Доктрина Монро та її місце у зовнішній політиці США

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОКТРИНА МОНРО ТА ЇЇ МІСЦЕ У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ США

Зміст

Вступ

Розділ І. Історіографія та джерельна база проблеми

Розділ ІІ. Передумови і сутність доктрини Монро

Розділ ІІІ. Економічні чинники зміни зовнішньополітичного курсу США

Розділ ІV. Відхід від доктрини Монро та зовнішньополітичні стратегії Вудро Вільсона і Теодора Рузвельта

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми. США - одна з найбільших країн світу, що виникла на поєднанні багатьох мікросвітів різних цивілізацій в ХV-XVI століттях. На сьогодні успіхи США у зовнішній політиці, науці і економіці перетворили її в могутній анклав, що розповсюджує свій вплив на більшу частину світу і зосереджує в собі всі передові технології і знання.

Активна діяльність США практично у всіх сферах суспільного життя, насамперед у зовнішній політиці, швидкі успіхи в освоєнні величезного північноатлантичного континенту, стрімкий розвиток передової індустрії і сільського господарства, небачене в історії збільшення матеріального добробуту більшості населення, швидке досягнення статусу світової держави посилили впевненість в особливій долі Америки, відмінній від долі інших країн і народів. Сформувалася ідея про особливу місію, «визначення долі» (manifest destiny) Америки, головний зміст якої складається в обіцянці свободи, демократії, матеріального достатку і т. п. не лише самим американцям, але й представникам інших народів у найвіддалених куточках земної кулі, якщо вони згодні прийняти американські цінності. Розуміння американської ідеї, критичний аналіз ключових постулатів зовнішньополітичної доктрини США допоможе переосмислити події нової й новітньої історії і зробити певні висновки.

Подальше зростання впливу США в сучасній системі міжнародних відносин, залежність у ній змін від використання Вашингтоном певних доктринальних засад зумовлює теоретичну й політичну доцільність пошуків відповідей на складні питання сучасності, у стратегії зовнішньополітичних акцій держави, характері цих акцій і, звичайно їх наслідків, що вплинули не тільки на становище західноєвропейських, далекосхідних чи держав Латинської Америки, а й на самобутній розвиток Сполучених Штатів, її формування як світової держави.

Об'єктом дослідження є зовнішньополітичні доктрини Сполучених Штатів Америки в контексті історичного розвитку країни протягом ХІХ - першої чверті ХХ ст.

Предметом дослідження стали еволюція та зміна акцентів у зовнішній політиці США, специфіка методів і засобів дипломатії країни та наслідки реалізації стратегії США для світу.

Метою дослідження є аналіз змісту доктрини Монро, як ґрунтовної моделі побудови зовнішньополітичного курсу Сполучених Штатів, розгляд основних напрямків зовнішньої політики Сполучених Штатів на початку ХІХ століття та внутрішніх впливів на її формування, зміна акцентів протягом першої чверті ХІХ ст. та до початку ХХ ст.

Для досягнення визначеної мети сформульовані наступні завдання:

· відтворити системну еволюцію ідеологій, доктрин і концепцій зовнішньополітичної стратегії США;

· визначити специфіку методів і засобів дипломатії Сполучених Штатів;

· з'ясувати проблеми виникнення та розуміння зовнішньополітичної доктрини Монро;

· комплексно аналізувати специфіку внесення змін до мети міжнародної політики Сполучених Штатів при виході їх на міжнародну арену, окреслити роль у цьому процесі В. Вільсона та Т. Рузвельта;

· простежити зміни зовнішньополітичних пріоритетів Сполучених Штатів через призму додатків до доктрини Монро та вплив її положень в універсалізмі В. Вільсона та доктрині «всесвітнього арбітра» Т. Рузвельта)

· аналізувати вплив на зовнішню політику внутрішньо-економічних факторів.

Хронологічні рамки охоплюють ХІХ століття та першу чверть ХХ ст. Основну увагу дослідження сконцентровано на хронологію змін підходів до визначення траєкторії руху зовнішньої політики кожне наступне десятиліття розвитку Сполучених Штатів. Від президентства Джефферсона, за якого склалися передумови розробки нової моделі побудови зовнішньополітичних відносин, яка втілилася в концепції ізоляціонізму, і до завершення президентства Вільсона, коли Сполучені Штати знову змінюють вектор зовнішньої політики, - і вступають у війну, заперечивши при цьому повністю доктрину Монро (чи прилаштувавши її зовнішню суть до нових умов), та формують ідею універсалізму, яка поглибиться в наступні роки.

Структура роботи: робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи становить 84 сторінки.

Розділ І. Історіографія та джерельна база проблеми

На рубежі XIX-XX ст. США вийшли на арену світової політики, вступили в боротьбу за колонії, джерела сировини, сфери додаткового капіталу. Американські правлячі кола висунули специфічні методи експансії в різних районах світу: відносно країн Латинської Америки вони формулювали нову інтерпретацію доктрини Монро: на Далекому Сході проголосили політику «відкритих дверей», що поклала початок так званої доларової експансії, проти Іспанії розв'язали імперіалістичну війну за переділ колоній. Цей комплекс проблем зовнішньої політики США став в центрі уваги головних напрямів історіографії.

Найважливішою темою в історіографії латиноамериканської політики США були походження і еволюція доктрини Монро. У своїй більшості американські дослідники обмежувалися розробкою її дипломатичної історії, розвиваючи ідеї про те, що в області зовнішньої політики, США керувалися прагненням захищати країни Латинської Америки від загрози інтервенції з боку Священного Союзу, тобто оборонною метою. Провідним північноамериканським фахівцем з історії доктрини Монро вважається Д. Перкінс. Його праці «Доктрина Монро (1823-1826)» (3 тт., 1927-1938), «Руки геть! Історія доктрини Монро»(1941) відрізняють велика кількість фактичного матеріалу, в тому числі із зовнішньополітичних архівів Лондона, Парижа, Берліна і Мадрида, уважний аналіз конкретної історії доктрини. Але, займаючись виключно зовнішньополітичною історією, він ігнорував її соціально-економічні коріння, особливості розвитку американського капіталізму на початку XIX ст. Заперечення агресивного початку, властивого доктрині Монро, проходить червоною ниткою в працях Перкінса[84].

Якщо прийняти до уваги експансіонізм США і прагнення американців розширити торгівлю із всіма країнами, з одного боку, а експансіонізм європейців і рішучість їх зберігати контроль на морі, в усіх своїх колоніях, і контроль над світовою торгівлею - з другого, то зіткнення США, Великобританії, Іспанії, Франції, Російської імперії (з 1917 р. - СРСР) було неминучим.

