Зміна порядку слів під час перекладу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Інтерес до вивчення порядку слів у реченні, багатою мірою, зріс лише в останні десятиліття, разом зі зверненням лінгвістів XX-XXI ст. до поглибленого вивчення граматики. Розглядом інверсії займалися деякі зарубіжні та вітчизняні мовознавці. Серед них такі відомі дослідники, як радянський лінгвіст І.Р. Гальперін, синхронний перекладач, викладач перекладу Б.Є. Васильович, І.І. Ковтунова, закордонний професор, кандидат технічних наук Рон Чен та український мовознавець В.І. Карабан та ін.

Так як речення є одиницею вищого рівня мови - комунікативною одиницею, та будучи найбільш складною за формальним і семантичним складом одиницею мови, воно відчуває найбільший вплив прагматичного фактора. Будь-яке речення обов'язково пов'язане і обумовлене авторської установкою, а тому може, з точки зору перекладу, мати безліч інтерпретацій. Одним з активно використовуваних виражень найтонших відтінків змісту є порядок слів, тобто певне розташування слів, що виконує різноманітні функції та являється важливим показником структури мови. У комунікативному плані порядок слів зумовлений у подачі тематичних та рематичних елементів речення, щодо подачі інформації. Стилістичне значення порядку слів полягає в тому, що з їх перестановкою створюються додаткові смислові відтінки, посилюється чи послаблюється смислове навантаження члена речення.

Саме тому у центрі уваги мовознавців головним чином знаходилося взаєморозташування слів у реченні, які безпосередньо залежать один від одного. Також розглядалася функція інверсії та її роль у стилістиці та граматиці мов, але переклад таких незвичних речень практично розглянутий не був.

Темою нашого дослідження є «Зміна порядку слів під час перекладу».

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що у час активних міжнаціональних контактів може сприяти усуненню міжкультурного і міжособистісного нерозуміння при прямому (усний) або непрямому (через читання літератури) спілкуванні носіїв різних мов, викликаного некоректним перекладом посередника, через якого здійснюється спілкування, тобто перекладача.

Мета даної курсової роботи полягає у обґрунтуванні і розробці теоретичних і практичних рекомендацій щодо перекладу інверсії та інверсивних речень.

Об'єктом дослідження є речення як одиниця структурного та семантичного синтаксису.

Предметом дослідження є синтаксичні трансформації за допомогою яких досягається еквівалентність під час перекладу.

Фактичним матеріалом дослідження даної роботи є англо-український переклад роману С. Моема «Theatre», повістей та оповідань Дж.Д. Селінджера, Едгара По та статей New-York Times.

Практична цінність базується на новій класифікації синтаксичних трансформацій М.Г. Новікової, розробленої для перекладу художніх творів та можливості використання результатів дослідження при написанні курсових і дипломних робіт з перекладознавства.

Розділ 1. Порядок слів і структура речення в англійській мові

1.1 Речення як одиниця структурного синтаксису

Центральним питанням синтаксису є питання не лише про систему синтаксичних одиниць та ієрархічні відношення між ними, але й їхні комплексні формально-граматичні, семантичні, функціональні й комунікативні характеристики. “Уявлення про граматичний лад української мови може бути повним тільки за умови послідовного розгляду функціональних особливостей категорійних форм”, - справедливо зауважує В.Д. Івшин [9, с.4]. Функціональна специфіка граматичних одиниць простежується в системі мови і мовлення.

Традиційні методики сучасних досліджень поєднуються з новітніми підходами до вивчення синтаксичних одиниць, такими, як: функціонально-комунікативні, функціонально-когнітивні, функціонально-семантичні, функціонально-прагматичні і под.

Наукові орієнтації при вивченні синтаксису:

· синтаксичні одиниці - не застиглі величини, вони постійно перебувають у динаміці: у синтаксисі яскраво проявляється творчий аспект мови;

· синтаксичні одиниці зумовлюються комунікативними потребами спілкування, ситуацією спілкування;

· зв'язок синтаксичних одиниць (речень) з когнітивними, естетичними і прагматичними завданнями, що йдуть від автора - творця конкретного висловлення [9, c.12].

Однак питання про предмет синтаксису було й залишається проблемним. Питання про синтаксичні одиниці як про об'єкти синтаксичного вивчення - одвічне питання синтаксису - ще з античних часів уявлялося дилемою: речення чи словосполучення.

Pозрізняють поняття “предмет” і “об'єкт” синтаксису. Під предметом вивчення розуміють “особливий аспект пізнання об'єкта”. Об'єктом синтаксису є речення, а предметом - сполучення слів у реченні. Синтаксис визначають як “розділ граматики, що вивчає правила сполучення слів між собою при утворенні комунікативних одиниць, типових для даної мови” [5, с.28]. Підкреслюючи важливість вивчення сполучення слів, деякі науковці не згідні з тим, що словосполучення є самостійною синтаксичною одиницею.

Оригінальний погляд на предмет синтаксису викладено О.С. Мельничуком, який вважає, що речення є основною одиницею мовлення, і тому “не становить прямого об'єкта синтаксису як розділу граматики. Воно є об'єктом загального вчення про речення - розділу мовознавства, який ще тільки починає створюватися”. Синтаксис повинен вивчати, на думку О.С. Мельничука, лише синтаксичну сторону речення, а отже “безпосереднім об'єктом синтаксису є лише синтаксична сторона загальної структури речення” [4, с.14]. Словосполучення як компонент внутрішньої граматичної структури речення може вивчатися в окремому розділі граматичного вчення про речення.

У більшості сучасних граматичних праць названо дві синтаксичні одиниці, що є об'єктом синтаксису, - словосполучення і речення. Проте все більшого поширення набуває погляд на розширену ієрархію синтаксичних одиниць, що охоплює, крім словосполучення і речення, також словоформу (елементарну синтаксичну одиницю, наділену семантико-синтаксичним та функціональним потенціалом, - синтаксему) та надфразну єдність, або складне синтаксичне ціле.

