Самозванство як феномен історії Російської імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Темою курсової роботи є феномен самозванства в історії Російської імперії. Я обрала цю тему тому, що вважаю її цікавою та актуальною у наш час. У роботі хочу навести приклади найбільш відомих самозванців, їх походження, роль, яку вони відіграли та наслідки їх історичної діяльності.

Метою роботи є дослідження феномена самозванства в російській історії.

Основними завданнями є насамперед знайти коріння цього явища, причини його виникнення, вивчити ідейно-психологічні особливості російського народної свідомості XVII - XVIII ст., розглянути історіографію та історичні портрети найбільш відомих самозванців в історії Росії.

Дана тема представляє собою актуальну на сьогоднішній день проблему, оскільки й досі викликають суперечливі оцінки і суперечки багатьох вчених, громадськості.

смутний час самозванство

Розділ І. Причини та витоки появи самозванства

Добре відомо, що феномен самозванства належить не тільки до російської історії. Ще в VI ст. до н.е. мідійський жрець Гаумата прийняв ім'я царя Ахеменіди Барді і правил вісім місяців, поки не був убитий змовниками-персами. З тих часів протягом тисячоліть різні люди, мешканці різних країн брали імена убитих, померлих або зниклих без вісти правителів. Долі самозванців були несхожі, але більшість з них чекав сумний кінець - розплата за оману найчастіше ставали кара або ув'язнення.

Незважаючи на те, що самозванство здавна привертало увагу істориків, коріння цього явища до кінця не з'ясовані. Здебільшого самозванство трактується як одна з форм «антифеодального протесту», а в плані політичному воно зображується винятково як «боротьба трудящих за владу». Однак при цьому не враховується, що не всі самозванці були пов'язані з рухом соціального протесту, що далеко не завжди їх метою була влада в державі.

До XVII століття Росія не знала самозванців, які претендували на царський престол. По-перше, для самозванства царистського толку є необхідним певний рівень розвитку феодальних відносин і держави. По-друге, історія самозванства в Росії тісно пов'язана з династичними кризами, які де-не-де вражали царський трон. Перша така криза відноситься до рубежу XVI та XVII століть, коли перетнулась династія Рюриковичів і на престолі опинилися «боярські царі» - Борис Годунов та Василій Шуйський. Саме тоді з'являються перші лжецарі та зароджуються масові рухи, направлені на їх підтримку. Пізнє порушення традиційного порядку престолонаслідування (наприклад, поява на троні малолітніх дітей або жінок) збагачували історію самозванства новими іменами та подіями. По-третє, історія самозванства представляє собою низку конкретних здійснень народних утопічних легенд про «царів - визволителях, що повертаються». Перша з них виникла, можливо, ще за Івана Грозного, який показав себе «несправедливим», а отже і «неправедним».

В літературі існує думка, що народ підтримував самозванців головним чином тому, що ті обіцяли йому звільнення від кріпосного гніту, сите життя та підвищення соціального статусу. При цьому допускається можливість того, що трудящі (принаймні, їх частина) могли йти за самозванцями, не вірячи в їх царське походження, а просто використовуючи їх у своїх цілях. Мається на увазі, що «натовпу» все одно, хто прийде з її допомогою на престол, - головне, щоб новий цар був «мужицьким», «добрим», щоб він захищав інтереси народу.

Швидше за все, одні самозванці краще грали свою роль, їхні вчинки в більшій мірі відповідали народним очікуванням, а інші претенденти на престол не дотримувалися загальноприйнятих «правил гри» або ж частіше їх порушували. «Праведним» в очах народу виглядав той монарх, який був, по-перше, «благочестивим», по-друге, «справедливим», по-третє, «законним».

«Законність» правителя визначалася Богообраністю - володінням харизмою (особистою благодаттю), котра доводилася наявністю «царських знаків» на тілі. Саме з їх допомогою (хреста, зірки, місяці, «орла», тобто царського герба) чисельні самозванці у XVII-XVIII століттях доводили своє право на престол і забезпечували собі підтримку в народі. Крім «царських знаків» були й інші ознаки «законного» претендента на престол - підтримка самозванця «всім світом», а також вдача претендента, яка свідчить про його Богообраність.

Термін «самозванство» відноситься до галузі соціальної психології. Самозванство починається тоді, коли лжецарь або псевдомесій відкривається оточуючим, формує групу соратників чи стає на чолі будь-якого руху соціального протесту. Вивчаючи природу самозванства, в роботі акцентується увага, перш за все на народній реакції на появу самозванця, історичних портретах Омеляна Пугачова і Лжедмитрія I.

