Український політичний діяч - гетьман Пилип Орлик

64

ПЛАН

ВСТУП

1. Пилип Орлик - політичний діяч

1.1 Орлик - співробітник Мазепи

1.2 Пилип Орлик у Бендерах. Вибори на гетьманство

1.3 Конституція 1710 року „Прав і свобод Запорозького Війська”

2. Воєнні дії на Правобережній Україні

2.1 Похід Іслам-Герая на Слобідську Україну

2.2 31 січня 1711 року - початок головної акції на Правобережній Україні

2.3 Рейд Адама Шмігельського через Бранденбурзьку смугу до Польщі

3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

3.1 Взаємини Пилипа Орлика з Карлом XII.

3.2 Перебування Пилипа Орлика в Європі.

3.3 Пилип Орлик в Туреччині

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТОК 1

ДОДАТОК 2

ВСТУП

Минає п'ять століть, як у польських, а далі у українських хроніках, літописах, державних документах, мемуарах, в усному епосі закарбовується й розкривається історична панорама однієї з найгероїчніших і найромантичніших сторінок світової історії - Запорозької Січі, козацького війська, які утворювали державу.

Високосвідченний, з таким національно-політичним розумом, палкий і свідомий патріот і борець за незалежну Україну. Пилип Орлик виділявся у тогочасному середовищі української козацької старшини. Навіть історики ХІХ століття, зокрема Соловйов, Коночевський та Костомаров, незважаючи на негативне ставлення до українських визвольних ідей, не могли не зауважити його щирості й чистоти занірів. Орлик являв собою цілком новий тип патріота й інтелігент, який у неймовірно тяжких умовах еміграції не полишив думку про відновлення самостійної української держави. Найактивніший провідник Мазепинської ідеї, він присвятив ціле своє життя створенню західноєвропейської коаліції, яка допомогла визволити Україну. Він намагався скористатися будь-якою можливістю, щоб зацікавити європейські держави вирішенням долі України. Орлик намагався довести, що незалежність України позитивно вплине на міжнародне становище і безпеку Європи.

Ця історична особа, які і могутній патрон Мазепа, овіяний легендами. Але якщо Мазепі для досягнення його потаємної мети довелося кружляти манівцями, часто наступаючи на горло власній пісні, то Орликові доля постелила цільний і безкомпромісний шлях, звісно, нелегкий.

1. Пилип Орлик - політичний діяч

1.1 Орлик - співробітник Мазепи

Пилип Орлик походив з чеського роду. Орлики -- це була стара баронська фамілія, дуже розповсюджена в самій Чехії, в Моравії і на Шлезьку. Політичні обставини примусили не одного її представника вимандрувати з Чеського королівства.

Ще за гуситської революції одна лінія її подалася до Польщі і прийняла до родового імені ще назву «de Laziska», а друга, протестантська, правдоподібно емігрувала після подій 1620 р. в Прусію і тут увійшла з часом у склад німецької аристократії, зберігши стару назву «von Orlick».

З польської лінії, що перенеслась на Литву, і походив безпосередньо майбутній український "гетьман. Батьки Орлика, Степан, певно католик, і мати Ірина, за джерелами правдоподібно з православного роду Малаховських, жили на Виленщині в Ошмянському повіті. Тут у селі Косуті народився 11 жовтня 1672 р. Пилип Орлик.

Батько Степан, приймаючи участь в польсько-турецькій війні, був убитий під Хотином у грудні 1673 р. в 51 році життя. Пилип Орлик залишився сиротою, на руках матері, і його було певно й охрещено по православному обряді.

Про перші кроки П. Орлика ми майже нічого не знаємо. До школи ходив десь в околиці родинного місця («в школі на Литві»). А пізніше вступив до Київської Могилянської Академії. Саме тоді Академія, що носила ще офіційний титул Колегії, почала йти вгору. Тут Орлик учився красномовства і філософії у славного на той час професора Степана Яворського, до якого молодий хлопець прив'язався всією душею і ставився до нього все своє життя з великим пієтетом.

Сліди академічного виховання дуже сильно помітні у Орлика; зацікавлення богословсько-філософськими питаннями залишились у нього на стало і дається прослідити в його славнім дневнику. Відтіля ж виніс він і пишний реторичний стиль, і майстерне володіння латинською мовою, необхідне на ті часи, і вміння складати листи, меморіали, договори в ясній, логічній формі.

Без сумніву, Орлик звернув на себе увагу вже в Академії. Яворський був першим добродієм і повірником молодого, обдарованого небуденними здібностями хлопця з вражливим, тендітним серцем і прозорою думкою. Покінчивши студії в Академії, він спочатку зайняв уряд консисторського писаря в київській митрополії в 1692 (найпізніше 1693) р.-, певно, завдяки протекції Яворського. Пізніше опинився він в гетьманській канцелярії, і тут можна вбачати руку того ж самого протектора.

Попавши до Генеральної Військової Канцелярії, Орлик зробив швидку кар'єру. Перші кроки були безперечно найтяжчі: чужий в колах Гетьманщини, Орлик мусів невсипущою працею та обережним поводженням здобувати собі пошану серед людей. Дуже помогло йому споріднення з родиною полтавського полковника, Павла Герцика. З його донькою Анною одружився Орлик 23 листопада 1698 p., будучи ще молодшим писарем. Цей шлюб ставив його ближче до козацької аристократії Лівобережжя, серед якої фамілія Герциків, хоч і нова в краю, грала помітну роль.

Але найбільшим добродієм його став Іван Мазепа. Старий гетьман шукав за здібними співробітниками, яким можна було довіритись, і Орлик з доброю освітою, розумною головою і з молодечим запалом до праці добре надався для цього.

Молодий писар Генеральної Канцелярії і з свого боку робив все можливе, щоби подобатися гетьманові. В 1695 р. він написав на честь Мазепи відомий панегирик «Alcides Rossiyski...». Такі панегирики були за Мазепиного бароко модою часу, якій слідував Орлик поруч інших достойників Української держави, але безперечно тут був і вислів відданості і пієтету до гетьмана. Пам'ять Мазепи є чистою в його очах навіть після гірких іспитів еміграції, бо він все бачив у нім щирого українського патріота і з пошаною висловлювався про нього в своїм Діярії, очевидно не призначенім для чужих очей.

