Історія української журналістики

Размещено на http://www.allbest.ru

Історія української журналістики

1. Періодизація

1) зародження й становлення української журналістики -- від найдавніших часів до середини XIX століття;

2) формування журналістських систем 60-90-ті роки XIX століття;

3) українська преса епохи першої народної революції 1898-1905 роки;

4) українська журналістика 1905-1914 років;

5) українська журналістика в період першої світової війни 1914-1917 роки;

6) українська журналістика періоду революцій у Росії та національно-визвольних змагань України, преса січових стрільців, початок комуністичної та офіційної радянської преси 1917-1921 роки.

7) західноукраїнська преса 20-30-х років XX століття;

8) преса Радянської України 1920-1930-ті роки;

9) українська еміграційна преса 20-40-х років XX ст.;

10) українська преса періоду другої світової війни 1941-1945 років;

11) преса в Україні після другої світової війни; тоталітарна журналістика 1945-1990-й роки;

12) українська преса поза межами України, преса української діаспори 1945-1990 років;

13) українська підпільна й неформальна преса, самвидав 1960-1990 роки; напівлегальні видання 1957-1990 роки;

14) преса періоду розбудови української державності 1991 р. і до наших днів.

2. Перші періодичні видання

Перша газета в Україні, як і перша книга, з'явилася у Львові. 9 липня 1749 року тут вийшов одноденний листок польською мовою «Кuryer Lwowski». Проте дане видання не належить до власне періодичної преси, а являє собою одноденний листок, випущений з нагоди інтронізації львівського греко-католицького єпископа Льва Шептицького.

Відразу після приєднання Галичини до Австрії в 1772 р. книгодрукар Антон Піллер почав видавати у Львові газету «Аvеrtissement» (тобто «Повідомлення», «Вісті»). Та оскільки робив він це без належного дозволу влади, то львівський окружний уряд 11 січня 1774 року виніс ухвалу про заборону цього видання.

Першою газетою в Україні, що відповідала нашим нинішнім уявленням про подібного роду періодичні видання, була «Gazette de Leopol» («Львівська газета»), яка виходила у Львові французькою мовою впродовж усього 1776 року. Вона була тижневиком, хоча виходила й нерегулярно. Але однаково за рік з'явилося 52 числа газети. Вона мала об'єм 4 сторінки.

До окремих чисел (таких усього 15) випускалися додатки по 2-4 сторінки формату газети. Вони були двох типів: «Supplements» («Новини») і «Les annonces» («Оголошення»).

У заголовку газети був зображений герб Австрії (двоголовий орел) з квітами по боках. Гаслом газети було латинське висловлювання «Sub umbra alarum tuarum» (у затінку твоїх крил), яке, написане на стрічці, утримував орел у своїх лапах.

«Львівська газета» за головне своє завдання мала всебічне інформування своїх читачів про політичні новини в країнах Європи. Повідомлення з приватного життя траплялися рідко.

Географія повідомлень охоплювала весь тодішній культурний світ. Вони нагадували газетні телеграми або хронікерські новини в сучасних часописах. Найбільш імовірне джерело походження повідомлень передруки з тогочасних французьких або переклади з німецьких газет.

Перше число (тобто 1й номер) починалося відразу інформаційним повідомленням і не містило програми видання чи звернення до читачів. Але в додатку до першого числа «Газети», що мав назву «Прилюдні оголошення з міста Львова та його околиць з дня 1 січня 1776 року», на самому початку друкувався виклад завдань видання та запрошення до співробітництва в ньому зацікавлених осіб.

Газета мала своє рекламне бюро, розміщене в центрі міста на площі проти митної контори. Його діяльність була істотною складовою діяльності видання: майже в кожному числі друкувалося доволі приватних оголошень і об'яв.

Місцева інформація та повідомлення з українського життя в Російській імперії становлять особливий інтерес.

Мала газета й бібліографічний відділ, що складався з оповісток друкаря А.Піллера про книжки, які надходили на продаж у його книгарні. Покупцям пропонувалися книжки найрізноманітнішого змісту переважно французькою, а також латинською, німецькою та польською мовами.

Видання «Львівської газети» мало велике значення для етапу становлення журналістики в Україні. Тижневик подав взірець часопису, зорієнтованого на традиції преси європейських столиць, інформував місцеву читаючу публіку про події в світі та в своєму ближчому довкіллі. Часопис прищеплював у суспільній свідомості смак до читання періодики, створював передумови для появи нових періодичних видань.

Наприкінці XVIII на початку XIX століть на Україні виходять періодичні видання французькою, німецькою, польською, угорською та румунською мовами.

1783 року німець Іван Фрідріх Шіц почав видавати у Львові тижневик польською мовою «Ріsmo uwiadamijace Galicyi», що виходив півроку: з липня до грудня включно. Від січня 1784 року назва цієї газети змінюється на таку: «Lwowskie pismo uwiadamijace», а її власницею стає дружина А.Міллера. Це видання проіснувало цілий рік.

Ця сама жінка відзначилася ще двома важливими видавничими ініціативами: 1786 року вона почала видавати німецькою й польською мовами газету «Львівські тижневі новини», періодичністю два рази на тиждень. І якщо видання польського варіанту довелося зупинити через рік, то газета німецькою мовою проіснувала до 1795 року.

У 1796-1811 роках у Львові виходила німецькою мовою газета «Львівський цісарсько-королівський привілейований листок для інтелігенції».

Провідна ознака перелічених періодичних видань їхня цілковита національна індиферентність. Інформація, пропонована ними, відзначається нейтральністю щодо проблем національного життя, має цілковито космополітичний характер.

У Львові вперше в Україні почав видаватися й журнал. Це був ілюстрований літературно-науковий місячник, що виходив з січня по червень 1795 року польською мовою з довгою назвою «Зібрання творів цікавих, що служать для пізнання різних народів і країв, вийнятих з щоденних та інших періодичних видань». У шести числах журналу представлені матеріали з історії, географії, фізики, виховання; майже всі вони перекладені з французьких часописів того часу.

У Львові зародилася й галузева журналістика в Україні. У 1801 році тут починає виходити журнал з правознавства «Правознавчі анали» (існував до 1811 року), а в 1803 році журнал з воєнних наук «Військовий журнал».

