Часткова еквівалентність у перекладі (на матеріалі роману Дж. Р.Р. Толкієна "Володар перснів")

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧАСТКОВА ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ У ПЕРЕКЛАДІ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ ДЖ. Р. Р. ТОЛКІЄНА «ВОЛОДАР ПЕРСНІВ»)

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Еквівалентність як базове поняття теорії перекладу

1.1 Поняття еквівалентності в перекладі та її різновиди

1.2 Явище часткової еквівалентності в перекладі

1.3 Оцінювання еквівалентності перекладу художнього твору

РОЗДІЛ 2. Аналіз явища часткової еквівалентності у перекладі (на матеріалі роману Дж. Р. Р. Толкієна «Володар перснів»)

2.1 Шляхи досягнення функціональної еквівалентності при перекладі

2.2 Компенсація як засіб передачі комунікативної та стилістичної рівнозначності різномовних художніх текстів

2.3 Особливості перекладу частково еквівалентної авторської лексики в на матеріалі роману Дж. Р. Р. Толкієна «Володар перснів»

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Література займає особливе місце серед інших видів мистецтв. На відміну від музики та живопису, які впливають на людей різних національностей безпосередньо, через зір і слух, літературний твір інколи стикається із значними перешкодами на шляху до свого читача, якщо цей читач є носієм іншої мовної системи, ніж автор твору. На жаль полілінгвізм зараз є явищем скоріше виключним, ніж розповсюдженим. Тоді на допомогу приходить переклад, тобто такий вид творчості, в процесі якого твір, який існує в одній мові, відтворюється в іншій [19].

Дослідники в галузі перекладознавства визначають переклад, як процес перетворення тексту мовою оригіналу в текст мовою перекладу. При цьому окремі слова перекладу далеко не завжди повинні відповідати окремим словам оригінального тексту, у той час як зміст, почуття і стиль автора повинні бути передані перекладачем з абсолютною чи ж максимальною точністю. В даний час такий підхід до перекладу є найбільш розповсюдженим: повна тотожність цілого при відсутності подібності між окремими його елементами.

Проблема еквівалентності як явища виникла, ймовірно, ще за часів Давнього Риму, коли Цицерон нотував свої міркування щодо власних перекладів праць давньогрецьких ораторів. Еквівалентності як терміну й поняттю найбільшу увагу приділяли вже у ХХ столітті: тут можна згадати і теорію рівнів еквівалентності, і проблему розрізнення еквівалентності й адекватності. Досить довгий час «якість перекладу» визначалась саме за наявністю (чи відсутністю) еквівалентності між джерельним і цільовим творами, а сам термін містився у центрі наукового підходу, який отримав назву «прескриптивізм». Поняттю еквівалентності у перекладі приділяли свою увагу такі науковці, як Л. Бархударов [4], А. Вітренко [14], Н. Гарбовський [17], О. Каде [25], Л. Латишев [40], Ю. Найда [49], В. Сдобніков [54], А. Федоров [61], А. Швейцер [67] тощо.

Незважаючи на вивченість різних аспектів еквівалентності, недостатньо уваги приділялося саме явищу часткової еквівалентності, що і зумовлює актуальність дослідження.

Мета роботи - проаналізувати причини і шляхи досягнення часткової еквівалентності у перекладі.

Відповідно до мети визначаємо такі завдання:

· Розглянути поняття перекладацької еквівалентності та її різновиди.

· Виявити специфіку явища часткової еквівалентності в перекладі.

· Визначити критерії еквівалентності перекладу художнього твору.

· Проаналізувати шляхи перекладу частково еквівалентної авторської лексики в романі Дж. Толкієна «Володар перснів»

Об'єктом дослідження є еквівалентність як базове поняття перекладознавства.

Предмет дослідження - особливості перекладу частково еквівалентної авторської лексики.

Матеріалом дослідження слугував роман-трилогія відомого англійського письменника Дж. Толкієна «Володар перснів» («The Lord of the Rings») та його український переклад у виконанні А. Немірової.

Вибір науково-дослідницьких методів був зумовлений методологічними засадами написання роботи та специфікою предмету дослідження. Застосовано описовий метод, метод суцільної вибірки, метод зіставного аналізу, методи порівняння та систематизації, які у всій своїй сукупності стали важливим механізмом для досягнення поставленої мети.

Теоретична новизна дослідження полягає в систематизації уявлень стосовно поняття еквівалентності і зокрема явища часткової еквівалентності та особливостей її відтворення у перекладі.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дослідження доповідалися на засіданнях кафедри перекладознавства та прикладної лінгвістики, Херсонського державного університету. Змістовні положення роботи ввійшли до наукової статті «Часткова еквівалентність у перекладі», що була опублікована у збірнику «Магістерські студії» (Херсон, 2013).

Структура роботи: дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ ЯК БАЗОВЕ ПОНЯТТЯ ТЕОРІЇ ПЕРЕКЛАДУ

1.1 Поняття еквівалентності в перекладі та її різновиди

Дослідження концепції комунікативної еквівалентності в художньому перекладі займає центральне місце в сучасній транслятології. Проте, на думку З. Сушко, до сьогодні обсяг та зміст поняття «еквівалентність» до кінця не вивчено [59, с. 268]. Його часто змішують з поняттям «адекватність» або «тотожність» та вживають синонімічно (І. Ревзін, В. Розенцвейг). Проте ці поняття не є рівнозначними.

У роботах А. Федорова при розгляді відношень між текстом оригіналу та перекладу протиставляються два поняття -- «формалізм» та «адекватність», при чому під адекватністю розуміється «повноцінність», а за сутністю - еквівалентність [61, c. 38]. Однак у поняття «еквівалентність» часто вкладають різний зміст, тому в теорії перекладу воно розглядається з різних точок зору, наприклад, як 1) збереження інваріантності на рівні змісту (О. Каде [25]) ; 2) рівноцінність дії на адресатів вихідного і перекладеного текстів (Ю. Найда [49]); 3) збереження структурно-семантичної схожості тексту перекладу й оригіналу та виконання всіх умов інваріантності (І. Альбрехт [70]); 4) повноцінний переклад, за якого інтерпретації відображають увесь зміст оригінального тексту та досягається ідентична дія на адресата [61]; 5) «оптимальний» варіант перекладу, за якого має бути враховано багато «взаємосуперечливих» умов (Л. Латишев [41]).

