Вплив територіальних суперечностей на процеси європейської інтеграції України

73

Міністерство освіти та науки України

Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара

Соціально-гуманітарний факультет

Кафедра політології

Дипломна робота

Вплив територіальних суперечностей на процеси європейської інтеграції України

Виконавець

студентка групи

СП-05-2 Макарова К.В.

Керівник: доцент,

кандидат історичних наук Кремена В.І.

Рецензент: доцент,

кандидат історичних наук Іщенко І.В.

Допускається до захисту:

завідувач кафедри, доцент,

кандидат політичних наук Тупиця О.Л.

2009

Реферат

Дипломна бакалаврська робота: 56с., 48 джерел.

Об'єктом дослідження є процеси європейської інтеграції України, предметом - територіальні суперечності нашої держави з її сусідами в контексті інтеграційних процесів.

Метою роботи є визначення впливу неврегульованості питань по демаркації та делімітації державного кордону та прикордонного співробітництва і, як наслідок, територіальних суперечностей нашої країни з її сусідами на євроінтеграційні процеси. Поставлені завдання відповідають меті дипломної роботи, в повній мірі сприяють її реалізації.

Методика дослідження впливу сучасних територіальних суперечностей на європейську інтеграцію України передбачає використання загально- та конкретнонаукових методів. Специфіка цього дослідження передбачає застосування методів просторового та хронологічного аналізу. Серед останніх особливе місце посідає історичний метод, який дає можливість розглянути вплив на інтеграційні процеси в зв'язку з тенденціями суспільно-історичного і геополітичного розвитку та місцем окремих країн в цьому процесі. Доцільним є проведення аналізу політичних і соціально-економічних взаємозв'язків на таких рівнях: відносини між урядами сусідніх держав, , відносини між суміжними прикордонними районами сусідніх країн, відносини між урядом однієї країни і прикордонними районами іншої. Це дає можливість скласти загальну картину геополітичної обстановки навколо кордонів держави та спрогнозувати протікання інтеграційних процесів у майбутньому.

Одержані висновки та їх новизна: визначено наслідки розширення Європейського Союзу для сучасної системи міжнародних відносин, проаналізовано нормативно-правову базу України, що регулює відносини нашої країни з ЄС та його нормотворчі акти з приводу неврегульованості прикордонних питань, досліджено вплив територіальних суперечностей на процеси євроінтеграції; новизна зроблених висновків полягає в тому, що було зроблено спробу комплексного дослідження даної проблеми, структуризацію та аналіз фактичного матеріалу з теми.

Результати досліджень можуть бути застосовані при пошуку шляхів вирішення територіальних спорів України.

Перелік ключових слів: ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН, ДЕМАРКАЦІЯ, ДЕЛІМІТАЦІЯ, ТЕРИТОРІАЛЬНІ СПОРИ, ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ, ВЕКТОР РОЗВИТКУ.

Resume

The graduation research of the 4-year student Makarova E.V. (DNU, social-humanitarian faculty, Department of politology) deals with Influence of territorial disagreements on processes of the European integration of Ukraine. The work is interesting for its basic results the consequences of expansion of the European Union for modern system of the international relations are determined, the нормативно-legal base of Ukraine is analysed which adjusts the relation of our country from EU and his legal certificates acts concerning of boundary questions, the influence of territorial disagreements on processes of the European integration ї is investigated; the novelty of the made conclusions is, that the attempt of complex research of the given problem, structures and analysis of an actual material of a theme was made.

Bibliogr. 48 .

Зміст

Вступ

Розділ 1. Європейська інтеграція як вектор розвитку зовнішньої політики України

1.1 Процес розширення Європейського Союзу: наслідки і виклики сучасній системі відносин

1.2 Договірно-правове оформлення відносин Україна - ЄС

1.3 Проблема кордонів в нормативних документах Європейського Союзу

Розділ 2. Територіальні суперечності України

2.1 Політико-географічна ситуація на південно-західному кордоні

2.1.1 Історичні передумови формування кордону Україна - ЄС та режим його функціонування

2.1.2 Острів Зміїний: позиція ЄС в розв'язанні суперечності

2.1.3 Проблема оформлення українсько-молдавського кордону

2.2 Територіальні суперечності та врегулювання питання оформлення північно-східного кордону

2.2.1 Проблема визначення лінії кордону на Азовському морі та правового статусу острова Коса Тузла

2.2.2 Кримська проблема

Висновки

Використана література

Вступ

Україна ще на початку свого становлення, як суверенної держави, проголосила курс на європейську інтеграцію, що є стратегічною метою зовнішньої політики України. Визначивши одним з головних геополітичних пріоритетів відродження європейської ідентичності, Україна послідовно реалізує курс на інтеграцію в європейські структури. Інтеграція України в міжнародні структури в глобальному вимірі має своєю стратегічною метою створення найбільш сприятливих умов для ефективної, виходячи з її національних інтересів, участі країни у процесах глобалізації, і органічного входження України у систему глобального політичного, економічного та правового регулювання.

Проголошений Україною курс на інтеграцію до ЄС має бути підкріплений діями відносно створення належних передумов цієї інтеграції. Прогрес налагодження тісних інтеграційних відносин України з ЄС передбачає:

-встановлення дієвого кордону України з РФ, Білорусією та Молдовою;

-досягнення домовленостей з ЄС щодо спрощення візового режиму між Україною та ЄС, загального контролю над кордонами та поступового переходу до режиму вільного перетину кордонів між Україною та ЄС;

-створення митного союзу Україна - ЄС;

Проблемою даного дослідження є визначення перешкод на шляху інтеграції України до євроструктур та можливе іх усунення.

Метою роботи є визначення впливу неврегульованості питань по демаркації та делімітації державного кордону та прикордонного співробітництва і, як наслідок, територіальних суперечностей нашої країни з її сусідами на євроінтеграційні процеси.

Актуальність та важливість досліджуваної проблеми, її практична значимість визначається сучасним перебігом подій - а саме реалізацією зовнішньої політики України у новій системі міжнародних відносин на євразійському континенті.

Глобалізація міжнародних відносин зумовлює те, що жодна держава не може існувати ізольовано. Інтеграція - об'єктивний процес, зумовлений глобалізаційними чинниками.