Ще в “Курсі сучасної української літературної мови” за редакцією Л.А. Булаховського йшла мова про те, що синтаксис є той розділ граматики, який вивчає зв'язки між словами і “типи об'єднання їх у речення та вищі єдності тією мірою, якою вони мають суто мовні ознаки” [8, с.134]. Ученому належить і термін “надфразна єдність”. Предмет синтаксису, на його думку, становить “вивчення ознак, за якими пізнається закономірна для кожної мови сполучуваність одного з одним відповідно оформлених слів (так званих словосполучень); словосполучень, з яких створюються далі відносно закінчені відрізки думки, - речення; речень, що сполучаються одне з одним у складні речення; та ще більших смислових цілостей - надфразних єдностей, про наявність яких свідчать ті або інші спеціальні прикмети” [8, с.136]. У найновіших працях із синтаксису все частіше звертається увага на систему синтаксичних одиниць. Відповідно виділяють три взаємопов'язані підрозділи:

1) синтаксис словоформ, синтаксичних зв'язків і словосполучень (малий синтаксис);

2) синтаксис простого та складного речень;

3) синтаксис тексту (актуальний синтаксис), основною цілісною одиницею якого є надфразна єдність.

Синтаксичні одиниці виділяються на основі синтаксичних зв'язків та синтаксичних відношень:

1) мінімальні (словоформи, синтаксеми, члени речення, словосполучення);

2) синтаксичні конструкції - речення, звороти (частини речень);

3) текстові поєднання речень (надфразна єдність, абзаци, текст).

Синтаксема - це мінімальна (неподільна на синтаксичні одиниці нижчого рангу) синтаксична одиниця, компонент синтаксичної структури речення. Синтаксема виступає одночасно носієм певного елементарного смислу (значення) і конструктивним компонентом більш складних побудов, наділена певним набором синтаксичних функцій. На відміну від членів речення, що визначаються на основі синтаксичних зв'язків (а отже, стосуються формально-синтаксичної структури речення), синтаксема виділяється на рівні семантико-синтаксичних відношень і позначає певні явища дійсності.

Питання про словосполучення і речення як одиниці синтаксису останнім часом доповнені відомостями про типи синтаксичних зв'язків, поняттям синтаксичної валентності, вченням про семантичну “елементарність / неелементарність” простих і складних речень. Що ж до надфразної єдності як синтаксичної одиниці, то це питання продовжує залишатися дискусійним, хоч і вдалося узагальнити деякі її граматичні та семантичні ознаки (структурної цілісності, скріпів речень, типів зв'язку тощо).

Отже, враховуючи, що синтаксичний лад української мови - це ієрархічно організована сукупність одиниць різних рангів, синтаксис як науку можемо визначити так: це частина граматики, яка вивчає систему одиниць різних рангів - синтаксем, словосполучень, простих і складних речень, надфразних єдностей, що створюють структуру мови для її функціонування.

1.1.1 Функція та тип порядку слів речення в англійській мові

Інтерес до вивчення порядку слів у реченні, багатою мірою, зріс лише в останні десятиліття, разом зі зверненням лінгвістів XX-XXI ст. до поглибленого вивчення граматики. Розглядом інверсії займалися деякі зарубіжні та вітчизняні мовознавці. Серед них такі відомі дослідники, як радянський лінгвіст І.Р. Гальперін, синхронний перекладач, викладач перекладу Б.Є. Васильович, І.І. Ковтунова, закордонний професор, кандидат технічних наук Рон Чен та український мовознавець В.І. Карабан та ін.

У центрі уваги мовознавців головним чином знаходилося взаєморозташування слів у реченні, які безпосередньо залежать один від одного. Також розглядалася функція інверсії та її роль у стилістиці та граматиці мов, але переклад таких незвичних речень практично розглянутий не був.

Речення є одиницею вищого рівня мови - комунікативною одиницею, та будучи найбільш складною за формальним і семантичним складом одиницею мови, воно відчуває найбільший вплив прагматичного фактора. Будь-яке речення обов'язково пов'язане і обумовлене авторської установкою, а тому може, з точки зору перекладу, мати безліч інтерпретацій. Одним з активно використовуваних виражень найтонших відтінків змісту є порядок слів, тобто певне розташування слів, що виконує різноманітні функції та являється важливим показником структури мови. У комунікативному плані порядок слів зумовлений у подачі тематичних та рематичних елементів речення, щодо подачі інформації. Стилістичне значення порядку слів полягає в тому, що з їх перестановкою створюються додаткові смислові відтінки, посилюється чи послаблюється смислове навантаження члена речення. Тому зіставлення порядку слів у різних мовах значною мірою допомагає встановленню своєрідності їхніх структур [23, с.18].

Як відомо існують мови з вільним і фіксованим порядком слів. Варіативність порядку слів у реченні залежить передусім від аналітичної чи синтетичної будови мови. В аналітичних мовах, таких як англійська, порядок слів суворо регламентований. У синтетичних (флективних) мовах, таких як українська, більш-менш, вільний, але існують певні правила, які визначають послідовність розташування членів речення: підмет - присудок - прямий додаток. Наприклад: Оксана співала пісню. В англійській мові сталий порядок слів: підмет, присудок, доповнення і обставина. Зміна звичайного порядку слів у реченні для виділення змістової значущості тих чи інших його членів або для надання фразі особливого стилістичного забарвлення - зветься інверсією. Інверсія - як зміна порядку слів у реченнях у сучасних англійській та українській мовах, лише виділяє певні члени речення, акцентує на них увагу, підсилює їх значення. Це більш притаманне художньому та розмовному стилям. У художньому стилі вона використовується як стилістичний засіб, що використовується для привернення уваги слухача, для посилення впливу на нього. У розмовній мові іншим є сам принцип розміщення слів. Порядок слів в розмовній мові відображає процес формування висловлювання, процес формування фрази в голові мовця, але при цьому можна виділити загальні закономірності розміщення слів в розмовній мові, також відмінні від закономірностей їх розміщення в письмовій мові. Основна функція порядку слів в реченні - вираження ступеня комунікативної значущості слова. Розташування на початку усього комунікативно значущого призводить до частої препозиції керованих компонентів речення, що різко відрізняє норми порядку слів у художньому та розмовному стилях мови [8, с.150].