Незважаючи на таке розмаїття підходів щодо вивчення поняття «еквівалентність», дотримуємося погляду Л. Латишева, що «еквівалентність» - це повноцінна передача денотативного змісту оригіналу з дотриманням мовних і узуальних норм цільової мови, зі збереженням структурно-семантичних особливостей тексту оригіналу та з урахуванням регулятивного впливу на адресата» [41, с. 66]. Проте у своїх роботах дослідник уникає вживання терміна «еквівалентність», надаючи перевагу слову «оптимальність», «адекватність», «адекватна міра трансформації» [41, с. 66]. Еквівалентність тексту оригіналу і перекладу Л. Латишев визначає як «оптимальне перекладацьке рішення», де «оптимальне» означає «найкраще з можливого» [41, с. 66]. Науковець стверджує, що оптимальний варіант перекладу досягається шляхом «максимально точного відтворення змісту тексту оригіналу» і «шляхом адаптації відтворюваного змісту та мовного оформлення перекладного тексту до нових умов сприйняття повідомлення: до іншої мовної системи і мовної норми, іншому узусу та преінформаційному запасу адресатів перекладу» [41, с. 228].

Як бачимо, Л. Латишев намагається послідовно протиставити поняття «еквівалентність» і «адекватність» та розмежовує їх із погляду категорій процесуальності та результативності. Згідно з його теорією, еквівалентність - це «оптимальне перекладацьке рішення», отже, результат перекладацького процесу. Адекватність, на думку вченого, - це шлях до оптимального перекладу, спосіб знайти оптимальне перекладацьке рішення, а відтак це процес перекладу, в результаті якого може виникнути еквівалентний переклад. Таким чином, для створення еквівалентного перекладу інтерпретатор добирає адекватний спосіб трансляції, залишаючи за собою вибір засобів у кожному конкретному випадку.

У сучасному перекладознавстві немає описаного алгоритму пошуку оптимального перекладацького рішення, тому перекладач, на думку Л. Латишева, може полегшити свої «муки перекладацькі», якщо буде керуватися при цьому двома наступними критеріями «адекватного перекладу» - рівнозначністю регулятивного впливу текстів оригіналу та перекладу та їхньою семантико-структурною подібністю.

Варто відзначити, що Л. Латишев також не завжди точний у термінології. Так, при встановленні критеріїв, якими керується перекладач у своїй діяльності, вчений називає переклад то адекватним, підкреслюючи таким чином спосіб перекладу, процес перекладу, то повноцінним [41, с. 25-27]. У цьому вузькому контексті повноцінність можна, безперечно, трактувати як синонім до слова «адекватність», однак у більш широкому контексті - на фоні історичного розвитку поняття - термін повноцінність перекладу» може бути сприйнятим і як результат перекладу, тобто як еквівалентність.

З. Сушко стверджує, що прояснити поняття еквівалентності та відмежувати його від адекватності допомагає введення поняття інваріантності. Через неоднаковість мовних структур перекладач не може перекласти абсолютно всі структурно-семантичні особливості оригіналу та досягти аналогічного регулятивного впливу на адресата. Тому для досягнення максимальної еквівалентності він повинен знайти в оригіналі головні елементи, без яких неможливо обійтися, та другорядні, які можна безболісно опустити [59, с. 269].

На думку Л. Бархударова, при заміні тексту оригіналу текстом перекладу повинен «зберігатися якийсь певний інваріант; ступінь збереження цього інваріанту й визначає собою міру еквівалентності перекладу тексту оригіналу» [4, с. 9]. Цю думку підтримує й Л. Латишев: «Інваріант - це те, що залишається незмінним у вираженні при його перетворенні» [41, с. 66]. Звідси витікає, що текст перекладу ніколи не може бути абсолютно ідентичним канонічному тексту оригіналу, проте перекладач має завжди прагнути до більш повної еквівалентності. Таким чином, перекладач повинен визначити «черговість» передачі змісту, тобто встановити, які елементи «користуються перевагою при передачі у процесі перекладу, а якими можна «жертвувати», щоб втрати при перекладі були мінімальними» [4, с. 24].

Рангова ієрархія елементів змісту за ступенем їх функціональної завантаженості, тобто за ступенем участі їх у створенні комунікативного ефекту (Л. Латишев, Й. Альбрехт) складається із чотирьох типів: інваріантні, інваріантно-варіабельні, варіабельні та пусті. До інваріантних елементів змісту зараховуємо ті, пропуски чи заміна яких приводить до його викривлення. Таким чином, повної еквівалентності або всіх її типів в одному перекладі досягнути неможливо, її слід розглядати як нормативну вимогу, а не «інваріантність усіх факторів» [70, с. 27]. На думку Й. Альбрехта правильне їх визначення може привести до досягнення абсолютної еквівалентності, але при цьому саме перекладач вирішує, які з цих факторів мають бути «інваріантними», а якими можна «пожертвувати».

До них може бути віднесено елементи змістової, стилістичної, семантичної, функціонально-комунікативної, інформаційної реакції адресата на переклад тощо. Однак при цьому варто відзначити, що перекладачеві не відводиться головна роль у визначенні факторів інваріантності. Вирішальну роль тут відіграють, по-перше, тип тексту, по-друге, мета перекладу та, по-третє, характер адресата.

У розробленій Й. Альбрехтом схемі взаємовідношення еквівалентності, адекватності та інваріантності еквівалентність - це відношення між текстом оригіналу та вимогами до інваріантності в тексті перекладу, які формуються перекладачем на основі перелічених факторів інваріантності. Якщо в перекладі витримані не всі риси інваріанту і переклад зроблено з певною метою та розраховано на конкретного адресата, такий переклад є лише адекватним. Якщо ж у перекладі реалізовано всі вимоги інваріанту і збережено структурно-семантичну схожість текстів оригіналу і перекладу, такий переклад можна вважати еквівалентним [70, с. 29].

На думку В. Комісарова, інколи для успішної реалізації мети міжмовної комунікації досягнення максимальної еквівалентності виявляється необов'язковим, а часом навіть небажаним. Цим, на його погляд, і пояснюється поява оціночного терміна «адекватність перекладу», який означає «відповідність перекладу вимогам та умовам конкретного акту міжмовної комунікації» [34, с. 113]. Варто зазначити, що В. Комісаров має на увазі лише денотативну еквівалентність, вважаючи, що передача інших її типів при перекладі нехудожніх текстів особливого значення не має.

