Соціальна психологія масової комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальна психологія масової комунікації

Зміст

Вступ

1. Нормативні моделі взаємодії ЗМІ і держави.

1.1 Модель незалежної преси (лібертаріанська теорія журналістики).

1.2 Модель соціальної відповідальності.

1.3 Модель демократичного представництва.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Після десятиліть «всенародної єдності», яку забезпечував тоталітарний радянський режим, українське суспільство опинилося в незвичному становищі відсутності таких орієнтирів майбутнього розвитку, які б сприймалися як цінністно значущі для усіх громадян.

Становлення української національної ідеї як основи духовної злагоди, або суспільного консенсусу, має в нашій державі ряд особливостей відмінних від генезиса національних ідей інших країн.

Україна спочатку здобула незалежність, а тільки потім приступила до формування національної ідеї. Цей процес триває на протязі майже десяти років.

Чому ж, незважаючи на вражаючу одностайність голосування на користь незалежності під час проведення референдуму в грудні 1991 року, український народ і досі не зміг дійти злагоди, визначивши серед мільйонів індивідуальних і сотен групових інтересів корінні цінності, що визначають перспективи суспільного розвитку?

Однією з головних причин , на мій погляд, є те, що за умови відсутності менш сталих структур громадянського суспільства «гласність» часів перебудови не визріла у демократичний плюралізм, що створює інформаційне поле, в якому народжується і постійно оновлюється національна ідея. Навпаки, гласність, як і перебудова в цілому, виродилися в бійку без правил, де зазвичай перемогли кримінальні авторитети. Інформаційне поле стало «полем брані» непримиренних супротивників. Зіткнення політичних, економічних, кланових, ідеологічних, релігійних, класових інтересів іноді загрожувало власне й існуванню незалежної держави.

За цих умов в Україні, як і в інших країнах СНГ не можна не помітити визрівання загрозливої тенденції, що іноді називають «втомленістю від демократії», або за визначенням Еріха Фромма «втечею від свободи», для якої характерно покладення надії на консолідацію суспільства на сильну авторитарну владу. Прибічники цього підходу проголошують , що демократія не є універсальною формою організації суспільства, вона, мовляв, уявляє собою лише інституційну матрицю управління даним суспільством. Однак, їх сподівання, що авторитарна держава взмозі забезпечити суспільну злагоду є марними. Бо існуючи протиріччя між різними групами у глибину , авторитарні режими продукують закриті соціальні системи, які, як свідчить історична практика, не є стійкими. В зв'язку з цим, слід визначити, що « ідеальної ідеології» не існує. «Міста щастя» для всіх збудувати не можливо в принципі. Отже, можливі тільки компроміси. Найкращою формою досягнення суспільного консенсусу на основі компромісів інтересів різних груп, що існують у державі, є демократія. Як казав у середині 19 ст. американський священик Т.Паркер : «Демократія означає не «я такий же добрий, як ти, а «ти такий же добрий як я». Демократичні системи забезпечують її відкритість та здатність до самоорганізації. Г.С.Трумен підкреслював, що одна з головних переваг демократії полягає в тому, що її недоліки завжди на виду. А ці якості ,в свою чергу, залежать від наявності розгалуженої системи каналів і обміну інформацією. Демократія - це коли громадяни взмозі бачити все, що відбувається в органах влади, брати участь в прийнятті рішень, контролювати її виконання, виказувати свою позицію та відчувати результат.

Ось чому засоби масової інформації, які називають «охоронним псом демократії» є в цьому розумінні необхідним інструментом для досягнення суспільної злагоди. Я спробую розглянути умови, за яких мас - медіа можуть в більший чи меньшій мірі виконувати означені функції.

1. Нормативні моделі взаємодії ЗМІ і держави

1.1 Модель незалежної преси (лібертаріанська теорія журналістики)

1) оформилася й прийнята в Англії (після 1688) і в США; впливова і в інших країнах;

2) теорія розвивалася з праць Мільтона, Локка, Мілля і з філософії раціоналізму і природних прав людини;

3) основні цілі друку - інформувати, розважати, продавати, але головним чином допомагати «відкривати правду» і контролювати (check in) дії уряду;

4) друк має право використовувати будь-який громадянин, у якого для цього є економічні можливості і засоби;

5) друк контролюється самовільним процесом встановлення правди на "вільному ринку ідей» («процес повернення до істини»), а також судами;

6) заборонені наклеп, непристойності, зрада у військовий час;

7) печатка належить головним чином приватним особам;

8) основна відмінність від інших концепцій в тому, що печатка є інструментом контролю над урядом (checking on government) та задоволення інших потреб суспільства.

