Теракт 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку та інформаційне середовище

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Теракт 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку та інформаційне середовище

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти засобів масової інформації

1.1 Засоби масової інформації: поняття, концепції діяльності, функції

1.2 Сучасна система міжнародних інформаційних відносин та місце у ній ЗМІ

1.4 Роль ЗМІ в геополітиці

Розділ 2. Характеристика теракту 11.09.2001 року в Нью-Йорку, його вплив на інформаційне середовище

2.1 Загальна оцінка теракту, що відбувся 11.09.2001

2.2 Основні причини теракту

2.3 Роль телебачення у висвітленні теракту 11.09.2001 року в Нью-Йорку

Розділ 3. Подальші відносини США з арабськими країнами

3.1 Війна США та їхніх союзників в Афганістані

3.2 Основні причини війни у Перській затоці

Висновки

Література

теракт міжнародний інформаційний

Вступ

Засоби масової інформації як важливий соціальний інститут істотно впливають на політичні процеси в суспільстві. Конституційно закріплена свобода слова, скасування цензури дають можливість журналістам всебічно висвітлювати важливі події та явища. Однак свобода слова у засобах масової інформації не означає вседозволеність та безвідповідальність. Надто вільна поведінка зі словом може мати негативні соціальні наслідки, деформувати політичну, соціальну, економічну, культурну орієнтацію як суспільства, так і окремого громадянина.

Специфіка призначення і особливостей діяльності засобів масової інформації може мати наслідком маніпулювання масовою свідомістю. Слід зауважити також явище ймовірної девіантності журналістської моралі: факт конструювання засобами масової інформації реальності шляхом контролю над порядком висвітлення подій.

Отже, існують суперечності між свободою слова і необхідністю визначення рівня соціальної відповідальності засобів масової інформації в умовах глобалізації інформаційного простору. Окреслення шляхів подолання цих суперечностей зумовлює актуальність дослідження ролі ЗМІ як суб'єкта політичної комунікації.

Рубіж XX і XXI століть означено терористичними актами в Нью-Йорку й Вашингтоні 11 вересня 2001 р., спрямованими на зруйнування базових символів американської, а в контексті подій -- західної цивілізації: політичного -- Білого Дому, військового -- Пентагону, фінансового -- Всесвітнього торговельного центру. Пізніше мерія Нью-Йорка підрахує, що під уламками будинків загинуло близько трьох тисяч осіб. До речі, у Всесвітньому торговельному центрі був дитячий садок, вихованців якого також поховано під руїнами. Матеріальні втрати попередньо оцінені в 39 млрд. доларів. Такої трагедії Сполучені Штати Америки ще не знали. В одну мить «єдина світова наддержава» перетворилася просто на одну з «великих».

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: “Роль засобів масової інформації в геополітичному позиціонуванні після теракту 11.09.2001 року в Нью-Йорку”.

У даній курсовій роботі висвітлюються теоретичні аспекти засобів масової інформації, їх вплив на політичні процеси в суспільстві. В роботі у стислій та доступній для сприймання формі охарактеризовано теракт 11.09.2001 року в Нью-Йорку, а також подальші відносини США з арабськими країнами.

Об'єкт дослідження - геополітична ситуація після теракту 11.09.2001 року в Нью-Йорку.

Предмет дослідження - роль засобів масової інформації в геополітичному позиціонуванні.

Мета дослідження - проаналізувати і дослідити особливості засобів масової інформації у сучасному світі, а також їх вплив на інформаційну діяльність після теракту 11.09.2001 року в Нью-Йорку.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути теоретико-методологічні особливості засобів масової інформації;

2) визначення ролі держави у взаємодії із ЗМІ у сучасних умовах;

3) проаналізувати причини та перебіг подій, пов'язаних із терактом 11.09.2001 року в Нью-Йорку;

4) охарактеризувати подальші відносини США з арабськими країнами.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз літературних джерел, синтез, порівняння, картографічний, статистичний, прогнозування.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, літератури.

Розділ 1. Теоретичні аспекти засобів масової інформації

1.1 Засоби масової інформації: поняття, концепції діяльності, функції

Суспільне життя, яке функціонує в політичній, економічній та духовній сферах, потребує опосередкованих форм спілкування та спеціальних засобів комунікації між різними носіями влади, державою та громадянами, суб'єктами політичної, економічної та духовної діяльності.

Мас-медіа, або засобами масової інформації (ЗМІ) є спеціалізованими установами для відкритого, публічного передавання будь-якої інформації будь-якими засобами за допомогою спеціального технічного інструментарію. До ЗМІ належать-друкована, аудіовізуальна, електронна преса, масові довідники, кіно-, відео-, аудіоносії інформації, супутникові, кабельні, комп'ютерні мережі -- усе, що може нагромаджувати й передавати важливу для суспільного життя інформацію.

Історія становлення та функціонування мас-медіа виокремила такі основні концепції діяльності [9, 23]:

1. Авторитарна концепція. Сформувалася у XVI-XVII ст. і визначала основне покликання преси -- підтримку й сприяння політиці уряду та служіння державі.

2. "Правдива концепція". Зародилась наприкінці XVII ст. (Д. Мільтон, Дж. Локк, Д. Мілль) і ґрунтувалася на свободі волі та декларувала такі цілі преси: інформування, продаж, сприяння дозвіллю та контроль за діями уряду.

3. Тоталітарна концепція. Виникла наприкінці XIX ст. (В. Ленін), зміцнилася у першій половині XX ст. (Й. Сталін, А. Гітлер, И. Геббельс, Мао Цзедун) і передбачала необхідність ведення ідеологічної боротьби з класовим ворогом.

4. Концепція соціальної відповідальності преси. Утвердилася в середині XX ст. (Т. Петерсон, А. Катля, А. Каде та ін.), виходила з таких цілей мас-медіа: інформування, продаж, сприяння дозвіллю та переведення конфліктів у план дискусії.

Оскільки йдеться про владний потенціал мас-медіа, неможливо обійтися без такого ключового поняття, як свобода преси.

Свободу преси в сучасних умовах, напевно, варто розглядати як свободу діяльності ЗМІ, поза як поняття преси у XX ст. радикально змінилося.

Отже, свобода ЗМІ є життєво необхідною умовою не лише для волевиявлення людьми своїх думок і прагнень. Без її реалізації годі й говорити про побудову громадянського суспільства, гарантування конституційності демократичного ладу.

