Бунтівні та лояльні: полтавські освітяни у хлібозаготівельній кампанії 1932–1933 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Бунтівні та лояльні: полтавські освітяни у хлібозаготівельній кампанії 1932-1933 років

Постановка проблеми. Те, що Голодомор 1932-1933 р. не був спонтанним явищем, викликаним самими лише природніми негараздами чи рішеннями влади 1930 р., - факт, який, напевне, не потребує іншого підтвердження, окрім історичної логіки. Це був наслідок багаторічної ходи тоталітарної монстра українським селом дорогою військового комунізму з продрозкладками, стежками хлібозаготівельних кампаній часів нової економічної політики і, з рештою, трактом сталінської форсованої колективізації. Освітяни України були по обидві сторони «хлібозаготівельних барикад». З одного боку, вони були ідеологічними працівниками - новою пролетаризованою елітою, якій не слід було ставити під сумнів рішення партії, а допомагати найскоріше втілювати їх у життя. З іншого ж і студенти, і викладачі вищої педагогічної школи 1920-1930-х років здебільшого походили із сільських родин. Тому не могли не бачити голодної реальності, яку приховувала від світу влада. І часто опинялися на межі правди життєвої, коли вдома пухла від голоду родина, і правди політичної, коли в інституті вимагали з щупами вилучати «куркульський хліб» [1].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історія геноциду українців голодом ставала темою численних досліджень та матеріалів збірників, перерахувати які вже, насправді, важко. Окремі розвідки присвячені з'ясуванню юридичної сутності явища (К. Савчук [16]), інші вибудовують хід подій на основі методів усної історії (О. Синявська [17]). За роки незалежності науковці присвятили публікації справі архівної евристики у сфері вивчення Великого Голоду (І. Копитько [18]). Загалом, історіографія розвідок з проблеми геноциду українців 1932-1933 рр. стала темою окремих широких досліджень (Н. Ісакова [19]). Залучення студентів педагогічних інститутів до політики відбирання хлібу в села було розкрите в нещодавній монографії О. Комарніцького [20]. Автор не виділив цю тему як окремий блок дослідження, помістивши у підрозділі про опозиційність студентів педагогічних вишів до радянської влади. Дослідник зібрав чималий фактичний матеріал, навів перелік реакцій молоді на політику хлібозаготівлі з вишів Вінниці, Житомира, Києва, Полтави, Харкова тощо. Проте, попри титанічну пошукову роботу, у межах монографії питання ставлення до голоду загубилося серед інших проявів опозиційності. До того ж, незгода буда скоріше нетиповою реакцією, аніж загальною лінією поведінки пролетарського студентства. Автор оминув питання участі студентів у процесі відбирання хліба. Інформація про це відсутня і в розділі, присвяченому сприянню виконання економічної політики влади на селі. Звісно, треба зважити на потенційну «джерельну мовчанку» з цього приводу. Комплексного дослідження участі студентів та викладачів вищої педагогічної школи країни в організації та спротиву Голодоморам донині не існує.

Саме тому метою даного дослідження ілюстрація специфіки поведінки освітян з одного боку, в умовах боротьби за врожай, з іншого, - боротьби за життя. Хронологічні межі статті охоплюють період Великого голоду 1932-1933 років. для з'ясування причинно-наслідкових зав'язків ми вдалися до огляду поведінки колективів вищої педагогічної школи у хлібозаготівельні кампанії кінця 1920-х років. Географічні межі цієї публікації в основному пов'язані з Полтавою. У межах наших пошуків ми вдаємося до взаємодоповнюючих методів макро- та мікроісторичних студій.

Виклад основного матеріалу. У переддень Великого Голоду 1932-1933 рр., освітяни уже переживали бродіння настроїв. Причому виявлялися вони під час усіх можливих приводів. Так, у серпні 1928 р. студенти Полтавського інституту народної освіти проходили обов'язкову допризовну підготовку у реальному військовому таборі. Це співпало у часі з кризою 1927-1928 рр., коли тоталітарна держава виснажила Україну постійно зростаючими нормами хлібозаготівлі [2]. Молодь була у числі тих, хто доводив показники збирання зерна до вимог держави. Однак, уже тоді почали лунати обвинувальні голоси. Так, студенти ІІ курсу Полтавського ІНО Кривко та Кучеренко пішли на конфлікт з військовим керівництвом, звинувачуючи в його особі всю державну верхівку. Юнаки заявили: «Радвлада обдирає селянство, а безплатно трактора не дасть». Молодь демонстративно ухилялася не лише від військових навчань, відмовившись голосувати за «бажання» захищати зі зброєю в руках радянську владу, але й не підтримала політики хлібозаготівлі та практики самообкрадання селян продподатком. Не дивно, що їх як «хворий елемент», який «показав своє дійсне личко», не просто рекомендували не допускати до військових навчань, але й взагалі «відсівати» з інституту [3, арк. 54].