Будучи продовженням ліберальних філософських принципів, лібертаріанська доктрина заклала основи всієї соціально-політичної структури в державах, що взяли її. А сама ліберальна соціально-політична система зробила вплив на характер і розвиток соціальних інститутів, в тому числі на пресу, що сповідує принципи, що лежать в основі суспільства, частиною якого вона є. Всі філософські концепції, обґрунтовують Лібертаріанську доктрину - доктрину вільної волі, зводяться до того, що людина є розумна істота, народжена вільною. Щастя і добробут особистості є метою суспільства. Сама людина як думаючий організм здатний організувати світ навколо себе і приймати рішення, які будуть відповідати його інтересам. Вектор складання різних інтересів різних людей просуває цивілізацію по шляху прогресу. Таким чином, реалізація інтересів індивіда є кінцевою метою і людини, і суспільства, і держави. Держава при цьому існує як механізм забезпечення індивіда середовищем, в якій він може реалізувати свої можливості. Відносно природи знання та істини прихильники лібертаріанської доктрини стверджують, що людина може сама осмислювати світ навколо себе і шляхом суперечок, дискусій з іншими індивідами знаходити шлях до істини. Таким чином, свободи слова і друку були проголошені як природних невід'ємних прав людини. Однак навіть ортодоксальні ліберали розуміли, що абсолютна свобода друку і свобода самовираження у пресі чреваті перегинами (брехня, наклеп, образи і т.д.), що завдають шкоди особистості. Природно, поставало питання про обмеження цієї свободи, проте межі цих обмежень, методи обмежень, ступінь участі держави в них, до цих пір є каменем спотикання для лібертаріанців. Важливо було визначити, яке місце займає преса в демократичному суспільстві, в системі його соціально-політичних інститутів і по відношенню до держави.

Вважається, що в демократичній країні уряд є слугою народу, воно повинно бути підпорядковане і підзвітне громадськості. Але і в цьому випадку в уряду можуть бути наміри взяти на себе більше функцій, ніж це передбачено конституцією (зрушення в бік авторитаризму), що ущемляє «невід'ємні права громадян». Тому потрібен контроль з боку суспільства, безпосереднім представником якого може виступати вільна преса. Таким чином, сама преса стала політичним інститутом.

Головна мета засобів масової комунікації полягала в наданні допомоги громадянам у знаходженні істини, у вирішенні політичних та соціальних проблем шляхом надання всіх фактів і думок як основи для знаходження їх вирішення. Для виконання цієї головної своєї функції преса повинна бути вільна від контролю і тиску уряду. Більш того, уряду не слід надавати додаткові переваги виняткового доступу до громадськості (засновувати за рахунок платників податків урядові органи ЗМІ). В обов'язки ж преси як соціально-політичного інституту, який представляв громадськість, входить контроль над тим, щоб уряд не переступав відведених йому кордонів.

Президент США Джефферсон говорив свого часу, що людиною можуть правити розум і істина, «і тому я, звичайно, вважаю, що відкрити двері правді і зміцнити звичку перевіряти всіх розумом, значить створити найефективніші окови, в які ми можемо закувати руки наших наступників , щоб не дозволити їм надіти кайдани на народ з його власної згоди ». Преса, на думку Джефферсона, повинна забезпечити такий контроль над урядом, який жоден інший інститут забезпечити не може.

Таким чином, основною характерною рисою лібертаріанської концепції функцій преси є переконання в праві і обов'язки її служити інструментом позасудового контролю над урядом. Вона повинна бути «сторожовим псом» демократії, завжди готовим виявити і викрити будь сваволю або авторитарні дії.

До основних функцій засобів масової комунікації в лібертаріанській системі журналістики відносяться інформаційна і розважальна. Функція продажу та реклами виникла у зв'язку з необхідністю забезпечити собі економічну основу з тим, щоб преса була незалежною в економічному відношенні, керуючись принципами вільного підприємництва. Будь-який громадянин чи іноземець повинен мати необмежену можливість володіти і управляти засобом масової комунікації. Успіх чи невдача залежали б від його здатності виробляти прибуток. Прибуток же залежить від уміння задовольняти інтереси аудиторії, яка, власне, і визначає успіх того чи іншого ЗМІ. При цьому державна підтримка засобів масової комунікації відкидалася теоретиками лібералізму, оскільки такого роду підтримка неодмінно пов'язана з державним контролем над пресою. Однак лібертаріанцям зрозуміло, що і в демократичному суспільстві держава, використовуючи різноманітні інструменти, що знаходяться в його розпорядженні, так чи інакше, бере участь в комунікативному процесі. Про ступінь допустимості цієї участі продовжують сперечатися, намагаючись звести цю «перешкоду» свободі друку до мінімуму. Зазвичай в руках держави знаходиться поштова служба та інші засоби зв'язку, які можна використовувати для обмеження розповсюдження ЗМІ. Контроль над імпортом-експортом, система податків також можуть стати обмежувальними інструментами по відношенню до преси.

