Вплив революційних подій на розвиток української літератури і видавничої справи (1917-1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Загальною закономірністю суспільного розвитку є тісний взаємозв'язок основних сфер життя суспільства - економіки, політики, культури. Що стосується основної парадигми української культури ХХ ст., при цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. У радянський період українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії.

Кожна національна культура - культура суспільна, тобто культура точно означеної людської спільноти; це групова культура, проте водночас індивідуальна в тому розумінні, що відрізняється у своїй конкретності від інших національних культур. Для нас ця проблема важлива тим, що саме культура українського народу, котра виростала і формувалася на основі інших культур, остаточно сформувалась як самобутня національна культура.

Проте, революційні події істотно вплинули на зміст літературно-мистецького життя в Україні. Діяльність щодо відродження української культури розпочала ще Центральна Рада, однак через непевність ситуації, короткий термін існування УЦР ці спроби не дали бажаних результатів.

В умовах непу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.

Загальні тенденції суспільного та культурного розвитку України

Перша світова війна загострила політичні та національні суперечності російської імперії, активізувала визвольний рух поневолених народів проти самодержавства. Під тиском народних мас 2 березня 1917 p. зрікся престолу цар Микола II. Припинила своє існування царська монархія. Другого дня думські лідери створили Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим. На місцях створювалися громадські комітети. Революція в Росії вплинула на національно-політичне життя в Україні. Вийшли з підпілля і почали діяти українські політичні партії лівого спрямування, відродилася “Просвіта”. 17 березня 1917 p. у Києві зібрався український національний конгрес за участю тисячі представників українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій, на якому було утворено революційний український парламент - Центральну Раду, яку очолив М. Грушевський. Генеральним секретарем її став відомий письменник В. Вінниченко. Четвертим універсалом Центральної Ради від 22 січня 1918 p. було проголошено самостійність Української Народної Республіки, яку визнали держави Антанти. У квітні 1918 p. відбувся державний переворот, в результаті якого в Україні було встановлено гетьманат. Українську державу очолив П. Скоропадський. Під тиском зовнішніх і внутрішніх подій у листопаді 1918 p. гетьман П. Скоропадський відмовився від влади. Нову владу очолила директорія УHP, яка рішенням Трудового конгресу проголосила 22 січня 1919 p. “Акт соборності України”, тобто об'єднання Української Народної Республіки із Західноукраїнською Народною Республікою. Посилилась агресія більшовиків та інших військових формувань проти молодої української держави. Директорія змушена була залишити Київ, але вже влітку 1919 p. українські війська відбили його у більшовиків, проте ненадовго. Під тиском білогвардійських сил генерала Денікіна українські війська змушені були відступити. Весною 1920 p. на підставі договору з Польщею відбувся похід зведених польсько-українських армій на Київ, який завершився поразкою. На території України більшовики проголосили Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Польща в 1920 p. підписала з Москвою Ризький договір, за яким відбувся поділ українських земель - Галичина, Волинь, Полісся і Підляшшя відійшли до Польщі, Буковина і Бессарабія до Румунії, а Закарпаття - до Чехословаччини. Така політична обстановка створилася в Україні після жовтневої революції 1917 p.

Етнічні складники формування української культури.

На формування української культури вплинуло дві групи культуротворчих елементів. Першу з них творять ті етнічні складники, злиття яких дало основу нашій культурі, а ними були: доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов'янські, балканські, іранські та алтайські народності. Другу групу становлять античні, давньогерманські, візантійські і західноєвропейські складники. Ці чотири ланки утворюють культурні епохи, що пережила українська культура у своєму розвитку. Також на формування української культури вплинули інші історично-географічні чинники, а саме: територія, раса, економічні умови, міграційні рухи.

Вплив політичних чинників на розвиток української культури.

Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева революція і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917-1920 рр.

В українській культурі 1917-1920 рр. було, звісно, чимало проблем і труднощів, а то й гірких сторінок. Особливо це стосується тих пір, коли гору в Україні брали іноземні, антиукраїнські сили. Мабуть, найбільшої шкоди розвиткові національного відродження завдали російські білогвардійці та більшовики. В. Чумак, відомий український поет, у 1919 р. був розстріляний денікінцями. Поет Г. Чупринка в 1921 р. був убитий більшовиками. Чимало відомих діячів науки, літератури, мистецтва, освіти, церкви, які не сприйняли радянсько-більшовицького режиму, опинилися за межами України, на еміграції. Нова влада, керуючись горезвісним принципом класовості та партійності, оголошувала шкідливим і антинародним усе, що не відповідало цим вимогам. Робився максимум того, аби знищити все національне самобутнє, щоб до краю деформувати українську ментальність.

