Поняття дипломатичного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

«Поняття дипломатичного права»

Вступ

Сучасні міжнародні відносини і міжнародне право характеризуються великою розмаїтістю. Наявність у світі системи держав -- об'єктивний факт. Держави не можуть існувати, не взаємодіючи так чи інакше один з одним. Те чи інша держава вступає в різного роду зв'язку з іншими країнами за посередництвом своєї зовнішньої політики, через неї ж реагує на всілякі явища міжнародного життя. Проводячи зовнішню політику виходячи зі своїх інтересів, держава встановлює ті чи інші відносини з іншими країнами. Вичленовування всіх цих зв'язків дозволяє представити визначену систему міжнародних відносин, що охоплює складний комплекс процесів і регулюється різними галузями міжнародного права.

У широкому розумінні система міжнародних відносин може бути представлена як свого роду світова макросистема, що має власну структуру. У неї входять різні зв'язки держав: політичні, економічні (у тому числі торгові, фінансові), науково-технічні, культурні і т.д.

Дипломатичні і консульські відносини покликані сприяти співробітництву в названих і інших областях. Дипломатичне право-одна з найдавніших галузей права. Її основи були закладені ще на початку людської цивілізації,але розквіт припав на етап формування централізованих держав як основних суб'єктів міжнародного права.

Дипломатичне право -- один із головних інструментів реалізації зовнішньої політики держави. Залежно від існуючих міжнародних відносин змінювалися форми, методи і характер прояву: від застосування сили та заповнення прогалин у міжнародно-правовому регулюванні, нерівноправних відносин між високорозвиненими і слаборозвиненими державами до принципів мирного розв'язання спорів, поваги, суверенної рівності й незалежності держав, відмови від застосування сили, широкого використання дипломатичних методів.

Сьогодні зросла не лише спрямованість зовнішньої політики держав, але й складність міжнародних проблем, що вимагають безпосередньої участі в дипломатичному процесі глав держав, глав урядів і міністрів закордонних справ. Сучасна дипломатія потребує належної міжнародно-правової регламентації, яка б враховувала інтереси всіх держав, незалежно від їх економічного, військового і політичного потенціалу та місця в системі міжнародного співтовариства.

Широкого застосування набула багатостороння конвенційна дипломатія. З'явились організаційні форми дипломатії, зокрема постійні представництва держав при міжнародних організаціях. Значно зросла роль дипломатії ad hoc, спеціальної місії, «народної дипломатії».

Актуальність теми даної курсової роботи полягає в висвітленні теми «Поняття дипломатичного права», загальній та конкретизованій характеристиці даної галузі права, розкритті самої дефініції дипломатичного права та дипломатії, узагальненні поглядів вчених на дане питання та зведення законодавчої бази, яка стосується дипломатичної діяльності.

Метою даної роботи є отримання узагальнених висновків на основі опрацювання наявної теоретичної бази, а також нормативного матеріалу, що стосуються даної теми.

Актуальність та мета обумовили наступні завдання наукового пошуку:

- розглянути теоретичне та нормативне тлумачення дефініції дипломатії;

- дослідити поняття дипломатичного права, яке дається науковцями та законодавством;

- дати визначення та проаналізувати структуру джерел дипломатичного права та його кодифікацію.

Об'єктом дослідження даної курсової роботи виступають відносини, які складаються при реалізації дипломатичного права дипломатичними представництвами та дипломатичним корпусом загалом.

Предметом курсової роботи є аналіз чинного міжнародного та внутрішньодержавного законодавства, які визначають поняття, суть та загальні особливості дипломатичного права, розвиток даного інституту права, його практичну реалізацію.

Теоретичною основою для написання курсової роботи стали праці вчених, які зробили вагомий внесок для висвітлення даного питання та законодавча база, яка стосується дипломатичного права, його практичної реалізації. Щодо теоретичної бази, яка використовувалася в ході написання роботи, то досліджувалися праці таких науковців як Сардачук П.Д., Кулик О.П., Сандоровський К.К., Репецький В.М., Гуменюк Б.І., Г. Ніколсон, Щерба О.В., Баймуратов М.А., Марущак М.Й., Алданов Ю.В.. Нормативною базою при написанні дипломної роботи послужили зокрема такі нормативні акти: Закон України «Про дипломатичну службу» [3], Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 1961 року [1] , Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні затверджене Указом Президента України від 10 червня 1993 р. [6] та деякі інші нормативні акти.

Дана курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Зокрема, у першому розділі, який має назву «Поняття дипломатичного права» було розкрито термін «дипломатичне право», що є частиною міжнародного права. У другому розділі «Загальнотеоретичні особливості дипломатії і дипломатичного права» автор акцентує увагу на розкритті понятті «дипломатія»,історії дипломатії та на особливостях даної галузі. Третій розділ «Джерела дипломатичного права та його кодифікація» висвітлює джерельну основу та кодифікацію дипломатичного права.

Дана курсова робота закінчується узагальнюючими висновками.



РОЗДІЛ I. ПОНЯТТЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА

Необхідним регулятором діяльності держав у сфері зовнішніх відносин виступає міжнародне право, яке функціонує як певна цілісна система норм. Але оскільки дипломатична діяльність не є тотожною зовнішньополітичній діяльності, вона, відповідно, регулюється за допомогою норм дипломатичного права. За своїм призначенням ці норми виступають необхідним засобом встановлення, підтримання та зміцнення політичних, економічних і культурних відносин між державами незалежно від їх державного і суспільного ладу, існуючих відносин, що ґрунтуються на повазі суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи та взаємній вигоді.

Дипломатичне право є частиною загального міжнародного права, яке складається із системи норм, зокрема і звичаєвих норм, що визначають основи представництва держав у міжнародних відносинах, закріплюють статус, організацію, а також діяльність державних органів і певного кола осіб, уповноважених від імені держави здійснювати дипломатичні функції. Норми цього інституту встановлюють правове положення постійних дипломатичних представництв і їх членів, спеціальних місій та представників і делегацій держав у міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях. Вони регулюють, зокрема, їх основні функції, привілеї та імунітети, класи і ранги голів місії, а також порядок призначення і відкликання голів і членів дипломатичних представництв. За допомогою норм дипломатичного права встановлюються форми дипломатичних відносин, дипломатичних переговорів, а також принципи організації і проведення міжнародних конференцій з питань, які охоплюють інтереси значної кількості держав [8;156].

