Деякі питання української історії

Деякі питання української історії

1. Передумови та тенденції консолідації української нації у складі Російської ї імперії

Об'єднання в єдиному цілісному масиві абсолютної більшості українських земель -- Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя і Півдня -- сприяло відтворенню територіальної єдності укр. земель, що було важливою умовою становлення української нації. Водночас розклад замкнутого натурального і прихід замість нього товарно-грошового, капіталістичного господарства -- будівництво капіталістичних підприємств, розвиток залізничного та водного транспорту, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, міст, поглиблення суспільного поділу праці, господарська спеціалізація районів, посилення рухомості населення -- зумовлювали розширення економічних зв'язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення, відбувалися зміни в його соціальному складі і територіальному розміщенні. Зокрема зростала чисельність населення. Населення України, що входила до складу Росії, зросло з 13,5 млн. чол. у 1858 р. до 23,4 млн. чол. у 1897 р. Розклад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства, робили їх більш рухливими, мобільними, ближче між собою зв'язаними й взаємозалежними, що певною мірою сприяло консолідації української нації. Але на шляху цієї консолідації траплялися й різні перешкоди.

В кожній нації видатну роль відіграє верхівка, еліта суспільства. В Україні після ліквідації царизмом Української козацької держави і юридичного зрівняння українських козацьких старшин з російським дворянством українська верхівка, українські поміщики, які виросли з козацьких старшин, протягом XIX ст. у своїй більшості відмовилися від ідеї української державності, від рідної мови сприйняли самодержавно-монархічну російську ідеологію, відірвались від свого народу. Український народ залишився без своєї еліти. Тільки тонкий прошарок демократичної інтелігенції став відроджувати національну самосвідомість українського народу.

2. Процес консолідації української нації у складі Австро-Угорщини

Західноукраїнські землі -- Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття -- були включені до складу Австрійської монархії і, отже, відірвані державним кордоном від природного центру українського народу--Наддніпрянської України. Наприкінці XIX ст. українська етнічна територія мала приблизна 850 тис. км , із яких 9 перебувало під владою Російської імперії, інші -- Австро-Угорської.

Будівництво капіталістичних підприємств, розвиток залізничного та водного транспорту, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, міст, поглиблення суспільного поділу праці, господарська спеціалізація районів, посилення рухомості населення -- зумовлювали розширення економічних зв'язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Хоч східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття перебували під владою Австро-Угорської монархії й залишалися відірваними від Наддніпрянської України, що негативно відбивалося на процесі формування української нації, в цілому розвиток капіталізму і створювана на його основі спільність економічного життя позитивно впливали на формування територіальної єдності і нації взагалі. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення, відбувалися зміни в його соціальному складі і територіальному розміщенні. На західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, з кінця 50-х до кінця 90-х років XIX ст. населення збільшилося з 3,9 млн. до 5,9 млн. чол., причому третина з них становили українці. Розклад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства, робили їх більш рухливими, мобільними, ближче між собою зв'язаними й взаємозалежними, що певною мірою сприяло консолідації української нації. Але на шляху цієї консолідації траплялися й різні перешкоди. Відсутність української держави, наявність російсько-австрійського кордону, що роз'єднував дві частини української території, гнобительська політика урядів царської Росії й цісарської Австро-Угорщини, денаціоналізація української еліти певною мірою ускладнювали і гальмували процес формування й консолідації української нації.

4. Суспільно-політична та національна проблематика в програмах політичних партій підавстрійської України

Кінець XIX ст. став переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає у широкі маси. На історичну арену виходить нове, енергійніше покоління діячів, яке висуває вимогу повної незалежності України. Перші українські політичні партії з'явилися в Галичині. В жовтні 1890р. у Львові було створено Русько-українську радикальну партію (РУРП). Ініціаторами її створення стали І. Франко і М. Павлик. Під впливом М. Драгоманова вони перейшли на позиції «наукового соціалізму». У1895 р. до програми було включено положення, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної української держави, а в найближчій перспективі -- у межах повністю автономної провінції Австрійської імперії. Окрім цих положень, у програмі ставились вимоги передачі селянам якомога більше землі. Партія видавала для селян газети «Хлібороб» і «Громада». Для пропаганди програмних положень було підготовлено серію брошур під загальною назвою «Радикальна тактика» (І. Франко). Значну увагу партія приділяла пропаганді своїх ідей у селянських масах через різноманітні установи, організації. Незважаючи на наполегливу працю, партія не здобула широкої підтримки. Проти неї було налаштоване Духовенство, яке заблокувало партії доступ до селянства. Соціалістичні ідеї не мали підтримки і через малочисельність українського пролетаріату. У 1899 р. з'являється Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку заснували М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський. Вона була створена з метою відстоювання інтересів українського робітництва. У національному питанні виступала поборником політичної незалежності України. У 1899 р. утворилась і Українська Національно-демократична партія (УНДП), яка стала наймасовішою і найвпливовішою партією, її засновниками були оновлені народовці і частина радикалів. Найвизначнішими діячами партії стали Є. Левицький, В. Охримович, М. Грушевський і І. Франко. У своїй програмі УНДП проголосила довготривалою метою національну незалежність України. В інших питаннях це була типова ліберальна партія, яка прагнула уникати гострих соціальних питань. Своєю поміркованістю і народовською тактикою вона завоювала прихильність більшої частини населення. Під її впливом знаходилась «Просвіта» та інші організації й установи. Цього ж 1899 р. окремі представники духовенства утворили Католицько-руський союз. Але, будучи клерикально-консервативною, партія не знайшла широкої підтримки навіть серед священиків.