Не дивлячись на багаточисленні і постійно суперечливі думки з широкого кола питань внутрішньої і зовнішньої політики, еліта Півночі й Півдня була єдина в експансіоністських прагненнях, які в 20-х рр. ХІХ ст. трансформувались в доктрину «континенталізму», особливу роль в цій трансформації відіграли Дж. К. Адамс і Дж. Монро. Як показують автори, вже й протягом 50-х рр. ХІХ ст. американські державні діячі активізують комерційну експансію, їм вдається отримати надійний доступ до Китайського ринку під загрозою встановити торгівельні й дипломатичні відносини з Японією, вдалося розширити зв'язки з латиноамериканськими країнами. В цей же період в арсеналі зовнішньої політики США з'явився такий метод, як «непряме втручання».

Автори колективної монографії під назвою «Американська зовнішня політика: історія до 1914 р.»[53,с.45]. Дж. Гаррі Кліфод, Томас Петтерсон і Кеннет Дж. Хаган спеціалізуються на історії американської зовнішньої політики. Дослідники підкреслюють особливе значення теми експансіонізму, яка пронизує всю книгу. Автори характеризують розповсюдження концепції «передбачення долі», яка, як вони вважають, не передбачає насильницького захоплення земель, але, на жаль, реальність не схожа на ідеал. Американський експансіонізм вони називають природнім, майже органічним процесом. Війна з Мексикою була ілюстрацією того, що американські експансіоністи були більш агресивнішими з більш слабшими народами.

Виправдання політики США в Латинській Америці чітко проявилося і в працях іншого великого історика С. Беміса. Інтервенцію США в країнах Латинської Америки він пояснював прагненням «зміцнити політичну і економічну стабільність цих країн для того, щоб не було виправдання чи привід для європейської інтервенції в цю стратегічно важливу частину Нового Світу»[78,с.48].

З початку 30-х років в США розгорнулося більш детальне дослідження історії американської зовнішньої політики кінця XIX - початку XX ст. Особливу увагу історики приділили іспано-американській війні 1898 р. і доктрині «відкритих дверей» (або доктрині Дж. Хея - на ім'я тодішнього державного секретаря США). У трактуванні цієї війни, підсумком якої стало встановлення контролю Сполучених Штатів над Кубою, Філіппінами, Пуерто-Ріко і рядом інших колоніальних володінь Іспанії, переважає спроба завуалювати її імперіалістичну сутність. Більшість американських істориків підхопили офіційну версію причин і цілей війни, згідно з якою США прагнули до «звільнення» Куби і Філіппін і вступили у війну лише під тиском громадської думки країни. Так, Дж. Пратт фактично знімав з правлячих кіл Сполучених Штатів будь-яку відповідальність за війну 1898 р. У його книзі «Експансіоністи 1898» (1936) міститься яскравий матеріал про формування експансіоністської ідеології в США на рубежі XIX-XX ст., Однак автор наполегливо проводив ідею непричетності «великого бізнесу» до війни з Іспанією[85,с.8].

Серед робіт про політику США в Тихому океані і в Азії в кінці XIX ст. виділяються численні дослідження, присвячені доктрині «відкритих дверей», за допомогою якої американські монополії розраховували домогтися в Китаї вирішальної економічної переваги. З них найбільшу популярність одержали роботи Т. Деннетта, наприклад «Американці в Східній Азії» (1922)[27,с.267]. Тихоокеанська політика Сполучених Штатів, у викладі Деннетт, завжди ґрунтувалася на принципах рівних комерційних можливостей США з європейськими державами і співробітництва з народами Азії. Ця політика мала давні традиції, а доктрина «відкритих дверей» стала її логічним завершенням. Фактично виступивши з виправданням імперіалістичної політики США, Деннетт намагався довести, що доктрина враховувала національні інтереси Китаю та сприяла збереженню його незалежності від посягання європейських колоніальних держав.

У 30-ті роки під впливом зростання антимонополістичних і антивоєнних настроїв мас в історіографії різкіше виявився критичний напрям. Автори багатьох праць засуджували окремі сторони американської зовнішньої політики. Своєрідним продовженням традиції антиімперіалістів періоду іспано-американської війни 1898 р. з'явилися роботи Л. Г. Дженкса, Дж. Ріппі, Ч. Кепнера, Дж. Суфілла та інших, що видавалися в серії «Дослідження з питання про американський імперіалізм» (1928-1935)[11,с.117], - про політику США в країнах Латинської Америки. У них засуджувалася інтервенція Сполучених Штатів, показувалася зацікавленість американських монополій в експансії в цьому районі.

Книги і статті кращих представників американської прогресивної інтелігенції - А. Вільямса, А. Ренсома, У. Фостера спрямовувалися на наукове висвітлення найважливіших проблем історії та сучасності, і в першу чергу робітничого руху. У публіцистично гострих роботах Ч. Рутенберга «Речі та статті» (1928), У. Фостера «Страйк сталеливарників та її уроки» (1920), Е. Флінн «Дебс, Хейвуд, Рутенберг» (1939) та інших.

Війна поховала ізоляціонізм як політичну течію і сильно підірвала його позиції в історіографії. Останньою великою роботою, написаною з ізоляціоністських позицій, стала книга Ч. Бірда «Зовнішня політика Америки» (1940)[77]. На історичні оцінки Бірда, поза сумнівом, вплинула ізоляціоністська концепція. Вважаючи, що вихід за межі Західної півкулі і особливо захоплення Філіппін украй ускладнили військово-стратегічні завдання США, Бірд закликав повернутися до так званого континентального ізоляціонізму. Напередодні Другої світової війни він невірно орієнтував американську громадськість на необхідність проведення політики нейтралітету, «обробітки власного саду». Схожі погляди на зовнішню політику США рубежу XIX-XX ст. розвивали інші представники економічного напряму Дж. X. Робінсон, А. М. Шлезінгер-старший і ін.

Інший прихильник психологічного напряму, Е. Мей - секретар відділення історії Гарвардського університету з 1975р., професор, відомий як автор робіт з історії зовнішньої політики США, особливо в роки Першої світової війни, спробував застосувати досвід сучасних соціологічних досліджень до аналізу подій 1898-1900 рр. Він оперував категорією «істеблішмент» (майнова і інтелектуальна еліта, що зазвичай формує переконання буржуазного суспільства по внутрішньо- і зовнішньополітичних питаннях), що опинився в цей період з ряду причин роз'єднаним, що зумовило вплив європейських імперіалістичних доктрин на США.

