Сучасні тенденції та динаміка розвитку економіки Китаю

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Враховуючи зростання впливу Китаю на міжнародній арені, а також його істотний вплив на розвиток світової економіки, можна стверджувати про актуальність теми роботи. Посилення ролі країн Азії, а особливо, Китаю у світовому господарстві не може залишитись поза увагою. Китайська економіка стає потенційним лідером на світовій арені та має доволі значний вплив як на окремі країни, так і на світове господарство в цілому. Тому, зважаючи на недостатнє дослідження даної теми, необхідно говорити про її актуальність в сучасних умовах зростання китайської економіки та поширення її впливу на інші країни світу.

На сьогодні, не достатньо чітко визначені причини “економічного дива” цієї країни, а також не досліджено вплив Китаю на економіку світу. Все ще недостатньо опрацьованим залишається питання українсько-китайських міждержавних взаємин, хоча його актуальність є очевидною.

У зв'язку із зростанням китайської економіки зацікавленість української сторони у пожвавленні співпраці з Китаєм зростає. Внаслідок збільшення ролі та частки Китаю на світовому ринку, розвиток співробітництва України з цією країною є важливим напрямком зовнішньоекономічної стратегії нашої країни.

Подальші перспективи економічного розвитку Китаю та можливості його глобального економічного лідерства привертають увагу багатьох експертів, як вітчизняних так і зарубіжних. Важливу роль у теоретичному дослідженні проблематики сутності світового господарства в цілому відіграють праці таких вчених-економістів: Антонюка Л.Л., Авдокушина Е.Ф., Філіпенко А.С., Кіреєва А.П., Ніколаєвої І.П., а також інших дослідників - Кривенко К.Т., Савчука В.С., Бєляєва О.О., Ілларіонова А., Міхеєва В. Значний вклад у розкриття зазначеної проблематики зробив іноземний спеціаліст з питань дослідження ретроспективи китайської економіки - Ангус Медісон.

Метою магістерської роботи є наукове дослідження сучасних тенденцій та динаміки розвитку економіки Китаю, в умовах глобального лідерства країни та тлі поточних світових економічних процесів, визначення впливу економічного піднесення Китаю на світові ринки, а також моніторинг стану двосторонніх економічних відносин та їх перспектив між Україною та Китаєм.

Залежно від поставленої мети магістерської роботи необхідно вирішити ряд наступних завдань:

- визначити теоретичні основи функціонування світового господарства;

- розкрити методологічні підходи до систематизації країн світу;

- відстежити історичний процес формування економічного розвитку Китаю;

- здійснити аналітичну оцінку впливу зовнішньоекономічної експансії Китаю на світові ринки;

- дослідити суть феномену конкурентоспроможності китайської економіки в умовах доступності ведення бізнесу;

- здійснити моніторинг основних напрямів та аспектів здійснення зовнішньоекономічної діяльності між Китаєм та Україною;

- окреслити перспективи розвитку економіки Китаю, як однієї з лідируючих економік світу;

- спрогнозувати масштаби експансії КНР на світові ринки;

- визначити основні інтереси та потенційні можливості зовнішньоекономічних зв'язків України у відносинах з Китаєм

Об'єктом дослідження магістерської роботи виступає експансія Китаю на світові ринки в контексті співпраці з Україною.

Предметом дослідження даної роботи є концептуально-методологічні засади та практичні підходи до визначення особливостей зовнішньоекономічної експансії Китаю на світові ринки.

Методологічною базою для написання магістерської роботи виступає комплекс загальнонаукових методів, які стали основою дослідження експансії Китаю на світові ринки. Методологічний апарат дослідження складають: економіко-математичний підхід, історично-логічний, спеціальні економічні методи (структурного, дисперсійного, факторного аналізу), порівняльний та системно-структурний метод, а також метод аналізу та синтезу, кількісного та якісного аналізу, наукової індукції та дедукції. Крім того, статистичний та аналітичний методи використовувались для аналізу стану і динаміки розвитку економіки Китаю, а також для визначення її подальших перспектив.

Інформаційна база дослідження магістерської роботи включає в себе теоретичні погляди та напрацювання світової економічної спільноти, монографічна та наукова література, концептуальні положення сучасної економічної теорії, роботи відомих вітчизняних і зарубіжних вчених з питань зростаючої ролі китайської економіки та її вплив на країни світу.

Наукова новизна одержаних результатів. У магістерській роботі комплексно досліджено та проаналізовано ключові аспекти особливостей зовнішньоекономічної експансії Китаю на світові ринки, розкрито феноменальність китайської конкурентоспроможності, а також сформульовано перспективні напрями розвитку економіки Китаю, як однієї з лідируючих країн світу, в контексті співпраці з Україною.

Структура роботи. Магістерська робота складається із вступу, основної частини (три розділи) та висновків. У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету, предмет, об'єкт, завдання, методи дослідження та наукову новизну роботи. Основна частина присвячена розкриттю поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати дослідження.

РОЗДІЛ 1. Теоретичні АСПЕКТИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ та міжнародних економічних відносин у світі

1.1 Світове господарство та його сутність

Для сучасного періоду міжнародного економічного розвитку, в умовах глобалізації, характерне широке залучення країн у міжнародні взаємозв'язки. Це пов'язане з тим, що масштаби сучасного виробництва переросли національні рамки. У міжнародних масштабах переміщуються не лише товари, а й фактори виробництва, насамперед капітал та робоча сила. Для нормального підтримання і розвитку національного виробництва стає необхідною взаємодія з іншими країнами, участь у міжнародному поділі праці та обміні. Посилюється інтернаціоналізація не лише виробництва а й усього господарського життя, що стало основою формування світового господарства.

На думку Антонюка Л.Л., світове господарство - це динамічна система взаємозв'язаних національних економік та відносин між належними до них суб'єктами економічного життя, яка діє на принципах міжнародного поділу праці та охоплює усі стадії циклу економічного відтворення [1]. Як вважає Авдокушин Е.Ф., світове (всесвітнє) господарство - це сукупність національних господарств, взаємозв'язаних міжнародним поділом праці та міжнародними економічними відносинами [32, с 7].