Із зростанням організаційної і політичної сили українофілів у Галичині слабнув вплив русофілів, які здавали свої позиції як на організаційному, так і на політичному рівнях. Зокрема, «Просвіта» по Галичині мала 900 відділень, аналогічна русофільська організація -- лише 106. У виборах 1913 р. до галицького сейму було обрано 30 українофілів і лише 1 москвофіл.

5. Суспільно-політичні та національні питання в програмах загальноросійських політичних партій

Загострення в Росії наприкінці XIX -- на початку XX ст. класових суперечностей, вихід на політичну арену пролетаріату, піднесення селянської боротьби, активізація ліберального руху -- все це сприяло консолідації суспільних сил та їх розмежуванню. На цій основі порівняно швидко й інтенсивно формувалися політичні партії, які відображали інтереси й ідеологію певних суспільних класів і соціальних верств. Першою оформилася партія пролетаріату -- Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). Створення РСДРП було проголошено на І з'їзді соціал-демократичних організацій у Мінську в 1898 р. Після І з'їзду РСДРП «Союзи боротьби за визволення робітничого класу», в тому числі Київський і Катеринославський, стали комітетами РСДРП. Виникли комітети РСДРП, що об'єднували всі соціал-демократичні гуртки і групи в межах даного міста, і в Одесі (восени 1898 p.), Харкові (весною 1899 р.), Миколаєві (восени 1899 р.) та в інших містах. Велику роль у фактичному створенні революційної партії відіграла загальноросійська газета «Искра», яка почала виходити в 1900 р. в Лейпцігу. а сторінках «Искры» висвітлювалось життя трудящих України. II з'їзд РСДРП працював з 17 липня по 10 серпня 1903 р. спочатку в Брюсселі, а потім у Лондоні. II з'їзд РСДРП прийняв програму, розроблену редакцією «Искры». У програмі своїм найближчим політичним завданням РСДРП ставила повалення царського самодержавства і заміну його демократичною республікою, конституція якої забезпечувала б самодержавство народу, тобто зосередження всієї верховної влади в руках законодавчих зборів, що складені з представників народу і утворюють одну палату. Ставилися вимоги загального, рівного і прямого виборчого права, широкого місцевого самоврядування, недоторканості особи і житла, необмеженості свободи совісті, слова, друку, зборів, страйків і спілок, знищення станів і повної рівноправності громадян та ін. На II з'їзді відбувся розкол РСДРП на дві фракції: більшовиків і меншовиків. Причинами розколу були незгоди в організаційних питаннях. Наприкінці 1901 -- на початку 1902 рр. у Росії внаслідок об'єднання різних народницьких гуртків і груп створилася партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка вважала себе виразником інтересів трудового народу. У 1901--1905 рр. вона нелегально видавала газету «Революционная Россия» і журнал «Вестник русской революции». Керівниками есерів були В. Чернов, Н. Авксентьев, Г. Гершуні, К. Брешко-Брешковська та ін. Есери ставили за мету повалення царського самодержавства, встановлення республіки, демократизації суспільного й державного ладу, соціалізації землі.

6. Політичні партії східної України та їх підходи до суспільно-політичної і національної проблематики

Піднесення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях до рівня політичного, коли виникали політичні партії, надихнули східноукраїнських громадських діячів. Найбільш активною виявилася молодь. У 1897 р. вони створили безпартійну організацію - ЗУБО, а також революційну українську партію - РУП. Програмним документом РУП стала брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Головним гаслом Міхновського була: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж по Кавказ.» На початку 20 ст. РУП набирала сили, стала уособленням процесу політизації національного руху. РУП видавала газету «Гасло», перший номер якої побачив світ 1 березня 1902 р. В 1902 р. Міхновський вийшов з партії й створив нову політичну організацію - Українську народну партію (УНП). У 1903 р. стався другий розкол РУП. Від неї відмежувалася група Богдана Ярошевського, яка створила Українську соціалістичну партію. Під час спроби провести свій другий з'їзд (грудень 1904) РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом Мар'яна Меленевського та Олександра Скорописа-Йолтуховського на початку 1905 р. утворила Український соціал-демократичний союз - «Спілку», яка пішла хибним шляхом, влившись у загальноросійську РСДРП. Інша, до керівного ядра якої належали Микола Порш, Симон Петлюра, Володимир Винниченко в грудні 1905 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У 1904 р. на базі ЗУБО утворилася Українська демократична партія (УДП). Серед її членів були видатні письменники й критики (Борис Грінченко, Сергій Єфремов), меценат Євген Чикаленко. Восени 1905 р. зі складу УДП вийшла група на чолі з Борисом Грінченком і Сергієм Єфремовим, яка утворила Українську радикальну партію. Однак її самостійне існування тривало недовго. Наприкінці 1905 р. вона об'єдналася з демократами в Українську радикально-демократичну партію (УРДП).

7. Україна і революція 1905-07 рр.

