмеженнями, що з часом все збільшувалися. Між іншим, вже в перший рік республіки консул Публій Валерій провів ряд законів, що дали йому прозвання Публиколи („Того, хто шанує народ”). Серед законів Валерія звертає на себе увагу не забезпечений санкцією закон про провокацію - закон про апеляцію, що дозволив громадянинові, засудженому в межах Риму або 1 милі від нього до кримінального покарання, звернутися до народу із скаргою, до розгляду якої вирок не виконується. На самому початку республіки число сенаторів було поповнено членами з плебеїв - „приписані до Сенату батьки”.

Вирішальну роль у перемозі плебсу відіграла військова сила плебеїв. Римська республіка, що не виходила зі стану війни, не могла обходитися силами самого патриціату і його клієнтели. Патриціїв було мало, а, крім того, під час воєн і походів патриціанські фамілії ріділи, походи ж почастішали і ускладнилися. Наслідком цього була знайома нам військова реформа Сервія Туллія, яка не раз стверджувалася і змінювалася протягом перших століть Республіки. Чим більше демократизувалися римські легіони, тим вимогливіше звучали голоси плебеїв, що загрожували відмовленням від військової служби [26, 41].

На початку V ст. плебеї вже складали основну частину римського війська, в якому патриції займали усі командні посади. Спираючись на більшість громадян-воїнів, плебеї повели боротьбу за свої права, погрожуючи піти з Риму і заснувати своє місто. Такі явища в Римі отримали назву сецесії. З метою боротьби за свої права вони перейшли річку Аніо і розташувалися на Священній горі (перша сецесія 494 р. до н.е.). Патриції, втративши в їх особі найчисленнішу частину свого війська, налякалися і пішли на поступки. Результатом переговорів були так звані священні закони, що оголосила амністію для тих, що відокремилися, деякі послаблення у боргах, а головне, що визнала за плебеями право обирати своїх станових представників - народних трибунів і едилів.

При тодішніх соціально - економічних умовах і при низькому рівні продуктивних сил єдиним виходом вирішення соціальної напруги і задоволення вимог плебеїв було загарбання території сусідів. Це був шлях, на який вже стали римські царі, особливо Тарквінії. Замахи ж на сусідні території неминуче приводили до сутичок з сусідніми племенами, які в свою чергу претендували на родючу долину Лація і його морський солончаковий берег. Римські анналісти цілком правильно зображують кінець царського періоду і перші століття Республіки як суцільні сутички італійських племен з Римом і між собою. З дрібних сутичок, подібних до розбійницьких наскоків, розвивалися і справжні війни. Такими були, наприклад, самнітські і латинські війни IV - III ст. до н. е.

В ролі плебейських вождів найчастіше виступали заможні плебеї, які прагнули до відновлення царської влади. Після вигнання царів не раз робилися спроби захопити владу і встановити одноосібне управління на зразок грецьких тираній VII - VI ст. до н. е. Боротьба патриціїв з плебеями була жорстокою і кровопролитною. Вона проходила з перемінним успіхом. Якщо плебеї вирвали у патриціїв посади народних трибунів, то їм не вдалося провести аграрні закони, котрі були запропоновані Спурієм Касієм (486 р. до н. е.). Він запропонував роздати нужденним плебеям завойовані у герніків землі. Однак його законопроект не пройшов, сам він був звинувачений у прагненні до царської влади і страчений. В 454 р. за пропозицією народного трибуна Іцилія були розділені землі на Авентині (в той час приміський район Риму) серед найбідніших громадян.

Проте всі спроби утвердити в Римі тиранію не мали успіху. Деяку схожість із тиранією в Римі мав плебейський, або народний, трибунат, історичне коріння якого не зовсім ясне. Найімовірніше, що народні трибуни були представниками триб, по яких провадився збір ополчень і податків, встановлених сервієвою конституцією. Можливо навіть, що самі трибуни й командували цими ополченнями або принаймні частиною їх [26, 44].

Відмітною рисою трибунату був його священний, магічний характер. Народні трибуни перебували під особливим захистом підземних тектонічних божеств. Не тільки особа, але навіть одяг і житло народного трибуна вважалися недоторканими і священними. Людина, що вчиняла замах на трибуна, оголошувалася проклятою. Патриції, які довгий час не мирилися з трибунатом, врешті-решт були змушені визнати його як одну з основ римської конституції [26, 45].