Нова хвиля хижацької хлібозаготівлі сколихнула країну після закону 1930 р., який зобов'язав селян здавати державі 25-30% врожаю. Інститутське партійне керівництво з жалем для себе констатувало, що частина студентства вороже віднеслася як до самої посівної, так і до участі у контрактації [4, арк. 40]. Однак, конкретних прикладів опору не наводилося. Натомість відомо, що частина викладачів та студентів у ході хлібозаготівлі та на оголошеної у 1929 р. ліквідації куркульства як класу розривали зв'язки з рідними. Наприклад, аспірант вишу Іван Мазепа ще у 1930 р. посварився з батьком через небажання останнього дослухатись «ідеологічно вірного» сина та вступити до колгоспу [5, арк. 21]. Забігаючи наперед, констатуємо, що навіть розриваннясоціальних зв'язків не допомагало сховатися від партійного гніву. Уже коли вщух голод, у 1934 р., лектор-пропагандист Іван Мазепа був виключений з членів ВКП(б), бо начебто «приховав» факт продажу батьком-куркулем майна, яке складалося з 12 га землі, ¹А молотарки, ¹А вітряка та працевлаштування 100 найманців. Навіть оголосивши про власну стійку ідеологічну позицію, освітянин постраждав, бо його брат був відправлений до концтабору за невиконання державних зобов'язань та саботаж хлібозаготівлі [6, арк. 29]. «Хлібна політика» впливала на долю освітян не лишу у партійному, але й у професійному зростанні. Так, Мойсей Курилко у 1931 р. був знятий з посади секретаря Полтавської міськради за невиконання поставлених перед містом планів збору збіжжя. У наслідок партійного стягнення чоловік став лектором педінституту [6, арк. 7].

Уже на весні 1932 р., коли в Україні загалом не залишилося борошна, і влада знала про продовольчу кризу [7, с. 85], освітяни так само впевнено виконували доручення товариша Сталіна. Відомо, що студенти та викладачі упродовж півроку були у підшефному селі у якості агітаторів, переконуючи хліборобів у перевагах колгоспної системи. Однак, успіхи у цій діяльності були мізерними. Партійні боси критикували освітян за те, що їм так і не вдалося домовитись з колгоспниками про посилення уваги до потреб робітників. Насправді, таке формулювання було доволі цинічним: педагоги мусили умовити селянина піклуватися про продовольчі потреби працівника фабрики та заводу, коли той сам пухнув з голоду. Не дивно, що студенти часто звітували про негативне ставлення та категоричні відмови місцевого населення постачати їм продукти: «внам самих є сім'ї», - казали вони прийшлим з міста учителям. Можливо, через шквал неприязні на місцях члени колективу Полтавського ІНО виявляли доволі низьку активність в обговоренні чергової доповідь про хлібозаготівлю, м'ясозаготівлю та сільськогосподарський податок на 1932 р. Це обурювало міську партійну владу. Пасивна більшість мовчала. Активна ж комуністична меншість заявляла, що освітянам варто було стати до виконання цих настанов, показавши у підшефному селі передові результати у збільшенні продуктивності колгоспу [8, арк. 36-37].

Однак, мовчанка порушилась уже восени 1932 р., коли голод дійшов до обласного центру впритул. У жовтні студенти не приховували, що жили в умовах майже повної відсутності продуктів харчування в буфетах вишу [8, арк. 3 зв]. Уже за місяць вони десятками кидали навчальний заклад і від'їздили в рідні села, бо навіть там, у виснажених голодом областях, їм було простіше вижити, аніж у Полтаві [9, арк. 2]. Хоча, знаходимо свідчення, що у голодні роки студенти часто й виживали за рахунок того, що належали до когорти майбутніх ідеологічних працівників, яких держава забезпечували найелементарнішим пайком. Звісно, якщо вони ще й мали доступ до його розподілу. Наприклад, член партійного бюро педінституту Легеза з жалем констатувала необхідність покинути виш улітку 1932. У розпал голоду дівчина користувалася привілеями, які втрачала з випуском: «мені жити складно, коли я була завідуючою магазину, я пила і їла, заразя голодна, скоро поїду з інституту і більше не повернуся» [10, арк. 10].

