Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Організація Об'єднаних Націй як гарант миру та безпеки на Землі

2. Операції з підтримання миру

3. Операції з примушення до миру

4. Практика створення збройних сил ООН

5. Участь України в міжнародних миротворчих операціях

Список використаної літератури

1. Організація Об'єднаних Націй як гарант миру та безпеки на Землі

безпека збройний миротворчий міжнародний

На фоні кардинальних змін в геополітичній обстановці за останні десятиліття, розробки нових принципів розбудови глобальної та регіональної безпеки і появи нових асиметричних загроз та викликів міжнародній спільноті широкого обговорення в політичних та військових колах провідних країн світу набуває питання щодо вдосконалення механізмів її забезпечення або підтримання.

Організація Об'єднаних Націй перебуває у центрі розгалуженої системи великих і малих міжнародних організацій. Завдяки своєму майже універсальному кількісному складу, всеохопному мандату, широкому діапазону діяльності та інституціональній присутності на глобальному, регіональному й національному рівнях, вона впродовж 60 років після Другої світової війни була найвпливовішою міжнародною організацією глобального рівня, що виконувала роль арбітра у міжнародних суперечках, послаблювала напруження, сприяла зміцненню міждержавної стабільності і була важливим інструментом попередження військових дій та збройних конфліктів.

Організації Об'єднаних Націй по праву належить авторство ідеї про використання засобів міжнародного впливу для вирішення головного завдання, для цього і створювалася ООН - забезпечення миру та безпеки на Землі (ст. 1 Статуту ООН).

Відомо, що головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки покладено на Раду Безпеки ООН, яка, по суті, відіграє вирішальну роль у зміцненні безпеки та стабільності в євроатлантичному регіоні. Рада Безпеки ООН приймає рішення про припинення вогню, направлення груп та місій до зони збройного конфлікту або проведення операцій з підтримання миру силами військових контингентів країн під егідою ООН [8, с. 57].

Розробники Статуту ООН, проголосивши обов'язковість для членів ООН утримуватись "...в міжнародних стосунках загрози сили або її застосування", не виключали можливості виникнення спірних питань, міждержавних конфліктів і навіть актів агресії [9, с. 36]. Тому, положення Статуту ООН про миротворчість, безумовно, відіграє позитивну роль у міжнародних відносинах і міжнародному праві. Міжнародне право та міжнародні документи ООН останніх років визначили напрями підтримання міжнародного миру і безпеки, серед яких:

превентивна дипломатія (preventive diplomacy);

зміцнення миру (peace making);

підтримання миру (peace keeping);

миробудівництво у постконфронтаційний період (peace building).

2. Операції з підтримання миру

Загалом, миротворчі операції ООН можна поділити на два види.

Перший -- операції з підтримання миру (ОПМ), що сприяють обмеженню конфліктів, врегулюванню та ліквідації їх наслідків.

У доповідях Генерального секретаря ООН та Спеціального комітету, який відповідає за проведення операцій з підтримання миру, визначено умови, за яких ООН може здійснювати такі операції, а саме:

- миротворча операція здійснюється, коли є згода уряду (чи урядів), держави (чи держав), що втягнуті у конфлікт;

- усі конфліктуючі сторони дають згоду на присутність миротворчих сил, а також на їх національно-державний склад;

- є підтримка з боку міжнародного співтовариства (Рада Безпеки затверджує сили та визначає їх мандат);

- держави - члени ООН добровільно надають збройні контингенти для виконання миротворчих функцій;

- Генеральний секретар відповідно до мандата Ради Безпеки ООН здійснює командування операціями з підтримання миру;

- миротворчі контингенти не повинні ставати на бік тієї чи тієї сторони у конфлікті;

- миротворчі контингенти обмежені у використанні сили, сила застосовується тільки для самооборони;

- миротворчі операції фінансує міжнародне співтовариство [4, с. 82].

Збройні сили ООН під час здійснення цих операцій повинні бути неупередженими. Вони можуть мати лише легку зброю, необхідну для особистої оборони. Відповідно до офіційних формулювань документів ООН, завданнями операцій з підтримання миру є:

· нагляд за умовами перемир'я, припинення вогню або військових дій;

· забезпечення роз'єднання між збройними силами в конфлікті;

· сприяння законному уряду в запобіганні збройного втручання ззовні або ліквідація наслідків такого втручання;

· недопущення подальшої інтернаціоналізації конфлікту;

· контроль за дотриманням прав людини;

· створення або відновлення інфраструктури, сприяння наданню гуманітарної допомоги [10, с. 45].