Водночас потрібно зазначити, що існуючі форми, методи і принципи організації дипломатичної діяльності кожного суб'єкта міжнародного права визначені не лише нормами міжнародного (дипломатичного) права, але й нормами внутрішньодержавного права, в яких конкретизуються та відображаються загальноприйняті норми дипломатичного права на території кожної держави.

Термін «дипломатичне право» правильніший, ніж термін «посольське право», який застосовувався в історичному плані раніше. Хоч і незначна, але, все-таки, відмінність між ними виявляється в тому, що «дипломатичне право»- це сукупність норм, які регулюють всю офіційну діяльність держави та її органів у сфері зовнішніх відносин, тоді як «посольське право» охоплювало своїм визначенням лише ту частину норм, що регулювали питання закордонного дипломатичного представництва.

Предмет дипломатичного права охоплює цілу низку питань, що стосуються офіційної діяльності держав та інших суб'єктів міжнародного права у сфері зовнішніх відносин. Сюди належать питання регулювання зовнішніх відносин держав та інших суб'єктів міжнародного права, форми їх представництва за кордоном, форми ведення переговорів, організація дипломатичної служби (як центральної, так і закордонної), питання дипломатичного етикету, підготовка дипломатичних кадрів тощо [8;167].

Крім цього, дипломатичне право можна розглядати у двох аспектах: як активне і як пасивне дипломатичне право. Такий поділ є дещо умовним, але в теоретичному плані він дає змогу проаналізувати різні аспекти цього правового явища.

Активне дипломатичне право це право держави та інших суб'єктів міжнародного права призначати своїх представників при іноземних державах та міжнародних організаціях з наданням їм відповідних прав і переваг, які визнані за такими особами у нормах сучасного міжнародного права, та відповідно приймати їх у себе. Безумовно, основним суб'єктом, який реалізує на практиці активне дипломатичне право, виступає, передусім, суверенна, незалежна держава. Міжнародне представництво при цьому здійснюється в різних державах неоднаково.

Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників від 20 лютого 1928 р. у ст. 1 зазначає, що держави мають право бути представлені одна в одній дипломатичними посадовими особами. Однак правового обов'язку для держави бути представленою в іншій державі чи при міжнародній організації не існує в нормах міжнародного права. З огляду на це, деякі юристи-міжнародники (Л. Уітон, Г. Гейльборн та ін.) стверджували, що питання про відрядження і прийняття посольства є питанням не права, а компетенції [2].

Насправді норми сучасного міжнародного права не містять положень, які б зобов'язували приймати іноземні дипломатичні представництва та відповідно скеровувати туди своїх представників. Повна відмова від обміну дипломатичними представниками вважається проявом недоброзичливості стосовно інших держав, у певний час така відмова у деяких державах призводила до збройного конфлікту.

У сучасних умовах державам невигідно відмовлятися від представництва за кордоном, оскільки це значно ускладнює можливість захищати інтереси юридичних та фізичних осіб на офіційному рівні.

Таким чином, будучи членом світового співтовариства, суб'єкти міжнародного права без представництва в інших державах не зможуть реалізувати свою активну правосуб'єктність. Реалізація цього положення значною мірою залежить від особливостей суб'єкта міжнародного права. Зокрема, від форми правління, державного ладу, а також політичного режиму. Федеративні держави дотримуються правила, за яким правом представництва володіє лише федеративна влада, що наділена суверенними правами і виступає на міжнародній арені від імені всіх членів федерації. Прикладом таких федеративних держав є: США - з 1787 p., Мексика - з 1857 p., Канада - з 1867 p., Бразилія - з 1891 p., Австралія - з 1901 p., Індія - з 1947 p., ФРН - з 1949 p., Ефіопія - з 1952 р. та Нігерія - з 1960 р. [9;134].

У Панамериканській конвенції про права й обов'язки держав закріплено, що у федеративних державах лише федерація виступає як єдиний суб'єкт і користується правом представництва. Це правило застосовується навіть у тих державах, які формально визнають суверенітет своїх штатів (наприклад, Аргентина, Венесуела і Мексика). У Конституції США взагалі немає положення про суверенітет членів федерації, хоча судова практика та окремі законодавчі акти інколи вказують на суверенітет штатів.

В Європі федерації не визнають за своїми членами права посольства. Деякий виняток із правил існував у колишньому Радянському Союзі. Як відомо, у 1922-1923 pp. республіки добровільно погодились про централізацію представництва у зовнішніх відносинах. У 1944 р. їх право заснувати дипломатичні та консульські представництва було відновлено. Але не всі союзні республіки однаковою мірою скористалися ним. Лише Україна та Білорусія були учасниками установчої конференції в Сан-Франциско 1945 p., Паризької мирної конференції 1946 р. та інших представницьких форумів.

Нетрадиційним суб'єктом дипломатичного права потрібно вважати уряд у вигнанні . Під час Другої світової війни таких урядів було чимало. Варто зазначити, що в Лондоні якийсь час перебувало десять таких урядів: бельгійський, голландський, люксембурзький, норвезький, ефіопський, грецький, югославський, чеський, польський і французький комітет національного визволення. З огляду на це уряд Великобританії видав спеціальні закони від 6 березня 1941 р. і 12 листопада 1944 p., у яких підтвердив дипломатичний статус представників, яких відряджають і приймають ці уряди [9;231].

Згідно з теорією міжнародного права, «уряд у вигнанні» може існувати як суб'єкт дипломатичного права лише в тому випадку, якщо територія цієї держави захоплена іноземною державою, й уряд унаслідок цього вимушений покинути територію.

Якщо в країні існує два уряди, теорія міжнародного права визнає, що законне право на реалізацію дипломатичного представництва належить тільки тому уряду, який під час громадянської війни в цій країні ефективно реалізує владу.

