Мовленнєві помилки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Величезна кількість друкованої продукції щоденно дає поживу для духовного життя людини. Як надзвичайно важливий шлях матеріалізації ідеології, преса разом з іншими засобами масової інформації і пропаганди є каталізатором, інтегратором формування єдиних ідеалів, цінностей зрілої суспільної думки, є одним з найважливіших духовних засобів, що впливають на розвиток суспільства. Під впливом багатьох чинників зростає роль преси, радіо, телебачення, бо суспільство потребує інформації, а вона, діючи циклічно, визначає в багатьох випадках щоденну поведінку людей.

Важливе місце в системі журналістики займає місцева преса, яка кількісно переважає над центральною. У країні, наприклад, близько 8 тисяч газет. З них понад 3,5 тис. крайових, міських і районних, близько 4 тис. багатотиражних. Величезна частина тиражу припадає саме на них. Районні та міські газети визнані окремим типом видання, однією з фундаментальних ланок журналістської системи. Звичайно, місцева преса ближче стоїть до певного району, місцевості, тісніше пов'язана з широкими масами трудящих, веде з ними розмову про факти і приклади, добре зрозумілі її читачеві. Районна газета, зокрема, універсальна щодо місцевої інформації. Відображаючи виробничі особливості й економіку певного регіону, заводу, підприємства, вона розрахована на певний соціальний тип читача, який має свою професійну орієнтацію, на певний вік, відображає також специфіку мовлення даної місцевості.

Упродовж останніх років в українському медіапросторі спостерігається зростання кількості україномовних засобів масової інформації. Цей процес зумовлений здобуттям Україною незалежності в 1991 році та поступовим проникненням української мови в усі сфери суспільного життя, зокрема й в інформаційну сферу.

Стан сучасної культури мовлення українських ЗМІ є таким, що характеризується численними порушеннями норм сучасної української літературної мови, наявністю мовних помилок й змішуванням лексико-стилістичних засобів. Крім того, причини появи цих помилок залишаються нез'ясованими, тому негативні мовні утворення не усуваються, а продовжують подекуди з'являтися як в усному, так і в писемному мовленні представників мас-медіа.

Актуальність дослідження зумовлена станом сучасної культури мовлення українських засобів масової інформації в аспекті українсько-російської двомовності, через що тексти мас-медіа містять широкий спектр лексичних помилок.

Бурхливий розвиток інформаційних обмінів у сучасному суспільстві, ставить перед дослідниками важливу проблему - правильність поданої інформації. Правильність як у аспекті значення, змісту інформації, яку несе повідомлення, так і з точки зору нормативного відображення (кодування) того чи того знака, що допомагає легкому сприйняттю тексту реципієнтом. Можливі різні підходи до редагування тексту, що тягне за собою відмітні класифікації анормативів, що потребують усунення. Дослідження причин виникнення помилок, систематизація відомостей про типології анормативів необхідні як з погляду суто «людського» опрацювання матеріалу (виявлення найбільш помилконебезпечних місць, на які слід звертати особливу увагу; розробка психологічних систем самоконтролю автора і складальника), так і з погляду вдосконалення електронних механізмів генерування тексту, систем перекладу, редагування за допомогою комп'ютерних програм.

Проблема мовних помилок - багатоаспектна і перебуває в колі досліджень різних наукових дисциплін: лінгвістики, психології, едитології, лінгводидактики, теорії мовленнєвої діяльності та ін.

У даній роботі помилки, зокрема лексичні, досліджуються з точки зору теорії редагування та сучасної лінгводидактики. Тому джерельною базою роботи є праці вітчизняних і російських лінгводидактів В. Мельничайка, С. Цейтлін, В. Мамушина, П. Черемисіна, М. Пентилюк та ін., в яких розроблено теоретичні засади феномена помилки та класифікації найуживаніших типів мовних помилок.

Важливими для розуміння природи мовних помилок є дослідження з культури мови за авторством Н. Бабич, О. Пономаріва, М. Пентилюк, М. Пилинського. Ці науковці розглядають проблему появи помилок у зв'язку з порушенням норм української літературної мови.

Роботи із теорії редагування З. Партика, А. Капелюшного, В. Різуна, Т. Бондаренко, присвячені проблемам появи помилок у журналістських матеріалах, їх класифікації та шляхам усунення цих негативних мовних явищ на етапі редакційно-видавничої підготовки інформаційної продукції, складають теоретичну основу нашого дослідження.

У зв'язку з тим, що дана дипломна робота передбачає текстовий аналіз джерел, у яких засвідчено лексичні помилки, то аналізованими джерелами є місцева періодика: газети «Рідне Прибужжя», «20 хвилин»; районні газети «Маяк», «Очаків», мовлення миколаївських телеканалів «НІС-ТВ», «Сатурн», «ТАК ТВ», облдержтелерадіокомпанії «Миколаїв».

Об'єктом дослідження є мовлення українських засобів масової інформації.

Предмет дослідження - лексичні помилки у мовленні засобів масової комунікації, зокрема у газетах «Рідне Прибужжя», «20 хвилин», «Маяк», телеканалів «НІС-ТВ», «Сатурн», «ТАК ТВ», облдержтелерадіокомпанії «Миколаїв».

Мета роботи полягає в аналізі лексичних помилок у мові українських ЗМІ та причин їх породження, у з'ясуванні межі впливу культури мовлення мас-медіа на формування комунікативної компетенції та у виробленні оптимальних шляхів запобігання появи лексичних анормативів у журналістських матеріалах.

Досягнення мети дослідження передбачає вирішення таких завдань:

з'ясувати природу феномена мовної помилки з проекцією на специфіку мовленнєвої діяльності засобів масової інформації;

проаналізувати основні підходи до класифікації мовних помилок у лінгводидактиці та едитології;

вивчити основні наукові підходи до визначення специфіки лексичних помилок у текстах українських засобів масової інформації та їх типології;

обґрунтувати специфіку найуживаніших типів лексичних помилок у текстах місцевої періодики, телебачення;

проаналізувати розроблені в методичній та едитологічній науковій літературі шляхи усунення лексичних анормативів і виробити комплексний підхід до процесу позбавлення від помилок на різних етапах створення висловлювань.