У 1811 році у Львові починає виходити «Львівська газета», якій судилося стати найтривалішим періодичним виданням України. Вона існувала до 1939 року, певний час мала й німецькомовний паралельний варіант.

Датою народження журналістики в підросійській Україні є 1812 рік, коли в Харкові з 4 травня до 20 липня існувала газета під назвою «Харьковский еженедельник». Вийшло усього 12 чисел цього видання. Друкувався досить великий тираж газети 600 примірників. З'являлася вона щосуботи в обсязі 1-1,5 друкованого аркуша.

Видавцем газети був університетський книгар Ланґнер, а редактором професор Карл Нельдехен, німець з Берліна, запрошений для викладання в Харківському університеті сільськогосподарських наук ще першим попечителем Харківської навчальної округи графом С.О.Потоцьким.

«Харьковский еженедельник» виник з бажання задовольнити запити промисловості й торгівлі. У відповідності до своїх наукових інтересів К.Нельдехен вміщував у своїй газеті переважно матеріали з господарського життя, давав сільськогосподарські поради.

Спочатку часопис мав відділи економії, технології, комерції й суміші.

Проте досить чітко відчувався брак знайомства редактора з українським та російським життям. Уже в рукописі першого числа газети, поданого до цензурного комітету, було знайдено багато граматичних помилок та стилістичних огріхів.

Аби надати газеті більшої популярності, видавець Ланґнер уніс зміни в її програму і замість торгових бюлетенів став друкувати звіти про діяльність Харківського добродійного товариства, вміщувати статті з історії та естетики.

У всіх числах газети друкувалася з продовженням велике дослідження «Про стан російської армії в часи Катерини II», яка навіть не була закінчена у зв'язку з припиненням видання.

До редагування газети були залучені викладачі й студенти університету В.Маслович, Я.Матес. У відділі суміші стали друкуватися вірші та епіграми Масловича.

Широко висвітлювалася на сторінках «Харьковского еженедельника» торгівля в місті, а також ярмаркові товари й ціни на них в інших містах України й Росії. В оголошеннях повідомлялося про громадські заходи, які здійснював відомий уже тоді Г.Квітка з добродійною метою. В приватних об'явах говорилося також про відкриття нових навчальних закладів, про вчителів, що шукають учнів для репетиторства, про різні концерти, продаж нерухомості та ін.

Дана газета не користувалася достатньою підтримкою громадськості й мала лише 25 передплатників. Через три місяці при прямому втручанні столичної цензури вона припинила своє існування.

Справа в тому, що «Харьковский еженедельник» почав виходити з дозволу губернської, а не столичної влади, і згодом цензурному комітету університету було зауважено, що він не повинен був без ухвали вищого начальства дозволяти видання цієї газети. Час тоді був важкий: французьке військо просувалося до Москви; у Росії розпочалася фінансова криза; це не дозволило ініціативі німецького професора пустити глибші корені й мати більш поважні наслідки в історії української журналістики.

Тож, датувати народження української журналістики необхідно 1776 роком від появи в Австрії, у Львові, тобто на етнічних українських землях, «Львівської газети». Оскільки українська територія була розділена державним кордоном Австрії й Росії, а в Російській імперії існували зовсім відмінні умови суспільного розвитку, то українська журналістика тут виникла незалежно від австрійського зразка, тобто цілком самостійно. А відтак і 1812 рік час існування «Харьковского еженедельника» можна вважати роком народження української журналістики в Росії.

У порівнянні з державними народами (Німеччина, Англія, Франція, Іспанія, Італія) українська журналістика істотно запізнюється за часом виникнення і темпами подальшого розвитку.

У порівнянні з сучасністю політична карта Європи XVIII століття відчутно відрізнялася. На ній, наприклад, існувала лише одна слов'янська держава Росія; решта слов'янських народів, крім росіян, своїх держав не мали і перебували в колоніальній залежності або від тієї ж Росії, або від Австрії, Пруссії або від Туреччини. Усю Північ Європи займала Швеція, яка включала в себе й сучасну Норвегію, і Фінляндію, і частину Данії. Таке політичне становище позначилося й на розвитку журналістики в залежних народів.

Ось три особливості початкового етапу розвитку національної журналістики європейських народів, що перебували в колоніальній залежності:

1) народження національної журналістики колоніальних народів у кінці XVIII і навіть на початку XIX століття, як те спостерігаємо в українців, є не винятком, а швидше правилом в культурній історії європейців;

2) традиційним є заснування перших видань не своєю національною мовою, а мовою метрополії, панівної нації; формування національної літературної мови тривалий і непростий процес, який відбувався переважно в журналістиці, але міг займати не один десяток років;

3) видання періодичної преси за межами своєї країни, що спостерігається й в історії української преси, наприклад, з журналом «Основа», що виходив у Петербурзі.

3. ХАРКІВСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА 18101820Х РОКІВ

«Харьковский Демокрит».

На виданні «Харьковского еженедельника» ентузіазм харківської творчої інтелігенції не вичах. Через чотири роки в Харкові з'явилися відразу два журнали: «Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник». У підросійській Україні журналістика виникла в Харкові, тому що саме тут склалися найкращі передумови для цього.

Епоха імператора Олександра І, що царював у 1801-1825 роках, була видатним періодом в історії Росії. Він прийшов на царський престол з твердим наміром і далі європеїзувати Росію, перенести сюди дух освіти й цивілізованості, який у добу Просвітництва оволодів Європою.

Допомагало Олександру І в розробці програми реформування Росії освічене дворянство. Найяскравішим його представником був Василь Назарович Каразін (1773-1842), який переконав молодого царя в потребі й можливості Університет запрацював з вересня 1804 року, хоча його офіційне відкриття відбулося 28 січня 1805 року.

Заснування університетів і запровадження навчальних округів супроводжувалося й реформуванням друкарської та книговидавничої справи. Був прийнятий «Устав про цензуру 1804 року», у відповідності з яким з професорів і магістрів при університетах утворювалися цензурні комітети, що перебували в їхньому безпосередньому віданні. Кожен комітет розглядав книги і твори, що виходили в усіх друкарнях його навчальної округи. Ці ж цензурні комітети мали повноваження розглядати й допускати до друку періодичні видання та альманахи. Завдяки університету Харків перетворився на великий культурний центр.

З відомих культурних діячів у Харкові склалося щось на зразок літературно-наукового об'єднання, відомого під назвою «Общество зпикурейцев» чи «Шайка рифмачей».