3. Операції з примушення до миру

Другий вид -- операції з примушення до миру. Це бойові дії сил ООН, що складають контингенти, надані країнами-членами. Примус є допустимим і для боротьби зі збройною агресією, і для забезпечення у критичних випадках виконання рішень Ради Безпеки, що не ототожнюється з питанням врегулювання конфліктів і надання допомоги під час досягнення домовленостей між учасниками. У складі ООН немає військових підрозділів. Це змушує її звертатись у певних випадках до деяких країн або міжнародних організацій (в першу чергу, НАТО), які спроможні втілити рішення Ради Безпеки. Статут цієї міжнародної організації дає змогу укладати регіональні угоди чи створювати органи для вирішення питань з підтримання миру та безпеки, що відповідає її цілям (стаття 52). Аналіз розвитку подій у кризо небезпечних регіонах дозволяє зробити висновок: на теперішній час найбільш ефективним інструментарієм подолання кризи на глобальному рівні є ресурси НАТО як воєнно-політичного блоку та США, як основного генератора військової експансії в зоні відповідальності Альянсу та його межами. Останніми роками в практиці проведення ОПМ під егідою ООН у результаті політики на міжнародному рівні відбулись певні зміни. Насамперед, виникла потреба у тому, щоб ООН спрямовувала більшу енергію та ресурси в напрямку превентивної дипломатії, оскільки почався перехід до типу ОПМ, що передбачають комплекс заходів, спрямованих на розв'язання проблем, які призвели до кризи, а саме:

· припинення випадків масових порушень прав людини;

· запобігання гуманітарних катастроф;

· сприяння демократичним перетворенням;

· організація виборів, допомога у поновленні діяльності урядових і соціальних структур, реорганізації правоохоронних органів і збройних сил;

· керування місцевою адміністрацією, підтримання заходів щодо розмінування, відновлення інфраструктури тощо [3, с. 41].

Характерною рисою ОПМ нового покоління стала їх багатокомпонентність, тобто розширене коло визначених мандатом операції завдань і відповідна структура миротворчої місії. Звичайно, перш за все йдеться про силові важелі впливу на припинення ескалації насильства або подолання конфліктних ситуацій за умов неефективності вжитих дипломатичних заходів.

4. Практика створення збройних сил ООН

Відповідно до Статуту ООН, тільки Рада Безпеки і ніякий інший орган або посадова особа ООН має право приймати рішення про проведення операцій із використанням Збройних сил ООН, а вирішувати питання, пов'язані зі створенням і використанням Збройних сил ООН, зокрема, такі, як визначення задач і функцій збройних сил, їхнього складу і чисельності, структури командування, термінів перебування в районах операцій, а також питання керівництва операціями і визначення порядку їхнього фінансування.

Збройні сили ООН (ЗС ООН) - об'єднані ЗС держав-членів Організації Об'єднаних Націй, що мають забезпечувати заходи воєнного характеру в рамках примусових дій членів ООН відповідно до гл. 7 Статуту ООН.

Створюються та застосовуються Радою Безпеки Організації Об'єднаних Націй (РБ ООН) у випадках, коли РБ ООН "визнає існування будь-якої загрози мирові, будь-якого порушення миру або акту агресії" й у зв'язку з цим схвалює рішення про вжиття заходів для "підтримання або відновлення миру і безпеки" (ст. 39). Згідно з п. 3 ст. 27 Статуту ООН такі рішення повинні прийматися з дотриманням принципу одностайності постійних членів РБ ООН, що є основою для застосування колективних дій держав-членів ООН для підтримання або відновлення міжнародного миру та безпеки. ЗС ООН мають застосовуватися у виняткових випадках, коли інші заходи можуть виявитись або виявилися неефективними.