Однією з головних переваг трибунської влади було право законодавчої ініціативи без попереднього схвалення з боку сенату. Порівняно з іншими магістратурами народний трибунат менше залежав від сенату; всі питання вони розв'язували в трибутних комісіях; вони могли накласти своє veto на будь-який закон і віддати до народного суду будь-яку урядову особу. Вибиралися трибуни на один рік, і після закінчення строку своїх повноважень вони, подібно до інших магістратів, ставали членами сенату, а під час перебування на посаді могли брати участь у всіх його засіданнях.

Драматичні події розігрались в середині V ст. до н. е. Досягнуті до цього часу результати все-таки недостатньо забезпечували положення плебеїв через відсутність писаного закону, що давав патриціям можливість довільного тлумачення права при відправленні суду. Тому в 292 році трибун Терентілій Арса запропонував на плебейських зборах скласти комісію для написання законів для керівництва консулам. Сенат відмовив у своїй згоді, але плебеї п'ять років підряд вибирали одних і тих же трибунів, які поновлювали пропозиції Терентілія. Патриції, нарешті, пішли на малі поступки: в 297 р. сенат допустив збільшити число трибунів до 10, в 298 р. плебеям для спорудження будинків надали громадську землю на Авентійському пагорбі (plebiscitum Icilium de Aventimo publicando), в 300 р. консули проводять в центуріатному зібранні Закон Атернія Тарпея, що надавав плебейським магістратам multae dictio(тобто право накладати майнові штрафи) і що встановив певну поступовість в накладенні штрафів, а також вищу межу безапеляційного штрафу (2 вівці і 30 биків). Оскільки плебеї, незважаючи на ці поступки, стояли на своєму, погодившись тільки на суто патриціанський склад законодавчої комісії, то в 300 році три патриції були відправлені до Греції ознайомитися із законами Солона, а після їх повернення складена у 302 р. кодифікаційна комісія з 10 патриціїв - „десять чоловіків для написання законів”, якій надали повну владу в державі: на цей рік не вибиралися ні консули, ні трибуни; не допускалася на децемвіров також і провокації. Впродовж 303 р. вони написали лише частину законів (на 10 таблицях), а тому їм була продовжена влада і на 304 рік; робота другого року дала ще дві таблиці [16].

Посадові особи в Римі проводили суд, керуючись звичаями, які походили ще до родового минулого і вже застарілими. До того ж магістрати - патриції - зловживали в судах, спираючись на своє тлумачення звичаєвого права, котре не було опубліковане і не могло бути перевірене. Комісія децемвірів приступила до розробки писаних законів. Однак в процесі роботи її члени почали зловживати отриманою необмеженою владою, що викликало обурення плебеїв і повторення їхнього виходу на Священну гору (449 р. до н. е. - так звана друга сецесія). Патриції знову пішли на поступки: був запроваджений закон, за яким кожний засуджений на смерть римський громадянин міг звертатися за захистом до народного зібрання.

Усі ці закони пройшли через центуріатні збори (дві останні таблиці були проведені консулами вже після падіння децемвірів) і склали так звані „Закони 12 Таблиц”. Вони були записані на 12 мідних дошках і виставлені на центральній площі Риму - форумі. «Закони ХІІ таблиць» надали величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права. Старий звичай був замінений писаним правом, закріплюючим приватну власність, рабство і нерівність прав. Усяке зазіхання на приватну власність каралося, винних піддавали жорстокому покаранню і навіть страчували. В «Законах ХІІ таблиць» було зафіксовано правову відмінність патриціїв та плебеїв, патронів та клієнтів, вільних та рабів. Важливим досягненням плебеїв стало обмеження судового відсотку до 1 унції. Але патриції домоглися включення до тексту законів ряду пунктів, що утискали права плебеїв: їх шлюби з патриціями заборонялись, закріплювався інститут клієнтели, вигідний насамперед патриціанським сім'ям [16].