Ясно одне, що Орлик належав уже до нового типу Співробітників Мазепи, в першу чергу залежних від нього і його ласки. Йому передовсім він завдячував і свою блискучу кар'єру, і свій добробут. Гетьман став за хрещеного батька першій дитині Орликів, сина Гри-гора, який народився в 1702 р. Тоді Пилип Орлик займав уже поважну посаду старшого військового канцеляриста. Незабаром дістав він призначення на уряд генерального писаря, який займав Кочубей з початку гетьманування Мазепи аж до 1700 р.

Разом з тим і матеріальне становище Орлика ставало все кращим. Він доробився значних маєтків: йому належали села на Стародубщині, Чернігівщині, Полтавщині (посаг його жінки) і рангові маєтності на Гадяччині.

Хоч Орлик і став заможним «державцем», та не було в його вдачі жадоби до скорої наживи. Душа молодого генерального писаря не стала сухою і черствою; його відношення до селян було людське, гуманне. Він не робив їм утисків: коли Орликове село Домишлино, Сосницького повіту, перейшло в 1710 р. у володіння пана Полоницького, який кривдив селян, мешканці його не раз згадували з жалем про свого бувшого державця Орлика, за якого вони не терпіли ніяких тягарів і навіть не сповняли ніколи громадських повинностей.

Помалу Орлик почав серед гетьманської старшини займати виїмкове становище. Яко генеральний писар він орієнтувався в державних справах значно ліпше, ніж хто інший з гетьманського оточення. Орлика вживано було в різних делікатних справах. В 1706 р. Мазепа посилав його з двома іншими писарями в спеціальну московську комісію, яка мала на Україні дослідити справу підметних листів на гетьмана і де він з товаришами мав бути за експерта.

Тільки Орлик знав дещо про таємні зносини Мазепи з княгинею Дольською наприкінці 1705 р. Також і таємне листування гетьмана з Станиславом Лещинським та польськими магнатами йшло через його руки, оскільки Мазепа не послуговувався іншими, більше законспірованими шляхами, про які його молодий помічник міг тільки випадково або пізніше дізнатись.

Був це для Орлика великий іспит. Він міг тільки здогадуватися, про що йде справа, тим більше, що переговори, початі Мазепою з ворогами царя, носили довший час невиразний характер і не виходили з стадії проектів. Але все ж в душі співробітника гетьмана нераз виникали сумніви, з якими не було до кого звернутись. Небезпека сміливих задумів Мазепи мусила ставати йому все яснішою.

Також і Мазепа довший час був стриманий перед своїм генеральним писарем і тільки поволі, ступнево і обережно втаємничував його в справу своїх зносин із Станиславом Лещинським. Іноді він грав попросту комедію перед своїм помічником, знаючи його вразливу натуру і не будучи певним в його стійкості. Але нарешті, можливо під примусом випадку, притягнув Орлика цілком до своєї справи і відкрив йому свої задуми. Це був драматичний момент у жовтні 1707 р., так виразно змальований Орликом у пізнішім листі до Стефана Яворського, момент, який закінчився цілуванням хреста Мазепою і Орликом, коли обидва прийняли для добра України шведсько-польську орієнтацію.

В особі Орлика гетьман робив, можна сказати, перший крок в напрямі до своєї старшини. Незабаром цю конспірацію удвох поширено було майже на ціле гетьманське оточення. Але Мазепа й далі уважно слідкував та контролював кожний крок Орлика і, бачучи іноді його пригнічений настрій, не жалував обіцянок або погроз.

Але що було робити Орликові? Він був направду відданий своєму гетьманові, і хоч його й лякали небезпеки, зв'язані з планами і замірами Мазепи, то він і сам поділяв сподівання свого принціпала, який завжди імпонував йому своїм великим розумом і досвідом. Те, що гетьманові здавалося можливим, мусило бути і для його учня міродайним.

Пізніше Орлик нераз підкреслював, що він зберіг вірність Мазепі. І це правда. Він поставив дату і свій недавно набутий матеріальний достаток, і свою родину, і своє життя, а гетьмана не покинув.

У вирішальні моменти 1708--1709 pp. бачимо його на боці Мазепи. На доручення гетьмана складає він в жовтні 1708 р. латинську інструкцію для Бистрицького, який мав пертрактувати з Карлом XII і його канцлером графом Піпером.

Разом з Мазепою переправився він через Десну і разом з шведами і Мазепою перебув він цілу кампанію на Україні. Ми не знаходимо відомостей про нього в архівних матеріалах з того часу, і зрештою воно зрозуміло: була це тиха, хоч і вперта праця в похідній канцелярії гетьмана.

Безперечно чимало погнув він спину для оформлення тої енергійної пропагандивної і дипломатичної акції, яку тепер повів гетьман на Україні, серед запорожців, в Криму, Туреччині, Польщі Стан. Лещинського.

Після Полтавського бою Орлик пішов на вигнання слідом за гетьманом, взявши з собою дружину і своїх швагрів, Герциків.

1.2 Пилип Орлик у Бендерах. Вибори на гетьманство

Після бою під Полтавою почалася доба першої української еміграції. Шведська армія, себто те, що від неї лишилося, відкотилася до Переволочної і мусила через нездібність генерала Левенгаупта, якому Карл XII доручив командування, капітулювати. Ранений ще за кілька день до Полтави, Карл XII переправився на правий беріг Дніпра і взяв з собою не більше півтори тисячі шведів, здебільшого таких, що не здібні були до активних операцій.

За шведським королем подався і Мазепа з своїм оточенням та запорожцями в далекий шлях до Туреччини. З ним разом був і Орлик. Це були тяжкі часи мандрівки через степи Правобережжя, і тільки завдяки степовикам-запорожцям, можна було сяк-так утримати при житті таку силу людей в безлюдних місцевостях, аж поки вони не опинилися у берегів Богу.

Мазепа був фізично і душевно розбитий. Між ним і запорожцями, що понесли стільки втрат, не було вже згоди. Подорожуючи, січовики хвилювалися. Десь на півдні -- передають свідки -- їх глухе незадоволення прийшло до вибуху, і вони навіть збирались плюндрувати гетьманський багаж та хотіли захопити в свої руки самого гетьмана, щоби видати його цареві, але потім якось заспокоїлося.

Коло Богу була нова несподіванка: турецький паша з Очакова перепустив тільки визначних мужів, а решту людей затримав по той бік Богу і не дозволив їм переправитися. Наслідки були, особливо для шведів, дошкульні. Саме тут дігнала втікачів московська кавалерія, і треба було з бідою і з втратами переправлятися через ріку.