Проте, А.С. Філіпенко визначає світове господарство як сукупність національних економік країн світу, поєднаних мобільними факторами виробництва [12, с. 33]. Кіреєв А.П. також вважає, що сучасне світове господарство є сукупністю національних економік, що перебувають у тісній взаємодії і взаємозалежності, глобальний економічний організм, підпорядкований об'єктивним законам ринкової економіки [33, с. 6].

На думку І.П. Ніколаєвої, світове господарство - це сукупність міжнародних економічних відносин у взаємозв'язку з продуктивними силами та відповідним механізмом регулювання й управління [35, с 15].

Світове господарство є складною комплексною системою з досить чіткими межами, якісними і кількісними параметрами. Його не треба ототожнювати зі світовою економікою, яка стосується здебільшого продуктивних сил, їхніх національних та регіональних особливостей. Відмінність світового господарства від світового ринку полягає в тому, що воно проявляється насамперед через міжнародний рух факторів виробництва та товарів. Для світового ринку характерне переважно міжнародне переміщення товару, міжнародна торгівля. Світове господарство поєднує всі основні параметри світового ринку і доповнює його новими суттєвими рисами, пов'язаними з міжнародною мобільністю факторів виробництва [11].

Авдокушин Е.Ф. виділяє такі характерні риси сучасного світового господарства, як:

- розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, передовсім у формах ввезення - вивезення капіталу, робочої сили і технології;

- зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, насамперед у рамках ТНК;

- економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багатосторонній основах;

- виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об'єднань.

Світове господарство регулюється заходами національної та міждержавної економічної політики. У межах світового господарства економіка окремих країн стає все більш відкритою й орієнтованою на міжнародне економічне співробітництво [32, с.33].

Кінець XX і початок XXI ст. є періодом формування нової системи світового господарства з властивою їй ієрархією національних економік у міжнародному поділі праці та на міжнародному ринку факторів виробництва. Основною її рисою все більше стає не суперечність, а тенденція до співробітництва і взаєморозуміння. Нівелюються, зближуються економічні рівні розвитку різних країн [4].

Такі вчені-дослідники як К.Т. Кривенко, В.С. Савчук та О.О. Бєляєв зазначають, що основними віхами у розвитку світового господарства є:

- виникнення міжнародних монополій, які поділили між собою світові ринки збуту, джерела сировини і сфери прикладання капіталу. Результатом став економічний розподіл світу;

- територіальний поділ світу великими державами і утворення величезних колоніальних імперій. Сформувався колоніальний поділ праці, визначальною особливістю якого стало нав'язування залежним народам такої виробничої спеціалізації, яка відповідає потребам капіталу метрополій;

- виникнення соціалістичної системи, що призвело до розколу єдиного світового господарства і поклало початок протистоянню двох соціально-економічних систем [6].

У розвитку світового господарства Ніколенко Ю. В. виділяє декілька етапів за функціональною ознакою:

1. Етап світової торгівлі - абсолютна перевага зовнішньої торгівлі в міжнародних економічних зв'язках; відсутність стійких зв'язків та нееквівалентність обміну.

2. Етап іноземних інвестицій - активний розвиток іноземного інвестування; виникнення нових форм зовнішньоекономічних зв'язків (купівля-продаж інформації, інтелектуальної власності; розвиток промислової кооперації).

3. Етап економічної інтеграції - активний розвиток виробничої діяльності за кордоном; створення міжнародних економічних організацій.

Щодо організаційної ознаки, то вчений Ніколенко Ю. В. виділяє такі етапи:

- друга половина ХІХ-го ст. - початок ХХ-го ст. - етап формування сучасного світового господарства: експорт капіталу як наслідок монополізації виробництва; наявність колоніальної системи; гострі протиріччя між державами призводили до локальних і світових війн, породжували нестійкість;

- 20-30-ті рр. ХХ сторіччя - до 80-х років - світове господарство поділено на дві системи: світове капіталістичне й світове соціалістичне господарство; протиборство й змагання цих двох світових систем. В 60-і роки відбулося входження у світову економіку великої групи країн, що розвиваються, внаслідок ліквідації колоніальної системи. В 50-60-і роки починають розвиватися інтеграційні процеси в різних регіонах світу [7].

Після другої світової війни почався процес якісної зміни системи світового господарства. Він в основному завершився у 1960-х рр., коли пішла в минуле колоніальна система і на світовій арені з'явився численний ряд молодих незалежних держав [6].

- 80-90-і роки ХХ сторіччя - дотепер - набуття світовим господарством ознак єдиного цілісного утворення, яке базується на ринкових відносинах; глобалізація світового виробництва, яка проявляється у посиленні взаємозалежності національних господарств, в інтенсифікації господарських зв'язків, у формуванні міжнародного виробництва, в активізації діяльності та посиленні позицій транснаціональних корпорацій, в підвищенні ролі міжнародних економічних організацій [7].

Багато вчених погоджуються з думкою, що період 1980-90 рр. характеризується насамперед тим, що для найбільш розвинутих країн він став часом переходу в еру пост-індустріалізації, для багатьох слаборозвинутих країн - ерою активного подолання свого відставання (Китай і нові індустріальні країни), для колишніх соціалістичних країн - повернення до моделі ринкової економіки, а для всіх країн у цілому - лібералізації внутрішнього і зовнішнього життя та його глобалізації.

Три останніх десятиріччя ХХ ст. вважаються початком нового періоду у розвитку сучасного світового господарства. Воно все більше набуває ознак цілісності, що обумовлено дією певних факторів. По-перше, прагненням народів світу вижити в умовах нарощування ядерної зброї і загрози можливої ядерної війни, що спонукає держави проводити політику мирного співіснування. По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об'єднувати свої зусилля в цій сфері. По-третє, поглибленням та поширенням інтернаціоналізації виробництва й обігу, всього економічного і духовного життя. По-четверте, необхідністю об'єднання зусиль країн для вирішення глобальних проблем (екологічних, сировинних, продовольчих, освоєння багатств світового океану і космосу та ін.), потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо) [6].