У зв'язку із новітнім розширенням Євросоюзу, Україна з 2004 року вже безпосередньо межує з ЄС, що не тільки принципово змінило систему взаємовідносин, але визначає і низку новітніх проблем на старому - новому як західному, так і східному прикордонні України. Інтеграція до ЄС, як і підтримання добросусідських відносин з РФ, - вектори зовнішньої політики України. Однак наближення кордонів одного та неврегульованість територіальних суперечностей з іншим негативно впливають на реалізацію обраного курсу.

Складовою реалізації європейського вибору Української держави є співробітництво України з НАТО, тому в рамках досліджуваної проблеми особливого значення набуває питання про базування Чорноморського Флоту РФ у м. Севастополі. Відтак, проблема визначення кордону з Російською Федерацією набирає для України стратегічного значення. Крім того, через невизначеність державного кордону Російська Федерація перетворилася на найбільшого "постачальника" нелегальних мігрантів до нашої країни, що створює додаткові бар'єри у відносинах України з Європейським Союзом. А такий стан справ ніяк не може влаштовувати нашу державу, що проголосила євроінтеграцію стратегічним напрямом своєї зовнішньої політики. Саме тому в інтересах України остаточно вирішити прикордонне питання з Росією та поставити в ньому крапку.

З огляду на розширення Європейського Союзу на схід, безпосередньо до кордонів нашої держави, актуалізується питання мінімізації негативних наслідків такого розширення. Величезною мірою це стосується зменшення гостроти проблем, які виникають для українських громадян у зв'язку із запровадженням жорсткішого режиму перетину кордону країнами, що вже набули членства в ЄС, а також забезпечення максимально сприятливих умов для легального здійснення українськими громадянами трудової діяльності на території країн-членів ЄС.

Завданнями дипломної роботи є:

- визначити позицію Європейського Союзу з приводу таких питань як вирішення територіальних питань країн, що прагнуть вступити до ЄС, оформленності державного кордону на основі вивчення відповідних нормативних документів ;

- дослідити територіальні суперечності України в контекті процесів європейської інтеграції.

При дослідженні впливу сучасних територіальних суперечностей на європейську інтеграцію України необхідно використовувати загально- та конкретнонаукові методи. Специфіка цього дослідження передбачає застосування методів просторового та хронологічного аналізу. Серед останніх особливе місце посідає історичний метод, який дає можливість розглянути вплив на інтеграційні процеси в зв'язку з тенденціями суспільно-історичного і геополітичного розвитку та місцем окремих країн в цьому процесі. Доцільним є проведення аналізу політичних і соціально-економічних взаємозв'язків на таких рівнях: відносини між урядами сусідніх держав, , відносини між суміжними прикордонними районами сусідніх країн, відносини між урядом однієї країни і прикордонними районами іншої. Це дає можливість скласти загальну картину політико-географічної обстановки навколо кордонів держави та спрогнозувати протікання інтеграційних процесів у майбутньому.

Зазначена тема за актуальністю займає одне з провідних місць серед питань безпеки Української держави, тому її дослідженню присвячено чимало наукових робіт. Серед них слід виокремити монографії авторського колективу провідних українських учених і політиків «Україна та Росія у системі міжнародних відносин: стратегічна перспектива», «Україна: стратегічні пріоритети: Аналітичні оцінки. -- 2004» , низку статей науковців і експертів у таких виданнях, як «Стратегічна панорама», «Віче», «Нова політика», «ПЕРСОНАЛ» тощо.

Серед перших наукових досліджень прикордонного співробітництва України з ЄС, зокрема що стосується його безпекового виміру, слід відзначити наукові праці вчених Національного інституту стратегічних досліджень щодо питань безпеки [1], Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України стосовно аналізу проблемних питань на кордонах України та нових членів ЄС - держав Центральної Європи сусідів “першого порядку” України [2].

Фактично, в Україні комплексне дослідження актуальних проблем, пов'язаних з проблемами територіальних суперечностей здійснюють вчені та експерти незалежних наукових центрів. Так, серйозним доробком щодо аналізу сучасного стану кордонів України та ЄС є проект Центру миру, конверсії та зовнішньої політики (Київ) “Кордони України” [3]. Важливим і актуальним науковим доробком комплексного вивчення кордонів як України так і кордонів ЄС, є також праця “Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами”, яка здійснена за сприяння Інституту регіональних та євроінтеграційних досліджень “ЄвроРегіо Україна” [4]. Заслуговують на увагу також публікації незалежного культурологічного журналу Ї (Львів) [42,43], - а саме актуальні питання кордонів, їх дослідження, сучасний стан - і саме на сторінках цього видавництва в Інтернеті (проект - Інтеграція з ЄС, НАТО, Кордон) щоденно акумулюються актуальні питання кордонів, історії кордонів прикордонної політики країн Європи, включно і України [6].

У той же час важливо підкреслити, що поряд з великою кількістю публікацій інформаційного спрямування [10-15, 37-39] на сьогодні комплексних аналітичних академічних наукових досліджень щодо впливу територіальних суперечностей на прцеси інтеграції ще бракує. На сьогодні в Україні наявними є лише так би мовити перші кроки наукового осмислення - наукові розробки та дослідження цієї важливої проблематики.

Міждисциплінарний підхід, застосований в даній роботі, заснований на вивченні питань, пов'язаних з прикордонним співробітництвом та територіальними суперечностями, має важливе значення для визначення різних типів економічних, культурних і політичних відносин, які виникають та розвиваються в прикордонних регіонах, особливо в регіоні ЦСЄ, поза як, саме тут проблемні питання виокремлюються якнайповніше і якнайперше.

Структура даної дипломної роботи включає два розділи з підрозділами та пунктами, що відповідають завданням дипломної роботи та розкривають їх, висновків та списку використаної літератури.

В першому розділі « Європейська інтеграція як вектор розвитку зовнішньої політики України» розглянуто проблеми розширення Європейського Союзу, його наслідки і виклики сучасній системі відносин, договірно-правового оформлення відносин Україна-ЄС та проблема кордонів в нормативних документах Європейського Союзу. Другий розділ «Територіальні суперечності України» присвячено вивченню проблем, пов'язаних з демаркацією та делімітацією державного кордону, в контексті євроінтеграційних процесів.