Соціальна і національна напруженість у суспільстві вилилася в Росії в революцію 1905--1907 рр., яка почалася після розстрілу у Петербурзі 9 січня 1905 р. робітничої демонстрації. Революційні виступи в Україні набули масового характеру. Вже на початку революції, в січні--березні 1905 р., страйкувало 170 тис. робітників усіх губерній України. Влітку 1905 р. селянський рух охопив половину повітів. Почалися виступи в армії. У червні 1905 р. почалося повстання на броненосці «Потьомкін», яке очолили українці Григорій Вакуленчук (загинув на самому початку повстання) та Афанасій Матюшенко. Через два тижні плавання Чорним морем броненосець із закінченням запасу палива і води змушений був здатися у румунському порту Констанца. Восени 1905 р. на чорноморському флоті підняли повстання 12 кораблів, очолене лейтенантом Петром Шмідтом, що служив на крейсері «Очаків». Але воно було придушене урядовими силами. Самого Шмідта наступного року було страчено за вироком суду. У листопаді 1905 р. на збройну демонстрацію вийшли три саперні роти, очолені підпоручиком Борисом Жаданівським. Цей виступ також був придушений урядовими військами. У грудні 1905 р. під впливом більшовиків, анархістів та есерів у Донбасі, Харкові, Олександрівську відбулися збройні повстання робітників. Після їх придушення революція пішла на спад. Розмах революційних подій 1905 р. налякав царський уряд. 17 жовтня 1905 р. у розпал жовтневого загальноросійського політичного страйку, що паралізував економічне життя країни, вийшов царський маніфест, у якому проголошувалося перетворення Росії на конституційну монархію, дарування народові всіх демократичних прав і свобод, зобов'язання уряду скликати виборний представницький орган -- Державну думу. Цей маніфест, як і сама революція, привів до пожвавлення українського національно-визвольного руху, який став складовою частиною революції. Молоді українські партії пропагували в масах ідеї автономії або повної самостійності України, вели боротьбу за скасування заборон на використання української мови, за усунення перепон на шляху до розвитку національної культури.

8. Діяльність українських парламентських громад в І-ї та ІІ-ї Державних думах Росії

Вибори до першої Державної думи українські соціал-демократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували. Українські демократи і радикали, навпаки, у виборах брали активну участь, але виступали не з своїми власними списками, а по списках російських кадетів. Всього у першу Думу, яка почала працювати у травні 1906 р., від України ввійшло 102 депутати, серед яких переважали селяни та представники міської інтелігенції. 45 депутатів-українців створили свою власну парламентську громаду. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847-1919). В основу програми цієї парламентської групи були покладені три найбільш гострі для українського суспільства проблеми: земельна, освітня і питання автономії. Громада почала видавати свій власний журнал «Украинский вестник», що мав служити трибуною для всієї Росії й тому друкувався російською мовою. Українська парламентська громада була найчисленнішою серед неросійських груп в Думі. Вона відігравала провідну роль у Союзі автономістів, який об'єднував парламентські групи неросійських народів. Так само, як і українці, вони стояли за перетворення Російської імперії у федеративну державу. Українські депутати підготували окрему декларацію у справі української автономії. Але обнародувати її з парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу і видав наказ про вибори нової. У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичні партії України. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Знову почало діяти українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовою громадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого самоуправління, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з цим громада вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях. У II Думі українські депутати ще гостріше ставили питання автономії. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із своїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа - Думські вісті», що виходив два рази на тиждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членів Української трудової громади. II Дума виявилася ще радикальнішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише 103 дні. У червні 1907 р. її було розпущено.

9. Українські депутати у Віденському парламенті, Галицькому сеймі та Буковинському ландтазі. Виборча реформа 1907 р.

26 січня 1907 року Віденський парламент схвалив закон про виборчу реформу, і куріальна виборча система була замінена загальним та рівним виборчим правом. 25-26 грудня 1906 року відбувся з'їзд національно-демократичного земляцтва, який висунув головні засади майбутньої передвиборної кампанії. Зокрема було прийнято рішення про те, що українські виборці виступлять в коаліції з жидівськими виборцями. Був створений українсько-жидівський виборчий блок. Перші вибори до австрійського парламенту на підставі загального виборчого права, що відбулися 1907р. змінили його національний склад. Зокрема Палата Послів налічувала 516 депутатів, з них: італійців - 19, німців - 231, поляків - 80, сербів - 2, румунів - 6, українців - 32, хорватів - 11, чехів - 107. В новообраному парламенті українська репрезентація утворила Русько-український клуб, до якого увійшли представники 22 націонал-демократів, 3 радикали, 2 соціал-демократи, 5 москвофілів. Реформа виборчої системи до австрійського парламенту стала переломним моментом в історії Галичини та Буковини, початком нового етапу визвольних змагань. У липні 1907р. в новообраному парламенті українські депутати оприлюднили декларацію про державно-правовий статус русинів в Австро-Угорщині. В ній вони не лише висловили своє негативне ставлення до польських володарів краю і свою вимогу національної автономії, а й відкрито звинуватили австрійський уряд у співучасті в гнобленні українців. Внаслідок проведення реформи виборчої системи до австрійського парламенту, українці отримали можливість демократичними методами відстоювати свої конституційні права.

10. Розвиток національної освіти, науки і культури у підавстрійській Україні у 1890-х - 1913 рр.

Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії. Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів П. Білянського, А. Ангеловича, М. Левицького та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав 1. Франко (1856--1916 pp.) -- видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, громадський і культурний діяч, І.Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т. Шевченка, на ниві духовної культури, зробив вагомий внесок у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його наукова, публіцистична та перекладацька діяльність висвітлювала широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу. Творчий талант І.Франка як письменника виявився в низці його оповідань, повістей, де він реалістично відображав життя робітників і селян Галичини: "Ріпник", "На роботі", "Навернений грішник", "Boa constrictor", "Борислав сміється"; збірках: "Добрий заробок", "Маніпулянтка". Серед художніх творів чільне місце посідають повісті на історичну тематику: "Захар Беркут", "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", "Великий шум", "Перехресні стежки". У творі "Захар Беркут" письменник відобразив життя карпатської України XIII ст. у період монголо-татарської навали. Поряд з іменами Т. Шевченка та І. Франка називають М. Грушевського (1866--1934 pp.) -- видатну постать української духовної культури. Він автор понад 2 тис. наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, у тому числі 11-томної "Історії України-Руси" (1898--1936 pp.), 5-томної "Історії української літератури" (1923-і 1927 pp.). Велику популярність здобули також "Нарис історії українського народу" (1904 p.), "Ілюстрована історія України" (1911 р.), "Початки громадянства" (1921 p.) тощо. Понад 15 років М. Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Водночас із М. Грушевським плідно працювали А. Кримський, В. Грінченко, В. Гнатюк, I. Франко, М. Павлик, Ф. Вовк, Ф. Колеса.

11. Розвиток науки та освіти на українських землях у складі Російської імперії в др. пол. ХІХ - початку ХХ ст.

Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У Східній Україні вся система освіти була російськомовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Одеса), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. У жовтні 1859 р. перша недільна школа була відкрита в Києві при Подільському повітовому училищі. У 1860 р. про відкриття недільної школи клопочуться цукрозаводчики К.М. Яхненко і П.Ф. Симиренко. Центром національного відродження в Україні був Харківський університет. Професор університету О. Потебня зробив найвизначніший внесок у розвиток вітчизняної науки того часу. Він методологічно поглибив дослідження української мови і літератури, започаткував психологічно-порівняльну школу в українському мовознавстві, обстоював рівноправність народів і мов. Тут сформулювалася своєрідна романтично-філософська школа, досліджувалася філософія Ф. Гегеля, І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга. Плідну науково-педагогічну діяльність здійснювали В. Каразін (з ініціативи якого засновано університет), І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші вчені. У Чернігові й Києві широку культурно-просвітницьку діяльність провадив Б. Грінченко -- український письменник, педагог, етнограф, автор першої книги для читання в школі українською мовою "Рідне слово", "Української граматики" та інших підручників. Велику цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь української мови" (1907--1909 рр.).Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту вчених зі світовим ім'ям у галузі природничих та технічних наук, таких, як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І. Горбачевський, С. Тимошенко -- аж до геніального В. Вернадського. Щодо гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначили, насамперед, українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М. Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з'являються праці П. Юркевича, С. Гогоцького, галицького філософа К. Ганкевича. Поряд з різними природничими науками в XIX ст. особливого розвитку набирає медицина. Видатними вченими-медиками були: Ілля Буяльський, Єфрем Мухін, Павло Наранович. Так, І. Буяльський видав оригінальний атлас з оперативної хірургії "Анатомико-хирургические таблицы", які були перекладені на ряд іноземних мов. Також ним уперше в межах Росії був застосований хлороформний наркоз.

12. Українська культура і духовне життя на початку ХХ ст.

Як і раніше, так і на початку XX ст. діячі української культури працювали в складних умовах іноземного адміністративно-політичного тиску і обмежень. Але культурний поступ українського народу долав усі перепони і набував нових форм. Важливим осередком культурно-освітньої роботи було товариство "Просвіта". До 1914 р. воно заснувало в Галичині близько 2880 читалень, 430 народних будинків, в яких працювали школи, гуртки художньої самодіяльності, аматорські театри, було організовано притулки та їдальні для знедолених тощо. У 1905 - 1906. pp. "Просвіти" організовуються у Києві, Катеринославі, Харкові та інших містах. В їх роботі беруть участь робітники й селяни. Зусиллями національно-патріотичних сил у 1913 р. в Наддніпрянській Україні виходило 19 україномовних періодичних видань, в Галичині - 66. Водночас російських газет та журналів в Україні видавалося 226. Незважаючи на заборони і переслідування, українство в 1914 р. відзначило 100-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка. На початку XX ст. значних успіхів досягла українська наука. Вагомий внесок у розвиток геофізики, радіофізики, радіотехніки й оптики зробили викладачі харківських вузів Д. Рожанівський, Т. Кравець і М. Пильчиков. Видатний український вчений родом з Тернопільщини І. Пулюй, який працював у Празі, першим (раніше за В. Рентгена) відкрив невидиме катодне проміння у вакуумній трубці, яка дістала назву "Пулюєвої трубки". Українська історична наука початку XX ст. збагатилася новими працями М. Грушевського. 1904 р. він видав "Нарис історії українського народу", а 1911-го - "Ілюстровану історію України". У дожовтневий період вийшли кілька томів його фундаментальної праці "Історія України-Руси". Перша серед жінок Росії почесний доктор історії О. Єфименко опублікувала два томи збірника "Південна Русь" і двотомну "Історію українського народу". Історії Запорозької Січі, українського козацтва, Слобожанщини присвятили свої праці Д, Багалій, В. Барвінський, І. Лучицький, Д. Яворницький. Вагомий внесок у розвиток вітчизняного мовознавства зробив український вчений, сходознавець, славіст і письменник А. Кримський. Йому належать дослідження з граматики, лексикології й лексикографії, діалектології, правопису, літературознавства, фольклористики й етнографії. Видатний український письменник, учений і громадський діяч Б. Грінченко - автор цінних етнографічних досліджень, посібників та підручників для шкіл, упорядкував і видав у 1907-1909 pp. чотиритомний "Словарь української мови". На початку XX ст. вийшли і його прозові та поетичні твори. Величезним надбанням як української, так і світової культури стали твори І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, П. Мирного, І. Нечуя-Левицького, О. Кобилянської, О. Маковея, С. Васильченка, А. Тесленка, М. Черемшини, Л. Мартовича, В. Стефаника та інших. Яскравими представниками українського образотворчого мистецтва були художники-передвижники К. Костанді, О. Мурашко, П. Нілус, М. Пимоненко, С. Світославський. В архітектурі початку XX ст. в Україні поширився загальноєвропейський стиль "модерн" з притаманними йому природними й антропоморфними декоративними формами, асиметрією планів, символікою декору, синтезом мистецтв. Готувала акторів, співаків, музикантів і диригентів музично-драматична школа, заснована М. Лисенком 1904 р. в Києві, її вихованці композитори К. Стеценко і Л. Ревуцький, актори й співаки М. Микиша, Б. Романицький, М. Литвиненко-Вольгемут та інші стали видатними діячами українського мистецтва. У Львові при Спілці музичної культури А. Вахняним і С. Людкевичем започатковано 1903 р. Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка. Українські композитори М. Леонтович, С. Людкевич, К. Стеценко створили оригінальні твори на народнопісенній основі. На початку XX ст. українська культура, долаючи опір шовіністичної політики царизму, сприяла піднесенню національної свідомості народу.