Довгий час досить проблематичним було питання про реалізацію активного дипломатичного права нації, яка бореться за свою незалежність. Сьогодні, коли стереотипи старого мислення дещо змінилися в кращий бік, реалізація цього права стала реальністю (Організація визволення Палестини).

У післявоєнний період інтенсифікувалося активне дипломатичне право міжнародних організацій. Сьогодні досить переконливо можна стверджувати, що в структурі дипломатичного права потрібно виділити інститут дипломатичного права міжнародних організацій, який має відповідне міжнародно-правове закріплення (Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р.) [1].

Необхідно виділити пасивне дипломатичне право, під яким розуміють можливість приймати дипломатичних представників, яких призначають до інших держав чи міжнародних організацій. Але не завжди держави однаковою мірою користуються активним і пасивним дипломатичним правом. Реалізація цього права залежить від цілої низки як об'єктивних, так і суб'єктивних причин. В історії дипломатії відомі випадки, коли держави тривалий час приймали у себе посланців іноземних держав, але своїх представників не посилали (Китай, Японія). Однак, будучи членом світового співтовариства, суб'єкти міжнародного права без цього не реалізують своєї міжнародної правосуб'єктності. Інше питання, з якими державами підтримувати дипломатичні відносини. Це залежить від позиції суб'єкта на міжнародній арені. Відмовляючись від прийому послів, суб'єкт міжнародного права поставить себе поза міжнародним спілкуванням, і, відповідно, поза дією норм міжнародного права.

РОЗДІЛ II. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДИПЛОМАТІЇ І ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА

Функціонування та розвиток будь-якої держави як суб'єкта міжнародного права і міжнародних відносин не може відбуватись без зовнішніх зв'язків з іншими суб'єктами міжнародного права. Це об'єктивна необхідність існуючого суспільного розвитку. А тому наявність зовнішніх зв'язків вимагає відповідної організації апарату для забезпечення цих зв'язків та їх регулювання за допомогою норм міжнародного права. Таким чином, дипломатія і міжнародне право є невід'ємною складовою забезпечення рівноправних відносин між суб'єктами сучасного міжнародного права.

У повсякденному житті термін «дипломатія» вживається в політологічному, правовому, філологічному та інших значеннях. Відповідно його зміст і призначення розкриваються різними авторами неоднозначно.

Слово «дипломат» походить від старогрецького «diploma», що означало «лист», «документ» (зокрема, вживаючи сучасну термінологію, такі поняття, як посвідчення, інструкція, вірчі грамоти) [10;167].

Історія походження цього терміна пояснюється тим, що в Стародавній Греції посли, яких скеровували для ведення переговорів, отримували відповідні інструкції, грамоти, що засвідчували їх повноваження. Ці документи, дощечки, що складалися вдвоє, вручали посадовій особі міста, яка відала дипломатичними справами. їх називали «diploma». Звідси й виник термін «дипломатія». Хоча при цьому варто зазначити, що на практиці термін «дипломатія» стали вживати пізніше - на початку XVII ст. Наприклад, в Англії перший випадок вживання поняття "дипломатія" належить до 1645 р. .Однак через деякий час цей термін, отримавши широке застосування у міжнародних відносинах, втрачає первинне значення і набуває нового змісту.

У міжнародно-правовій літературі з цього приводу існують різні визначення, які використовували впродовж останніх півтора століть. У деяких випадках термін «дипломатія» ототожнювали з міжнародним правом загалом або із зовнішньою політикою. Деякі автори розглядали дипломатію як певний засіб застосування особистих здібностей дипломатів. Інші ж не вбачали різниці між дипломатією і наукою про зовнішні відносини. Така різноманітність визначень цього терміна дає змогу всебічно охопити його зміст [10;176].

Інколи слово «дипломатія» вживають на позначення зовнішньої політики держави. Цілком слушним є зауваження одного з дипломатів про те, що цим словом користуються безпідставно, а тому його часто вживають для характеристики дуже різних, інколи суперечливих, понять, які не мають нічого спільного зі справжньою дипломатією.

У розмовній мові слово «дипломатія» вживають для визначення цілої низки понять, зокрема, для пояснення зовнішньої політики, коли, наприклад, кажуть: «Українська дипломатія щодо Чорного моря була недостатньо твердою». В інших випадках йдеться про переговори, наприклад: «Це питання може бути розв'язане дипломатично». Крім цього, ним часто називають процедуру й апарат, за допомогою яких проводять переговори. Його також вживають для позначення закордонної частини відомства закордонних справ. І нарешті, це слово нерідко розуміють як особливу здатність, що виявляється у спритності (у хорошому розумінні), у підступності, лукавстві (у поганому розумінні) під час ведення міжнародних переговорів.

На зміст поняття «дипломатія» впливають три значення, які, будучи разом узятими, в основному розкривають усі найважливіші аспекти цього терміна.

У першому, основному, значенні «дипломатія» виступає як офіційна діяльність державних органів з компетенцією у сфері міжнародних відносин, що є головними дипломатичними представниками, які реалізують зовнішню функцію держави зі встановлення і підтримки міжнародних відносин між державами, забезпечують охорону прав та інтересів держави, її юридичних і фізичних осіб за кордоном.

У другому значенні, «дипломатія» - це сукупність науково обґрунтованих засобів і методів, а також мистецтво досягнення мети держави у сфері зовнішньої політики, встановлення і підтримання відносин між державами і, особливо, ведення переговорів та укладання договорів.

Роль дипломатії як знаряддя зовнішньої політики держави завжди була винятково важлива. Як і зовнішня політика, вона була зумовлена безпосередньо інтересами держави. У різні періоди історичного розвитку дипломатія значною мірою впливала на долі держав, а при вмілому користуванні цим знаряддям відповідні держави досягали високих результатів. Багато міжнародних конфліктів, війн і протистоянь супроводжувались невмілою, невиваженою і навіть поганою, з різних причин, дипломатією [10;221].

«Дипломатія, - за визначенням Ернеста Сатоу, - це застосування розуму і такту у веденні офіційних відносин між урядами різних незалежних держав, а ще коротше - ведення справ між державами за допомогою мирних засобів». Необхідність розуму для всіх очевидна, але не менш потрібним є такт, який досить часто не береться до уваги у міжнародних відносинах, що в кінцевому підсумку призводить до непередбачуваних наслідків [10;231].