У 80-90-і роки ХХ ст. склався принципово новий міжнародний розподіл праці, що ґрунтується не лише на звичній спеціалізації за сферами та галузями виробництва, або ж предметної спеціалізації, але й на випуску та поставці на світовий ринок компонентів, вузлів, деталей. Стало можливим спеціалізуватись на окремих стадіях технологічних процесів. У ці ж роки стрімко удосконалювались засоби зв'язку та інформаційні мережі, на базі яких фінансова сфера отримала можливості перейти до нової ланки глобалізації та відомої самодостатності, що призвело до нових можливостей в галузі інвестування та кредитування, а також можливості небачених за масштабами спекуляцій [17].

Загалом світове господарство наприкінці XX - на початку XXI ст., зберігаючи розмаїття, велику кількість суперечностей і різнопланових тенденцій, все ж є більш цілісним, інтегрованим і динамічним, ніж у середині XX ст., і набуває глобального характеру. Для нього стали характерними нові економічні зв'язки і відносини, розширилися митні й політичні союзи. Процес його становлення ще не завершився, оскільки продовжується поглиблений розвиток усіх факторів, що його зумовлюють [10].

Одним з ключових процесів розвитку світового господарства на межі ХХ-ХХІ століть є прогресуюча глобалізація, яка являє собою якісно новий етап розвитку інтернаціоналізації господарського життя.

Процеси інтернаціоналізації економічного життя помітно посилилися в останній третині минулого століття та породили процеси, названі глобалізацією (від фр. global - планетарний, всеосяжний).

Розвитку процесу глобалізації сприяли дві тенденції:

- лібералізація ринків (як товарів та послуг, так і ресурсів), зняття обмежень на пересування через кордони людей, товарів та інформації;

- розвиток інформаційних технологій: виникнення радіо, телебачення, нарешті, Інтернету, що дозволяє встановлювати контакти між різними куточками землі практично миттєво [8].

З економічної точки зору, під глобалізацією розуміють зростаючу інтеграцію національних економік в єдиний світовий ринок. Її характерними рисами є розширення міжнародної торгівлі товарами і послугами, збільшення міжнародних потоків капіталу, широке застосування новітніх інформаційних технологій (ІТ) та телекомунікаційних мереж [17].

Важливою формою прояву процесів глобалізації є виникнення міжнародної системи регулювання світового господарства. В умовах створення глобальних механізмів відтворення формується єдиний економічний і правовий простір, уніфікується промислова, митна, валютна, соціальна та екологічна політика розвинених країн, відбувається стандартизація способу життя, системи потреб у масштабах всієї планети. Такі результати глобалізації, як розвиток нових форм міжнародного поділу праці, зростання руху капіталів, лібералізація світової торгівлі, посилення конкуренції прискорюють економічний розвиток країн, сприяють зростанню добробуту їх народів. Це привело до зростання реального валового світового продукту за останню чверть ХХ ст. більше як у два рази [18].

Більшість зарубіжних та вітчизняних дослідників ближньої ретроспективи сучасної економічної глобалізації відзначають, що глобалізація економіки - це найновіший процес, який інтенсивними темпами почав розвиватися з початку 1970 років на підгрунті структурної кризи розвитку світового господарства, а всі процеси, що мали місце раніше, необхідно трактувати як процес інтернаціоналізації [34].

За визначенням спеціалістів Міжнародного валютного фонду, глобалізація являє собою процес, за допомогою якого відбувається збільшення вільного потоку ідей, людей, товарів, послуг і капіталу, що веде до інтеграції економік і суспільств. Основними факторами в поширенні глобалізації було збільшення лібералізації торгівлі та досягнень в галузі комунікаційних технологій [59].

Сьогодні значення національних кордонів помітно зменшилось. Колишні зовнішні фактори економічного розвитку стали внутрішніми не лише для транснаціонального бізнесу, але й для національного підприємництва.

Глобалізація зажадала від країн передати частину своїх функцій управління міжнародним організаціям, у першу чергу Світовій організації торгівлі (СОТ), яка істотно розширила свої функції останнім часом та акцентує свою діяльність у напрямку уніфікації норм та правил міжнародної торгівлі товарами та послугами. При цьому глобалізація призводить до того, що в лідери вибиваються декілька міжнародних центрів (США, Євросоюз, Японія, країни БРІК), що стають локомотивами міжнародної економіки та використовують СОТ для лобіювання власних інтересів [17].

Інтернаціоналізація виробництва під дією НТР створює таку ситуацію, коли країнам вже невигідно мати виключно все “своє виробництво”. Інтегруючись у світове господарство, країни прагнуть знайти і знаходять там свою комірку.

Дослідження закономірностей формування міждержавних зв'язків, їх розвитку дає змогу зробити висновок про те, що прагнення до створення єдиного планетарного ринку капіталів, товарів та послуг, економічне зближення й об'єднання окремих країн у єдиний господарський комплекс є генеральною тенденцією розвитку світового господарства.

Провідною тенденцією світогосподарського розвитку останніх десятиліть (особливо останнього) є поступовий перехід багатьох країн до економіки відкритого типу. Він передбачає ліквідацію державної монополії зовнішньої торгівлі, використання різних форм спільного підприємництва, організацію зон вільного підприємництва, інтеграцію господарського комплексу в світове господарство та світовий ринок. Одним з найважливіших критеріїв цього переходу є сприятливий інвестиційний клімат країн, що стимулює приплив капіталовкладень, технологій, товарів. Внутрішній ринок країни доступний для таких надходжень. Проте водночас відкрита економіка не допускає безконтрольності у зовнішньоекономічних зв'язках. Вона вимагає активного державного регулювання структури експорту та імпорту, руху капіталу, митної, валютної, податкової, кредитної та інвестиційної політики тощо, щоб не допустити одностороннього переважання економічно розвиненіших країн [4].

Підсумовуючи вище сказане, можна зробити висновок, що за сучасних умов економічна замкнутість країн не лише нераціональна, а практично й неможлива. Тенденція до все більшої взаємозалежності національних економік, щодо підвищення ролі зовнішніх факторів у економічному розвитку окремих країн стала загальною. Тому, світове господарство не можна вважати сукупністю окремих національних економік, а лише їх синтезом та взаємодією, співпрацею та тісними взаємозв'язками в процесі глобалізації світового господарства. Його суть визначається тим універсальним зв'язком між національними господарствами, який забезпечує їхню реальну єдність на основі міжнародного поділу праці, науково-технічної і виробничої кооперацій, міжнародної торгівлі, валютних і кредитних зв'язків, тобто міжнародними економічними відносинами.