Для вирішення поставлених завдань було використано такі методи дослідження: описовий, статистичний, зіставний, метод проектів та ін.

Дипломна робота містить елементи новизни досліджуваної проблеми: розглянуто специфіку феномена лексичної помилки у зв'язку з мовною ситуацією, що склалася у державі; уточнено критерії підходів до типології лексичних помилок у текстах засобів масової комунікації; подальшого розголосу набула проблема необхідності винайдення оптимальних шляхів усунення лексичних помилок і вироблення дієвих засобів, спрямованих на запобігання їх появи в подальшому.

Практична цінність дослідження визначається тим, що основні його положення можна використати для впровадження нових підходів до редакційного опрацювання журналістських матеріалів та під час роботи з навчального редагування на уроках української мови.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, списку використаних джерел.

1. Помилки як лінгвістична проблема, їх класифікації

1.1 Поняття помилки та класифікації помилок

помилка лексичний мовленнєвий едитологія

Широкий функціональний діапазон феномена помилки зумовлює існування цілої федерації наук, предметом яких постає окреслене явище.

Протягом останніх десятиріч у науці запропоновано різні підходи до вивчення феномена помилки, встановлення його лінгвістичної та нелінгвістичної суті. На сьогодні створено концепції, за якими:

1) помилка розглядається як категорія методики викладання рідної та іноземних мов;

помилки досліджуються з метою удосконалення мовлення, підвищення рівня грамотності мовців;

помилки аналізуються у практичній стилістиці як джерело кодифікації норм;

вивчення помилок пов'язується з проблемами когнітивної лінгвістики;

з'ясовуються механізми виникнення помилок з урахуванням специфіки породження мовлення;

осмислюються причини виникнення помилок та досліджуються шляхи їх усунення і попередження;

7) помилка визначається як об'єкт спостережень за глибоко імплікованими психічними процесами тощо [7, с. 15].

Відповідно до цих підходів осмислюється як поняття явища помилки, так і природа його породження, принципи функціонування у мовленні, найважливіші ознаки, які дають змогу класифікувати окремі види помилок, створити їх типологічні ряди.

Найбільш детально питання про ненормативні утворення розроблено у лінгводидактиці, що пояснюється практичними потребами освіти.

На сучасному етапі у методичній науці репрезентовано численну кількість праць, де об'єктом вивчення з урахуванням різних сфер прояву постають ненормативні конструкції. Передусім заслуговують на увагу дидактичні студії, у яких досліджено методи і прийоми роботи над попередженням та усуненням помилок в учнівських роботах, розроблено уроки аналізу контрольних робіт, вправи і завдання для колективної та індивідуальної роботи. Достатньо опрацьовано також системи виправлення помилок у зошитах - вербальна і символічна (остання є більш поширеною). Незважаючи на низку досягнень у цій галузі, окремі питання не втратили своєї актуальності й потребують уваги з теоретичного і практичного поглядів. Насамперед це стосується проблеми з'ясування лінгвістичної сутності поняття помилки.

Більшість учених традиційно вважає, що помилка виникає у результаті порушення норми літературної мови, тобто помилкою є утворення, що не входить до сукупності мовних одиниць різних рівнів, відібраних і закріплених у процесі суспільної комунікації. Однак таке визначення не дає чіткого уявлення про це явище, оскільки, керуючись ним, до окресленого поняття можна включити і вмотивоване порушення норми, і ті мовні одиниці, які у зв'язку з динамікою розвитку норм лише проходять апробацію на доцільність вживання та можливість/неможливість проникнути в мовну систему і закріпитися в ній. На такій невідповідності уперше наголосила С.Н. Цейтлін, запропонувавши принцип виділення помилок, що дозволяє уникнути суб'єктивізму при виявленні ненормативних конструкцій. Суть цього принципу зводиться до необхідності розрізнення мотивованого (порушення внаслідок недостатнього володіння мовою) і немотивованого (один із прийомів підвищення художньої виразності тексту) порушення мовної норми. Умотивовані відступи від норм застосовуються з метою стилістичного забарвлення, надання висловлюванню експресивності, індивідуалізації цитованого мовлення, а також у випадку передачі фольклорних записів. Скажімо, прикладом відступу від пунктуаційних норм є так зване «поетичне свавілля». Поетична мова близька до внутрішнього мовлення, якому властива аграматичність і точна передача якого для поета важливіша за формальні правила. Отже, зміст домінує над формою і це не є помилкою [45, с. 86].

Таким чином, під помилкою слід розуміти анорматив, тобто таке ненормативне лінгвоутворення, що виникає в результаті невмотивованого порушення літературної норми і є наслідком неправильних мисленнєвих операцій [7, с. 15].

У науково-методичній літературі відсутнє також чітке розмежування термінолексем «мовна», «мовленнєва», «немовна» помилки. Уживання перших двох одиниць відзначається безсистемним характером, непослідовністю, невиправданим змішуванням. Термінолексеми «мовна» та «мовленнєва» помилки вживаються у літературі або як синонімічні, або ж мають різне змістове наповнення. До речі, у російській методичній науці терміни «речевая» и «языковая ошибка» також уживаються непослідовно, найчастіше як синонімічні.

Критичні зауваження з цього приводу містить теоретична мікростудія В. Бадер, де дослідниця, акцентуючи на необхідності диференціації, під мовними помилками розуміє такі, що пов'язані з порушенням норм у використанні мовних одиниць, а мовленнєвими вважає ті, які викликані недотриманням законів побудови тексту як одиниці зв'язного мовлення (недотримання точності, бідність використовуваних мовних засобів, невиразність, порушення принципу комунікативної доцільності) [4, с. 298].

Для глибшого розуміння лінгвістичної сутності трактованого поняття «помилка», необхідно зупинитися на з'ясуванні семантики термінолексем немовна і немовленнєва помилки. Показовою щодо цього є наукова розвідка П.Г. Черемисіна, де помітна спроба автора виокремити помилки, виникнення яких взагалі не пов'язане з порушенням мовних норм. Дослідник виділяє естетичні помилки як такі, що пов'язані з немилозвучністю висловлювання, недоліками звукового оформлення тексту [50, с. 36]. Естетичні помилки, на думку П.Г. Черемисіна, разом із фактичними та логічними слід зараховувати до групи немовленнєвих помилок.