Як автор роботи «Створення доктрини Монро»[44,с.89], Ернест Р. Мей намагався створити оригінальне дослідження, вивчив історію створення доктрини Монро під новим кутом зору - в плані взаємовідносин політичних діячів, показати, в якому взаємозв'язку знаходилося формування доктрини. Автор в шостому розділі «Побічні дії» відмічає, що зовнішня політика в меншій степені може визначатися мудрістю декількох політиків, ніж політичною структурою, що детермінує їх мотиви і спонукання».

Подальший розвиток зовнішньополітичних концепцій пішло по антиізоляціоністському руслі, представленому різними напрямками інтервенціонізму. Дуже популярною працею в роки війни стала книга лідера республіканців У. Уілкі «Єдиний світ» (1943), де мотиви виправдання імперіалістичної експансії США поєднувалися з проповіддю ліберального післявоєнного світового ладу і співпраці з іншими країнами, включаючи СРСР[63,с.29].

Загарбницькі цілі правлячих кіл США знайшли вираз у відомій книзі У. Ліппмана «Військові цілі США», де викладається план створення гігантського військово-політичного блоку під назвою «Атлантична співдружність націй» (1944) у складі 42 держав, спрямованого проти СРСР.

З 50-60-х років ряд дослідників економічного напряму і історики-радикали піддали критиці офіційну версію про непричетність «великого бізнесу» до експансії США на рубежі XIX- XX ст. Ч. Кемпбелл в монографії «Американські ділові інтереси і доктрина відкритих дверей» привів обширний, раніше невідомий матеріал про вплив зацікавлених в експлуатації Китаю ділових кіл на далекосхідну політику держдепартаменту. Документи свідчили, що однією з найважливіших спонук виступу США з доктриною «відкритих дверей» були економічні мотиви.

У 60-х роках в розвитку історіографії зовнішньої політики відбулися істотні зміни. Власне, вся радикальна історіографія почалася з критичного переосмислення зовнішньої політики США. Засновником нового напряму став Вільям Е. Вільямс. Він автор багатьох досліджень, серед яких виділяється концептуальна робота «Трагедія американської дипломатії» (1959)[14,с.150-167], що зробила значний вплив на критично мислячих молодих істориків. У 60-х рр. Вільямс був популярним лектором університету Вісконсіна, учасником руху за цивільні права. Багато істориків-радикалів були його учнями і послідовниками: Р. Алпровіц, Л. До. Гарднер, У. Лафебер, Д. Горовіц, Т. Маккормік. Центральним моментом в поглядах було також визнання правомірності національно-визвольних рухів і революцій, засудження гегемоністської політики США після Другої світової війни, нерідко направленої на консервацію старих режимів.

Вони відкинули концепцію «національних інтересів» і заявили про необхідність розглядати зовнішню політику з урахуванням розстановки різних політичних сил усередині країни, звернули особливу увагу на виявлення економічних мотивів зовнішньополітичних акцій у зв'язку з потребами капіталістичної системи. Російський дослідник Е. І. Попов, підкреслюючи позитивне значення нових підходів, проте, небезпідставно відзначала, що на практиці їх застосування істориками-радикалами нерідко було «одностороннім», зводило «внутрішні чинники майже виключно до впливу монополій».

При всіх відмінностях в трактуванні тих або інших проблем відправним пунктом для істориків була загальна концепція причин американського експансіонізму. Згідно Вільямсу, через панування ринкової капіталістичної економіки, орієнтованої на витягання максимальних прибутків, і обмеженості внутрішнього ринку, нездібного поглинути вироблювану товарну продукцію, США впродовж всієї своєї історії були зайняті пошуком іноземних ринків.

Розглядаючи «імперіалізм» як спочатку властиве Америці явище (історики-радикали убачають його в експансії плантаторів і фермерів на західні землі), вони вважають, що на рубежі XІХ-ХХ ст., відбулися важливі зміни в рушійних силах експансії - відтепер її організатором стала крупна буржуазія. Новий етап в зростанні американського експансіонізму вони пов'язують не тільки із збільшеними економічними устремліннями, але і із спробою шляхом експансії вирішити соціальні протиріччя, що посилилися в країні. У роботах У. Лафебера «Нова імперія»[42,с.195], Т. Маккормика «Китайський ринок»[43,с.210] і ін. були відмічені структурні, зміни в економіці в кінці XIX в. - утворення трестів, руйнівні економічні кризи (1873-1878, 1882-1885, 1893-1895 рр.), зникнення вільних земель.

Історики вважають, що американський варіант домагань на світову першість найповніше утілився в доктрині «відкритих дверей». Він ґрунтувався, на відміну від колоніальних імперій європейських держав, не на прямому політичному пануванні, а на економічній могутності США. За визначенням Вільямса, «відкриті двері» повинні були забезпечити домінуюче положення США на світовому ринку так само, як фритредер забезпечило таке положення Англії в епоху «вільного капіталізму», коли та виступала як «майстерня світу», «відкриті двері» стали американським аналогом в умовах монополістичного капіталізму. Відбувся відхід від традиційної інтерпретації багатьох проблем, створили свою концепцію «американського імперіалізму», сприяючи кращому розумінню окремих сторін зовнішньої політики США.

Ллойд К. Гарднер, Уолтер Ф. Лафебер, Томмас Дж. Маккормик - автори праці під назвою «Створення американської імперії. Дипломатична історія США до 1914 р. Т. І.»[17,с.69]. Вони ставлять перед собою завдання прослідкувати процес становлення США як провідної імперіалістичної держави. Автори являються видатними представниками так званої «лаворевізіоністської» течії і переконані в тому, що «зовнішню політику визначають насамперед внутрішні сили».

«Американську зовнішню політику, - як кажуть вчені, - можна визначити, як ті необхідні відносини, які американці підтримують з іншими народами задля збереження і процвітання Сполучених Штатів. З 1776 р. до 80-х рр. ХХ ст. американці намагалися збільшити своє процвітання використовуючи дипломатію для створення власної імперії. Істинно, протягом всієї своєї історії американці дуже часто помічали, що зберегти створену ними державу без допомоги зброї неможливо».[17,с.208].

Для ідейного обґрунтування своїх експансіоністських прагнень і, нерідко, й звірських методів реалізації цих прагнень еліта колоніального суспільства використала запозичене у першопоселенців-пуритан твердження про те, що колоністи є «обраним народом»; і з їх обраності виходить право добиватися своїх цілей будь-якими засобами. Середні американці керуються прагненням відокремитися від Старого Світу, що потонув в усякому бруді і пороках. Таким чином, вказують автори, «батьки-засновники» ще спочатку уявляли США як імперію, що постійно розширяється. Експансія, на їх думку, була залогою збереження США.