У більшості демократичних країн основним засобом контролю СМК є судова система. Суди ж визначають і ті межі, до яких може доходити держава при здійсненні своїх владних повноважень над засобами масової комунікації. Основною функцією держави в цій області вважається підтримка стабільної структури, всередині якої функціонує преса, шляхом вільної конкуренції на ринку інформації, думок і розваг.

1.2 Модель соціальної відповідальності

журналістика демократичний незалежний преса

1) виникла в США в середині ХХ в .;

2) оформилася в ході роботи Комісії з питань свободи друку, зокрема з праць її члена Вільяма Хокінга - професора філософії Гарвардського університету;

3) основні цілі ЗМІ - інформувати, розважати, продавати, але головним чином переводити конфлікт в рамки дискусії;

4) використовувати трибуну ЗМІ може кожен, якщо у нього є що сказати;

5) діяльність ЗМІ контролюється думкою суспільства, діями споживачів, професійною етикою журналістів;

6) заборонено серйозне втручання у приватне життя і життєво важливі суспільні інтереси;

7) ЗМІ знаходяться в приватних руках, якщо тільки уряд не змушений взяти частину з них (або заснувати нові) в свої руки в інтересах суспільства;

8) ЗМІ повинні взяти на себе зобов'язання з соціальної відповідальності, в іншому випадку їх повинні до цього примусити.

В умовах монополізації промислового капіталу змінилося і ставлення в суспільстві до так званого демократичного капіталізму: переконання лібертаріанських економістів у тому, що кожен підприємець егоїст і, що, переслідуючи свої інтереси, буде автоматично сприяти загальному благу, поступилося місцем вимогам до ділових кіл про зобов'язання (відповідальності ) перед суспільством («споживач - передусім»). Споживач же продукції ЗМІ, внаслідок впливу культурно-освітнього фактора, значно виріс кількісно, і став набагато вимогливіше ставитися до якості інформаційно-розважального «продукту». Разом з тим здатність споживача продукції ЗМІ як активного учасника мас інформаціонного процесу, який, за лібертаріанським поняттям, міг самостійно знайти істину на вільному ринку ідей, була піддана сумнівам. У нових соціальних умовах людина представляється апатичною. Він здатний вдаватися до розуму, але не любить цього робити. Мета його - не шукати істину, а задовольняти свої безпосередні потреби та бажання. Тому він стає легкою здобиччю маніпуляцій (пропагандистських, моральних, рекламних тощо). Всі ці та інші чинники були враховані Комісією зі свободи друку при висуванні концепції соціальної відповідальності преси. Індивідуалізм (пріоритет особистості перед суспільством) як філософська основа лібертаріанства, був замінений колективістської теорією пріоритету суспільства перед особистістю, а Лібертаріанська «свобода від всяких зовнішніх обмежень» була замінена поняттям «свободи для чогось» (для блага суспільства), що вимагає наявності певних інструментів (технічні можливості, фінансові джерела, доступ до інформації тощо) для досягнення цілей. При отриманні таких інструментів обов'язково виникає якась залежність від тих, хто їх може дати. Іншими словами, преса вільна від всякого примусу, але не від всякого тиску.

Комісія зі свободи друку виходила також від сформованих реалій в практичній діяльності засобів масової комунікації, які у відповідь на критику громадськості на свою адресу і під загрозою ухвалення законів державного регулювання діяльності преси, робили певні кроки в бік самообмеження і саморегулювання (прийняття професійних кодексів).

Професійні кодекси радіо-і телемовників передбачали дотримання етичних норм, стимулювання демократичних форм правління через просвітництво суспільства, підтримання громадської моральності, а також встановлення певних рамок для реклами в загальному обсязі мовлення і підтримку її високих стандартів.

Розглядаючи професійні кодекси в якості їх прийнятності для доктрини соціальної відповідальності преси, Комісія зі свободи друку відзначала, що кодекс норм поведінки для газет, якщо його дотримуватися, цілком міг би перетворити пресу в відповідального провідника новин та дискусії. Але оскільки самі норми прийняті тільки журналістами, а не власниками газет, кодекс ніколи не може бути проведений в життя. Позицію ж власників (видавців) добре відобразив Вільям Гамільтон з «Уолл-Стріт джорнел»: «Газета є приватним підприємством, яке абсолютно нічого не повинно публіці, а публіка не надає газеті ніяких особливих прав. Газету, отже, не хвилюють ніякі суспільні інтереси. Вона, безумовно, є власністю власника, який продає вироблений товар на свій власний страх і ризик ... »

В області соціальної відповідальності журналісти дивилися далі своїх роботодавців. Обґрунтовуючи свою пропозицію про створення школи журналістики, Дж. Пулітцер писав у 1904 р .: «Тільки найвищі ідеали, саме сумлінне прагнення робити , найточніше знання проблем, з якими їй доведеться зіткнутися, і щире почуття відповідальності врятують журналістику від раболіпства перед класом імущих, які переслідують егоїстичні цілі й протидіючих громадському благоденству ».