Як відомо, інверсія буває стилістичною та граматичною. Стилістична інверсія - зміна порядку слів, що при незвичній синтаксичній позиції дає емоціональне навантаження та яскравість мовним конструкціям у реченні. Граматична інверсія - це зміна порядку слів на граматичному рівні, де, в свою чергу, будучи «відхиленням від норми», входить у предмет вивчення стилістики. Стилістика розглядає її ефект в мові. Граматика також розглядає інверсію як порушення граматичних правил будови речення. Граматика описує, який із членів речення «виділено», а стилістика - який ефект дасть виділення саме цього члена речення.

Отже, інверсія розглядається і в граматиці, і в стилістиці. Так, конструкція типу “Only then have I made up my mind to go there” називається стилістичною інверсією в курсах граматики і граматичною інверсією - в курсі стилістики. Вважається, що саме в такого роду відхиленнях, заснованих на живих процесах мови, іноді ховається індивідуально-творча манера автора. Якщо подібне відхилення часто використовується в індивідуально-художньому стилі різних письменників, воно може поступово типізуватися, отримавши право на існування в стилістиці мови, а потім при виробленні певних і твердих норм використання такого роду відхилень і в області граматики. Тому чітку лінію між граматичним і стилістичним в синтаксисі провести дуже важко, а іноді - неможливо.

Що стосується типів інверсії, то вона буває повною (де присудок передує підмету) та подвійною (де частини присудка передує підмету) [8, с.166].

Як було зазначено вище, інверсія може мати різні випадки розміщення членів речення. Ці потенційно можливі способи розміщення членів речення в тих чи інших стилістичних цілях можна обмежити найбільш загальними випадками:

Перший: додаток повинен стояти на початку речення.

Другий: означуване слідує за означувальним (постпозиція визначень).

Третій:

а) іменна частина присудка стоїть перед підметом.

б) іменна частина присудка стоїть перед зв'язкою, і обидва вони - перед підметом.

Четвертий: обставина стоїть перед підметом в реченні.

П'ятий: обставина і присудок стоять перед підметом.

Також інверсія може існувати в таких конструкціях як:

1) коли підмет вводиться оборотом there is/are, was, were.

2) коли речення починається з певних слів чи висловів:

- слів чи фраз, що припускають заперечення.

- зі слів no sooner, hardly, rarely.

- при сполученні only з прислівником часу та місця.

- при сполученні so з прикметником або прислівником.

3) при короткій відповіді, яка починається з Neither/Nor.

4) при розриві прямої мови або коли головне речення стоїть після підрядного з прямою мовою.

5) в окличному реченні, що починається з there, here.

6) у тих випадках, коли речення починається прислівником, звичайно у функції посилення [8, c.169].

У всіх наведених прикладах інверсія, по-перше, виконує функцію граматичну, оскільки вона порушує «нейтральний» лад мови. Граматика розглядає ці випадки «незвичного» розташування членів англійського речення, тобто вона реєструє ці «відхилення», описує який «незвичний» член речення стоїть на якому «незвичному» місці в порівнянні з правилами розташування членів речення в граматиці мов. По-друге, інверсія виконує стилістичну функцію, де при зміні «звичного, правильного» (тобто граматичного) порядку слів сприймаюча сторона (адресат, слухач) отримує сигнал та виділяє це висловлювання або речення, оскільки воно відрізняється з однорідних, «сірих» висловлювань. Тобто інверсія починає виконувати вже інші функції, що їй властиві. Що ж стосується перекладу цих незвичних по своїй конструкції речень, то вони все ж таки мають певні правила перекладу. Якщо інвертоване речення перекладається на речення з прямим порядком слів, то воно будується за правилами вихідної мови [8, c. 169] Також інвертоване речення може перекладатися на відповідне інвертоване у вихідній мові. Але слід зауважити, що використовувати інверсію треба з обережністю, тому що невиправдане інвертування негативно позначається на усвідомлюванні прочитаного. У ряді випадків прямий порядок слів не можна змінювати, оскільки його зміна призводить до вираження протилежного змісту [23, c. 17].

Отже, ми бачимо, що інверсія являється дуже яскравим явищем в стилістиці та граматиці, що індивідуалізує й емоційно увиразнює мовлення. Синтаксично інверсований порядок членів речення служить передусім меті виділення окремих, найвагоміших у контексті даного висловлювання слів. Вона не тільки відображає логіко-граматичний зв'язок між членами речення, але й підпорядковується ще ряду вимог, що, в свою чергу, потребує дуже уважного ставлення при перекладі на вихідну мову. Необхідно приймати до уваги, що вибір того чи іншого порядку слів у кожному даному реченні залежить від ряду факторів різної природи та різного ступеня значущості, стосовно розбіжності мов, тому важливо бути дуже уважним при перекладі таких речень.

1.2 Речення як одиниця семантичного синтаксису

Останні десятиліття розвитку лінгвістики позначаються підвищеним інтересом мовознавців до проблем семантичного синтаксису, зокрема до питань щодо визначення співвідношення форми та змісту у реченні, і як наслідок - до досліджень семантичної структури речення. Реченнєвий зміст позначається різними термінами: структура, що лежить в основі речення, логічна, базова, семантична, глибинна, внутрішня структура та ін. Кількість рівнів для дослідження речення варіюється від мінімальних двох до п'яти, отже неоднаковою є і глибина репрезентації структури речення. Вивчення речення пов'язується переважно з трьома його аспектами: формальним, семантичним та комунікативним [4, c. 23].

У мовознавстві існує декілька підходів до дослідження семантики речення. Прихильники формально-синтаксичного підходу Н.Ю.Шведова, В.А. Бєлошапкова, Н.М. Арват, С.І. Кокорина здійснюють аналіз речення у напрямку від його форми до змісту, що передається цією формою. Семантичні структури виокремлюються у межах структурних схем речення. У працях Н.Ю. Шведової виявляються типові риси цього напряму. Вона витлумачує семантичну структуру речення як «його абстрактне мовне значення, що являє собою відношення семантичних компонентів, які формуються взаємною дією граматичних та лексичних членів речення» [8, c.124]. Семантичну структуру утворюють семантичні категорії. Центральними категоріями семантичної структури речення є предикативна ознака, яка реалізується як дія або стан, суб'єкт - виконавець дії або носій стану та об'єкт - предмет, на який спрямована дія або якому приписується певний стан. Вони утворюють елементарні семантичні структури. Прихильники напрямку семантичного моделювання Г.О. Золотова О.В. Акентьєва, Г.В. Ситар вважають, що дійсну структуру смислу речення відображає його семантична модель, а тому основним завданням визнається визначення та опис семантичних моделей.

