Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичний аспект використання діалектизмів в художній літературі

1.1 Особливості південно-західного діалекту

1.2 Стилістичні функції діалектної лексики в художній літературі

Розділ 2.Стилістична функція діалектизмів творів Ю. Винничука

2.1 Постать Ю. Винничука в літературному процесі ХХІ століття

2.2 Аналіз львівських говірок та діалектизмів

Висновки

Література

Вступ

У наш час мовознавці активно вивчають діалектичний фонд мови. Разом з тим аналіз мовознавчої літератури свідчить, що бракує лінгвістичних досліджень, у яких аналізувалися б особливості узуального та контекстуального використання діалектизмів мовною особистістю, сформованою в умовах двомовності. Знаковими у цьому сенсі є творчість видатного українського письменника, драматурга, політичного діяча Ю. Винничука, яка відзначається експериментаторством, неординарним стилем, глибокою психологічністю, виразністю зображуваного.

Письменник сміливо брався до тем і проблем, які становили певні табу у тогочасному суспільстві (взаємини між статями, шлюб, суспільна мораль). Нова проблематика вимагала й інших засобів викладу, проте автор повинен був певним чином наблизити читача до сприйняття і розуміння своїх ідей. Одним із таких факторів зближення, безумовно, є діалектизми як концентрована форма викладу, позначена певною культурою, лексична одинця, яка створена на основі національного народного досвіду.

Лексика мови творів Ю. Винничука лише починає привертати увагу мовознавців, зокрема у роботах Білоус В., Науменко Л. О., Смушкова В. А., Супрун А. П., Устенко Н., Швець Н. В. досліджувалося мову ранньої прози письменника, розглядала й особливості функціонування стійких словесних комплексів (прислів'їв, приказок, фразеологізмів).

Разом із тим проблема використання діалектизмів в творчості Ю. Винничука не знайшла відбиття в сучасній лінгвістиці, що обумовлює актуальність теми даного дослідження «стилістична функція діалектизмів у контексті творів Ю. Винничука».

Таким чином , об'єкт дослідження - мова творів Ю. Винничука.

Предмет дослідження - стилістична функція діалектизмів у контексті творів Ю. Винничука.

Мета дослідження - визначити та проаналізувати стилістичну функцію діалектизмів у контексті творів Ю. Винничука.

Завдання дослідження:

1. Розглянути теоретичний аспект проблеми використання діалектизмів в художній літературі

2. Дослідити стилістичну функцію. діалектизмів в творах Ю. Винничука.

В даному дослідженні застосовувалися методи аналізу , класифікації , групування, а також методи аналізу тексту художнього твору , зокрема методи лексичного та стилістичного аналізу.

Розділ 1. Теоретичний аспект використання діалектизмів в художній літературі

1.1 Особливості південно-західного діалекту

Південно-західне наріччя охоплює південні райони Волинської, Рівненської та Житомирської областей, Львівську, Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку, Івано-Франківську, Чернівецьку і Закарпатську області. Деякі говірки південно-західного наріччя збереглися на території Польщі, лемківський говір поширений на території Чехословаччини, окремі говірки південно-західного наріччя побутують на території Молдови та Румунії, а переселенські також у Югославії, Канаді, США, Австралії.

Волинські говірки поширені на півдні Волинської, Рівненської та Житомирської і на півночі Львівської, Хмельницької та Волинської областей, наддністрянський говір -- на більшій частині Львівської, у південних районах Тернопільської та північно-західних районах Івано-Франківської областей, надсянські -- у верхів'ї р. Сян на крайньому заході Львівської області та деяких населених пунктах у районі Перемишля -- Ярослава (Польща). Бойківський говір охоплює гірські райони Львівської та північно західні частини гірських районів Івано-Франківської (до р. Лімниці) областей, закарпатський діалект -- Закарпатську область від р. Уж до р. Шопурка. Населення гірських районів Чернівецької та Івано-Франківської областей і Рахівського району на Закарпатті розмовляють гуцульським говором. Буковинський діалект поширений у Чернівецькій області (крім гірських районів). На Покутті (східна частина Івано-Франківської області) побутує покутський діалект. Подільські говірки охоплюють південь Хмельницької та Вінницької, північ Одеської та захід Кіровоградської областей.