Ще в системі лібертаріанської преси в професійному середовищі журналістів народилася так звана «теорія об'єктивного репортажу». Суть її полягає у відмові преси від усякої політичної упередженості, наскільки це взагалі можливо, і перетворенні її із засобу вираження думок в засіб повідомлення новин. Американські та англійські репортери вважають, що в їх роботі відсторонений погляд на події є професійним вимогою. Новини слід подавати в чистому вигляді, вільному від всяких оцінок, місце яким в американських газетах чітко відведено на смузі редакційних коментарів.

Ґрунтуючись на нових соціально-політичних реаліях ХХ в. і відштовхуючись від практичних кроків журналістики назустріч новим віянням, Комісія зі свободи друку сформулювала наступні вимоги до преси (1947 г.), які й лягли в основу доктрини її соціальної відповідальності:

1. Надавати «правдивий, вичерпний і вдумливий звіт про події дня, даний в контексті, який робить їх значущими, відокремлювати факти від думок, повідомляти« всю правду »про факт (оцінити для читача достовірність суперечливих джерел).

2. Служити «форумом для обміну зауваженнями і думками», тобто стати трибуною громадської дискусії, що переводить соціальної конфлікт з плану насильства в план обговорення ». Це не означає, що ЗМІ повинні дати слово всім бажаючим. Однак мас інформаційні монополії зобов'язані доносити до своєї аудиторії найрізноманітніші думки, в тому числі протилежні тим, яких дотримуються вони самі, не відмовляючись при цьому від права пропагувати свої власні погляди.

3. Відображати думки і інтереси різних соціальних, етнічних, конфесійних верств шляхом створення «представницької картини тих груп, які складають суспільство».

4. «Представляти і роз'яснювати завдання суспільства і його цінності».

5. Забезпечувати «повний доступ до відомостей, отриманим за день». У громадськості є право доступу до інформації, фундаментальне право бути інформованою. А оскільки преса є представником громадськості, вона повинна руйнувати всі бар'єри на шляху вільного потоку новин, сприяти відкритості джерел інформації.

Для виконання цих завдань, на думку Комісії, необхідно об'єднати зусилля самої преси, громадськості та уряду. Пресі при цьому наказується обов'язок стати засобом громадського користування в області поширення інформації, експериментувати зі змістовними матеріалами високої якості, які не обіцяють негайної фінансової віддачі, зайнятися енергійною взаємною критикою і прагнути поліпшити якість журналістських кадрів. Радіо індустрії слід забрати від рекламодавців контроль над складанням програм. Громадськість повинна усвідомити величезну владу засобів масової комунікації, сконцентровану в руках невеликої групи власників. Усвідомивши це, громадськість повинна допомогти в створенні некомерційних ЗМІ (наприклад, в коледжах); центрів для вивчення, досліджень і публікацій критичних матеріалів у галузі масової комунікації; незалежної організації, яка оцінювала б роботу преси та щорічно повідомляла про результати. Уряд, зі свого боку, може заохочувати відкриття нових ЗМІ, приймати більш дієві заходи для захисту прав громадян від зловживань свободою слова і навіть вживати заходів, які формально йдуть врозріз з принципами вільної преси. До них відносяться різні форми правового та фінансового втручання, призначені для досягнення позитивних суспільних цілей або обмеження впливу ринкових тенденцій (регулювання реклами, антимонопольне законодавство, створення рад по друку, періодичні перевірки комісіями, парламентські слухання, система субсидування тощо). Нарешті, уряд сам може увійти в область обміну інформацією поряд з приватними ЗМІ. При цьому йому не слід прагнути конкурувати з приватною пресою або намагатися її усунути.

В рамках доктрини соціальної відповідальності зберігається свобода вираження думок. Але, якщо в лібертаріанській теорії ця свобода вважалася природним правом (без обов'язків), то нова концепція ввела поняття морального права з відтінком обов'язку. Людина морально зобов'язана слідувати своїм переконанням, своїй совісті. Кожен, у кого є що сказати, морально зобов'язаний зробити це. Таким чином, необхідною функцією ідеї є функція зобов'язання перед суспільством, перед істиною. При цьому свобода вираження думок передбачає і право на оману. Однак свобода вираження думок не є абсолютним правом (людина не може вимагати права звернутися до аудиторії будь-якого ЗМІ). Представляти право висловлювати різні точки зору, ідеї є обов'язком самих ЗМІ (перекладати соціальний конфлікт в площину дискусії).