У лінгвістиці здійснювалися дослідження семантики речення з точки зору референційного, або денотативного, підходу. Його представники вважають, що пропозиція відображає структуру певної ситуації як реченнєвого денотата, а основне завдання при дослідженні семантики речення вбачають у визначенні співвідношення між реченням та ситуацією, яка ним позначається [2, c.190]. Спираючись на структуру ситуації, відображену у реченнях, здійснюють відповідну класифікацію речень.

Для опису об'єктивного змісту речення прихильники предикатно-аргументного підходу спираються на пропозицію. Ч. Філлмор витлумачує пропозицію як набір відношень між дієсловами та іменами (або при наявності - підрядними реченнями). Речення у своїй глибинній основі трактується як таке, що складається із дієслова та одної чи більше іменних груп, кожна із яких пов'язана з дієсловом певним відмінковим відношенням. Глибинна структура, під якою Ч. Філлмор розуміє глибинно-синтаксичне представлення речення, знаходить своє вираження у вигляді поверхневої структури.

Дж. Лайонз при аналізі семантики речення використовує валентні схеми, які, на нашу думку, можуть вважатися аналогом формули семантичних структур. Дослідник дотримується погляду, що валентні схеми відображають самий основний і самий нейтральний спосіб концептуалізації та опису ситуації. Виокремлюється вісім валентних схем. Можна вважати, що, наприклад, валентна схема AFFECT (AGENT, PATIENT) є записом семантичної структури речення з двовалентним предикатом дії, а BE (ENTITY, PLACE) - з двовалентним предикатом локації і т. ін. [2, c.192].

У. Чейф аналізує речення у напрямку від значення до форми, а тому поверхнева структура вибудовується на основі семантичної структури, породження якої відбувається наступним чином: предикат, іменований дієсловом, набуває вибіркових одиниць (наприклад, процес або дія), які визначають іншу частину структури в тому сенсі, що вони обмежують вибір дієслівного кореня, тобто поверхневої лексичної одиниці, і визначають кількість і відношення іменників (аргументів) [2, c.195].

Вагомий внесок у дослідження семантики речення зробив С.К. Дік. Він витлумачує семантичну структуру речення як глибинну репрезентацію мовного виразу. Семантична структура в його інтерпретації представляється у вигляді предикатної рамки, яка містить інформацію щодо форми предиката (дієслівний, ад'єктивний, номінативний та ін.), кількості аргументів, що вимагає предикат, їх семантичних функцій та селекційних обмежень, накладених предикатом щодо термів, які заповнюють аргументні слоти [2, c. 199].

А. Мустайокі вважає, що відправною точкою аналізу речення є його семантична структура як схематизоване, структуроване уявлення про те, що збирається висловити мовець. Вихідним пунктом процесу мовленнєвого акту визнається ситуація, яку мовець завжди обмежує і тлумачить, враховуючи свої комунікативні потреби. Так утворюється стан справ, що є основою семантичної структури. Семантична структура складається із: 1) ядра, що включає глибинний предикат та його актанти, 2) модифікатора - метадієслова, що визначає семантичну структуру, і його актантів; 3) специфікатора - семантичного елемента, який уточнює актант, предикат або стан справ у цілому [2, c.201].

У контексті українознавчих досліджень значна увага надається проблематиці семантики і структури речення. І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, В.М. Русанівський вживають терміни «глибинна, семантична, власне-семантична структура речення» як синонімічні. Ґрунтуючи поняття семантичної структури на ідеї вияву смислу речення, вони витлумачують її як «інваріант, спільну основу об'єднання ряду формально неоднотипних, але однотипних із змістового боку конструкцій, тобто конструкцій, що відображають однотипні реальні ситуації». У семантичну структуру елементарного речення входить пропозиція (предикат та його аргументи), але не входить інша змістова властивість речення - його модально-часовий план [2, c.202].

Предтечею логічного напрямку стали ідеї Аристотеля та картезіанська лінгвістика. Н. Хомський проаналізував та узагальнив досягнення раціоналістичної лінгвофілософії минулого, яку вважає співзвучною своїй власній теорії мови. Оскільки мова має внутрішній та зовнішній аспекти, речення може вивчатися з точки зору того, у який спосіб воно виражає думку, тобто дослідження його глибинної структури (семантична інтерпретація), або з точки зору його фізичної форми, тобто вивчення його поверхневої структури (фонетична інтерпретація). Глибинна структура трактується як базисна абстрактна структура, що визначає семантичну інтерпретацію речення. Вона складається із системи організованих різним чином елементарних суджень, які мають суб'єктно-предикатну форму з суб'єктом та предикатом простого виду. Отже, глибинна структура прирівнюється до структури думки, а тому вважається універсальною для всіх мов [12, c. 59].

Н.Д.Арутюнова, досліджуючи логіко-семантичний аспект речення, розглядає поняття, які використовуються у логічному аналізі значення речення (поняття пропозиції, дієслів пропозиційного відношення, поняття референції). На її думку, структуру речення формують категорії логіки. Реченнєва семантика спирається на предикат і визначається логіко-синтаксичними (логіко-граматичними) першопричинами - відношеннями, які, пов'язуючись зі способами мислення про світ, водночас причетні до граматичної будови мови. Зміст речення складає пропозиція, яка визначається як семантична структура, що об'єднує денотативне та сигніфікативне значення. Комунікативна структура речення формує його семантичну структуру: комунікативний центр повідомлення стає його семантичним стрижнем [23, c.22].