На початку ХХ століття на політичній арені України з'являються постаті неординарні: видатного вченого-історика Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Володимира Вінниченка, Богдана Лепкого та інших. Починається новий виток розвитку української державності, нове відродження української нації. Утворюється УНР. Але після жовтневого перевороту 1917 року, скинувши одних великодержавних шовіністів, до влади приходять не “гірші” шовіністи з неменшими імперськими замашками, яким не сподобалося, що Україна опинилася поза їх контролем.

Розвиток української культури ХХ в. можна охарактеризувати як період її національно-державного відродження, початий демократичними перетвореннями з 1917 р. Незважаючи на всі безладдя, пов'язані зі зміною політичних режимів, які встановлювалися в Україні, культурне життя продовжувало розвиватися. Широкий розмах набуло створення нових суспільних культурно-творчих організацій і об'єднань, які згуртували навколо себе значні кадри української інтелігенції. Відмітною рисою того часу стало відкриття українських шкіл.

Молоді поети й письменники групувалися навколо численних літературних студій та гуртків, редакцій газет і журналів, літературних альманахів. Поезія Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українки - той ґрунт, на якому сформувалися П. Тичина, В. Чумак, В. Сосюра, М. Рильський та інші. Видними добутками української літератури стали збірники віршів “Плуг” і “Сонячні кларнети” П. Тичини, “Червоний заспів” В. Чумака, “Червона зима” В. Сосюри. Користувалися популярністю прозаїчні добутки С. Васильченко А. Головко, П. Панча, О. Вишні, С. Пилипенко та інших.

Гостра класова боротьба породила різні ідейні платформи в літературі й мистецтві, розповсюдженою стає течія “модерністського символістського напрямку”. Головним ворогом мистецтва представники цієї течії вважали реалізм. З помітних представників цієї течії можна назвати М. Семенко, Г. Коляду, Г. Шкурупія, Д.Бузька та інші.

“Культурна революція” як одна з ознак розвитку духовного життя суспільства

Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа “культурною революцією”. У короткий строк планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва. Набираюча силу тоталітарна держава не була зацікавлена в докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвищенні їхнього культурного рівня. Системі, що формувалася, потрібні були виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Характерними рисами духовного життя суспільства в цей час стали, з одного боку новаторство і пошук, ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і продукування культури, а з іншого - форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури. Для подальшого розвитку духовного життя суспільства принципове значення мала ліквідація неписьменності. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову “Про боротьбу з неписьменністю”, згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. Складні й неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі та мистецтві. Художнє осмислення суспільних процесів помітно впливало на їх перебіг. З одного боку, під гаслом демократії народ у пориві революційного романтизму і віри у світлі ідеали долав складнощі відбудовчого періоду, закладав фундамент індустріального прориву. З іншого - поступове, але нестримне вихолощення змісту демократичних гасел та принципів, широкий наступ на права людини, утвердження людожерської системи тоталітаризму. Цей клубок протиріч позначився як на змісті й формі мистецьких творів, так і на всьому творчому процесі.

Трагічний розкол суспільства, зумовлений революційними подіями 1917-1920 pp., призвів до поляризації мистецького життя. У літературі на початку 20-х років чітко окреслилося дві позиції - радикальна та помірковано-консервативна. Перша постала на ґрунті синтезу модерністських впливів європейської культури та соціального замовлення новоствореної пролетарської держави і була націлена на пошук нових форм та засобів самовираження та світосприйняття. Друга, формуючи нове бачення світу, прагнула не втрачати професійних висот та мистецьких надбань попередніх поколінь. Її прибічники наполягали на необхідності базувати новітній літературний процес на творчому переосмисленні національних традицій та класичних зразків світової культури.

Політичне розмежування серед творчої інтелігенції, яке спостерігалося й до жовтня, після революції ще виразніше поглибилось. У середовищі літераторів-модерністів поширюється імітація ідейної “незалежності”. Численні гуртки і товариства на весь голос заявляють про своє лідерство в мистецькому процесі. Претензійність, прагнення бути ні на кого не схожим відбивалося вже в самих назвах окремих об'єднань і течій - “нічевоки”, “біокосміти”, “фуїсти”, “ліміністи” тощо. Незадовго до революції пішли з життя такі непересічні особистості, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, завершували свій творчий шлях І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, а В. Стефаник, О. Кобилянська та М. Черемшина жили в Західній Україні і були позбавлені можливості брати участь у літературному процесі Східної України. Місію літературного служіння народові в роки національно-визвольних змагань взяли на себе письменники молодшого покоління, які почали свій творчий шлях незадовго до повалення самодержавства. По-різному сприймали нову суспільно-політичну ситуацію старші українські літератори С. Васильченко, А. Кримський, М. Чернявський, Я. Мамонтов та ін. Загалом ці письменники досить швидко стали на шлях революційних перетворень. Принциповою тезою, що постала перед митцями нової літератури, стало питання про збереження традицій класичної спадщини.