Теорія соціальної відповідальності встановлює певні обмеження (крім зовнішніх) на шляху вільного потоку інформації. Однак сам механізм цих обмежень абсолютної свободи преси настільки недосконалий, що чреватий можливими рецидивами авторитаризму з боку уряду, медіа монополій, з одного боку, і зловживаннями свободою слова на шкоду громадянам та суспільства, з іншого боку. В ході застосування теорії соціальної відповідальності на практиці уточнювалися теоретичні поняття, практичні механізми, висувалися нові теорії.

Однією з таких теорій є концепція «журналістської еліти», відповідно до якої всі ЗМІ повинні перейти (від власників) під управління журналістів-професіоналів, які і будуть використовувати всю міць мас-медіа під благо суспільства.

У 1969 р відомий американський теоретик журналістики професор Б.Ракер виступив в професійному журналі «Грасерутс едітор» зі статтею «Бунт журналістів - необхідна умова для того, щоб вижити!». Критикуючи існуючу систему, він писав: «Зараз ніхто не може сумніватися в тому, що власники засобів масової комунікації: печатки, радіо, телебачення - діють в інтересах багатих». Вчений пропонував досить радикальний засіб для виправлення становища - бунт журналістів. «Я впевнений в тому, - писав він, - що єдиним виходом із цього становища є наступне: працюючі журналісти повинні здійснити повний і беззастережний контроль над редакційною і інформаційною політикою засобів масової комунікації. Без сумніву, що журналісти Америки зуміють, якщо дати їм можливість, зробити кожен засіб масової комунікації життєвою силою; у нас є необхідна підготовка і досвід, щоб домогтися того, чого не змогли домогтися покоління власників ».

Як приклад Б.Ракер приводив французькі газети «Фігаро» і «Монд». Треба сказати, що дійсно багато власників ЗМІ стали здавати їх в руки журналістів, обумовивши при цьому головну умова свого невтручання - прибуток. Таким чином, відповідальність журналістів перед суспільством підвищується, але залежність від великого капіталу (власників, рекламодавців) залишається.

Новаторською рисою теорії соціальної відповідальності став міститься в ній заклик до засобів масової комунікації взяти на себе відповідальність за формування продуктивних і творчих «великих спільнот». Ця мета повинна досягатися і контролюватися за рахунок патронування культурного плюралізму: потрібно стати голосом усього народу, а не еліти або окремих груп, що домінували в у національній, регіональній або місцевій культурі в минулому.

На думку Г.П.Бакулева, в теорії соціальної відповідальності робиться спроба поєднати три різних принципи: особистої свободи і вибору, свободи медіа та боргу медіа перед суспільством. При цьому пропонується два основних варіанти подолання розбіжностей: створення громадських незалежних інститутів управління мовленням і подальше вдосконалення професіоналізму журналістів, що спираються в своїй роботі на кодекси саморегулювання. Громадські інститути управління мовленням повинні керуватися принципами нейтральності та об'єктивності відносно уряду та громадських проблем, а також спонукати відповідні ЗМІ реагувати на запити своєї аудиторії і звітувати перед суспільством за свою діяльність.

Підводячи підсумки діяльності американської системи журналістики в рамках теорії соціальної відповідальності, Денис Маккуейл так сформулював основні принципи цієї теорії:

- Медіа повинні взяти на себе і виконувати певні зобов'язання перед суспільством.

- Ці зобов'язання повинні виконуватися за рахунок встановлення високих або професійних стандартів інформативності, правдивості, точності, об'єктивності та балансу.

- Покладаючи на себе і застосовуючи ці зобов'язання, медіа повинні саморегулюватися в рамках закону та існуючих інститутів.

- Медіа повинні уникати всього, що може привести до злочину, насильства, цивільним хвилюванням.

- Медіа в цілому повинні відображати різноманітність суспільства, надаючи доступ до різних точок зору і праву на відповідь.

- Суспільство і публіка, відповідно до першого названого принципу, мають право очікувати високі стандарти роботи, і втручання можна виправдати тільки турботою про благо народу.

- Журналісти повинні бути підзвітні перед суспільством, так само як перед роботодавцями та ринком.

При цьому він підкреслив як позитивні, так і негативні сторони практичного застосування цих принципів у діяльності сучасних засобів масової комунікації.

1.3 Модель демократичного представництва

«Чотири теорії преси» (1956) Ф. Сиберт, Т.Пітерсона і У.Шрамма не охоплюють усього розмаїття суспільно-політичних модифікацій і, значить, систем журналістики. «Глобальна типологія» видів і типів систем журналістики авторів «чотирьох теорій» будувалася на взаєминах преси і влади, ігноруючи при цьому головного учасника комунікації - аудиторію. Природною була поява інших теорій. Інтерес представляє ідея, висунута групою вчених у складі Кліффорда Крістіансен, Теодора Глассера, Дениса Маккуейла, Каарло Норденстренга і Роберта Уайта. Вони запропонували класифікацію систем журналістики, що складається з п'яти парадигм і чотирьох ролей, які засоби масової комунікації можуть грати в демократичному суспільстві:

- Співпрацювати з державною владою;

- Здійснювати контроль за політичною владою;

- Сприяти суспільному діалогу;

- Кидати виклик усьому соціальному порядку за допомогою справжньої критики.