Згідно зі ст. 43 Статуту ООН усі держави-члени ООН зобов'язуються надавати в розпорядження РБ ООН на її вимогу і відповідно до спеціальних угод необхідні для підтримання міжнародного миру та безпеки нації ЗС, допомогу й відповідні засоби обслуговування, включаючи право проходження через певну територію. Такі угоди визначають кількість і рід військ, ступінь їхньої готовності та їхнє загальне розташування й характер наданих ними засобів обслуговування та допомоги. Переговори про укладення зазначених угод починаються в якомога коротший строк з ініціативи РБ ООН. Вони укладаються між РБ й членами ООН або між РБ та групами членів ООН і підлягають ратифікації державами, що їх підписали, відповідно до їх конституційної процедури.

У разі прийняття рішення про застосування сили РБ ООН, перш ніж зажадати від члена ООН, не представленого в Раді, надання ЗС на виконання зобов'язань, взятих ним на підставі ст. 43, запрошує цього члена Організації, в разі його бажання, взяти участь у рішеннях РБ щодо використання контингенту ЗС даного члена ООН (ст. 44).

Ст. 42 Статуту ООН уповноважує РБ вдаватися до дій воєнного характеру повітряними, морськими або сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримання чи відновлення міжнародного миру та безпеки. Такі дії можуть означати демонстрації, блокаду та ін. операції повітряних, морських або сухопутних сил членів Організації.

Допомогу РБ ООН з усіх питань, що стосуються військових потреб у справі підтримання міжнародного миру й безпеки, використання військ, переданих в її розпорядження, і командування ними, здійснює створюваний Військово-штабний комітет (ВШК). У його складі повинні перебувати начальники штабів постійних членів РБ ООН або їхні представники. Крім того, до співробітництва з ВШК може бути запрошено будь-кого із членів ООН, не представлених постійно в комітеті, якщо ефективне виконання обов'язків ВШК вимагає участі цього члена ООН у його роботі (ст. 47).

У період "холодної війни" РБ ООН не ухвалила жодного рішення про створення ЗС ООН, що зробило неможливим і функціонування ВШК як органу загального стратегічного планування і технічного радника з воєнних питань, відповідального перед РБ ООН. Це було пов'язано з тим, що в умовах реальної дії принципу одностайності постійних членів РБ ООН ухвалення таких рішень цілком залежало від збігу інтересів цих членів Організації щодо конкретних ситуацій, пов'язаних з необхідністю підтримання або відновлення миру, а світові лідери в кожному протистоянні, як правило, були задіяні на боці протилежних ворогуючих сторін.

Численні збройні конфлікти, що виникали в період "холодної війни" в різних регіонах світу всупереч існуючій у Статуті ООН забороні державам використовувати силу при розв'язанні спорів, вимагали від ООН застосування заходів для припинення конфліктів, що загрожували мирові та безпеці народів. Тому міжнародне співтовариство обрало шлях створення і функціонування в межах відповідальності та під керівництвом ООН миротворчих ЗС (контингентів ЗС держав-членів ООН). Вони мали діяти в зонах збройних конфліктів на підставі різноманітних функціональних мандатів, які надавалися їм РБ ООН з метою роз'єднання ЗС ворогуючих сторін і створення таким чином сприятливих умов для ведення дипломатичних переговорів з метою припинення цих конфліктів.

Зазначена практика ООН збагатила важливий міжнародний досвід розв'язання різноманітних за своїм характером сучасних збройних конфліктів. Діяльність РБ ООН та Генерального секретаря в цій сфері стала здійснюватися під назвою "операції ООН з підтримання миру" [8, с. 59].

У практиці ООН з різними миротворчими функціями створювалися: ЗС ООН у Конго (1960-1964), ЗС ООН на Кіпрі (від 1964), Надзвичайні сили ООН в Єгипті (1965-1967), Надзвичайні ЗС ООН на Близькому Сході (1973-1979), сили ООН для нагляду за роз'єднанням ізраїльських та сирійських військ (від 1974), тимчасові ЗС для підтримання миру в Лівані (від 1978) тощо [12, с. 98].