Отже, оціночний характер «еквівалентності» робить зайвим використання терміну «адекватність». Разом із тим для оцінки ступеня еквівалентності цілком прийнятний термін «тотожний переклад», бо його метою не є «повнозначна передача змісту та досягнення рівноцінних комунікаційних реакцій» [34, с. 115].

Дослідження понять еквівалентності та адекватності дозволяє З. Сушко стверджувати, що сьогодні в теорії перекладу право на існування мають обидва терміни, однак у відношенні до них окреслились декілька підходів.

Перший підхід розглядає еквівалентність як категорію ретроспективну, критичну, статичну, орієнтовану на перекладацький результат. Адекватність (тотожність) розуміється як категорія перспективна, динамічна, орієнтована на перекладацький процес [59, с. 270].

Аналізуючи категорію еквівалентності, В. Комісаров справедливо відзначав, що «зіставлення перекладів із їхніми оригіналами демонструє існування декількох типів еквівалентності, в кожному з яких вміщуються різні частини змісту вихідного тексту. Вивчення рівнів еквівалентності дозволяє визначити міру близькості до оригіналу перекладача, що досягається в кожному конкретному випадку» [34, с. 134].

Розглядаючи категорію еквівалентності як головну в теорії перекладу, звернемося до змісту поняття, щоб з'ясувати, як співвідноситься воно з близькими до нього поняттями адекватності, тотожності, правильності.

Так, М. Гарбовський визначає еквівалент як «рівноцінне, рівнозначне, рівносильне іншому поняття, що повністю замінює його» [17, с. 265]. Варто звернути увагу на те, що існує деяка суперечливість у визначенні цього поняття. В першій його частині говориться про те, що порівнювані об'єкти рівні за цінністю, значенням, силою. Інакше кажучи, вони однакові, тобто абсолютно схожі. У другій частині, проте, стверджується, що еквівалентним є те, що повністю замінює будь-що в певному відношенні. Отже, суперечності у визначенні поняття переконливо демонструють відносність терміна еквівалентність, що має принципове значення для теорії перекладу: еквівалентність передбачає взаємозамінність порівнюваних об'єктів, проте не абсолютну, а можливу лише в якомусь певному відношенні.

Розуміння відносності еквівалентності в теорії перекладу, з одного боку, важливе для відмежування можливого від неможливого, і це допомагає позитивно вирішити питання перекладності. Якщо розглядати еквівалентність як основну властивість тексту перекладу в його відношенні до тексту оригіналу, то саме неабсолютний характер цього відношення дозволяє уникнути максималізму в оцінці можливостей перекладу.

З іншого боку, відносність, закладена в самому понятті еквівалентності, порушує складне питання про те, як саме текст перекладу виявляється рівнозначним, рівноцінним, рівносильним тексту оригіналу. Зазначимо при цьому, що не оцінюємо істинність оригінального тексту в його відношенні до об'єктивної дійсності: будь-який текст є засобом вираження та репрезентації певного погляду на оточуючу дійсність.

Спроба створити типологію еквівалентності, знайти ті сходинки, що ведуть від мінімально можливої до максимальної еквівалентності приводить до необхідності вивчення рівнів еквівалентності. Поняття багатоступеневого перекладацького еквівалента набуває достатньо чітких контурів у теорії Г. Єгера, в якій простежується «ієрархія відношень мовних знаків» [20, с. 137], вибудуваних у наступних чотирьох рівнях: 1) прагматичному, 2) семантичному (денотативному); 3) семантичному 2 (сигніфікативному), 4) синтаксичному. Повна еквівалентність, чи власне еквівалентність, між текстом оригіналу і текстом перекладу досягається тоді, коли на всіх чотирьох рівнях значення вихідного тексту інваріантні значенням перекладного.

Ця концепція, підтримана А. Швейцером, спирається на ідею про те, що «прагматичний рівень займає найвище місце в ієрархії рівнів еквівалентності. У цій ієрархії існує така закономірність: кожний рівень еквівалентності передбачає наявність еквівалентності на всіх вищих рівнях» [66, с. 85]. Прагматичний рівень еквівалентності, піднесений до рангу домінуючого, складає те необхідне комунікативне ядро, без якого еквівалентності не може бути досягнуто. На думку дослідника, «прагматичний рівень, що охоплює такі життєво важливі для комунікації фактори, як комунікативна інтенція, комунікативний ефект, установка на адресата, керує іншими рівнями. Прагматична еквівалентність є невід'ємною частиною еквівалентності взагалі та нашаровується на всі інші рівні та види еквівалентності» [66, с. 86-87]. У побудованій А. Швейцером моделі еквівалентності виявляються ті ж самі три рівні, що й у моделі, запропонованій Г. Єгером: прагматичний, семантичний, синтаксичний.

М. Гарбовський вибудовує більш розгорнуту модель, яка передбачає п'ять ієрархічних взаємопов'язаних рівнів: 1) рівень мети комунікації; 2) рівень опису ситуації; 3) рівень засобу опису ситуації; 4) рівень структури висловлювання; 5) рівень лексико-семантичної відповідності. Як бачимо, у цій моделі змінено ієрархію двох рівнів: рівень опису ситуації підпорядковує собі рівень засобу опису ситуації. Крім того, рівень лексико-семантичної відповідності логічно завершує ієрархію рівнів еквівалентності [17, с. 261].

Американський теоретик перекладу Ю. Найда виділив два типи еквівалентності: формальну і динамічну. В основі його уявлення про необхідність розрізняти ці два види еквівалентності лежить переконання в тому, що абсолютно точний переклад неможливий. Однак дуже близьким до оригіналу може бути вплив перекладу на адресата, хоча тотожності в деталях не буде. «Дотримуючись формальної еквівалентності, - пише дослідник, - увага концентрується на самому повідомленні, як на його формі, так і на змістові. При такому перекладі необхідно перекладати поезію поезією, речення - реченням, поняття - поняттям» [75, с. 117]. Такий тип перекладу Ю. Найда називає перекладом-глосою (gloss translating), який передбачає «врощування» одержувача інформації в культуру іншого народу, для якого створено оригінальний текст.

Якщо ж перекладач ставить собі за мету досягти динамічної еквівалентності перекладного тексту оригінальному, він не стільки прагне досягти збігу повідомлення мовою перекладу з повідомленням мовою оригіналу, скільки створити динамічний зв'язок між повідомленням та адресатом мовою перекладу, приблизно такий самий, «як зв'язок, існуючий між повідомленням та одержувачем мовою оригіналу» [75, с. 119]. Реципієнт не переноситься в іншу культуру, йому пропонується «модус поведінки, релевантний контекстові його власної культури» [75, с. 119]. Американський дослідник докладно обґрунтував принципи орієнтації перекладу на формальну та динамічну еквівалентність.