Особливо неприємним було це для Мазепи, який не-раз запевняв короля, що очаківський паша -- його добрий приятель.

Аж десь у липні 1709 р. прибули вигнанці до Бендер. Саме тут Мазепі судилося закінчити свої дні. Будучи смертельно хворою людиною, він не пожив тут і кількох місяців і помер вночі з 21 на 22 вересня 1709 р.

Дві справи цікавили тоді українську еміграцію: хто буде гетьманом після смерти Мазепи і кому дістанеться той значний маєток в золоті, дорогоцінностях і гетьманських інсигніях, які привіз Мазепа з собою до Бендер.

Загально панувала думка, що це майно старого гетьмана має послужити на користь державної української справи та війська, що зібралось на турецькій території. В цім відношенні особа Андрія Войнаровського, племінника Мазепи й наслідника приватного майна гетьмана, виступила само собою на перший план. На нього дивилися і шведські кола, і гетьманське оточення, як на будучого гетьмана України. Здається, і сам Мазепа так дивився на справу і передавав в руки свого племінника всі засоби, державні і приватні, що були у нього, щоби полегшити йому відповідальне завдання шефа держави поза межами країни.

Вийшло, одначе, цілком інакше. Коли помер гетьман, Войнаровський категорично відмовився від кандидатури на гетьманство. В умовах емігрантського життя було це хоч і почесне, але прикре і докучливе завдання. Всю свою енергію повернув цей «жадний до життя, може, трохи легкодушний небіж Мазепи» (характеристика Єнсена) на те, щоби забезпечити за собою майно померлого гетьмана.

Серед гетьманської старшини, козацтва і запорожців, що перебували в Бендерах, почалося велике хвилювання. Вони зараз же заявили свої претензії на спадщину Мазепи, як тільки почули про відмову його племінника (а можливо, й перед тим) від гетьманству середині жовтня (1709) появилася їх делегація в королівській канцелярії й заявила свої права на спадщину Мазепи.

Це не була легка справа. Безперечно, Мазепа вивіз разом із приватним своїм майном також і дещо з державного майна: гетьманські інсигнії, клейноди і т. д.

Очевидно й шведському королеві не була цілком ясною правна сторона спору. Він призначив для її дослідження комісію, в яку ввійшли генерал Понятовський, канцлер фон Мюллерн, камергер Клінгерштерна і радник канцелярії фон Кохен. Почавши свою діяльність в середині листопада, комісія запитала цілий ряд людей, але вагу поклала на свідчення Бистрицького, управителя Мазепиних маєтків, і інших осіб, які показали так, як це було бажано племінникові гетьмана.

Значно пізніше, в 1719 p., Орлик писав з цього приводу до шведської королеви Ульрики Елеонори: «Войнаровський, наперекір праву і звичаям, мав у своїх руках усі публічні фонди, завдяки ласці і допомозі своїх приятелів, яких він з'єднав собі підкупом. Я мовчав, хоч ціла моя істота вояка протестувала проти цього мовчання».

Комісія вирішила на користь Войнаровського. Карл XII підтвердив її рішення, і в такий спосіб справу було раз на завжди вирішено. З тим мусіла миритися й бендерська еміграція. Сам Орлик клопочеться пізніше вже не про ревізію бендерської постанови, тільки про поворот шведським урядом тих сум, які безсумнівно (і тут з боку фамілії Войнаровських були заявлені претензії) належали до державного скарбу, особливо ж тих 60000 талярів, що були колись позичені Мазепою шведам з державної каси в Будищах.

Отак козацтво і старшина залишилися в Бендерах без матеріальних засобів. Тепер той, що перебірав гетьманство, брав на себе тяжкий обов'язок. Кандидатів взагалі не було багато. Войнаровський сам ухилився від кандидатури. На перше місце виступив Орлик, безперечно найвидатніша людина серед еміграції в Бендерах. Одне польське свідоцтво, подане у Костомарова, каже і про кандидатуру відомого Мазепиного діяча, прилуцького полковника - Дмитра Горленка.

Саме Костомаров припускав, що Орлик і Войнаровський виступали один проти другого як претенденти і що спір між .ними доходив до того, що Орлик підозрівав Войнаровського в «замислах на свою жизнь». Нові джерела давно вже заперечили цю версію.

Рішаючим, зрештою, було те, що сам шведський король зупинив свій вибір на П. Орликові. Войнаровський був радий з цього і поспішив обіцяти генеральному писареві свого дядька 3 000 дукатів, коли він прийме запропоноване йому звання.

Треба сказати, Орлик довго вагався і з нелегким серцем перебирав на себе відповідальний пост керманича української політики за кордоном/ Перейняття гетьманської булави, хоч і в еміграційних умовах, вимагало значних видатків: чого коштувала сама репрезентація, зносини з чужими урядами, дипломатична праця в орієнтальних умовах, серед турків і татар. А чим задовольнити потреби козацько-запорозького війська?

Пізніше Орлик висловлювався досить драстично, що це Войнаровський своєю відмовою штовхнув його в цю безодню, що означала для нього і його родини останню руїну. А в 17Г9 р. він ще раз повернувся до цієї теми: «Я не просив собі гідності гетьмана, я прийняв її на розказ його величності (Карла XII) і, не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те власні гроші».

Не тільки матеріальні моменти грали роль. І політична ситуація була поки що зовсім несприятливою для Орлика. Сам Карл XII з своїми кількасот шведами був до певної міри емігрантом на турецькій території, союзників не було. А Туреччина зовсім ще не думала воювати проти Росії.

Рішившись прийняти кандидатуру, Орлик приносив своє приватне життя в жертву патріотичним завданням супроти батьківщини, як він їх розумів. Але й від шведів вимагав він виразної підтримки. В зв'язку зі своєю кандидатурою, він добився від Карла XII асекурації, забезпечення України обіцянкою доти не складати зброї, поки не буде визволена з московського ярма Україна і козацтво.

Ця асекурація відома нам під датою 10 травня 1710 р. Карл виставив формальний диплом («Diploma assecuratorium pro Duce et Exercitu Zaporoviensi»), правда вже після виборів Орлика, і тим значно підкріпив нового гетьмана на початку його діяльності.