У цю класифікацію вписується журналістика суспільно-політичних систем, що не увійшли до «Чотири теорії преси».

Вже наприкінці 60-х років ХХ в. Еверт Роджерс та інші дослідники стали вивчати комунікаційні системи країн «третього світу». Перша модель систем журналістики в країнах, що розвиваються прозвучала в доповіді міжнародної комісії ЮНЕСКО з дослідження комунікаційних проблем. На основі нових тенденцій і даних Маккуейл, крім вже описаних чотирьох систем журналістики, запропонував ще дві - медіа періоду розвитку і демократичної участі. Викладемо їх суть по Г.П. Бакулєву.

Журналістика періоду розвитку виступає на підтримку існуючого режиму і його зусиль щодо забезпечення економічного розвитку. Таким чином засоби масової комунікації допомагають суспільству. Ця концепція виникла в рамках дослідження мас-медіа країн, що розвиваються, для яких не можна застосувати положення інших нормативних теорій. Тут позначаються чотири фактори:

- відсутність комунікаційної інфраструктури, професійних кадрів, виробничих і культурних ресурсів і достатньої аудиторії;

- залежність від розвинених країн у технічному, професійному та культурному відношеннях;

- підпорядкування всіх соціальних інститутів у головному завданні: економічному, політичному та соціальному розвитку країни;

- усвідомлення своєї ідентичності і власних інтересів у міжнародній політиці.

Діяльність журналістики періоду розвитку різко спрямована проти будь-яких форм зовнішньої залежності, а також довільного авторитаризму. Підтримується позитивне використання засобів масової інформації в справі національного розвитку, декларується автономія і культурна ідентичність конкретного національного суспільства. Загальне, що об'єднує журналістику періоду розвитку з іншими системами, це визнання в якості головної мети самого економічного розвитку (отже, соціальних реформ) і часто пов'язаного з ним «будівництва нації». Тому певні свободи преси та мовлення відступають перед боргом досягнення цих цілей.

У типології журналістики періоду розвитку проглядаються риси радянської системи без її ідеологічної складової.

Дія теорії демократичного долі (партиципаторної теорії) поширюється в основному на журналістику розвинених ліберальних суспільств. У той же час вона стикується і з деякими становищами теорії для медіа, періоду розвитку, зокрема з її упором на «базис» суспільства. Головним у цій теорії є неприйняття комерціалізації та монополізації приватних ЗМІ і визнання необхідності централізації і бюрократизації інститутів суспільного мовлення, створених відповідно з нормами соціальної відповідальності. Таким чином, суспільне мовлення значно підвищило б роль засобів масової комунікації у процесі соціального розвитку та здійснення демократичних реформ. Перешкодою до вибудовування подібних систем є прагнення деяких організацій суспільного мовлення до надмірного патерналізму, крайній елітарності, бажанням бути ближче до істеблішменту, зайвої податливості до політичного та економічного тиску, надмірної монолітності, зайвому професіоналізму.

Термін «демократична участь», - відзначає Г.П.Бакулев, - несе і певний відтінок розчарування в існуючих політичних партіях і в системі парламентської демократії, які, здається, втратили зв'язок зі своїм корінням, утруднюючи, а не спрощуючи участь мас у політичному та суспільному житті. Тут присутній певний елемент постійної реакції на «масове суспільство», яке заорганізоване, надмірно централізоване і не здатне надати індивіду і меншості реальні можливості для висловлення думки. Теорія вільної преси безсила через вплив ринку, а теорія соціальної відповідальності недоречна через те, що бере участь в бюрократичній державі і обслуговує організації та професії у сфері медіа. Практикуємо пресою саморегулювання і підзвітність великих мовних організацій не завадили зростанню медіа інститутів, які управляються з владних центрів суспільства або які не справляються із завданням задовольняти потреби, що народжуються в ході повсякденного досвіду громадян.