У третьому значенні термін «дипломатія» охоплює певну категорію кваліфікованих осіб (дипломатична та консульська служба), а також відповідний організаційний апарат (Міністерство закордонних справ, постійні і тимчасові (ad hoc) дипломатичні місії), які реалізують мету і завдання зовнішньої політики держави та утворюють окрему державну службу, що є складовою частиною апарату органів центральної виконавчої влади.

Дипломатія як головний інструмент реалізації зовнішньої політики держави є дещо вужчим поняттям від зовнішньої політики як напряму діяльності держави у сфері її зовнішньої функції. Зовнішня політика і дипломатія перебувають у такому ж взаємозв'язку, як стратегія і тактика. Через дипломатію реалізують зовнішню функцію держави, охорону інтересів держави та її громадян на основі загальновизнаних норм міжнародного права, особливо дипломатичного і консульського.

Виступаючи головним інструментом реалізації зовнішньої політики держави й одночасно продовженням її внутрішньої політики, дипломатію, як і зовнішню політику, здійснюють не лише через міністра закордонних справ і його виконавчий апарат, але й через парламент, президента, прем'єр-міністра та уряд.

Дипломатію потрібно розглядати у широкому і вузькому розумінні слова.

У широкому розумінні дипломатію можна охарактеризувати як офіційну діяльність органів зовнішніх відносин з метою представництва суб'єкта міжнародного права, захисту мирним шляхом прав та інтересів суб'єкта міжнародного права і реалізації зовнішньополітичних функцій держави. У специфічній формі здійснюють дипломатичну діяльність міжнародні організації. Таке визначення охоплює діяльність будь-якого органу зовнішніх відносин як суб'єкта міжнародного права. Сюди входять: дипломатичне представництво, консульська установа, торгове представництво тощо.

У вузькому розумінні, дипломатія - це мистецтво ведення переговорів та укладення договорів, що ґрунтується на вивченні міжнародних відносин, історії держав, міжнародного права, існуючих традицій, конституційного права окремих держав [12;25].

В основі реалізації дипломатії лежать зовнішні функції держави, що залежать від розвитку економіки і суспільства загалом.

Зовнішні функції визначають зміст зовнішньої політики держави. А тому міжнародні відносини розвиваються під впливом як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів.

Ця обставина повною мірою стосується як дипломатії, так і міжнародного права. Тобто об'єктивні та суб'єктивні фактори є своєрідними регуляторами міжнародних відносин стосовно економічних потреб держави і виступають формою вираження її внутрішньої та зовнішньої політики. Однак міра вираження інтересів і потреб держави (суспільства) у цьому випадку неповна, оскільки вона обмежена рамками узгодження волі різних держав. Таке узгодження неминуче, оскільки передбачає взаємні поступки, компроміси (у розумних межах) у сфері зовнішньої політики держав.

Важливо зазначити, що дипломатія відіграє вирішальну роль у процесі створення норм міжнародного права, причому це стосується формування норм як договірного, так і звичаєвого права.

Процес утворення норм міжнародного права шляхом договору, незалежно від того, які питання цей договір закріплює, є, по суті, результатом дипломатичного процесу. Він починається з переговорів між державами, в органах міжнародних організацій, на конференціях тощо. Саме під час переговорів щодо укладення міжнародного договору, у процесі дипломатичної діяльності, зумовленої такими переговорами, узгоджують взаємні компроміси та позиції різних держав і їх волі. Таке узгодження виражається в нормах міжнародного договору.

Отже, дипломатична діяльність - це форма здійснення зовнішніх функцій держави, яка визначає їх зміст, один з напрямів зовнішньої політики держави.

За допомогою дипломатії встановлюють і підтримують нормальні відносини між державами, а за допомогою міжнародного права ці відносини регулюють відповідною системою його норм та інститутів.

Визначення дипломатії, подане відомим французьким юристом Ш. Дюпюї на початку 20-х років XX ст., на нашу думку, актуальне і сьогодні. Зокрема, він підкреслює, що «дипломатія діє в межах міжнародного права, але вона може переступити через ці межі та розірвати їх. Вона чинить великий і часто вирішальний вплив на формування, розвиток, прогрес та регрес, на здійснення і порушення міжнародного права... Дипломатія чинить вплив радше політичний, ніж юридичний, оскільки покликана регулювати передусім політичні питання. Політика може розвиватися в рамках позитивного права...» [12;56].

Водночас варто зазначити, що міжнародне право, незважаючи на його функції регулятора існуючих міжнародних відносин, також є результатом їх розвитку. Для цього треба коротко згадати історію зародження таких інститутів міжнародного права, як посольське, морське, повітряне та космічне.

Отже, відображаючи процеси, які характеризують сьогоднішній стан міжнародних відносин, міжнародне право чинить на них зворотний, регулятивний вплив. Цей вплив здійснюється через нормативне регулювання поведінки суб'єктів міжнародного права. Існуючі принципи і норми міжнародного права визначають права й обов'язки держав та інших суб'єктів міжнародного права. Відповідно можна простежити два види зв'язків між зовнішньою політикою і дипломатією та міжнародним правом:

- у площині зобов'язань держав міжнародне право виступає як обмежувальний засіб стосовно зовнішньої політики і дипломатії;

- у площині прав воно, навпаки, є засобом реалізації зовнішньої політики і дипломатії [12;42].

При цьому, очевидно, варто застерегти, що таке протистояння не є абсолютним, оскільки елемент обмеження стосується не лише обов'язків, але й відповідних прав.

Розміри і характер впливу міжнародного права на відносини між державами, а також на зовнішню політику окремих держав, на їх дипломатію, визначаються особливістю міжнародного права на конкретному етапі суспільного розвитку.

Закономірності розвитку міжнародного права загалом відповідають закономірностям міжнародних відносин. А тому, будучи сформульованим під впливом міжнародних відносин, міжнародне право безпосередньо чинить на них активний вплив. Воно визначає рамки дипломатичної діяльності держав.