Існують дві основні доктрини свободи ЗМІ: західноєвропейська (на базі французької Декларації прав людини і громадянина) і північноамериканська (на базі американського "Білля про права"). Ці доктрини дуже осучаснилися, пройшовши шлях від ліберального максималізму до соціальної відповідальності. Проте цей процес ще й.досі не завершився. Свідченням цього є проблеми "папарацци" та "орал-гейт", що активно дискутувалися громадськістю після загибелі британської принцеси Діани та скандального процесу Б. Клінтон -- М. Левінські [9, 25].

Більш того, за умов глобалізації, коли провідні інформаційні агенції та телерадіокомпанії монополізовані в руках небагатьох ТНК, насамперед американських, поняття свободи ЗМК набуває формального характеру. Свідчення того -- висвітлення агресії НАТО на чолі зі США в Югославії, Афганістані, Іраці тощо.

Щоправда, існує ще доктрина "свободи преси" -- авторитарна, коли мас-медіа можуть говорити про те, що дозволяє влада (комунізм, націонал-соціалізм, радикал-конфесіоналізм). Проте це вже, певна річ, мало поєднується зі словом "свобода" взагалі.

Мас-медіа є невід'ємною складовою механізму функціонування демократії, її ціннісних і нормативних засад. Саме ЗМІ можуть допомогти індивіду вийти за межі його безпосереднього життєвого досвіду і приєднатися до політичної, економічної та духовної діяльності.

Для того щоб гарантувати можливість вільного отримання інформації, потрібно обмежити вплив влади на ЗМК, забезпечити контроль над їх діяльністю з боку суспільства.

Це можна зробити лише на основі розуміння функцій ЗМІ:

* інформування громадян про найважливіші для.них і влади події освіти (доповнює діяльність спеціальних навчальних закладів -- шкіл, коледжів, технікумів, університетів, академій);

* критики й контролю,:реалізація якої спирається на громадську думку та закон;

* артикуляції та інтеграції, що сприяє об'єднанню та згуртуванню суспільних інтересів, є умовою для формування впливової опозиції;

* мобілізації, котра спонукає людей до певних політичних дій (або свідомої бездіяльності);

* інновації, що виявляється в ініціюванні політичних змін шляхом постановки важливих проблем перед владою й громадськістю;

* формування громадської думки з ключових питань суспільного життя;

* оперативну, яка полягає в обслуговуванні ЗМІ політики певних партій, громадських рухів, соціальних груп.

Як спостережено, основними етапами інформаційного процесу є: отримання, добір, тлумачення, коментування і поширення інформації.

Одним з найважливіших засобів політичного впливу ЗМК є добір інформації.

Звичайно, тут спрацьовують як політичні симпатії власників і керівників ЗМІ, так і ринкові критерії інформаційної політики мас-медіа.

Сформулюємо принципи вибору публікацій і передач:

1. Важливість (справжня чи уявна) для громадян -- загроза миру, тероризм, екологічна безпека, катастрофи.

2. Неординарність. Екстремальні події -- війна, голод, злочини -- домінують над явищами буденного життя. Звідси й схильність ЗМК до негативізму та сенсацій.

3. Новизна фактів. Повідомлення про найновіші факти -- досягнення в економіці, рівень безробіття, космічні проекти, нові політичні партії та ініціативи -- завжди привертають увагу.

4. Політичний успіх. Йдеться про успіхи країн, партій, лідерів, результати виборів, рейтинги популярності, культ зірок -- у політиці, спорті, культурі.

5. Високий суспільний статус. Що вищий статус джерела інформації, то більше в нього шансів прозвучати в ефірі чи бути надрукованим на шпальтах газети. Відповідно люди з еліти (особливо правлячої) мають більше шансів щодо доступу до ЗМІ [15, 58].

У сучасному світі роль засобів масової комунікації постійно зростає. Нині вже нікого не здивуєш, назвавши мас-медіа четвертою владою (поряд із законодавчою, виконавчою та судовою).

Структура ЗМІ в кожній країні може бути різною. Головне полягає в тому, щоб усі вони мали рівні права, а; інформаційний простір не був надмірно монополізований. Лише тоді ми зможемо говорити про інформаційну владу як справді рівноправну четверту владу поряд із законодавчою, виконавчою та судовою.

Отже, мас-медіа можуть бути не тільки важливим засобом інформування населення. Досвід показує, що ЗМІ активно використовуються владою для політичного маніпулювання.

1.2 Сучасна система міжнародних інформаційних відносин та місце у ній ЗМІ

Всі держави проходять шлях від аграрного до індустріального суспільства, а потім -- до інформаційного. Важелями впливу (виробничими силами, найголовнішими складовими) на кожному з цих етапів є принципово різні елементи. На першому -- земля, на другому -- машини, на третьому -- інформація. В інформаційному суспільстві найбільша кількість людей зайнята обробкою і породженням інформації. Сьогодні людство увійшло саме в інформаційну цивілізацію. У результаті цілі країни (типу Японії) можуть жити за рахунок вироблення і продажу інформації.

До речі, військові теоретики саме за цими складовими і класифікують типи можливих війн. Війна агарного суспільства велася за захоплення землі, індустріального -- за машини, війна інформаційного суспільства ведеться за інформацію. Майбутню війну військові бачать у новому ракурсі. Вона вже не буде просто інформаційною, війна 2025 року розглядається як війна знань. Оскільки знання дають можливість приймати рішення, неправильні знання дадуть неправильні рішення.

Інформаційна політика визначає закони функціонування інформаційної сфери. Коли ефективно працює система ЗМІ суспільства, це дає змогу швидко вирощувати нову еліту, активно обговорювати нові проекти, сприяти прозорості влади, наближати її дії до населення. Законом взаємодії влади і населення є адекватне функціонування комунікації між владою і населенням. Не тільки населення має чути владу, а й влада має прислухатися до думки і слова свого населення.

Інформаційна безпека полягає в аналізі загроз, які можуть виникнути в інформаційній сфері, і створенні умов для запобігання їхньому виникненню. У першу чергу це стосується різноманітних технічних аспектів передавання й обробки інформації [9, 34].

Останні роки продемонстрували чітку залежність процесів стабілізації/дестабілізації сучасних держав від того чи іншого функціонування їх інформаційних інфраструктур. Так США не бачать у найближчі 10--15 років рівного собі супротивника, одночасно вони вважають, що їм слід боятися виключно асиметричної інформаційної загрози, і вони вкладають великі кошти саме в забезпечення своєї стабільності проти таких загроз. США відмовилися підписувати будь-які міжнародні договори в сфері інформаційних війн, вони готові лише співробітничати проти інформаційного тероризму.