Ці та інші підходи до трактування окреслених понять із достатньою виразністю свідчать про безпідставне змішування різних за своєю сутністю явищ. Тому вважаємо за доцільне внести корективи у питання номінації помилкових утворень. Оскільки фактичні, логічні та естетичні помилки не є наслідком порушення мовних норм, то їх, очевидно, слід називати немовними.

З'ясувавши питання про кваліфікацію мовних, мовленнєвих і немовних помилок, перейдемо до детального аналізу класифікацій ненормативних утворень у методичній науці. Загальновідомо, що класифікацією у широкому розумінні цього поняття називають, як правило, особливий спосіб системної репрезентації знань, що дозволяє виявити спільні та відмінні риси досліджуваних об'єктів. У сучасній науково-методичній літературі представлено значну кількість підходів до класифікації мовних помилок. Однак питання інтегрованого осмислення ненормативних утворень, узагальнення типологічних ознак помилок, що є особливо важливим при аналізі окресленого явища, ще не достатньо висвітлено.

Спільним для більшості класифікацій помилок є критерій групування - співвідносність із відповідним рівнем мовної системи. Згідно з цим розрізняють лексичні, морфологічні, синтаксичні та інші помилки.

Розглядаючи помилки як порушення мовних норм, В.Я. Мельничайко пропонує класифікувати помилки на такі групи: лексико-фразеологічні, граматичні, стилістичні, а також недоліки у структурі тексту. Ця класифікація презентує спектр помилок, які у методичній науці прийнято зважати мовленнєвими, адже однаковою мірою вони можуть зустрічатися як в усному, так і в писемному мовленні мовців. Що стосується помилок, властивих якійсь одній формі мовлення, то в даній класифікації їх не відображено.

Тому на увагу заслуговують інші підходи до вирішення проблеми типології ненормативних одиниць. Так, С.Н. Цейтлін класифікує помилки залежно від типу мовної діяльності, виділяючи помилки говоріння та розуміння. На думку дослідниці, помилки говоріння піддаються безпосередньому спостереженню, фіксації; помилки розуміння можна виявити за допомогою спеціальних експериментів. Найбільш поширеними, зауважує С.Н. Цейтлін, є лексико-семантичні помилки розуміння, суть яких полягає у неправильному трактуванні значення слова [50, с. 36].

Цілком прийнятним є твердження С.Н. Цейтлін про необхідність урахування специфіки усної і писемної форм мови при виявленні типологічних характеристик. У зв'язку з цим авторка розмежовує:

а) помилки, властиві виключно усній формі мови, пов'язані з вимовою
(орфоепічні) і з наголошенням (акцентуаційні);

б) властиві виключно писемній формі (орфографічні та пунктуаційні);

в) властиві обом формам, точніше ті, що не залежать від форми мови словотвірні, морфологічні, синтаксичні, лексичні, фразеологічні, стилістичні) [50, с. 38].

З позиції сучасної лінгвістики, враховуючи структуру і функціонування мовних одиниць у мовленні, В. І. Капінос пропонує всі порушення розділити на дві групи: помилки в структурі (у творенні) мовних одиниць і помилки у функціонуванні (вживанні) цих одиниць у мовленні. До першої групи дослідниця відносить граматичні помилки, адже саме в граматиці розглядається структура слова, словосполучення і речення. Другу групу порушень вона називає мовленнєвими, оскільки слово, словосполучення і речення функціонують тільки в мовленні [31, с. 308].

Критичний огляд репрезентованих у методичній літературі класифікацій помилок дозволяє висловити припущення, що факт відсутності єдиної, загальновизнаної і науково обґрунтованої типології ненормативних одиниць пояснюється тим, що дослідники брали за основу класифікації різновимірні критерії, змішували типологічні ознаки різних за своєю суттю помилок. Крім того, тенденцією багатьох лінгводидактичних досліджень є зосередження домінуючого інтересу на одному типі помилок з принагідним, несистематичним зверненням до питання про класифікаційні ознаки ненормативних конструкцій.

Аналіз пропонованих дослідниками типів помилок дозволяє зробити висновок, що єдиної вичерпної класифікації ненормативних одиниць з урахуванням лише однієї критеріальної ознаки створити неможливо, оскільки помилки є досить різноаспектним явищем. Тому, на наш погляд, для унормування класифікації помилок потрібно чітко визначити диференційні ознаки і взяти їх за основу типології ненормативних конструкцій. Варто також розмежовувати характер мовної та мовленнєвої діяльності, адже їх специфіка визначає і специфіку порушень, що виникають під час кожного з видів лінгвальної діяльності.

1.2 Підходи до вивчення помилок в едитології, способи та критерії їх типології

Багатоаспектність явища помилки, наявність цих негативних явищ у мовленні засобів масової комунікації зумовили пробудження інтересу до вивчення і класифікації помилок в теорії загального редагування. Відтак помилка є об'єктом дослідження едитології (термін запропоновано З.В. Партико [34, с. 8]) (від англійського edit - виправляти, редагувати) - науки, що описує теорію редагування повідомлень у видавничій діяльності.

У науковій літературі, присвяченій проблемам видавничої справи та редагування, питання про помилки перебуває у полі зору багатьох вчених. Феномен ненормативних утворень досліджується едитологією в різних аспектах:

помилка постає об'єктом вивчення у студіях, що висвітлюють особливості процесу редагування;

помилки досліджуються у зв'язку із з'ясуванням специфіки коректорської роботи та процесу вичитки друкованої продукції [7, с. 26].

Поняття «помилка» у сучасній едитології вживається як термін на позначення відхилень від норм, а матеріалом для дослідження помилки найчастіше слугує писемна форма комунікації, а саме газетні тексти.

Незважаючи на активне використання цієї лексеми, до недавнього часу дослідники оперували поняттям, не зосереджуючи уваги на з'ясуванні його сутності, природи. Спробу заповнити цю прогалину в науці здійснив З.В. Партико. Дослідник зауважив, що будь-яке відхилення від норми характеризується чотирма компонентами:

ѕ помилковим компонентом повідомлення, в якому є відхилення;

ѕ нормою, що є в нормативній базі і дає змогу відновити правильний компонент;

ѕ власне помилкою;

ѕ виправленим на основі норми компонентом.