Е. Честерман зазначив, що «теорія перекладу по-різному розглядає еквівалентність, залежно від дозволеної міри відмінності між похідним явищем і оригіналом; контрастивний аналіз розглядає еквівалентність строгіше, так що відношення між різними явищами вважають або конвергентими, або дивергентними, вони або подібні, або відмінні» [71, c. 15].

М. Гелідей зауважив, що еквівалентність можлива, головним чином, на рівні речення: «Візьмімо два тексти різними мовами, один із яких - переклад іншого, на якому рівні (серед граматичних елементів) ми будемо готові впізнати еквівалентність? Загалом це буде на рівні речення, яке є контекстуальною одиницею мови; саме речення діє у ситуаціях. Еквівалентність одиниць та елементів губиться, як тільки ми переходимо нижче за рівень речення; і чим нижче ми пересуваємось по рівневій шкалі, тим менше залишається для еквівалентності. Як тільки ми досягаємо найменшого елемента - морфеми - більшість залишків еквівалентності зникає. Чим ближче ми наближаємось до речення, тим більшою стає імовірність еквівалентності; тож можна стверджувати, що основною одиницею перекладу є речення» [72, c. 162].

Саме визначення еквівалентності становить проблему. Є багато варіантів визначення еквівалентності, проте жоден із них не можна вважати універсальним. Наприклад, y «Словнику лінгвістичних термінів», укладеному О. Ахмановою, термін еквівалентність окремої статті не має, а еквівалент розглядається як одиниця мови, що має таку ж функцію, що й інша одиниця мови, або може виконувати ту ж функцію, що й інша одиниця мови [80, c. 522]. В енциклопедії перекладознавства за редакцією М. Бейкер подано визначення еквівалентності вже з погляду теорії перекладу: «прихильники теорій, що ґрунтуються на еквівалентності, зазвичай визначають еквівалентність як відношення між текстом-джерелом і цільовим текстом, яке вважається найперше перекладом тексту-джерела» [82, c. 77]. На жаль, таке визначення досить-таки абстрактне і не передбачає єдиного трактування.

Ю. Жлуктенко вважає, що умову, за якої аналізовані об'єкти повністю збігаються з моделлю, можна вважати станом їхньої еквівалентності [23, c. 6].

Щось подібне висловив також Т. Кшешовскі, який дотримується думки, що «тільки еквівалентні системи, конструкції і правила можна порівняти» [74, c. 6]. Проте він по-іншому розуміє саме поняття еквівалентності, оскільки в одній із своїх праць автор зазначив, що якщо мови структурно ідентичні, то їх не можна порівнювати, тому що не буде нічого відмінного, що б можна було розглядати [73, c. 4]. У тій же книжці «Порівняння мов» він написав, що «гіпотеза стосовно ідентичності семантичних репрезентацій еквівалентних речень приводить до семантичного парадоксу, який ґрунтується на тому, що те, що ідентичне, не може порівнюватися, а те, що різне - не порівнюване» [73, c. 7].

Цікаво, що у своїй статті «Контрастивна лінгвістика. Проблеми і перспективи» Ю. Жлуктенко і В. Бублик подали інше визначення еквівалентності: «еквівалентність - це адекватність змісту двох структур із можливими відхиленнями у самих структурах» [22, c. 9].

Ю. Жлуктенко, пишучи про еквівалентність у контрастивному аналізі, згадує перекладознавців, зокрема В. Комісарова. Дослідник також вважає, що еквівалентність, визначена на основі перекладу, є критерієм порівнюваності, а тому переклад одне із основних понять порівнюваності та важливе поняття синхронно-порівняльної лінгвістики. Подібні думки висловив також М. Гелідей, який зауважив, що коли ми беремось за порівняльний опис двох мов, ми маємо у своєму розпорядженні два види свідчень. Перший - це перекладна еквівалентність; другий - формальне порівняння. Перекладні еквіваленти пов'язані з категорією граматичної одиниці і дають підстави сказати, що кожна окрема одиниця чи категорія в ВМ - нормальний (тобто найімовірніший) еквівалент одиниці чи категорії в ПМ; це означає, чи, принаймні, дає змогу припустити, що дві одиниці чи категорії - порівнювальні. Можливість перекладної еквівалентності, звичайно, є передумовою порівняння: якщо дві одиниці ніколи не перекладають одна одну, то немає змісту їх порівнювати [72, c. 165].

Багато науковців вважають, що треба враховувати семантичний чинник. Загалом існує популярна думка, що найкращою основою для порівняння різних мов є значення. Такий підхід підтримує Д. Престон: «Хоча граматики, засновані на семантиці, зовсім не однакові, усі вони передбачають, що глибинніші (а отже, ближчі до універсальних) категорії синтаксичної «класифікації» можна виявити, розглядаючи в передусім семантичні поняття» [76, c. 74].

У статті «Контрастивна лінгвістика. Проблеми і перспективи» автори говорять про формальну та функціональну еквівалентність [22]. Вочевидь, такий поділ видався Ю. Жлуктенку недостатньо вичерпним, оскільки вже у статті про критерії еквівалентності він згадував інші типи еквівалентності.

Він виділив чотири основні типи еквівалентності:

· референтну еквівалентність;

· концептна еквівалентність (оскільки випадків збігу понять / концептів мало, то цей тип еквівалентності доволі обмежений);

· контекстуальна еквівалентність;

· ситуативна еквівалентність [23].

Т. Кшешовскі розробив власну класифікацію еквівалентності. Він розрізняє сім типів еквівалентності:

· статистична еквівалентність (між двома обраними одиницями, які мають максимальну подібність з погляду частоти використання);

· перекладна еквівалентність (цей тип еквівалентності охоплює усі типи перекладу);

· системна еквівалентність (може існувати між порівнюваними парадигмами);

· семантико-синтаксична еквівалентність (еквівалентність між конструкціями, які мають однакову глибинну структуру);

· еквівалентність правил (подібність правил формування висловлювань тощо);

· предметна (substantive) (на основі позамовної дійсності);

· прагматична еквівалентність (яка зумовляє подібну когнітивну реакцію) [73].