Згідно з генеративною концепцією спочатку породжується синтаксична структура, а потім вона співвідноситься із певною семантичною інтерпретацією. Синтаксис включає базовий та трансформаційний субкомпоненти. База - система елементарних правил, імовірно близьких для різних мов, - вираховує обмежену кількість глибинних структур - прототипів речень. Трансформаційний субкомпонент породжує поверхневі структури речень із структур, отриманих у результаті дії базових правил. У ранніх працях Н.Хомського «глибинна структура фактично описується в термінах логіки як система пропозицій, що не отримує однозначної відповідності з утворюваною фізичною формою». В узагальненому вигляді глибинна структура трактується послідовниками генеративізму як рівень синтаксичної репрезентації речення, який кодує предикатно-аргументні відношення, а також рольові характеристики аргументів дієслова [8, c.206].

Представники генеративної семантики Ч. Філлмор, У. Чейф, Дж. Лакофф, Дж. Макколі, Дж. Андерсен, Р. Ларсон та ін. вважають, що спочатку породжується семантична структура речення, а потім її синтаксична репрезентація. Семантична структура пов'язується із денотативним аспектом речення і аналізується у термінах предикатної логіки. Смисл речення встановлюється шляхом розкладання нетермінальних (тих, що розкладаються) вузлів до термінальних, що репрезентують елементарні речення, які аналізуються з точки зору предикатно-аргументної структури [4, c.55].

У когнітивній лінгвістиці предикатно-актантна рамка ототожнюється з фреймом. Вузлами предикатно-актантної структури фрейма є слоти. Пропозиційне ядро фрейма доповнюється у деяких дослідженнях термінальною частиною периферії, модусом і концептуальним планом [7, 166]. Основою фреймової структури є семантичний предикат. Фрейми описують не саму подію, а логіко-семантичні відношення у ній. Представників різних підходів у дослідженні семантики речення об'єднує визнання ними значущості предиката. Під предикатом часто розуміється присудок або група присудка, лексема, морфема, які мають предикатне значення, рема в актуальному членуванні речення. У синтаксисі термін «предикат» вживається для позначення і формального, і семантичного компонента речення, члена і реляційної, і суб'єктно-предикатної структури, елемента і потенційного, і актуального, ознаки разом з місцями для аргументів і абстраговано від них, ознаки, що імплікує будь-які і лише предметні аргументи. Як наслідок такої багатозначності з'являються термінологічні пари - присудок/предикат, предикатор/предикат, релятор/предикат, предикатний знак/предикат, предикатив/предикат, базисний предикат/предикат, функтор/предикат та ін. [8, c. 182].

Традиційно предикати протиставляються за такими критеріями: валентним потенціалом, ступенем похідності, частиномовним статусом, предикатним/непредикатним характером аргументів, функціональними особливостями, семантичними критеріями. За аспектуальними характеристиками предикати поділяються на граничні та неграничні, за кількістю валентностей - на абсолютні та відносні, за якістю валентностей - на базисні та небазисні, за рольовою валентністю - на агентивні та неагентивні, за синтаксичною функцією - на матричні та нематричні, за лексичною семантикою - предикати фізичної, психічної діяльності та ін. [8, c.184].

З точки зору формального підходу предикат у реченні є граматично єдиним носієм видо-часових значень і слугує основним засобом часової організації тексту. Він є виразником присудкового відношення, яке характеризується предикативністю і виступає у формі сполучення слів. Таке відношення організує речення і виникає тоді, коли слову, яке виражає предметне поняття, в момент мовлення приписується певна ознака або ряд паралельних ознак [8, c.185].

Предикат витлумачується як логічна функція, що визначається у двох відношеннях: за власною семантикою та за аргументами, які допускає дана функція. Н.Д. Арутюнова вважає, що суть предиката полягає у позначенні та оцінці статичних властивостей і динамічних проявів предметів дійсності, їх відношень одне до одного. Важливою властивістю предикатної семантики визнається її організація часовою віссю. Предикати позначають класи ознак: фізичні ознаки предмета, його просторову орієнтацію, механічні дії осіб та сил природи, соціальну активність людини, її духовну діяльність і внутрішній стан, її фізичні відчуття, мовленнєву поведінку та ін. [8, с.188].

Для виокремлення семантичних типів предикатів найпоширенішими способами є денотативний, який ґрунтується на співставленні аргументів і предикатів пропозиції з денотатами та відношеннями між ними у ситуації, і валентний, який базується на валентних властивостях предиката. У мовознавстві розповсюдженим став погляд на предикат як на основний компонент семантичної структури, який відіграє організаційну роль у реченні.

Аспектуальні класифікації предикатів ґрунтуються на встановленні способу, у який відбувається подія. Аспектуальні категорії визначають подію з точки зору характеру її протікання та розподілу у часі: тривалості, повторюваності, граничності, кратності, результативності та ін. Найвідомішу класифікацію аспектуальних типів дієслівних предикатів було створено З. Вендлером [8, c.189]. Здійснене ним дослідження дало поштовх розвитку лінгвістичної думки і стало теоретичним підґрунтям для створення нових класифікацій предикатів А. Кенні, К.С. Сміт, А.П.Д. Мурелатоса, Р.Д. Ван Валіна та ін.

Представники функціонального напрямку у трактуванні поняття предиката - В.Б. Касевич, В.С. Храковський, Я.І. Маркот та ін. розглядають предикат як функтор, який визначає число та типи аргументів, пов'язаних з предикатом, як семантичну одиницю, яка має властивість відкривати валентні місця для заповнення їх іншими семантичними одиницями [8, c.190].

Отже, у дослідженні семантичної структури речення можна виокремити такі основні напрями: формально-синтаксичний, семантичного моделювання, референційний, компонентно-комбінаторний, предикатно-аргументний, логічний, генеративний та когнітивний. Основні відмінності проаналізованих концепцій полягають у глибині семантичного аналізу речення та його напрямку: від форми речення до його змісту чи навпаки. Самий неглибокий рівень аналізу - у формально-синтаксичної семантики, яка спирається на структурні схеми певної конкретної мови. Найглибшим рівнем розгляду відзначається когнітивна концепція, оскільки досліджуються ментальні структури. При формально-синтаксичному, логічному, генеративному підходах речення аналізується від його форми до змісту. При семантичному моделюванні, референційному, частково компонентно-комбінаторному і предикатно-аргументному, когнітивному підходах рух думки дослідника - від змісту речення до його форми. Розбіжності у поглядах серед прихильників предикатно-аргументної та компонентно-комбінаторної концепції значення речення пояснюються у першому випадку відмінностями у визначенні поняття предиката та віднесеності предиката до семантичного або семантико-синтаксичного рівня, а у другому випадку - здійсненням аналізу чи синтезу моделей комбінаторної семантики. Основними напрямами у дослідженні предиката є формальний, логічний, семантичний, комунікативний та функціональний.