З.В. Партико вперше в теорії редагування пропонує дефініцію поняття, визначаючи, що помилка - об'єктивне відхилення, що є різницею між неправильним компонентом повідомлення та його нормативним правильним поданням [34, с. 60].

Поряд із терміном «помилка» у видавничій справі та редагуванні для номінації анормативних явищ у тексті вчені використовують такі термінолексеми, як спотворення, порушення, перешкода, огріх [6]. Уперше необхідність розрізнення дефініцій названих понять звернув увагу З.В. Партико, запропонувавши під спотворенням розуміти відхилення від оригіналу, що виникає під час коректури; а помилку розглядати як відхилення від норми, що з'являється у процесі редагування. Відхилення і від оригіналу, і від норми дослідник номінує огріхами [34, с. 119]. Даючи позначення помилкам і спотворенням, учений наголошує, що критерієм для виявлення спотворень у набраних текстах видань під час машинної коректури є нетотожність знаків у копії та оригіналі в одній позиції, критерієм же для виявлення помилок у процесі редагування є невідповідність сегментів тексту встановленим нормам [34, с. 120].

Одним із головних аспектів дослідження в галузі едитології є виявлення класифікаційних ознак різнотипних ненормативних конструкцій. Так, викликає інтерес не лише з огляду на широту опрацьованого матеріалу, але й як показовий приклад спроби створити класифікацію помилок у друкованій продукції науковий доробок О.В. Рісса. Вивчаючи процес роботи над книгою, дослідник вказує на можливість виникнення помилок пам'яті, розпізнавання, розуміння, оперування; окремо розглядає помилки переписувачів, машиністок, складачів і коректорів. У одній із праць автор подає умовну класифікацію помилок у друкованому тексті:

помилки суто граматичного характеру;

фактичні;

логіко-стилістичні;

технічного походження, пов'язані із специфікою друкованого слова;

ті, що виникають через труднощі, фізичну неможливість перевірки певного місця у рукописі або відтисках з набору;

які спотворюють графічний (зовнішній) вигляд слова;

порушують точність правопису (орфографічні);

помилки, які спотворюють зміст (семантичні) [5, с. 52].

Учений також порушує питання про важливість дослідження причин появи помилок і дає практичні поради щодо їх усунення й запобігання. Звертаючись до такої проблематики, О.В. Рісс висловлює припущення, що першопричина помилок, зокрема коректорських, полягає у природі нашого зорового аналізатора, на роботу якого негативно впливає різноманітний шум та втома [5, с. 53].

Глибиною наукового аналізу відзначається типологія помилок, репрезентована В.В. Різуном, який виділяє логіко-психологічні помилки, що порушують системно-структурну організацію твору; помилки процесу мовної діяльності; помилки періоду перцепції й рецепції твору; лінгвістичні; правописні і графічно-знакові; іконографічні; текстологічні; паралінгвістичні та помилки музичного оформлення, а також розрізняє помилки, пов'язані з порушенням функціонування твору (наприклад, фактологічні, ідеологічні, композиційні тощо) [44, с. 184].

Типологія журналістських помилок запропонована також А.О. Капелюшним. Учений виділяє дві основні групи ненормативних утворень:

а) помилки, пов'язані з особливостями творчого процесу в ЗМІ (макроструктуриі та мікроструктурні; психологічні; помилки інтерв'ювання; змістово-структурні, жанрово-стильові та композиційні; логічні; фактичні);

б) мовностилістичні помилки в журналістському тексті (орфографічні, орфоепічні, акцентуаційні; помилки у використанні лексичних і фразеологічних засобів, морфологічних, синтаксичних засобів; пунктуаційні помилки) [22, с. 47-52].

У запропонованих ученими класифікаціях враховано багато важливих моментів, взято до уваги різні аспекти прояву помилок, що дозволяє попередити чи усунути під час редагування численні відхилення від норми.

Із публікацій останнього часу, де автори висвітлюють питання про класифікацію помилок саме у ракурсі видавничої справи та редагування, окреме вагоме місце займають дослідження З.В. Партика [34, с. 195], який розглядає помилку як базисне поняття едитології, оскільки суть редагування, на його думку, полягає у виявленні і виправленні ненормативних елементів. Слушною думкою вченого є те, що усунути абсолютно всі спотворення й помилки неможливо, доцільно говорити лише про міру відредагованості повідомлень.

Інтегровано осмисливши та узагальнивши різні підходи до виявлення типологічних ознак ненормативних утворень, З.В. Партико розробив загальну класифікацію помилок, яка базується на відхиленнях від постулатів редагування. Складовими компонентами цієї класифікації автор схильний зважати інформаційні; модальні і фактичні; темпоральні, локальні й ситуативні; семіотичні; тезаурусні; сприйняттєві; атенційні та копіювальні помилки. До уваги широкого наукового загалу запропоновано ще й видавничу класифікацію помилок, що враховує як відхилення одночасно від видів і типів норм, так і структуру повідомлення. Видавничу класифікацію становлять юридичні, естетичні, етичні, композиційні, лінгвістичні, психолінгвістичні, логічні, видавничі, поліграфічні та інші помилки [34, с. 194]. Остання класифікація є тривимірною, досить широкою, проте може легко деталізуватися за рахунок виділення норм для різних рівнів.

Одним із найбільш перспективних напрямів дослідження феномена помилки в едитології є вивчення лінгвістичних норм та аналіз їх дотримання в журналістських матеріалах. На сучасному етапі засоби масової інформації становлять особливу сферу функціонування мови, в якій відображаються усі лінгвальні процеси. Крім того, мас-медіа впливають на структуру самої мовної системи, уможливлюють апробацію лінгвоодиниць і є регулятором норми літературної мови. На порушення норм української літературної мови та способи усунення помилок під час редагування неодноразово вказували такі вчені, як Н. І Швидка, О.Д. Пономарів, О.А. Сербенська, О.С. Кривошеєва та інші [7, с. 28].

Нормативні рекомендації щодо вживання лінгвоодиниць у журналістських матеріалах мають практичне спрямування і тісно переплітаються з проблемами культури мовлення.