Становлення української радянської літератури відбувалось у напруженій боротьбі з різноманітними літературними групами й течіями, що в пореволюційний час з'являлися, як гриби після дощу, і претендували на гегемонію в літературі. Серйозним гальмом в об'єднанні письменницьких організацій були політичні й естетичні пролеткультівські настанови. Згодом вони почали домагатись “автономії” від держави, проте більше шкодили справі культурного будівництва, ніж допомагали. Відмежування культури від “буржуазного” суспільства на практиці було ігноруванням кращих традицій минулого, що стало грубою помилкою. Звільняючись від впливу модерністично-декадентських течій, українські письменники вже в роки громадянської війни дали зразки справжньої поезії, зокрема “На майдані”, “Псалом залізу”, “Сійте”, “Як упав же він” П. Тичини, “Удари молота і серця”, “Червоні зорі” В. Еллана-Блакитного, “Світло зі Сходу”, “Гудок” М. Терещенка, “Мої коломийки” І. Кулика та ін. На той час ці твори справляли великий вплив на широкий загал в Україні. Із переходом до мирного будівництва посилився бурхливий розвиток української літератури. З'явилися сотні нових творців: А. Головко, П. Панч, М. Ірчан, І. Дніпровський, І. Кириленко, П. Усенко, Олесь Досвітний, І. Микитенко, М. Бажан, О. Копиленко, Ю. Яновський, Ю. Смолич, О. Довженко, Остап Вишня, Є. Плужник, С. Скляренко та ін. Розкривається талант письменників, що прийшли в літературу незадовго до революції або в роки громадянської війни. Центрами літературно-мистецького життя стають клуби, сільбуди, бібліотеки, редакції газет і журналів, професійні спілки. З'являються літературні, драматичні, музичні гуртки. Створюються і професійні літературні та мистецькі об'єднання, зокрема спілка селянських письменників “Плуг”, яка ставила за мету, “грунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей”, а також спілка пролетарських письменників “Гарт”. На початку 20-х років на західноукраїнських землях також активізується літературне життя.

Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В. Вінниченка, С. Черкасенка, Т. Шаповала, Д. Донцова, М. Садовського, О. Олеся). Твори письменників-емігрантів донедавна замовчувалися або спотворювалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних. У свою чергу стара інтеліґенція, в тому числі і художня, не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом. Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтеліґенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.

Політика українізації

Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти: 1) українізація як така; 2) створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин. Українізація дала позитивні результати.

Пролеткультівство, неоромантизм, футуризм, символізм - загальні характеристики та вплив на розвиток української літератури

українська культура література революція

Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення “лабораторним шляхом” “чисто пролетарської культури”, яка відповідала б “пролетарській психіці”. В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Іогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали проти насильної русифікації.

На початку 20-х років непівський плюралізм став своєрідною економічною основою творчого багатоголосся та сприяв зростанню активності українських літераторів. У цей час помітно розширилася стильова палітра. Ще на початку XX ст. як альтернатива народницькому реалізмові й натуралізмові в українській літературі з'явилася неоромантична течія. Їй були притаманні особистісна інтерпретація дійсності й акцентування вольового діяльного начала в людині. Драматичні події 1917-1920 рр. стимулювали появу нової модифікації неоромантизму - пролетарського, або ж революційного романтизму. Цей художній стиль та зумовлене ним своєрідне світобачення були притаманні творам В. Блакитного, Г. Михайличенка, В. Сосюри, В. Чумака. Будучи своєрідним синтезом емоційно забарвлених імпресіонізму, символізму, експресіонізму та імажинізму, революційний романтизм в основу своєї світоглядної концепції поклав ідею провідної ролі пролетаріату в боротьбі людства за визволення з-під влади капіталу. Український варіант революційного романтизму в літературі мав свої особливості. Він органічно поєднував ідею соціального визволення з національним, а світова революція інтерпретувалася як засіб повернення України до світової спільноти як рівноправного партнера.