Різного роду гуртки на початку XIX століття були не просто популярними, але й модними, до них охоче збиралися зацікавлені особи, що обмінювалися думками, читали й обговорювали літературні твори й наукові новини. Такий гурток склався і в Харкові.

Тож, первісно високий професійний рівень харківської преси 18101820-х років полягає в її тісному зв'язку з університетом. За її творення беруться високоосвічені люди, які, незважаючи на провінційний статус рядового губернського міста, підносять журналістику в ньому до рівня кращих російських видань того часу. Одним з них був журнал «Харьковский Демокрит».

Цензурний дозвіл на перше число журналу датований 7 січня 1816 року. Видавцем його виступив Василь Маслович, студент Харківського університету, що закінчував курс навчання.

«Харьковский Демокрит» проіснував недовго. Причина цього слабкість літературного таланту видавця та нерозвиненість літературного життя в харківській глибинці, відсутність широкої громадської, а головне творчої підтримки журналу подібного гумористичного напрямку. З оригінальними творами (переважно віршами) в часописі виступали Г.Квітка, О.Сомов, Іван Срезневський, Д.Ярославський; широко друкувалися твори майстра жанру байки й сатиричного вірша Якима Рахімова, перекладача Розумника Ґонорського. Але головним автором журналу був сам його видавець В.Маслович.

Журнал мав три відділи: «Поезія», «Проза», «Суміш». Але величезну перевагу складали жанри поетичні. Головна ідея, що поставала з творів, опублікованих у часописі, полягала в утвердженні природності людської моралі, запровадженні в читацьку свідомість просвітницького варіанту народності, самоцінності простонародності, як незіпсутої цивілізацією, ідилічної основи суспільного та індивідуального буття.

Гумористична спрямованість журналу, однак, рідко мала виразну суспільну адресу, а найчастіше лишалася в межах загальної моральної проблематики.

«Харьковский Демокрит» прикметний як свідчення слобожанського патріотизму.

Слобожанський патріотизм виявився в прагненні реалізувати журнал силами харківських авторів, у вірі в їхні творчі можливості, талановитість, у прагненні розбудити за допомогою часопису внутрішній потенціал Слобожанщини.

З просвітницького ідеалу простонародності, потягу до ідеальної, не засміченої цивілізаційними нашаруваннями природи виростала й проукраїнська орієнтація часопису. Прикметним є те, що первістки української журналістики, як і літератури, пов'язані з сатирико-гумористичною творчістю, що відповідало національній вдачі українців, особливостям їхнього світосприйняття. Окремі твори друкувалися українською мовою, яка була зовсім не випадковим явищем в журналі.

«Харьковский Демокрит» був першим часописом, який надрукував українські літературні твори, започаткувавши тим самим традицію, підхоплену пізніше «Украинским вестником» і «Вестником Европы» та ін. журналами.

Припинена від'їздом до Петербурга журналістська праця В.Масловича мала все ж велике значення як перша (і на тривалий час єдина) спроба видавати в Україні сатирико-гумористичний журнал, згуртувати літературні сили, надати їм трибуну для систематичних виступів. Видавець «Харьковского Демокрита» сміливо заявив про поважні наміри до творення власного літературного життя в провінції, засвідчив продуктивність місцевої естетичної окремішності та бодай прихованого пародіювання естетичних канонів імперського столичного центру.

«Украинский вестник»

«Украинский вестник» став першим в підросійській Україні літературно-мистецьким, науковим і громадсько-політичним місячником, що почав виходити одночасно з «Харьковским Демокритом», але видання якого продовжувалося чотири роки (1816-1819).

Ініціатива створення в Харкові поважного часопису загального типу для реалізації літературних талантів краю належала професорові університету Івану Срезневському.

Редагування журналу узяли на себе Є.Філомафітський, Р.Гонорський та Г.Квітка. Проте на початку 1817 року (у № 1) часопис опублікував лист Г. Квітки з відмовою вважатися надалі видавцем «Украинского вестника» у зв'язку з обранням його предводителем дворянства Харківського повіту.

Тираж часопису був як на ті часи досить значним, він коливався від 350 до 500 примірників. У № 9 за 1816 рік редактори опублікували список передплатників свого журналу, який демонструє географію його поширення. Тут обидві столиці Санкт-Петербург і Москва; губернські міста Чернігів, Іркутськ, Володимир-на-Клязьмі, Тифліс, Рига, Воронеж, Астрахань, Одеса та ін.; повітові містечка Бєлгород, Ізюм, Куп'янка, Лохвиця, Хорол, Павлоград.

Спочатку журнал будувався з шістьох розділів, назвавши їх відповідно: 1) «Науки і мистецтва», 2) «Мальовнича проза», 3) «Дитяче читання», 4) «Вірші», 5) «Харківські записки», 6) «Суміш». Але через рік зрозуміли певний дисонанс, який вносить у журнал розділ «Дитяче читання», і відмовилися від нього. А дві рубрики «Мальовничої прози» і «Віршів» об'єднали в одну під назвою «Красне письменство» («Изящная словесность») з підрозділами а) «Проза» і б) «Вірші».

Наукові матеріали журналу.

В «Украинском вестнике» було опубліковано чимало праць з природничих наук, у чому слід вбачати вплив університету. У № 4 1818 року в журналі була опублікована перекладена з французької мови доповідь професора ботаніки Харківського університету Франца Делявіня «Про щорічне винищення лісів і потребу збереження й поповнення оних».

Найбільшою сенсацією наукового відділу журналу стала велика праця професора філософії (1818-1830) Харківського університету Андрія Дудровича (1782-1830) «Про тваринний магнетизм» (1818, № 3).

Широко були представлені в журналі гуманітарні науки. Важливе місце тут посіли історичні праці. Причому майже всі вони були зорієнтовані на вивчення історії України. З-поміж інших своєю ґрунтовністю виділяються розвідки Іллі Квітки «Про Малу Росію» (1816, №№ 1-3), М.Грибовського «Про становище панських селян у Росії» (1816, № 8), Івана Срезневського «Слов'янська міфологія, або Про богослуження руське за язичництва» (1817, №№ 4 і 5).

Друкувалися в науковій частині часопису й перекладні праці, як, наприклад, «Лист Жана-Жака Руссо до Вольтера 1756 року, серпня 18 дня» (1817, №№ 7 і 9).