Дуже важливе завдання, яке треба було наперед полагодити, це було порозуміння з козаками і запорожцями. Взагалі шведи, козаки і поляки (останні прибули найпізніше крутою дорогою з Шлезьку) переживали, особливо в перших .часах, гостру матеріальну скруту. Король мусів позичати грошей, де тільки міг, у жидівських, вірменських, грецьких купців та банкірів, у Войнаровського тощо. Сам турецький уряд постачав щоденно провіанту на суму 500 талярів, але цього, очевидно, не вистачало. Без майна померлого гетьмана і Орлик не в стані був багато зробити.

Що до козацтва, то його охопила певна деморалізація. Перед нами типова картина еміграційних злиднів: голод, холод, дезерції, хвороби й т. д. Продовж 1710 р. з козацьких осель біля Бендер і деінде напливають жалісні прохання до шведського короля про допомогу. Не знаючи, як вийти з положення, козацтво почало продавати свою зброю. Свідки оповідають, що під командою кошового було 4 000 запорожців, у яких зброї немає, бо вони її за час перебування в Бендерах з голоду попродавали.

І тут полегша прийшла тільки наприкінці 1710 p., перед походом на Правобережну Україну. Саме тоді шведський король виплатив запорожцям якісь гроші, щоби дати їм можливість викупити свої рушниці та справити собі одяг.

Переговори з козаками, себто в першу чергу запорожцями, почалися, очевидно, скоро після смерти Мазепи і до остаточної згоди прийшло вже десь навесні 1710 р.

Аж тепер Орлик зважився прийняти остаточне рішення. 5 квітня 1710 р. відбувся традиційний виборчий акт, на підставі якого бувший писар Мазепи став гетьманом України.

1.3 Конституція 1710 року „Прав і свобод Запорозького Війська”

«Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або так звана «Конституція Пилипа Орлика», яку було проголошено у день його виборів гетьманом, є унікальним документом, який дослідники небезпідставно називають однією з перших у світі демократичних конституцій. Головна ідея її -- повна незалежність України від Польщі та Росії, причому кордони з Польщею визначалися по річку Случ, як за Богдана Хмельницького. Крім визначення території української держави, цей документ визначав права усіх верств населення України, незалежне становище Запорозької Січі від Польщі та Росії. Гетьман призначався главою держави, поряд з ним мала діяти Генеральна старшинська Рада, що певною мірою обмежувала владу гетьмана й регулювала його відносини з народом. Крім старшини до Ради мали увійти представники від кожного полку. Державний скарб відділявся від гетьманського, на утримання гетьмана виділялися строго визначені окремі землі та кошти. Полковники та сотники повинні були обиратися демократично -- вільними голосами козаків чи сотні. Гетьман зобов'язувався стежити за справедливим розподілом і збиранням державних податків, що сплачувалися козацькими підпомічниками, селянами, міщанами, купецтвом.

Визначальною рисою Орликової Конституції, яка, власне, робить її однією з найдемократичніших серед усіх тогочасних подібних державних актів, є пункти, котрі обмежували гетьманську владу на користь старшинської ради своєрідного козацького парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники, а й представники Запорожжя та полків від кожного по одній заслуженій особі.

Конституцію України одразу по її прийняттю визнали уряди Швеції і Туреччини. Вона й сьогодні вражає своєю актуальністю й високим правовим рівнем. Вчені й політики нині не без підстав вважають, що, втіливши ідеї її натхненника, гетьмана Івана Мазепи, вона як державний акт республіканського спрямування на 80 років випередила ідеї Французької революції.

Після Орлика залишилася літературна спадщина у формі листування, універсалів, промов, панегіриків та «Діаріуша подорожнього», тобто щоденника.

Ми знаємо порівняно багато про Орлика, насамперед, завдяки щоденнику, який він писав трьома мовами -- латинською, французькою та польською. Загалом щоденник складається з 800 сторінок і охоплює період від жовтня 1720 р. до січня 1733 р. Записи про 1725 та 1731 pp. в ньому відсутні. Оскільки записи зроблені різними почерками, вважається, що щоденник був переписаний з черновика. На початку сторіччя цей «Дорожній щоденник Орлика» зберігався в бібліотеці графа Чартерийського в Краків.

Конституція передбачала широку демократичність навіть у виборах вищих чинів: «як військові, так і посполиті урядники мають бути обрані вільними голосами, особливо полковники, а після обрання кішників і сотників, розумних радників з кожного полку, послів від Запорозької січі.

Конституція 1710 p. - визначний український народнополітичний документ, у якому знайшли яскраве відображення тогочасні ідеали української нації. У ній відбилися протиріччя між європейською традицією і новітніми на той час ідеалами; протиріччя, які на початок XVIII ст. роздирали Європу на непримиренні ворожі табори, і якими жила на той час Україна. Бо саме через її територію проходила невидима межа між прагненням наших предків до свободи, самостійності - і намаганням сусідів забрати у ясир і уярмити; пролягали кордони поміж світами християнським та мусульманським. Автори Конституції, П. Орлик та козацька старшина, прагнули зв'язати у єдине ціле уривки своєї минувшини та окреслити модель такого суспільства, яке вмістило б головні здобутки нації. Висловлені ідеї є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури та творчого потенціалу. Конституція постала як очеревлена ідея української держави - Гетьманщини і водночас як удосконалення тогочасного розуміння суті держави. Звісно, форма, у якій це все викладено, не позбавлена хиб (точніше особливостей свого часу), але це ж перша українська конституція.

Конституція 1710 р. була не лише емігрантським твором, а й загальноукраїнським політичним актом. Це підтверджують слова самого Пилипа Орлика: "Над цим ми працювали більше місяця. Мої висланці їздили і приїзджали два рази на Україну та з України. Мені це найбільше завдавало праці, бо я мусив зложити цифрами проект для знатної старшини України. П. Войнаровський допомагав мені у цьому". Текст Конституції дійшов до нас у латинській та неповній українській редакціях. Латинська версія повніша за рахунок викладення легенд про походження народів та опису надуживань старшини в Україні. Очевидно, що саме вона й була варіантом тексту, що призначався для міжнародного використання. Проте обидві версії вважають оригінальними.