Зумовлена непом на початку 20-х років атмосфера плюралізму відкрила простір для творчого пошуку молодому поколінню письменників. Новітні тенденції розвитку європейської літератури відбивав футуризм. Найяскравішим його представником в Україні був М. Семенко. Свою творчість він розпочав з традиційних романтичних віршів, що друкувалися в “Українській хаті”. Невдовзі став автором програмного маніфесту “Кверо-футуризм”. Принциповими тезами нової концепції були проголошення модерну основним мистецьким критерієм; заперечення будь-яких культів і канонів у мистецтві (критика не лише хуторянства, провінційності, а й “культу Т. Шевченка”); декларування творчим орієнтиром невпинної та динамічної “краси пошуку”. Післяреволюційна доба позначилася на розвитку національного футуризму. У контексті “соціального замовлення” постає революційний футуризм, якому притаманні наступальність, агітаційність, плакатність, публіцистичність, що суттєво потіснили характерні для стилю ліричність, інтелектуальність та психологізм.

Активне експериментування та пошук нових форм самовираження, а також традиційний для української культури бароковий стиль сприяли зростанню на українському ґрунті символізму. Вслід за старшим поколінням поетів-символістів (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка), дедалі впевненіше заявляє про себе молода плеяда його прихильників (М. Філянський, О. Кобилянський, Д. Загул, А. Савченко, М. Терещенко). Вітчизняний символізм органічно поєднував тяжіння за змістом і формою до нових зразків європейської літератури зі збереженням кращих традицій українського бароко; глибоке та поліфонічне філософське звучання; містичне, лірико-споглядальне, відірване від життя світобачення.

Орієнтація на зображення у творах масштабних суспільних змін схилило групу київських письменників до переосмислення класичної культурної спадщини та використання її канонів у власній творчості. До групи “неокласиків” (саме таку назву отримали представники цього напряму) належали М. Зеров, О. Бургардт, М. Драй-Хмара, Ю. Клен, М. Рильський, П. Филипович. Вони орієнтувалися на кращі зразки європейської класики, дбаючи про збереження, використання та розвиток української літературної традиції, виявляючи високу вимогливість до гармонійної завершеності вірша.

Неокласики виступали проти низькопробної революційно-масової літератури, гостро критикували програмні тези “Пролеткульту”, стверджуючи, що пролеткультівські гасла масовості та пролетаризації спричиняють катастрофічне зниження естетичного рівня творів.

Розвиток видавничої справи та друкарство книг

До значних досягнень відродження національної культури належить швидкий розвиток видавничої справи, насамперед друкування шкільних підручників, їх видавали Товариство шкільної освіти в Києві, “Українська школа”, якими керували С. Русова та С. Черкасенко. Відновили роботу видавництва “Вік” і “Час” у Києві. Чимало книжок виходило в кооперативних товариствах у Харкові, Полтаві, Катеринославі. Швидко відбувався процес становлення української преси. Першим офіційним україномовним органом стали “Вісті Київського Губернського Виконавчого Комітету”; згодом почали виходити “Вісті Української Центральної Ради”, “Вісник Генерального Секретаріату УHP”. Крім того, українською мовою виходили газети “Нова Рада”, “Робітнича газета”, “Народна воля”; відновилося видання “Літературного наукового вісника” за редакцією М. Грушевського та історичного журналу “Україна”; виходили часописи “Книгар”, “Шлях”, “Театральні вісті”, студентський орган “Стерно”. Для учнів середніх шкіл видавався “Каменяр”, для молоді - “Юнак”, для жінок - “Жіночий вісник”, для військових - “Українська військова справа”. Названа періодика переважно видавалась у Києві. Усього в 1917 p. українською мовою виходило 63 періодичних видання. Якщо в 1917 р. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 р. - 1084.

Розгортання культурного будівництва, посилення культурно-освітньої роботи зумовили зростання попиту на книгу. У республіці діяли створені ще в роки громадянської війни видавництва, серед яких найбільшим було Всеукраїнське державне видавництво з його розгалуженою мережею в губернських і навіть деяких повітових містах. У ньому зосереджувалось видання підручників для всіх типів шкіл, наукової, художньої та іншої літератури. З кожним роком збільшувались обсяги видання книг та їх тиражі.

 Розвивалася літературна й художня критика (В. Горленко, М. Вороний, М. Євшан). Одне за іншим з'являлися літературні видання. Незміцніла ще українська преса велике значення надавала літературно-художнім публікаціям. Відбувався активний процес формування української національної інтелігенції - як художньої, так і наукової.