Говори південно-західного наріччя характерні великою строкатістю. Зумовлюється вона насамперед етнічними чинниками. Мова давніх східнослов'янських племен волинян, уличів, тиверців і білих хорватів, яким відповідає населення південно-західної України, вірогідно, характеризувалася певними відмінностями. Вчені допускають, що волинський і подільський діалекти відповідають мові давніх південних волинян і уличів. Професор Ф. Шило вважає, що уличі були також предками наддністрянців. Ми з цим не погоджуємось, доводячи, що предками наддністрянців були білі хорвати; про це засвідчують явища діалектного мовлення. Буковинські й гуцульські говори, очевидно, походять від мови тиверців. Карпатська група говорів, мабуть, своїм предком також має мову білих хорватів. Однак питання генези діалектів дискусійні. Прямої відповідності між племінними мовами східних слов'ян і сучасними південно-західними українськими говорами немає/

Найголовніші ознаки південно-західних діалектів наступні :

1. Приголосні втрачають дзвінкість перед глухими та наприкінці слів: вашко, зуп, солоткий.

2. Ненаголошений звук о наближається до у: тубі, субі, курова.

3. Немає подовження приголосних в іменниках середнього роду: зілє, житє, зіля, житя.

4. Дуже м'яка вимова приголосних ї, з',ц', дз' із домішкою шиплячого елемента: львівшький, зипоріжький.

5. Наявні звукосполучення ир, ил, ер, ел: кирвавий, кирниця, гирміти.

6. У деяких говірках м, д переходить у к'г' -- кісто, гіло, гіти.

7. У давальному та місцевому відмінках іменників І і II відміни м'якої групи й іменників III відміни спостерігається закінчення -и: (на) земли, (на) кони, (на) соли.

8. Зберігаються давні форми давального і знахідного відмінків однини особових та зворотного займенників: ми, ти, си, тя, ся.

9. Фіксується давній минулий час дієслівних форм: була ходила, був казав, а також аналітичний конгломератний майбутній час: буду робила, будемо ходили/

Що стосується львівської говірки, то як кожне велике місто, Львів мав свою лексику - незвичайно цікаве й живе співіснування різних говіркових систем, об'єднаних тільки деякими спільними прикметами в ділянці звуків, словотвору та лексики, писав Я. Рудницький. В міру національного освідомлення нижчих соціальних сфер та їхньої самоосвіти позначався на цих говірках вплив літературної мови, зокрема, в таких яскравих відмінах, як, наприклад, "дякую", замість "дєкую", "зав'язувати" замість "завізати". Літературні впливи ширилися нарівні з чужими впливами. В деяких випадках чужі перемагали. Львівська ґвара виникла за часів Австро-Угорщини, проте найбільшого розквіту набула в першій половині 20 століття, за часів приналежності Львова до Польської республіки. Завдяки розвитку радіо і газет вона була популяризована на всю країну. У 1920-х--1930-х роках вона використовувалася, зокрема, Вітольдом Шольгінею (пол. Witold Szolginia, автор книг про Львів, сценарист Львівського польського радіо), Мар'яном Гемаром (поетом, сатириком, піснярем), Адамом Голянеком (письменником-фантастом, публіцистом).

Ґварою з 1933 до 1939 року виходила до загальнопольського ефіру регулярна популярна передача львівського радіо «На веселій львівській хвилі» (пол. Wesola lwowska fala), яку вели її автори -- польські актори Генрік Фоґельфанґер (пол. Henryk Fogelfanger, Тонько) та Казімеж Вайда (пол. Kazimierz Wajda, Щепцьо). Ними ж була складена відома пісенька «Тильку ви Львові».

Після Другої світової війни, коли більшість населення міста була винищена, депортована чи переселена, ґвара поступово виходила з вжитку у Львові, де вона сьогодні зустрічається лише фрагментарно, витісняючись літературною українською мовою [5, с. 33]. Разом з цим, говірка використовувалася репатріантами зі Львова в західних районах Польщі, куди їх масово переселяли

У 2000-х роках стали помітними заходи зі збереження та відродження ґвари у Львові. Так, у 2002 році вийшла збірка «Тильку ві Львові» Віктора Морозова та „Батяр-бенду «Галичина»“, до якого ввійшли переспівані пісні львівських батярів, виконані говіркою.