1.2 Методологічні підходи до систематизації країн світу

Сьогодні у світі налічується більше 200 країн, які відрізняються між собою як за рівнем економічного, соціального так і політичного розвитку. Зважаючи на це, для зручності досліджень, аналізу та співставлення різних країн за їх досягненнями та перспективами подальшого розвитку, вивчення та обміну досвідом економічного реформування, зручно використовувати їх певну класифікацію. Включаючи ряд певних особливостей розвитку національних економік та світового господарства загалом, розрізняють різні класифікації країн. Світове господарство, як цілісна система має свою структуру, яка має різні аспекти, з огляду на аналіз певних її складових частин. Систематизація національних економік, виділення типів країн, їх групування необхідне для того, щоб систематизувати країни відповідно до особливостей та рівня їх розвитку, виявити їх характерні риси, визначити місце у системі світового господарства та міжнародних економічних відносин а також визначити та передбачити імовірні перспективи їх розвитку. Найчастіше виокремлюють галузеву, типологічну й регіональну структури.

Типологічна структура світової економіки виявляється як єдина система різних за рівнем соціально-економічного розвитку країн. У цій системі виділяються блоки споріднених, схожих за основними соціально-економічними параметрами країн, що формують специфічні типи. Типологічна структура не є раз і назавжди сформованою, вона перебуває в постійній динаміці, оскільки темпи економічного, соціального, технологічного розвитку країн світу неоднакові; час від часу відбувається перехід країн з одного типового блоку до іншого. Проте протягом певного періоду, який може вимірюватися десятиліттями, типологічна структура світової економіки характеризується достатньою усталеністю, що дає можливість вивчити особливості розвитку окремих груп країн, виявити спільне, що поєднує країни всередині типу, й таке, що відрізняє кожний тип від інших. З цією метою здійснюється типологічна класифікація країн світу.

Досконала класифікаційна схема країн світу має наукове, навчально-методичне й практичне значення. Аналізуючи економіку країни, економічну політику її уряду, соціально-економічні відносини всередині країни, необхідно, насамперед, виявити її економічний тип, місце у світовій економіці. Практичне значення визначення типу країни полягає, зокрема, у ставленні до тієї чи іншої країни з боку міжнародних економічних інституцій. Так, найменш розвинуті країни користуються чималими пільгами у міжнародній торгівлі, отриманні кредиту, розв'язанні проблем державного боргу. З іншого боку, високорозвинуті країни є своєрідними “донорами” для менш розвинутих країн у деяких міжнародних організаціях (наприклад, у Міжнародній асоціації розвитку).

Незважаючи на актуальність формування впорядкованої типологічної схеми держав, слід визнати, що однозначного підходу до цієї проблеми немає. Існують різні схеми, які складаються за різними критеріями [5].

За методикою Організації Об'єднаних Націй країни класифікуються чотирма способами: за рівнем розвитку людського потенціалу, за доходами, за основними глобальними групами і за регіонами. Включення країн в ту чи іншу категорію аж ніяк не обов'язково означає оцінку рівня розвитку відповідної країни чи регіону [46].

Індекс розвитку людського потенціалу (Human Development Index) - інтегральний показник, який створили для дослідження розвитку людського потенціалу країн. Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП) використовується з 1993 р. міжнародною організацією ООН в щорічному звіті про розвиток людського потенціалу. Цей індекс є стандартним показником завдяки якому порівнюють рівень життя громадян різних країн та регіонів. При підрахунку ІРЛП враховують три види показників: середня тривалість життя при народженні, індекс освіти та рівень життя, оцінений через ВВП на душу населення при паритеті купівельної спроможності (ПКС) в доларах США (рис.1.1). Альтернативним індексом є індекс бідності (також розроблений ООН для оцінки якості життя населення в будь-якій країні).

Дані показники дають змогу оцінити, по-перше, ймовірність прожити довге й здорове життя в країні (показник тривалості життя), по-друге - можливість отримати нові знання та реалізувати себе (показник рівня освіченості), а по-третє - можливість забезпечувати власні потреби (показник ВВП на душу населення). Для якісного аналізу автори індексу використовують додаткові показники: бідності населення країн, що розвиваються, показник гендерної нерівності, показник розширення можливостей жінок та інші.

Рис.1.1. Індекс розвитку людського потенціалу

Значення кожного показника оцінюють від 0 до 1 бала. Більше число свідчить про кращу позицію країни, а середнє значення трьох показників є числовим значенням індексу [61].

Всі країни, за якими розраховується (ІРЛП), поділяються за рівнем розвитку людського потенціалу на три групи: країни з високим рівнем розвитку людського потенціалу (ІРЛП складає 0,800 і вище), країни з середнім рівнем розвитку людського потенціалу (0,500-0,799) та країни з низьким рівнем розвитку людського потенціалу (менше 0,500). Трьома глобальними групами є: країни, що розвиваються, країни Центральної та Східної Європи та СНД (Співдружність Незалежних Держав), і ОЕСР (Організація економічного співробітництва і розвитку).

Країни, що розвиваються поділяються на наступні регіональні групи: арабські держави, країни Східної Азії та Тихоокеанського регіону, країни Латинської Америки і Карибського басейну (включаючи Мексику), країни Південної Азії, країни Південної Європи та країни Африки на південь від Сахари. Класифікація країн по таким регіональним групам відповідає структурі регіональних бюро ПРООН. В окрему, додаткову групу виділяються найменш розвинуті країни, перелік яких визначається Організацією Об'єднаних Націй [46].

Класифікація країн за методикою МВФ ділить світ на дві основні групи: країни з розвинутою економікою і країни, що розвиваються. Мета такого поділу полягає в тому, щоб полегшити проведення аналізу, надавши користувачам досить змістовний метод організації даних.