1.2.1 Теорія семантичних ролей

Функціональні відмінності проявляються у номінативних одиницях не тільки те, як у інших знакових утвореннях. Їм властиві відмінності й у категоріально-семантичному аспекті. Тут проявляється різноманітність, що виникає унаслідок певного відношення знаків до того, що вони позначають, до об'єктів дійсності та понять про них. Тому, номінативні одиниці мають різний функціонально-семантичний потенціал і відображають різноманітні категоріальні сутності. Вони передають поняття, які таким чином можуть бути класифіковані як ті, що відрізняються за своїми когнітивними й ономасіологічними показниками. Категоріальна класифікація номінативних одиниць відображає на більш високому рівні абстракції основні мисленнєві категорії людської свідомості: предмет, подія, стан, дія, місце, засіб, приналежність, кількість [2, c.201]. На більш високому рівні абстракції одиниці номінації поділяються на субстантиви, вербалії, модифікатори, кваліфікатори, конектори. Такий підхід дає більш повну та системну картину функціональних особливостей номінативних одиниць сучасної англійської мови.

До номінативних одиниць, які реалізують поняття (ідеї, концепти), ми відносимо лексичні одиниці (у тому числі, аналітичні), фразеологічні одиниці, підрядні частини складнопідрядних речень, окремі морфеми та фонеми, які під час свого реального функціонування набувають здібності відображати ті чи інші поняття (ідеї, концепти), що формуються на когнітивному (тезаурусному) рівні структури мовної особистості. Граматико-парадигматичні, семантико-синтаксичні та асоціативні відношення, в які між собою вступають компоненти "вербальної мережі", є відображенням іерархічно-координативних відношень у тезаурусі носія мови [2, c.202].

Запропонований аналіз передбачає розгляд одиниць номінації в їх розвитку. Крім цього, підкреслимо й динаміку людського мислення, яка знаходить швидке та максимально адекватне відображення у функціональних характеристиках мовних одиниць. Таким чином, людське мислення, як і реальний світ, з одного боку, а також мова, з іншого боку, як взаємопов'язані сутності не стоять на місці, а знаходяться у постійному русі, видозмінюючись як формально, так і змістовно. Разом з цим, ми стверджуємо існування основних положень, що характеризують як мислення людини, так і стан реального світу, а також мову на певному зрізі її розвитку. Цей своєрідний парадокс між часовим та позачасовим, динамічним і стабільним, актуальним і потенціальним характерний усьому живому. Оскільки мова є сутністю породження певного соціуму, то й їй також.

Якщо ми отримуємо нову інформацію, яка не має для нас ніякого іншого вираження крім мовного, ми конструюємо поняття про неї, поповнюючи свою свідомість, розвиваючи мислення, а, отже, систему одиниць номінації. Неконтактне представлення може бути помилковим, якщо предмет, явище, стан, якість, дія являють собою певний інтерес для індивідуума, пов'язаний з його потребами як особистості, то він так чи інакше вступить з ним в контакт і на практиці перевірить правильність свого судження. Унаслідок цього процесу можуть бути внесені корективи в концептуальну структуру свідомості цього індивіда чи соціуму в цілому [2, c.206].

Знання ж, що зафіксовані у мові, не повністю тотожні системі знань, відображеній в інтелекті людини. Номінативні одиниці тільки через свої значення співвідносяться зі знанням, яке існує на понятійному рівні. Однак ці відповідності не є на 100% дзеркальними, оскільки одна одиниця може відповідати декільком поняттям і навпаки. Таким чином, система понять не являє собою всі знання, якими індивід володіє, а лише є одним із рівнів його організації, де воно представлено у найбільш узагальненому й абстрагованому вигляді. У цілому питання теорії мовного значення і функціонування мови пов'язані із вивченням особливостей представлення знань у мові, а саме, з когнітивною діяльністю людини. Отже, найбільші відмінності та "неудосконалення" мови як когнітивної системи локалізовані в лексиці [1, c.123].

Категоріальна класифікація дозволяє представити одиниці номінації у формі ментальних просторів. Їх структура детермінована функцією номінативних одиниць - їх репрезентантів - у мовленні. Крім цього, вони являють собою феномени людського пізнання та пов'язані з питаннями обробки знань і формалізації міркувань. Ментальні простори використовуються для об'єднання тієї чи іншої різновидності інформації. Простори породжують і акумулюють інформацію у процесі обробки висловлювань. Ментальні простори відносно замкнені, володіють відносно невеликою зовнішньою структурою та співвідносяться між собою за допомогою конекторів [8, c.155].

Зв'язок ментальних просторів можливий і на основі певних аналогій типу "a chimpanzee is a tennis ball", коли у когнітивному файлі носіїв мови взаємодіють неідентичні простори. Так же формуються аналогії на основі чогось спільного для них, частіше всього певних якостей, рис. У результаті близькості концептуальних структур (полів) полегшується процес метафоризації. Ментальні же моделі, співвідносячи слова з реальним світом, створюють ментальні світи. Їх конфігурація складає модель світу, висловлювання, тексту або ж дискурсу.

Ментальний простір реконструюється для упорядкування й оцінки того, що сприймається. При цьому відбувається накладання тих чи інших ментальних просторів на основі певної спільності: Доріан Грей займає місце в ментальному просторі портрета та в ментальному просторі людини. Отже, йдеться про своєрідну переорієнтацію, коли номінативні одиниці, які традиційно позначають певні сутності, починають позначати нові предмети й явища. Метафора у такому розумінні виступає частиною загального процесу функціональної переорієнтації. Загалом, ментальні простори мають тенденцію до розширення за рахунок метафоричного переносу, в основі якого знаходиться єдиний образ - архетип, побудований за гештальтним (цілісним) принципом. До таких утворень відносяться образ-схеми та семантичні примітиви: субстантиви, атрибути, детермінативи, квантори, інтенсифікатори, ментальні предикати, логічні концепти, дії та події, існування та володіння, життя, мова, час, простір, схожість, таксономія. Їх угрупування (наприклад, образ-схеми просторові, типу контейнера, сили, єдності/чисельності, існування, ідентичності), на наш погляд, співпадають з межами основних ментальних просторів [8, c.160].