13. Ліберальна і демократична інтелігенція в українському національному русі на початку ХХ ст.

Українська національна інтелігенція на початку 20 ст., сприйнявши західну ліберальну й демократичну ідею, на практиці не стала буржуазією, тобто власником засобів виробництва та носієм її ідеї. З того часу відбулася її закоріненість в європейську інтелектуальну і культурно-політичну традицію. Саме вона, внаслідок участі в інституціоналізації і діяльності політичних партій й організацій, до своєї професійної, корпоративної, соціальної характеристик додала інтелектуальну елітарність. Інтелігенція підросійської України в перші роки 20 ст. стала транслятором національної ідеї до інших соціальних верств. Прийнявши з ентузіазмом ідею вільної особистості, інтелігенти не могли не зважати на антропологічну і аналітичну схему громадянського суспільства, яка репрезентує людину як конкуруючого індивіда. Якщо для західної інтелектуальної традиції ідеалом був пошук правди, для російської - істини, то для української - справедливості. Тим самим соціальний світогляд інтелігенції ставав духовною інстанцією, яка б взяла на себе формування та легітимізацію нового суспільства і держави.

14. Робітничий і соціал-демократичний рух в Україні наприкінці ХІХ - початку ХХ ст.

Криза 1900-1903 рр. зумовила вкрай низький рівень життя більшої частини населення. Різко зросло безробіття, криза викинула на вулицю понад 100 тис. робітників. За цих умов значно почастішали виступи робітництва. Починаючи з 1900 р. щорічно зростали кількість робітничих страйків та число їхніх учасників. Серед робітників почалася активна пропаганда соціалістичних ідей, яку проводила Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), створена у 1898 р. Особливо активно первинні організації цієї партії діяли у промислових центрах, на великих підприємствах. Еа початку XX ст. помітно активізується діяльність українських політичних партій. З точки зору відношення щодо перспектив політичного розвитку України їх можна розподілити на дві групи: ті, що виступали за автономію України в федеративній Росії (автономісти) і ті, що виступали за самостійність України (самостійники).

15.Національна політика самодержавства в Україні (1907-1914 рр.). Справа Бейліса

Вперше за всю історію Державної Думи на її розгляд 29 березня 1908 р. було винесено українське питання. Це був законопроект 36 депутатів про введення української мови у початкових школах, згідно з яким передбачалося з 1908/1909 навчального року вести навчання українською мовою в районах етнічного розселення українців і забезпечити викладання необхідними навчальними посібниками. При цьому вивчення російської мови було обов'язковим. Автори законопроекту посилалися на Указ Святого Синоду від 12 жовтня 1907р. про дозвіл викладати українською мовою в церковних школах Подільської губернії. За результатами обговорення законопроект було передано до комісії з питань народної освіти, де він і загубився. Останню крапку у питанні введення української мови до початкової школи було поставлено в жовтні 1910 р., коли після довгих обговорень в результаті голосування українська мова в школі була знову Заборонена. Друге питання, яке привернуло увагу думців до української справи, був законопроект про запровадження рідної мови в місцевих судах, що обговорювався в грудні 1909 р. За результатами голосування, українській мові було перекрито доступ і в суди. Дещо інакше виглядали справи в IV Думі (1912-1917 рр.). Під час передвиборної кампанії до IV Думи українські діячі ліберального спрямування, які були об'єднані в Товариство українських поступовців (ТУП), уклали угоду з кадетами, що останні будуть захищати українські права в Думі.