Художня література в журналі.

У відділі «Красного письменства», у підрозділі прози, редактори віддавали перевагу перекладним уривкам з тодішніх західноєвропейських класиків.

У відділі віршів «Украинского вестника» виступали з перекладами, а далі й з власними творами Іван Срезневський, Євграф Філомафітський, Павло Куницький, Орест Сомов, Любов Кричевська та деякі інші автори. Їхні твори мало чим були прикметні на тлі тодішньої російської поезії. Однак поступово давалася взнаки українська стихія, котра поставала з природного довкілля, у якому жили й творили автори журналу.

Коли в «Украинском вестнике» в числі співробітників появився П.Гулак-Артемовський, під його впливом починає змінюватися характер журналу. Якщо раніше перевага віддавалася в перекладах західноєвропейським літературам, то тепер часопис дедалі більше місця відводить перекладам з польської і російської, мови.

А вже в дванадцятому числі 1818 року «Украинский вестник» опублікував першу добірку творів українською мовою. Це були казка (відома нині як байка) «Пан та Собака», вірш «Супліка до Грицька К...и» і роз'яснення «Люди добрі, і ви, Панове громада!» як читати український текст. Автором публікації був П.Гулак-Артемовський.

Він ще двічі виступав в «Украинском вестнике» з українськими творами вже в 1819 році.

У № 10 були надруковані байка «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі» та «Писулька до того, котрий що Божого місяця Українського гінця по всіх усюдах розсилає» (Український гінець так переклав поет назву часопису). А в № 11 з'явилися друком байки «Тюхтій та Чванько» та «Дещо про Гараська».

Публікація українських творів і була найбільшим успіхом відділу поезії «Украинского вестника».

Відділ «Харківські записки» в «Украинском вестнике» заповнювався матеріалами на місцеві теми. Тут друкувалися протоколи засідань Філотехнічного товариства, звіти про діяльність Харківського добродійного товариства, листування голови попечительської ради Інституту шляхетних дівчат Г.Ф.Квітки з імператрицею Марією Федорівною, яка погодилася бути покровителькою цього навчального закладу; хроніка про перебування в Харкові осіб царського дому й особисто імператора.

«Украинский вестник» можна вважати зачинателем української театральної критики. У 1817 році в № 12 тут було вміщено статтю «Харківський театр», а в 1819 році в № 1 «Театр».

Відділ «Суміш» відповідав своїй назві. Тут вміщувалися повідомлення про книжки, що вийшли з друкарні університету.

У відділі «Суміш» розміщувалося також листування з читачами. У листах до видавців можна було прочитати про бідування якоїсь дворянської родини, яка залишилася без годувальника і потребувала допомоги. Практично завжди знаходилися благодійники, і через кілька чисел часопис друкував подяку згаданих вдови і сиріт добрим людям, які їх підтримали у важку хвилину.

Відділ «Суміш» відзначався особливою рухливістю, мобільністю. По ньому видно, що редактори весь час шукали способів його поліпшення.

У 1819 році відділ рішуче змінився: тут почали друкувати справжню зарубіжну хроніку «Короткий огляд закордонних подій», укладений за матеріалами преси, що надходила до бібліотеки університету з багатьох європейських країн. Таким чином, у журналі стало можливим прочитати про міждержавні стосунки в світі, довідатися про найважливіші події в багатьох державах.

Була розміщена тут і світська хроніка, у завдання якої входило інформувати про приватне життя великих світу сього.

Поява справжньої хроніки, яка, власне, стала панівним матеріалом відділу «Суміш», ще одне свідчення того, що видавці й редактори журналу вдосконалювали його, шукали нових форм спілкування з читачами й можливості задовольнити їхні запити.

Та офіційна Росія була невдоволена пробудженням активного духовного життя в провінційних містах величезної країни. У 1819 році тричі цензурний комітет висловлював зауваження харківському часопису.

В 1819 році поруч з Харковом, у Чугуєві, розгорілося повстання уланського полку, викликане аракчеєвщиною, злиденним і жалюгідним становищем військових поселенців.

Тож, долю журналу було вирішено: цензура припинила його видання.

Значення «Украинского вестника» полягає в тому, що він:

1) відзначався універсальністю, всебічним охопленням можливих тем: науки, літератури, краєзнавчих матеріалів, хроніки, був по-справжньому загальним часописом;

2) орієнтувався на місцевих авторів, виконавши величезну роботу по їх виявленню і згуртуванню, активізував творчість письменників, що жили в Україні, стимулював їхню працю, надавши трибуну для систематичних виступів;

3) приділяв головну увагу висвітленню українського життя і в цьому мав великий успіх у читачів, бо це була та тематична ніша, яку лише він займав у тодішній журналістиці;

4) прямував до української творчості, яка випливала із його загального напрямку, і твори українською мовою не загаялися з'явитися на його сторінках;

5) постійно вдосконалювався, поліпшував структуру, шукав нові теми, авторів, форми співпраці з читачами;

6) реалізував творчий потенціал Харківського університету, ставши трибуною для найкращих, по-творчому налаштованих його сил.

4. «Украинский домовод», «Харьковские известия», «Украинский журнал»

У 1817 році в Харкові зароджується й галузева журналістика. Її первістком став журнал «Украинский домовод», що лише два числа його (січень і лютий) були надруковані. Видавав його професор університету Федір Пільгер, а сам часопис був присвячений проблемам ветеринарії. Видавець цілком логічно сподівався на популярність свого видання, адже худоба на той час правила за мірило достатку й заможності як поміщицьких, так і селянських господарств, а відтак, розраховував він, на Харківщині мало б виявитися достатньо читачів, які повинні були зацікавитися його журналом.

В основному видавець заповнював журнал власними працями, але були й інші автори, які виявили бажання співробітничати з часописом.

Статті редактора Ф.Пільгера друкувалися без підпису. Це такі праці, як «Загальна користь від скотарства та шкода від нехтування ним», «Загальна користь від скотарства та окремі вигоди для росіян від його поліпшення», «Про найважливіші хвороби овець». Ф.Пільгер розпочав публікацію, очевидно, перекладу якогось науково-популярного іноземного джерела «Природна історія чотириногих домашніх тварин».