Після складення законів влада децемвірів повинна була закінчитися, але їм не хотілося втрачати владу: вони не складали з себе звання і олігархічно управляли державою, так що була влада свого роду десяти царів. Озлоблені плебеї шукали тільки приводу для повстання. Згідно з переказом, такий привід знайшовся в замаху децемвіра Аппія Клавдія на жіночу честь плебеянки Віргінії. Обурення плебеїв виразилося у повторному відході на Священну гору, крім того, вони зміцнилися на Авентині, звідки погрожували Риму. Лише стараннями Валерія і Горація вдалося переконати їх повернутися з умовою відновлення обрання народних трибунів і консулів (305 р.). Консулами були обрані примирителі - Валерій і Горацій. Вони провели ряд законів, Закони Валерія Горація, зміст яких зводиться до наступного:

1) підтверджувалася недоторканність особистості народних трибунів,

2) право апеляції до народного зібрання засуджених патриціанським магістратом на смерть або на тілесне покарання римського громадянина

3) і найважливіше - рішення плебейських зібрань отримували силу закону, обов'язкового і для патриціїв.

Таким чином, була ухвалена важлива вимога плебеїв займати найвищу посаду, однак патриції домоглися того, що представники плебеїв отримали право обиратися не на посаду консулів, а на посаду військових трибунів з консульською владою. На протязі наступних років консули не вибиралися, а на чолі управління стояли військові трибуни, які обиралися не тільки із патриціїв, а із багатих плебеїв. В 443 р. до н. е. була впроваджена нова магістратура цензорів, на яку могли обиратися тільки патриції.

Захистивши себе від свавілля патриціїв (за допомогою трибунів і писаного закону) і не задовольняючись активним виборчим правом в народному зібранні, плебеї стали домагатися доступу до магістратів, передусім до консульства. Оскільки патриції посилалися на те, що плебеї, не маючи чисто патриціанської крові, не можуть здійснювати ауспіцій, необхідних при здійсненні консулату, то плебеї бажали ослабити це заперечення, ввівши в середовище патриціїв людей змішаної крові. Для цього треба було зробити законними шлюби плебеїв з патриціями. Нащадок від шлюбу патриція з плебеянкою ставав би тоді патрицієм зі змішаною кров'ю. Після впертої боротьби трибун Канулей добився в 309 р. визнання з боку трибунатних зборів змішаних шлюбів між патриціями і плебеями законними (jus conubii). Але і після цього патриції енергійно опиралися допущенню до консульства плебеїв. Тимчасово зійшлися на компромісному рішенні: була введена посада військових трибунів з консульською владою (військові трибуни з консульською властью). Колегія з двох консулів мала приблизно ті ж повноваження, що і давні римські царі до вигнання останнього царя Риму - Тарквінія Гордого. Щороку сенат повинен був вирішувати, кого вибирати, консулів або військових трибунів. Хоча трибуни і не користувалися повною гідністю консула, але патриції поспішили ослабити значення самої консульської влади, виділивши з неї здійснення цензу і пов'язаного з ним regimen morum в особливий магістрат - цензуру, доступну тільки патриціям (311 р.). Незабаром (333 р.) плебеї отримують доступ до квестури - адміністративної і фінансової посади в Римі [16].

Рим 80-60-х років IV ст. до н. е. становиться ареною гострих зіткнень та небезпечних для патриціїв бунтів кабальних боржників. Перша спроба домогтися пом'якшення боргового права була зроблена Марком Манлієм в 80-х роках IV ст. до н. е.; вона закінчилася невдало. Марк Манлій загинув в боротьбі, але повстання не закінчилися. За легендою, 10 років плебеї на чолі з народними трибунами Секстієм і Ліцинієм не складали зброї і в 367 р. до н.е. патриції були вимушені поступитися.

Консули запропонували в сенаті збільшити число квесторів до 4, щоб двоє залишалися в місті, а двоє були скарбниками на війні. Цим скористалися народні трибуни, що зажадали, щоб частина квесторів вибиралася з плебеїв. Інтерцесія трибунів заважала правильному ходу справи, тому сенату довелося поступитися. Після цього плебеї відновили спроби добитися консульської влади. Щоб заручитися підтримкою незаможної частини населення, було вирішено поєднати вимогу консулата з аграрними і борговими питаннями, що складали як і раніше хворе місце в житті римського плебсу. Таким чином, в 377 р. трибуни Ліціній Стіл і Секстій Латераній висунули законопроект, що складався з трьох статей :

1) de aere alieno: виплачені відсотки за борги мають відняти з капітальної суми, а залишок сплачений впродовж 3 років рівними частинами;

2) de modo agri: ніхто не повинен мати у своєму володінні більше 500 югеров громадської землі;

3) мають обиратися військові трибуни, а не консули, з яких один завжди має бути плебеєм [16].