З метою відволікти населення від боротьби із самодержавством царський уряд намагається розпалити в Україні антисемітські настрої. В роки революції поширилися єврейські погроми, які організовувалися російськими чорносотенними організаціями і прикривалися поліцією. Навесні 1911 р. в печерах Бабиного Яру було знайдено тіло 13-річного Андрія Ющинського. І хоч поліція швидко виявила вбивць, члени російських чорносотенних організацій почали поширювати чутки, нібито це зробили євреї для одержання крові з ритуальною метою (приготування маци). За підозрою у скоєнні злочину був заарештований М. Бейліс (батько п'ятьох дітей). Судовим процесом над ним самодержавство намагалося спровокувати єврейські погроми. «Справа Бейліса» тягнулася майже два роки і завершилась великим судовим процесом у Києві. На захист М. Бейліса виступила демократична громадськість України і Росії. Гнівні протести проти провокацій царизму висловили М. Грушевський, А. Шептицький, С. Єфремов, В. Короленко. Присяжні виправдали М. Бейліса, і царський суд змушений був звільнити його.

16. Українські землі напередодні Першої світової війни: економічна та суспільно-політична ситуація

Напередодні Першої світової війни українські землі продовжували залишатися у складі двох імперій -- Російської та Австро-Угорської. Вони різнились за рівнем економічного і соціального розвитку, освіти та культури, адміністративним устроєм. Обидві імперії проводили імперську політику, спрямовану на знищення національної самобутності населення і колоніальну експлуатацію цих земель. Найбільших утисків у національному відношенні зазнавало українське населення під владою Російської імперії. Національна політика австрійського уряду, хоча і була м'якішою, вела до розпалення українсько-польського конфлікту в Галичині. Територія Західної України (сучасна територія Львівської. Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської та більша частина Чернівецької областей) входили до Австро-Угорщини. Економічно більш розвинутими були українські землі в складі Російської імперії, особливо Південь і Схід України. Донбас був вугледобувною і металургійною базою Російської імперії. На той час добування вугілля і виплавка металу були основними показниками могутності країни. Так, у 1913 р. Донбас дав 70% вугілля, що видобувалось у Російській імперії. Уже в роки війни (1915-1916 pp.) заводи, розташовані на Україні, давали 96,7% прокату, 68% -- сортового металу, 99% -- двотаврових балок і швелерів, 53% - солі, 81% - олова, 90% - срібла, 75% - чавуну. Крім того, сільське господарство давало 16 млн. тонн товарного зерна. У той же час на українських землях в складі Австро-Угорської імперії промисловість була майже відсутньою. Єдині галузі, що розвивалися, були лісообробна, нафтодобувна, харчова. Селянство потерпало від малоземелля, і значна частка населення змушена була емігрувати або відправлятися на заробітки за океан. Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків. Українські землі були об'єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія.

17. Політика урядів Австро-Угорщини і Російської імперії в українському та польському питанні у роки Першої світової війни

Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків. Українські землі були об'єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія. Росія, яка на міжнародній арені виставляла себе захисником слов'янських народів, прагнула завершити справу російських царів -- об'єднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. У ході війни вона намагалась оволодіти Галичиною, Буковиною, Закарпаттям. Загарбання цих земель переслідувало мету придушити гніздо "мазепинства", яке поширювало свій вплив на Наддніпрянську Україну. Усі плани російського генерального штабу вістрям наступу російської армії спрямовували в Галичину. Австро-Угорщина, в свою чергу, зазіхала на Волинь і Поділля. Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини і відторгнутих від Росії буде створено окрему адміністративну одиницю з широкими автономними правами під зверхністю Австро-Угорщини. Широкі плани щодо України розроблялись у Німеччині як з боку військових, так і з боку промисловців і політиків. Так, один з найвпливовіших німецьких промисловців Август Тіссен заявляв: "Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції..., частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям..." У 1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах писав: "Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії". Особливо привабливою Україна з її сировинними і продовольчими запасами стала для Німеччини на завершальному етапі війни, коли власні ресурси були вичерпані.

18. Ставлення до війни соціальних і національних прошарків та політичних організацій українського суспільства

Політичні партії під російській України, зокрема Українська соціал-демократична робітнича партія, на чолі з С. Петлюрою закликали підтримати Росію в боротьбі з Австро-Угорщиною. Вони прагнули отримати від царизму широку національно-територіальну автономію після війни. Тобто залишалися вірнопідданими Росії, так само як і представники Головної Ради щодо Австрії. В той самий час на початку серпня 1914 р. в Відні українськими емігрантами, головним чином соціалістами, було створено Союз визволення України. На чолі Союзу стояли Д. Донців, В. Дорошенко, М. Меленевський і О. Скоропис-Йолтуховський. Програма Союзу була досить близькою до більшовицької. Наприклад гасла: «Поразка Росії у війні!», «Росія - тюрма народів!».

З їхньої точки зору Німеччина після перемоги у війні повинна створити незалежну Українську державу «від Карпат аж по Кавказ!». Союз отримував щедру фінансову допомогу від Німеччини, яка повинна була стати державним боргом України. Союз визволення України отримав можливість вести пропаганду в військових концтаборах в Німеччини серед полонених українського походження. Крім того, Союз добився відокремлення військовополонених-українців в особливі табори, для більш продуктивної пропаганди.. Цісарська влада намірилась використати СВУ у підривних антиросійських діях. Гострі дискусії про ставлення до війни розгорілися у Раді Товариства українських поступовців (ТУП) у Києві. Нарешті, Рада ТУП вирішила утриматися від звернення як за підтримку війни, так і проти, і стояти на нейтральних позиціях. Іншу позицію зайняли українські партії в Австро-Угорщині. 1 серпня 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду, до якої ввійшли представники трьох головних українських партій: національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. Головою Ради було обрано Костя Левицького, заступниками Михайла Павлика і Миколу Ганкевича. Головна Українська Рада мала захищати й репрезентувати інтереси українського народу в Австрії. З серпня Головна Українська Рада видала маніфест до галицьких українців, в якому закликала стати одностайно проти царської Росії. На закінчення в маніфесті . говорилось: «Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб'є година визволення України».