У останні десятиліття важливу роль у вивченні історії зовнішньої політики США і міжнародних відносин продовжує грати офіційний напрям, вчені якого вважають визначальними чинниками міжнародних відносин «боротьбу за виживання», «політику сили і балансу сил» (тобто виводять її з нібито властивого людям від природи прагнення до влади і панування) і критикують ряд зовнішньополітичних акцій США.

Рішуче викриття і засудження експансіоністських планів США міститься в книзі відомого канадського історика С. Б. Райерсона. «Протягом майже цілого десятиліття наростало крещендо хриплих експансіоністських голосів, які заявляли, що захоплення Канади - першочергове, основне завдання США», - відзначає С. Рейерсон[18,с.55].

Достатньо виразно і щиро думку про збереження рівноваги в уряді шляхом приєднання до цієї імперії (США) як Флориди на півдні, так і Канади на півночі сформулював Ф. Грунді в своєму виступі в палаті представників.

Важливу віху в історіографії даного періоду займають такі діячі суспільної думки як Г. Кіссінджер, А. М. Шлезінгер, Хантінгтон, а також належне місце треба віддати німецькому політологу Карлу Шмідту.

Нову стратегію, у якій США виступили з відвертими претензіями на світове панування, одними з перших, як і випливало очікувати, озвучили Г. Кіссінджер і 3. Бжезинській. Кіссінджер заявив, що після «холодної війни» США залишилися «єдиною наддержавою, яка має можливість втручання в будь-якій частині земної кулі». Колишній американський держсекретар, щоправда, говорив і про складності, які стоять на шляху американського панування у світі.

Серед найбільш фундаментальних можна назвати працю В. Бжезинського «Велика шахівниця»[6,с.12], в якій автор найбільш ґрунтовно розкрите сучасне політичне глобальне верховенство США у світі. Автор розглядає світову гегемонію США як гегемонію нового типу, геополітику і геостратегію цієї країни на євразійському просторі, зокрема на Балканах, в Росії, на Далекому Сході. Фактично З.Бжезінський обґрунтовує доктрину глобального верховенства США у світі.

Центральним регіоном планети, на думку З.Бжезінського, в якому розігрується боротьба за глобальну першість - це Євразія. Основні гравці цієї великої політичної гри - такі країни як Росія, Китай, Японія, Індія, Іран та Туреччина. Розстановка політичних сил в цьому регіоні планети має ключове значення для визначення «демократичного плацдарму» Америки як світової глобальної надвлади. З цієї точки зору З. Бжезинський розглядає можливий подальший розвиток політичних процесів у Євразії, зокрема враховуючи і статус України. Міркування про розстановку політичних сил в цьому регіоні такого авторитетного політолога, яким є, безперечно, З. Бжезинський, уможливили більш вдумливої, зваженої постановки в дисертації такої проблеми, як геостратегічної орієнтації України та її можливих наслідків. Перебіг останніх політичних подій в Україні актуалізують цю проблему.

Карл Шмідт торкнувся геополітичного аспекту соціальної проблематики ідеї «Великого простору»[80,с.78]. Він відштовхується в цьому питанні від американської доктрини Монро, що припускає економічну і стратегічну інтеграцію американських держав у природних межах Нового Світу.

Особливу увагу К. Шмідт приділяв можливості негативних наслідків від різних нереальних доктрин, проголошених радикалами-гуманістами, утопістами і прихильниками «загальнолюдських цінностей», що спираються до того ж на гігантський силовий потенціал Сполучених Штатів, і вони одержать глобальне поширення і стануть ідеологічною основою нової світової диктатури - диктатури «механістичної утопії». Він вважав, що сучасний курс історії неминуче рухається до того, що він називав «тотальною війною».

Генрі Коммаджер підводить до наступної тези: «Ми далекі від того, щоб заперечувати визвольний і революційний характер війни за незалежність і її велике міжнародне значення для свого часу. Але якщо в XVIII ст. ця війна дійсно прозвучала «дзвоном набату» для європейської буржуазії, то сучасні Сполучені Штати, що роздираються внутрішніми суперечностями і расовими конфліктами, вже давно перестали служити зразком для революційних народів і перетворилися на оплот консерватизму. Цю обставину не можуть не визнати і самі американські історики»[46,с.35]. У ювілейній статті, Генрі С. Коммаджер прийшов до сумного висновку: «Ми більше не є революційним народом. Ми більше не проявляємо творчу активність в політиці і управлінні: всі найважливіші політичні інститути, якими ми зараз володіємо, були винайдені до 1800 р., і жоден не був винайдений з тих пір. Ми більше не відкриваємо дверей для бідних і пригноблюваних у всьому світі... і коли ми бажаємо поширювати наш спосіб життя, ми поширюємо його силою, а не моральним прикладом»[46,с.29].

Зовнішня політика США початку капіталізму завжди була в центрі уваги радянських істориків і розроблена детальніше багатьох інших проблем американської історії. Дослідники зосередилися передусім на вивченні політики США на Далекому Сході і в Латинській Америці.

Література 20-30-х років стала важливим підготовчим етапом у розвитку радянської історіографії далекосхідної політики США. Історики передвоєнного часу, опановуючи марксистської методологією, висунули ряд важливих ідей в аналізі експансіоністської політики американського імперіалізму, які зберегли свою цінність до цих пір. Здобула популярність робота А. Я. Канторовича «Америка в боротьбі за Китай» (1935)[39,с.68]. Автор одним з перших поставив питання про «доларової експансії» як специфіці американської імперіалістичної політики на Далекому Сході. Проте в цілому роботи цього періоду носили описовий і значною мірою публіцистичний характер, їх джерельна база була вузька (не були введені до наукового обігу документи конгресу США, преса і т. д.).

Ще в 1934 р. була опублікована монографія А. В. Єфімова «До історії капіталізму в США»[22]. Вивчивши значне коло документальних матеріалів і монографічної літератури, що були наявні на той час в бібліотеках СРСР, автор зумів поставити найбільш важливі теоретичні проблеми розвитку капіталізму в США.