Сенат відмовив в затвердженні законопроекту Ліцінія, але плебеї 10 років підряд вибирали тих же трибунів. Поступки сенату, що виразилися в наданні плебеям п'яти місць в духовній колегії десяти чоловіків, яка гадала по книгах Сивіли (священних і релігійних текстах давнього Риму) про необхідні заходи при народних лихах, ні до чого не призвели: вибрані в десятий раз Ліціній і Секстій продовжували наполягати на своєму законопроекті (387 р.). Нарешті, сенат погодився на внесення його в народне зібрання, яке його і затвердило. Щоб зменшити значення перемоги плебеїв, патриції за своїм звичаєм обмежили консульську владу: вони відняли у консула судову владу і заснували нову патриціанську посаду претора (судді). Крім того, виникли нові посади курульних едилов, що належали спочатку лише одним патриціям. Потім, впродовж кінця IV і начала V століття плебеї досягли, хоча і не без боротьби, майже досконалої рівності з патриціями. У 390 р. плебей робиться курульним едилом, в 402 р. - цензором, в 415 р. закон Публія Філонія ухвалив, що один цензор має бути неодмінно плебеєм, в 417 р. вибирається перший претор з плебеїв. У половині V століття Закон Огулія допустив плебеїв до колегії понтифіків, після чого для них залишилися недоступними посади фламінов, священних речей і членів колегії Саліїв, що не мали політичного значення [16].

За пропозицією Ліцинія та Секстія були прийняті дуже важливі закони, котрі задовольняли головні вимоги плебеїв: якщо раніше патриції могли займати будь-яку кількість державної землі і тим самим зменшуючи земельний фонд для надання плебеям, то по закону Ліцинія-Секстія було заборонено окупувати більш ніж 500 юг. (125 га) землі. Частково було вирішено і боргове питання. Законодавці не пішли на повну відміну (касацію) боргів, але значно зменшили заборгованість шляхом наступного перерахування: сплачені відсотки вираховувалися з основної суми боргу, а залишена частина виплачувалася на пільгових умовах на протязі трьох років. Третій закон скасував двох військових трибунів з консульською владою, а замість них стали вибирати двох консулів, один з яких повинен був бути обов'язково плебеєм.

Законодавство 367 р. до н. е. нанесло сильний удар по привілеям патриціїв і наступний час плебеї швидко добились нових успіхів. Для задоволення земельного голоду малоземельні римські громадяни стали виводитись до колоній, заснованих в різних частинах Італії. За час з 334 до 287 р. до н. е. римляни заснували 18 колоній, тобто більше, чим за всю попередню історію, і аграрна проблема тимчасово була частково вирішена.

В 326 р. до н. е. плебеї добилися дуже важливої реформи. По закону трибуна Петелія боргова кабала для римських громадян та членів їх сімей була відмінена. З цього часу римських громадянин за заборгованість тільки своїм майном. В рабів тепер можна було обертати переважно військовополонених. Велику роль в боротьбі патриціїв і плебеїв зіграли реформи Аппія Клавдія - цензора 312 р. до н. е. Він збудував першу мощену дорогу, водопровід, котрі заклали початок знаменитим римським дорогам і акведукам. Він включив до складу сенату тих магістратів, батьки яких були вільновідпущениками. Верховний орган управління Риму поповнився новими людьми, діди яких були рабами. Аппій Клавдій був заступником тих плебеїв, які займалися ремеслом та торгівлею, не мали земельної власності і не особливо потребували її: за його пропозицією римські громадяни, які не мали земельного наділу, могли голосувати не тільки в міських територіальних округах, а і в сільських, тобто їх політичний вплив зріс.

В 300 р. до н. е. були прийняті закони, які допускали вибір плебеїв до складу жрецьких колегій. Нарешті, в 287 р. до н. е. знову було підтверджено, що плебісцити (рішення плебейських зібрань) затверджують закони, обов'язкові для всіх громадян, в тому числі і для патриціїв (закон диктатора Гортензія). 287 р. до н. е. вважається останнім роком багаторічної боротьби плебеїв з патриціями за політичне рівноправ'я, хоча відмінності цих станів зберігалися ще довго. Ще довше, аж до наших днів, збереглися в більшості мов світу назви патриціїв і плебеїв з їх специфічним змістом.