Таким чином, дослідження феномена помилки справедливо можна вважати однією з галузей української теорії редагування та видавничої діяльності. Незважаючи на невпинний процес автоматизації комп'ютерного набору, коректури, редагування, проблема виявлення й усунення анормативів у друкованій продукції залишається досить актуальною. Загалом можна говорити про кілька аспектів у вивченні помилок едитологією. Передусім досліджуються помилки як спотворення у тексті, що допускають складачі (чи комп'ютерники), коректори. По-друге, вивчаються помилки у тісному зв'язку з видавничими нормами.

Посиленою увагою дослідників характеризується нормативно-лінгвістичний аспект, відповідно до якого помилки розглядаються як порушення мовних норм. Саме у результаті невмотивованого порушення норм літературної мови виникають помилки. Водночас мовна норма є досить багатоплановим явищем, що пояснюється історичними, культурно-соціологічними та власне лінгвальними факторами.

Сучасне розуміння природи норми ґрунтується на трактуванні окресленого поняття М.М. Пилинським: «Норма - це реальний історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування» [37, с. 94].

Оскільки норма є базовим поняттям при кваліфікації помилок, то важливо з'ясувати питання про типологію норм. Саме через аналіз цієї проблеми, на нашу думку, можна з'ясувати і питання про створення конструктивної класифікації помилок.

Загальновідомою і найбільш прийнятною є типологія норм з урахуванням рівнів мовної ієрархії - орфоепічні, акцентуаційні, словотвірні, лексичні, морфологічні, синтаксичні, стилістичні, яка представлена у наукових працях Б.М. Головіна, Н.Д. Бабич, М.М. Пилинського, О.Д. Пономаріва та інших.

Як складне мовно-суспільне явище, норма та випадки відхилень від неї потребують при створенні типології не одного, а кількох принципів поділу. Тому, зважаючи на багатоаспектність норм, доцільно класифікувати їх за різними критеріями:

ѕ відповідно до рівнів мовної системи (орфографічні, лексичні, морфологічні тощо);

ѕ з урахуванням обов'язковості/необов'язковості (імперативні, диспозитивні);

ѕ згідно з часовими характеристиками (потенційні та реалізовані) тощо.

Однак, не можна також створити і єдиної, вичерпної типології помилок - надзвичайно багатоаспектного явища, оскільки це зумовить спотворене розуміння та невиправдане ототожнення різних форм прояву ненормативних одиниць [7, с. 43].

Для нашого дослідження найбільш прийнятною є класифікація помилок за співвіднесеністю їх із рівнем мовної системи, оскільки вона зорієнтована на виявлення й типологію помилок як негативних явищ у мовній тканині текстів, що є об'єктами редагування.

Типологія мовних помилок за співвіднесеністю їх із рівнем мовної системи, на думку Т. Бондаренко, дозволяє виділити такі різновиди ненормативних утворень:

1) орфографічні;

2) лексичні;

3) морфологічні;

4) словотвірні;

5) синтаксичні;

6) пунктуаційні;

7) стилістичні.

Складовими компонентами типології є орфоепічні та акцентуаційні помилки, які функціонують лише в усній формі комунікації [7, с. 44].

Отже, розглянувши різні підходи до визначення феномена помилки, проаналізувавши критерії їх виділення та обґрунтувавши різні підходи до класифікації помилок, можемо засвідчити неоднозначність поглядів на проблему помилок та багатоаспектність вивчення цих ненормативних утворень у теорії загального редагування та видавничій діяльності (едитології). Найбільш мотивованим, на нашу думку, є нормативно-лінгвістичний підхід до кваліфікації помилок, відповідно до якого, помилки визначаються як порушення відповідних літературних норм. Тому типологія помилок за співвіднесеністю їх із рівнями мовної системи дозволяє розглядати найбільш типові порушення певних норм з їх детальним аналізом.

У ході дослідження ми детально розглянемо насамперед лексичні помилки у мові засобів масової інформації, оскільки вони є одними з найбільш поширених і суттєво впливають на рівень загальної культури мовлення вітчизняних мас-медіа.

2. Лексичні помилки у мові українських засобів масової інформації: причини появи, типологія, характеристика

2.1 Типи лексичних помилок у мові українських засобів масової інформації, основні причини їх виникнення

На сучасному етапі динаміка розвитку лінгвістичних норм і характер умовних уподобань визначається не сферою художнього стилю, а сферою засобів масової комунікації, оскільки у мові ЗМІ більш оперативно й об'єктивно відображаються усі лінгвопроцеси, виразно простежуються тенденції розвитку літературної мови. Однією з таких тенденцій є суттєві - перетворення у лексичному складі мови, який, за спостереженнями дослідників, протягом одного лише десятиріччя змінюється в середньому на 25%. Ці зміни визначають специфічні риси лексичної норми - стабільність, стійкість і водночас динамічність та рухливість.

Проблема лексичної норми у проекції на мову ЗМІ є досить багатоаспектною, оскільки передбачає врахування кількох факторів - розвитку семантики слова, стилістичної маркованості одиниці, доцільності вживання у конкретній комунікативній ситуації тощо. Специфіка функціонування лексичних одиниць у журналістських матеріалах полягає також в орієнтації мови ЗМІ одночасно на експресію і на стандарт. Маючи на меті досягнення комунікативно-інформаційної цілі, автор неодмінно використовує стандартні одиниці, яким властива відтворюваність, стійкість семантики і нейтральність забарвлення; уведення у текст експресивних елементів сприяє посиленню виразності висловлювання. Не викликає сумнівів важливість дотримання лексичних норм у мові ЗМІ, що визначається не лише культурно-престижними факторами, а й необхідністю повного взаєморозуміння комунікантів.

На нашу думку, адекватність сприймання повідомлюваної інформації на лексичному рівні забезпечується двома факторами: змістовою точністю вибраної автором лексеми; відсутністю у тексті лексичних помилок, що гальмують або спотворюють рецептивний процес. Вибір лексеми і лексична норма - поняття нетотожні, хоч і взаємопов'язані, оскільки добір одиниць залежить передусім від мовних уподобань комунікантів і регулюється більшого не нормою, а доцільністю - «принципом, що діє достатньо м'яко і разом з тим вимогливо, задовольняючи потреби мовного спілкування» [3, с. 49]. Лексична ж норма регламентує не добір, а розрізнення значень і частинних відтінків слів, закономірності лексичної сполучуваності одиниць. Таким чином, критеріями оцінювання лексичного складу мови ЗМІ та виявлення ненормативних одиниць є дві ознаки, що схематично можна зобразити так [7, с. 77].