На жаль, зарубіжні професори, виховані в умовах свободи думки й слова, толерантності в ставленні до різновекторних думок, виявилися непристосованими до політичних умов Росії, до придушення щонайменшого вияву вільнодумства, до переслідування авторів за безневинний текст тільки тому, що якомусь цензорові заманулося прочитати в ньому ще й протиурядовий підтекст. Але саме так було з проф. Ф.Пільгером.

У статті «Загальна користь від скотарства та шкода від нехтування ним» він цілком у дусі європейського просвітительського демократизму писав про те, що в цивілізованій державі, де уряд турбується про загальний суспільний добробут, дбають і про розвиток тваринництва. А от у Росії, провадив далі автор, сваволя поміщиків призводить до розорення селянських господарств і скорочення поголів'я домашньої худоби, а урядовці, що мають захищати народ і нести йому не лише соціальні права, але й елементарні знання, не виконують своїх функцій. Тобто стаття на господарську тему була написана в суспільно-економічному плані.

Ці розмірковування у ветеринарному журналі вжахнули цензуру журнал було негайно закрито. Так безславно закінчилася спроба видавати перший фахово-галузевий часопис у Харкові.

«Харьковские известия» так називалася друга (після «Харьковского еженедельника») газета, що виходила в 1817-1823 роках в Харкові та була єдиною на ті часи газетою в усій підросійській Україні.

Видання її зініціював і розпочав професор Харківського університету Андрій Андрійович Вербицький (1788-1859) український учений, літератор і педагог. Він на час початку видання газети вже мав книгодрукарську практику. З 1811-го по 1829 рік він видавав перші в Україні календарі «Харьковский календарь» і «Подарок на Новый год сельским и городским жителям».

Він був автором підручників та наукових праць з російської літератури й граматики, латинського віршування. З 1816 до виходу у відставку в 1839 році він займав посаду професора російської словесності Харківського університету.

«Харьковские известия» були щотижневою газетою і виходили на чотирьох сторінках. По двох роках існування газети під проводом проф. А.А.Вербицького цензурний комітет зажадав від університету усунення його від редагування. Видавцем газети стала Рада Харківського університету, яка призначила цілу групу викладачів П.Гулака-Артемовського, Є.Філомафітського, О.Склабовського й О.Куницького відповідати за її випуск.

Зміна видавця лише на перший погляд не змінила характер часопису залишився попереднім його зовнішній вигляд, склад рубрик. Але по суті справи газета все більше перетворювалася на дайджестове видання, яке живилося не творчістю власних авторів, а передруками новин з столичної преси. Це призвело до поступового занепаду газети, скорочення числа передплатників і її цілковитого припинення з початком видання «Украинского журнала».

Газета є цікавою пам'яткою духовного життя України, особливо в перший період свого існування. Відкривалася вона заголовком, між двома словами якого був розміщений історичний герб Харкова. Далі йшли три розділи газети: «Повідомлення» (з виділенням окремо внутрішніх і зовнішніх повідомлень), «Суміш» і «Об'яви». Передплата на рік була встановлена для Харкова 10 крб, з пересилкою 12. У 1820 році вона відповідно зросла до 12 і 15 крб.

Головну ж частину газетної площі займав відділ повідомлень. Відкривалося кожне її число «Внутрішніми повідомленнями», спочатку йшла інформація про столичне життя, далі з провінційних міст. Після цього публікувалися «Зарубіжні повідомлення» переважно з столиць європейських держав. Читач інформувався про життя королівських родин країн Європи, події в російському царському домі, передруковувалася офіційна інформація: урядові укази і розпорядження, особливо ретельно ті, що стосувалися півдня Росії; містилися повідомлення про дипломатичні переговори, підписання міждержавних угод, збройні сутички, війни, подавалася світська хроніка. Таким чином, газета виконувала своє безпосереднє завдання бути для читача вікном у світ і писати на своїх сторінках історію сучасності.

Усі інформаційні матеріали були передруками зі столичних офіційних, урядових газет «Московские ведомости» і «Северная почта», що іноді вказувалося під статтями, а частіше навіть не зазначалося, як саме по собі зрозуміле. Таким було загально-російське правило -- держава встановила монополію на інформацію; провінційні видання могли черпати її лише з столичних, цілком підконтрольних центральному урядові газет.

А.А.Вербицький спробував, однак, порушити цю традицію. Він запропонував деяким освіченим особам, що вирушали з Харкова за кордон, бути кореспондентами «Харьковских известий». 7 грудня 1817 року було опубліковано першу статтю, автора якої за сучасною термінологією можна назвати «власкором» газети. Матеріал друкувався під таким довгим заголовком: «Тут повідомляється витяг з партикулярного листа, написаного до Харкова з Парижа 15 серпня ц. р.». До заголовка була додана примітка: «Видавці “Харьковских известий”, маючи нині в багатьох містах старанних і діяльних кореспондентів, тішать себе надією, що в майбутньому, 1818 р. набудуть набагато більше засобів для продовження цього видання».

Далі під криптонімом «Д.Ш.» друкувався дуже цікавий лист, наповнений такими приватними спостереженнями, які, зрозуміло, неможливо було почерпнути з офіційної хроніки. «Тут (у Парижі) усе надзвичайно дороге, писав кореспондент. Найгіршу квартиру за 100 франків у місяць відшукати неможливо; а про їжу й говорити нема чого. (...) Тут у який не підеш трактир, не вийдеш без того, аби не залишити 4 чи 5 франків; а подадуть які-небудь страви дві, які притому треба чекати години дві. Ось тут голодному слід мати терпіння! Я завжди в цей час проклинаю французів. Інша справа благословенна Малоросія, і найкраща її страва, так званий борщ!»

Можна припустити, що спроба створити мережу власкорів і вийти за межі офіційної інформації була ще однією причиною, через яку А.А.Вербицький позбувся права видавати газету. Редактори, призначені Радою університету, до таких спроб не вдавалися. А відтак перспективна ініціатива А.А.Вербицького була похована й продовження не мала.

Очевидно, лише харківські повідомлення створювалися на місці самим редактором, а пізніше колективом редакторів. Університет, губернаторство, події в місті (приїзд царя та членів царської родини, призначення урядовців на посади тощо) головні об'єкти повідомлень.

Вузькість творчих можливостей, які надавала видавцям газета, зорієнтована на дайджести, давалася взнаки. І двоє з них починають клопотатися про дозвіл видавати в Харкові новий літературний журнал. 13 листопада 1820 року «Харьковские известия» опублікували заяву П.Гулака-Артемовського та О.Склабовського про їхні наміри розпочати в 1821 році видання літературного часопису.