Дипломатія і міжнародне право часто збігаються у понятійному значенні, але, водночас, між ними існує суттєва відмінність: міжнародне право функціонує як цілісна система з притаманними йому ознаками, тоді як єдиної дипломатії не існує. Є лише дипломатія кожної країни, і тут єдиних стандартів бути не може.

Норми дипломатичного права регламентують офіційну діяльність суб'єктів міжнародного права у сфері зовнішніх відносин. Зокрема, вони визначають форму представництв держав за кордоном, питання організації дипломатичної служби, дипломатичного протоколу, підготовки та створення дипломатичних актів [13;87].

Чітке дотримання державами норм міжнародного права у сфері зовнішніх відносин, потреба визначити відповідні форми взаємовідносин для кожного окремого суб'єкта міжнародного права зумовили появу у внутрішньодержавному праві комплексу норм, що регулюють дипломатичні та консульські відносини, організацію органів зовнішніх відносин.

Аналізуючи поняття "дипломатія", його нерідко плутають з терміном «зовнішня політика». А відтак між ними існують суттєві відмінності, які полягають у тому, що дипломатія є одним із найважливіших засобів зовнішньої політики, але не єдиним, оскільки у розпорядженні держави в процесі здійснення нею зовнішньої політики є ще такі важелі, як збройні сили, контррозвідка, економічні та культурні зв'язки. Водночас практика сучасних міжнародних відносин засвідчує, що недооцінка міжнародного права, тобто ігнорування обмежень, передбачених міжнародним правом для зовнішньої політики і дипломатії, була притаманна лише тим державам, які дотримувалися політики «з позиції сили», що в кінцевому підсумку призводило до загострення міжнародної ситуації, а подекуди й до виникнення збройних конфліктів.

Дипломатія має такі характерні риси:

- по-перше, вона завжди має офіційний характер у діяльності держави (публічність, гласність здійснюються від імені держави);

- по-друге, дипломатична діяльність держави здійснюється не будь-якими органами, а лише спеціально створеними для цього органами зовнішніх відносин;

- по-третє, в усіх випадках дипломатія має здійснюватись винятково мирними засобами.

Відомо, що сучасне міжнародне право закріпило своїми нормами все те прогресивне, що створило людство впродовж свого історичного розвитку. Норми міжнародного права є результатом угоди між державами, а тому жодна держава не має права змінювати їх на свій розсуд [13;156].

Відповідно і зовнішньополітична, і дипломатична діяльність держави також набуває сьогодні нових рис. Основною з них є та, що дипломатія щораз більше наближається до існуючих загальновизнаних принципів і норм міжнародного публічного права.

Головне завдання при цьому полягає у тому, щоб дипломатична діяльність держав здійснювалась з урахуванням загальновизнаних норм міжнародного права і не виходила за рамки, врегульовані цим правом. Це означає, що дії, які суперечать змісту норм міжнародного права, не можуть бути виправдані у процесі здійснення дипломатичної діяльності. Отже, тут не може бути розриву між дипломатією і міжнародним правом. Зокрема, забороні агресивних війн, згідно з нормами міжнародного права, має передувати заборона проведення агресивних за своєю спрямованістю дипломатичних акцій, пов'язаних із виявленням неправомірного тиску або з погрозою силою. Негативним прикладом цього є пакт Молотова - Ріббентропа.

У міжнародному праві відображається не вся зовнішня політика держав, а лише результат угоди їх різних зовнішньополітичних напрямів, підсумок узгодження волі держав, виражений відповідними нормами міжнародного права. А тому цей результат не завжди повністю виражає міжнародно-правову позицію держав на міжнародній арені. Це зумовлено тим, що значну частину зовнішньополітичних напрямів змінюють через взаємні компроміси та поступки [13;134].

Однак не лише політика чинить відповідний вплив на право, але й право, у свою чергу, впливає на визначення меж і форм реалізації зовнішньої політики. Воно забезпечує її стабільність і передбачуваність. Таким чином, міжнародне право, не визначаючи конкретних рішень держав, встановлює рамки можливих або належних рішень шляхом надання прав і обов'язків державам.

Дипломатію як одну із зовнішньополітичних функцій держави реалізують у відповідних формах. Форми дипломатії - це відповідні державно-правові та міжнародно-правові інститути, за допомогою яких реалізують дипломатію. Вони визначають організаційно-правові рамки, в яких здійснюють дипломатію, а також ті зовнішні канали, в яких вона виявляється.

До основних форм реалізації дипломатії треба зарахувати:

1. Дипломатичні конференції, наради, конгреси, які періодично проводять на двосторонній та багатосторонній основі на рівні глав держав, глав урядів, міністрів закордонних справ та спеціальних уповноважених.

2. Безпосередній контакт, розмова tete-a-tete створює сприятливі умови для розв'язання досить складних міжнародних проблем, обходячи давно встановлені для цього канали дипломатичного зв'язку (пошта, кур'єри, посли з особливих доручень тощо).

3. Дипломатичне листування у формі заяв, листів, нот, меморандумів, декларацій тощо.

4. Підготовка й укладення міжнародних договорів та угод з різних питань міжнародного співробітництва.

5. Постійне представництво держави за кордоном, яке здійснюють посольства і місії.

6. Участь представників держави у діяльності міжнародних організацій та установ.

7. Висвітлення у пресі позиції держави та уряду, Міністерства закордонних справ з приводу подій міжнародного життя.

8. Офіційне видання міжнародних актів і документів, згідно з якими держава взяла на себе відповідні зобов'язання.

Методи реалізації дипломатії треба розуміти як певні способи впливу на уряди, дипломатичних представників та знаних осіб іноземних держав, що використовуються дипломатією тієї чи іншої держави для досягнення поставлених перед нею завдань [15;211].

На відміну від форм, немає і не може бути чітко визначених методів дипломатії, оскільки кожна держава створює власне мистецтво дипломатії. Вони залежать від рівня підготовки кадрів, їх уміння орієнтуватися в усіх труднощах переговорного процесу, їх гнучкості, толерантності тощо. Методи дипломатії формують упродовж тривалого історичного розвитку, доповнюють і змінюють залежно від ситуації, яка складається в кожному конкретному випадку.