Отже, головним у партиципаторній теорії є потреби, інтереси і надії активних одержувачів інформації в політичному суспільстві. Вона стосуються права на отримання потрібної інформації, права на відповідь, права використовувати засоби комунікації для взаємодії в невеликому співтоваристві, об'єднанні за інтересами, субкультурі. Ця теорія відкидає необхідність однорідних, централізованих, дорогих, сильно професіоналізованих, нейтралізованих і контрольованих державою медіа. Вона виступає за різноманіття, локальність, взаємозамінність ролей відправника і одержувача, горизонтальність комунікаційних зв'язків на всіх рівнях суспільства, взаємодію, зацікавленість. У цій моделі поєднуються самі різні компоненти, включаючи лібертаріанство, утопізм, соціалізм, егалітаризм, рух на захист навколишнього середовища і локалізм. Медіа інститути, сконструйовані відповідно до положень цієї теорії, були б тісніше пов'язані з громадським життям, ніж зараз, і краще б контролювали свою аудиторію, пропонуючи їй можливості для доступу та участі в їх діяльності на умовах, сформульованих їх користувачами, а не контролерами. Теорія демократичної участі стверджує, що представникам етнічних груп повинен бути відкритий доступ до медіа та створено можливості для відродження або зміцнення своєї культури.

Звичайно, наведені тут види і типи систем журналістики, а також їх теоретичні обґрунтування, аж ніяк не вбирають усього різноманіття типологічних і системних модифікацій. Тому процес практичного формування медіа систем і їх теоретичного осмислення триватиме.

Висновки

Безперечно, що в чистому вигляді наведені моделі не існують в жодній країні. Особливо це стосується країн, де суспільство переживає період трансформації . Так, українські ЗМІ , які тільки-но звільнилися від кайданів тоталітаризму, після нетривалого « романтичного» періоду 1991 - 92 років знов опинилися під важким тиском, на цей раз з боку авторитарно - олігархічної влади.

Що, зокрема, підтвердили результати соціологічного опитування ведучих політичних журналістів /див. «Зеркало недели» № 18/2000/. Серед головних причин несвободи вітчизняної преси учасники опитування вказали на «залежність вітчизняних бізнесменів, які взмозі підтримувати ЗМІ від існуючої влади, на «болісне відношення до критики з боку голови держави» , та на те, що «українські ЗМІ відчувають тиск з боку олігархів».

При цьому використовується широкий діапазон засобів утиску свободи преси: від багатомільйонних судових позовів і податкових санкцій до нескінченних перевірок пожежних і санітарно - епідеміологічних та інших інстанцій, від підкупу до залякування і, навіть фізичного знищення журналістів.

У висновках комітету захисту журналістів /США/ наша держава фігурує серед тих, де влада утискує свободу за допомогою заходів адміністративного тиску. Це підтвердили і представники Бюро з демократичних інститутів та прав людини /БДІПЛ/ Парламентської Асамблеї Ради Европи, які спостерігали за проведенням останніх президентських виборів в Україні.

Загрозу суспільним інтересам несе і практично тотальне підпорядкування ЗМІ окремим особам і групам. Формування інформаційної політики в залежності від їх приватних інтересів веде до безпрецедентного маніпулювання суспільною свідомістю. Для того, щоб вирішувати власні справи вони впливають на громадську думку. Інформаційне поле, таким чином, деформується у бік подій, які є значущими для 0,0001% населення. В результаті мас-медіа перестають бути самостійним чинником політичних і соціальних процесів. Не вони насправді впливають на громадську думку, а через них влада і олігархи визначають її. Тобто, преса залежить не від балансу громадської думки, а від балансу взаємовідносин олігархічних інтересів. Марними, на наш погляд, є сподівання деяких фахівців, що інформаційні війни між олігархами, арбітром в яких виступає держава, можуть призвести у кінцевому рахунку до перемоги справжньої свободи преси, мовляв, якщо змусити двох брехунів свідчити один проти другого - правда випливе на поверхню. Російська історія з « Медіа - Мостом» Володимира Гусинського вщент розбиває подібні аргументи. При цьому слід врахувати, що вітчизняні олігархи набагато більш залежні від державної влади ніж їхні російські колеги. Цілком зрозуміло: якщо влада комусь свободу і « дарує» /продає/, то вона ж з легкістю може її і забрати.

Для того, щоб наблизити існуючу авторитарно - олігархічну модель функціонування українських ЗМІ до соціально - відповідальної моделі, яка є необхідною умовою досягнення суспільної злагоди, треба зробити декілька важливих кроків.

По - перше, провести роздержавлення засобів масової інформації.

Слід погодитись з думкою віце-прем'єра з гуманітарних питань Миколи Жулинського, що жодна газета неповина фінансуватися з державного бюджету, а Кабмін не повинен бути співзасновником ніякого видання. Державні телерадіоканали мають поступитися місцем громадському мовленню, яке фінансується за рахунок зборів з продаж окремих груп товарів /телерадіоапаратури, сигарет, алкоголю/, як це робиться, наприклад, у Франції або в Німеччині. При цьому недержавні мас-медіа мають бути захищені від державного втручання всією структурою відповідних законів, що існує в Україні.

По - друге, треба забезпечити демонополізацію засобів масової інформації.