Дана робота являє собою спробу зробити комплексний аналіз та структурування інформаційного та фактичного матеріалу з досліджуваної проблематики.

Розділ 1. Європейська інтеграція як вектор розвитку зовнішньої політики україни

1.1 Процес розширення Європейського Союзу: наслідки і виклики сучасній системі відносин

Початок європейської інтеграції було закладено після Другої світової війни. З метою відбудови економіки, відновлення політичного впливу європейські держави намагалися створити організацію, яка б змогла врегулювати проблеми, що постали на той час. Як результат, було створено Раду Європи (1949 р.), а через рік - Об'єднання вугілля та сталі, що заклало основу інтеграційним процесам в Європі.

На сьогодні ЄС - найміцніше регіональне об'єднання у світі, що разом з США та Японією створюють один з трьох центрів глобальної економіки.

Головними віхами реальної історії західноєвропейської інтеграції були базові договори, їх оновлені редакції та ряд послідовних розширень, що змінювали склад об'єднання та характер взаємодії країн-учасниць. Щодо визначення етапів інтеграції, то однозначної точки зору по цій проблемі не існує. В рамках досліджуваної теми більш прийнятною буде етапізація європейської інтеграції за її змістом, а не хронологією, в напрямку розширення європейських структур. Виділяють наступні етапи [23, с.164]:

1973р. - вступ до Європейського співтовариства Великобританії, Данії та Ірландії;

1981р. - вступ Греції;

1986р. - вступ Іспанії та Португалії;

1995р. - приєднання до Європейського Союзу Австрії, Фінляндії та Швеції;

2004р. - вступ Кіпра, Латвії, Литви, Естонії, Мальти, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини та Словенії;

2007р. - вступ Румунії.

У зв'язку із новітнім розширенням Євросоюзу, Україна з 2004 року вже безпосередньо межує з ЄС.

Принципово важливим вважаємо підкреслити, що розширення ЄС викликало докорінні, якісні зміни геополітичної ситуації на континенті, яка по суті, знайшла відображення у розширенні на схід інтересів і простору Євросоюзу, з виокремленням чітких контурів Центральної Європи та Східної Європи - і як наслідок, зміни характеру нового східного кордону ЄС, формування нового українсько-єесівського кордону.

Формування протягом 2003-2004 рр. нового міжнародного кордону у триєдиній площині (Євросоюз - держави Центральної Європи - Україна) де-факто між міжнародною організацією Європейським Союзом та суб'єктом міжнародних відносин Україною ставить на порядок денний такі проблемні питання: зміну характеру східних кордонів держав Центральної та Східної Європи, наявність низки проблемних питань нових східних кордонів Євросоюзу, насамперед, в контексті їх захисту та режиму їх перетину[4,с 151-152].

В процесі аналізу зміни геополітичної ситуації зокрема в регіоні ЦЄ, ключова роль належить новому кордону, особливо в контексті його делімітації та демаркації.

Особлива увага приділяється питанням кордонів і ще більше прикордонним територіям і прикордонним регіонам, особливо в межах Європейського Союзу. Цей інтерес обумовлений і цілком прагматично аргументований поступовим послабленням політичних демаркаційних ліній та зникненням економічних бар'єрів всередині Євросоюзу.

Кордони окреслюють територіальну цілісність певних держав та міжнародної інституції, водночас є як лінією дотикання суверенних держав, так і лінією їх відокремлення.

По суті, будь-який кордон є “штучним”, тобто відображає співвідношення конкретних сил в конкретний час, і протягом історії кордони встановлювалися як в межах так званих природних кордонів, історичних кордонів, іноді етнічних кордонів, а здебільше внаслідок завершення війн - як встановлення меж дії, сфери впливу переможців. Не буває одвічних кордонів, кожний кордон встановлюється, переноситься, уточнюється за примхами Історії. І можливо сучасний новий кордон між ЄС та Україною не стане одвічною східної периферією ЄС. Більше того, згідно внутрішній логіці розвитку новий кордон має еволюціонувати протягом століття. Позаяк це залежатиме не тільки від внутрішнього розвитку розширеного ЄС протягом ХХІ століття, а також і від його новітніх сусідів по усьому периметру нового кордону, отже і від внутрішнього розвитку України[8, с. 47].

Процес трансформації кордону ЄС - як підготовчий - вже розпочався у 2002 році, що визначилось у практичному вирішенні питань прикордонного менеджменту, у розбудові та впорядкуванні “нових” східних кордонів ЄС згідно європейських стандартів на кордонах України включно. Внаслідок зміни сутності кордонів ЄС, паралельно відбувається і зміна характеру східних кордонів як ЄС, так і держав Центральної Європи (як повноправних членів ЄС з 2004 року), тобто вже на сьогодні відбувається і зміна характеру прикордонного менеджменту між Україною та сусідами “першого порядку” - Польщею, Угорщиною, Словаччиною.

Вкрай важливим наслідком формування нового східного кордону ЄС для України, є питання безпеки, точніше керування ситуацією з питань безпеки. За умов, коли жодна з країн ЦСЄ не має територіальних претензій одна до одної та до України включно, питання безпеки зосереджується не на питаннях перегляду наявних кордонів, а на проблемі захисту нового кордону.

Аналізуючи причинно-наслідкові зв'язки формування нової політико-географічної ситуації в регіоні Центральної Європи та Східної Європи зокрема в контексті зміни геополітичної ролі нових кордонів на континенті, на нашу думку, не слід абсолютизувати роль сучасного розширення ЄС в контексті формування так званих “остаточних” кордонів Євросоюзу, чи то зміни ролі та функцій кордонів в Європі не слід вбачати лише в останніх подіях новітнього розширення ЄС. Історично і концептуально події “повернення” до Європи, “входження” до Європи, навіть сучасної інтеграції до Європи - взагалі часовий лаг цих процесів можна визначити з ХІХ-ХХ століть [18, с.318-319].