Складається Конституція із вступу (преамбули) та статей, що об'єднані у 16 розділів. Вже у вступній частині стильовими засобами бароко схематично викладено "Історію Війська Запорозького і всього руського народу", яка сягає часів заснування попередниці Гетьманщини - Київської Русі, а також пояснюються причини, чого Україна розриває з Московщиною і переходить під шведську протекцію. Основний пункт Конституції - проголошення незалежності України від Польщі та Москви. Другим пунктом було закріплення принципів діяльності органів державної влади, скликання Генеральної ради тричі на рік. Конституція також закріплювала панівне становище православ'я у майбутній державі і безпосереднє підпорядкування київської митрополії константинопільському патріарху, підтверджувала традиційний союз з Кримським ханством, передбачала непорушність території та скасовувала утримання компанійських та сердюцьких полків, що фінансувалися самим Гетьманом. Конституція приділяла увагу також становищу міщан, посполитих та козаків - "людей убогих", точно визначаючи різного роду податки та звільнення від них. Конституція обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками може користуватися гетьман, владу якого обмежував Козацький парламент, роблячи з України конституційну державу. Вона, можна сказати, була перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом. За виразом О.Оглоблина, Конституція стала "другою поразкою... гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі". Ця конституція, в якій було поєднано інтереси гетьманату, старшини як провідної верстви України, та Зопоріжжя, як військової сили, "була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом, була вікоповним пам'ятником української державно-політичної думки", - так охарактеризував Бендерську Конституцію О. Оглоблин.

Важливою особливістю, що відрізняла її від звичайних гетьманських статей і робила подібною до пізніх європейських конституцій, було те, що вона укладалася не між гетьманом і монархом (протектором української держави), а між гетьманом та козацтвом, яке виступало від імені всього українського народу. Проте слово "конституція", що вжите у назві, ще не мало такого значення, як сьогодні, а, отже, є помилкою вважати цей документ конституцією у сучасному розумінні.

Конституція Пилипа Орлика містила багато цікавих і прогресивних ідей, була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки. Вона значно випереджає свій час, а також свідчить про глибоко демократичні засади кабінету Пилипа Орлика і про те, якою серйозною фігурою був він сам.

Конституцію складено з цілковитою певністю у швидкому поверненні на Батьківщину, де вона буде мати юридичну силу для всієї України. Тому в момент її укладення, вона уявлялась цілковитою реальністю, а не просто теоретичним проектом, яким стала пізніше, коли повернення в Україну її укладачів стало неможливим. Реальної сили Конституція так і не набула, а тому лишилася в історії як оригінальна правова пам'ятка, своєрідна юридична платформа "мазепинського руху" і, найголовніше, як один із перших конституційних актів в історії Європи, який обґрунтовує можливість існування парламентарної демократичної республіки.

Особливого характеру в останні роки набула проблема української мови. Ця гострота була викликана помилковими догматичними підходами до розвитку національних мов протягом останніх 70-ти років. Відродженню національномовних процесів і національної свідомості сприяють історичні мовні джерела, до яких і відноситься Конституція Пилипа Орлика - своєрідна мовна пам'ятка українського народу. Пам'ятники руйнуються з плином часу, люди вмирають, а письмові джерела лишаються, доповнюються. І саме з них ми черпаємо наші знання, саме вони нагадують нам про наші коріння.

Карл XII підтвердив схвалену конституцію і став гарантом незалежності України.

Шляхи до незалежності і свободи, до політичної самостійності проходять через зростання національної самосвідомості, через усвідомлення кончої необхідності національного відродження народу України, через боротьбу - і самих українців, і представників інших національностей і народностей, які пов'язали свою долю з долею України.

2. Воєнні дії на Правобережній Україні

2.1 Похід Іслам-Герая на Слобідську Україну

Шведсько-українська поразка під Полтавою мала далекосяглі наслідки. Головне було те, що тепер Москва ставала в ряди першорядних європейських держав, виростала на силі не тільки супроти шведів, але й на півдні супроти турків. На Сході Європи політична рівновага рішучо захиталася, але це, звичайно, стало помітне тільки з часом.

Туреччина поки що не розуміла, що загроза вже стоїть перед її власною брамою, і, шукаючи порозуміння з росіянами, підписала ще на початку 1710 р. мировий трактат з Москвою.

Також і Карл XII спочатку не думав про союз з Туреччиною і активні операції на півдні. Не знаючи ще про капітуляцію шведської армії, залишеної в Переволочній під командою генерала Левенгаупта, він думав вертати з нею до Польщі, щоби з'єднатися там з генералом Крассау і Станиславом Лещинським.

Але ці плани виявилися проблематичними і мало здійснимими. Армія Левенгаупта капітулювала в Переволочній, Крассау, і Станислава Лещинського не було вже в Польщі. Виїзд сушею чи морем теж виявився як дуже небезпечний шлях. Поволі шведському королеві ставало ясним, що треба поки що вичікувати сприятливих обставин в Бендерах.

А тим часом великий візир Алі Чорлілі паша обіцяв в імені турецького султана дати Карлу XII п'ятидесяти-тисячну ескорту для перепровадження шведів через польську територію додому. Це навело шведського короля на думку використати своє примусове перебування в Туреччині для того, щоб спонукати Туреччину до війни з Москвою. В основу його планів лягла думка про співпрацю Півночі з Півднем, Швеції з Туреччиною.

В уяві Карла XII турецька армія марширувала до польських кордонів, а шведи виступали одночасно з Померанії, де було зосереджено їх військо, теж до Польщі. Спільні сили турків, шведів, а в центрі поляків і українців мали б бути направлені проти того ж головного ворога, що й раніше, московського царя.

Спочатку здавалося це ніби фантазією, але поволі виявлялося, що деякі можливості для виконання цього плану існують.

Сам Карл XII, не дивлячись на Полтаву, був дуже популярний в турецьких військових колах. Він мав зручних дипломатів, особливо поляка Станислава Понятовського у Царгороді, якому вдалось навіть нав'язати зносини з сералем та прихилити для шведської справи гаремних дам (султанша -- Адока, мати турецького султана, і султанша-фаворитка ставилися з великою симпатією до особи Карла XII).

Тим, чим був Понятовський в Царгороді, був Орлик на Сході. Не стільки його зв'язки з французьким послом Дезаєром, з яким він відбув декілька конференцій в Бендерах в березні 1710 p., скільки стосунки з кримським ханом варті нашої уваги. Тут його дипломатична акція мала безперечний успіх: він не тільки прихилив хана Девлет-Герая, людини дуже впливової на турецькім дворі, до рішучої постави в справі війни з Петром І, але й до союзу з Україною.

