Соціальні трансформації у Правобережній Україні на межі XVIII-XIX століть

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Соціальні трансформації у Правобережній Україні на межі XVIII-XIX століть

А.Л. Богуцька

Анотація

правобережжя селянство закріпачення соціальний

Проаналізовано соціальні трансформації у середовищі селян Правобережної України наприкінці XVIII середині XIX ст. Охарактеризовано умови, в яких перебували корінні мешканці після входження Правобережжя до складу Російської імперії, роль «нової» держави, яка в кінцевому результаті зводилась до збереження та посилення кріпацтва, нещадної експлуатації та ще більшого закріпачення українського селянства.

Ключові слова: Правобережжя, Російська імперія, соціальні трансформації, міщани, селяни, дворяни

Події першої половини 90-х рр. XVIII ст. знаменували собою не лише приєднання Правобережної України до нової метрополії, а й початок глибинних соціальних процесів. Соціально-станова еволюція на теренах регіону відбувалася за умов, коли в Російській імперії зміцнилися два важелі самодержавство та кріпосне право. Селяни регіону опинилися не тільки в економічній та особистій залежності від поміщиків, а й від держави, що виступала найбільшим кріпосником. Приєднавши Правобережну Україну до складу імперії, російський царизм став цілеспрямовано будувати в краї імперські та державно-правові відносини. Ключові позиції в політичній та інших сферах життя закріпили за росіянами, іншими національними меншинами, що мешкали у Правобережжі. Українці єдині опинились на рідній землі у безправному політичному середовищі. Вони виявилися чужими для нової влади, яка вже з перших днів утвердження в регіоні стала чужою для українців.

Питання соціальної трансформації у середовищі селян та міщан Правобережної України наприкінці ХУЛІ на початку XIX ст. знайшло певне висвітлення у вітчизняній і зарубіжній історіографії, що засвідчують праці М. Бармака, Д. Бовуа, І. Гуржія, О. Доніка, В. Кабузана, Г. Казьмирчука, П. Клименка, М. Кояловича, І. Кривошеї, Т. Лазанської, В. Павлюка, Ю. Присяжнюка, Т. Соловйової, А. Філінюка, Н. Щербак та ін. Однак комплексного висвітлення в літературі проблема досі не отримала. Метою нашого дослідження є аналіз соціального складу сільського населення та умов, у яких перебували селяни Правобережжя в кінці ХУІІІ першій половині XIX ст.

Колонізацію Правобережної України, насадження в ній деспотичної влади і режиму кріпосного права, суворість якого не мала аналогів у світі, сучасні російські вчені пояснюють жорсткою необхідністю, недостатнім обсягом сукупної прибуткової праці на основній території Росії, що примушувало створювати додаткові важелі державного механізму на окраїнах імперії. Проте, російські історики обходять мовчанням і не висвітлюють того факту, що найсуворіше в світі кріпосне право стосувалося у Правобережжі винятково українських селян. Пояснення цьому, з нашого погляду, полягає в тому, що царизм залишив у Правобережній Україні без змін існуючі за Речі Посполитої, суспільно-політичні та правові відносини, зокрема кріпосництво як обов'язковий елемент Російської держави. В. Соловйов, зазначивши, що після приєднання до імперії, строкатому населенню краю без врахування народності та релігії, були урочисто підтверджені колишні права. Цим він фактично визнав, що Росія законсервувала існуючі відносини [1, 453]. Від початку царизм взявся за збереження та гарантування прав магнатів і шляхти. Щодо «вищої сили миру і правди» відносно українців, то вона полягала в ще більшому їх закабалені.

Оголосивши корінних мешканців краю єдинокровними братами, самодержавство фактично не визнало їх юридичних прав як народу і навіть не дозволило їм присягати на вірність імператриці. За них це зробили польські магнати і шляхта, відразу ж потрапивши під надійну опіку та державне заступництво Росії. Як зазначав В. Антонович, поляки втратили юридичну владу над селянами, характерну для часів Речі Посполитої, зате їх економічне панування було повністю визнане і захищене законом, організоване адміністрацією та міцною владою. Щоправда зі вступом на престол Павла І, все селянство імперії, в тому числі губерній Правобережжя, вперше за велінням імператора було приведене до присяги. Таким заходом підтверджувалося, що і селянство, нібито, визнавалося громадянами. Однак правове і господарське становище селян регіону, порівняно з часами Катерини ІІ, майже не змінилося.

Становий і класовий поділ суспільства Правобережної України відображав його феодальну природу як складову чиновницько-дворянської Російської монархії. За даними Я. Водарського, у 1795 р. тут нараховувалось 2946 тис. селян чоловічої статі [2, 118], що складало 84,8 % від загальної кількості населення. З них поміщицькі кріпаки становили 85,2 %, державні селяни 14,8 %, тоді як загалом по Росії ці показники булили 60 і 40 %, відповідно [3, 36]. Розшарування і соціальна диференціація селянства зумовлювалися, передусім, ступенем забезпеченості землею, будівлями, худобою, інвентарем, отриманими кожною селянською сім'єю на початку самостійної господарської діяльності. Різниця у забезпеченні землею спостерігалася як в окремих селах, так і між помістями, будучи наслідком нерівномірності розселення людей. Крім цього, впливали різна кількість і працездатність членів сім'ї, а також різні стихії. Ці фактори, з одного боку, й інкорпораційна політика самодержавства з іншого, зумовили не тільки соціально-станову диференціацію, а й ще більший поділ селян за майновою ознакою.