Таким чином, боротьба патриціїв і плебеїв поступово увінчалася перемогою плебеїв. Крок за кроком вони добивалися визнання своїх прав і вже до ІІІ ст. до н.е. здобули рівність у багатьох політичних правах з плебеями. Боротьба патриціїв і плебеїв привела до утворення єдиної Римської держави, громадяни якої вважалися членами одного „політичного організму”. Така органічна будова держави проіснувала впродовж усього періоду Римської історії.

3. НАСЛІДКИ БОРОТЬБИ

В процесі боротьби плебеїв з патриціями були ліквідовані залишки родового ладу і рабовласницькі відносини отримали більш сприятливі умови для свого розвитку. З кінця V ст. до н. е. починає бурно розвиватися приватна земельна власність як на землях плебеїв, так і патриціїв і складаються умови для її концентрації. Відміна боргової кабали сприяла зростанню ролі рабів - іноплемінників і посилила агресивність римського суспільства, який все більше і більше потребував додаткової робочої сили [20, 60].

З іншої сторони, задоволення основних вимог плебеїв сприяло консолідації римського суспільства; станова боротьба, яка роздирала і ослаблювала римське суспільство з середини, затухає; перед обличчям зовнішнього ворога на початку ІІІ ст. до н. е. Рим постає сильним і монолітним, що не могло не сприяти його військовим успіхам. Зрівняння в правах плебеїв з патриціями змінило класову і соціальну структуру римського суспільства. Патриції і плебеї перестали бути різним станами. Верхівка плебсу з'єдналася тепер з патриціями і утворила новий стан - нобілітет (від nobilis - кращий, знатний), який складався із крупних рабо- і землевласників, з середовища якого поповнювався сенат і обирались на державні посади магістрати.

Заможній прошарок римських громадян, пов'язаний з середнім землеволодінням, торгівлею і ремеслами, утворив стан вершників. Всі інші складали плебс - це були вільні християни, мілкі ремісники и торговці.

Якщо римський нобілітет був правлячим станом, то вершники вважалися торговельно-фінансовою знаттю, хоча багато вершників були і землевласниками середньої руки. Зовнішня торгівля, військові постачання і підряди, лихварські операції і відкуп податків були основою економічної могутності вершників. Особливо вигідною операцією був відкуп податків. Римляни не мали власної фінансової адміністрації і тому збирали податки через приватних осіб - відкупників, або публиканів. Відкупники вносили в державну казну усю суму податку, а потім через своїх людей збирали з жителів провінцій покладений податок. Намісники провінцій, отримуючи великі хабарі, дивилися крізь пальці на зловживання відкупників, виділяли їм в допомогу війська, пригнічували невдоволення провінційних жителів. Відкупна система збору податків призводила до швидкого розорення і виснаження провінцій. Найбільш далекоглядні представники римського нобілітету розуміли, що розорення провінцій послабляє усю державу, і боролися із зловживаннями відкупних кампаній. Це призводило до тертя і боротьби між сенатським станом і вершниками, проте в цілому ці два стани були дружніми і однаково зацікавленими в пограбуванні провінцій. У I ст. до н. е. верхівка вершників злилася з сенатською знаттю, вони поріднилися один з одним, багато сенаторів через підставних осіб брали участь у фінансових операціях вершників, а найбільш багаті вершники були включені в сенат і у важливі судові комісії з розбору зловживань намісників. У I ст. до н. е. вершники стають власниками не лише великих капіталів, але і великих земельних володінь. Злиття верхівки вершників з сенаторською знаттю отримало ідеологічне обґрунтування в творах Цицерона, який висунув гасло „згоди станів” (concordia ordinum) [26, 23].