Урахування цих критеріальних ознак, по-перше, дозволяє проаналізувати комунікативно вмотивовані, доцільні одиниці у журналістських матеріалах і зробити висновок про певні тенденції, характерні для лексичного складу мови сучасних ЗМІ. Це передусім відродження і реактивація українських або запозичених слів, що в радянський час подавалися з ремарками заст., книжне, істор., арх., діал. (гривня, меценат, соборність); відродження антропоніміє і топонімів Грушевський, Мазепа; вул. Нікольська (колишня Рози Люксембург), вул. Спаська (колишня Свердлова); тенденція до запозичення (арт-салон, дайджест, імейлик). У мові ЗМІ досить продуктивним є використання радянізмів (СРСР-ство, совок, советы); гіперизмів (хмародер, гвинтокрил, хвилеріз); регіональної лексики (уродини, наразі, покля) тощо.

Останнім часом у медіа-матеріалах спостерігається активізація застосування жаргонної лексики (барига, кукла, легковуха, маляса, гнати кораблі, бомжарій, мобілосмітник, трасовички) та поява численної кількості вульгаризмів і лайливих слів. Такі процеси пейоризації зумовлюються передусім соціальними факторами. У мові ЗМІ знаходять своє відображення й активні словотворчі процеси, зокрема продуктивними є творення ситуативних лексем (укртелекомівці, нашисти, заєдун) та абревіація (Б'ЮТ, 17 нмдг (неоподаткованих мінімумів доходів громадян)). Наведені одиниці не описано у лексикографічних працях і нормативних довідниках, проте ми не кваліфікуємо їх як лексичні помилки, оскільки вони є доцільними у тексті і лише реально відображають безперервний процес розвитку лексичної системи української мови. По-друге, такий підхід дозволяє вилучити і проаналізувати ті одиниці, використання яких суперечить лексичній нормі літературної мови.

На думку Т. Бондаренко, вітчизняної дослідниці помилок у мові ЗМІ, лексичною помилкою слід вважати такі утворення, що виникають у результаті невмотивованого відхилення від норми і свідчать про незнання семантики слова, не розрізнення значеннєвих відтінків лексем та їх стилістичної диференціації, а також про порушення закономірностей лексичної сполучуваності [7, с. 78].

Поява лексичних помилок у журналістських матеріалах зумовлюється як лінгвальними, так і позалінгвальними факторами. Поширенню ненормативних одиниць сприяють значною мірою сучасні лексикографічні джерела, які подають як ненормативні автоматично скальковані монолексеми та вислови. Нині в Україні гостро відчувається також проблема створення електронних версій різнотипних словників. Тому, незважаючи на безперечні досягнення української лексикографічної науки, нагальним видається нормування мови з погляду її лексичного складу. Істотний вплив на появу ненормативних одиниць мали наслідки процесу деукраїнізації.

За даними проведених досліджень встановлено, що саме лексичні помилки є найбільш поширеними у мові українських мас-медіа: їх кількість складає 35,1% від загальної кількості мовних помилок у текстах. Окрім того, типологічний спектр лексичних помилок у публіцистах текстах характеризується найбільшою строкатістю з-поміж інших типів анормативів. Поява різного роду лексичних помилок мотивується не лише особистісними чи суспільними факторами, а й невмінням деяких учасників редакційно-видавничого процесу запобігати появі лексичних анормативів або усувати їх під час редагування. Серед найбільш типових лексичних помилок розрізняють такі:

десемантизація лексем;

інтерфереми;

плеоназми;

нерозрізнення значень паронімів;

росіянізми;

сплутування семантики міжмовних омонімів.

У відсотковому відношенні вони становлять найбільшу частку лексичних анормативів.

Не претендуючи на всеохопність ненормативних конструкцій лексичного рівня, зосередимо увагу на типових для сучасних ЗМІ лексичних помилках та спробуємо встановити їх класифікаційні ознаки.

Семантична модифікація лексем.

Лексема як основна функціонально-структурна і семантична одиниця мови характеризується самостійністю, постійною відтворюваністю у мовленні, а також наявністю лексичного значення, тобто внутрішнього змісту. Семантика слів, їх значеннєві відтінки ґрунтуються або на характері зв'язку відповідних назв із предметами і явищами позамовної дійсності, або на особливостях їх сполучуваності з іншими лексичними одиницями у складі словосполучень і речень.

Для словесного оформлення і передачі будь-якої інформації потрібна максимальна точність у виборі лінгвоодиниць, оскільки значення слів є суспільно усвідомленими, а контекстне вживання та лексичні зв'язки з іншими утвореннями характеризуються усталеністю. Використання слова у невластивому значенні негативно впливає на адекватне сприймання і створення тексту, зумовлює формування неправильних мовних стереотипів у соціумі.

Плеоназми.

Однією з основних вимог нормативності повідомлюваної інформації, поряд з точністю вживання слова, є логічність мовлення, яка забезпечує передусім правильну синтагматику одиниць на різних рівнях - лексико-семантичному, синтаксичному тощо. Названа комунікативна якість мовлення вважається дотриманою у тексті тоді, коли смислові поєднання слів, словосполучень, речень, які ввійшли у структуру конструкції, логічно не суперечливі, правильно змодельовані, адекватно передають зміст думки.

У даній роботі плеоназми кваліфікуємо як надлишкові словосполучення, один із компонентів яких дублює семантичне наповнення головного слова. Поза увагою залишаються плеонастичні конструкції - стилістичні фігури, які побутують в усній народній творчості, художній літературі тощо, наприклад: горе - нещастя, звав - кликав та ін. Будучи стилістично вмотивованими, такі утворення не становлять негативного мовного матеріалу і, отже, не є об'єктом нашого дослідження [41, с. 122].

Паронімія як джерело анормативів.