О. Пилипчук вважає, що обидві класифікації, незважаючи на те, що вони були створені для цілей контрастивного аналізу, мають спільні риси з перекладознавством і типами еквівалентності, які запропонували різні перекладознавці [50, с. 369].

У світлі теорії комунікації проблема адекватності та еквівалентності набуває нових характеристик. Російські науковці В. Сдобніков і О. Петрова, наприклад, висловлюють такий погляд: «Функціонально-комунікативна адекватність перекладу передбачає максимально можливе відтворення домінантності функцій тексту, яка формується на комунікативній інтенції адресанта повідомлення та спрямована на досягнення певного комунікативного ефекту з боку одержувача тексту перекладу» [54, c. 202]. Натомість під еквівалентністю науковці розуміють максимально можливу мовну близькість текстів оригіналу та перекладу. Отож, адекватність, стосується художньої точності перекладу, а еквівалентність - мовної точності.

Ю. Жлуктенко наголошував, що важливо розрізняти парадигматичну та синтагматичну еквівалентність. Парадигматичний аспект зазвичай стосується співвідношення між різними одиницями в межах того самого класу [23]. Науковець застерігає: важливо пам'ятати, що еквівалентність може бути повною чи частковою і той мінімум, за якого одиниці можна вважати частково еквівалентними ще не визначено [23].

Як стверджує З. Сушко, у випадку формально еквівалентного перекладу автор в основному орієнтується на мову оригіналу, на форму та зміст першоджерела. При цьому робляться спроби повного відтворення граматичних форм, послідовності у виборі значень у межах вихідного контексту. Такі переклади не завжди зрозумілі звичайному читачеві, потребують приміток і коментарів, однак, безумовно, мають право на існування [59, с. 275].

Переклад, орієнтований на динамічну еквівалентність, Ю. Найда вважає «найближчим природним еквівалентом вихідного повідомлення» [75, с. 129]. Розшифровуючи цю дефініцію, він уточнює, що «термін «еквівалент» орієнтовано на вихідне повідомлення, термін «природний» - на повідомлення мовою перекладу, а визначення «найближчий» поєднує обидві орієнтації в максимальному наближенні» [75, с. 129]. Розглядаючи категорію «природності» перекладу, Ю. Найда говорить про три аспекти, що її визначають: дотримання норм мови перекладу та культури-реципієнта загалом; відповідність контекстуальна та сприймальна. Дослідник визнає, що формальна та динамічна еквівалентність є певними полюсами, між якими розташовується безліч проміжних типів еквівалентності.

Природність викладу мовою перекладу пов'язана, на думку Найди, головним чином із проблемою взаємної сполучуваності слів на декількох рівнях, найважливішим із яких є класи слів, граматичні категорії, семантичні класи, типи дискурсу та культурні контексти. Природність контекстуальна торкається таких аспектів мовлення, як інтонація та ритм, а також стилістична доречність повідомлення в рамках контексту. Третій аспект природності формулюється як ступінь відповідності перекладного повідомлення і спроможності одержувача його зрозуміти. «Щодо цієї відповідності, - пише Ю. Найда, - можна виходити із рівня досвіду та спроможності аудиторії до декодування, якщо, звісно, досліджувати рівні істинно динамічної еквівалентності» [75, с. 134]. Говорячи про цей аспект природності, дослідник робить важливе для теорії перекладу застереження, яке стосується того, що не завжди можна з цілковитою впевненістю передбачити, як саме реципієнт відреагує на отриману інформацію.

Ставлячи за мету викликати у читача певну реакцію, за словами З. Сушко, перекладач виходить із власного розуміння цієї мети, розуміння, що формується в нього як продукт певної культури, конкретної історичної епохи. Отже, відкритим залишається питання щодо здатності перекладача правильно зрозуміти перлокутивні стратегії, закладені автором оригінального тексту, зверненого до певного кола читачів, тому з усією очевидністю спостерігаємо зміщення акцентів від одного полюса до іншого (від динамічної до формальної еквівалентності) [59, с. 276].

Адаптація тексту перекладу, що ґрунтується на принципах динамічної еквівалентності, знімає невизначеність та зберігає для одержувача звичний для нього культурний контекст. Текст перекладу набуває при цьому природності та органічно сприймається реципієнтом. Окрім того, зазначає О. Пилипчук, динамічна еквівалентність, що передбачає високий ступінь адаптації перекладного тексту до культури того, хто сприймає, орієнтована на читача середнього рівня, який, не завжди здатний зрозуміти текст, що прийшов з іншої культури. Рівень цієї адаптації залежить насамперед від спроможності перекладача розкрити подібність/однаковість розуміння інформації, що міститься в оригінальному тексті, включаючи й ту, що впливає не тільки на розум, але й на почуття реципієнта, і яка не тільки експліцитно виражена в тексті, але й імпліцитно внесена у підтекст [50, с. 372].

Як бачимо, уявлення про еквівалентний компаратив художнього перекладу постійно змінюється; одвічна дискусія про переваги вільного чи буквального перекладу є не чим іншим, як спробою встановити відповідний тип еквівалентності. Двополюсна модель еквівалентності, між крайніми точками якої (формальна та динамічна еквівалентність), розміщуються численні проміжні рівні еквівалентності, відбиває сутність наукових суперечок сьогодення. У відомій тріаді автор - перекладач - читач, що відображає зв'язок між основними учасниками процесу перекладу як акту міжмовної комунікації, перекладач є певним мобільним елементом, який прагне наблизитися або до автора оригіналу, або до свого читача. Таке наближення виявляє подвійний смисл із властивими йому формальними категоріями, що можуть розглядатися у просторових, часових або аксіологічних умовах. У зв'язку з цим виникає потреба пошуку нових інтелектуальних концептів, серед яких надається перевага категорії «метатекст» як інтегральному способу конструювання і пізнання іншомовної культури.

1.2 Явище часткової еквівалентності в перекладі

Аналіз наукової літератури з теми свідчить про широкий інтерес науковців до питання існування явища часткової еквівалентності. «Еквівалентний переклад може бути точним, а точний переклад частково еквівалентним», - пише, наприклад, В. Комісаров [34, с. 148]. Про часткову еквівалентність говорить і А. Швейцер [67, с. 95]. Інакше кажучи, поняття «часткова еквівалентність» і відповідний термін, здавалося б, мають право на існування. Однак, на думку А. Вітренко, справжній зміст цього питання інший: «чи допустимий частково еквівалентний текст перекладу, чи може він бути визнаний метою перекладу як процесу і якщо так, то в яких випадках?» У цьому зв'язку при більш пильному розгляді проблема еквівалентності перекладу взагалі, і «часткової еквівалентності» зокрема, виявляється складною, багаторівневою.