Ефективна інформаційна інфраструктура є запорукою розвитку будь-якої держави, оскільки:

1) дає змогу різко скоротити час на висунення та обговорення нових ідей, проектів, людей;

2) дає змогу розробляти найбільш ефективну галузь економіки -- економіку інформації, економіку з виробництва нових знань;

3) спрямовує країну на той самий шлях розвитку, по якому іде сьогодні все людство.

Можна зазначити, що ефективна інформаційна інфраструктура здатна допомогти державі в вирішенні багатьох політичних, економічних, дипломатичних, військових завдань, що є набагато дешевшим варіантом реалізації.

Принципові зміни не дають змоги використовувати сьогодні старі моделі управління інформаційним простором. Серед найважливіших характеристик слід зазначити таке.

1. Катастрофічне зростання інформаційних потоків, що робить процес контролю майже неможливим.

2. Поява таких нових видів комунікацій, як Інтернет, що поєднують в собі одночасно індивідуальні й масові характеристики, в той час як всі процеси контролю зорієнтовані або на індивідуальні, або на масові комунікації.

3. Демократизація суспільства не дає змоги взагалі застосовувати старі системи контролю.

4. Бюрократичні системи контролю (на кшталт міністерств чи відомств, а саме тільки їх здатна породжувати держава) можуть відстежувати лише сталі показники (наприклад, мова газети чи каналу), вони не здатні реагувати на змінні, динамічні показники.

Завданням держави в цьому плані стає не розповсюдження однієї і тієї самої інформації по всій країні, а забезпечення розповсюдження різноманітної інформації, альтернативних думок, але з поданням потужної державної думки. Адміністрація США вже давно намагається надати громадськості свій продукт, який виявляється більш інтелектуально вдалим і насиченим. Роблять це 60--70 співробітників Служби комунікації Білого дому. І вони завжди виграють у своїх опонентів, оскільки займаються саме стратегічними комунікаціями, а не тактичними, до яких належить робота прес-служби.

Сьогодні людство віднайшло нові технологічні можливості для роботи зі своїми старими проблемами. Саме інформаційний простір використовується як інструментарій для вирішення соціальних, політичних, економічних чи військових завдань. Слід відразу визнати, що з давніх-давен до нього привертається суттєва увага політиків і військових. Але від випадкового використання цього інструментарію в минулому світ перейшов до його системного застосування. До того ж глобалізація зробила роль інформації ще більш важливою. Сьогоднішня економіка, політика, туризм повністю залежать від зовнішніх чинників. Інформаційний статус держави, її представлення в світовому інформаційному просторі є часткою її політичної чи економічної ваги в світі. Немає держав, статус яких в інформаційній площині, суттєво відрізнявся би від статусу в інших площинах. Але це не є випадковим процесом, сильна держава займається своїми іміджевими процесами на рівні з іншими [16, 56].

Дослідники міжнародних відносин нині виділяють четвертий вимір відносин -- інформаційний, констатуючи його рівність з такими відомими вимірами, як дипломатичний, економічний та військовий. Йдеться вже не просто про інформаційну цивілізацію, в яку вступили розвинуті держави, а про пост-інформаційну. Останні події в світі, пов'язані з "терористичним вереснем", яскраво демонструють важливість такої складової держави, як інформаційна. У випадку збройних конфліктів виникає потреба в легітимізації застосування сили, у змінах ставлення до цінностей, оцінок однієї культури іншою. Тероризм як феномен взагалі досить тісно пов'язаний з використанням мас-медіа.

Останній конфлікт, який розпочався 11 вересня, також продемонстрував зіткнення нової мережевої ідеології зі старою, ієрархічною, коли мережа, розкидана по різних країнах, виступила проти держави. Це змінило тип війни, але й також змінює типи інформаційної роботи, наприклад, аналітики Пентагона пропонують серед іншого контроль наративів, що функціонують в такій мережі, оскільки саме вони виправдовують розвиток подій, визначають, хто правий, а хто -- ні. Пропонується і те, що досить часто використовується у політичній боротьбі: віднайти іншу людину в мережі, якій присвятили всю свою серйозність і увагу, тим самим відволікаючи мережу від агресивного типу лідера.

Найсильнішим каналом комунікації з точки зору можливостей по впливу на масову свідомість стало телебачення. Декілька десятків року тому, це було радіо. Через десяток років таким найголовнішим каналом стане Інтернет. Отже, домінуючий канал в суспільстві весь час змінюється. Інтернет поступово надає все більше можливостей для "демасифікації" (термін Е. Тоффлера) соціальних комунікацій, оскільки на відміну від ЗМІ там кожен сам керує тим, що хоче прочитати [16, 59].

Всі країни захищають себе і свій імідж, вкладаючи в це серйозні фінансові, матеріальні, інформаційні ресурси. Вони будують власний імідж за конкретними пріоритетами.

Треба займатися інформаційною стороною будь-якої дії, яка буде мати результативність виключно тоді, коли буде мати не лише інформаційне висвітлення, а й інформаційну підготовку, яка активно провадиться до того, як наступить сама дія, і інформаційну підтримку у вигляді уваги до події після її закінчення.

Інформаційне суспільство дає змогу задовольняти нові типи вимог, що виникають сьогодні і будуть виникати завтра. Можна перерахувати такі відмінності, за якими цей новий світ відрізняється від звичного: більша динаміка розвитку, яку не можна порівняти, наприклад, з аграрним суспільством, коли роками не було ніяких нових подій; вироблення більш суттєвих адаптивних можливостей в людини, оскільки вона частіше потрапляє в неочікувані ситуацій; більша відкритість до інноваційних технологій.

Демократія є щоденним процесом відстоювання власних прав з боку громадян. Демократичні уряди так само, як і недемократичні, намагаються заховати невигідну для них інформацію, що яскраво демонструє вся історія минулого сторіччя. Природна реакція на негативні вчинки Р. Ніксона чи Б. Клінтона стає національною реакцією виключно завдяки оптимальному функціонуванню ЗМІ. Замовчування негативу може привести, навпаки, до політичної кризи.

1.3 Роль ЗМІ в геополітиці

Проблеми геополітики сьогодні не стільки модні, скільки актуальні. Точиться науково-практична дискусія, суперництво (за О.Дугіним) між «Морем» (або «атлантистами» -- на чолі з Америкою) і «Сушею» («Євразією», «євразістами» і, зрозуміло, -- на чолі з Росією). Попри всі штучні геополітичні схеми, світ, в якому ми живемо, -- це над усе світ людей, а не порожніх просторів. І глобалізація -- це не що інше, як розширення кількості країн з відкритою економікою, і звідси випливають можливості вільного обороту товарів, послуг, капіталів і робочої сили таким чином, мовби державних кордонів не існує.