За класифікацією МВФ виділяють 34 країни з розвиненою економікою. Сім найбільших з точки зору об'єму ВВП країн - США, Японія, Німеччина, Франція, Італія, Сполучене Королівство і Канада, які складають підгрупу основних країн з розвиненою економікою, так звана Група семи (G7). В якості підгруп виділяються також країни-члени зони євро і нові індустріальні країни Азії.

Група країн з ринком, що формується і країн, що розвиваються (151 країна) включає всі країни, які не відносяться до категорії країн з розвиненою економікою та за регіональною ознакою поділяються на: Центральну і Східну Європу (ЦСЄ), Співдружність Незалежних Держав (СНД), азійські країни, що розвиваються, Латинська Америка та Карибський басейн (ЛАК), Близький Схід і Північна Африка і Африка на південь від Сахари.

Країни, що розвиваються класифікуються також і за аналітичними критеріями. Аналітичні критерії відображають структуру експортних доходів країн та інших зовнішніх доходів; відмінність між країнами - чистими кредиторами й чистими дебіторами, а також, стосовно країн - чистим дебіторам, фінансові критерії, засновані на джерелах зовнішнього фінансування і стану обслуговування боргу.

У класифікації МВФ за фінансовими критеріями виділяють країни - чисті кредитори, країни - чисті дебітори і бідні країни з високим рівнем заборгованості. Країни відносяться до чистих дебіторів, коли загальна сума їх сальдо рахунку зовнішніх поточних операцій з 1972 р. (або самого раннього року, за який є дані) по 2010 р. негативна. Країни - чисті дебітори поділяються на основі двох додаткових фінансових критеріях: “офіційне зовнішнє фінансування” і “стан обслуговування боргу”. Країни відносяться до категорії офіційного зовнішнього фінансування, коли 66% або більше їх сукупної заборгованості, в середньому з 2006 по 2010 р., фінансувалось офіційними кредиторами [45].

Для оперативних і аналітичних цілей, основним критерієм Світового банку для класифікації країн є валовий національний дохід (ВНД) на душу населення (валовий національний продукт, або ВНП). На підставі ВНД на душу населення, кожна країна відноситься до країн з низьким доходом, середнім (поділяється на нижче середнього і вище середнього), або високим рівнем доходу. Інші аналітичні групи в залежності від географічних регіонів також використовуються.

Світовий банк класифікує всі країни, що є його членами (188 країн), а також всі інші країни з населенням, що перевищує 30 тисяч чоловік (у цілому - 214 країн). Таким чином, Світовий банк поділяє національні економіки за рівнем доходів на дані групи відповідно до рівня ВНД на душу населення. Щороку, 1 липня, Світовий банк переглядає класифікацію світових економік на основі оцінки ВНД на душу населення за попередній рік. Так, станом на 1 липня 2012 р., класифікація Світового банку ВНД на душу населення є наступною: країни з низьким рівнем доходів (1025 дол. або менше); країни з рівнем доходів нижче середнього (1026 - 4035 дол.); країни з рівнем доходів вище за середній (4036 - 12475 дол.); країни з високим рівнем доходів (12 476 дол. і вище).

Стандартна класифікація Світового банку за рівнем зовнішнього боргу поділяє країни на: держави з високим рівнем зовнішньої заборгованості, держави із середньою величиною зовнішнього боргу та держави з найменшою зовнішньою заборгованістю.

Високий рівень зовнішнього боргу означає, що в країни перевищені наступні критичні показники: відношення поточної вартості обслуговування зовнішнього боргу до ВВП більше 80%; відношення поточної вартості обслуговування боргу до обсягу експорту перевищує 220%. Середній рівень зовнішньої заборгованості властивий країнам, у яких один або обидва показники перевищують 60%, але не досягають критичних величин.

Для країн, що не надають Системі звітності боржників Світового банку деталізованих статистичних даних про розмір зовнішнього боргу, методика розрахунків на основі поточної вартості неможлива. У такому випадку використовується наступний спосіб класифікації. У країн з високим рівнем зовнішнього боргу три з чотирьох наступних основних показників перевищують критичний рівень:

- відношення боргу до ВНП більше 50%;

- відношення боргу до експорту більше 275%;

- відношення величини обслуговування зовнішнього боргу до експорту перевищує 30%;

- відношення відсотків, виплачуваних по зовнішніх боргах, перевищує 20% обсягу експорту.

Щодо класифікації країн за ступенем відкритості світовому ринку, то такий ступінь відкритості світовому ринкові звичайно виміряється часткою експорту у ВНП. Світовий банк виділяє 5 груп країн, володіючи відповідною інформацією лише по 163 державам. Умовно виділяються:

- країни з відносно закритою економікою з часткою експорту у ВВП менше 10%. У цю групу входять 10 країн: Латинська Америка - Бразилія, Аргентина, Перу, Суринам; Африка - Судан, Уганда, Руанда; Азія - Бірма, Японія, Гаїті;

- країни з відносно відкритою економікою з часткою експорту у ВВП більше 35% (близько 70 країн). Наприклад, такі країни, як Панама, Коста-Ріка, Гондурас - Центральна Америка; Гайана - Південна Америка; Мавританія, Туніс, Сенегал, Габон, Конго, Ангола, Намібія, Ботсвана, Кенія - Африка; Саудівська Аравія, Йорданія, Ізраїль, ОАЕ, Бутан, Таїланд, Малайзія, Філіппіни, Папуа-Нова Гвінея, Монголія - Азія; Норвегія, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Австрія, Чехія, Словенія, Болгарія - Європа; Прибалтійські республіки, Білорусь, Закавказькі республіки і т.д. - країни колишнього СРСР;

- 10 - 19% (27 країн). У тому числі США, Мексика, Колумбія, Болівія, Австралія, Індія, Пакистан, Іспанія, Нігер, Чад, Ефіопія, Сомалі;

- 20 - 24% (24 країни). У тому числі Україна, Франція, Італія, Греція, Німеччина, Туреччина, Сирія, В'єтнам, Лаос, Нікарагуа, Африканські країни - ПАР, Мозамбік, Нігерія, Малі, Алжир, Єгипет, Мадагаскар і ін.;

- 25 - 34% (32 країни). У тому числі Росія, Середньоазіатські республіки колишнього СРСР, Молдавія, Румунія, Угорщина, Великобританія, Португалія, Китай, Іран, Канада, Скандинавські країни (Швеція, Фінляндія), Венесуела, Чилі, Парагвай, Еквадор, Африка - Заїр, Танзанія й ін. [78].