1.2 Договірно-правове оформлення відносин Україна - Європейський Союз

Україна ще на початку свого становлення як суверенної держави проголосила курс на європейську інтеграцію, що є стратегічною метою зовнішньої політики України. Визначивши одним з головних геополітичних пріоритетів відродження європейської ідентичності Україна послідовно реалізує курс на інтеграцію в європейські структури.

Прагнення України до здобуття повноправного членства в ЄС вперше зафіксоване в Основних напрямах зовнішньої політики України, схвалених Верховною Радою України у липні 1993 р. На міжнародному рівні це було проголошено Президентом України Л. Кравчуком 14 червня 1994 р. в м. Люксембурзі під час підписання Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) між Україною і Європейськими Співтовариства ми та їх державами-членами.

Зазначена Угода заклала правову основу для розвитку двосторонніх відносин України з ЄС. У політичному аспекті УПС зафіксувала підтримку з боку ЄС суверенітету і територіальної цілісності (!) України та української позиції щодо кримського питання, наміри сприяти вирішенню проблем членства України у багатосторонніх європейських організаціях та форумах (ЗЄС, Рада Європи, СОТ та ін.), а також створення механізмів зустрічей і консультацій на всіх рівнях для ухвалення конкретних рішень з питань співробітництва. Інституційними органами реалізації Угоди визначені Рада з питань співробітництва, Комітет з питань співробітництва (робочий орган Ради), а також Парламентський Комітет з питань співробітництва.

Підписанню УПС передувала ініціатива Європейської комісії (квітень 1994 р.) з розробки Стратегії ЄС щодо України. Слід зазначити, що Україна виявилася першою з держав Центральної та Східної Європи, для якої вироблено Стратегію відносин. Процес реалізації цієї Стратегії було започатковано уже після підписання УПС шляхом прийняття Радою Міністрів ЄС Спеціальної резолюції (31 жовтня 1994 р.) та рішення про Спільну позицію щодо України (28 листопада 1994 р.).

Подальше офіційне підтвердження прагнення України до інтеграції в ЄС відбулося в січні 1996 р., коли на засіданні Європейської Ради у Страсбурзі Президент України Л.Кучма зробив заяву про рішення України здійснювати заходи з метою набуття членства у ЄС. Вагомою відповіддю з боку ЄС стала Заява про визнання Європейським Союзом за Україною статусу країни з перехідною економікою (червень 1996 р.) та План дій щодо України, прийнятий Радою Міністрів ЄС 6 грудня 1996 р., в якому було підтверджена готовність Євросоюзу розвивати політичні та економічні відносини з Україною.

Підбиваючи підсумки переговорного процесу між Україною та ЄС протягом 1994-1996 років, слід зазначити, що активна спрямованість нашої держави на інтеграцію до Євросоюзу наштовхнулася на досить обережну відповідь ЄС, головним змістом якої стала формальна підтримка зазначеного курсу. Таку ситуацію не варто вважати значним прогресом, оскільки це була певною мірою вимушена реакція Заходу з метою позначити для України можливість руху до Європи.

Ще до ратифікації УПС було підписано наступні документи: Угоду про торгівлю текстильною продукцією (5 березня 1993 р.), Тимчасову угоду про торгівлю між Україною та ЄС (чинна з лютого 1996 р.), Угоду про торгівлю деякими сталеливарними виробами (15 червня 1997 р.). У 1999 р. до зазначених угод економічної спрямованості додалися: Рамкова угода про інституційні засади створення міждержавної системи транспортування нафти та газу (22 липня 1999 р.), Угода про співробітництво в галузі термоядерного синтезу (23 липня 1999 р.), Угода про співробітництво між Кабінетом Міністрів України та Європейським співтовариством з атомної енергії в галузі ядерної безпеки (23липня 1999 р.).

Зазначені угоди практично окреслюють коло інтересів ЄС у сфері економічного співробіт ництва з Україною.

Початком більш активного етапу співробітництва України з ЄС слід вважати набуття 1 березня 1998 р. УПС чинності. Наступним кроком у напрямку інтенсифікації співробітництва України з ЄС став Указ Президента України Л. Кучми від 11 червня 1998р. №615/98 "Стратегія інтеграції України до ЄС", що визначив основні напрями національної стратегії європейської інтеграції.

На Гельсінкському саміті, який відбувся 10грудня 1999 р., Європейська Рада схвалила Спільну стратегію Європейського Союзу щодо України, яка зберігала свою дію упродовж наступних чотирьох. У зазначеному документі ЄС зафіксував своє бачення партнерства з Україною та взяв зобов'язання продовжити співпрацю з нашою країною на міжнародному, регіональному і місцевому рівнях з метою сприяння успішному проведенню політичних та економічних перетворень, що полегшить їй подальше зближення з Євросоюзом.

На сучасному етапі важливою віхою у відносинах Україна-ЄС є программа «Східне партнерство». Головна мета "Східного партнерства" - додати новий імпульс відносинам Євросоюзу з країнами регіону на схід від його кордонів.

Єврокомісія 3 грудня 2008 року представила Комунікацію «Східне партнерство», серед основних положень якої: оновлення договірно-правової бази відносинЄС зі східними сусідами через заміну чинних Угод про партнерство та співробітництво на угоди про асоціацію; створення спеціальної програми допомоги для зміцнення адміністративної спроможності країн-партнерів; створення поглиблених зон вільної торгівлі (ЗВТ), яке, передусім, залежатиме від готовності економік країн-партнерів; лібералізація візового режиму між ЄС та державами-партнерами; зміцнення енергетичної безпеки ЄС та його партнерів на принципах Енергетичної Хартії; вирівнювання регіонального розвитку країн-партнерів, підтримка їх соціально-економічного розвитку тощо.

Серед ініціатив-флагманів «Східного партнерства»: розробка та реалізація програм інтегрованого управління кордонами; створення інструменту сприяння малому та середньому бізнесу; розвиток регіональних ринків електроенергії, підвищення енергоефективності та використання відновлювальних енергоресурсів; подальший розвиток південного енергетичного коридору; посилення взаємодії у контексті попередження та запобігання наслідкам природних та техногенних катастроф.

19-20 березня 2009 року Європейська Рада схвалила зазначену Комунікацію Єврокомісії та затвердила відповідну зовнішньополітичну ініціативу «Східне партнерство».