Існують докази на підтримку кожної з двох перспектив глобалізації: що вона серйозно підтримує демократичний процес і що вона ворожа йому.

І все ж більшість схиляється до думки, що глобалізація продовжить свій тріумфальний хід. Таким чином, при стрімкому розвитку подій держави зіштовхнуться із завданням визначення заходів, яких необхідно буде вжити для пом'якшення спільного й всеосяжного впливу глобалізації, і одна з них -- збереження, посилення й збагачення національної ідентичності.

Монро Прайс визначає національну ідентичність як зібрання міфів, ідей і оповідань, використовуваних пануючою групою чи коаліцією для утримання влади в суспільстві, у тому числі і за допомогою ЗМІ. Сам дослідник зізнається, що це досить інструментальне (і незвичайне) визначення, але його корисно протиставити більш привабливим, популярним і менш цинічним тлумаченням цього терміна.

Зрозуміло, сама можливість існування таких моделей національної ідентичності (інструментальної, істотної і плюралістичної), що не зіставляються, допомагає зрозуміти, чому одним з найбільш важких питань, як у зрілих західних демократіях, так і перехідних посткомуністичних суспільствах є визначення належної ролі уряду в структурі й регулюванні національної системи ЗМІ. Для прихильників істотної моделі величезне значення має сильний урядовий інтерес до ЗМІ як творців відносин і думок. Щоб існували міцні й глибокі зв'язки, що скріплюють воєдино націю й державу, необхідно плекати, демонструвати і поважати особливості національної ідентичності.

Для прихильників плюралістичного визначення національної ідентичності надзвичайно важливо стежити за керуванням усіма механізмами, здатними порушити чи зламати міжкультурну рівновагу. Поряд з тенденцією до усереднення, глобалізації й зникнення кордонів спостерігається також процес дезінтеграції й дроблення всередині політичних культур і націй., коли визначені підгрупи кидають виклик пануючій національній ідентичності і вимагають собі культурних і навіть територіальних прав. При одночасній дії цих доцентрових і відцентрових сил тиск справляється і на державу, і на ЗМІ.

Інструментальне визначення -- найважче, хоча і найпривабливіше. Національну ідентичність легко можна перетворити на маскування ряду контролюючих заходів, що захоплюють творчий простір і зводять нанівець можливість плюралізму думок і свободи висловлювань. Національна ідентичність занадто часто виставляється напоказ не як засіб позитивного вираження, а як знаряддя критики й придушення ідей, застосовуване, на думку Герберта Шіллера, для відволікання уваги людей від погано функціонуючого соціального порядку. Згідно з більш простим формулюванням, національна ідентичність -- це ширма для визначення того, яке слово чи прагнення припустимі, а які -- ні. Таким чином, пошук прийнятного визначення національної ідентичності зв'язаний з давньою суперечкою про відносини між урядом і правами особистості.

Визначення національної ідентичності дають співтовариству такі поняття, як: хто належить до співтовариства і хто відрізняється від нього, що таке норма і хто є «чужинцем». Ці визначення зміцнюють і живлять інші процеси, пов'язані зі співтовариством. У тоталітарному суспільстві цей зв'язок очевидний: тоталітаризм держави виражається в його монополії на ЗМІ.

Тому зовсім не дивно виглядає частий зв'язок національної ідентичності з регулюванням ЗМІ. Турбота про національну ідентичність, наприклад, лежить в основі важливих винятків у документах про права людини, що стосуються волі одержувати і передавати інформацію, -- Міжнародному пакті про цивільні та політичні права «Європейської конвенції про захист прав людини». Таким чином, незважаючи на прагнення до транснаціонального права на одержання і передачу інформації, досить часті є винятки з цієї тенденції і навіть нападки на неї в тім, що стосується «священних аспектів» національної ідентичності.

Зміни в комунікаційних технологіях як розширюють, так і руйнують можливості держави впливати на ідеї національної Ідентичності. Європейське законодавство набагато поміркованіше американського ставиться до вимог національної ідентичності.

Розходження між європейським і американським підходами самі по собі можуть бути одним з аспектів ідентичності. Для європейців XX століття стало століттям радикальної зміни політичних відносин, перекроювання карт, тимчасових урядів і жорстокої боротьби за лояльність і сталість. Для США це сторіччя характеризувалося переважною стабільністю, піднесенням, єдністю і неухильною експансією, у тому числі і на інформаційному ринку. Однак не слід забувати, що в США сильною залишається роль уряду як цензора, хоча спостерігається яскраво виражена традиція протидії втручанню уряду, особливо щодо ЗМІ.

Наріжним каменем національної ідентичності є те, що називається багатьма «пам'яттю науки». Ті, хто вважає себе охоронцями чи доглядачами пам'яті науки, завжди ведуть змагання за контроль над цією пам'яттю. І не останню роль у цій справі відіграють ЗМІ. Зараз більше, ніж коли-небудь раніше, це змагання здійснюється як зсередини, так і ззовні кордонів держави.

Досить точно роль сучасних ЗМІ охарактеризував російський соціолог О. Зінов'єв: „...Засоби масової інформації - це Ватикан сучасного світу. Сьогодні преса робить те, що століття тому робили священики і Церква. Телебачення, газети, радіо, інформаційні агенції грають першу скрипку у ментальній ідеологічній сфері. Дехто називає ЗМІ „четвертою владою". Але це значно більше, це третя влада. Міць нинішніх мас-медіа переважає всі можливості, які будь-коли мала та чи інша релігійна організація" [15, 58].

Ніколи жодна держава не мала таких можливостей маніпулювання суспільною свідомістю, які мають сьогодні глобалізовані ЗМІ. На часі запитання: хто ж реально управляє світовими процесами - держави з їх традиційними інститутами влади чи ЗМІ з їх потенціалом формувати реальність для простих громадян?

Захист традиційної лібералістської моделі у функціонуванні ЗМІ, яка одержала найбільше поширення у ЄС, може призвести до суттєвої деформації існуючих соціально-політичних моделей у демократичному суспільстві. Брак стримуючих факторів, притаманний цій моделі, робить її в сучасних умовах не менш небезпечною, ніж цензура. Найбільш перспективною та гнучкою, відтак, вбачається модель соціальної відповідальності ЗМІ як така, що дає змогу поєднувати свободу преси з відповідальністю, із завданнями вираження спільних інтересів, інтеграції суспільства, цивілізованого вирішення конфліктів, які виникають, роз'яснення громадянам спільних цілей і сприяння формуванню спільних цінностей, представлення різних точок зору, відображення думок і позицій різних суспільних груп.