Певно Орлик мав нагоду познайомитися з ханом аж тоді, коли той перебував в Бендерах в квітні-травні 1710 р. Листування між ними почалося щойно восени того року. На початку грудня до Криму виїхала надзвичайна українська делегація, в склад якої входили прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Довгополий і генеральний писар Іван Максимович. Місія мала на меті українсько-татарський союз і пройшла успішно. Бо вже 23 січня 1711 р. були підписані «pacta conventa», які встановили союз між козаками і ханом на грунті повної незалежності України, при чім без згоди гетьмана і Війська Запорізького хан не повинен був укладати мир з москалями. Під час війни татари гарантували спокій і безпеку населенню -України. Окремий пункт торкався Слобідської України, яку бралось під охорону, і донських козаків, які мали залежати від українського гетьмана і користуватися тими ж привілеями, що й козаки українські. Тоді ж у січні призначив Орлик постійного свого резидента при татарськім дворі; ім'я його, правда залишилося нам невідомим.

Дуже цікава дипломатична діяльність Орлика на Сході, її експонентом був там генеральний осавул Григорій Герцик. Його, в порозумінню, очевидно, з татарським ханом і за згодою шведського короля, послано було до донців, себто до прихильників Булавина, які заховалися від московської помсти на території Кубанської орди, але, правдоподібно, мали зносини з Військом Донським. З ним нав'язав Герцик тісні стосунки, маючи своїм завданням притягнути їх до шведсько-українсько-татарського союзу. Донські козаки відгукнулися, і на початку липня 1710 р. були їх посланці на аудієнції у шведського короля.

Але тим місія Герцика не обмежилася. Він побував і в кубанського султана (сина кримського хана); йому вдалося нав'язати зносини з казанськими татарами і башкирами. Наслідком його діяльності були також цін₇ ні інформації про перебування значної кількості полонених шведів, непокірних донців та колишніх бунтівників-стрільців в Озові, що залишилися не без впливу на стратегічні плани шведського короля.

В Царгороді не прийшлося поки що виявити якоїсь особливої діяльності. Орлик мав офіціальне запрошення від турецького уряду через бендерського сераскера, але не поїхав до столиці, стриманий шведським королем.

Є відомості, що Запорозьке Військо збиралося вислати делегацію до Царгороду, але чи було вислано, залишається неясним. Дипломатичну роботу тут узяли в свої руки головно поляки: Станислав Понятовський постійно перебував у Царгороді, були нераз тут і київський воєвода Иосиф Потоцький, і граф Тарло.

З поляками, прихильниками Станислава Лещинського, не було згоди. Псували стосунки різні дражливі питання, серед яких особливе значення мала справа державної приналежності Правобережної України.

Кінець-кінцем шведська дипломатія осягла свого. 20 листопада 1710 р. турки виголосили цареві війну. Для Карла XII прийшов час реалізації його стратегічних планів.

Безперечно, він хотів, шляхом співпраці Швеції з Туреччиною, опанувати ситуацію в Польщі і дати, за допомогою турецької-армії (головний чинник), рішаючий бій десь під Києвом.

Щоби здобути для турецької армії терен, була задумана зимова експедиція буджацьких татар, поляків і українців на Правобережну Україну. Також і кримський хан, і його син -- кубанський султан мали увійти на територію Московщини та по можливості вдарити на Вороніж, щоб зруйнувати тут московські верфі і значну флоту; другий повинен був зробити диверсію на Азов.

Перша експедиція Орлика, Потоцького і буджацького султана (так само й кримського хана) мала характер основної операції, дві інші допомогової. Після них приходила черга на турецьку армію, яка мала розвинути операції на звільненій від москалів Правобережній Україні.

Удар в напрямі Києва, Воронежа і Азова полегшував стратегічні завдання і в балтійських провінціях, пробивав шлях для північної шведської армії з Померанії в Польщу, а в Польщі розв'язував руки численним елементам, які орієнтувалися на Станислава Лещинського і яких сили були спаралізовані присутністю москалів і саксонців.

Знову мали наступати проти царя всі чинники Сходу або разом, або один за одним: на півночі шведи, в центрі поляки орієнтації Стан. Лещинського, на півдні турки, татари і сили, що знаходилися безпосередньо в розпорядженні Карла XII: кілька тисяч поляків, 4 тисячі козаків (запорожців) і шведи в невеликім числі, як інструктори і дорадники.

Але того щастя, що в перших роках своєї військової діяльності, Карл XII вже не мав. Не повелися операції, задумані добре, але без спроможності перевести їх в окремих частинах.

Перший виступив у похід татарський хан. Він вийшов з Перекопу десь у середині січня 1711 р. з 50-ти-сячною ордою, дійшов до річки Самари, зайняв тут фортецю Новосергіївську (Вольное) і, не пробуючи навіть взяти в руки другу фортецю -- Новобогородську, рушив просто на Слобідську Україну.

Тут татарське військо не дійшло навіть до Харкова і пішло назад, по дорозі нищачи оселі та беручи людей в полон. Деякий час хан простояв коло Новобогородська й зробив спробу зайняти його штурмом. Не скінчивши облоги, він подався назад, і в кінці березня ми знову бачимо його в Криму.

Майже рівночасно виступила й кубанська орда під проводом султана Іслам-Герая, сина хана. Але вона пройшла мимо Азова і посунулась понад Доном десь до Ізюма, щоби незабаром вернутись з ясирем додому.

Скорий відступ і хана, і його сина пояснюється, може, глибокими снігами, що стомлювали татарську кінноту, а головно тим, що вже наближалася весна, і річки почали виступати з берегів,-- а це було, безперечно, небезпечним для її рухів.

2.2 31 січня 1711 року - початок головної акції на Правобережній Україні

Що до головної акції на Правобережній Україні, то вона почалася в січні 1711 p., коли вийшли з Бендер запорожці з своїм кошовим Костем Гордієнком та обидва провідники, Орлик та Потоцький. Недалеко від Рашкова вони з'єдналися з поляками, які вийшли з Яс, та з буджацько-білгородською ордою під командою султана Мегмет-Герая (другого сина кримського хана). Поляків і запорожців було разом 7 000--8 000; орди було 20 000--30 000.

Біля Рашкова армія перейшла на територію Правобережної України і швидко почала посуватися наперед. В половині лютого вона розташувалася на широкому просторі між Немировом, Брацлавом і Вінницею.