У Львовi скрiзь кажуть "мiд". А ще питаються: "ту свобiдно?" А пояснюючи дорогу, кажуть "дiйдете до перехрестя, а там будете си переходили на другий бiк вулицi".

Є iстотнi вiдмнностi у фонетицi (зокрема неповний перехiд давньоукраIнського [о] у новозакритому складi в [i], як-от "вiвцi" = "вуцi, вюцi", "плiв" = "плюв"); вiдкритiсть голосних порiвняно з лiтературною мовою: "син" = "сен", "серце" = "сарце"; у лемкiвських говiрках давньоукранськi "ы" та "и" не злилися в "и", як у лiтературнiй мовi: "лити" = "лити", але "мити" = "мыти". Вплив польскої мови призвiв у деяких лемкiвських та бойкiвських говiрках до наголосу фiксованому на передостанньому складi. Синтаксис вiдрiзняється вiдокремленням "ся": "Чого ся смiєш?", допомiжним дiєсловом у минулому часi (особливо у лемкiвських говiрках Словаччини: "коли сте прийшлы, я не спав сом". Щодо лексики, то багато запозичень з угорської, словацької.

1.2 Стилістичні функції діалектної лексики в художній літературі

В українській художній прозі існує давня традиція використання діалектних джерел національної мови. Саме через практику введення у художні тексти лексики територіальних діалектів вона потрапляє до реєстру загальномовних словників, визначаючи тенденції розвитку як загальнолітературної мови, так і її стильових норм.

З погляду теорії літературних мов, формування загальновживаної літературної мови відбувається на основі певного територіального різновиду національної мови; статус його детермінується екстралінгвальними, суспільними чинниками, зокрема роллю конкретної території в інтеграційних процесах соціально-економічного і культурного розвитку нації. Мовно-інтеграційні процеси, визначальні для доби становлення літературної мови й утвердження її як одного із важливих засобів національної єдності, зумовлюють конкретно-історичну взаємодію діалектних різновидів національної мови. В різні історичні періоди активізуються процеси взаємодії літературної мови з діалектами. Питання взаємодії літературної мови і діалектів належить до важливих теоретичних і практичних питань функціонування літературної мови [12, с. 32].

Кодифіковані норми літературної мови, або літературний стандарт, не залишаються незмінними. Народнорозмовний компонент літературної мови динамізується під впливом територіальних відмін національної мови. Опосередкований художньо-естетичною функцією мови, використанням народнорозмовних елементів у художніх текстах, територіальний різновид впливає на динаміку стильових норм, а також на загальнолітературну норму.

До народнорозмовних джерел збагачення мови художньої літератури належать і діалектні різновиди національної мови. Зауважимо, що кваліфікацію лексики діалектного походження у художніх творах ХІХ ст. не можна автоматично переносити на явища використання діалектизмів у художній прозі кінця ХХ - початку ХХІ ст. Сутність цих процесів відмінна.

Функціональне навантаження діалектизмів в українських художніх текстах ХІХ ст. було іншим порівняно з функціями діалектизмів у сучасних художніх творах. Через мовну практику майстрів художнього слова лексика діалектного походження утверджувалася як елемент лексичної норми літературної мови ХІХ ст. Оскільки для зазначеного періоду розвитку літературної мови художній стиль був основою формування літературної норми і завдяки писемній практиці визначав цю норму, то й діалектизми становили неодмінну частину лексичної системи літературної мови на певному історичному зрізі її розвитку. Поширюючись у мові художньої літератури, діалектизми набували статусу наддіалектних явищ, зокрема регіональної, ареальної лексики. Останні поняття застосовуються до мовних одиниць, що характерні для комунікативної практики не лише мовців, носіїв окремих діалектів, а й для мовної практики представників ширших територій певних регіонів.