Після закінчення "холодної війни" операції ООН з підтримання міжнародного миру набули нових рис. Так, істотними новаціями характеризувалися рішення РБ ООН щодо подолання кризової ситуації в регіоні Перської затоки, що виникла 1990 в результаті агресії Іраку проти Кувейту. Вперше за всю історію існування ООН РБ кваліфікувала збройний напад однієї держави на іншу як акт агресії й зобов'язала Ірак негайно припинити окупацію території Кувейту. Невиконання Іраком цієї законної вимоги міжнародного співтовариства призвело до введення РБ ООН всеосяжних економічних санкцій проти Іраку. Водночас США та деякі інші західні країни без погодження із РБ ООН направили в регіон Перської затоки свої ЗС, які встановили блокаду морського узбережжя Іраку. Тільки після цього США повідомили РБ ООН про свої дії, пославшись на "невід'ємне право на індивідуальну та колективну самооборону", а також на звернення до них Кувейту і Саудівської Аравії про надання їм військової допомоги.

РБ ООН фактично було усунуто від прийняття рішень про створення й використання в регіоні Перської затоки ЗС для відновлення там миру. Невдовзі вона все ж спромоглася постфактум санкціонувати ці дії США (резолюція № 665 від 25 серп. 1990) і надати військам західних країн мандат ООН на проведення військових операцій у цьому регіоні. Резолюція РБ ООН № 678 від 29 листопада 1990 підтвердила законність застосування сили проти Іраку, встановивши для нього строк виконання всіх своїх резолюцій - 15 січня 1991 р. [5, с. 106].

Держави, які взяли участь у протистоянні агресорові й направили в регіон свої військові контингенти, уповноважувалися використати "всі необхідні засоби для відновлення миру й безпеки в регіоні Перської затоки".

16 січня 1991 почалися воєнні дії, що завершилися звільненням території Кувейту та відновленням його суверенітету. РБ ООН зобов'язала Ірак ліквідувати під контролем ООН усю зброю масового знищення: хімічну та бактеріологічну зброю, ракети з радіусом дії понад 150 км та обладнання для їх виробництва. Під час тривалого збройного конфлікту на території колишньої Югославії РБ ООН (з грудня 1991 місце постійного члена в ній замість СРСР, який припинив своє існування, займає РФ) значно розширила мандат миротворчих сил ООН, надавши їм право в разі необхідності застосовувати силу в широких масштабах. Крім того, вперше для розв'язання регіонального конфлікту під прапором ООН діяли військові контингенти країн НАТО, що складалися з різних родів військ, включаючи військово-повітряні підрозділи. Водночас у зовнішній політиці США, які залишилися єдиною у світі "наддержавою", виявилася тенденція до одноосібного планування та проведення на території колишньої Югославії операцій з використанням військових контингентів країн НАТО, насамперед американського. Це позбавило РБ ООН можливості здійснювати достатній контроль за їх проведенням, як того вимагають положення гл. 7 Статуту ООН.

Конфлікт у колишній Югославії (на території Боснії) призвів до одноосібних дій НАТО шляхом проведення операцій з підтримки миру, які лише постфактум були схвалені РБ ООН. Після спільної роботи з ООН над досягненням миру в Боснії НАТО 1995 створило свої власні Сили втілення миру (ІФОР), а 1996 - Сили стабілізації (СФОР) з метою забезпечення миру та прокладання шляху для цивільної відбудови Боснії. Діяльність ІФОР/СФОР відбувається в співробітництві з миротворчими підрозділами країн, що не є членами НАТО, а саме: Болгарією, Румунією, РФ та Україною. В даний час НАТО через свої місії ІФОР/СФОР, згідно з мандатом ООН, здійснює нагляд за дотриманням миру в регіоні [2, с. 157].

Стосовно кризової ситуації в Югославії, що виникла 1999 у сербській провінції Косово, то НАТО пред'явило ультиматум урядові цієї суверенної держави, погрожуючи їй широкомасштабними бомбардуваннями, й здійснило свою погрозу навіть за відсутності резолюції РБ ООН. Цими діями було порушено не тільки гл. 7-8 Статуту ООН, а й Північноатлантичний договір, який не дозволяє альянсові діяти за межами територій країн-членів НАТО без відповідної підтримки з боку ООН (ст. 5).

Однак США розглядають ці події як прецедент для майбутнього втручання НАТО "за межами" альянсу шляхом розгортання своїх ЗС для виконання місії з підтримання миру без обов'язкового прийняття відповідної резолюції РБ ООН. Ця нова роль, на яку претендує НАТО, знайшла підтвердження в "Стратегічній концепції альянсу", прийнятій на засіданні Північноатлантичної ради (Вашингтон, квітень 1999), в якому взяли участь глави держав та урядів альянсу. В цьому документі передбачено "проведення операцій з реагування на кризу, що не регулюється статтею 5" вказаного договору (п. 31), тобто це означає, що такі операції можуть поширюватися й на різні кризи за межами територій держав-членів НАТО.