11 грудня 1820 року газета вже надрукувала проспект місячника «Муза. Харьковский литературньїй журнал». Видання матиме три розділи, обіцяли редактори: проза, вірші, суміш. В останньому розділі вони планували вміщувати бібліографію та критику, цікаві історії та анекдоти.

Чому це видання, на яке його ймовірні видавці дістали, як вони сповіщали, дозвіл «Вищого Начальства», не було здійснене, достеменно не відомо. Щоправда, в Росії вже почалася доба реакції, яка позначила кінцеві роки правління Олександра І і увійшла в історію під назвою аракчеєвщини. Культ мілітаризації цивільного життя, поліцейського шпигунства, деспотизму й брутальної сваволі охоплює країну, тяжкими кайданами налігши на духовне життя в усіх його проявах.

Проте слобожанська еліта прагнула мати свій літературний часопис, використовувати його як трибуну для спілкування з читаючою публікою й формування громадської думки. Це прагнення було таким наполегливим, що через деякий час зреалізувалося.

У 1824 році тут починає виходити «Украинский журнал». Видання можна кваліфікувати як літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний двотижневик. Це був єдиний такого роду часопис, що видавався Харківським університетом. На його титульному листі стояли такі слова: «Украинский журнал, издаваемый Харьковским университетом».

За два роки його існування 1824-1825 вийшло 48 книжок, тобто стільки, скільки вийшло чисел «Украинского вестника» за чотири роки. Тираж часопису досяг 600 примірників, що було високим показником його популярності.

Поділу на розділи часопис не мав. Кожний новий твір вміщувався в ньому під порядковим номером, позначеним римською цифрою. В одну рубрику, однак, збиралися матеріали, уміщені під заголовками «Вірші» і «Суміш». Прикметним є те, що впродовж усіх 24-х чисел 1824 року часопис уміщував одну сторінку додатку: зведення метеорологічних спостережень із зазначенням температури, атмосферного тиску, напрямку вітру, стану атмосфери тощо. Але в 1825 році такий додаток зник можливо, знову за розпорядженням «Вищого начальства».

«Украинский журнал» увібрав у себе усю складність переддекабристської доби, її духовні й політичні шукання. Відійшов у минуле ренесансний період перших років правління Олександра І, розкуту атмосферу якого ще можна бачити в «Харьковском Демокрите» й «Украинском вестнике». Міністерство освіти передане під контроль духовенства й перетворене на Міністерство Духовних Справ і Народної Освіти.

З огляду на значну кількість релігійно-містичних, теологічно-проповідницьких матеріалів важко твердити, що «Украинский журнал» був реальним продовженням «Украинского вестника». Але вплив університету був і позитивним. «Украинский журнал» друкував статті з природничих наук, які мирно сусідили на його сторінках з релігійно-проповідницькими матеріалами.

Університетський рівень досить відчувався в «Украинском журнале». Тут були опубліковані важливі для свого часу наукові праці, які становили інтерес як для широкого читача, так і для вузького кола науковців. Журнал відбирав для друкування не абстрактно-теоретичні праці, а такі, що становили практичний інтерес, матеріали яких могли бути використані в господарчому житті.

Дуже слабко була представлена історія як наука. Лише в двох книжках журналу під заголовком «Малоросійська старовина» (1824, № 19-20; № 21) були опубліковані деякі архівні документи з епохи І.Мазепи, І.Скоропадського. Але того могутнього плину історичних досліджень про Україну і Слобожанщину, що давав «Украинский вестник», тепер не спостерігається.

Проте найвагоміше місце в науковому відділі «Украинского журнала» посідали праці, пов'язані з естетикою, якщо мати на увазі, що й літературна критика кваліфікувалася тоді як рухома естетика.

Головним автором літературознавчих матеріалів в «Украинском журнале» був сам редактор О.Склабовський. Його статті виникли в процесі викладацької праці автора, мали виразну навчальну мету. Найприкметніші з них це твори «Розгляд оди, вибраної Ломоносовим з Іова» (1824, №№ 1-3), «Про наслідування» (1824, № 6), «Про користь і мету поезії» (1824, №№ 16-17). До останньої статті навіть додано примітку: «З лекцій, читаних студентам в Імператорському Харківському університеті».

У 1825 році ще опубліковано праці О.Склабовського «Кілька зауважень стосовно словесності російської» (№№ 5-6) та «Кілька слів про літературу російську» (№ 9).

На сторінках «Украинского журнала» опубліковано багато поетичних творів О.Склабовського. Прозу він в ієрархії художніх цінностей ставив нижче поезії, тому писати її навіть не пробував. Але як поет він володів доволі посереднім обдаруванням. Досить сказати, що в історії російської літератури йому місця не дісталося.

Історики констатують участь у журналі декабриста Володимира Раєвського (1795-1872), який ще з 1822 року перебував під арештом за революційну агітацію у військах, що ускладнювало публікацію його творів. В «Украинском журнале» були опубліковані чотири вірші В.Раєвського: «Наслідування Горація» (1824, № 13), «Безплідна любов» і «Пісня невільника» (1824, № 19-20), «Картина бурі» (1825, № 4). Під невинними назвами ховалася пристрасна публіцистична поезія, заґрунтована на автобіографічних мотивах. Автор висловлював оскарження дійсності, змальовував своє становище політичного в'язня.

Художня проза в журналі була представлена дуже слабко. Тут опубліковано кілька перекладних творів другорядних зарубіжних авторів, а з оригінальних письменників Іван Вернет. Сентименталізм, орієнтація на «Сентиментальну подорож» Лоренса Стерна, подорожні замальовки в дусі теорії «мальовничої прози» Р. Гонорського, роздуми з приводу побаченого чи почутого, асоціативне прив'язані до нього, перенасиченість творів цитатами з античних та новітніх класиків для забезпечення авторитетності власних ідей і поглядів усе це залишається визначальним для есеїстики І.Вернета в «Украинском журнале».

Взагалі, проза цього видання в цілому відповідала загальноросійському рівню й мало чим різнилася від творчості прозаїків столичних «Вестника Европы» чи «Сына Отечества».