Семантичні зрушення у лексичній системі можуть зумовлюватися природою самої мови. Це яскраво засвідчують паронімічні зв'язки між словами, схожими за формою і відмінними за значенням. Наукова література репрезентує різні підходи до висвітлення явища паронімії (від гр. para - біля, коло і опута - ім'я). У вузькому розумінні паронімами називають близькі за звучанням слова, що мають спільний корінь, але різняться значенням. Наприклад: механізований - механічний; прописка - приписка тощо. У широкому - під паронімами розуміють різнокореневі слова, близькі за звучанням і різні за значенням. Наприклад: розбещений - розпещений; формувати - формулювати та ін.

Паронімам властива супровідна ознака - належність до одного й того ж лексико-граматичного класу слів. Таким чином, неоднозначне тлумачення терміна «паронім» пов'язане з різним визначенням обсягу цього явища. Оскільки в медіа-матеріалах виявлено ненормативні одиниці, які свідчать про сплутування семантики однокореневих і різнокореневих близько звучних слів, то у роботі дотримуватимемося ширшого розуміння цього явища і вважатимемо паронімами не тільки споріднені, але й неспоріднені лексеми. Сплутування семантики міжмовних омонімів.

Національно-культурна специфіка мови значною мірою виявляється у граматичних, стилістичних особливостях. Національна своєрідність також зумовлює наявність близьких за формою слів, які у різних мовах розмежовуються за значенням. У лінгвістичній літературі такі лексичні одиниці називають міжмовними омонімами. Відмінності у цих лексем можуть коливатися від незначних семантико-стилістичних відтінків до антонімічного значення. У зв'язку з цим виділяють дві групи міжмовних омонімів:

лексеми, семантичні структури яких не збігаються всіма своїми лексико-семантичними варіантами;

інтернаціональні лексеми, що не збігаються окремими значеннями [3, с. 53].

Поряд з терміном «міжмовні омоніми» існує й метафорична назва цього явища - «фальшиві друзі перекладача», яка є більш вмотивованою тоді, коли явище міжмовних омонімів розглядається у плані загальної проблематики культури мовлення. Однак не всі вчені визнають доцільність такої термінолексеми. Так, В.В. Дубчинський, розробивши теорію лексичних паралелей, відмовляється від терміна у зв'язку з його громіздкістю, безсумнівною метафоричністю, що небажана для слова, яке виражає певне поняття. Натомість дослідник пропонує називати міжмовні омоніми першої групи фальшивими лексичними паралелями, а другої - ідіолексемами інтерлексем [3, с. 54].

Інтерфереми і росіянізми як наслідок міжмовних контактів на лексичному рівні.

Незважаючи на зміну типу мовного регулювання після проголошення незалежності України, однією з характерних рис сучасної соціально-лінгвальної ситуації залишається українсько-російський білінгвізм, втримуваний генетичною і структурною близькістю обох мов. Функціонування двомовності в одному етнічному середовищі викликає серйозні зрушення у мовному організмі. У двомовних групах людей дві мовні системи вступають у контакт, впливають одна на одну, внаслідок чого з'являються контактно зумовлені відхилення від мовної норми, які називаються інтерференцією [13, с. 192].

У науковій літературі явище міжмовної інтерференції як один із типів мовної взаємодії, що відбувається в межах і внаслідок мовного контакту, розглядається поряд із такими типами мовної взаємодії, як запозичення, калькування та асиміляція. Асиміляція зумовлює повне витіснення однієї мови іншою і відбувається, як правило, внаслідок шовіністичної політики уряду панівної нації. Щодо понять «запозичення», «калькування», «інтерференція», то у літературі немає єдиного трактування названих явищ. Зокрема, існують різні погляди мовознавців на калькування як спосіб поповнення лексичного складу мови. Одні вчені вбачають у кальках позитивні мовні одиниці, що за своєю значущістю наближаються до запозичень і несуть із собою якісно нове значення або ж модель для створення аналогічної семантики на власному мовному матеріалі. Інші дослідники водночас схильні розглядати калькування як процес, що веде до появи інтерференційних зрушень у семантиці слів та проявів граматичної інтерференції, які спричинюють нівеляцію національно-мовної своєрідності. З метою уникнення такої двозначності при класифікації мовних явищ вважаємо за доцільне розмежовувати поняття «калькування», «запозичення» та «інтерференції». Ми схиляємося до думки Т. Бондаренко, згідно з якою диференційний підхід ґрунтується на різних мотивах і механізмах утворення названих лінгвофактів, а також на відмінних наслідках усіх типів мовної взаємодії [7, с. 79].

Так, власне запозичення нормативно функціонують у мові взагалі і в журналістських матеріалах зокрема як засвоєні іншомовні одиниці з близьким до оригіналу звуковим і структурним оформленням. Звукова оболонка запозиченого слова може відповідати або фонетико-вимовним нормам мови-джерела, або передавати графічну форму запозиченого слова і на цій основі його вимову. Запозичення становлять позитивний тип мовної: і - модії, однак при редагуванні інформаційної продукції слід пам'ятати про доцільність уживання таких одиниць. Використання іншомовної лексеми вважається вмотивованим, якщо її введення у текст сприяє уникненню мажорів, заміні багатослівного найменування однослівним чи закріпленню за своїм і чужим словом різних семантичних відтінків тощо.

Під калькою (фр. Kalgue - копія) розуміємо нову лексему, створену питомими мовними засобами за зразком іншої мови [16, с. 73]. При калькуванні змінюється структура чи внутрішня форма з адаптованим перекладом її компонентів. Як засіб номінації калькування доцільне тоді, коли для певного поняття, явища немає назви у рідній мові. Наприклад: укр. недолік є калькою рос. недочёт, займенник - калькою лат. ргопотеп [28, с. 38].

На відміну від запозичення і калькування, що розглядаються нами як - нормативні мовні елементи, інтерференцію (від лат. inter - між, взаємно і ferens (ferentis) - той, що несе, переносить; мимовільне перенесення, накладання ознак однієї мови на іншу в практиці двомовної людини [16, с. 70]) - пов'язуємо з негативним аспектом мовної взаємодії, оскільки наслідком цього процесу є відхилення від норми. Конкретним мовним виявом інтерференції є інтерферема [16, с. 71] - лінгвоодиниця, утворена шляхом буквального перекладу з урахуванням фонетико-вимовних норм мови, що зазнає впливу. Не мотивовані номінативно, інтерфереми не стають фактом мови, оскільки функціонують як паралельні, але не синонімічні до наявних засоби словесного вираження. Інтерфереми є небезпечним денаціоналізуючим явищем, тому що витісняють з ужитку питомі мовні: одиниці.