Одна з найбільш загадкових сторінок в історії самозванства - його витоки. Точно можна вказати на декілька явищ як соціального, так і внутрішньополітичного характеру, що підготували самозванство. К.В.Чистов і Б. А.Успенський відзначили, що соціально-психологічний фон широкого розповсюдження самозванства виник завдяки сакралізації царської влади і популярності утопічних і есхатологічних уявлень у XVII-XVIII ст. Вказувалося і на інші причини цього явища, наприклад, на «зречення» Івана Грозного від трону і на подальше через двадцять років воцаріння Бориса Годунова, народженого бути підданим, а не царем.

1.1. Смутний час як одна з причин зародження самозванства

Смутний час - це період історії Російської імперії, що охоплює період з 1598 по 1613 роки. Він відзначався стихійними лихами, важкою політичною, економічною, соціальною та державною кризою.

Після смерті царя Івана Грозного (1584 р.) його спадкоємець Федір Іоаннович був не здібний до справ управління державою, а молодший син, царевич Дмитро, був немовлям. Після смерті Дмитра (1591 р.) та Федіра (1598 р.) правляча династія перетнулась, на політичну арену вийшли другорядні боярські роди - Юрьєви та Годунови. У 1598 році почалося царювання Бориса Годунова.

Трьохрічний період 1601 - 1603 рр. був неврожайним, навіть у літні місяці продовжувалися заморозки, а у вересні випадав сніг. За деякими припущеннями, причиною цього було виверження вулкану Уайнапутина в Перу 19 лютого 1600 року та вулканічна зима, яка стала наслідком цьому. Бутував страшний голод, жертвами якого стало майже півмільона чоловік. Маси народу збігалися до Москви, де уряд роздавав гроші та хліб біднякам. Але ці заходи лише посилили господарську дезорганізацію. Поміщики були не в змозі прогодувати своїх холопів та слуг, тому виганяли їх з маєтків. Вони, люди, які залишилися без домівки та засобів існування, зверталися до грабежів та разбою, посилюючи цим загальний безлад.

Початок Смути відноситься до поширення чуток про те, що царевич Дмитро живий, отже царювання Бориса Годунова є незаконним.

Отже, поява Смутного часу тісно пов'язана із зародженням самозванства в Російській імперії, а саме з ім'ям Лжедмитра І.

1.2. Перший самозванець - Лжедмитрій І

Лжедмитрій I-- авантюрист, самозванець, що видавав себе за царевича Дмитра Івановича, руський царь в 1605--1606 рр. Лжедмитрія I активно підтримували антируські католицькі круги Речі Посполитої, а пізніше опозиційне уряду Бориса Годунова суспільство руських феодалів. Походження Лжедмитрія І є неясним. Найбільш загальноприйнятою є версія уряду Бориса Годунова про те, що Лжедмитрій І - це біглий диякон Чудова монастиря Григорій Отреп'єв, син галицького феодала. З'явився Лжедмитрій у Польщі в 1601 році, але активна підготовка до авантюри відбувалася протягом 1603 - 1604 рр. Після воцаріння Лжедмитрій обіцяв віддати Польщі Сіверську та Смоленську землі, одружитися із Мариною Мнішек, віддати їй Новгород та Псков, сплатити Юрію Мнішеку мільйон злотих. Тоді ж Лжедмитрій І тайно перейшов у католицтво, обіцяв участь Росії в антитурецькому союзі та введення в ній католицтва. Восени 1604 року Лжедмитрій перетнув кордони Руської держави. Успіху авантюри сприяли заворушення селян, що розгорнулися в пвденних районах держави. Підтримали Лжедмитрія І й руські феодали тих районів. Він закріпився на півдні країни, не зважаючи на поразку під Добриничами. Після смерті Бориса Годунова його армія під Кромами перейшла на бік Лжедмитрія. 1 червня 1605 року в Москві відбулося повстання міщан, уряд Годунових було скинуто.