19. Створення та бойовий шлях корпусу УCC

Українські січові стрільці (УСС, усумси) -- єдина українська національна військова формація в складі австро-угорської армії, сформована з добровольців, які відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 і стояли під проводом Української Бойової Управи (УБУ). Кадри УСС вийшли з українських парамілітарних організацій Галичини, що діяли перед першою світовою війною (т-ва «Українські Січові Стрільці», створеного Кирилом Трильовським в березні 1913 у Львові при Українському Січовому Союзі, 1914 р. -- вже 94 таких товариств у Галичині), а також «Січей», товариств «Сокіл» і Пласт. Першим успіхом Легіону УСС була перемога на горі Маківці 29 квітня -- 3 травня 1915. Далі він визначався в боях під Болеховом, Галичем, Завадовом і Семиківцями. З літа 1915 УСС окопалися над р. Стрипою; там, у Соснові і на Веселій, перебували до серпня 1916. Далі у складі 55-ої дивізії обидва курені перетворено на полк УСС (командант отаман Г. Коссак, з листопада 1916 -- підполковник Антін Варивода), у серпні 1916 Легіон переведено під Бережани, де він окопався на горбі Лисоня. У серпневих, а також вересневих боях за Лисоню полк УСС втратив з 44 старшин -- 28 і близько 1 000 рядових убитими, пораненими і полоненими і на 30 вересня 1916 нараховував ледве 9 старшин і 444 стрільців. Тоді його переформовано на курінь і командування над ним перебрав полковник Франц Кікаль (17.03. -- 01.07.1917). На фронті під Кирлибабою була відокремлена Гуцульська сотня УСС під командуванням поручника Омеляна Левицького. Удруге відчутних втрат легіон УСС зазнав на початку липня 1917 в бою під Конюхами, під час т. зв. офензиви Керенського, коли в полон потрапив майже весь Легіон УСС. На початку жовтня 1918 формацію УСС переведено з Херсонщини на Буковину.

20. Соціально-економічне становище українських територій у роки Першої світової війни

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів'я коней та свиней зменшилося на 60%, овець -- на 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. -- лише 2849. На 1917 р. з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки війни зростала його залежність від іноземного капіталу. Тільки 1916--1917 pp. 74% іноземних вкладів у розвиток кам'яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено в підприємства Донбасу. Отже, суть трагедії українського народу, пов'язаної з початком Першої світової війни, полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об'єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів -- на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.

21. Суспільно-політичні сили та інститути влади Наддніпрянської України в період революції 1917-1920 рр.

Головні суспільно-політичні сили в цей період - це УЦР, Гетьманат та Директорія.

УЦР заснована у Києві 4 (17) березня 1917 на Володимирській, 42 в приміщенні українського клубу «Родина» з ініціативи Товариства Українських Поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і агрономів тощо). Головою УЦР заочно обрано М. Грушевського, якого тимчасово заступав В. Науменко, а товаришами голови: Д. Антоновича і Д. Дорошенка. 22 березня 1917 УЦР видала першу відозву «До українського народу», а коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський, стала дійсним дійовим центром українського національного руху. 29-30 квітня 1918 р. відбувся державний переворот. 29 квітня на засіданні Всеукраїнського з'їзду хліборобів у Києві (7000 делегатів від 3 млн. українського населення), поставилась вимога припинити соціальні експерименти та відновити гетьманат -- історичну форму правління в Україні; одностайне обрання делегатами Павла Скоропадського гетьманом України.

Директорія УНР -- найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.

22. Політичні процеси в Надніпрянській Україні у 1917 p.: діяльність партій та організацій, вибори до органів самоуправління, створення рад

В Україні звістку про падіння самодержавства зустріли з радістю. Всі сподівалися, що революційна влада виведе країну з війни, вирішить національне питання, дасть селянам землю і полегшить матеріальне становище мас. Адміністративну владу на місцях, яка належала губернаторам і повітовим справникам, Тимчасовий уряд передав своїм комісарам. Комісарами призначалися виборні особи-голови губернських і повітових земських управ. Утворювалися і представницькі органи місцевої влади - ради об'єднаних громадських організацій. 17(4) березня утворилася Київська губернська рада об'єднаних громадських організацій. Вона складалася з представників Земського союзу, Союзу міст, Воєнно-промислового комітету, Біржового комітету, губернської, міської та повітових управ, кооперативних організацій. 17(4) березня був утворений представницький орган українських громадських організацій - Українська Центральна Рада (УЦР). 20 березня було обрано провід УЦР на чолі з М. Грушевським. На першому з його участі засіданні ЦР М. Грушевський запропонував скликати Всеукраїнський національний конгрес, на якому мав бути обраний з представників усіх регіонів України новий склад УЦР. Початковий склад був в основному київським. Йшлося про те, щоб цей орган справді представляв інтереси всього українського народу.