В основі виділення таких ментальних просторів лежить бажання людини до категоризації предметів, явищ реальної дійсності. Ще Аристотель намагався виділити головні побутові категорії. Когнітивна класифікація реальних сутностей знаходить відображення в їх номінації, комунікативному призначенні та спрямована на виділення природних категорій. Класифікація, наприклад, температури чи кольору може бути названа ментальним процесом. У центрі когнітивної лінгвістики знаходяться психологічні та концептуальні погляди на значення слів. Такий ментальний процес класифікації називається категоризацією, а його продукти - когнітивні категорії (концепти), наприклад, категорії кольору червоний, жовтий, зелений і т. д. Більшість подібних категорій контекстно залежні та пов'язані з конкретною ситуацією (оскільки вони позначають сутності, що взаємодіють у реальному світі), контекстом (як когнітивною репрезентацією взаємодії між концептами), когнітивною моделлю (як сумою перевірених і складованих контекстів конкретного поля певним індивідуумом), культурною моделлю (як поглядом з точки зору когнітивних моделей на виділення факту, який вони поділяють як члени суспільства та соціальної групи). Причому, наївні культурні моделі в основному визначають функціональні особливості поведінки людей у суспільстві [2, c.220].

Повсякденна свідомість, маючи свої типові особливості, сприймає ті форми матерії, які залишались значний час стабільними у відносно незмінному вигляді. Уявлення про предмет пов'язане з відповідним концептом як щось виділене з простору, окреме та цілісне, але протипоставлене іншим схожим об'єктам за своїми суттєвими властивостями. Згадаємо також наявність двох стратегій розпізнавання образа та його особливостей - по цілісності, гештальту або ж по виділенню тих чи інших даних. Частина ж цілого, таким чином, починає існувати окремо, сама по собі, незалежно від решти по моделі "предмет - його частина - атрибут предмета - типова для предмета ознака". Когнітивно-комунікативний опис передбачає "побудову концептуального образу або концептуального уявлення відповідних мовних сутностей, яке на відміну від власно семантичного (лінгвістично пов'язаного) уявлення не накладає вимог обов'язкової приналежності до семантичної системи мови" [8, c.211].

Система знань, тобто когнітивна система свідомості, не може ототожнюватися ні з вмінням, здібністю розмовляти та розуміти, ні з певною системою навичок і звичок. Оскільки ж важко заперечувати те, що мова не тільки складається з мовних одиниць, але також складає поле діяльності думки, емоцій, інтуїції та уяви, то конструкт когнітивної структури в людській свідомості об'єднує мовну аналітичну компетенцію (awareness) й експериментальні фактори. "Людина, яка користується словником, уже володіє мовною компетенцією, вбудованою /.../ у свідомість/мозок". Хоча слова різних мов можуть не співпадати у всіх деталях, концептуальна структура, в якій вони знаходять своє місце, є загальнолюдською рисою. Ступінь можливої модифікації цієї структури під впливом досвіду та розрізнених культурних концептів - предмет дискусійний, але безперечно те, що оволодіння словником спрямовується багатою й інваріантною концептуальною системою, яка передує будь-якому досвіду. Людина засвоює "ярлики" для концептів у ході свого розвитку, які вже складають частину її концептуального апарату [3, c.111].

Як частина загального мовно-мовленнєвого механізму організація словесної пам'яті в психофізіологічному плані є складним ієрархічно організованою системою специфічних функціональних структур, яка формується як результат індивідуального мовленнєвого досвіду. Специфічні функціональні структури відповідають окремим словам і складають універсальну основу їх запам'ятовування. Об'єднання функціональних структур у "вербальну мережу" визначається фонетичними та смисловими відношеннями між елементами мови та протікає відповідно до існуючої у мові системі логіко-граматичної категоризації. Формування специфічних функціональних структур відбувається на основі звукового диференціювання і синтезу безпосередніх вражень від об'єктів дійсності унаслідок диференціювання найбільш суттєвих їх характеристик (тобто відповідає формуванню предметно-понятійного компонента номінативної одиниці) [5, c.32].

Когнітивний підхід у процесі номінації не має відношення до "елементів ситуації", однак конструювання ситуації залежать від мовця. Як наслідок цього, природа номінації суб'єктивна і когнітивно зумовлена. Виробництво значення може розглядатися у двох плоскостях: 1) значення аналізується точки зору мотивованості/немотивованості; 2) значення є одним із засобів забезпечення акта комунікації. На наш погляд, когнітивна основа присутня в обох плоскостях, оскільки процес номінації тісно пов'язаний з концептуалізацією та конфігурацією основних концептуальних структур. "Значення дорівнює концептуалізації", тобто семантиці та психології [6, c.34].

Оскільки когнітивні структури у нашій свідомості пов'язуються з нашими перцептивними механізмами прямо або опосередковано, вони, частково перцептивно зумовлені. Значення ж мовних одиниць не знаходяться у свідомості тільки одного, конкретного індивідуума. Вони виводяться із концептуальних схем, що знаходяться та працюють усередині свідомості всіх носіїв цієї мови разом з семантичною особливістю тієї структури, в якій вона використовується. У цьому зв'язку відзначимо роль семантики (значення мовних одиниць), особливостей їх номінативної структури, а, отже, когнітивних структур, які вони представляють, із бажанням комунікантів найбільш повно відобразити в своїй свідомості існуючий світ і максимально адекватно його відобразити у процесі спілкування.

Розглядаючи ментальну характеристику слова у працях В.В. Виноградова з сучасних позицій, слідом за В.В. Колесовим, відзначимо, що семантика мовного знака важливіше його зовнішньої форми, яка в принципі може стати змістом як внутрішня форма слова. Функціональні зміни змісту проявляються і в слові, і у висловленні. На відміну від висловлення, слово у всіх його функціональних зв'язках містить ментальний концепт, на феноменологічному рівні експлікується як "образ", "поняття", або "символ". Існує певна ієрархія всіх мовних засобів у вираженні зв'язків між знаком-словом, ідеєю-поняттям і річчю-предметом, яка зумовлює цінність кожної лексеми в системі слова, ідеї та речі - аналогічних і взаємодіючих явищ [2, c.167].