Цінний фактологічний матеріал вміщується в двохтомній «Истории дипломатии» під редакцією академіка В.Потьомкіна[22,с.364]. Не дивлячись на те, що це видання як на нинішній день вже в певній мірі застаріло, у ньому вміщується цінний концентрований аналіз дипломатії держав світу, починаючи з стародавніх людських цивілізацій, узагальнюються практично всі зарубіжні дослідження в галузі історії дипломатії.

Новий етап у вивченні політики США на Далекому Сході настав у післявоєнний період. Вийшли у світ монографії В. Я. Аваріна, присвячені більш ніж півстолітній боротьбі США за Тихий океан, широку популярність здобула колективна праця «Міжнародні відносини на Далекому Сході» (1981)[10,с. 341]. Еталоном для дослідників з'явилися фундаментальні праці А. А. Губера і А. Л. Нарочницької, що аналізують імперіалістичну політику США і європейських держав у країнах Далекого Сходу в кінці XIX ст. Праці цих авторів були засновані на залученні документів з радянських архівів і американських державних документів, до наукового обігу було введено широке коло нових матеріалів.

У роботах радянських істориків були підняті і проаналізовано кардинальні проблеми зовнішньої політики США на Далекому Сході: її обумовленість переростанням американського капіталізму в монополістичну стадію, політична боротьба в США з питань експансії. Радянські автори піддали критиці міфи про «альтруїстичність» політики США в цьому районі світу, показали економічні та стратегічні інтереси США на Далекому Сході. Характерно різке розширення масштабів досліджень як в якісному, так і в кількісному плані.

У монографіях А. А. Фурсенко, С. Б. Гореліка, Р. М. Бродського була глибоко і всебічно проаналізовано доктрина «відкритих дверей». Ще раніше Б. А. Романов, А. Ф. Добров, П. П. Севастьянов звернули увагу на прагнення правлячих кіл США використовувати російсько-японські протиріччя для зміцнення своїх позицій на Далекому Сході[51,с.489].

Особливу цінність для дослідження вказаної проблематики має монографія І. А. Белявської «Теодор Рузвельт та громадсько-політичне життя США», окремі розділи якої присвячені зовнішньополітичній діяльності президента США у 1901-1909 pp. Автор розкриває багато аспектів міжнародної політики Вашингтону, зокрема вплив на формування та проведення принципів американської зовнішньої політики громадських та політичних діячів, серед яких зазначався і Джон Хей, як один з близьких друзів Рузвельта. В роботі також проаналізовано боротьбу угрупувань в правлячих колах Сполучених Штатів з питань зовнішньополітичного курсу наприкінці XIX - на початку XX ст.[9,с.364].

Також необхідно відзначити роботу С. Б. Горелік «Політика США в Маньчжурії у 1898-1903 pр. та доктрина «відкритих дверей». Спираючись на матеріали Архіву зовнішньої політики Росії та Центрального державного історичного архіву у Санкт-Петербурзі, автор проаналізував економічне та стратегічне підґрунтя політики та протиріч провідних держав світу, кожна з яких намагалася у той час встановити своє панування у Цинській імперії[16,с.5].

Вагомий внесок у дослідження проблем, що нас цікавлять, зробив О. О. Фурсенко. Його робота «Боротьба за розділ Китаю та американська доктрина відкритих дверей, 1895-1900», присвячена дослідженню міжнародних відносин на Далекому Сході після завершення японсько-китайської війни (1894-1895), заслуговує на окрему увагу. Спираючись на чисельні опубліковані та архівні документи, автор доводить, що провідна роль у формуванні експансіоністських поглядів Вашингтону належала торгово-промисловим колам, представники яких безпосередньо входили до складу американського уряду та, таким чином, приймали активну участь у проведенні зовнішньої політики США в Китаї, спрямованої на встановлення переважаючого торгівельного, а згодом - і політичного впливу.

Необхідно відзначити і колективні монографії, що мають безпосереднє відношення до теми дослідження. Це такі роботи як «Історія дипломатії» та «Міжнародні відносини на Далекому Сході (1870-1945)»[26].

Інша група дослідників зосередилася на вивченні боротьби США за оволодіння рядом островів на Тихому океані. Г. П. Куропятник проаналізував економічне і політичне проникнення США на Гавайські острови в кінці XIX ст., що завершилося їх анексією в 1898 р. Ряд питань економічної, військово-політичної та ідеологічної експансії США поставлено в роботах Н. А. Халфіна і А. А. Мурадян[27].

Історія взаємин США з країнами Латинської Америки була менш розроблена в передвоєнний період, ніж далекосхідна політика США. З здобули популярність робіт слід відзначити роботу Г. Донського «Боротьба за Латинську Америку» (1928). У післявоєнний період положення багато в чому змінилося, з'явилася значна кількість книг і дослідницьких статей з різних питань політики США в латиноамериканських країнах. Корисну роль у розвитку досліджень зіграла монографія Л. І. Зубок «Імперіалістична політика США у країнах Карибська басейну (1900-1939)» (1948), значна частина якої охоплювала період початку 1900-х років[24,с.45-67].

Слідом за цим з'явилися дослідження Л. Ю. Слезкина, Л. С. Владимирова, К. С. Шустова, С. А. Гоніонского, М. С. Альперовича, Б. Д. Руденко, присвячені іспано-американській війні 1898 р. і імперіалістичній політиці США відносно Куби, інтервенції США в зоні Панамського каналу, втручанню США в мексиканську революцію 1910-1917 рр. та іншим проблемам. Всі вони були написані на високому професійному рівні.

Походженням панамериканізму та історії Панамериканського союзу присвячені монографії М. В. Антясова і Б. Н. Гвоздарева. Автори досліджували складний і суперечливий характер панамериканізму, показали, що спираючись на доктрину Монро, США спробували використовувати ідеологію панамериканізму в своїх імперіалістичних цілях. Проаналізовано основні причини створення Організації американських держав та договірно-правові аспекти її діяльності. У роботі Н. В. Корольова «Країни Латинської Америки в міжнародних відносинах (1898-1962)» (1962), заснованої на широкому колі джерел, зокрема з архіву МЗС Росії, показана боротьба провідних імперіалістичних держав за вплив у країнах Латинської Америки. При великій кількості досліджень про американську політику на Далекому Сході і почасти в Латинській Америці відносини США з європейськими країнами спеціально майже не вивчалися. Винятком є ??ґрунтовна монографія 3. М. Гершова «"Нейтралітет "США в роки першої світової війни» (1962)[19,с.289-291].

У першій половині 70-х років у двох колективних працях дано критичний аналіз робіт американських істориків, які вивчають проблеми нової історії США.

Історіографічні дослідження Л. А. Березного викривають американську історіографію, яка трактує початкову колоніальну експансію в Китаї як цивілізаторську політику.