Найбільш чисельними і найменш захищеними у Правобережній Україні були поміщицькі селяни. Вони повністю належали юрисдикції своїх власників, які на власний розсуд регулювали всі сфери їхнього життя. Юридично кріпаки не мали майнових прав, оскільки всім рухомим і нерухомим їх майном володіли поміщики. Закон забороняв селянам отримувати на своє ім'я землю, будинок або лавку, вступати без дозволу господаря у винні відкупи, брати гроші під позику, лишати помістя, записуватися в купці, скаржитися на власника. Формально законодавство імперії захищало кріпаків від зловживань поміщицькою владою, проте, на практиці це положення майже не застосовувалося.

До обов'язку поміщицьких селян входило й виконання повинностей на користь держави. Характерно, що поміщицькі і казенні селяни платили подушну подать одного розміру, але повинності поміщицьких кріпаків, принаймні в півтора рази, переважали податі казенних селян [4, 89]. Водночас кріпаки виконували численні постійні і тимчасові натуральні повинності в інтересах держави та поміщиків. Проте, якщо розміри державних повинностей офіційно регламентувалися, то поміщицькі повністю залежали від волі, а точніше від сваволі, дворян і шляхти. З одного боку, це свідчило про набагато гірше фінансово-матеріальне становище поміщицьких селян, з іншого що головною опорою держави виступали поміщики, а тому інтереси дворянства ставилися вище державних. Тому питома вага поміщицьких селян наприкінці ХУЛІ в першій половині XIX ст. на Правобережжі неухильно зростала. Остаточне закріпачення селян регіону завершилося в 1800, 1804, 1808, 1823 рр. Їх частка у Київській губ. коливалася від 98,6 (у Сквирському) до 99,9 % Радомишльському повітах [5, 5-9].

М. Корнілович, на прикладі волинських кріпацьких селянських дворів показав, що ще в 1830 р., за виробничим принципом, кріпаки ділилися на чотири групи: тяглих (мали робочу худобу), піших або напівтяглих (тобто, тих, хто не мав робочої худоби, або в яких її було замало для обробітку наділу), городників (мали тільки садибу чи город) і безземельних (бобилів). За висновком автора, найголовнішою категорією були тяглі селяни, які мали не тільки робочу худобу, а й найбільші наділи землі [6, 237]. Саме на них базувалося панське господарство і від них залежало становище інших категорій селян. Проте, більшість селянських господарств Правобережної України складали поєдинкові чи піші. У піших або напівтяглих особиста робоча сила переважала над реманентом і худобою [7, 149]. Тому вони були змушені обробляти землі поряд з такими як самі, або наймаючи волів, коней у більш заможних господарів. Останні мали робочий реманент і за допомогу пішим орати, боронувати, сіяти, обробляти та збирати врожай, брали певний відсоток. Своєрідний стан осілих сільських працівників утворювали городники, які на своє прожиття переважно заробляли на людях. Халупники і бобилі селяни повністю або частково були звільнені від повинностей, як правило, жили в новоутворених поселеннях і працювали у селян або як дворова челядь у поміщиків [8, 44].

Сучасні дослідники, зокрема Г Казьмирчук і Т. Соловйова, посилаючись на інвентарні записи, називають такі категорії поміщицьких селян, як «почворні», «потрійні», «парові», «поєдинкові», «піші», «загородники», «халупники», «коморники», які відрізнялися за ступенем забезпеченості землею і тяглом [9, 106]. Очевидно, таке розшарування було виявом тенденції до поглиблення майнової та господарської нерівності в середовищі селян, а також змін у соціальному статусі і політичних правах. Водночас, зауважимо, що протягом цього періоду кількість бідніших селян постійно зростала, що, своєю чергою, негативно позначилося на становищі кріпаків, які, головним чином, створювали матеріальні блага. З середовища найбідніших селян виникла категорія вільних «гулящих», «гультяїв», які жили тільки заробітками.

Після 1793 р. в Правобережжі набуло масового характеру обезземелення поміщицьких селян, переведення їх із вищих у нижчі розряди. Як результат, у регіоні з'явився численний прошарок напівпролетарської бідноти. Примусова праця на панській землі досягла межі, за якою селянам було важко утримувати власні господарства [10, 19]. Виявом масового розорення і зубожіння селян стало поширення в регіоні такого явища, як бродяжництво або бурлакування, тобто, зростання кількості зубожілих людей, які втратили засоби і місця проживання. Зубожілі бродяги частина селянського стану, який складався з чотирьох розрядів: тих, які впали в зубожіння від збігу нещасних обставин, та які не могли через сирітство, старість, хвороби знайти харчування; котрі могли б ще себе прохарчувати, але не мали ні випадків, ні способів до роботи і занять й впали в злидні; тимчасових чи випадкових бродяг, які втратили житло; і ті, хто стали на шлях милостині як ремесла.