20 червня Лжедмитрій вступив у Москву. Зійшовши на царський престол, він прагнув проводити самостійну внутрішню та зовнішню політику. В інтересах руських феодалів уряд Лжедмитрія провів «нагородження» іх збільшеними грошовими та земельними окладами, здійснюючи при цьому грошові та земельні конфіскації монастирів. Південні райони держави були звільнені від податків на 10 років, там припинилася обробка «десятинної пашні». Посилення оподаткування, ще й через те, що гроші відправлялися в Польщу, спричинило навесні 1606 року піднесення збройної боротьби народних мас. Не встигнувши заручитися повною підтримкою всіх феодалів, Лжедмитрій повинен був йти на поступки повстанцям - він не пійшов на придушення руху силою та ввів статті про селянський вихід у Сводний судебник, який видати не встиг. Відбулося й погіршення відносин із Польщею через небажання Лжедмитрія виконати свої зобов'язання. Він відтягував введення католицтва та відмовлявся робити територіальні поступки Польщі, пропонуючи Сигізмунду ІІІ гроші за отриману допомогу.

Криза внутрішньої та зовнішньої політики Лжедмитрія І створила умови для організації змови дворцової знаті на чолі з Василієм Шумським. Під час повстання міщан Москви проти поляків, які прибули на весілля Лжедмитрія І із Мариною Мнішек, самозванець був убитий змовнками.

Розділ ІІ. Історичні портрети найвідоміших самозванців

2.1 Лжепетр (Ілейко Муромець)

На початку 80-х років XVI століття в Муромі на посаді народився хлопчик Ілля. Після смерті вітчима та матері його забрав дядько. З 16 років хлопець працював на ринку, після чого почав бродяче життя, працював у купців.

Він зупинився в Астрахані, але його тягнуло на Дон і Терек. У 1603 році Ілейка приєднався до козацького війська, яке йшло на Північний Кавказ, воювати проти персів та турків. В поєдинках його шабля була однією із найзатятіших. Влітку 1604 року в складі загону козаків на чолі з Афанасієм Андрєєвим був направлений на Північний Кавказ. Погане забезпечення, несвоєчасне виплачування платні викликало хвилювання серед козаків та невдоволення московськими боярами. Козаки вирішили йти на Москву. І якщо на півдні з'явився самозванець на царський престол, терські козак вирішил, чому б і у них не може бути царського престолонаслідника. Суспільство кипіло від чуток про несправжнього царя, що сидить в Москві, що грабує народ, і готове було піти на захист «справжнього» царя. Тому під прапорами «справжнього царя», який з'явився, легше було зібрати людей. Козаки отамана Федора Бодиріна розголосили слух про те, що в 1592 році цариця Ірина народила сина Петра, якого Борис Годунов підмінив на дівчинку. Дівчинка незабаром померла, і про неї всі забули. А Петра врятували добрі люди і заховали в далекому монастирі.

На сході козаки запропонували на роль «царевича» Ілейко Муромця, так як він бував у Москві і знав московські порядки. Ілейко погодився на пропозицію козаків.

Самозванець обіцяв служилим людям і козакам помісні землі і грошове утримання. Незабаром під його прапорами зібралося близько 4000 козаків. В цей час на Москві вбили самозванця. Петро - Ілейко відмовився від планів походу на Москву і повернув у степ. Південь Русі не сприймав Василя Шуйського як царя, вважаючи, що його незаконно коронували бояри. Ходили чутки, що цар Дмитро живий і скоро прийде на Русь. Народ хотів «законного» царя. Тому міста без бою здавалися самозванцю.

Петро жорстоко розправлявся з вірними Шуйскому воєводами. Увійшовши в місто Путивль, він замучив воєвод, збезчестив дочку вбитого князя Бахтеярова. Тут до нього прибув гонець від Івана Болотникова, який в цей час з великим військом йшов на Кром. Болотников пропонував Петру об'єднається, і йти разом на Москву. Обидва розуміли, що поодинці взяти Москву було не можливо.

2.2 Лжедмитрій ІІ або Тушинський злодій

Більшість дослідників сходиться на думці, що Лжедмитрій II (р.н. невідомий - 11(21) липня 1610 р.) був поповичем (сином священика), найімовірніше з Білорусії, хоча можливо, що із Стародуба. Якийсь час він навчав дітей у священика в Шклові, потім перебрався в Могильов, де також вчив дітей у священика. Він жив у страшній бідності.

З Могилева майбутній самозванець перебрався в Пропойськ, де був затриманий за підозрою в шпигунстві. Його посадили у в'язницю, де він назвав себе дядьком царя Дмитра Івановича, московським боярином Андрієм Нагим.