Підсумовуючи, відзначимо, що «Украинский журнал»:

1) став демонстрацією великих творчих потужностей (причому як художніх, так і наукових) університетського Харкова;

2) розбудив провінцію, про що свідчить поява в ньому творів з Чугуєва, Охтирки, Ізюма;

3) був дитям свого часу, відобразив загальний духовний стан суспільства в Росії, нахил у ньому до сакралізації духовного життя;

4) найбільш відчутний слід залишив у галузі естетики, теоретичного літературознавства, особливого відзначення тут заслуговують праці редактора О.Склабовського;

5) виявляв обережність у своїх українських симпатіях, жодного українського тексту не опублікував, не друкував праць з історії України і в цілому мало цікавився українством як таким, у цьому слід вбачати спробу редактора догодити офіційному С.-Петербургу і найближчим урядовцям, що представляли в Харкові вищу владу;

6) але об'єктивно він сприяв духовному пробудженню краю, а відтак і появі в ньому талановитих, активних діячів, готових прикласти сили до розвитку української науки й літератури.

5. УКРАЇНСЬКА АЛЬМАНАХОВА ЖУРНАЛІСТИКА 18301840Х РР.

1. Харківська школа романтиків і початки її видавничої діяльності.

На рубежі 1825 і 1826 років в Росії розпочалася нова епоха. Було зроблено все, аби придушити в країні вільну думку, творчу свободу, які негайно породжували в свідомості людини заперечення соціального довкілля.

Прийнятий у 1826 році новий «Цензурний устав» наклав важкі кайдани на будь-яку розумову діяльність. Людина, яка б наважилася створювати періодичне видання, повинна була пройти спеціальну перевірку цензурного комітету з поданням до нього програми видання, своїх попередніх творів, а також послужного списку та інших документів, що засвідчували ревне виконання особою її посадових обов'язків.

У різних параграфах уставу заборонялися твори, де прямо або опосередковано засуджувався монархічний спосіб правління; твори, у яких послаблювалося або піддавалося сумнівам святе учення; твори, у яких містилися роздуми про державне управління без згоди того міністерства, що до його предмета діяльності торкалися роздуми. Заборонялася вся логічна й філософська література, окрім навчальних книг для юнацтва. Недарма цей устав дістав назву «чавунного».

Кількість охочих видавати періодичні видання в Росії різко скоротилася, а в провінції вони зовсім зникли. Та знищити цілком духовне життя ще нікому не вдавалося, бо воно є об'єктивною функцією суспільства. Потреба людини думати, висловлювати свої уявлення, пізнавати світ за допомогою художніх образів і логічних категорій призвела до пошуку нового типу друкованих видань. Так в Україні народжується альманахова журналістика. Місцем її зародження став усе той же університетський Харків, де традиційно концентрувалася талановита молодь з усього півдня Росії.

У тому ж 1826 році на етико-політичне відділення Харківського університету вступають разом з Ізмаїлом Срезневським чотири його давні І.В.Розковшенко, О.Г.Шпигоцький та брати О.С. та Ф.С.Євецькі. Усі вони виявилися людьми обдарованими, енергійними, мали потяг до літературної й наукової праці і склали те середовище, той літературно-науковий осередок, у якому заклалися паростки літературного руху, що був пізніше кваліфікований як Харківська школа романтиків.

Під час навчання в університеті (1826-1829) гурток лишається «річчю в собі», ніяких зовнішніх ознак його діяльності не помітно, зібрання проходять як дружні зустрічі без офіційних протоколів чи якихось інших нотаток.

З часом гурток І.Срезневського міцніє внутрішнім духовним зростанням його старих учасників і притоком нових свіжих сил. У 1830-х роках на довший чи коротший час до гуртка примикають А.Хиждеу, М.І.Костомаров, А.Л.Метлинський, В.В.Пассек, І.М.Петров, О.О.Корсун, І.Є.Бецький.

Срезневський підтримав М.Костомарова в його намірах писати українські художні твори і всіляко заохочував майбутнього науковця до праці на цьому шляху. М.Костомаров розповідає, що перші його вірші, пізніше зібрані в збірку «Украинские баллады», викликали несхвальні відгуки.

Треба сказати, що окрім відомих діячів, котрі залишили свій слід в історії, існувала ще певна кількість осіб, пасивних щодо творчої чи видавничої діяльності, а це робило вплив Харківської школи романтиків ширшим і універсальнішим.

У всякому разі закордонна подорож І.Срезневського (19.09. 1839 23.09.1842) не спинила культурного життя Харкова. Лідерство в Харківській школі романтиків переймають інші особи: той же М.Костомаров, А.Метлинський, О.Корсун. Виходять не лише альманахи, але й авторські книжки: «Сава Чалий» (1838), «Украинские баллады» (1839), «Ветка» (1840) Ієремії Галки (М.Костомарова), «Думки і пісні та ще дещо» (1839) Амвросія Могили (А.Метлинського), «Украинские поверья» (1840) О.Корсуна. Рух, зініційований І.Срезневським, тривав і за його відсутності, вийшов назовні і з герметичного спочатку гуртка перетворився на значне літературне явище Харківську школу романтиків.

Вона не лишила по собі якихось літературних маніфестів документально засвідчувати свої погляди стало прийнято значно пізніше. Але естетична програма школи поза всяким сумнівом існувала і була виявлена в непоодиноких літературно-критичних виступах її провідних представників, у листах, у самій практичній діяльності.

Харківські романтики ніде не писали, що зростання й поширення української літератури приведе до підняття національної самосвідомості, зміцнення національної гордості українців і в кінцевому рахунку спричинить виникнення ідеї політичного сепаратизму. Але, очевидно, інтуїтивно зв'язок літератури й політики вони відчували. Слід гадати, що саме цим пояснюються неодноразові спроби довести нешкідливість для російського самодержавства розвитку в імперії української літератури.

Згодом у І.Срезневського та його гуртка й виникла ідея видання альманаху, у якому могли бути оприлюднені їхні творчі спроби.

Так, уже в лютому 1830 року в середовищі харківських друзів виникла думка створити збірник літературних та наукових праць під назвою «Украинский альманах». Він мав стати першим (але не останнім) творчим звітом українських авторів, своєрідним оглядом літературних сил півдня Росії.

Організаторами видання стали І.Срезневський у Харкові й І.Розковшенко, що на той час знайшов собі службу в Москві. В альманасі взяли участь практично всі друзі І.Срезневського. Окрім них були запрошені й інші автори, які так чи інакше потрапили в поле зору упорядників.