Нині складається парадоксальна ситуація: громадяни довіряють ЗМІ більше, ніж уряду та державному апарату. Так, за даними Євробарометра за 2006 рік [15], у середньому телебаченню довіряють 53 % осіб, радіо -- 61 %, пресі -- 45 %. Дещо інша ситуація в США. Там, згідно з опитуваннями, проведеними службою Harris Interactive, рейтинг довіри до телевізійних новин становить 19 %, до друкованих ЗМІ - 14 %, тоді як рейтинг довіри до Білого Дому становить 25 %. Причина полягає в тому, що американська преса у значно більшій мірі дотримується принципів соціальної відповідальності - ЗМІ виконують роль контролера влади, а не спрямовуючої сили в суспільстві.

Унікальна можливість, яку мають сучасні ЗМІ, -- конструювання реальності через контроль над порядком висвітлення подій. Головний редактор визначає, що слід висвітлювати, а що ні. Більше того, суспільство стикається з реальною можливістю глобальних маніпуляцій, коли ЗМІ „створюють" подію, якої не було. У свідомості ж людей вона стає реальною, відтак може бути збуджуючим мотивом подальших дій. Французький філософ Ж. Бодріяр у зв'язку з цим зауважував: „Про що мріють засоби масової інформації, як не про те, щоб викликати подію однією лише своєю присутністю?" [2]. Якщо будь-яке повідомлення буде повторюватися достатню кількість разів, то воно сприйматиметься як істина. „...Існує тільки одна фігура риторики, що заслуговує на увагу, - це повторення. Через повторення ідея закріплюється в умах так міцно, що зрештою вона вже сприймається як істина" [3]. Ця технологія покладена, зокрема, в основу формування не тільки іміджів політичних партій і лідерів, а й цілих держав. Тепер не обов'язково бути розвиненою країною -- досить впевнити всіх, що вона такою є.

А. Моль так пише про ЗМІ [4]: „Вони фактично контролюють всю нашу культуру, пропускаючи її через свої фільтри, виділяють окремі елементи із загальної маси культурних явищ і надають їм особливої ваги, підвищують цінність однієї ідеї, знецінюють іншу, поляризують таким чином все поле культури. Те, що не потрапило до каналів масової комунікації, у наш час майже не впливає на розвиток суспільства".

Отже, сучасна людина не може ухилитися від впливу ЗМІ. ЗМІ частково підмінюють собою не тільки канал, але й джерело інформації. Можна спостерігати, зокрема, з боку ЗМІ монополізацію суспільно-значимих каналів інформації. Це призводить до того, що державні органи, обов'язком яких є сповіщати населення про свої кроки, певною мірою стають заручниками ЗМІ у висвітленні цих кроків (саме через брак можливості прямо інформувати громадян про діяльність органів державної влади зумовлений низький рівень довіри громадян до керівництва держави, адже найменше довіряють тим, про кого нічого не знають). Нагальною є проблема диверсифікації суспільно-значимих каналів інформації.

Одним з перспективних напрямів є широке застосування інформаційно-комунікаційних технологій, а також перехід в інформаційному суспільстві до діалогової моделі: індивіди спілкуються безпосередньо між собою, ігноруючи центр чи посередників тa самостійно обираючи час, місце і тему інформаційного обміну. Характерною особливістю діалогової моделі є те, що вона передбачає горизонтальну рівність учасників комунікаційного обміну.

Розділ 2. Характеристика теракту 11.09.2001 року в Нью-Йорку, його вплив на інформаційне середовище

2.1 Загальна оцінка теракту, що відбувся 11.09.2001

Учені й далі аналізують причини, наслідки вересневої трагедії 2001 року в Сполучених Штатах Америки, кризи в Перській затоці. Ці події мають глибокі соціальні, економічні, ідеологічні, геополітичні корені. Фахівцям іще належить дати обґрунтовані відповіді на надзвичайно складні питання, зокрема щодо природи сучасного міжнародного терору.

Терор у перекладі з латинської означає «страх, залякування». Тероризм можна характеризувати як прагнення відповідних угруповань досягти політичної або будь-якої іншої мети за допомогою насильницьких методів: убивств, захоплення заручників, диверсійних актів. Аналітики виокремлюють ряд напрямів терористичного руху. Найвідоміші представники лівого тероризму діяли в Європі та Латинській Америці -- це німецька «Фракція Червоної армії», італійські «червоні бригади», латиноамериканські «Сендеро Луміносо»; ку-клукс-клан у США, південноамериканські «ескадрони смерті», на совісті яких тисячі жертв. Окремо стоїть націоналістичний тероризм, який ставить за мету створення власної моноетнічної держави за допомогою будь-яких методів, аж до силових. Це такі потужні організації, як Ірландська республіканська армія, шрі-ланкійські «Тигри звільнення Таміл Ілама», палестинські групи «Чорний вересень» тощо [29, 234].

На початку 90-х років виявилися нові тенденції розвитку терористичного руху: різко пішов на спад лівий тероризм, який після розпаду Радянського Союзу залишився без організаційної та фінансової підтримки. Зменшилася небезпека ультраправих і націоналістичних терористичних угруповань. Ірландська республіканська армія оголосила про відмову від збройної боротьби.

Проте, останнім часом різко активізувався ісламський тероризм. Його ідеологія формувалася деякими релігійними організаціями Саудівської Аравії, Судану, Пакистану, Афганістану та ґрунтувалася на постулатах ісламського фундаменталізму. До останнього часу найвідомішими терористичними групами були: «Хезболлах», «Брати-мусульмани», група Рамаза Юсефа, що організувала вибух у Центрі міжнародної торгівлі в США. За останні 25 років ісламські терористи вчинили найбільше диверсійних актів і вбивств.

Міжнародний тероризм вважають наслідком поділу світу на багатих і бідних. Це є крайня форма протесту злиденного й знедоленого Півдня проти сильної та заможної Півночі. Один мільярд із населення Землі становлять переважно представники білої раси, мешканці демократичних і благополучних країн. Решта п'ять мільярдів -- це третій світ, який відчуває ненависть і заздрість до «білої» цивілізації. І доки такий розрив є, доти тероризм, на переконання фахівців, існуватиме. Характерно, що міжнародний тероризм живить тільки одна частина третього світу -- ісламські країни, Близький Схід (ісламський світ -- це десятки країн, у яких частка прибічників цієї віри становить понад 1 млрд.), де багато хто справді живе в жалюгідній злиденності.