У ХХ ст. феномен діалектизмів розглядаємо у зв'язку зі стильовим розгалуженням літературної мови, функціонуванням стильових норм. Діалектизми набувають статусу стилістичних засобів, що збагачують, урізноманітнюють не лише художній, а й розмовний стиль літературної мови. Останній формується у 2-ій половині ХХ ст. Він тісно пов'язаний з регіональними відмінами літературної мови [14, с. 112], активно вбирає в себе лексичні, граматичні елементи територіальних діалектів, спричиняючи активний процес формування наддіалектних явищ.

Отже, у розвиненій літературній мові з різноманітними функціональними стилями й жанрами існують певні закони входження діалектної лексики в загальномовний словник. Інтеграційні процеси, або явища нівелювання територіальних діалектів, властиві як початковому періодові формування літературної мови, так і наступним часовим зрізам останньої.

Щодо української художньої прози початку ХХІ ст. було б некоректно говорити про стихійне використання діалектних джерел, оскільки соціальний статус української літературної мови змінився порівняно з ХІХ - ХХ ст., отже, змінилося й співвідношення літературних і діалектних норм. Вище йшлося про розширення функціонально-стильової парадигми літературної мови, що зумовлює адаптацію діалектизмів у загальновживаному літературному стандарті. Культура мови передбачає уніфікацію норм літературної мови. Досліджуючи питання історичного формування української літературної мови, М.Жовтобрюх писав: “Уніфікація мовних норм, тобто приведення їх до єдиної системи і до однакової реалізації незалежно від соціальних і територіальних умов, за яких відбувається конкретне мовлення, а також встановлення єдиних принципів їх подальшого удосконалення, є невід'ємною властивістю будь-якої літературної мови.

Чи справді літературна мова “соціально й територіально не диференційована”? Чи існують єдині літературні норми в практиці спілкування різних соціальних груп і на різних територіях?

Якщо йдеться про офіційно-діловий, науковий стилі, то відповідь на це питання буде ствердною. Коли ж на основі єдиних літературних норм формується розмовний стиль літературної мови, то він безпосередньо взаємодіє з діалектними джерелами національної мови.

Уведення в коло наукових об'єктів розмовного стилю літературної мови стимулювало дослідження стильових норм. Вони не накладаються на загальнолітературні норми, і загалом співвідношення загальнолітературних і стильових норм змінюється в різні періоди розвитку літературної мови, охоплюючи при цьому процеси взаємодії системи літературної мови і діалектів. Очевидно, категорія розмовності взагалі й категорія розмовного стилю зокрема в історії української літературної мови тісно пов'язані з категорією діалектизмів, регіональних відмінностей національної мови.

Зміст терміна діалектизм(и). У термінологічному визначенні поняття “діалектизм(и)” звертаємо увагу на таку ознаку, як протиставлення діалектних мовних елементів кодифікованим одиницям літературної мови, порівняймо:

“Діалектизм - позанормативний елемент літературної мови, що має виражену діалектну віднесеність” [4, с. 146].

“Діалектизми - слова або словосполучення, характерні для мови певних територій” [5, 49].

“Діалектизм - це слово або сполука, які не належать до літературної унормованої мови, а до регіональних діалектів цієї мови” [6, с. 126].

Спостерігаючи за функціонуванням діалектизмів у мові художньої прози 60-х років ХХ ст., Г. Козачук пише: “Стиль художньої літератури має здатність надовго затримувати і навіть активізувати в собі позалітературні мовні елементи, використовувати зі стилістичною метою ті мовні явища, що згодом можуть стати літературною нормою”

У наведених визначеннях діалектизмів спільною ознакою є ідентифікація цих мовних явищ на тлі унормованої літературної мови. Оскільки літературна мова і її норми належать до історично змінних категорій, то й кваліфікація певних одиниць як діалектних так само зазнає історичних змін. Нормативні словники сучасної української мови більшою чи меншою мірою вводять до свого реєстру діалектні слова. Відповідні стилістичні ремарки біля таких слів сигналізують про сферу їх поширення й про те, що вони перебувають на межі загальнолітературної норми [8, 14 - 15]. З погляду стильової норми вони виконують функцію художньо-естетичних засобів і передбачають відповідну оцінку, сприймання читачами художніх текстів.