А. А. Мурадян критично аналізує погляди американських ідеологів, які висунули в якості обґрунтування експансії концепції «возз'єднання двох цивілізацій», «географічного детермінізму», різні геополітичні доктрини та расистські «аргументи».

Вивчаючи антимонополістичну боротьбу в США, В. П. Золотухін, Є. Ф. Язьков та ін. приділили серйозну увагу фермерському руху, процесу розорення дрібних і середніх фермерів, і концентрації сільськогосподарського виробництва в руках найбільших аграрних компаній.

Детальний аналіз історії російсько-американських відносин в 1867-1881 рр. провів Г. П. Куропятнік[40].

Серед робіт необхідно особливо виділити фундаментальну колективну працю «Современная внешняя политика США» - 2-х томну загальну роботу, в якій «вперше в радянській історичній науці здійснено комплексне дослідження зовнішньої політики... за період після закінчення Другої світової війни і до кінця 80-х років»[30,с.164].

Підводячи підсумки розгляду розвитку радянської американістики, слід зазначити, що радянські історики незважаючи на ідеологічний тиск і радянську специфіку добилися значних успіхів у вивченні зовнішньої політики, соціально-економічного розвитку США, робочого і фермерського рухів, а також російсько-американських відносин.

Свій внесок у висвітлення проблем, пов'язаних з історією міжнародних відносин наприкінці XIX - на початку XX ст. зробили і сучасні російські вчені(Азимов А., Алентьева Т.В.). В останні роки з'явилися роботи з використанням раніше недоступних для широкого кола документів з архівних сховищ та приватних колекцій не лише європейських держав, але й Росії, США, Японії та Китаю. Для більшості з них характерне прагнення подолати стереотипи та догми у дослідженні проблеми, скласти об'єктивне уявлення про характер та особливості боротьби держав за панування на Тихому океані[1]. Автори намагаються привернути увагу сучасних політиків до вивчення витоків та причин низки нерозв'язаних до сьогодні конфліктів та протиріч між провідними країнами, що мають значні інтереси в азіатсько-тихоокеанському регіоні[12].

Однією з таких робіт, присвячених зовнішній політиці США, є дослідження російського вченого І. М. Кравченко «Дипломатична історія США (1877-1919)»[28,с.566]. Характерною рисою цієї праці є прагнення автора подивитися по-новому, уникаючи ідеологічних кліше, на події сторічної давності та оцінити наслідки діяльності тих політичних діячів, що керували політикою держави на той час. Також слід зазначити роботи Е. А. Іваняна, Є. Ю. Сергеева, В. В. Согріна та ін., що також досліджують політику провідних країн світу на Далекому Сході.

Так, В.В. Согрін, опублікував в 80-х роках цілу серію історіографічних статей і дві спеціальні монографії. Саме В.В. Согрін став лідером у вивченні західної історіографії і саме на його плечі лягло важке завдання перебудови історіографічних досліджень в умовах кризи радянської парадигми[58].

В сучасній російській історичній науці треба відмітити внесок Анатолія Івановича Уткіна, який вказує, що саме на початку ХХ ст. вперше в історії американці поставили перед собою мету порівнятися із великими воєнними державами. «В світ ХХ століття виходив воєнний гігант, щоб уже ніколи не буде менш розвинутою, ніж Європа, воєнною силою»[56,с.228]. Перу Анатолія Івановича належить маса робіт по Сполученим Штатам, а особливо присвячені відомим особистостям становлення демократії в США (Джефферсону, Теодору Рузвельту та Вудро Вільсону). Цікавим є його зауваження щодо мети Вільсона: «Кінцевою метою Вільсона було використання наростаючого впливу Америки для створення нового світового ладу»[64,с.256].

«Під ідеєю Ліги Націй була підведена міна, - робить висновок Уткін. - Включення доктрини Монро в устав Ліги Націй є першою поразкою Європи від Сполучених Штатів. Для цього повів Вільсон американців в світову війну. І він доклав багато зусиль, щоб перешкодити Британії і Франції реалізувати свої плани гегемонії в Євразії. Він вірив, що ХХ століття буде американським[66,с.5-8]».

Важливе значення мала також робота Н.Н. Болховітінова «Доктрина Монро»[7], в якій розглядається походження раннього панамериканізму.

Варто зазначити, що предмет дипломної майже не досліджувався в українській історіографії. Окремі аспекти проблеми колоніалізму в ХІХ ст. торкалися істориками С.С. Трояном, В.П. Фісановим, А.Н. Горбачем, Юрченко С.В., які вивчали ідеологію даного феномену та теоретичні підходи до проблеми колоніалізму, що дотично і фрагментарно пояснює окремі епізоди досліджуваної теми[38].

Підводячи підсумок історіографічного та джерельного аналізу досліджуваної проблеми, можна констатувати, що перед вітчизняними та зарубіжними науковцями залишається ще велика кількість «білих плям», що заважають глибшому вивченню цієї теми. Адже історіографічна традиція, яка спостерігається в монографіях і статтях, носить характер фрагментарності та епізодичності. Власне саме цей факт і обумовив вибір теми даного дослідження.

Джерельну базу даної роботи складають група документів-публікацій Конгресу, та щорічних подань Президента Конгресу, в яких відображено пріоритети зовнішньої політики на час подання послання Президента США(щорічне послання Конгресу Президента США Дж. Монро). Також до джерел, вивченого періоду можна віднести статтю Ендрю Карнегі «Слово про багатство» 1889р., що містить фактологічний матеріал про стан економіки наприкінці ХІХ ст., публікації Альфреда Мехена «Соидиненные Штаты смотрят за пределы своей территории», промову американського сенатора Альберта Беверіджа 1898 р. «Поступь Флага», що зіграла помітну роль у вирішенні сенату утвердити анексію Філіппін і сприяла популяризації основ зовнішньої політики США на початку XX ст.

Важливими джерелами є нота посла США, в якій держсекретар Хей розкриває принципи доктрини «відкритих дверей», документальні свідчення, в яких містяться й інші поправки до доктрини Монро, а також «Послання Конгресу США про оголошення війни Німеччині» В. Вільсона та власне й «14 пунктів» В. Вілсона, що увійшли безпосередньо до Статуту Ліги Націй.

Отже, в процесі дослідження дана тема в достатній мірі, але фрагментарно розглянута в монографіях зарубіжних дослідників та радянських вчених, та майже не досліджувана сучасною вітчизняною та російською історіографією.