Проблема тероризму в усьому світі визнається як одна з головних загроз національній і міжнародній безпеці. Наукові центри з проблем тероризму функціонують у США, Європі, Росії, Ізраїлі. Ще до вересневих подій 2001 р. Конгресом США ініціювалася програма боротьби з тероризмом, бюджет якої становить 20 млрд. доларів на рік [29, 236].

Теракти 11 вересня 2001 року у Нью-Йорку приголомшили світ. Ось як описує безпосередні враження від тих трагічних подій очевидець: «11 вересня 2001 р. зранку я сидів удома за комп'ютером. Дружина виїхала на роботу лише 15 хвилин тому. Але несподівано повернулася. Схвильовано сказала: «Вмикай телевізор. Місто атакували терористи». Ми ввімкнули телевізор, була 9:20 ранку. На екрані стояли поряд задимлені вежі «твінсів», і оператори кілька разів поспіль показали, як другий літак (згодом стало відомо, один із двох, захоплених у Бостоні терористами) врізається в Північну вежу. А ще за якийсь час потому на екрані з'явився Вашингтон і хмари диму над Пентагоном. Кілька хвилин тому третій літак із терористами-камікадзе цілеспрямовано атакував Америку. Між першою й третьою атакою минуло 55 хвилин. Диктор передав, що ще кілька захоплених терористами-смертниками літаків перебувають у повітрі. І тут ми побачили, як повільно провалилася, зникла з екрана Південна вежа. А ще через 29 хвилин -- упала й Північна. Ми знали, що в кожній із 110-поверхових, майже півкілометра заввишки, споруд працює по 10--20 тисяч працівників. Це була катастрофа. Увесь світ був шокований тим, що сталося». Додамо до цього: винищувачі ВПС збили четвертий літак, який летів на Білий Дім, і в ньому загинули й терористи, й пасажири.

Головне завдання таємної служби США тоді полягало в тому, щоб урятувати Президента. Адже ніхто не знав, звідки можуть завдати наступного удару і як цьому запобігти. Перша думка: Президента Джорджа Буша-молодшого обов'язково спробують убити, щоб країну охопив хаос. У цей момент Буш був у місті Сарасоті, в штаті Флорида, де зустрічався зі школярами. Після повідомлення про терористичні акти терміново відбув до аеропорту. Протягом кількох годин літак Президента в супроводі винищувачів тримали в повітрі, вважаючи, що це найбезпечніше місце. У Білий Дім Дж. Буш потрапив тільки ввечері, коли керівники спецслужб дійшли висновку, що в цей день нових атак не буде. Ці кілька годин американці провели у надзвичайній тривозі, адже вони звикли звіряти своє теперішнє й майбутнє за виразом обличчя свого Президента.

У здійсненні терористичних актів 11 вересня 2001 р. спецслужби США звинуватили терористичну організацію «Аль-Каїда», очолювану Усамою бен Ладеном. Міжнародне розслідування, проведене американським журналом «Тайм», підтверджує: «Аль-Каїда» має свою мережу в сорока країнах світу, її діяльність глобальніша за своїми масштабами й безжальніша за своєю ідеологією, ніж це могли уявити собі найприскіпливіші експерти [29, 237].

Джерела виникнення «Аль-Каїди» треба шукати в тривалій війні моджахедів проти окупації радянськими військами Афганістану. Саме в цей час у пакистанському місті Пешаварі палестинський релігійний учений Абдалла Аззам заснував «Бюро послуг», яке забезпечувало вояків зброєю та виховувало їх у релігійному дусі. Операція дістала назву «Аль-Каїда аль Сульба» (арабською «солідна база»). Значні кошти для цієї операції надавав Усама бен Ладен -- прихильник Аззама, один зі спадкоємців величезного стайку, джерелом якого був родинний будівельний бізнес.

Усама бен Ладен народився 28 червня 1957 р. у Саудівському місті Джадді, був сімнадцятою дитиною у великій сім'ї. Його батько мав 20 жінок і п'ятдесят сім синів та дочок. Глава сім'ї пройшов шлях від бідного селянина, портового вантажника до керівника найуспішнішого будівельного концерну в Саудівській Аравії. Капітал сім'ї бен Ладенів оцінюється в п'ять мільярдів доларів. Глава сім'ї загинув в авіаційній катастрофі, коли Усамі було лише одинадцять років. Від батьківської спадщини йому дісталося 300 мільйонів доларів. Гроші спочатку використовувались у бізнесі, а пізніше -- на військові потреби моджахедів.

Уперше Усама бен Ладен потрапив до Афганістану після окупації країни Радянським Союзом у 1979 р. Разом із душманами (моджахедами) брав безпосередню участь у боях проти радянських військ. Після виведення радянських військ із Афганістану бен Ладен повернувся до Саудівської Аравії. Через конфлікт із владою з приводу присутності американських військ у цій країні від'їжджає до Судану, проте й звідти його виставляють. У 1996 р. разом із «Аль-Каїдою» перебирається до Афганістану, підтримує тісні зв'язки (надає значну фінансову підтримку) з лідером «Талібану» муллою Мухаммедом Омаром. Рух «Талібан» («таліб» означає студент) з'явився в Афганістані в 1994 р., захопив владу в 1996 р. й утримував її за безпосередньої участі військової розвідки Пакистану. В основу ідеології руху «Талібан» покладено радикальне трактування ісламу його керівниками, яке, зокрема, виражалося в тому, що всі чоловіки зобов'язані носити бороди, а жінки -- ходити в паранджі, не працювати й після 8 років не ходити до школи. Суворо заборонялося чоловікам і жінкам навіть спільне споживання їжі [29, 238].

У 1996 р. бен Ладен закликає всіх мусульман убивати американських військовослужбовців у Саудівській Аравії, а в 1998 р. -- і цивільних американців. Того ж року він заявляє, що виділяє на війну проти США 300 млн дол. Ненависть бен Ладена до «агресії США та їхніх західних союзників» зробила його героєм в очах мусульманської молоді.

Штаб-квартира, яка фінансує й координує акції своїх груп, до останнього часу містилася в Афганістані. До вищого командування «Аль-Каїди» належали Усама бен Ладен, єгипетський лікар Аль Завагірі, палестинець із Саудівської Аравії Абу Зубайда. Важливу роль відігравали тренувальні табори «Аль-Каїди». Саме тут ті, хто проходить військову підготовку й ідеологічну обробку, отримують статус воїнів «священної війни». З 1996 р. у дванадцяти таборах «Аль-Каїди» пройшли підготовку близько 20 тисяч осіб із 50 країн.