Дослідниця стверджує, що з одного боку, це пов'язано з численними вадами та недоліками термінології сучасного перекладознавства, яка поки ще не склалася у непорушну терміносистему [12, с. 5]. При описі підходів до оцінки якості перекладу спостерігається термінологічний різнобій як в типології перекладів, так і у визначенні якісної відповідності вихідного тексту і оригіналу.

Безсумнівно, велике значення для типології перекладу має критерій, покладений в основу тієї чи іншої класифікації. Так, цілий ряд авторів поділяє поняття «переклад» на навчальний і професійний. Перший, за словами В. Алімова, «пов'язаний з розшифровкою іншомовного тексту з метою його розуміння», другий, що вимагає, «спеціальної підготовки, навичок і вмінь», є «особливою мовною діяльністю, спрямованою на відтворення першотвору іншою мовою» [2, с. 16]. А. Вітренко стверджує, що таке протиставлення навряд чи можна визнати вдалим. По-перше, під «навчальним перекладом» маються на увазі вправи з порівняльної граматики і т.п. Але і вони, подібно перекладу як професійної діяльності, вимагають «підготовки, навичок і вмінь». По-друге, навчальним, тобто таким, що виконується з дидактичними цілями в процесі підготовки професійних перекладачів, може бути і переклад, віднесений до другої категорії [14, с. 47].

Залежно від міри інформаційної впорядкованості тексту перекладу, переклад підрозділяють на повний і скорочений. Повний, в свою чергу, на думку, Т. Казакової, підрозділяється на буквальний (послівний), семантичний і комунікативний. Буквальний (послівний) переклад, на її погляд, «зазвичай має виключно наукову область розповсюдження» [27, с. 13]. Семантичний переклад «використовується для академічних видань, призначених для вузького кола фахівців, або для документів, існуючих в одиничних екземплярах так званого автентичного перекладу», а також для перекладу технічних інструкцій, більшості наукових публікацій, юридичних документів. Комунікативний переклад, за її класифікації, «призводить до переказу тексту з адекватним вихідним впливом на одержувача». Лише при цьому способі перекладу мовний склад вихідного тексту не є головним об'єктом і не допускаються ані скорочення, ані спрощення вихідного матеріалу, але враховується прагматика одержувача. До цього способу перекладу Т. Казакова відносить і переклад поезії [27, с. 16].

Існують й інші класифікації перекладу. Так, В. Алімов ділить переклад на буквальний (політерний на рівні морфем і «послівний» на рівні лексики), що є результатом інтерференції вихідної мови і призводить до спотворення сенсу, описовий (при перекладі нових та незрозумілих слів), який допомагає перекладачеві, і вільний, при якому через погане розуміння оригіналу перекладач «відходить» від тексту оригіналу, роблячи переклад неадекватним [2, с. 23].

А. Вітренко вважає, що підходи до оцінки якості таких видів і різновидів перекладу та застосовані при цьому критерії будуть неоднакові [14, c. 48].

Як зазначає А. Крюков, у давнину розрізняли вірний, тобто буквальний, переклад, який полягав у дослівній передачі оригіналу, і вільний (передача за змістом) переклади. Для ХVIII ст. був характерний «поліпшуючий» або «виправний», переклад, сутністю якого було пристосування першотвору до вимог і норм класицизму [39, c. 9]. З ХІХ ст. термін «правильний переклад», на додачу до попереднього, став широко вживатися в значенні «правильний». У ХХ ст. для характеристики перекладу стали вживатися словосполучення «буквально точний (дослівний)» та «дослівно точний», а термін «правильний переклад» було витіснено терміном «адекватний переклад», який спочатку використовувався у значенні «правильний, хороший, якісний». Так, Г. Гачечіладзе пише: «Художній переклад коливається між двома крайніми принципами: дослівно точний, але художньо неповноцінний переклад і художньо повноцінний, але далекий від оригіналу, вільний переклад» [16, c. 81]. Переклад, «адекватний» у художньому відношенні, може і не бути адекватним щодо мовного, в його окремих елементах» [16, c. 87-88]. У міру розвитку теорії перекладу з'явилися нові визначення адекватного перекладу. Частина з них мала певні недоліки, як, наприклад, визначення Р. Міньяра-Белоручева: «Адекватний переклад - відтворення єдності змісту і форми оригіналу засобами іншої мови. Адекватний переклад є метою художнього перекладу» [46, c. 221]. А. Вітренко зазначає, що фігуруючи в масових виданнях, такі визначення створювали плутанину в поняттях і термінології. В останній виникла небажана полісемія, що відображала загальну невизначеність поняття [14, c. 50].

А. Федоров уживав термін «адекватний» у значенні «повноцінний, семантико-стилістично еквівалентний» [61, c. 127]. І. Ревзін і В. Розенцвейг вважали, що поняття «буквальний», «адекватний» і «вільний» переклад позначають, з одного боку, «явища мовні (відповідність або невідповідність того чи іншого елемента МП елементу ВМ), з іншого - явища художньо-естетичні». При побудові наукової теорії, що ставить собі за мету конструктивний опис процесу, вони повинні бути замінені більш точними [52, c. 121]. А. Вітренко зазначає, що термін «еквівалентний» спочатку вживався тільки як синонім терміну «адекватний». Потім «адекватний» став вживатися як термін, що має широке значення (= хороший), а «еквівалентний» - виражає смислову спільність оригіналу і перекладу [14, c. 52]. Вичерпний науковий опис відмінності понять, що позначаються цими термінами, дав А. Швейцер: «Якщо еквівалентність відповідає на питання про те, чи відповідає кінцевий текст вихідному, то адекватність відповідає на питання про те, чи відповідає переклад як процес даним комунікативним умовам» [67, c. 95]. «Адекватний» означає «оптимальний в даних комунікативних умовах». «Переклад може бути адекватним навіть тоді, коли кінцевий текст еквівалентний вихідному лише на одному з семіотичних рівнів або в одному з функціональних вимірів», - додає науковець [67, c. 96]. Тим не менш, на думку Ю. Ваннікова, терміни «адекватний» і «еквівалентний» продовжують, як і раніше, вживатися в усіх згаданих вище значеннях, у тому числі і як синоніми, не лише в перекладацькому побуті, але і в науковій літературі [9].