Зазначимо, що єдиного «стандарту» при здійсненні дипломатичної діяльності від імені держави немає і, очевидно, не може бути, оскільки вона виступає своєрідним мистецтвом ведення переговорів держави, правила якого формулюються на основі науки і практики. Однак не на основі якоїсь однієї навчальної дисципліни, а на широкому спектрі знань, які акумулюють досягнення історії, психології, філософії, права тощо.

РОЗДІЛ III.ДЖЕРЕЛА ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА ТА ЙОГО КОДИФІКАЦІЯ

Оскільки дипломатична діяльність нерозривно пов'язана з процесом прийняття владних рішень, відповідно й дипломатичне право, що регулює цю діяльність, реалізується за допомогою чітко виражених норм, які є його джерельною основою.

До основних джерел дипломатичного права треба зарахувати такі ж положення, які стосуються міжнародного права загалом. Водночас поняття «джерела дипломатичного права» має певну специфіку. Вона виражається в тому, що у своїй основі ці джерела мають звичаєву природу, яка формувалась упродовж розвитку історії державності. При цьому варто зазначити, що весь механізм створення і дії звичаєвих норм зазнав радикальних змін з огляду на потреби сучасних міжнародних відносин. Це зумовлено тим, що певна стихійність процесу формування звичаєвих норм, недостатня визначеність їх змісту вже не відповідали новим потребам. А тому зростання ролі міжнародних відносин та їх ускладнення вимагали нового рівня правового регулювання. Саме в цих умовах звичай продемонстрував унікальну здатність до адаптації за нових умов [15;195].

Отже, звичай як джерело дипломатичного права - це правило поведінки, що визнається обов'язковим у міжнародних відносинах державами (всіма або більшістю) у результаті свого багаторазового й одноманітного застосування. За змістом звичай виявляється у мовчазній згоді між державами вирішувати аналогічні питання.

Створення не лише звичаєвих, але й договірних норм супроводжується складною взаємодією як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. При цьому держави не намагаються змінити їх на користь зниження досягнутого ходом історичного розвитку рівня демократизму та справедливості. Водночас досить поширеними є випадки, коли держави визнають правило, що склалося на практиці, лише тому, що воно вже існує і краще його мати, ніж діяти в умовах правового вакууму [21;58].

Ціла низка сучасних конвенцій, особливо у сфері дипломатичних відносин, закріпили вже сталі звичаєві правила. Деякі з них, наприклад, надання і дотримання привілеїв та імунітету представникам органів держав, є свого роду конституційною нормою серед інших норм дипломатичного права.

Ще одним джерелом дипломатичного права є міжнародний договір. Він виступає формою, яка виражає згоду учасників стосовно змісту та обов'язкової сили положення, що міститься в ньому. Конвенційні або договірні норми являють собою правило поведінки, сформульоване та наділене юридичною силою міжнародно-правовим договором.

Суть договірних норм така ж, як і звичаєвих - це угода про її зміст та обов'язкову силу. Різниця стосується лише процесу їх створення, реалізації форми функціонування. А тому вибір форми договору (двостороннього чи багатостороннього) залежить, передусім, від конкретних умов. Багатосторонній формі договору надають перевагу в тих випадках, коли є суттєва згода сторін відносно змісту норм, коли багатостороннє врегулювання призведе до найбільшого ефекту. Прикладом такого багатостороннього договору є Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. її положення мають здебільшого характер загальних норм. Якщо ж відмінності у позиціях договірних держав є надто суттєвими і, з огляду на це, багатосторонній договір не може забезпечити належний рівень правового регулювання, уряди в таких випадках надають перевагу двосторонній формі договору [21;132].

До середини XX ст. дипломатичне право значною мірою базувалося на нормах звичаєвого права. Хоча при цьому варто зазначити положення Віденського Регламенту від 19 березня 1815 р. «Про ранги дипломатичних представників». Згодом ці норми Регламенту були включені до змісту Віденської конвенції 1961 р., за винятком тих положень, які не виправдали себе на практиці дипломатичної діяльності.

Віденський Регламент впорядкував лише деякі питання дипломатичного права. А тому ціла низка проблем у сфері дипломатичної служби залишилась нерозв'язаною в міжнародно-правовому плані. Відповідно виникла потреба усунення цих прогалин як у глобальному, так і в регіональному масштабах. Яскравим прикладом колективного врегулювання цього питання є Гаванська конвенція від 20 лютого 1928 р. «Про дипломатичних представників», яку підписали 20 латиноамериканських держав і США. Незважаючи на те, що норми цієї конвенції мають регіональний характер, вона зробила значний внесок у справу подальшої кодифікації дипломатичного права [2].

Прийняття Віденської конвенції про дипломатичні відносини стало справді всезагальним актом, ядром дипломатичного права. Аналогічний характер мали також Конвенція «Про спеціальні місії 1969 р.», Конвенція «Про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом» від 14 грудня 1973 р., Віденська конвенція від 14 березня 1975 р. «Про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру». До найважливіших багатосторонніх актів належить також Конвенція від 13 лютого 1947 р. «Про привілеї та імунітети спеціалізованих організацій ООН» [1].

Крім багатосторонніх, важливим джерелом дипломатичного права є двосторонні договори. Причому це договори, що стосуються не лише вузько дипломатичних відносин, але й інших питань у відносинах між державами, наприклад, економічних, культурних, військових договорів.

Серед джерел дипломатичного права потрібно виділити також акти міжнародних організацій і конференцій, що стосуються статусу представників держав, які беруть участь у них, місця перебування організації та проведення конференції в конкретній державі, інші акти.

До джерел дипломатичного права треба зарахувати також акти внутрішньодержавного права. Ці правові акти стосуються головним чином правового статусу і сфери діяльності дипломатичних представників власної держави за кордоном. Прикладом цього є розпорядження Президента України від 22 жовтня 1992 р., яким затверджено Положення про дипломатичне представництво України за кордоном, Закон України від 20 вересня 2001 р. «Про дипломатичну службу» [3].