23. Відносини між УЦР і Тимчасовим урядом Росії, політичні умови і результати

У кінці лютого 1917 р. в Петрограді в результаті збройного повстання робітників і солдатів царизм було повалено. Проте боротьба за владу не закінчилася. Паралельно існували дві політичні структури, які представляли інтереси різних соціальних верств: Тимчасовий уряд, сформований в основному з ліберально-буржуазних депутатів IV Державної Думи, і Рада робітничих і солдатських депутатів. В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні 1917 р. їх було вже понад 170) виник ще один орган, який згуртував українські національно-демократичні сили - Центральна Рада. Це громадське об'єднання спочатку було створене 7 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій. Головою Ради обрали визначного історика і громадського діяча М. Грушевського Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали УПСФ, УСДРП і УПСР. Заручившись підтримкою, УЦР стала пред'являти все більші претензії на владу. Між нею і Тимчасовим урядом наростала напруженість. Тимчасовий уряд відмовлявся вирішувати питання автономії України до скликання Всеросійських Установчих зборів. У відповідь на це УЦР прийняла 10 (23) червня І Універсал, у якому проголосила автономію України. Фактично УЦР брала на себе державні функції. Був створений виконавчий орган - Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. І Універсал УЦР викликав величезний суспільний резонанс. Тимчасовий уряд змушений було піти на врегулювання відношень із УЦР. Результатом компромісу став ІІ Універсал УЦР, ухвалений 3 (16) липня. В цьому документі вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, які проживають в українських землях, УЦР перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Передбачалося формування УЦР відповідального перед нею органу -- Генерального секретаріату, який після затвердження Тимчасовим урядом мав стати носієм найвищої крайової влади Тимчасового уряду в Україні. УЦР брала зобов'язання боротися проти намірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів. Ці положення були підтверджені спеціальною Інструкцією Тимчасового уряду, в якій, між іншим, той обмежив владний вплив УЦР п'ятьма з дев'яти українських губерній - Київською, Волинською, Подільською, Чернігівською і Полтавською. Влада УЦР була виключно формальною. УЦР основну увагу приділяла безкінечним суперечкам із Тимчасовим урядом стосовно межі своїх повноважень, у той час, як найважливіші проблеми - продовольча, земельна, охорони правопорядку й т.ін. - залишалися невирішеними. Після ІІ Універсалу почалося повільне,але неухильне падіння авторитету УЦР.

24. Революційні події у Петрограді в жовтні 1917 р. та їх вплив на Україну

24-25 жовтня 1917 р. у Петрограді відбувся більшовицький переворот. Ці події до сьогоднішнього дня викликають палкі суперечки: одні переконані, що це була соціалістична революція, згодом названа Великою Жовтневою, інші вважають, що це державний переворот. Які ж події відбулися восени 1917р. Прихід більшовиків до влади у Петрограді, повалення ТУ, ІІ Всеросійський з'їзд Рад робіт-х і солд-х депутатів, який прийняв декрети про землю і мир, створив більшовицький уряд - Раду народних комісарів (РНК) на чолі з В.Леніним. Після одержаного повідомлення про події в Петрограді на спільному засіданні Малої Ради з представниками Українського генерального військового комітету і Рад робітничих депутатів, залізничників та ін. організацій увечері 25 жовтня 1917р. було засновано «Крайовий комітет для охорони революції в Україні (ККОР), покликаний «розпоряджатися всіма силами рево-ї демократії». ККОР визнавав себе відповідальним перед ЦР. 29 жовтня більшовики піднімають у Києві збройне повстання проти прихильників уже неіснуючого ТУ, зосереджених в основному в штабі Київського військового округу. Військові частини ЦР, які спочатку були нейтральними, підтримали більшовицьке повстання. Прихильники ТУ залишили місто. 1 листопада ЦР ухвалила рішення про поширення своєї влади на всю територію, заселену переважно українцями, а саме : Херсонську, Катеринославську, Харківську, материкову Таврію, Хомську, частину Курської та Воронезької губерній.

4 листопада більшовики провели засідання Рад робітничих і сол-х депутатів, яке визнало повноту влади в Україні за ЦР. Разом із тим вони розпочали підготовку до скликання Всеукраїнського з'їзду Рад роб-х, сол-х, сел-х депутатів для перетворення ЦР на більшовицький манер (тобто, реорганізації в дусі Центрального виконавчого комітету - ЦВК Рад України). У цих умовах 7(20) листопада 1917р. Мала рада обговорила і прийняла ІІІ універсал.

25. Брест-Литовська конференція та українське питання

Керівники Центральної Ради бажали зблизитися з Францією і Великою Британією, які перемагали у війні з Німеччиною та її союзниками. Антанта, однак, була настроєна вороже до УНР, тому що не бажала розчленування своєї союзниці Росії. Вона не сумнівалася в недовговічності Раднаркому. Для Центральної Ради залишався тільки один вихід: взяти участь у переговорах у Брест-Литовську разом з делегацією Радянської Росії. Німеччина та її союзниця Австро-Угорщина були зацікавлені в укладенні миру з УНР, щоб мати можливість використати її продовольчі ресурси. З Брест-Литовська у Київ надійшло повідомлення, що представників УНР чекають на мирних переговорах. 9 лютого (27 січня) 1918 р. мирний договір між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Османською імперією було підписано. Українська делегація більше не приховувала, що ЦР потребує негайної збройної допомоги. Союзники теж розуміли, що одержати продовольство з України можна лише в разі її окупації значними силами.