У своєму крайньому вираженні понятійна і термінологічна невпорядкованість у теорії перекладу призводить до категоричних тверджень типу «адекватність (повнота і вірність передачі) не може бути обов'язковою ознакою перекладу» [47, с. 21] або «процес розуміння цілого не є обов'язковою умовою письмового перекладу» [26, с. 6]. До того ж у своїх працях теоретики перекладу іноді - свідомо чи мимоволі - підкреслюють умовність викладання ними поглядів, концепцій, понять. Так, Н. Гарбовський у своїй ґрунтовній монографії «Теорія перекладу», говорячи про те, що еквівалентність та адекватність є головними категоріями теорії перекладу, разом з тим пише: «Кожен перекладач-практик, освоївши теоретичні основи перекладу, виробляє власну концепцію еквівалентності, якою він керується у своїй творчій діяльності, приймаючи рішення в силу своєї загальнокультурної і мовної компетенції» [17, с. 316].

Основна проблема, з якою зіштовхується перекладач при передачі референціальних значень, що виражаються у вихідному тексті, - це розбіжність кола значень, властивих одиницям ВМ і МП. Не існує двох різних мов, у яких смислові одиниці - морфеми, слова, стійкі словосполучення - збігалися б повністю у всьому обсязі своїх референціальних значень. Хоча самі значення («поняття») в більшості випадків збігаються, але їх способи вираження - групування, членування, і об'єднання, сполучення в межах однієї формальної одиниці (або декількох одиниць), як правило, в різних мовах розходяться доволі відчутно. Це особливо яскраво можна продемонструвати на матеріалі словникового складу двох різних мов. Хоча носіями референціального значення є не тільки слова, все ж зручно брати саме слово за одиницю зіставлення при порівнянні семантичних одиниць різних мов. Однак треба мати на увазі, що відзначенні типи розбіжностей між семантичними системами різних мов не обмежуються словами, а характерні для інших мовних одиниць (наприклад, для граматичних морфем) [66, с. 73].

В цілому всі типи семантичних відповідностей між лексичними одиницями двох мов можна звести до трьох основних: 1) повна відповідність; 2) часткова відповідність; 3) відсутність відповідності [66, с. 75]. Випадки повної відповідності лексичних одиниць різних мов у всьому обсязі їх референціального значення відносно рідкі. Як правило, це слова однозначні, тобто які мають в обох мовах тільки одне значення; кількість їх, як відомо, в порівнянні із загальною масою слів у лексиконі мови відносно невелика. Сюди відносять слова, що належать переважно до наступних лексичних груп:

1) Імена власні та географічні назви, що входять у словниковий запас обох мов, наприклад Paris-Париж; Hamilton-Гамільтон; Italy - Італія.

2) Наукові та технічні терміни: vegetation - вегетація, oxygen - кисень, injector - оприскувач, electric conductivity - електропровідність.

3) Деякі інші групи слів, близькі за семантикою до двох зазначених вище, як наприклад, назви місяців і днів тижнів, а також числівники [61, с. 175].

Не варто думати, що всі слова, які належать до вищевказаних груп, відносяться до числа повних відповідників. Нерідко є випадки, коли однозначності відповідностей в межах даних семантичних розрядів слів не спостерігається [53, с. 58].

Найбільш поширеним випадком при зіставленні лексичних одиниць двох мов є часткова відповідність, при якій одному слову в ВМ відповідає не один, а кілька семантичних еквівалентів в МП. Переважна більшість слів будь-якої мови характеризується багатозначністю, причому система значень слова в одній мові, як правило, не співпадає повністю з системою значень слів у іншій мові. При цьому можуть спостерігатися різні випадки. Так, іноді коло значень слова в ВМ виявляється ширшим, ніж у відповідного слова в МП (або навпаки), тобто слово в ВМ (або в МП) має всі ті ж значення, що й у слова в ВМ (відповідно, МП), але, крім того, у нього є і значення, які в іншій мові передаються іншими словами. Так, українське характер, як і англійське character має значення: 1) сукупність психічних особливостей людини; 2) тверда воля, завзятість у досягненні мети (Він людина без характеру - He has no character); 3) властивість, якість , своєрідність чого небудь. У англійського character, крім того, є значення, що відсутні в лексемі характер, і передаються в українській мові іншими словами, а саме: 4) репутація; 5) письмова рекомендація, характеристика; 6) відмінна риса, ознака, якість; 7) фігура, особистість (часто дивна, оригінальна); 8) літературний образ, герой, дійова особа в п'єсі; 9) друкований знак, буква, символ (наприклад, Chinese character - китайські ієрогліфи [38, с. 161].

Дещо інший, і мабуть, більш цікавий, з теоретичної точки зору, характер носять випадки часткової еквівалентності, обумовлені явищем, яке можна назвати недиференційованістю значення слова в одній мові порівняно з іншою. Мова йде про те, що слову, яке виражає більш широке (недиференційоване) поняття в одній мові, тобто яке позначає більш широкий клас денотатів, в іншій мові можуть відповідати два або кілька слів, кожне з яких виражає більш вузьке, диференційоване, порівняно з першою мовою, поняття, тобто відноситься до більш обмеженого класу денотатів. Так, в українській мові існує слово рука, якому в англійському відповідає дві лексеми - arm і hand, кожне з яких означає більш вузьке поняття: arm позначає верхню кінцівку від плеча до кисті, а hand - кисть руки, в той час як українське рука детермінує всю верхню кінцівку людини від плеча до кінчиків пальців. Аналогічним чином українському слову нога, що називає нижню кінцівку, відповідають два англійських слова: leg - нога за винятком ступні і foot - ступня [37, с. 72].

Усі попередні приклади були лише відношеннями між окремими, ізольованими словарними одиницями двох мов. При такому підході розкривається досить складна картина; проте вона стає ще складнішою, якщо проводити порівняння не між окремими словами, а між цілими групами семантично подібних слів (у мовознавстві вони часто називаються «семантичними» або «лексичними полями»). Виявлення такого роду «сіток» або систем взаємних відносин аналогічних лексико-семантичних угруповань у різних мовах представляє собою цікаве і важливе з точки зору як теорії, так і практики перекладу, завдання [32, с. 36].