07 травня 2009 р. делегація України на чолі з Президентом України Віктором Ющенком взяла участь в установчому саміті нової зовнішньополітичної ініціативи ЄС "Східне партнерство".

До складу офіційної делегації України увійшли Представник України при ЄС А.Веселовський, Заступник Глави Секретаріату Президента України А.Гончарук, керівник Офісу Президента України Р.Демченко, Посол України в Чеській Республіці І.Кулеба Перший заступник Міністра закордонних справ України В.Хандогій.

Президент України В.Ющенко високо оцінив започаткування “Східного партнерства”, приділивши основну увагу потенціалу нової ініціативи у контексті посилення інтеграційних тенденцій в сфері енергетики.

Він також наголосив на таких пріоритетних для України аспектах “Східного партнерства” як впровадження всеохоплюючої програми інституційної розбудови, реалізація проектів у сфері регіонального розвитку на основі політики регіонального вирівнювання Європейського Союзу, а також впровадження інтегрованої системи управління кордонами України згідно зі стандартами ЄС.

За підсумками саміту було прийнято Спільну заяву.

Під час перебування в Празі Президент України В.Ющенко також провів зустрічі з Президентом Європейської Комісії Ж.-М.Баррозо, Комісаром ЄС з питань зовнішнх зносин і політики сусідства Б.Ферреро-Вальднер, Прем'єр-міністром Нідерландів Я.П.Бакененде, Прем'єр-міністром Швеції О.Райнлфельдом, Міністром закордонних справ Великої Британії Д.Мілібендом, іншими учасниками саміту.

У роботі Саміту взяли участь Президент Європейської Комісії Ж.-М.Баррозо, Високий представник ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики Х.Солана, глави держав, урядів та міністри закордонних справ країн - членів ЄС. Запрошені на саміт країни - партнери були представлені президентами Азербайджану, Вірменії, Грузії та України. Делегації Білорусі і Молдови очолювали віце-прем'єр-міністри.

У той же час експертне середовище в Україні і за її межами вже активно обговорює можливі конфігурації співробітництва в рамках проекту. Зокрема , перспективи "Східного партнерства" обговорили у Варшаві політики, експерти і вчені, що прийняли участь у роботі конференції "Україна як партнер східної політики Польщі і Німеччини". Велика частина з них вважає, що така ініціатива має шанси стати ефективним інструментом європейської інтеграції України. Хоча європейську і євроатлантичну інтеграцію України і визначили основними напрямками міжнародної активності України, її швидке просування значною мірою залежить від західних сусідів. Польські і німецькі експерти були одностайні в тім, що східна політика Німеччини і Польщі, та й інших країн Євросоюзу стосовно України повинна формуватися через призму загальної європейської політики.

Ключовим питанням у відносинах з Україною для ЄС, на думку депутата польського Сейму Павла Залевского, стала реалізація Євросоюзом своєї східної закордонної політики. За його словами, в останні роки в ЄС активно формується сфера зовнішніх інтересів, але дотепер співтовариство реалізовувало їх лише на средземноморському, африканському або близькосхідному напрямках. А от Східна Європа і, зокрема, Україна не входили в сферу зовнішньополітичних пріоритетів Заходу. Причиною тому стала реакція Євросоюзу на зовнішні виклики після їхнього прояву [47].

1.3 Проблеми кордонів в нормативних документах Європейського Союзу

Розглядаючи головні нормотворчі документи Європейського Союзу, слід зазначити, що в світлі досліджуваної проблеми найбільший інтерес, на нашу думку представляють наступні: Хельсинський Заключний акт 1975р., Декларація Єропейської ради від червня 1993р.,відома як Копенгагенські критерії, де встановлені умови прийняття в ЄС, Договір про Європейський Союз від 07.02.1992р. зі змінами, що внесені Амстердамським договором від 02.10.1997р. та Ницьким договором від 26.02.2001р., Договір про приєднання 2003р., Афінський договір від 01.02.2003р. Найважливішою частиною Афінського договору є Акт щодо умов приєднання і змін договорів, на яких ґрунтується ЄС.

Положення цих документів обумовлюють політику Європейського Союзу щодо прийняття нових членів, умови вступу та вимоги, що висуваються до країн-кандидатів.

У відповідності зі ст. 49 Договору про ЄС країна-кандидат повинна бути за духом - "європейської", тобто європейськими повинні бути культура, політичні і правові традиції держав-нового члена. Країни-кандидати перед своїм вступом у ЄС повинні підігнати свою політичну й економічну систему під стандарти ЄС, щоб вистояти на внутрішньому ринку і стати повноправними членами. Що стосується географічного положення в Європі, то дана умова - бажане, але, очевидно, не обов'язкове, що показує приклад входження в ЄС таких країн, як Мальта (ближче до Африки, чим до Європи) і Кіпру (розташований в Азії) і визначення країни-кандидата Туреччини (Азія).

У відповідності зі ст. 6 Договору про ЄС кандидат повинний поважати демократичні принципи конституційного ладу (воля, демократія, права людини і громадянина, принцип правової держави).

Відповідно до "Копенгагенскими критеріїв" країна-кандидат повинна відповідати наступним вимогам:

1)Повага і захист меншостей;

2)Стабільність, демократія і верховенство праве, дотримання прав людини, Нормально працююча ринкова економіка і здатність витримувати конкуренцію на внутрішньому ринку ЄС;

3)Здатність засвоїти обов'язку і мети, що випливають із членства в ЄС. Це означає, що країни-кандидати повинні включити в національне законодавство напрацьований правовий масив, "загальну нормативно-правову базу ЄС".

Не менш важливою умовою для вступу в ЄС є врегулювання країною-кандидатом усіх територіальних суперечок зі своїми сусідами, тобто державний кордон повинний бути чітко демаркований і повинні бути зняті усі взаємні територіальні претензії. Даним критеріям можуть відповідати далеко не всі країни-кандидати на вступ у ЄС і країни, що бажають у якійсь тимчасовій перспективі ввійти в Союз (кандидати на кандидатство до ЄС). Прикладом цього може слугувати Туреччина, прийняття якої досить тривалий час відкладалося через неврегульованість питання північного Кіпру.