Саме тепер виявилось, що населення поставилось прихильно до нового гетьмана П. Орлика, і майже всі полки Правобережної України, за винятком Білоцерківського, перейшли на його бік. Зате Потоцькому не вдалося перетягти до себе хоч якої частини коронного польського війська. В його планах чималу роль грало зайняття такої важливої фортеці, як Кам'янець на Поділлі, але він під час маршу навіть не спробував зробити експедицію в цім напрямі, -- безперечно, тому, що коронна армія й не думала виступати на боці Потоцького; навпаки, її відділи вели жваву рекогносціровочну акцію проти нього. Щодо татар, то вони поки що трималися пристойно, що в першу чергу треба поставити на конто Орлика, який строго слідкував за тим, щоби не робити кривди населенню.

Нарешті, прийшов час, коли союзники рішили продовжувати операції. Але саме тепер виявилася значна різниця в їх поглядах. Потоцький, в дусі замірів шведського короля, хотів йти шляхом, близьким до самої Польщі, все ще в надії, що відділи коронної армії при його наближенні будуть до нього приєднуватись. Орлик бажав походу в східнім напрямі, аж до берегів Дніпра, щоби розвинути свій успіх серед правобережного козацтва. Молодий султан, здається, ніби погоджувався з Потоцьким, зате його мурзи з міркувань більшої безпеки підтримували плани Орлика.

Кінець-кінцем заміри Орлика і бажання татар переважили. Рішено було йти на схід, в напрямі Дніпра. З цього часу почалося сильне ворогування між польським і українським шефами. Конфлікти бували й раніше, але здебільшого персонального характеру. Тепер перевага Орлика почала непокоїти київського воєводу. Обидва почали скаржитись Карлу XII один на одного. Орлика ображала сваволя Потоцького; Потоцький, з свого боку, вказував на те, що Правобережна Україна завжди належала до Польщі і не повинна перейти в руки козаків.

Наприкінці лютого союзна армія посунулась наперед, спочатку просто на схід, аж до Звенигородки, а пізніше повернула на р. Рось, у північно-західному напрямку. Під Лисянкою прийшло й до першої сутички з ворогом. Метою операції була Біла Церква, найповажніша фортеця Правобережної України. Тут союзники опинились десь біля 18 березня.

Був це досить повільний рух, і пояснюється він і станом шляхів, а головно труднощами з постачанням, які почалися саме в той час, бо раніше армія мала ще свої запаси і не докучала населенню. Тепер Орлик мусів енергійно протестувати проти господарки Потоцького, військо якого, шукаючи за провіантом, грабувало населення.

25 березня почалася облога Білої Церкви. Фортеця була забезпечена всім потрібним для оборони, і хоч мала невеличку залогу, могла довший час триматися, тим-більш, що Орлик не мав потрібної для облоги важкої артилерії (у нього було лише 4--6 гарматок). Місто вдалося скоро зайняти, зате замок тримався далі, хоч і зроблено було спробу штурму спільними силами запорожців і правобережних козаків. З польською і татарською кіннотою тут не було чого робити.

Три дні велася облога фортеці без рішучих наслідків. Ця невелика невдача стала стимулом для татар, щоби зрадити спільне підприємство. Незадоволені строгою контролем, заявляючи раз у раз претензії на ясир та почувши про наближення москалів, вони рішили діяти по своєму, очевидно, побоюючись, що ситуація може стати для них небезпечною, з огляду на пізню пору (це був кінець зими), коли вже починалося топлення снігів і треба було сподіватися значного виливу рік. Білгородська орда, розпустивши свої загони майже до Дніпра, беручи ясир та руйнуючи церкви, пішла просто до Богу. Гетьмана, Потоцького і цілу армію покинуто було на Божу волю.

Наслідком татарської зради було те, що армія Орлика (а вона зросла до 16000 людей) зразу змаліла: правобережне козацтво, що було приєдналося до нового гетьмана, тепер кинулося рятувати своїх близьких від татар, що саме плюндрували села і містечка та брали людей у полон.

Прийшлося кинути облогу Білої Церкви і відтягнути військо до Хвастова. Тепер не лишилося нічого іншого, як вертатись назад, до Дністра. Наприкінці квітня Орлик і запорожці були вже в Бендерах. Майже в той самий час опинився там і Потоцький, який спочатку зробив спробу піти на Волинь

2.3 Рейд Адама Шмігельського через Бранденбурзьку смугу до Польщі

Також і на півночі не було зроблено того, чого сподівався Карл XII від своїх шведських військ. Шведський корпус, що знаходився в Померанії, взагалі не виступив зі свого становища, тільки Адам Шмігельський з своїм польським відділом зробив у червні 1711 р. рейд з Померанії через бранденбурзьку смугу до Польщі.

Він дійшов аж до Торна, воюючи в партизанський спосіб, себто виступаючи проти малих московських команд та обминаючи великі відділи. Ціла експедиція наробила великого галасу, але ні до якого повстання в краю не привела; надто багато було тут московського війська. По кількох днях партизанщини прийшлося йому вертатися назад.

Невдача експедиції на Україну була тяжким ударом і для Карла XII, і для його співробітників. Замість наступу турків на Правобережну Україну і бою десь під Києвом, тепер сам цар з московським військом наближався до кордонів Молдавії, сподіваючись легкої перемоги.

Як відомо, російське військо, дійшовши до Пруга влітку 1711 p., потрапило тут у прикре становище. Турки, татари і союзники поляки і українці (запорожців була тут тільки якась частина) оточили москалів, і Петро І мусів був би капітулювати, як би йому, завдяки зручній дипломатії і значним жертвам, не вдалося відкупитися та, уклавши перемир'я з великим візирем, відступити до власних кордонів.

Орлика не було в турецькому таборі, його затримав шведський король. Також і мирові переговори велися без нього, як він сам свідчить. Баталджі паша здобув для Порти Азова та його округу, вимив від москалів збурення Таганрогу, Кам'янки і фортець, на Самарі, зобов'язав їх не втручатися в польські справи та зректися Запоріжжя і принаймні Правобережної України (справа визволення Лівобережної України залишилася неясною). Шведи не отримали нічого. Туреччина взяла на себе тільки зобов'язання виправити Карла XII через Польщу в його володіння, а цар обіцяв не чинити тому перешкод. Про поляків орієнтації Станислава Лещинського взагалі не було мови.

Тепер турки звернули особливу увагу на українську проблему. П. Орлика запрошено до Царгороду; під його булаву обіцяно було ставити не тільки Правобережну Україну і Запоріжжя, але й Лівобережну Україну.