Розділ ІІ. Передумови і сутність доктрини Монро

США на сьогоднішній день має імідж держави-лідера всього світу, країна, яка за рівнем та масштабами розвитку значно випереджає будь-яку з інших розвинених країн. За умовами більшої глобалізації міжнародної економіки показники ділової активності всередині США є так званим „барометром” для світової економіки, безпосередньо впливають на рух циклу та зміни стану національних економік[61,с.136]. США виробляє найбільше у світі товарів та послуг. Які важелі внутрішньої, зовнішньої, чи культурницької політики треба натискати, щоб домогтися таких результатів, - чи взагалі це випадковість, а й, можливо, консолідована взаємодія багатьох чинників, процесів і явищ виокремили таку своєрідність.

Формування сучасної Америки ніскільки не відмінило присутніх людству протиріч, хоч її організація в дечому відрізняється від організації держав Західної Європи. Здатна як до доброчинного ідеалізму, так і до жорстокого тиску, Америка проголошувала себе вільною країною, але одночасно зв'язувала законодавчими і економічними обмеженнями своїх громадян[70,с.237]. Американці завжди впевненні у особливому призначені своєї країни (прихильники добра і справедливості), адже ніяких зв'язків з американським континентом переселенці не мали окрім віри у побудову відмінної від Європи політичної та економічної системи, бо не мали можливостей цього досягти на власній батьківщині. Ось чим і пояснюється їх перебільшений та пафосний месіанізм, який є об'єднавчою ідеєю, що власне й створив націю американців.

Проте питання тут стоїть під іншим кутом зору: Сполучені Штати Америки - це пануючий світовий лідер, на який рівняються, рахуються з ним чи протистоять всі країни світу, і не дарма його вплив лякає не лише всевладдям економічних та політичних інститутів, а й засиллям культури, менталітету, зведення до так званої «демократії» всіх сфер життя людини, диктованого універсалізму. Для того, щоб зрозуміти справжність намірів країни-лідера, треба заглянути в першопочатки її заявок на світовій арені.

Після проголошення незалежності, будь-яку країну мають «прийняти» в коло міжнародних відносин. США перебували наприкінці ХVІІІ ст. залежними від Європи, а особливо від Англії, яка вступила в лідери світу - і навіть не могла була конкурентом США. Тому й виникають у американському суспільстві течії ізоляціонізму, і доходять до проголошення 1823 р. доктрини Монро, яка вже й стає за висловами багатьох вчених основою американського експансіонізму та навіть агресивного гегемонізму - і з цим дійсно важко не погодитися. Проте ще є одне «але», варто звернути увагу на історичну закономірність подальших подій, теорії «пангерманізм», «панславізм», то чому ж не має право на існування «панамериканізм» (до речі саме останній зараз домінує, хоч факт загибелі інших має показати їх приреченість)[65,с.659]; економічне, соціальне, духовне підґрунтя та умови, апріорні принципи співжиття переселенців з Європи («Старого Світу»), в яких утворилася американська спільнота мали вплив на виокремлення тих постатей, їх ідей, напрямків діяльності, що вимощували ту криву дорогу в той «старий світ» - і власного пошуку і посідання місця в ньому чи створення свого Нового світу (і нових правил, яким мають тепер підпорядковуватися всі - незважаючи якими методами цього досягнуто). Ось для чого потрібно обґрунтувати передумови прийняття доктрини всієї міжнародної історії Сполучених Штатів.

Походження доктрини Монро, її початковий зміст і подальша еволюція вже давно стали предметом спеціальної уваги багатьох дослідників в різних країнах. Звичайно це є не випадковим, адже доктрині Монро судилося залишатися в силі більше одного століття, стати однією (чи не першоосновою) з найвагоміших доктрин зовнішньополітичного курсу США[44,с.76].

Найголовнішою проблемою історичної думки після проголошення доктрини Монро було визначення її характеру, а для цього найнеобхіднішим є об'єктивізм у трактування фактів, аналіз різних джерел та відомостей при пошуку правди. Якщо трактувати підготовку й прийняття доктрини як питання про загрозу інтервенції Священного Союзу в Латинську Америку, і якщо плани озброєної інтервенції були реальні, то доктрина Монро набуває оборонного характеру, а Сполучені Штати і їх керівники виступають в ореолі рятівників Латинської Америки.

Американський політолог К. Колеман зазначає, «політичний міф доктрини Монро створювався паралельно із становленням Американської імперії. Гегемонія, також як і імперія потребує створення легітимної міфології. В процесі завоювання нових імперських просторів міфологія стверджує: «ми пануємо над тобою оскільки наше панування служить твоїм інтересам.» Міфологія повинна створити віру, що існуюче відношення панування і підкорення - природні і ґрунтуються на взаємній вигоді обох сторін, а ті, хто в цьому сумніваються грішники чи злочинці»[81,с.99].

«Американець ніколи не погодиться, щоб хто-небудь дозволив собі оспорювати Доктрину Монро. Доктрина Монро - не доктрина, а догма, причому не одна догма а дві: догма про непогрішність американського президента і догма безневинного зачаття американської зовнішньої політики[81,с.100]».

Розвиток доктрини Монро пов'язаний зі сферою впливу і панування США і територіальної юрисдикції, що збільшується, - спочатку на американському континенті, а потім і за його межами.

США були однією з самих передових і демократичних країн, але в самій природі цієї держави закладені прагнення до націоналізму і розширення сфери свого панування. Ці тенденції отримали початок та найширший розвиток саме у ХІХ ст. Економічна і політична зацікавленість найрізноманітніших верств населення США і, передусім плантаторів-рабовласників Півдня, великої буржуазії Півночі в активній територіальній експансії була основою, на якій складалися різні націоналістичні і експансіоністські теорії і погляди. Ізоляціоністські теорії тісно перепліталися з експансіоністськими теоріями, і саме в цьому поєднанні вони утілилися в доктрині Монро[47,с.32].

Появі ідей експансіонізму і буржуазного націоналізму вже в ранній період історії США сприяло те, що для керівників молодої республіки було характерне уявлення про США як про обрану країну, шлях якої спрямовується провидінням. І вже у своєму першому посланні конгресу 4 березня 1801 Т. Джефферсон писав про народ США як «обраний народ світу»[1, с.257].

В той же час широкого поширення набувають ізоляціоністські теорії, що припускали, з одного боку неучасть США в тих, що можуть для них стати обтяжливими союзах з європейськими країнами, а з іншого боку - заборона для цих останніх втручатися в справи Америки.