Всесвітній економічний форум (ВЕФ) групує країни відповідно до стадії розвитку їх економіки на: країни з факторно (ресурсно)-орієнтованою економікою (38 країн), з економікою орієнтованою на ефективність (33 країни, в тому числі і Китай) та інноваційно-орієнтовані країни (35 країн). Щодо України, то в такому рейтингу вона знаходиться на другій стадії розвитку економіки, тобто належить до ряду країн з економікою орієнтованою на ефективність.

Такий рейтинг ВЕФ базується на Індексі глобальної конкурентоспроможності (ІГК), який був розроблений для Всесвітнього економічного форуму та запроваджений у 2004 році. ІГК включає 110 показників, розділених на 12 категорій: інститути, інфраструктура, макроекономічне середовище, охорона здоров'я та початкова освіта, вища освіта та професійна підготовка, ефективність товарного ринку, ефективність ринку праці, розвинутість фінансового ринку, технологічна готовність, розмір ринку, розвиток інновацій (рис. 1.2) [66].

Рис. 1.2. Індекс глобальної конкурентоспроможності

(Складено автором на однові публікації Всесвітнього економічного форуму “The Global Competitiveness Report 2012-2013”)

Будь-які країни, що потрапляють у дві з трьох стадій розвитку економіки вважаються країнами “перехідного періоду”. Для цих країн, терези плавно зміщуються, відображаючи плавний перехід від однієї стадії розвитку до іншої. Це дозволяє зосередити більше уваги на тих областях, які стають важливішими для конкурентоспроможності країни в міру її розвитку, а також дає змогу забезпечити те, що ІГК може поступово “карати” ті країни, які не готові до наступного етапу [66].

Отже, на сьогодні відсутня єдина оптимальна класифікаційна схема країн світу. Проте, кожна схема виявляє певні типологічні особливості країни, а також не завжди в повній мірі відображає стовідсоткову належність окремої країни до тієї чи іншої класифікаційної ознаки. Так, наприклад, класифікація Світового банку позитивно відрізняється від класифікації ООН тим, що вона встановлює чіткі межі, які можна вимірювати та визначати тип держави. Але й вона не позбавлена певних хиб. Справ в тому, що в одну групу часто попадають країни, які дуже відрізняються одна від одної за структурою економіки, продуктивністю праці та за іншими параметрами. Основний недолік схеми Світового банку полягає в тому, що тут не враховується галузева структура, а також немає оцінки економічного потенціалу в цілому.

Таким чином, жодна з перелічених типологічних класифікацій країн світ не позбавлена суттєвих вад. Виявляється, що один критерій сам по собі не може сформувати цілісну систему типологічної класифікації. До того ж, оскільки світова економіка знаходиться у безперервній динаміці, співвідношення між економічними показниками країн постійно змінюються.

1.3 Історичний процес формування економічного розвитку Китаю

Характерною особливістю початку нового тисячоліття стало подальше прискорення глобалізації та міжнародної інтеграції. Як наслідок - помітні зрушення у відносинах між країнами чи групами країн, започаткування нових геоекономічних та геополітичних союзів та утворень, послідовне перенесення центрів економічного впливу у нові регіони, до нових країн.

Останніми роками прискорилася значимість країн, які почали активно розвиватись у світовій економічній системі. Так, якщо на початку 1990_х рр. частка таких країн (включаючи Китай) у світовому виробництві складала трохи більше 20%, то у 2010 р. така частка сягнула 35%, переважно за рахунок розвинутих країн (без врахування США, які практично зберегли свою значимість у світовій економіці, де формується більше 23% світового ВВП). Звичайно, такому економічному перерозподілу сприяла висока економічна динаміка Китаю, яка стала можлива завдяки успішній реалізації країною експортної експансії, насамперед, на високо поглинаючі ринки США [22].

Посилення ролі Китаю на світовій економічній та політичній арені є наслідком комплексу внутрішніх і зовнішніх процесів, що відбуваються як безпосередньо в Китаї, так і в світовому економічному просторі. Динамічне і інтенсивне зростання китайської економіки, на тлі періодичного уповільнення і зниження темпів економічного розвитку провідних світових економік, зумовлює геополітичні та геоекономічні зміни, які відбуваються у світовому співтоваристві протягом останнього десятиліття.

Поштовхом посилення зазначених тенденцій стала світова фінансово-промислова криза 2007-2008 рр., коли практично всі країни з розвиненою економікою зіткнулися з гострою необхідністю оздоровлення банківської системи і державних фінансів. У той же час Китай, завдяки колосальним державним інвестиціям та значним масштабам внутрішнього ринку, відносно швидко подолав наслідки кризи і продовжив нарощувати економічну і фінансову міць [24].

Протягом століть Китай існує як провідна цивілізація, випереджаючи решту світу в мистецтві і науці, але і в ХІХ і початку ХХ століть, країна потерпає від цивільних заворушень, голоду, військових поразок, й іноземної окупації. Після Другої світової війни, комуністи під керівництвом Мао Цзедуна встановили самодержавну соціалістичну систему, що, в той час була як забезпечення суверенітету Китаю. Проте з початку 1990-х років Китай збільшив своє глобальне охоплення та участь у міжнародних організаціях.

З кінця 1970-х років Китай перейшов від закритої, централізованої планової системи до більш ринково-орієнтованої, яка відіграє важливу глобальну роль. Реформи почалися з поступової відмови від колективізованого сільського господарства, а також відбувалась лібералізація цін, фінансова децентралізація, підвищення автономії для державних підприємств, створення диверсифікованої банківської системи, розвиток фондового ринку, швидке зростання приватного сектора та відкриття для зовнішньої торгівлі та інвестицій.