Але шведський король, зненавидивши візиря, який поспішив укласти мир з царем, вперто намагався затримати своїх союзників при собі.

Українська справа стала тепер об'єктом змагань шведської і турецької дипломатії. Прихильникам миролюбного візира, які хотіли позбутися войовничого короля з його далекосяглими проектами, залежало на тому, щоб відокремити українську справу від шведської (так самo і польську від шведської), і цю політику Баталджі паші підтримував і кримський хан, що й сам ласий був заходити в свої руки запорожців.

3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

3.1 Взаємини Пилипа Орлика з Карлом XII

Щодо зовнішньої політики, то українські землі, віддані за різними угодами й пактами Польщі й Росії, мають відійти до гетьмана. По закінченні війни з Росією всі невільники-українці, що їх тримав Петро в Московії, повинні повернутися додому: Дніпро й грунти Війська Запорозького необхідно, очистити від городків і фортець московських. Орлик і старшина козацька вважали, що Україні потрібні добрі стосунки з Кримом, гетьман-мусить дбати про відновлення, давнього з Кримського державою братерства і, військової колегації і стежити, аби цієї спілки «не порушували свавільні легковажні люди. з нашого боку, які звикли розривати і руйнувати не тільки сусідську згоду та приязнь, а й мирні союзи»

Турки поставили вимогу, щоби Запорозьке Військо йшло до Очакова. Орлик відмовився. Переговори тривали, одначе, далі, і український гетьман вибрався був, після суперечок з Карлом XII, до турецької столиці, але напівдорозі завернув назад, змушений до цього недвозначними погрозами шведського короля. На авансцену висунулося Запорозьке Військо, яке вперте стояло на тім, що мають відбутися переговори з турками.

Кінець кінцем послано до Царгороду козацьку делегацію з детальною інструкцією від Орлика. В склад делегації входили: прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Клим Довгополий, генеральний писар Іван Максимович і генеральний осавул Григорій Герцик. Тут же знаходився кошовий Кость Гордієнко, що заступав окремі інтереси козацького війська низового.

З інструкції Орлика з 3 листопада 1711 р. довідуємось, що делегація мала вимагати від Туреччини звільнення цілої України по обох боках Дніпра від москалів (вони мали зректися України назавжди), причім Порта затверджувала союзний трактат, укладений між Кримом і Військом Запорозьким, та видавала асекураційний документ, подібний до того, який отримав Орлик від шведського короля.

Між новим гетьманом Пилипом Орликом і королем Карлом. Дванадцятим був укладений договір, за яким Україна переходила під шведську протекцію. Проте за Конституцією гетьмани мали міцно стояти за непорушну цілість кордонів України, які були укріплені Богданом Хмельницьким в гетьманську область від Речі Посполитої, і щоб ці межі держави Української не були силоміць змінені будь-якими протекторами,» зокрема і шведським королем?

3.2 Перебування Пилипа Орлика в Європі

З виїздом із Туреччини почався новий період у житті П. Орлика. Уривався зв'язок із батьківщиною, доводилося покинути і ту решту Війська Запорозького, що ще вірно підтримувала його. Запорожці здебільшого верталися на Січ під безпосередню татарську протекцію.

За Орликом потяглися тільки деякі з його ближчих співробітників: Клим Довгополий, Федір Третяк, Мирович, Нахимоський та Григорій Герцик із своїми двома братами, Іваном і Атанасом. Інші скористали з царської амністії, щоби повернутися на Лівобережну Україну, серед них Горленко і Максимович.

Український гетьман їхав до невідомої країни і на незнане будуче. З ним була його численна родина: дружина Анна, сини Григорій, Михайло і Яків (останній народився в Бендерах і мав хрещеним батьком Карла XII) та дочки Настя, Варвара і Марта (нар. в Бендерах).

Подорож почалася зараз же по від'їзді шведського короля, їхали майже тим самим шляхом, що й Карл ХІТ з своїм оточенням: через Угорщину до Відня, з Відня до Штралзунду. В Штралзунді Орлик перебував недовго з огляду на облогу фортеці. Українських емігрантів поміщено на острові Рюгені, де в Орликів народилася ще дочка Марія, а потім відправлено в саму Швецію. Гетьман отримав помешкання в Кристіянстаді і залишився тут на довший час.

В Кристіянстаді довелося Орликові пережити дуже тяжкі часи, його матеріальне положення стало зовсім невідрадне. Вже в дорозі бракувало йому грошей, а під час перебування в Швеції чуємо від нього «про крайню розпуку, яка готова привести мене до смерти, бо я знищений цілком, від голови до ніг». Призначена йому шведським королем щорічна пенсія, в 13000 срібних талярів, які скоро були замінені обезціненими асигнаціями, ніяк не вистачала, бо треба було утримати родину, своїх співробітників і службу. Іноді, як каже гетьман, не було за що купити «ні хліба, ні дров, ні світла». Прийшлося заставляти державні клейноди і решту власних дорогоцінностей.

Гетьман думав поліпшити своє становище, вимагаючи від шведського уряду повороту тої позики в 60 000 талярів, яку затягнув було Карл XII з державних фондів України під час перебування в Будищах. Але успіху не мав. На цей фонд разом з іншими претензіями заявила своє право пані Войнаровська, яка, втративши чоловіка, що його москалі підступно захопили в Гамбурзі (1716), теж приїхала до Швеції. З нею родина Орликів мала увесь час прикрі непорозуміння і сварки.

А тут ще підростали діти і треба було про них турбуватися. З особливим жалем, з болем у серці зверталася дружина гетьмана Анна в 1717 р. до шведського канцлера фон Мюллерна з проханням про інтервенцію перед Карлом XII, вказуючи на те, що її старша донька панна на виданню, але без посагу, а тому і без женихів. Повнолітньою буде скоро і друга донька і опиниться в тім же положенню, що й перша. Два старші сини теж вимагають відповідної «едукації». Хоч від короля і здобуто дозвіл на прийняття їх в Упсальську Академію, то нема засобів, щоб їх там утримувати. Спроба позичити на це грошей у купців не повелася, і сини знаходяться поки що вдома. А що буде з малими дітьми, що саме тепер підростають?!

В таких обставинах тяжко було провадити політичну працю. Та й взагалі не було чого робити. Це була доба сепаратних переговорів Карла XII з царем, під час яких російські дипломати і чути не хотіли про Орлика, хіба що подавали надію на можливість амністії.