Ця вимога - вирішення своїх територіальних суперечностей країною-кандидатом до вступу до Європейського Союзу - ґрунтується на принципах та положеннях закладених в Хельсинському Заключному акту від 1975 року.

До ввійшла і Декларація принципів, якими держави-учасники зобов'язалися керуватися у своїх відносинах. Серед тих, що безпосередньо нас цікавлять можна виділити принцип суверенної рівністі, поваги прав, властивому суверенітетові. Сукупність цих прав включає право кожної держави на територіальну цілісність. Важливе місце посідає принцип непорушності границь. Держави-учасники Хельсинської наради заявили, що розглядають як нерушимі границі всіх держав у Європі, і зобов'язалися утримуватися від будь-яких зазіхань на ці границі. (Прагнення Заходу зберегти можливість мирної зміни границь привело до появи в першому принципі положення, по якому границі держав-учасників наради могли "змінюватися, відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю"). Принцип територіальної цілісності держав означає відмовлення від будь-яких дій проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якого держави-учасника.

Отже, будь-які суперечки з приводу зміни проходження встановлених після Другої світової війни кордонів є порушенням принципів міжнародного права і, як наслідок, - дуже вагомим чинником, що негативно впливає на інтеграційні процеси в міжнародну спільноту, частиною якої є Україна та Європейський Союз.

Таким чином, Україна ще на початку свого становлення як суверенної держави проголосила курс на європейську інтеграцію, що є стратегічною метою зовнішньої політики України. Визначивши одним з головних геополітичних пріоритетів відродження європейської ідентичності Україна послідовно реалізує курс на інтеграцію в європейські структури.

Основними нормотворчими документами в регулюванні українсько-європейських відносин були: Угода про партнерство і співробітництво (УПС) між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, підписанню якої передувала ініціатива Європейської комісії (квітень 1994 р.) з розробки Стратегії ЄС щодо України, Спеціальна резолюція (31 жовтня 1994 р.) та рішення про Спільну позицію щодо України (28 листопада 1994 р.) Ради Міністрів ЄС, Угода про торгівлю текстильною продукцією (5 березня 1993 р.), Тимчасову угода про торгівлю між Україною та ЄС (чинна з лютого 1996 р.), Угода про торгівлю деякими сталеливарними виробами (15 червня 1997 р.). У 1999 р. до зазначених угод економічної спрямованості додалися: Рамкова угода про інституційні засади створення міждержавної системи транспортування нафти та газу (22 липня 1999 р.), Угода про співробітництво в галузі термоядерного синтезу (23 липня 1999 р.), Угода про співробітництво між Кабінетом Міністрів України та Європейським співтовариством з атомної енергії в галузі ядерної безпеки (23липня 1999 р.). Указ Президента України Л. Кучми від 11 червня 1998р. №615/98 "Стратегія інтеграції України до ЄС".

Розглядаючи головні нормотворчі документи Європейського Союзу, слід зазначити, що в світлі досліджуваної проблеми найбільший інтерес, на нашу думку представляють наступні: Хельсинський Заключний акт 1975р., Декларація Єропейської ради від червня 1993р.,відома як Копенгагенські критерії, де встановлені умови прийняття в ЄС, Договір про Європейський Союз від 07.02.1992р. зі змінами, що внесені Амстердамським договором від 02.10.1997р. та Ницьким договором від 26.02.2001р., Договір про приєднання 2003р., Афінський договір від 01.02.2003р. Найважливішою частиною Афінського договору є Акт щодо умов приєднання і змін договорів, на яких ґрунтується ЄС.

Положення цих документів обумовлюють політику Європейського Союзу щодо прийняття нових членів, умови вступу та вимоги, що висуваються до країн-кандидатів.

В національному законодавстві України значна увага приділена питанням її територіальних відносин з сусідніми країнами.

Розділ 2. Територіальні суперечності України

2.1 Політико-географічна ситуація на південно-західному прикордонні

2.1.1 Історичні передумови формування кордону Україна-ЄС та режим його функціонування

Процес формування західного державного кордону України відбувався протягом 1918-1990-их рр.,саме в цей час встановлюються державні кордони України з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Молдовою.

Аналіз процесу встановлення державних кордонів України свідчить про те, що вплив геополітичного оточення на формування державної території і державних кордонів найбільш сильно проявляється в період становлення держави. За відсутності держави як виразного цілого організму говорити про конкретну лінію державних кордонів в більшості випадків можна лише теоретично і доводиться досліджувати кордони кількох державно-територіальних утворень (ЗУНР, УНР, УРСР, Підкарпатської Русі).

У процесі формування західного державного кордону України протягом досліджуваного періоду можна виділити три етапи.

Перший - 1918-39 рр. На цей час припадає підписання Брестського мирного договору, робота Паризької мирної конференції, створення “кільчастого дроту” проти більшовиків згідно з ідеєю Клемансо та формування “лінії Керзона”, яку нині майже повністю відтворює сучасний західний державний кордон України. В цей період відбувалася часта зміна урядів в Україні з різною зовнішньополітичною орієнтацією, які, маючи одночасно цілу низку зовнішніх і внутрішніх проблем, все ж намагалися об'єднати українські землі в одне ціле. Враховуючи те, що українська етнічна територія була поділена між сусідніми державами, проводиться аналіз формування кордонів кількох державно-територіальних утворень: Підкарпатської Русі, ЗУНР, УНР і УСРР (зокрема, створення на території УСРР молдавської автономії та українсько-молдавського розмежування). На цей же період припадає початок перерозподілу сфер впливу в Європі між двома тоталітарними режимами - Німеччиною і СРСР, початок другої світової війни.

Другий - 1939-45 рр. Це період вирішального прориву СРСР у возз'єднанні західноукраїнських земель та відірвання Бессарабії від Румунії і створення на її основі МРСР. Він охоплює формування нової політичної карти світу (Тегеранська, Ялтинська та Потсдамська мирні конференції). В цей період було проведено обмін населенням між Польщею та УРСР у 1944р.