Усіма політичними правами в Римській державі користувалися лише римські громадяни. Проте римське громадянство було меншою частиною населення, його велику частину складало населення, що не мало громадянських прав: в Італії II ст. до н. е. - це італійські союзники, а в провінціях - майже усе населення. Це неповноправне в політичному відношенні населення важко страждало від римського панування і неодноразово піднімало повстання. Заможна частина італійських союзників і провінційної знаті прагнула отримати права римського громадянства, домагалася політичного рівноправ'я. В 80-х роках I ст. до н. е. після кровопролитної союзницької війни римляни були вимушені надати права громадянства усім жителям Італії, але численна політично безправна маса іншого провінційного населення піддавалася жорстокій і безсоромній експлуатації з боку римлян і відповідала їм ненавистю. Наскільки велике було озлоблення в провінціях проти римлян, показує такий факт: під час війни Риму з понтійським царем Мітрідатом місцеві жителі римської провінції Азія в один день знищили 80 тис. римлян, що жили в малоазійських містах. Проте заможна верства провінційного населення потребувала римської влади і боролася не стільки проти римського панування, скільки із зловживаннями римських намісників, ділків, прагнучи набути римське громадянство, політичне рівноправ'я.

Приблизно в III ст. до н. е. патриціат об'єднується з вершниками у нобілітет. До складу нобілітету входили патриціанські і знатні плебейські роди. Нобіли головним чином поповнювали римський сенат, обиралися на відповідальні магістрати в державі. Представники нобілітету очолювали армію, управляли провінціями. Економічною базою нобілітету були велике землеволодіння, великі маси рабів і величезні грошові кошти. Деякі з них могли зі своїх рабів і клієнтів скласти ціле військо, утримувати його впродовж тривалого часу. Захопивши усі керівні пости в державі, в армії, в провінціях, нобіли збагачувалися за рахунок військової здобичі і грабежу, великого лихварства і спекуляції. Пограбування провінцій прийняло такий характер, що римський сенат був вимушений закликати до порядку своїх співчленів, що зарвалися: в 149 р. до н. е. був ухвалений закон Кальпурнія, згідно з яким можна було притягнути до суду намісника провінції за зловживання владою. З того часу процеси проти провінційних намісників стали звичайним явищем в Римі [20, 110].

У II - I ст. до н. е. нобілітет перетворюється на замкнутий стан, в який було важко проникнути новій людині з більш нижчих станів. Якщо в IV ст. до н. е. членами сенату ставали багато багатих плебеїв і навіть вільновідпущеники, то тепер положення змінилося. Сенат, вищі магістрати поповнювалися із замкнутої касти нобілів, що ревниво оберігали свої привілеї. Говорили, що вищі державні посади забезпечувалися нобілям з пелюшок. У зв'язку з цим на чолі держави часто опинялися знатні і багаті нобілі, але нездатні управляти нею, тоді як здібні, але такі, що не належали до нобілітету люди лише у виняткових випадках потрапляли на вищі посади. Такими „новими людьми” були, наприклад, Марк Порцій Катон, Гай Марій в II ст. до н. е., Марк Тулій Цицерон в I ст. до н. е. Серед нобілітету виділялися за своїм політичним значенням і ролі в державі окремі сім'ї - Корнелії Сціпіони, Емілії Павли, Цецілії Метелли, Семпронії Гракхи, Лутації Катулли [20, 110]. Нобілітет і вершники були панівним класом земле- і рабовласників, котрий протистояв класу вільних мілких власників - плебсу. Однак, протиріччя між плебсом і нобілітетом не носили антагоністичного характеру. Обидва класи об'єднували деякі спільні інтереси, оскільки і ті і інші протистояли класу рабів, котрій перетворювався в основний виробничий клас. У ІІ-І ст. до н. е. основними класами у римському суспільстві стали клас рабів та клас рабовласників - власників землі, великих ремісницьких майстерень, купців, якими могли бути римські громадяни, союзники і провінціали, які не мали прав римського громадянства. Третім основним класом були дрібні виробники, які працювали в основному самі, хоча зрідка і використовували працю одного-двох рабів: селяни в селі, дрібні ремісники і торговці в місті.

Інтереси цих класів були різними, рабовладці були зацікавлені в максимальній експлуатації рабів, раби прагнули хоч би якось полегшити своє життя, дрібні власники всіляко чіплялись за свою землю, майстерню чи крамницю, охороняючи їх від посягань багатого сусіда чи лихваря, добиваючись зменшення поборів. Оскільки інтереси основних класів були різними, часто протилежними, остільки протиріччя між ними все більш різко проявлялися в різні історичні періоди, все частіше виливаючись у відкриту боротьбу. Кожен з основних класів також не був однорідним, він, у свою чергу, ділився на декілька соціальних груп. Із середовища основної маси рабів, які працювали на товарних віллах, у в ремісничих майстернях під бичем наглядача, стала виділятися невелика група рабів, становище яких було більш сприятливим. Це були раби, зайняті інтелегентною працею: вчителі, архітектори, актори, а також висококваліфіковані ремісники і ті, ремісники, яким господар дозволив працювати самостійно. Деякі з таких рабів самі тримали рабів (раб раба називався вікарієм) [20, 121].