Підсумки війни в регіоні Перської затоки, криз у Боснії та Косово свідчать, що система колективної безпеки ще не набула необхідного рівня узгодження серед держав-членів ООН. Рада Безпеки не спромоглася ефективно застосовувати положення гл. 7 Статуту ООН, найперше ті, що стосуються її цілковитої відповідальності за створення й використання ЗС ООН для підтримання або відновлення міжнародного миру.

Збройні конфлікти на території колишньої Югославії та в регіоні Перської затоки засвідчили, що постконфронтаційний період розвитку міжнародних відносин характеризується тенденцією до надання миротворчим силам ООН ширших повноважень щодо застосування сили, ніж це було за часів "холодної війни". Водночас США виявляють схильність діяти в таких випадках без прийняття відповідної резолюції РБ ООН, домагаючись її прийняття вже в ході самої миротворчої операції.

5. Участь України в міжнародних миротворчих операціях

Україна після проголошення державної незалежності (1991) активно сприяє розв'язанню місцевих та регіональних збройних конфліктів у світі, зокрема, національний військовий контингент бере участь у миротворчих діях ЗС ООН з підтримання миру на території колишньої Югославії (у Боснії, Косово).

У 1999 р. прийнято Закон України "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях", в якому визначено цілі та умови участі національних миротворчих контингентів в операціях такого роду та встановлено порядок прийняття рішень щодо їх направлення. В цьому законі міститься принципова настанова, що міжнародні миротворчі операції є міжнародними діями або заходами, які здійснюються за рішенням РБ ООН відповідно до Статуту цієї Організації, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, інших регіональних організацій, які несуть відповідальність щодо підтримання міжнародного миру і безпеки згідно з положеннями гл. 8 Статуту ООН, а так само за дії й заходи багатонаціональних сил, що створюються за згодою РБ ООН, які проводяться під загальним контролем РБ ООН.

В січні 2004 року Секретаріат ООН звернувся до України з пропозицією розглянути можливість направлення свого миротворчого контингенту Сил ООН із спостереження за роз'єднанням ізраїльських і сирійських військ для заміни відповідного канадського підрозділу. У подальшому узгоджено, що йдеться про направлення тилового підрозділу чисельністю до 200 осіб [11, с. 10].

Рада національної безпеки і оборони України з цього питання прийняла позитивне рішення і 15 грудня 2004 року Президент України видав Указ № 1487 "Про направлення миротворчого контингенту для участі України в Силах Організації Об'єднаних Націй із спостереження за роз'єднанням ізраїльських і сирійських військ" [11, с. 11].

Список використаної літератури

Про участь України в міжнародних миротворчих операціях: Закон України// Відомості Верховної Ради України. - 2000. - №5. - С. 12-14.

Білоусов М.М. Міжнародні відносини та зовнішня політика. -- К.: Либідь, 2003. - 267 с.

Бодрук О.С. Досвід проведення миротворчих операцій ООН. - К.: Либідь, 2000. - 264 с.

Бруз В.С. ООН і врегулювання міжнародних конфліктів. - К.: Либідь, 2002. - 156 с.

Дюрозель Ж.Б. Історія дипломатії від 1919 до наших часів. - К.: Наука, 2001. - 199 с.

Киселев А.К. К теории и практике миротворческих операций ООН. - К.: Наука, 2000. - 248 с.

Кожевников Ф.И. ООН: организация, цели, практика. - К.: Наука, 2001. - 294 с.

Крылов С.Б. ООН. - К.: Наука, 2001. - 145 с.

Леонов В.В. Миротворча діяльність на теренах СНД у контексті розвитку міжнародної безпеки. - К.: Наука, 2002. - 265 с.

Полянский Н.Н. Основные сведения об Организации Объединенных Наций. - К.: Либідь, 2001. - 298 с.

Шамрай В.О. Участь збройних сил України в міжнародних миротворчих операціях// Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2001. - №5. - С. 10-14.

Шреплер Х.А. Міжнародні організації. - М., 2002. - 147 с.

Размещено на Allbest.ru