Дефініція діалектизму в Енциклопедії “Українська мова” містить інформацію про те, що діалектизми є елементом літературної мови, але елементом позанормативним. При цьому відзначено, що “діалектизми віддзеркалюють процес адаптації літературною мовою територіально здиференційованих елементів діалектної мови чи регіональних варіантів літературної мови” [4, 146]. Суттєвим моментом є вживання поняття “процес адаптації“. Першим ступенем адаптації діалектизмів можна вважати письмову фіксацію елементів діалектної мови. На цьому етапі можливі численні фонетичні, фонетично-морфологічні варіанти. Адже письмова форма тільки приблизно передає особливості звукової будови діалектного слова. Для фахівця-діалектолога, скажімо, важливе якомога точніше відтворення на письмі діалектного звукового образу слова. Ось, наприклад, як у науково-популярній статті про діалектне розмаїття української мови А. Залеський показував не лише лексичні, а й фонетичні, морфологічні особливості вербалізації того самого поняття: “Та навіть сам процес говоріння називають неоднаково в різних місцевостях України: в одних - говoрять, або говoрат, вогoрат, говoреть, говoрє, гвaрат, говoрут, в інших же гомоня?ть або гомонeть, ще в інших - бaйуть, балaкайуть, гадaють, бесiдують” [9, 4]. Науково-популярні, публіцистичні тексти, орієнтовані на відтворення особливостей місцевої говірки, звичайно потребують адаптації діалектних явищ до писемно-літературної традиції.
Один із шляхів такої адаптації - фіксація діалектизмів у фольклорних записах. Надання діалектній мові писемної форми (чи то в записах фольклорних жанрів, чи то в художньому дискурсі) становить певний етап входження знакових елементів діалектної мови, певної місцевої культури в загальну національну культуру і мову. Зауважимо, що використання писемної форми української мови у всіх галузях суспільного життя спричинялося до збільшення “культурного запасу”, про що писав на початку ХХ ст. М. Грушевський: ”У теперішніх часах, коли не стало старих універсальних культурних мов, і кожна народність на своїй мові старається розвинути культурну роботу, потрібну для задоволення своїх культурних потреб, і на своїй мові мати весь культурний запас, потрібний для життя і розвою своєї суспільності, - ця культура мови стає питанням життя і смерті, “бути чи не бути” національного існування” [10, с. 216].

На відміну від сучасної літературної мови, яка пов'язує поняття культури мови, насамперед, із дотриманням кодифікованих норм, М.Грушевський вкладав у зміст словосполучення культура мови такі поняття, як “значення мови в суспільному житті”, “обслуговування українською мовою всіх сфер суспільного життя народу”, або, за словами автора, “повнота національного культурного життя”. Кажучи по-іншому, вчений убачав існування між культурою і мовою якнайтісніших зв'язків. Відомо, що з розвитком лінгвістичної думки у ХХ ст. усталюється інше термінологічне значення словосполучення культура мови. В обсяг названого поняття входить, зокрема, й питання взаємодії літературної мови і діалектів, зокрема такий аспект взаємодії, як “олітературювання” діалектних елементів. Розглядаючи паралельно-варіантні утворення діалектного походження як засіб збагачення літературної мови, В.Ващенко писав: “Два шляхи “олітературювання” цих діалектних елементів найбільш виразно себе виявляють. З одного боку, такі слова фіксують своєрідні поняття, називають нові для літературної мови реалії, що виходять за межі їх колишньої локалізації у вжитку. З другого боку, вони синонімізують мовлення, називають нові ознаки, що ускладнюють певні реалії, дають нові витончені семантичні та виразові засоби мовлення. Метафоризація та стилістичне осмислення діалектних лексичних одиниць переносить їх на новий ґрунт літературного функціонування”

Крім історичного, зокрема виявлення діалектної основи формування літературної мови, а також функціонально-нормативного, тобто мотивів використання діалектних номінацій на кожному синхронному зрізі мови в різних функціональних стилях літературної мови, аспектів, варто виокремлювати художньо-естетичний аспект. Його визначаємо як культурно-освітній рівень сприймання художніх текстів, побудованих на актуалізації діалектизмів - маркерів локальної прив'язаності художньої оповіді, на стилістичній грі діалектного і загальнолітературного слова.