Таким чином, засвідчені мовно-лексичні помилки мають стійкий характер, є поширеними й таким, які модифікують журналістські тексти у бік негативного становлення загальної культури мовлення українських засобів масової комунікації. Глибше розуміння взаємодії лексичного складу журналістських текстів і загальної культури комунікації полягає в аналізі - тичин появи лексичних анормативів та найважливіших факторів їх породження.

Поява лексичних помилок у журналістських текстах і усних висловлювання полягає у ряді причин. Глибокий аналіз некомпетентних проявів лексичної мовної деривації дає нам змогу глибше вивчити природу чинників, що її зумовлюють.

Основні причини появи лексичних помилок у мові ЗМІ, на нашу думку, є такими:

1. Незнання лексичних норм сучасної української літературної мови. Ситуація, що сьогодні склалась в українському мовленнєвому просторі, свідчить про недостатню мовну освіту представників різних професій, зокрема й журналістів. Основний акцент у підготовці кадрів для медіа робиться на здобутті майбутніми журналістами вмінь та навичок готувати інформаційні повідомлення, здійснювати своєчасний збір необхідної інформації тощо. Але при цьому, левова частка власне філологічних знань до навчального плану не вноситься. Як наслідок, сучасні медійники створюють інформативно цікаві, але безграмотні статті.

Важливим на сьогодні, зважаючи на розвиток власне українського мовного знання, є засвоєння представниками медіа усіх рівнів мовної системи, в тому числі й лексичного. Це дозволить наповнювати журналістський текст як форму грамотним, нормативним, лексично багатим та нормативним змістом - мовою, що відображає все багатство виражальних засобів української мови.

2. Мовна некомпетентність. У цьому контексті уваги заслуговує не особисте незнання мови, а широко розповсюджене змішування російської мови з українською та прагнення російськомовної особистості виразити думку українською. Така тенденція є наслідком того, що тривалий час в вкраїнському інформаційному просторі панували російськомовні видання, а їх працівники писали й говорили лише російською. Для журналістів, які починали свою діяльність у ті часи, або й зараз живуть в російськомовному оточенні, дуже складно оформити тексти публікацій українською, навіть при її знанні. Ця ж проблема стосується й редакторів, більшість з яких російський правопис засвоїли свого часу краще, ніж український, а тому іноді не реагують на помилки журналістів.

Ці факти мають заслуговувати на увагу. Адже найпоширеніші типи лексичних помилок - росіянізми, калькування, інтерфереми тощо є наслідками такої двомовної діяльності. Варто зазначити, що глибоке розуміння тканини власне українського шару лексики повинне бути синтезоване засобами власне мовного знання та можливостями сконцентровувати та регулювати увагу на доборі відповідної лексичної форми на підсвідомому рівні.

3. Невміння правильно виразити свою думку. Ця проблема є досить розповсюдженою, оскільки прямим чином стосується саме добору певних лексем. Нагромадження слів складної семантики, сплутування форм окремих слів, стилістичне маркування лексики, недбалість у вживанні термінів, накопичення несумісних понять у синонімічному ряді - наслідки «плутання» слів у лексичному словнику особистості та невміння в доречній/доступній формі виразити основний зміст висловлювань.

Словниковий запас кожної окремої особистості та власне мовне оформлення думок у процесі комунікації - процес індивідуально-психологічний, специфічний, тому кожна особистість самостійно регулює свою лінгвальну діяльність. Але якщо комунікантом виступає автор інформаційного повідомлення (журналіст), він повинен уважно слідкувати за власним мовним потоком, адже його особисті вади мають тенденцію до впливу на формування культури мовлення адресатів даного повідомлення. Відтак повідомлення з негативними мовними елементами як взірець для реципієнта виформує в нього аналогічні уміння будувати власні висловлювання такими ж мовними засобами. А це неприпустимо, бо суттєво зплине на загальний стан культури мови нації.

4. Індивідуально-психологічні риси особистості й автоматизм.
Оскільки слово породжується думкою, а думка є явищем суто індивідуальним, то варто звернути увагу на підсвідомий рівень творення окремих речень. Індивідуальні якості психіки та мовної компетенції часто змушують журналістів створювати тексти шляхом так званого автоматизму. З набуттям певного досвіду під час виконання однотипної роботи людська чітка має здатність не реагувати на аналіз допущених помилок, що на свідомому рівні вже не помічаються. Вирішення цієї проблеми можливе в результаті опрацювання текстів іншими людьми, які сприйматимуть ці висловлювання зовсім іншим чином і зможуть усунути помилки. У такому випадку, окрім виявлення і усунення помилок, важливим має бути і самоаналіз допущених помилок з метою формування стійких мовних понять і переосмислення тенденцій добору окремих мовних одиниць.

5. Проблема кадрів. Часто помилки, що допускаються безпосередньо журналістами, усувають на етапах редакційно-видавничої підготовки редактори та коректори видань. Але в нашій країні на сьогодні відчувається брак висококваліфікованих україномовних фахівців в галузі редагування. Ця проблема потребує вирішення, адже наявність багатьох помилок у ЗМІ свідчить про недостатньо фахову підготовку, або про відсутність в редакціях людей, які могли б не допускати появи хиб різного характеру у кінцевих варіантах видань. Доречно було б залучати до участі у редакційно-видавничому процесі підготовки видань професійних висококваліфікованих філологів або осіб, що пройшли належну як редакторську, так і лінгвістичну підготовку і достатньою мірою володіють знаннями усіх мовних рівнів літературної мови.

Окреслені причини є такими, яких можна позбутися за допомогою високого рівня мовної освіти працівників редакцій, злагодженого процесу видання медіа-продукції, самоаналізу та самокорекції журналістами власного професійного досвіду створення текстів. Все це потребує уваги з боку керівників медійних установ, які прагнуть створювати високоякісний інформаційний продукт. А також запорукою налагодженого процесу породження текстів для засобів масової інформації має бути добросовісний підхід журналістів до мовного вираження своїх думок і поглядів у публіцистичних текстах.