Особливо разючим були успіхи української преси та друкарства. Упродовж 1917 року виникло 78 видавництв; в 1918 році - їх налічувалося вже 104; приватні, кооперативні, при “Просвітах” і громадських організаціях. Серед них: “Час”, “Століття”, “Дзвін”, “Криниця”, “Вернигора”, “Сяйво”, “Друкар”, “Союз” (Харків), “Сівач” (Черкаси), “Промінь” (Сміла), “Рух” (Вовча), “Народний прапор” (Одеса), “Селянська самоосвіта” (Одеса). Характерно, що видавничі центри виникали по всій Україні (1918 році їх було в Києві 40, Катеринославі - 6, Одесі - 5 і т.д.); діяло навіть українське видавництво при Кубанському центрі в Екатеринодарі. У 1918 році створено “Українську видавничу кооперативну спілку” (Книгоспилка), “Дніпроспілка”, “Українська школа”. Одним з найбільшим було видавництво “Дністер” у Кам'янець-Подільському (це місто на Поділлі стало значним видавничим центром, оскільки у 1919-1920 роках там були розташовані урядові заклади УНР). Динаміка випуску українських книг по назвах досить красномовна: 1917 рік - 474; 1918 рік - 1084; 1919 рік - 665. Хоча того ж 1919 р. створюється Державне Видавництво України в Харкові.

Відмінною рисою цих років стала активізація української преси: газети видавалися не тільки в губернських центрах, але й у повітових центрах. Новим для України явищем був вихід (переважно на Поділля) офіційних урядових видань: “Вісті” з “Української Центральної Ради”, потім “Вісник Генерального Секретаріату “Української Народної Республіки”, вісники міністерств і так далі, а також педагогічних, шкільних, дитячих, студентських журналів. З культурологічних і літературно-художніх видань слід зазначити щоквартальні видання з історії, літератури, культури й мистецтва “Наше минуле” (Київ, 1918-1919 роки) за редакцією В. Корольова-Старого, пізніше М. Зерова, “Літературно-критичний альманах” (1918 р.), у якому брали участь переважно символісти П. Савченко, Я. Савченко, Д. Загул, О. Слисаренко, “Шлях” (1917-1918 роки) за редакцією Н. Шаповала та А. Мицюка. Усього в Україні у 1917 році діяло 106 друкованих видань, а у 1918 році їх було вже 212.

Заключення

Отже, після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 20-і роки - один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, була вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет, як висловився історик О.Субтельний, “багатогранний спалах творчої енергії”. Цей факт визнається не тільки прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася.

Проте саме в цей період закладені основи “українського Відродження” - сплеску української культури 20-х рр. ХХ століття. Найбільше культурних здобутків зафіксовано в часи Української Держави П. Скоропадського.

Багато з цих здобутків було втрачено в період Директорії УНР та більшовицької диктатури, коли українська культура зазнала непоправної руйнації.

Головними напрямками розвитку української культури були такі:

виникнення нових мистецьких стилів та напрямів - переважно модерністського спрямування;

посилення впливу діячів культури на населення;

відхід великої кількості митців від засад реалізму (цей процес був характерним для всього європейського мистецтва початку ХХ століття).

Позитивно на розвиток культури вплинуло скасування цензури царських часів (щоправда, з приходом більшовиків цензура відродилася).

Чинники, що гальмували розвиток культури в Україні:

класове та національне протистояння в ході революції;

надмірна політизація суспільного життя;

фізичне знищення діячів культури та матеріальних цінностей;

масова еміграція інтелігенції;

часті зміни політичних курсів на різних етапах революції.

Отже, складні й неоднозначні соціальні, економічні та політичні процеси, пов'язані з поваленням царизму, більшовицьким переворотом, розгортанням українських визвольних змагань, створили значний вплив на культурне життя тогочасного суспільства. Без перебільшення можна сказати, що особливо плідними з цього погляду були роки української революції та боротьби за збереження української державності.

Список використаної літератури

Грушевський М. С. 'Нарис історії українського народу. - К.:Либідь, 1991.

Iсторiя української лiтератури ХХ століття - У двох книгах. /за ред. В. Г. Дончика. - К.:Либiдь, 1994.

Iсторiя української культури /За загал. ред. I. Крип'якевича.- К.:Либiдь, 1994.

Ковальчук О. В. Українське народознавство. - К.:Освiта, 1992.

Енциклопедія українознавства. - Т. 2. - Львів. - 1993.

Размещено на Allbest.ru