Третій можливий випадок взаємного відношення лексики двох мов - це повна відсутність відповідності тієї чи іншої лексичної одиниці однієї мови в словниковому складі іншої мови. У цих випадках прийнято говорити про так звану безеквівалентну лексику. Під безеквівалентною лексикою розуміють лексичні одиниці (слова й стійкі сполучення) однієї з мов, які не мають ні повних, ні часткових еквівалентів серед лексичних одиниць іншої мови (власні імена, назви газет, організацій тощо, реалії, тобто слова, які не існують в практичному досвіді людей, що говорять іншою мовою; лексичні одиниці - випадкові лакуни). Для їх правильного перекладу існують такі способи: перекладацька транслітерація і транскрипція; калькування; описовий (роз'яснювальний) переклад; наближений переклад; трансформаційний переклад [40, с. 93].

Прагматичний аспект при оцінці якості перекладу іноді має властивість виходити на передній план. У гіпертрофованому вигляді він покладений в основу підходу, в наші дні отримав назву «Скопос-теорії», авторство якої приписують німецьким перекладознавцям К. Райс і Х. Фермееру, які вважають, що головне в перекладі - це мета, заради якої він був виконаний [30, с. 15]. Ту ж точку зору висловлює В. Комісаров [33, с. 159].

Однак такий підхід зовсім не новий. Ще В. Бєлінський цілком слушно зазначав, що «в художньому перекладі не дозволяється ні випусків, ні прибавок, ні змін. Якщо у творі є недоліки - і їх треба передати відповідно» [5, с. 427].

А. Вітренко додає, що твердження В. Бєлінського про неприпустимість довільних опущень і додавань при перекладі художньої літератури в значній мірі справедливе і щодо текстів інших функціональних стилів. В офіційно-ділових, а також певною мірою в науково-технічних, текстах, наприклад, в «недоліках» може полягати особлива інтенція їх укладачів, і спроба «удосконалити» оригінал при перекладі зробить останній з лінгвістичної точки зору комунікативно нееквівалентним, а в юридичному, політико-дипломатичному або економічному плані може спричинити за собою негативні, часом непередбачувані, наслідки. Так що «еквівалентність понад 100%», яка декларується деякими авторами як допустима і навіть бажана, насправді допустима лише в обмеженому числі комунікативних ситуацій, в інших же випадках це не благо, а дефект [14, с. 55].

Одночасно необхідно відзначити, що, хоча погляд на прагматичну адаптацію тексту, що перекладається, як на невід'ємну частину процесу перекладу, зумовлену його цілями, тезаурусом реципієнта і т.п., став у вітчизняному перекладознавстві не тільки переважаючим, але і практично всеохоплюючим, із самого початку існував і прямо протилежний. «Мета перекладу полягає не в підгонці тексту під чиєсь сприйняття, а в збереженні змісту, функцій та ідейно-художніх цінностей оригіналу», - стверджує В. Віноградов [11, с. 24]. Підтримуючи цей погляд, А. Вітренко аналізує питання, чому в науці про переклад запанувала інша думка [14, с. 55].

Науковець вважає, що причину слід шукати насамперед у методології дослідження перекладу як явища об'єктивної дійсності.

Хоча «Тлумачний перекладознавчий словник» Л. Нелюбіна наводить цілу низку визначень терміну «переклад» [79, с. 137-140], проте традиційно він вживається лише у двох: переклад як процес і переклад як результат, продукт цього процесу. Останнім часом найбільш поширеним стало так зване «телеологічне» визначення перекладу, запропоноване В. Комісаровим: «Переклад - це вид мовного посередництва, при якому на іншій мові створюється текст, призначений для повноправної заміни оригіналу в якості комунікативно рівноцінного останньому» [34, с. 53]. Це визначення в принципі не суперечить істині, але воно, з одного боку, надто загальне і не конкретизує в необхідній мірі структуру описуваного поняття, а з іншого - зміщує акценти в сукупності елементів, що утворюють цю структуру. На думку А. Вітренко, ця обставина об'єктивно зіграла негативну роль у розвитку науки про переклад. Концепція перекладу як, у першу чергу, різновиду мовного обслуговування (посередництва) зробила онтологічний статус перекладознавства значною мірою невизначеним і об'єктивно направила дослідження перекладу в сторону від закладених у його основі когнітивних процесів, у бік різноманітних екстралінгвістичних факторів, які іноді мають до предмета даної науки лише опосередковане відношення, виключень з правил тощо. Останнє в чималому ступені пояснюється і об'єктивними складнощами вивчення перекладу як процесу [12, c. 5].

Оскільки процес перекладу недоступний для безпосереднього спостереження, з метою його дослідження застосовують метод моделювання, при якому спостереженням і дослідженням піддають гіпотетичну модель, спрощений аналог (не копію) натурального об'єкта (в даному випадку процесу перекладу). На сьогоднішній день висунуто близько десятка теорій, які відносяться дослідниками до моделей перекладу: теорія закономірних відповідників Я. Рецкера і А. Федорова, трансформаційна модель Ю. Найди, І. Ревзіна і В. Розенцвейга, семантико-семіотична модель Л. Бархударова, динамічна або функціонально-прагматична, заснована на теорії закономірних відповідностей А. Швейцера, ситуативна (денотативная) модель Д. Кетфорда і В. Гака, психолінгвістична модель А. Ширяева, герменевтична (діяльнісна) модель А. Крюкова і теорія рівнів відповідності В. Комісарова.

А. Вітренко підкреслює, що усі вказані моделі, незважаючи на відмінність назв, мають низку спільних рис. Для більшості з них характерна онтологічна обмеженість: вони описують лише окремі аспекти процесу перекладу. Практично для всіх авторів цих моделей характерна некритичність, що, власне, і породило цей недолік [14, c. 56].

Дослідниця вважає, що руйнуючий вплив теорії закономірних відповідностей, яка насправді заснована на помилкових онтологічних уявленнях, практично зводить нанівець будь-яку модель, що представляє собою спробу наблизитися до пізнання об'єктивної дійсності. За її словами, не уникнув такої долі навіть А. Крюков, який сформулював філософські основи теорії перекладу і який висунув цілий ряд переконливих поглядів на сутність перекладу як процесу [39, c. 46]. Так, говорячи про специфіку перекладу зі східних мов і пропонуючи виділити останній в окрему сферу діяльності під назвою «орієнтальний переклад», він у якості обґрунтування правомірності такого підходу посилається на відсутність у деяких східних мовах категорій роду, відмінка, виду тощо, тобто на нерелевантні для процесу перекладу закономірні відповідності [39, c. 21].