Пік голодомору припав на зиму 1933 р., коли нові не підйомні для України норми здачі хліба були спущені з Москви. Колектив педагогічного вишу Полтави уже в січні був мобілізований, аби допомогти в реалізації схожої ухвали по Полтавському району. Студенти в цей час були на зимових канікулах. Та це не зупинило дирекцію відзалучення всіх, хто перебував на той час у місті, до роботи під керівництвом міського партійного комітету. З молоді під керівництвом партійних викладачів організували окрему бригаду та послати у підшефне село Руновщина для вилучення зерна [11, арк. 1]. Уже за три дні парторганізація вишу взяла на себе відповідальність за 100% виконання плану хлібозаготівлі в іншому населеному пункті - с. Великий Тростянець. На допомогу у боротьбі з куркулем до села відправили чергову бригаду комуністів у кількості 7 осіб [9, арк. 9].

З приходом весни додалися й інші клопоти. Педагоги мали допомогти понівеченій голодом провінції, яку самі обкрадали, провести посівну кампанію. Попри те, що посівна була проголошена справою політичною, а не економічною, членам парторганізації було складно одразу стати до боротьби за високі врожаї. Заступник директора вишу Йосип Стасюкайтіс змушений був констатувати жахливий стан українського села: не було посівного насіння та й реманент не повністю поламаний. Організований освітянами агрономічний гурток сам по собі працював кволо, його не відвідували так само, як і землезнавці курси під керівництвом педагогів. Не дивно, що у таких умовах, єдине, чим педінститут міг допомогти селу, була теорія. Вищий навчальний заклад мобілізував сільську стінну пресу - змусив «стіни говорити гаслами» Першого секретаря Харківського обласного комітету КП(б) У Павла Постишева. Будучи переконаними, що «проблеми з хлібозаготівлею» були викликані невдалим господарюванням, викладачі навіть окреслили плани щоденних виробничих нарад з обміном досвіду і ознайомленням з наступними завданнями, розробили графік зборів-зльотів делегатів колгоспних з'їздів разом з бригадирами з питань підвищення врожайності у квітні та травні 1933 р., а також стали ініціаторами скликання розширених нарад з питань кращої якості обробітку зелі один раз на 3 дні.

У силу своїх можливостей освітяни намагалися долучитися до посівної практичніше, аніж просто систематично випускати польові газети. Так, інститут організував актив на боротьбі з бур'янами, надсилаючи бригади до села у вихідні дні. Студенти допомагали своєчасно доставляти сніданки та обіди колгоспним бригадам. Молодь разом із наставниками навіть організувала дитячі майданчики та ясла, аби розвантажити працівників сільськогосподарського сектора.

Були у їхніх планах і репресивні методи роботи. Згідно з кращими зразками тоталітарного підходу, педагоги запропонували «посилено мобілізувати» (читай - примушувати) колгоспників та селян-од - ноосібників на сівбу. У виші навіть почали дискусії, як боротися з тими, хто не хотів працювати і стояв на заваді планам партії [9, арк. 14].

Але попри комуністичний запал, у колективі непоодинокими були випадки незгоди з лінією ЦК ВКП(б). Починаючи з перших днів хлібозаготівлі 1930-х років, молодь чинила супротив відправці на відбирання хліба. Більшість молодих людей походила села і знала про його проблеми з перших вуст. Коли їм, студентам обласного центру, припиняли передавати продукти харчування з дому, коли вони отримували звістки про голодні будні родичів, а потім виїздили у складі конфіскаційних бригад, то важко було зупинити студентство від висловлення власної позиції. справа з посилкою студентів на конфіскацію була не така вже й однозначна. На заваді не ставало навіть питання членства у партії. Для одних покарання було м'яким. Наприклад, Марія Білоус за висловлення небажання їхати у село отримала лише сувору догану з попередженням. Її ж колега Скорик, яка втекла з хлібозаготівлі у березні 1933 р., була виключена з партії [12, арк. 9 зв, 21]. Інколи від мобілізації на хлібозаготівлю молодь ховалася під проблемою антисемітизму. Наприклад, О. Подкантер звинуватила викладача Івашину та дирекцію вишу в упередженому ставленні до неї, коли студентці запропонували виїхати разом з усіма комуністами на село на підставі листа П. Постишева. Дівчина зауважила: «Я пухну з голоду тут, а моя мати вдома (Кременчук), і дирекція не дає матеріальну допомогу, бо єврейка» [13, арк. 20-21]. До репресій вдавалися не лише за дій, а й за слова. Так, майбутній директор Полтавського педінституту Михайло Семиволос міг ніколи й не мати кар'єри у вищій педагогічній школі, аби у червні 1933 р. його виключили з інституту. Привід був простий: юнак займався «розкладницькою роботою» - «апелював труднощами села» (читай - розповідав правду про голодомор),» сіяв песимістичні настрої». Тим паче, що прецеденти розправи за розповіді про жахи геноциду були: за місяць до цього з Комсомолу та вишу виключили його товариша Лінника [14, арк. 6].