Національний інформаційний простір, чия незалежність виступає головною передумовою свободи інформації, а відтак і потенційного консенсусу у суспільстві, - це загальне надбання, а ні чиясь приватна річ. Звідси слідує, що власники ЗМІ, які отримують політичні і економічні прибутки від виробництва, інтерпретації та розповсюдження інформації, не можуть користуватися правом свободи слова виключно по власному розумінню. За умов, коли існує реальна загроза виникнення медіа-імперій, а від так, і монополія на інформацію, було б виправданим законодавчо обмежити концентрацію ЗМІ в одних руках. У Франції, наприклад, якщо продається 25% і більше акцій видання, то договір повинен перевірятися і реєструватися в Раді по друку. Обмеженню суб'єктивного впливу господарів мас-медіа мало би сприяти внесення в існуюче законодавство вимоги про демократичні громадські ради при кожному ЗМІ.

По - трете, необхідна суспільна підтримка вільної громадської преси, яка б , за висловом Альберта Камю , не залежала, а не від влади уряду, а не від влади грошей, та становила міцну складову громадянського суспільства. Це могли б бути видання засновані на банківські кредити, або на кошти громадських організацій і благодійних, в тому числі міжнародних, фондів. Їхня самоокупаїмість стає гарантією відносної незалежності, в тому сенсі, що « диктувати « можуть лише рекламодавці - різні, представники різних кланів і політичних сил.

І,на кінець, на порядок денний постає невідкладний розвиток мережі Інтернету.

Сьогодні в Україні послугами Інтернету користується по різним даним лише від 1% до 3% населення. Між тим, віце-президент США Альберт Гор якось сказав, що Інтернет створив умови для появи нової форми «афінської демократії», коли кожний громадянинвзмозі здійснювати досить відчутний вплив на прийняття рішень у сфері формування політики всієї держави. В США зараз майже чверть населення виступає користувачами мережі. Цікаво, що і відомий американський критик міфа про плюралізм ЗМІ Г.Шиллер , відстоює цю позицію, коли стверджує, щозалученя багатьох людей до інформаційної діяльності за їх власною ініціативою уявляє собою самий надійний захист від контролю над інформацією та від маніпуляції свідомістю.

За вищеозначених умов можна буде наблизитись до формування в Україні соціально відповідальної моделі функціонування ЗМІ, що стане невід'ємною часткою світового інформаційного простору, і яка дозволить визнати ідеали свободи і демократії за загальнонаціональні цінності і на цій основі ,нарешті, дійти суспільної злагоди.

« Всесвітня філософія інформаційних мереж , яка задовольняє вимоги інформаційного суспільства, - зазначав відомий японський дослідник Яцумото Кітахара, - має допомогти побудувати суспільство взаємної допомоги людей, створити життя, що надасть більше можливостей для дозвілля, та перебудувати суспільство на засадах любові».

Список використаної літератури

1. Белл Д . Кінець ідеолог // Новий час . - 1990. - № 27

2. Вигуб Г . Роль журналістики в становленні громадянського суспільства , - М . 1992 .

3. Власов П. Політичні маніпуляції/Історія і практика засобів масової інформації США/. - М. 1982

4. Копиленко О.П. Влада інформації. - К., 1991.

5. Кін Дж. Мас - медіа і демократія, - К. 1999.

6. Манаев О.Т. Circulus vitiosus в діяльності засобів масової інформації /Філософська і соціологічна думка / 1990 - № 2, №3.

7. Москаленко А.З., Губерський Л.В., Іванов В.Ф., Вергун В.А. Масова комунікація. - К. 1997.

8. Суспільна думка та влада : механізм взаємодії /За ред. А.Кучки. - К. 1993.

9. Шиллер Г. Маніпулятори свідомістю. - М., 1980.

10. Богомолова Н.Н. Соціальна психологія масової комунікації: Учеб. посібник. / М.М. Богомолова. -М .: Аспект-Пресс, 2010. -191с.

11. Бойков В.Е. Держава і громадянське суспільство в лещатах взаємного відчуження / В.Е. Бойків. - // Соціологія власті.-2009. N 5,6-С.90-102

12. Бухарін С.Н. Методи і технології інформаційних війн - М .: Акад. Проект, 2007.

13. Вершинін М.С. Політична комунікація в інформаційному суспільстві. -СПб .: Вид-во Михайлова В.А., 2008. -253с.

14. Вяткін Р. Депутат - ЗМІ - населення: грані взаємодії // Прес-служба. 2009. №11. С.64-68.

15. Гайдар Е. Т. Влада і власність. Смути й інститути. Держава і еволюція / Є. Т. Гайдар. - СПб. : Норма, 2009.

16. Годен, В.В.Управління інформаційними ресурсами / В.В. Годен, І.К. Корнеєв. - М .: «Инфор-М», 2008. - 355с.

Размещено на Allbest.ru