В останні роки Китай відновив свою підтримку державних підприємств у секторах, які є важливими для економічної безпеки. Після збереження своєї валюти, жорстко прив'язаної до долара США протягом багатьох років, в липні 2005 р. Китай здійснив переоцінку своєї валюти на 2,1% проти долара США і перейшов на систему обмінних курсів, яка базується на кошику валют. З середини 2005 р. до кінця 2008 р. відбувалось підвищення курсу юаня по відношенню до долара США більш ніж на 20%, а обмінний курс залишався практично прив'язаним до долара з початку глобальної фінансової кризи до червня 2010 р. В результаті структурної перебудови економіки та підвищення ефективності, відбулось більш ніж десятикратне збільшення ВВП, починаючи з 1978 року [83].

Сьогодні китайська економіка змішаного типу - це своєрідна сукупність соціалізму із китайською специфікою або “соціалістична ринкова економіка”, за якого переважна частина ВВП (70%) виробляється у приватному секторі під прямим контролем з боку держави. Проте, урядом країни визначено новий шлях подальшого розвитку країни - формування інноваційної системи [15].

Сьогодні Китай займає лідируючі позиції в електроніці, комп'ютерах, офісній техніці та телекомунікаційному устаткуванні. Менш охопленими є фармацевтична, медичного приладобудування й авіакосмічна галузі. Неухильно зростає частка продукції високих технологій у китайському експорті. Китай експортує останні покоління телевізорів, аудіо- і відеотехніку, електронні засоби зв'язку, мобільні телефони, автомобілі. Імпортує понад 70% устаткування для виробництва автомобілів, прецизійних верстатів із автоматичним управлінням, текстилю, понад 95% складного медичного обладнання, 100% устаткування для виробництва оптичного волокна, телевізорів і мобільних телефонів [43].

Китай довгий час відставав від розвинутих країн у витратах на фундаментальні дослідження. Збагнувши, що запозичені технології не забезпечують стабільне зростання конкурентоспроможності держави, урядом прийнято рішення про розроблення власних інновацій [15].

Співробітники Інституту економічного аналізу виділяють 5 гіпотез, що намагаються розкрити та пояснити секрети “китайського чуда” [40]:

- гіпотеза 1 - відсталість. Стверджується, що зростання китайської економіки відбувається так швидко у зв'язку з тим, що раніше рівень розвитку там був низький, а темпи розвитку слаборозвинутих країн вищі, ніж розвинутих. Однак більш детальне вивчення дало змогу ствердити, що такої закономірності не існує. Адже при одних і тих же середньодушових показників ВВП можливі стрімке зростання і глибоке падіння. Жодна інша з слаборозвинутих країн не досягла темпів, хоча б в якісь мірі наближених до китайських. Слід зазначити, що темпи зростання економіки Китаю виявилися унікальними для всієї світової спільноти.

- гіпотеза 2 - особливості структури виробництва. Стверджується, що вирішальний внесок у прискорення економічного зростання внесла структура китайської економіки - низька частка промисловості та висока частка сільського господарства [47]. У дійсності, на противагу широко поширеній омані, частка промисловості у ВВП Китаю (48,4% - 1995 р.) вища, ніж, наприклад, у Росії (35,8% - 1997 р.). Однак, значна частка промисловості в Росії не сприяла підвищенню економічного зростання, а навпаки - значно вищий показник Китаю не спричиняв зниженню темпів зростання порівнюючи з російським.

- гіпотеза 3 - особливості структури зайнятості. Стверджується, що вищі темпи зростання в Китаї пояснюються високою часткою сільського населення під час започаткування реформ. Хоча поглиблене аналітичне дослідження свідчить про те, що це не залежить від структури зайнятості, тому що при частці зайнятих у сільському господарстві на рівні 70,5% (Китай, 1978 р.) значення середньорічних темпів економічного зростання в різних країнах коливалося від -6,0% до +8,2%. Отже, як бачимо, структура зайнятості не сприяла високим темпам економічного зростання в Китаї.

- гіпотеза 4 - національна специфіка. Аргументується, що феноменальні результати економічного розвитку Китаю обумовлені унікальністю рис китайського національного характеру, зокрема такими, як працелюбність, самовідданість, невибагливість. Проте, якщо б це було так, тоді б Китай відрізнявся високими темпами економічного зростання протягом усієї своєї історії. Однак протягом перших трьох чвертей ХХ ст. китайська економіка мала дуже низькі темпи зростання, які періодично набували негативного значення. Донедавна Китай належав до найбільш бідних країн світу, і реальна загроза голодування була ліквідована не так давно. До початку реформ (1976 р.) показник ВВП за середньою купівельною спроможністю на душу населення становив лише 13,2% (619 дол. США) від світового показника (4586 дол. США). І тільки на початку 80-х рр. відбулися зрушення в тенденціях розвитку і Китай з шаленою швидкістю став скорочувати своє відставання від багатьох країн світу. Відбулося те, що привело в рух гігантський потенціал розвитку, про існування якого мало хто й міг передбачити.

- гіпотеза 5 - характер економічної політики. Стає цілком очевидним, що успіхи китайської економіки обумовлені застосованою моделлю економічного реформування. На відміну від інших країн, у тому числі й України, де здійснювалися ліберальні реформи, в Китаї реформи мали поступовий градуалістичний характер [73].

На думку Ілларіонова А., серед основних факторів, що зумовили настільки масштабні позитивні результати, можна відзначити такі:

- Китай зосередив зусилля на створенні нового, а не руйнуванні й критиці минулого;

- реформи із самого початку були зорієнтовані в соціальному напрямі;

- головним методом реформування було визнано еволюційне, поетапне, з експериментальними перевірками просування до ринку, а не обвальна лібералізація економіки;

- практика вже перших років реформ показала, що природний шлях до ринку - розвиток господарств різноманітних форм власності: колективних, одноособових, приватних, спільних (з іноземною участю). Просуваючись по-такому шляху, можна не тільки забезпечити швидкий ріст суб'єктів ринку, але, міняючи структуру національного господарства за формами власності;

- суб'єкти ринку формувалися не через руйнування існуючих державних структур, а в основному заповненням ніш, що пустують, новими комерційними структурами, тобто з перших кроків реформи були спрямовані на зменшення дефіцитності економіки;

- стимулюючи господарську ініціативу на мікрорівні, керівництво країни не випускало з рук макроконтроль над економікою й у періоди небезпечного наростання її незбалансованості відразу ухвалювало контрзаходи;

- вивчивши власний і закордонний досвід, уряд дійшов висновку про необхідність здійснювати реформи не за чужими рецептами, а виходячи з особливостей країни й рішуче взялося до “будівництва соціалізму з китайським обличчям”. Це першочергово передбачало врахування такого основного фактора, як величезна чисельність населення в умовах обмеженості ресурсів [39].