Політика «вільних рук» надавала США певні переваги, дозволяючи у кожному конкретному випадку керуватися, передусім, своїми інтересами. Т. Джефферсон писав в посланні конгресу 17 жовтня 1803 року про відмінність політичних інтересів Європи і Америки і про вигоду недоторканих взаємних інтересів.

Характерно, що вже у той час ізоляціоністські ідеї завжди тісно перепліталися з ідеями встановлення гегемонії США в Західній півкулі. Вже в цей ранній період історії США експансійні ідеї отримують дуже певне вираження. Розглядаючи таку ідеологію, слід враховувати, що у той час керівникам молодої і відносно слабкої республіки реально важко було здійснити ці грандіозні задуми. Тому ці ідеї не отримали оформлення у вигляді реальної і практично здійсненної програми. Але це не означає, що вони не мали взагалі ніякого сенсу (напр., практичне застосування в приєднанні Луїзіани в 1803)[50,с.20-73].

Прагнення США до встановлення своєї гегемонії в Західній півкулі вже у той час не складало таємниці ні в Європі, ні в Америці. Побоювання відносно наявності у уряду США намірів встановити свій переважаючий вплив неодноразово висловлювалося згодом на конгресах і конференціях Священного союзу. Не маючи в розпорядженні достатніх сил для швидкого здійснення своїх планів, США прагнули тимчасово зберегти «статус-кво», не допустити переходу сусідніх іспанських володінь в руки якої-небудь сильної європейської держави і тим самим в перспективі полегшити можливість територіального розширення за рахунок цих володінь. На цьому ґрунті складалася та, що має велике значення для генезису доктрини Монро «No - Transfer Theory»[75,с.39], тобто теорія, що забороняла перехід колоніальних володінь європейських держав в Америці з одних рук в інші. Виключення допускалося, якщо вони переходили до США.

І наступним кроком експансіонізму Америки було оголошення власне доктрини Монро 1823 р. В 1817 р. Джеймс Медісон поступися місцем президента Джеймсу Монро, який був зовсім невидатною людиною з блискучою суспільною кар'єрою. Він займав одну високу посаду за другою, був сенатором, губернатором, послом у Франції і в Англії, державним секретарем і, на кінець, президентом[75,с.15]. Зміцнення національної єдності, повновладне панування республіканської партії і певне умиротворення в політичному житті країни стали основою для сучасників назвати президентство Монро «ерою доброї злагоди» (the Era of Good Feelings). Вперше цей термін вжила бостонська газета «Коламбіан сентінел» 12 липня 1817р., і він зразу ж отримав доволі широке розповсюдження[60,с.671].

Монро вважав, що європейські монархії, ворожі будь-якому республіканському управлінню, можуть спробувати поновити монархію чи колоніальний статус США. Побоювання президента посилились після закінчення наполеонівських війн, коли монархії були поновлені майже по всій Європі. В 1823р. Монро розгортає принципи зовнішньої політики США:

1. примиряти всі секційні й економічні інтереси;

2. розпалювати суперечності між державами Європи, провокувати між ними конфлікти;

3. формувати національну міць на такому рівні, щоб Сполучені Штати в очах європейців стали ворогом, якого слід боятися і бажаним союзником.

Ця позиція президента, на думку американського вченого Р. Мея, лягла далі в основу доктрини Монро, і була не просто виразом його політичних поглядів, але й прагненням «збереження миру всередині свого кабінету, своєї партії, своєї країни»[49,с.181]. Далі автор подає характеристику політичних діячів тих років, від яких залежало кінцеве прийняття рішень - президента Джеймса Монро, державного секретаря Джона Куінсі Адамса, секретаря палати представників Генрі Клея, міністра фінансів Уїльяма Кроуфорда, воєнного міністра Джона Колхуна і генерала Ендрю Джексона. В цілому ці шість людей визначали політику США «в розумінні досягнення практичних цілей вони і були Сполученими Штатами»[53,с.173].

В Англії, в кабінеті торі, що контролював британський уряд в 1820-ті роки, головною особою, що окреслювала напрям політики був прем'єр-міністр Роберт Дженкінсон, граф Ліверпуль. Але такою особою хотів бути міністр іноземних справ Г.Каннінг і засобом досягнення цієї мети він вирішив зробити зовнішню політику[20,с.176-178].

11 жовтня 1823 р. кабінет міністрів США вперше обсудив пропозицію Каннінга про укладення англо-американського союзу перед можливою інтервенцією європейських держав в Латинську Америку. Монро схилявся до відмови від британської пропозиції. Джефферсон активно пропонував прийняти пропозицію Каннінга, так думав і Медісон. Раш в Англії висловлював передбачення, що зроблені раніше (16 листопада) Лондоном пропозиції доведеться забути. Наполегливість Каннінга неочікувано ослабла. Щоб виявити справжню позицію Лондона, Адамс склав інструктивний лист для Раша і, вповноважуючи його повідомити Каннінга про згоду уряду США з пропозицією Англії з деякими доповненнями. Проект Адамса було прийнято з деякими поправками. Після цього Дж. Монро подав на розгляд проект свого щорічного послання, яке він повинен направити конгресу через 11 днів. В зміненому проекті щорічного послання говорилось, що «політика США» не бере участі в європейських війнах і не втручається у «внутрішні справи і турботи Європейських держав». Але і США, говорилося в проекті, будуть вважати «загрозою для свого спокою і безпеки» спробу Священного Союзу нав'язати свою політичну систему країнами Західної півкулі. Кінцевий текст послання президента, що отримав назву «доктрина Монро», був направлений конгресу 2 грудня 1823 р. Зміст її добре відомий[48,с.23]. «Американські континенти…віднині не повинні розглядатися як об'єкти майбутньої колонізації будь-якої із Європейських держав», США не потерплять будь-яких спроб цих держав «розповсюдити її систему на яку-небудь частину цієї півкулі», і, на закінчення, США не будуть втручатися «у внутрішні справи» Європейських країн. Доктрина Монро по змісту «відлучала» Європейські держави від експлуатації Західної півкулі, надававши монопольне право на таку експлуатацію лише американцям. Правда, США не володіли ще достатньою економічною і військовою міццю для реалізації доктрини Монро в повному обсязі і протягом ХІХ ст. неодноразово мирилась з актами агресії і захопленнями, що їх здійснювали Європейські держави в Латинській Америці. США, з поступовим посиленням своєї могутності, все більше починають суворо дотримуватися принципів доктрини Монро; «антиколоніалізм», який, як відзначають вчені, фактично був лише виправданням американського експансіонізму[48,с.26].