Батозька битва

На початку третьої декади травня Б. Хмельницький виступив з Чигирина в похід. Із Бірків він вирушив назустріч татарам, яких, вірогідно, прибуло близько 15-20 тис. на чолі з Кази-Гіреєм і Карач-беєм. Розом із ними гетьман з'явився до Тарасівки. Звідси 25 травня він звернувся з універсалом до населення Лівобережної України, закликаючи знищувати "поляків, державців й урядників", а самим вирушати до його обозу.

Дочекавшись козаків Корсунського, Канівського й Черкаського полків, 27 травня подався до Умані, пославши поперед себе сина Тимоша з частиною українців і татарами Карачбея. Оскільки сили доводилося формувати таємно, то в розпорядженні гетьмана перебувало близько 12-15 тис. козаків (Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський і Жаботинський полки). По дорозі до цих сил приєдналися козаки Уманського полку. Тобто, всього українсько-кримські війська налічували 27-35 тис. осіб.

Польське військо (20 тис. жовнірів і шляхтичів та 15 тис. обозних і слуг) розташувалося на правому боці Південного Бугу біля впадіння в нього р. Батіг, гори Батіг та містечок Батіг і Четвертинівка. [4, 164]

[1,175]

Сподіваючись на приєднання полків із Лівобережжя, М. Калиновський спорудив табір настільки великим, що його важко було захистити і 100 тис. жовнірів. Окрім цього, він із великою недбалістю поставився до його укріплення валами й шанцями. Як засвідчують джерела, Б. Хмельницький вдався до хитрості: звернувся до польного гетьмана з листом, прохаючи його залишити обоз і звільнити шлях сину Тимошу, котрий їде сватати доньку молдавського господаря. Як зауважив С. Величко, гетьман точно розрахував, що запальний і впертий М. Калиновський не зважить на цю пораду, "прагнучи найретельніше віддати й відомстити на Хмельниченкові свою колишню кривду від Хмельницького..." До всього, Б. Хмельницький написав листа з дороги, але підписав "з Чигирина", і М. Калиновський був певний, що гетьман залишився в ньому. [4, 165]

Швидке просування українсько-татарського авангарду викликало панічну втечу шляхти з південно-східних районів Брацлавщини.29 травня на лівому березі Південного Бугу з'явилися перші загони татар. Досвідчений генерал Зигмунд Пшиємський на військовій раді запропонував М. Калиновському залишити в таборі піхоту й артилерію, а з рештою війська йти до Кам'янця-Подільського (за іншими даними - до Брацлава), щоб там об'єднатися з іншими підрозділами й повернутися на допомогу обложеним. Проте польний гетьман відхилив цей план.

У суботу 1 червня українські й татарські підрозділи з явилися як на лівому, так і на правому берегах Бугу, захопивши частину коней і слуг, котрі їх випасали. В польському таборі зчинилася велика тривога. М. Калиновський кинув проти нападників три кінні полки, яким вдалося відтіснити їх на 3,5-4 км від табору. Однак підійшли нові українсько-кримські підрозділи й у жорстокому бою не лише зупинили поляків, а й змусили їх відступити. За визнанням учасника подій Миколи Длужевського, "бій тривав до вечора і завдав нашим військам чимало втрат". Імовірно, вночі з явився з обозом Б. Хмельницький. Недільного ранку він оглянув ворожі позиції й виявив їхні слабкі місця. Враховуючи те, що жовнірів було замало для одночасного захисту табору по всьому периметру, гетьман вирішив атакувати його зусебіч.

Із полудня українсько-кримські війська розпочали наступ.М. Калиновський, за словами автора "Римованої хроніки", закликав кінноту до контратаки: "Гей, дітки, за Бога, за віру! Нехай так не плюють вам в очі"; заохочував діяти сміливо, вдарити по ворожих боках і шиях: "... до них, до них, хто Бога боїться". Спалахнула жорстока січа, але вже за півгодини польська кіннота здригнулася й незабаром почала відступати. Оскільки натиск українців і татар посилився, вона запанікувала й вирішила залишити табір, переправившись через Південний Буг. Побачивши це, М. Калиновський почав волати до них: "Стійте, стійте, для Бога!" Але на нього не зважали. Тоді польний гетьман наказав німецькій піхоті дати вогню по " нецнотливих синах, не синах, а виродках Вітчизни".

В цей критичний момент загорілися великі запаси соломи й сіна. Скориставшись сум'яттям, із табору почала втікати "обозна челяді'. Українці й татари увірвалися до нього. Вчинити серйозного спротиву жовніри не спромоглися. "Нас, оточених з усіх боків, - писав М. Длужевський, - орда рубала шаблями, а козаки так захопили табір, що наше військо було буквально стерте з лиця землі". [4, 166]

М. Калиновський та інші шляхтичі кинулися до редутів, де засіли німецькі піхотинці. Але й там не змогли довго протриматися, тому що Б. Хмельницький оточив їх з усіх боків і піддав сильному обстрілові з кількох десятків гармат. По тому українська піхота штурмом оволоділа редутами, їхні боронці "були або вбиті, або взяті до полону". Польська армія перестала існувати. Загинули М. Калиновський, його син Самуель, Пшиємський, Марек Собеський та багато інших магнатів і родовитої шляхти. Втікти вдалося небагатьом. Полягло щонайменше 8-10 тис. жовнірів (майже вся піхота й половина всіх гусарів Речі Посполитої). Такого розгрому не зазнавала жодна польська армія протягом XVI-XVIII ст. Джерела спростовують поширену в польській історичній літературі легенду про вчинену Б. Хмельницьким масову різанину польських полонених (хоча не виключено, що важко поранені жовніри, котрі потрапили до переможців, могли, з огляду на неможливість їх транспортування, бути страчені).

Висновки