Одиниці номінації, виконуючи репрезентативну функцію, означають як одиничні предмети, явища і т.д., так і дають ім'я цілому класу цих сутностей, оскільки позначають узагальнені поняття у різноманітному світі реальної дійсності. Про онтологічну природу лексичних значень свідчить те, що зміст слова носить кумулятивний характер, і є їх позначувальною основою. "Багатоаспектність та багатоступінчатість лексичного значення слова (нейтральне/стилістичне, пряме/переносне, вільне/фразеологічно пов'язані значення і т.п.) є результатом "відкладення у змісті слів продуктів сприйняття оточуючого людину середовища" [8, c. 177]. Про об'єктивну природу лексичних значень свідчить відображення як об'єктивного світу, так і всіх кваліфікативно-оцінних сфер діяльності людини. Всі сфери діяльності людини покриваються відповідними одиницями номінації (відповідними найменуваннями) без лакун. Якщо в результаті номінативного акта з'являється не слово, а аналітична лексична одиниця або фразеологізм, те і це доводить відсутність лакун у представленні концептуальної структури всебічної людської діяльності.

Словесний (повнозначний) знак завжди відноситься не до одного якогось окремого предмету, явищу, а до цілого класу чи до групи йому подібних предметів. Повнозначні словесні знаки знаходяться на перетині трьох базових аспектів мовної діяльності - номінативної, пізнавальної (когнітивної) і комунікативної. Людська мова, яка має забезпечити пізнавальну та комунікативну діяльність, є семіотичною системою з подвійною структурацією її одиниць, тобто їх дворазовим позначенням. Особливе місце мови, як створеної та використовуваної суспільством, пов'язано також і з позначенням мовних одиниць [14, c.154].

У системі мови номінативний елемент її структури слугує засобом закріплення та зберігання суспільно-пізнавального досвіду, а історично зумовлена спадкоємність мови творить значний потенціал її семантичного варіювання. Причому, аналітичні лексичні одиниці, фразеологізми, інші номінативні комплекси не виникають у ході висловлювання кожний раз заново, а лише відтворюються, оскільки зумовлені зв'язками всередині системи мови, зокрема, моделями лексичної сполучуваності, системним семантичним (обов'язковим) контекстом, хоча всередині цього процесу діахронічно знаходиться мовленнєве (певною мірою суб'єктивне) лінійне сполучення певних мовних знаків. Лише пізніше відбувається їх "зрощення" [8, c.210].

Питання про синтактику слова як основної номінативної одиниці в аспекті, що нас цікавить, зводиться до однієї із магістральних у семантиці проблем - співвідношенню між лексичним значенням слова і його сполучуваність, оскільки будь-яка мовна одиниця номінації у процесі породження висловлювання не поводить себе ізольовано. Її предметно-понятійний зміст вимагає для своєї реалізації певної сполучуваності (узуальної - для нормативного втілення і оказіональної - для переосмислення). Стилістична забарвленість/незабарвленість вимагає підбору інших необхідних мовних засобів. Крім того, граматична валентність мовної одиниці зумовлює побудову всієї конструкції. Навіть найпростіша ситуація уточнює значення, одиниці, що в ній використовується (визначає, конкретизує, розширює, звужує, породжує оказіональні значення або актуалізує аспекти семантики, які раніше не виявлялися). Крім того, в мовленні в результаті сполучення та взаємодії різних мовних категорій, значень мовних одиниць, того смислу, який вони несуть, можуть утворюватися нові одиниці, значення, комбінувати цілі поняття, різні ментальні простори [8, c.211].

Таке формальне і семантичне об'єднання, свого роду концептуальна інтеграція, проявляється у виникненні компонентів, що займають проміжну зону між словом і словосполученням (стійкими словосполученнями з непереосмисленими компонентами; стійкими словосполученнями з частково переосмисленими компонентами; стійкими словосполученнями, що відносяться до римованого сленгу; комплексними іменами власними назвами, що вживаються переносно; фразеологічними одиницями, які є семантично ізольованими утвореннями; зв'язними словосполученнями; словостягненнями і лексемами, що виникли у результаті дії словотворчих моделей, для яких необхідним є матеріал окремих самостійних лексем - юкстапозиції, редуплікації, телескопії, абревіації; а також аналітичними лексичними одиницями, складними прагматичними ідіомами) [3, c.230].

Якщо потенціальні можливості номінативних одиниць закладені в їх синтагматичних даних у системі мови, то їх реальна актуалізація залежить від індивідуально-особистісних особливостей суб'єкта, що продукує висловлення. Під актуалізацією, у цьому випадку, розуміється вибір конкретних мовних засобів та їх аранжування як в плані позиції у висловленні, так і в плані взаємодії з іншими аналогічними одиницями.

Фундаментальні категорії категоріальної семантики утворюють необхідну основу комунікації, в них знаходить прояв єдності загальнолюдських законів мислення, відображення в свідомості людських відносин об'єктивної дійсності. Ці категорії є джерелом, звідки мовець черпає готові, відпрацьовані мовою значення, співвіднесені з певними формальними засобами й їх комбінаціями. Також перспективним у майбутньому є вивчення взаємодії окремих ментальних просторів у процесі породження та сприйняття розмовного мовлення.

1.2.2 Актуальне членування речення

У кожному висловлюванні усного і писемного мовлення відображений рух думки від того, що вже відоме, що назване мовцем або знаходиться перед очима співбесідників, до того, що ще невідоме слухачам. Думка мовця відштовхується від відомого і переходить до того, що мовець хоче про те відоме сказати. Таким чином, речення має дві змістові частини: одна з них називає предмет мовлення, інша позначає якусь нову інформацію про нього. Друга частина є головною. Вихідна частина висловлення (дане, відоме) називається темою, а та частина, яка щось стверджує про тему (нове), - ремою. Ці дві частини відповідно ще називають психологічним (логічним) суб'єктом і психологічним (логічним) предикатом [8, c.56].