Третій етап (після закінчення другої світової війни) характеризується завершенням процесу встановлення західного державного кордону України компенсаційним обміном територій з Польщею у 1951 р. та закріплення Ялтинсько-Потсдамської системи геополітичного устрою Європи 1975 р. в Гельсінкі. З кінця 1980-х років з появою нових держав і об'єднанням Німеччини почався новий перерозподіл сфер впливу і руйнування післявоєнного устрою в Європі.

Формування українсько-польського кордону протягом досліджуваного періоду позначене кривавими конфліктами та непорозуміннями. Укладена в Бресті мирна угода справедливо для України вирішувала питання кордонів на північно-західному відтинку, однак не була втілена в життя. Демаркаційні лінії Бертелемі, Боти, Дельвіга, а також кордон, встановлений за Ризьким мирним договором 1921 р. закріплювали фактичну розстановку збройних сил. Більш-менш враховувала етнічні межі розселення українців і поляків “лінія Керзона”, проте залишала в складі Польщі всю Холмщину, Підляшшя та західне і північно-західне пограниччя Галичини. Майже відповідав “лінії Керзона” кордон між Німеччиною та СРСР 1939 р. В результаті возз'єднання 1939-45 рр. західноукраїнські землі увійшли до складу Радянської України. Радянському режиму вдалося зробити вирішальний прорив у возз'єднанні західноукраїнських земель, те, чого не зміг досягти український національно-визвольний рух. Однак, за межами України залишились землі Холмщини, Підляшшя і Лемківщини. Провівши в 1947 р. акцію “Вісла” поляки позбавили українців аргументів для претензій на ці території. Сучасний західний кордон України з Польщею майже повністю збігається з "лінією Керзона".

Українсько-словацьке територіальне розмежування у 1918-39 рр. проходило у вигляді встановлення кордону між автономною Підкарпатською Руссю та Словаччиною і надовго стало причиною непорозумінь між закарпатськими українцями та чехами і словаками. Приєднання Закарпаття до Чехословаччини в 1919 р. не можна вважати актом насилля чи агресії з боку цієї держави. Воно було спричинене комбінацією кількох факторів - національного прагнення місцевого населення (рішення Пряшівської Народної Ради від 7 січня 1919 р.) та американської еміграції закарпатського походження (конгрес 12 листопада 1918р. у Скрентоні та результати плебісциту) і політичних вимог провідних світових сил. Відповідно до Сен-Жерменського мирного договору (10 вересня 1919 р.) Закарпаття тимчасово входило до Чехословаччини, оскільки Україна на той час не мала з ним спільного кордону внаслідок польської окупації Галичини. Основною помилкою під час приєнання Карпатської України до ЧСР було те, що до неї не приєднано всю територію, заселену українцями-русинами. В складі ЧСР залишилась Пряшівщина, а в складі Румунії - Мармарощина. Однак, Закарпаття, де компактно проживало українське населення, незважаючи на складну міжнародну обстановку, виявилося єдиним регіоном, населенню якого вдалося не тільки вибороти автономні права, а й певною мірою проводити власну внутрішню та зовнішню політику, наслідком якої стала спроба створення української державності. Рішення З'їзду народних комітетів Закарпаття в Мукачево від 26 листопада 1944 р. про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини та возз'єднання його з УРСР як і рішення Народних Зборів Західної України від 27 жовтня 1939 р. про включення Західної України до УРСР є рішеннями так званих "ратифікаційних" плебісцитів, які ініціюються державою з метою юридичного обгрунтування вже фактично вчиненої анексії, у присутності та під тиском збройних сил. Ревізії акту про об'єднання Закарпаття з Україною у 1945 р. не мають вагомих підстав, бо Чехословаччина добровільно відмовилася від цієї території і не висувала офіційних апеляцій до світового співтовариства.

Протягом досліджуваного періоду Північна Буковина і Бессарабія двічі опинялися під румунською окупацією - у 1918 та 1941 рр. Передачі цих територій Радянському Союзу в червні 1940 р. передував двосторонній обмін нотами - у такий спосіб радянська сторона давала румунським державним діячам можливість вільного волевиявлення вимагаючи виконання зобов'язань, прийнятих в березні 1918 р. в Яссах і Одесі. Уряди УРСР та СРСР ніколи не визнавали румунського суверенітету над Північною Буковиною та Бессарабією.

Таким чином, відносини України за часів її незалежності та ЄС складалися по-різному. Однак саме з західними сусідами Україна має непорушні з радянських часів кордони, навколо яких найменше суперечностей. Кордони з Республікою Польщею, а це 592,34км, Угорською (136,7км) та Словацькою республіками(97,852км) у договірно-правовому відношенні повністю оформлені.

Розвиток стабільних стосунків з найближчим зовнішнім оточенням вздовж західного державного кордону, створення навколо України кола приязних держав, які б систематично підтримували реалізацію українських інтересів у світі, є підгрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього її інтегрування у загальноєвропейський і світовий політичний простір.

Сьогоднішня геополітична ситуація в Європі виключає появу територіальних претензій до України із заходу, оскільки однією з умов вступу в ЄС для країн-аплікантів є відсутність територіальних претензій до сусідніх країн. Акцент у двосторонніх відносинах України з сусідами поступово зміщується із спірних територіальних аспектів на захист національної ідентичності та інтересів національних меншин в Україні.

2.1.2 Острів Зміїний: позиція ЄС в розв'язанні суперечності

Трансформаційні процеси в країнах Центрально-Східної Європи, які розпочалися на рубежі 80-90-х років ХХ в., привели до кардинальних політичних, соціальних і ідеологічних змін у даній частині континенту. У такому геополітичному контексті, Україна, яка знаходиться на перехресті цивілізацій, континентів, культур, після проголошення своєї незалежності, перетворилася в повноправного суб'єкта всієї системи міжнародних відносин і була утягнена в потік подій глобального, загальноєвропейського і регіонального характеру. Серед зовнішньополітичних пріоритетів, проголошених Українською державою є вступ до Європейського Союзу та НАТО. У зв'язку з цим здається як необхiдне чiтке та всебiчне дослідження усіх аспектів інтеграції України, і, в першу чергу, тих, що стосуються багаторівневих відносин з найближчими європейськими країнами. Однією з них є Румунія.