Достатньо різнорідним за своїм складом був клас дрібних власників. До нього входили селяни, дрібні ремісники і торговці в місті. Селяни обробляли свої невеликі земельні ділянки, орендували чужу землю; ремісники трудилися у власних крихітних майстернях, працювали за наймом; торговці вели роздрібну торгівлю. Вони працювали самі разом зі своєю сім'єю, разом з ними іноді трудилися 1-2 куплених раби. Втягнуті в товарне виробництво, піддаючись утискам з боку більш сильних земле- і рабовласників, страждаючи від тягот військової служби, яка відривала землеробів від господарських справ, від безперервних воєнних дій, дрібні власники знаходилися під постійною загрозою втратити свою ділянку, майстерню чи крамницю. В умовах класичного рабства, поширення товарних відносин частина дрібних власників багатіла, інша втрачала свою землю, перетворюючись в арендаторів, батраків, найманців, люмпен-пролетарііїв, йшла на постійну військову службу [20, 122].

Клас дрібних власників у II-I ст. ділився на сільський плебс (землевласники) і міський плебс (ремісники і торгівці). Серед міського населення помітне місце займали вільновідпущеники - ремісники і торговці, до того ж їх роль безперервно зростала. Міський плебс був об'єднаний в особливі організації - колегії різного типу (професійні, релігійні, погрібальні, територіальні), які приймали активну участь у політичному житті римського міста. Основні інтереси міського населення були пов'язані з ремеслом, торгівлею, з демократизацією політичного життя і суттєво відрізнялися від інтересів селянства. Клаптик землі складав основу добробуту землероба, а прагнення зберегти свою ділянку в недоторканості або отримати її, якщо її не було, було головним. Проте в умовах товарної економіки землероби втрачали землю, розорялися, їх господарства поглиналися віллами, де працювали переважно раби. Деяка частина землеробів, що втратили землю, залишалася в селі і переходила на становище орендарів чужої землі, батраків або найманців у більших господарствах. Проте багато землеробів йшли з села в місто. Обеземелення породило потужний рух сільського плебсу за аграрну реформу, переділ державної землі, обмеження великого землеволодіння, демократизацію державного устрою. Сільському плебсові були чужі вимоги міського населення. Ось чому він залишався байдужим при хвилюваннях міського плебсу, а останній слабо підтримував рух за аграрну реформу.

Серед населення Риму та інших міст у кінці II ст. і особливо в I ст. до н. е. помітне місце займає люмпен-пролетаріат. Це були люди, що мають номінально права римського громадянства. Вони брали участь у виборах магістратів, в народних зібраннях, але не мали власного господарства і в той же час, як правило, не працювали. Жили вони за рахунок подачок багатих людей, стаючи їх клієнтами, підтримуючи їх кандидатів при голосуванні і роблячи різні послуги. У I ст. до н. е. їх утримання узяла на себе держава. Згідно із законом Касія, виданому в 73 р. до н. е., кожному люмпен-пролетарію виділялося 5 модіїв зерна в місяць (близько 1,5 кг хліба на один день). У 50-40-х роках до н. е. таких нахлібників тільки в Римі було 300 тис. чоловік. Усі вони були занесені в особливі списки і отримували безкоштовно пайок з державних складів. Перебивалися вони і випадковими заробітками. Ця численна паразитична маса, самокорислива і продажна, представляла серйозну політичну силу в I ст. до н. е. і приймала активну участь в громадянській війні, у політичних і військових сутичках того часу. Люмпен-пролетаріат не мав особливих політичних інтересів і переконань, він вимагав „хліба і видовищ” і служив тому, хто виконував його вимогу [20, 255].

Таким чином, на зміну станової нерівності, тобто нерівності у громадянських правах, прийшла економічна нерівність, тобто нерівність у майні та фінансових ресурсах. Замість двох станів патриціїв і плебеїв виникли класи вільних людей-землевласників, вільних людей-безземельних та рабів, позбавлених можливості будь-яких прав та будь-якої власності.