Перебіг подій 11 вересня. Група з 19 осіб провела кілька місяців у Сполучених Штатах Америки, готуючись до захоплення літаків. Двоє з них -- Мохаммед Атта та його напарник Марван аль-Шеххі -- п'ять місяців навчалися льотної справи на курсах у штаті Флорида, де триста безхмарних днів на рік, а навчання коштує майже вдвоє дешевше, ніж у великих містах. Вони заплатили по півтори тисячі доларів, щоб пройти практику у навчальних комплексах для пілотів «Боїнгів», які на землі відпрацьовують навички дій в екстремальних ситуаціях. Доти їхній центр розміщувався в Гамбурзі (Німеччина), де 30-річний Мохаммед Атта жив 8 років, час від часу виїжджаючи звідти. Вважають, що саме він пілотував перший із тих літаків, що таранили вежу. Два інші підозрювані пілоти -- Марван Аль-Шеххі та Зіад Амір Джар-ра -- також мешкали в Гамбурзі. Гамбурзький центр, можливо, був оперативною ланкою розкиданої по всьому світу терористичної мережі «Аль-Каїди». Гамбург -- ідеальна база для тривалого перебування: кожний сьомий мешканець міста--іноземець, як і кожний п'ятий -- студент коледжу, як і Атта (іноземні студенти не платять у Німеччині за навчання). Атта і його друзі могли залишатися тут будь-скільки: Німеччина винайшла поняття «вічного студента». Вони жили тут на законних підставах, могли вільно подорожувати країнами Європейського Союзу або тимчасово виїжджати звідти, не викликаючи підозри.

Цікава деталь: Бостон, з аеропорту якого вилетіли два перші літаки з терористами на борту, -- науковий центр США. Тут розміщується славнозвісний Гарвард, у якому мешкає ціле гроно інтелектуалів Америки й світу. Серед них -- Семюель Хантінгтон, всесвітньо відомий фахівець із проблем конфлікту людських цивілізацій. Тут із комфортом влаштувалися брати, сестри та інші родичі з прізвищем бен Ладен -- респектабельні араби, відомі своїм почуттям гідності, шляхетністю та щедрістю. Загалом їх тут близько тридцяти. Дехто з них має потужний бізнес у США -- готелі, ресторани й навіть летовища. Щоправда, після трагічних подій вони зреклися свого брата Усами. Проте страх узяв гору: на початку другого тижня після катастрофи посольство Саудівської Аравії відправило всіх на історичну батьківщину [7,4].

Трагічні події вересня 2001 р. вразили не тільки Америку, а й увесь світ. Якщо з позиції історії порівняти дві події -- розпад Радянського Союзу й терористичні акти в США, то остання видається не менш значущою. Аналітики оцінюють це по-різному, але не залишається жодних сумнівів, що 11 вересня 2001 р. увійде в світову історію як початок нової фази зіткнення західної та ісламської цивілізацій -- фази початку збройних дій.

На думку Френсіса Фукуями, американською професора політології й міжнародної політекономії, автора книги «Кінець історії й остання людина», С. Хантінгтон у своїй концепції зіткнення цивілізацій припускається двох помилок. Перша -- твердження про те, що наявні п'ять чи шість цивілізацій можуть певний час співіснувати поряд, але ніколи не зможуть злитися в одне ціле через відсутність у них спільних культурних цінностей, що зрештою призведе їх до зіткнення. Друга -- те, що західні цінності, зокрема права людини, не є універсальними, вони -- лише продукт європейської культури, який не можна застосувати до тих, хто не поділяє споконвічні європейські традиції. Накидання цих традицій приховує в собі небезпеку цивілізаційного конфлікту. Універсальність може розумітися й ширше, бо головною рушійною силою в історії людства є не чисельність культур, а загальний прогрес модернізації, інституційними проявами якого є ліберальна демократія й орієнтована на ринок економіка. Сьогоднішній конфлікт -- це не зіткнення цивілізацій, оскільки йдеться про не рівні у своїх можливостях культурні зони. Те, що відбувається, більше схоже на ар'єргардний бій тих, хто відчуває загрозу модернізації, і, відповідно, її моральної складової -- поваги до прав людини. Може мати право на існування й така точка зору, хоча концепція зіткнення цивілізацій видається обґрунтованішою.

США зіткнулися з терором нового порядку -- ідеологічним, а тому безкомпромісним. Події в США віддзеркалюють найгостріші суперечності сучасного світу. Про них уже багато сказано й написано: зіткнення цивілізацій, конфлікт ісламу й модернізації, Півночі й Півдня, багатих і бідних. Проте залишаються без уваги морально-етичні аспекти цієї проблеми, а саме: чи зможуть Сполучені Штати Америки узгоджувати свої інтереси з інтересами світу в такий спосіб, як вони роблять це щодо своїх громадян.

За даними опитування Ґелапа, у березні 2002 року, через півроку після терористичної акції 11 вересня, 80% американців визнало її «найтра-гічнішою подією» свого життя (CNN/ USA Today/Gallup Poll). Перші враження опитаних свіжим слідом - що їхнє життя «зміниться назавжди» (74%), тільки 21% мав надію на те, що воно «повернеться до норми» (Ipsos-Reid Poll, 11.09.01). 37% англійців визнало, що після теракту в США світ став менш безпечним, ніж під час війни у Перській затоці, 41 % - менш безпечним, ніж під час в'єтнамської війни, 45% - менш безпечним, ніж за часів холодної війни (MORI, вересень 2001). Поважні російські газети повідомляли про подію під шапками «Армаґедон?», «Третя світова?» тощо.

Можливими наслідками оголошували то новий всесвітній устрій, то нову - чи навіть «останню», загрозливу знищенням людства - світову війну. Згідно з опитуванням ВЦІОМ, проведеним у жовтні 2001 року у Санкт-Петербурзі, 53 % погодилося у тому, що цей напад терористів на США означає «поворотний пункт в історії світової цивілізації», тоді як 41% угледіло в події просто «чергову трагедію XX століття».