Важливо наголосити на юридичному аспекті суспільно-виробничих взаємовідносин магнатів і селян. Передусім, те, що поміщики, користуючись становищем, прагнули до нівелювання селянського середовища. Для цього вони наділяли селян однаковою кількістю землі і встановлювали однакові повинності, водночас обмежуючи кріпаків у продажі хліба, забороняючи селянам вступати в торговельні зв'язки без спеціального на те дозволу. Втім, чи не найголовнішим було те, що поміщики могли примусити підданих вийти на роботу, але не мали сили змусити селян працювати понад те, що слід було відпрацювати за земельний наділ. Тому хотіли того чи ні, вони змушені були платити грішми за додаткову селянську працю, що своєю чергою, об'єктивно порушувало натуральну форму розрахунків між феодалами і селянами та свідчило, що магнати і шляхта на межі ХУПІ-ХІХ ст. не могли вести господарство винятково панщиною.

Казенні селяни мали право, за виконання певних умов, переходити в інші податні стани під час проведення чергової ревізії. Хоча їм, як і поміщицьким селянам, заборонялося займатися відкупами та підрядами, вести оптову торгівлю, відкривати фабрики і заводи, брати позичкові документи. Без дозволу повітової чи губернської влади казенним селянам були заборонені і сімейні розділи. Варто зауважити, що казенні селяни, на відміну від поміщицьких, виступали носіями публічного права. Проте, правове становище казенних селян було доволі хитким, оскільки в будь-який час самодержавство могло, шляхом пожалування дворянам, перетворити їх на поміщицьких кріпаків. За оцінкою В. Семевського, не існувало жодної норми, яка б гарантувала «вільному» казенному землевласнику справжню недоторканість його станового звання [11, 98]. Більше того, казенних селян у губерніях Правобережної України було небагато. Зміна правового становища казенних селян відбувалась у напрямі поглиблення кріпосного права.

Серед низки нормативних актів російського уряду стосовно селянства на початку XIX ст., які сприяли руйнуванню консервативних кріпосницьких відносин, привертає увагу своєю значимістю указ від 20 лютого 1803 р. «Про вільних хліборобів», ініційований графом П. Румянцевим [12]. Практично це був перший документ, який утверджував шанс отримати волю серед загальної кріпосної маси. Особи, які підпадали під його дію, отримували назву державних селян, поселених на власних землях. Незважаючи на те, що цей указ був найбільш ліберальним за часів імперії, він залишився майже ніким не помічений і декларований лише на папері. Відтак, роль держави виявлялася не в захисті інтересів нових підданих, а у збереженні та посиленні кріпосництва, нещадній експлуатації, ще більшому закріпаченні українського селянства, а її політична надбудова незмінно служила оплотом і виразником іншоетнічних поміщиків, всього дворянського класу.

Отже, з приєднанням Правобережної України до Російської імперії у XVIII першій половині XIX ст. відбувалося посилення кріпосного права, зростання феодальних повинностей, переведення на панщину та обезземелення селян. Під впливом інкорпорації та розвитку продуктивних сил і капіталістичних виробничих відносин у становій структурі суспільства регіону почав змінюватися становий поділ населення. Водночас з інтеграцією всієї станової структури із загальноімперською системою відбувалася диференціація мешканців краю на стани та різні прошарки, яка стала домінуючою тенденцією соціального розвитку суспільства.

Література

1. Соловьев В.С. Сочинения: в 2 т. -- Т. 2. -- М., 1989.

2. Водарский Я.Е. Население России за 400 лет (XVI -- начало XX вв.). -- М., 1973.

3. Гуржій І.О. Боротьба трудящих мас України за соціальне і національне визволення (XV--XIX ст.). -- К., 1967.

4. Донченко О., РоманенкоЮ. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення). -- К., 2001.

5. Центральний державний історичний архів України у Києві. -- Ф. 442. -- Оп. 1. -- Спр. 7700.

6. Костюченко В.В. Особливості етносоціального складу міського населення Проскурівського повіту у першій половині XIX ст. // Матеріал X Подільської історикокраєзнавчої конференції / Ред. кол. : І. Винокур та ін. -- Кам 'янець-Подільський, 2000.

7. Крижанівська О.О. Соціальні настрої та уявлення селян Правобережної України у 20--50-хрр. XIXст. // Укр. іст. журн. (далі -- УІЖ). -- 2007. -- № 2.

8. Маркіна В.О. Про грошову і відробіткову ренти на Правобережній Україні в другій половині XVIII ст. // УІЖ. -- 1959. -- № 2.

9. Казьмирчук Г., Соловйова Т. Соціально-економічний розвиток Правобережної України у першій чверті XIX ст. -- К., 1998.

10. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX--XX ст. : навч. пос. -- К., 1996.

11. Лазанская Т. Государственные крестьяне Украины в период кризиса феодально-крепостнической системы. -- К., 1989.

12. Российское законодательство X--XX веков. -- Т. 6: Законодательство первой половины XIX в. -- М., 1988.

Размещено на Аllbеst.ru