Однак, про те, що партійність значила мало там, де на шальки терезів ставилась мораль та людське життя, свідчить приклад студента Кравченка. Він двічі намагався здати у партійний комітет інституту партквиток через незгоду з питанням хлібозаготівлі [9, арк. 9]. У січні 1933 його вперше мобілізували на село, та хлопець рішуче відмовився їхати. Коли ж його насильно «завантажили» в машину та відвезли під час канікул у с. Тростянець, він просто втік звідти [11, арк. 1]. Однак, у виші були ті, хто співчував і такій реакції. Віддані партії педагоги, як Дяченко, поведінку таких «переродженців» намагалися пояснити обмеженістю кругозору молоді стінами самого лише інституту соціального виховання. Не дивно, що відповідь агресивної меншості була традиційна: «якомога сильніш вдарити», почати «нещадну боротьбу з куркулем та його прибічником, а особливо переродженими комуністами, що злигалися з куркулями, і пішли на шлях приховування від партії рівня врожайності, допомагали куркулям боротися проти партії та проти робітничого класу та соціалістичного будівництва в нашій країні» [9, арк. 9]. На такі рішучі кроки і сміливе оголошення позиції могли дозволити піти далеко не всі. Багато студентів висловлювали позицію через емоції. Так, член партії Азарт уже в селі впала в істерику і розплакалась перед уповноваженим по хлібозаготівлі, а потім повернулася до Полтави. У схожому стані був її колега Мірошник, якому хлібозаготівлю замінили на іншу роботу у селі. Проте, навіть виявив почуттів сприймався як загроза режиму. Тому інститут пішов на крайні міри. Партійний комітет… розпустити цілу академічну групу ІІІ курс як невитриману та марксистськи непідготовлену [9, арк. 9 зв].

Партійні стягнення за бойкот хлібозаготівлі, за відмову їхати на село (як у студента-другокурсник Мефодія Андрієвського) чи за опортуністичне ставлення до охорони врожаю (як у Григорія Ко - маря) нависали над освітянами ще довго. Ми знаходимо дані про їхніх перегляд і декілька років по жахливих подіях 1932-1933 рр. [15, арк. 3]. Та вражало не це. В очі кидалося, що коли ще була свіжа пам'ять про смерті від голоду, педагоги демонстрували «високу ідейність» та беззаперечну відданість ідеалам комуністичного будівництва. Бо неймовірно цинічно звучали їхні слова про «досягнуті успіхи в галузі піднесення сільського господарства» у 1933 р. [14, арк. 29].

Список літератури

студент геноцид конфіскація зерно

1. Лук'яненко О.В. Відлуння великого голоду у повсякденні полтавських освітян 1930-х років // Збірник статей та тез доповідей за матеріалами IV Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю «Розвиток основних напрямів соціогуманітарних наук: проблеми та перспективи» (м. Кам'янське, 6-7 квітня 2017 року) / відп. за випуск, професор К.Ю. Богомаз. Кам'янське: ДДТУ, 2017. С. 43-44.

2. Гриневич Л.В. Про хлібозаготівельну кампанію 1927/1928 р. в Україні (До впровадження надзвичайних заходів в аграрній сфері). Сторінки історії: збірник наукових праць. 2010. Вип. 30. С. 112-121.

3. Савчук К. Голодомор - український геноцид. Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. 2015. Випуск 37. Ч. 2. С. 58-64.

4. Синявська О.О. Спогади очевидців голодомору 1932-1933 років як історичне джерело (за матеріалами Біляївського району Одеської області). URL: http://zif.onu.edu.ua/article/viewFile/65518/60760.

5. Копитько І. Голодомор 1932-1933 років в Україні: про що свідчать архівні документи. URL: http://www.ukrbook.net/DAD/publ/Kopitko_7_08.pdf.

6. Ісакова Н.П. Історіографія проблеми голодомору 1932-1933 рр. в українській та зарубіжній літературі. Вісник аграрної історії. Збірник наукових праць. 2013. №4-5. С. 71-79.

7. Комарніцький О.Б. Студенти-педагоги у модернізації вищої освіти радянської України у 1920-1930-х рр.: монограф. / наук. ред. проф. О.М. Завальнюк. Кам'янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута, 2017. 984 с.

Размещено на Allbest.ru