Деякі з цих актів регламентують діяльність іноземних дипломатичних представників на території України, передбачають відповідальність за посягання на життя і здоров'я дипломатичних агентів іноземних держав. Правові норми цих актів є додатковими джерелами дипломатичного права.

Внутрішньодержавні закони, якщо вони за змістом збігаються у декількох державах, підтверджують і значно розширюють міжнародний звичай, а в деяких випадках безпосередньо сприяють його створенню.

Яскравим прикладом, характерним для дипломатичного права, можна вважати розробку положення про недоторканність дипломатичних представників у законодавстві багатьох держав. Першим таким актом, що був виданий у Великобританії королевою Анною 29 квітня 1709 р., є Акт про охорону привілеїв послів і публічних міністрів іноземних держав. Його прийняття було відповідною реакцією Лондона на арешт 21 липня 1708 р. російського посла Матвєєва за несплачений ним борг - 50 фунтів стерлінгів. Цей Акт забезпечував недоторканність дипломатичних представників від арештів і встановлював непідсудність його місцевим судам. Такі акти були прийняті у США 13 квітня 1709 p., у Франції 13 березня 1794 p., у Венесуелі 19 травня 1821 p., у Колумбії 18 березня 1851 р. тощо [21;167].

Як відомо, дипломатичне право, як і право війни, належить до найстаріших і найбільш універсальних галузей міжнародного права, але кодифікація їх норм відбувалась надто повільно. Перша офіційна кодифікація дипломатичного права відбулась на Віденському конгресі, який 19 березня 1815 р. прийняв Регламент з питань рангів глав дипломатичних місій. Але вона лише частково завершила офіційну кодифікацію дипломатичного права в XIX ст., тому що ціла низка питань у сфері дипломатичних відносин не знайшла міжнародно-правового закріплення.

В історії міжнародного права здійснювалися спроби неофіційної кодифікації норм, які стосувалися дипломатичного права, й особливо, інституту дипломатичних привілеїв та імунітетів. З цього приводу заслуговують на увагу кодекс Блюнчлі (1868 p.), проект Фіоре (1890 p.). Неодноразово до цього питання звертався Інститут міжнародного права, який виносив на Гамбурзькій (1889 p.), Женевській (1892 р.) і Кембриджській (1895 р.) сесіях проблему про дипломатичні імунітети. На останній сесії була прийнята резолюція, що в спеціальній літературі отримала назву Кембриджського Регламенту 1895 p., який і сьогодні широко застосовується в монографічних дослідженнях з проблем дипломатичного права [22;200].

Важливе місце посідає VI Конференція Панамериканського союзу Гавани 1928 p., яка прийняла конвенцію про дипломатичних агентів. Це була перша спроба комплексної кодифікації дипломатичного права, де поряд з положенням про класи і ранги були врегульовані питання привілеїв та імунітетів, правовий статус спеціальних місій, а також дипломатичних місій ad hoc. Гаванську конвенцію ратифікували 15 держав, крім США. Але, незважаючи на її регіональний характер, багато її положень отримали подальше підтвердження у Віденській конвенції 1961 р. [2]

У 1929 р. Інститут міжнародного права приймає резолюцію про дипломатичні імунітети, а у 1950 р. - резолюцію про дипломатичний притулок.

У 1932 р. представники Гарвардського університету розробили проект Конвенції про дипломатичні привілеї та імунітети.

Певна спроба щодо кодифікації окремих положень дипломатичного права була зроблена Лігою Націй у 1925-1927 рр. Комітет експертів включив до плану кодифікаційних робіт два напрями з питань дипломатичного права: про класи глав дипломатичних представництв, а також про привілеї та імунітети дипломатичних представників. Однак ці питання не розглядалися на конференціях до Другої світової війни.

Після Другої світової війни, у зв'язку з бурхливим розвитком міжнародних організацій, у практичній дипломатії виникає об'єктивна потреба у виробленні відповідних конвенцій, оскільки норми загального дипломатичного права не в змозі охопити комплекс питань, яких не існувало раніше. А тому в рамках ООН було прийнято дві важливі конвенції: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН від 13 лютого 1946 р., а також Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих організацій від 21 листопада 1946 р. [21;153].

Звичайно, ці конвенції не стосуються всього дипломатичного права, однак їх положення є своєрідним зразком для врегулювання статусу багатьох міжнародних організацій.

У 1952 р. Генеральна Асамблея ООН резолюцією 685 (VII) просила розпочати роботу з питань про «дипломатичні відносини і дипломатичний імунітет», наголосивши на першочерговості цієї ділянки роботи.

Виникнення нових незалежних держав, ускладнення завдань, поставлених перед ними на міжнародній арені, зростання ролі дипломатичної служби держав також зумовили необхідність звернення ООН до питання про зведення кодифікації дипломатичного права. Однак конкретна робота в цьому напрямі почалася у 1955 р. Упродовж трьох років був підготовлений проект конвенції з цього питання, в якому було враховано зауваження більшості держав-членів ООН.

Згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН, прийнятим на XIV сесії 1959 р., у Відні у 1961 р. була скликана міжнародна конференція, в якій взяли участь делегації із 81 держави. На цій конференції на основі проекту, підготовленого Комісією міжнародного права, вироблена і 18 квітня 1961 р. прийнята Віденська конвенція про дипломатичні відносини, яку тоді підписали близько 40 держав [1].

Прийняття Віденської конвенції на практиці означало завершення кодифікації дипломатичного права на той час у рамках ООН. Конвенція охоплює всі основні правові питання дипломатичних відносин (встановлення дипломатичних представництв, їх функції, призначення і відкликання глави, членів персоналу дипломатичного представництва тощо) і подає докладну регламентацію привілеїв та імунітетів різних категорій співробітників дипломатичних представництв. Заключні статті присвячені підписанню, ратифікації, депозитарію, набуттю чинності Конвенції, приєднанню до неї. Значення цієї Конвенції сягає далеко за межі юридичної систематизації норм дипломатичного права. На конференції відбулося не просто вдосконалення правової форми дипломатичної діяльності, а зміна правової природи цих норм унаслідок перетворення їх зі звичаєвих на конвенційні норми, а в деяких випадках ці норми із правил ввічливості (митні привілеї) перетворилися на норми міжнародного права [1].