Інший науковець, Міхеєв В., зазначає, що однією з головних причин, що зумовила прискорений розвиток Китаю, - характер економічної політики. На противагу Україні, де держава “відійшла” з економіки, у Китаї держава зберегла значний контроль за економікою, і її роль в економічному розвитку помітно зростала. Результатом утілення на практиці ліберальної економічної моделі стало безпрецедентне скорочення масштабів державного навантаження в усіх напрямах, що забезпечило економіці КНР рекордні темпи росту.

Ліберальна економічна політика в Китаї забезпечила не тільки феноменальні результати, але й сприяла істотному поліпшенню всіх показників людського розвитку. Водночас у реформуванні китайської економіки стратегія “сфокусованого” розвитку відіграла важливу роль, маючи подвійні корені:

- природне геоекономічне положення регіонів країни. Портові міста й прилеглі до них акваторії великих рік на сході Китаю виявилися в найкращому становищі для розвитку економічних зв'язків зі світовою економікою;

- у КНР було застосовано стратегію “точкового” залучення іноземного капіталу. Китай за допомогою створення 60 спеціальних економічних зон у найбільш розвинутих приморських районах стимулював надходження закордонних капіталовкладень у країну. Прямі іноземні інвестиції, проте, відіграли роль каталізатора експортного виробництва, половина якого продукувалася спільними чи іноземними підприємствами;

- створення територіальних “точок зростання” мало в Китаї і політичний підтекст. За 20 років, починаючи з кінця 1970-х рр., поруч із Гонконгом і Макао було створено низку найбільш процвітаючих нині китайських “спеціальних зон” - Шеньчжень (біржова торгівля, фінансовий і електронний центри - подібні до Гонконгу) і Чжухай (туристичний і високотехнологічний бізнес - подібний до Макао). Політичний задум цих “точок зростання” полягав у тому, щоб продемонструвати громадянам Гонконгу й Макао, що після їхнього приєднання до КНР вони виявляться у звичному для них ринковому середовищі. Далі у 2000-х рр. територіальна стратегія Китаю змінюється з концепції “сфокусованого” розвитку на концепцію “створення рівних умов конкуренції” в усіх регіонах КНР.

Включення в стратегічне планування розвитку економіки просторового аспекту спонукає китайський уряд постійно шукати баланс між заходами для формування “точок зростання” і “вирівнювання” умов господарювання та рівнів розвитку [40].

Відносини ЄС з Китаєм були встановлені в 1975 р. і регулюються з 1985 р. Угодою про торгівлю і співпрацю Китай-ЄС. Європейський Союз є найбільшим торговим партнером Китаю, а Китай є найбільшим джерелом ЄС щодо імпорту та другим за величиною двостороннім торговим партнером [30].

Протягом 15 років Китай намагався вступити у Світову організацію торгівлі шляхом тривалих переговорів. У листопаді 1995 р. Китай офіційно запрошено приєднатися до СОТ та, 11 грудня 2001 р., Китай офіційно став 143_м членом організації.

З моменту вступу у СОТ, Китай домігся помітних успіхів в економічному і соціальному секторах, в тому числі, став другою країною світу за величиною ВВП, найбільшим експортером та імпортером світу, 4 та 3 місце у світі за експортом та імпортом комерційних послуг, перше місце серед країн, що розвиваються за ввезенням прямих іноземних інвестицій.

Китай бере активну участь у всіх видах діяльності СОТ, включаючи регулярну участь у Раді Комітету та переговорах. Китай також робить все можливе, щоб допомогти іншим країнам, що розвиваються.

З часу вступу в організацію, Китай обмежив методи в управлінні економікою, забезпечив нижчий рівень тарифів, що є досить низьким, навіть порівняно з розвинутими країнами, здійснює реструктуризацію китайської економіки, проте залишається надмірна залежність Китаю від торгівлі та він все ще залишається країною, що розвивається.

За даними СОТ серед перших найбільших торгових партнерів Китаю є: Австралія, Чилі, Японія, Південна Корея, Малайзія, Росія, Бразилія, ПАР, Саудівська Аравія. Другими за величиною торговими партнерами є: Аргентина, Канада, Євросоюз, Індія, Індонезія, Мексика, Нова Зеландія, Сінгапур, Сполучені Штати. Третіми за величиною торговими партнерами є: Туреччина, Німеччина та Італія [53].

Природно, враховуючи значні фінансові ресурси, а також історичні особливості розвитку, Китай почав проводити більш агресивну зовнішньоекономічну політику, спрямовану на посилення своїх позицій у міжнародному співтоваристві. Зберігаючи статус найбільшого зовнішнього кредитора США, Китайська народна республіка планує зміцнити свою кредитну присутність в Європі, яка впродовж останніх років є найбільшим торговим партнером Китаю.

Крім геополітичних мотивів, важливими факторами, що спонукають Китай ініціювати свою участь у вирішенні боргових проблем європейських країн (Греції, Португалії, Іспанії), є наміри підтримати платоспроможний попит і створити передумови для збереження і примноження китайських активів у Європі. Крім цього, не варто також забувати про доцільність валютної диверсифікації кредитного портфеля Китаю, в якому переважають зобов'язання, номіновані в доларах США [22].

З початку 1500-х рр. до початку 1800-х рр. китайська економіка була найбільшою у світі. До 1820 р. країна складала третину світового валового внутрішнього продукту. Але наступні два століття були бурхливими для Китаю. У країні відбулось катастрофічне скорочення в період з 1820 р. по 1950 р., а потім, починаючи з 1978 р. - стрімкий зліт (рис. 1.3) [54].

Рис. 1.3. Частка Китаю у світовому ВВП з 1820-2012 рр., %

*Складено автором на основі даних Міжнародного Валютного Фонду