Серед чинників, котрі вразили (щоправда, по-різному) світову спільноту у різних країнах:

- несподіваність нападу. У вересні 2001 року Сполучені Штати не мали воєнної конфронтації з жодною ісламською країною (крім Іраку, причетність якого до подій 11 вересня нічим не підтверджено);

- нелюдська жорстокість убивства тисяч людей. На цьому тлі неминуча загибель самих терористів означає не героїчну самопожертву, а тільки презирство до людського життя вкупі з власним. У Росії тільки 11% визнало, що нападникам годі відмовити в «героїзмі». Навіть у Пакистані 64% міського населення проти 26% розцінило подію як акт терору, а не «джихад» (Gallup-Pakistan, Oct. 2001);

- ретельна продуманість, розрахунок, раціональність підготовки й організації (що її можна порівняти за типом - але не за масштабами - з раціональною організованістю відомих XX століттю форм соціально організованого насильства) варварського злочину;

- нездатність захиститися від такого удару в суспільстві, яке має розвинуті сучасні інститути й технологічні системи безпеки; в результаті - небачене та несподіване національне приниження США і попередження для всіх країн, котрі покладаються на демократичні інститути;

- анонімність не тільки учасників, але й мети акції (як демонстративної, так і неявної, - це відрізняє акцію 11 вересня від «звичайних» терористичних дій на Ближньому Сході, на Північному Кавказі, в Кашмірі тощо). Звідси, природньо, можливість найрізноманітніших, фантастичних, масштабних і страхітливих припущень, і з-поміж них про глобальну війну чи прийдешню глобальну катастрофу. Відповідей на питання, хто (річ не в іменах, а в силах,

організаціях, ідеях), чому і з якою метою здійснив напад, як бачиться, і тепер не має ні державно-політична, ні масова свідомість.

Виділимо три головних (емпірично не конче взаємозаперечних) типи емоційно забарвлених безпосередніх реакцій на терористичний удар 11 вересня.

Передусім про те, що у вересневому опитуванні ВЦІОМ 2001 року зафіксовано як «співчуття, обурення, тривога, страх». Крім «просто» людських компонентів у такій реакції, притаманній переважно громадській думці європейськи орієнтованих країн, у ній можна добачити й деякі інші складники. І серед них прагнення до самозбереження, як соціального (у сенсі європейської цивілізації), так і індивідуального. Загроза поширення нової хвилі терору на інші країни видавалася особливо реальною у перші «повересневі» тижні. Наприкінці вересня 2001 року 80% опитаних у Росії (проти 15%) визнало, що терористична акція не є внутрішньою справою США, а стосується цілого світу. Через рік, у серпні 2002 року, цю думку зберегло 70% відповідно, частка тих, хто не погоджується, виросла з 15% до 26%. Проглядає безпосередній зв'язок між уявленнями про глобальну та особисту небезпеку такої акції: й у 2001 році, й рік пізніше всесвітню загрозу терору найчастіше фіксують ті, хто бачить ЇЇ небезпеку для себе особисто. Щоправда, якщо порівняти показники опитувань вересня 2001-го та серпня 2002 років, то виходить, що число наляканих можливістю стати жертвами терору в Росії практично не змінилося (відповідно, 78% і 76%). Можна припустити, що в цьому разі вербальна реакція, спровокована анкетним запитанням, не всебічно віддзеркалює ставлення до небезпечної ситуації: хтось, може, визнаючи небезпеку на словах, ставиться до неї не зовсім серйозно. Приклади таких дисонансів у вітчизняній громадській думці всім відомі.

Були й прямо протилежні реакції: злостиві радощі з приводу приниження та поразки найдужчої великої держави, носія «світового зла». Як відомо, з-поміж іншого і з наочних, телевізійних джерел, так реагував багато хто і на Близькому, і на Далекому Сході. Це передусім емоції чималої частини населення в арабських і мусульманських країнах (на офіційно-урядовому рівні майже завжди декларативно було висловлено політлояльність і симпатії до США). Крім того, до цих позицій є близькими ті ліві в Європі та Латинській Америці, котрі радіють будь-якій поразці центру світового капіталізму, сподіваючися, що це наблизить його остаточну загибель. У Росії такою була реакція 5% опитаних у вересні 2001 року. Можна припустити, що за захопленими чи просто схвальними реакціями на акцію терористів приховано цілий сніп мотивацій - від соціальної скривдженості до релігійного та національного фанатизму.

Складніша, а тому й важливіша для розгляду третя позиція, яку, дещо спростивши, можна окреслити як певне поєднання перших двох. У вересні 2001 року 50% (а в серпні 2002-го- 52%) опитаних у Росії погодилося з тим, що «американці дістали, що заробили», відчувши на собі пережите свого часу людьми в Хіросимі, В'єтнамі, Югославії, Іраці й т.д. Скільки відомо, такий аргумент спрацьовує в головах багатьох, навіть європейців, не кажучи вже про країни азійські та мусульманські. Отак виходить на світло аргумент потайного задоволення-виправдання, прихований сплесками співчуття тощо - й то не як акт умисного лицемірства, а як виявлення складності, багатошаровості власне громадської думки.

Пояснити таку позицію, скажімо, прихованим, самодостатнім «антиамериканізмом» не можна хоча б тому, що її поділяє значна частина людей, які добре ставляться до США, обурюються актами терору 11 вересня та співчувають його жертвам. З опитаних, які назвали своє ставлення до США «дуже добрим» і «добрим», погодилося з формулою «отримали за діло» у вересні 2001 року 44%: (проти 48%), в серпні 2002-го - 46% (проти48%). Із тих, хто визнав, що теракти в США «стосуються всього людства», в 2001 році схвалювало таку формулу 47%, в 2002-му - 46%. Відразу після вересневих подій згоду з нею висловило 44% охоплених співчуттям, 42% охоплених обуренням, 45% стривожених. Не так важко зрозуміти, чому серед налаштованих ворожо помітно переважає згода з формулою «отримали за діло»: у тих, хто відчув «задоволення» атакою терористів частка згідних із цим досягає 96%, у «спантеличених»- 61%, а у тих, хто погано ставиться до США -75% у 2001 та 67% роком пізніше. Питання в іншому: як пояснити, що майже половина симпатиків американців і жертв терору дотримується аналогічної позиції?

У цьому парадоксі можна добачити ще одне підтвердження того, що сама громадська думка є складним, багатошаровим утворенням, різнорідні компоненти котрого в якихось ситуаціях ніби зрівноважують один одного, в інших - обумовлюють різкі коливання масових настроїв. За відсутності усталених традиційних рамок руху таких настроїв, а також факторів їхньої надзвичайної мобілізації, кожна реакція схвалення чи осуду є відносною (за моделлю «так, але...», «ні, але...»). Тому у громадській думці не існує ані простого та примітивного образу США, ані беззастережних симпатій, ані абсолютного «антиамериканізму».