Слід зазначити, що взаємини між двома країнами у попередні роки складалися не просто. Погляньмо на деякі важливі аспекти двосторонніх відносин. Українсько-румунські відносини багатогранні. Найбільш складною вважається питання державного кордону між двома країнами. Протяжність тільки сухопутної ділянки українсько-румунського кордону становить 608,6 км. Він встановлений Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 р. таким, яким був на 1 січня 1941 р., (кордони, які утворилися після приєднання до Радянського Союзу Бессарабії, північної частини Буковини та Герцаївського цинуту (краю. - авт.)) “згідно радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 року” [1, с.72] . Відповідно до згаданого договору 4 лютого 1948 р. був підписаний Протокол стосовно уточнення проходження лінії державного кордону між Румунською Народною Республікою та Союзом Радянських Соціалістичних Республік, а 23 травня цього ж року - протокол, яким острів Зміїний “був повернутий Радянському Союзові Румунською Народною Республікою і був включений до складу Союзу РСР” [2, с.32] . За результатами роботи змішаної демаркаційної комісії 27 вересня 1949р. підписано Акт про демаркацію та Протокол-опис проходження лінії радянсько-румунського державного кордону. В Бухаресті 27 лютого 1961 р. підписано Договір про режим радянсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань.

Надзвичайно актуальною проблема кордонів стала одразу після повалення комуністичного режиму в Румунії та здобуття Україною незалежності. У 1996 р. Румунія денонсувала Протокол 1948 р., який передбачав перехід острова Зміїний до складу СРСР [5, с.16]

Проблема острова Зміїного не тільки суперечила Гельсинському акту 1975 р., але також гальмувала процес вироблення і підписання українсько-румунського Договору про дружбу і співробітництво, який врешті-решт був підписаний 2 червня 1997 р. у румунському місті Констанца, процедура ратифікації якого румунською стороною була завершена 8 липня 1997 року, українською - 17 липня і який набрав чинності 22 жовтня того ж року.

Румунському зовнішньополітичному відомству вдалося винести за рамки договору питання про державний кордон та його режим. Так, в другій статті Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією зазначається, що “Договірні Сторони підтверджують як непорушний існуючий між ними кордон і тому утримуватимуться від тепер і в майбутньому від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на загарбання і узурпацію частини чи всієї території іншої Договірної Сторони”. Проте в другій частині цієї статті підкреслюється, що “Договірні Сторони укладуть договір про режим кордону між двома державами та вирішать питання про делімітацію їхнього континентального шельфу та виключних економічних зон в Чорному морі” [9, с.479-480] . Отже, Румунія формально підтвердила принцип “недоторканості” існуючих кордонів з Україною, але ці кордони залишалися без юридичного закріплення (згодом така ситуація повторилася при підписанні відповідного договору між Румунією та Республікою Молдова) [10] .

Окрім питання навколо острова Зміїного, ще однією проблемою кордону між Україною та Румунією була його модифікація через зміну природного ландшафту. Мова йде про ділянку Рахівського та Тячівського районів (Закарпатської області) українсько-румунського державного кордону. Відповідно до Договору про режим радянсько-румунського кордону, співробітництво і взаємну допомогу з прикордонних питань 1961 р. лінія кордону тут проходить по середині русла Тиси. Однак це русло, як і будь-якої іншої річки, з часом змінюється. Головною причиною зміни русла ріки паводки, що відбуваються тут декілька разів на рік і розмивають берег. Оскільки географічно так склалося, що нижчий берег - український, він поступово і відходить углиб нашої території, вивільняючи від води румунський берег. З 1961 р. українська сторона втратила у такий спосіб 270 гектарів землі [11] .

Оскільки зміна русла ріки викликана переважно природними причинами, повністю запобігти цьому процесу неможливо, проте значно послабити і зробити його керованим - цілком під силу, встановлюючи надійні берегові укріплення. Втрата Україною своєї території може припинитися, підписанням з Румунією демаркаційних документів, якими б державний кордон став би постійним, за прикладом відповідних домовленостей України з Угорщиною, Словаччиною і Польщею.

Проблемним є також питання п'ятьох островів у гирлі Дунаю. Румунські дипломати вважають, що до ділянки, на яких розташовані ці острови, необхідно застосувати принцип головного судноплавного фарватеру річки, а відповідно з цим всі п'ять островів мають стати румунськими [12] . Українська сторона дотримується іншої точки зору і має наступні міркування. За згаданим радянсько-румунським договором 1961 р. всі п'ять островів з самого початку належать Україні. Передача ж їх під юрисдикцію Румунії суперечитиме принципу непорушності кордонів, зафіксованому в українсько-румунському базовому договорі. Крім того, на цій ділянці Дунаю (це зафіксовано делімітаційними і демаркаційними документами) принцип головного судноплавного фарватеру річки не застосований, оскільки кордон встановлювався за іншими правилами.

Однією з найбільших проблем на сьогодні залишається питання делімітації континентального шельфу і виключної економічної зони в районі згаданого острова Зміїний. Суперечка полягає в тому, що румунська сторона вважає Зміїний скелею, а не островом непридатною ні для проживання, ні для ведення сільського господарства. Будучи розташованим неподалік берегів Румунії, його континентальний шельф збігається з румунським. При цьому слід зазначити, що міжнародним законодавством передбачено право островів (але не скель) на континентальний шельф. Крім цього, геологи цілком обгрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади нафти й газу. Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу і виняткової економічної зони, що сторони не виключили можливості звернення в Міжнародний суд у Гаазі.

Як вже зазначалося, 17 червня 2003 р., тобто через шість років після укладання базового Договору та після 19 раундів переговорів, Україна і Румунія підписали у Чернівцях Договір між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань. Підписаний договір підтверджує лінію радянсько-румунського державного кордону, визначену в 1961 році, окрім молдовсько-румунської ділянки. В договорі зазначено, що лінія державного кордону є незмінною (якщо Україна та Румунія не домовляться про інше). Більш того, у статті 39 підкреслено, що розділи І та IV, в яких зафіксовані положення про те, що існуюча зараз лінія кордону є незмінною, “будуть автоматично продовжені на нові п'ятирічні періоди і не підлягають денонсації [14] .