По дорозі в Московську державу, в селі Попова Гора, жителі, дізнавшись про те, що ведуть «дядька царя», стали його розпитувати про царя Дмитра. Він запевняв усіх, що «племінник» його живий і скоро приїде з Польщі. Однак час ішов, а цар все не їхав. Безліч втікачів з розбитих військ Болотникова і Шаховського, дізнавшись про те, що Дмитро знаходиться у Стародубі, поїхали туди і зажадали показати їм царя. Лжебоярину Нагому нічого не залишалося, крім того, щоб заявити, що цар - це він.

З-під Тули прибув козачий отаман Заруцький, який відразу побачив, що перед ним самозванець, але він визнав його «справжнім» і запевнив в цьому стародубців. Лжедмитрій II відправив посланця до царя Василя Шуйського з грамотою, в якій нахабно називав його зрадником, викрадачем престолу і вимагав добровільно звільнити йому, Дмитрію, його «законне» місце. Одночасно на чолі своїх військ він рушив на Карачев і Козельськ, де його зібрана рать розбила і полонила загін московського війська.

Від імені царя Дмитра Івановича по всій Московської землі розсилалися грамоти.Навесні 1608 року з Москви на самозванця рушила царська рать під керівництвом брата царя, Дмитра Івановича Шуйського. Військо Лжедмитрія II, що стояло по різних містах, зібралося в Орлі і виступило назустріч московської раті. Битва відбулася 10 травня в десяти верстах від Болхова. Болховська перемога надзвичайно підняла авторитет Лжедмитрія II. 1 червня рать самозванця побачила Москву, але брати штурмом полководці самозванця не наважилися і відвели військо в село Тушино, де влаштували великий табір. Відтепер і назавжди Лжедмитрій II увійшов в історію під прізвиськом «Тушинский злодій». У Тушино безперервно підходили все нові й нові полки. Не минуло і трьох місяців після визнання Дмитра, як російські люди зненавиділи його царювання. Увечері 27 грудня 1609 Лжедмитрій II переодягнувся в селянський одяг і втік з Тушинського табору.Незабаром до Тушинського табору докотилися чутки про те, що Лжедмитрій II перебуває в Калузі. Першими до нього пішли козаки. Навколо самозванця знову зібралося велике військо.

Фактичний перехід Московської держави під руку польського короля викликав захоплення далеко не у всіх. Лжедмитрій II почав таємно посилати послів до Москви, намагаючись знайти прихильників серед бояр. Але, на жаль, «Тушинському злодію» явно не під силу було стати на чолі патріотів - він міг бути тільки ватажком «злодіїв», чиї інтереси були йому набагато ближче.

10 грудня 1610 Лжедмитрій II відправився на Оку на прогулянку. Його супроводжував невеликий загін російських і татар. Раптово що їхав поруч із саньми хрещений татарин князь Петро - Араслан Урусов вдарив Лжедмитрія II шаблею і розсік йому плече. Скакав з іншого боку саней його молодший брат другим ударом відтяв голову самозванця. Вважається, що татари вбили Лжедмитрія в помсту за те, що він убив Касимівського хана Урмамета.

2.3. Лжедмитрій ІІІ, або «злодій Сидорко»

Навесні 1611 року в Івангороді з'явилася ще одна людина, що називала себе царем Дмитром. Його джерела зазвичай іменують «злодієм Сидорко», хоча за іншими даними, це був московський диякон Матвій з якоїсь церкви за Яузой. Лжедмитрій III вступив в переговори зі шведським комендантом Нарви Філіппом Шедінгом, проте король послав до Лжедмитрія III свого посла, який впізнав у ньому самозванця. Після цього шведи припинили всілякі контакти з ним. Тим часом «злодій», зібравши навколо себе військо з різних «партизан», 8 липня підійшов до стін Пскова. У стан Лжедмитрія III стали перебігати деякі псковські жителі. В цей час до самозванця дійшли чутки, що до Пскова наближаються шведські війська. Злякавшись, «злодій» пішов зі своєю раттю в Гдов, де шведи все ж наздогнали його.

Шведський генерал Горн відправив Лжедмитрію III послання, в якому писав, що не вважає його справжнім царем, але так як його «визнають вже багато», то шведський король дає йому долю у володіння, а за це нехай він відмовиться від своїх домагань на користь шведського принца, якого російські люди хочуть бачити своїм царем. Лжедмитрій III, граючи в «законного царя», з обуренням відкинув цю пропозицію. Під його проводом козаки зробили вдалу вилазку і прорвалися через шведське оточення. В бою «злодій» був поранений. Його відвезли в Івангород, де він дізнався про те, що московські козаки визнали його своїм царем. До того ж козаки прислали йому на підмогу Івана Лизуна - Плещеєва і отамана Казаріна Бегичева з козачим загоном.