У вересні 1831 року вийшла перша книжка «Украинского альманаха». Була це невеличка книжечка на 136 сторінок, якій, однак, судилося стати первістком української альманахової журналістики.

Упорядниками альманаху висувалася істотна вимога до авторів подавати твори або українською мовою, або пов'язані з українською тематикою, але послідовно дотриматися її не вдалося, що надало книжці еклектичного характеру. Разом з тим все ж можна говорити про український вектор альманаху.

На сторінках «Украинского альманаха» дебютував і сам Є.Гребінка, надрукувавши романтичний вірш російською мовою «Рогдаев пир». Це був твір на історичну тематику, що мав складну побудову. Опис бенкету слугував підставою вивести образ Бояна, що співав пісню про похід князя Олега на Царград. За ще невправною мовою і стилістикою ховалося прагнення поета-початківця розробляти українську тематику, заглядати в минуле свого народу.

Крім названих авторів, в альманасі взяли участь А.Яковлев, П.Морачевський, П.Іноземцев, О.Афанасьєв-Чужбинський. Вагомою була участь найближчого оточення І Срезневського тут опубліковано твори І.Розковшенка та О.Шпигоцького. І якщо перший надрукував маловиразні російські вірші, другий помістив у книзі українські твори.

Сам І.Срезневський всебічно представив себе на сторінках книги: тут були опубліковані під різними псевдонімами і криптонімами («А.Погорельцев», «Й», «XXX») п'ять його оригінальних російських віршів, уривки з наукової прози, фольклорні записи.

У невеликому уривку з наукової прози «Думки і зауваження» І.Срезневський висловився про велике значення мови в історії людства, її зв'язок з мисленням певного народу, реаліями його життя.

У другому творі наукової прози «Кілька зауважень про критику» І.Срезневський виступав проти суб'єктивності в критиці, яка має бути заснована на наукових засадах, а не на свавільних смаках і думках окремих індивідів. Її завдання не лише відшукувати вади, але й захоплюватися гарними сторонами творів. У цьому відношенні науковець був близький до розуміння критики як інтерпретації художньої творчості.

«Украинский альманах», незважаючи на свою зовнішню скромність і непретензійність, започаткував цілу низку подібного роду видань в Україні.

Передусім слід відзначити, що він постав у руслі традицій харківської періодики, зокрема «Украинского вестника» та «Украинского журнала», що декларували свій зв'язок з Україною, спиралися на місцеву автуру, охоче надавали свої сторінки для творів українською мовою, широко висвітлювали місцеву тематику.

Другим джерелом традицій, що їх увібрав у себе «Украинский альманах», були засади декабристської альманахової літератури, передусім «Полярной звезды» О.Бестужева і К.Рилєєва та «Мнемозины» В.Кюхельбекера і В.Одоєвського, зорієнтованих на універсальність, енциклопедичність як принципи організації книжок.

Основні засади добору матеріалу, виявлені в «Украинском альманахе», такі як поєднання прозових і поетичних творів, наукових, історико-літературних праць і красного письменства, фольклорних записів і літературних писань, перекладів і оригінальних творів, вміщення поруч російських і українських текстів, усе це було продуктивно сприйняте творцями майбутньої альманахової журналістики. Таку засаду упорядкування альманаху й слід називати журнальною.

За взірцем І.Срезневського й І.Розковшенка упорядковуються наступні українські альманахи. В умовах заборони української журналістики в Росії вони стали тим природним річищем, у якому протікало українське культурне життя.

Альманахова традиція протрималася в Росії до 1900-х років і припинилася лише тоді, коли з'явилася можливість легального видання української періодики.

«Украинский альманах» мав успіх, сколихнув читаючу публіку, з симпатією налаштовану до України. Натхненні успіхом, І.Срезневський та його друзі виношують ідею створення альманаху «Радуга», який планувався в 1831-1832 роках, а згодом, у 1833 році альманаху «Отрывки». Про поважність намірів гуртка свідчить те, що саме для «Радуги» І.Срезневський підготував статтю про Г.Сковороду, а за порадою О.Шпигоцького місцевий художник І.І.Альгенштедт виготовив літографію «Краєвид Харкова», яка повинна була б відкривати альманах, та літографічний портрет Г.Сковороди. Але з різних причин, переважно через нестачу коштів, ці задуми не були реалізовані.

«Утренняя звезда» і «Русалка Дністровая».

Наступним виданням Харківської школи романтиків та розвитком традицій «Украинского альманаха» був альманах «Утренняя звезда», що вийшов у двох книжках у Харкові на межі 1833 і 1834 років. Видавцем нового видання виступив Іван Матвійович Петров. Журналістську діяльність він розпочав у Красноярську, де спільно з О.В.Аляб'євим (батьком відомого композитора) видав «Енисейский альманах на 1828 год». Ця книжка, однак, була надрукована в Москві, у друкарні С.Селівановського, ближче до її потенційних читачів. Цими зв'язками І.М.Петров скористався згодом, надрукувавши в Москві першу книжку альманаху «Утренняя звезда». У 1833 році його переведено до Харкова на високу посаду губернського казначея, згодом він служив директором народних шкіл у Бессарабії. З'явившись У Харкові, він відразу завів знайомства серед місцевої творчої інтелігенції. З огляду на появу не стільки творчо активної, скільки спроможної профінансувати видання особи, Г.Квітка подав ідею нового альманаху. Вагому участь у його підготовці взяв І.Срезневський, ухопившись за можливість реалізувати свої попередні наміри.

Спочатку планувалася книжка на зразок «Украинского альманаха», але в міру надходження матеріалу змінювалася й загальна концепція видання.

Дві книжки альманаху вийшли на початку 1834 року. Перший том друкувався в Москві, в друкарні С.Селівановського (і містила твори російською мовою), другий у Харкові, в друкарні університету (в ній були надруковані українські твори).

Таким чином, на початку 1834 року в Харкові (а можливо, і на всій підросійській Україні) вийшла перша книжка українською мовою. Це була друга книга альманаху «Утренняя звезда». Її поява була закономірною, випливала з усього попереднього розвитку української літератури в Харкові. Саме тут були виховані провідні діячі української літератури тих часів, надруковані в журналах та альманахах окремі українські літературні твори.