У Віденській конвенції про дипломатичні відносини закріплені результати першої офіційної кодифікації норм міжнародного права у сфері дипломатичних привілеїв та імунітетів. Як уже зазначалося вище, спроби провести кодифікацію робилися і раніше, однак вони або не доводились до кінця, або обмежувались певними локальними рамками. Отже, інститут дипломатичних привілеїв та імунітетів розвивався надто повільно. Порівняно з іншими інститутами міжнародного права, він менше піддавався впливу соціальних революцій, конституційних реформ, правових систем тощо. Навіть ті нові зміни, які відбулися у міжнародних відносинах з використанням атомної енергії, космосу, відкритого моря, що значною мірою вплинули на розвиток певних інститутів сучасного міжнародного права, не зачепили фундаментальних основ дипломатичних привілеїв та імунітетів [1].

Таким чином, основні зміни, що відбулися в цьому інституті і значною мірою вплинули на кодифікацію норм міжнародного права, такі:

- по-перше, відбулося відокремлення привілеїв та імунітетів дипломатичного представництва як органу держави від привілеїв та імунітетів його дипломатичних працівників. Відмінність між ними зумовлена їх неоднаковою правовою природою. Наприклад, недоторканність резиденції дипломата випливає із недоторканності особистості дипломатичного агента, а недоторканність приміщень представництва не є наслідком недоторканності глави представництва, а є атрибутом акредитуючої держави;

- по-друге, з'явилися нові суб'єкти, які користуються привілеями та імунітетами. Поряд із «класичними» дипломатами, які представляли інтереси тієї чи іншої держави, тепер привілеї та імунітети починають надаватися також вищим службовим особам міжнародних організацій (наприклад, Генеральному секретареві ООН та його помічникам, Генеральному директорові МАГATE, його заступникам та іншим вищим посадовим особам).

Але при цьому варто зазначити, що перелік дипломатичних привілеїв та імунітетів не зазнав істотних змін з часу виникнення постійних дипломатичних представництв. Що стосується особистих привілеїв та імунітетів, то порівняно новою є норма про вилучення співробітників дипломатичних представництв з-під дії законів про соціальне забезпечення у країні перебування (ст. 33 Віденської конвенції 1961 р.).

Певна дискусія під час прийняття остаточної редакції Конвенції виникла з питання використання радіопередавачів дипломатичними представництвами. У кінцевому підсумку було прийнято рішення про те, що представництво може встановити й експлуатувати радіопередавач лише зі згоди країни перебування (п. 1 ст. 27). Таке рішення відображало практику, яка склалася в діяльності більшості країн на цей час.

Оцінюючи результати кодифікації норм міжнародного права у сфері дипломатичних відносин, потрібно зазначити, що Віденська конвенція 1961 р. значно зміцнила інститут дипломатичних привілеїв та імунітетів. Під час обговорення та прийняття положень Віденської конвенції були відкинуті спроби внести в її текст обмеження, застереження, нечіткі визначення, спрямовані на "врізання" привілеїв та імунітетів як самих дипломатичних представництв, так і дипломатичного персоналу посольств і місій.

На Віденській конференції 1961р. затверджено також деякі протоколи і резолюції, що прямо чи опосередковано стосувались дипломатичного права. Зокрема, факультативний протокол щодо набуття громадянства мав на меті затвердити положення про те, що при народженні дитини чи у випадку одруження з громадянином приймаючої держави закони останньої не поширюються на членів дипломатичних представництв. Без такого узгодження, наприклад, дитина, народжена за кордоном, згідно з законодавством деяких країн (Латинської Америки і США), стає автоматично громадянином країни, де вона народилася, без згоди батьків [1].

Однак із прийняттям Віденської конвенції про дипломатичні відносини 1961 р. процес кодифікації норм у сфері дипломатичного права не завершився. Потреби міжнародного життя, як і перспективи його розвитку, зумовили необхідність кодифікації і прогресивного розвитку норм міжнародного права, які регламентують діяльність спеціальних місій. Про універсальність значущості інституту спеціальної місії як однієї із форм сучасної дипломатії свідчить той факт, що вона успішно реалізує інтереси держав як у випадку існування дипломатичних та консульських відносин між державами, так і за їх відсутності. У результаті багаторічної праці Комісії міжнародного права й особистого внеску югославського юриста М. Бартоша Генеральна Асамблея ООН 8 грудня 1969 р. прийняла Конвенцію про спеціальні місії. Ця Конвенція заповнила прогалини, що існували під час прийняття Віденських конвенцій 1961 і 1963 рр. Як зазначено у преамбулі, держави-учасниці вважають, що міжнародна Конвенція про спеціальні місії могла б доповнити обидві ці конвенції і сприяти розвитку дружніх відносин між державами незалежно від їх державного і суспільного ладу [22;129].

Наступним кроком на шляху кодифікації норм дипломатичного права є прийняття 14 березня 1975 р. Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру. Прийняттям цієї Конвенції завершився певний етап процесу кодифікації норм дипломатичного права наприкінці XX ст. Але це не означає, що розв'язано всі питання у цій досить складній галузі міжнародного права. Сьогодні Комісія міжнародного права зосередила свої зусилля на необхідності вироблення і прийняття конвенцій, що стосуються правового статусу кур'єра і дипломатичної пошти. Це ті питання, навколо яких виникають інциденти, зумовлені відсутністю відповідних норм міжнародного права у вказаній сфері.

Сучасна міжнародна ситуація докорінно відрізняється від тієї, яка була 40 років тому. Можна стверджувати також, що ніколи раніше світ не змінювався так швидко, як за останні десятиріччя. Ці зміни зачепили майже всі глобальні процеси в світі. Відповідно, вони не могли не відбитися на стані сучасної дипломатії і дипломатичного права, а тому завдання, які постають перед зовнішньополітичними відомствами держав у новому тисячолітті, очевидно, відрізняються від усього того, з чим вони стикалися раніше. Ймовірно, треба створити нові дипломатичні механізми та відповідні правові норми, здатні гарантувати забезпечення миру і безпеки у світі та реалізацію основних завдань, що стоять перед людством [22;198].