Плещеєв, який знав в обличчя Лжедмитрія II, публічно визнав у «злодія Сидорко» царя Дмитра Івановича. Діставшись до влади, «злодій» почав розпусне життя, здійснював насильства над городянами і обклав населення важкими поборами.Відстали від «злодія» і стояли під Москвою козаки. Псковичі вже готові були повстати і скинути чергового «Дмитра», але «злодій», зметикувавши, що справа його зле, в ніч на 18 травня втік з міста. За ним кинулися в погоню, привезли в Псков і посадили до в'язниці. 1 липня 1612 його повезли в Москву. По дорозі на обоз з «злодієм» несподівано напав польський загін Лісовського, в результаті чого Лжедмитрій III був убитий. Є й інша версія. Лжедмитрія III таки доставили в Москву і там стратили.

Висновки

Чи траплялися в нашій історії інші подібні підробки, складно сказати напевно. Адже самозванством або заколотом прийнято називати тільки те, що не увінчалося перемогою. В іншому випадку це - революція, зміна лідера чи суспільної формації. Так можна як завгодно називати такі явища, але суть їх залишиться колишньою : прагнення привласнити собі те, що належить іншому, взяти, прикрасити частинкою надприродного, і, скориставшись обмеженістю народних мас, розпоряджатися іменем чужої особистості в корисливих цілях.

Поява самозванців не є дивним явищем. Вони - неминучий продукт своєї епохи. Плід мрії народу, коли серед безпросвітності і голоду сподіватися йому вже немає на кого.«Смутні часи» - поняття всеосяжне, і нерозумно, привівши державу до межі краху, підім'явши під себе владу, розраховувати на схвалення суспільства. Адже самозванець тому й заявляє на неї права, що той чи інший правитель теж знаходиться на троні, м'яко кажучи, не зовсім законно. Влада стає суперечливою.

Але ось чи вдасться самозванцю, нехай навіть він і опинився біля керма країни, спочатку ставши на шлях обману привести її до чогось хорошого? Навряд чи. Збрехавши в основі, він легко поступиться правдою і пізніше, бо людина, яка має світлу мету, ніколи не приховає ні її, ні свого імені.

І все-таки самозванство існує. Як існувало, так і буде існувати в різних формах завжди.

Цілком очевидно, що для розуміння сутності та причин виникнення самозванства потрібно передусім вивчити ідейно-психологічні особливості російського народної свідомості. Велику увагу цьому факту було приділено в першому розділі роботи.

Вивчення самозванства передбачає поглиблення в психологію самозванців, в те коло уявлень, який безпосередньо мотивував їх дії.

Я взяла саме цю тему, тому що я захоплююся людьми які змогли досягти таких висот, хоч і не зовсім чесним шляхом, але вони боролися за свою ідею і поплатилися за це життям. Вони померли, але їх особистості надовго залишилися в історичних книгах.

Список використаних джерел та літератури

1. Гумільов Л.М. От Руси к России: очерки этнической истории. - М.: Экопрос, 1992. - 336 с.

2. Зуєв М.М. Российское государство в период Смуты / История России. - М.: Изд-во ПРИОР, 1998. - 688 с.

3. Ключевський В.О. Сочинения. В 9-ти т. Т. 3. Курс русской истории. Ч. 3. М.: Мысль, 1988. - 414 с.

4. Костомаров Н.І. Смутное время Московского государства в начале 17-огостолетия. М., 1997.

5. Платонов С.Ф. Полный курс лекций по русской истории. - СПб.: Кристалл, 1997. - 838 с.

6. Пушкін А.С. Сочинения. В 3-х т. Т. 2. Поэмы. Драматические произведения. - М.: Худ. лит., 1986. - 527 с.

7. Скринніков Р.Г. Холоп на царском троне // Нева - 1986 г. - №10, №11, №12.

8. Скринніков Р.Г. Самозванцы в России в начале 17 века. Григорий Отрепьев. Новосибирск, Наука., 1990.

9. Смута в Московском государстве. Россия начала XVII столетия в записках современников. М., 1989.

Размещено на Allbest.ru