Зауважимо, що процес адаптації діалектизмів літературною мовою відбувається насамперед у мові художньої літератури. Художньо-стильова норма мотивує використання діалектизмів як художнього засобу, який урізноманітнює мову персонажів, виявляє локальний колорит художньої оповіді, індивідуалізує стиль письменника й стилізує комунікативні жанри.

Дослідники визначають такі функції діалектизмів у мові художньої літератури: комунікативну, етнографічну та експресивно-виражальну.

При цьому комунікативну функцію пов'язують із практикою художнього мовотворення в період формування й усталення норм літературної мови, зокрема в період ХІХ ст. Функції діалектизмів у художньому тексті кваліфікуються залежно від характеру лексичних номінацій, наявності чи відсутності загальнолітературних відповідників до уведених автором діалектних назв. Діалектизми виконують функцію розмовних елементів, відтворення природного колориту спілкування людей, що живуть у конкретному просторі, на території поширення певного діалекту.

Художньо-естетичні функції діалектизмів. Суттєвим компонентом оцінки художнього дискурсу виступає здатність читача відчувати стильові й жанрові відмінності літературної мови й усвідомлювати різницю між літературною мовою й мовою художньої літератури.

На початку ХХІ ст. формується інше, порівняно з попереднім періодом, розуміння культури мови. Йдеться не лише про певні правила дотримання літературного стандарту, а й про правила володіння механізмом зіставлення, обігрування різних форм національної мови з метою досягнення художньо-естетичного ефекту.

Володіння соціально престижною формою спілкування - літературною мовою - дає змогу глибше відчути художній, естетичний потенціал територіальних відмін національної мови. Їхній аксіологічний зміст виявляється лише на тлі стандартних літературних форм і висловів. Це можуть бути окремі лексичні номінації - етнографізми, діалектні назви, що виступають синонімами літературних лексичних одиниць, а також синтаксичні одиниці - висловлювання, які відтворюють загальний колорит розмовності, що досягається вживанням усно-розмовних елементів, характерних для територіальної мовної практики. Оцінка колориту розмовності залежить від часу написання твору, його віддаленості - не лише просторової, а й часової - від сучасного читача.

Розділ 2. Стилістична функція діалектизмів творів Ю. Винничука.

2.1 Постать Ю. Винничука в літературному процесі ХХІ століття

Юрій Винничук -- одна з наймасштабніших постей сучасного українського літературного процесу: блискучий дорослий і дитячий письменник, поет, перекладач, упорядник, актор, редактор, колумніст, містифікатор, засновник театру-кабаре, знавець жіночих і дитячих душ.

Народився 18 березня 1952 році у Станіславові. У 1973 закінчив заклад, який нині називається Прикарпатським університетом імені В. Стефаника, але незабаром перейменується на Університет імені того студента, який убив яйцем Януковича. З 1974 перебрався до Львова і став вивчати життя у ролі вантажника, фарцовщика, сутенера, художника-оформлювача і т. д.

1987 р. організував естрадну групу „Не журись!”, з якою гастролював і для якої писав пісні та сценарії. 1990 р. покинув театр і разом зі Стефком Оробцем створили «Кабарет Юрця і Стефця».

З 1991-го до 1994-го завідував відділом у газеті «Post-Поступ», а з 1996-го почав видавати газету «Гульвіса», котра проіснувала до літа 1998 р. З грудня 1997 р. працює у відновленій газеті «Поступ». З 1998 щотижня пише сторінку Юзя Обсерватора, завдяки якій мусив пережити дванадцять судових процесів.

Автор зб. поезій „Відображення” (1990), зб. прози „Спалах” (1990), „Вікна застиглого часу” (2001), „Місце для Дракона” (2002, 2004), повістей „Ласкаво просимо в Щуроград” (1992), „Діви ночі” (1992, 1995, 2003), „Житіє гаремноє” (1996, 1999, 2002), роману „Мальва Ланда” (2003, 2004) та „Весняні ігри в осінніх садах” (2006), краєзнавчих книг „Легенди Львова” (шість видань 1999-2004), „Кнайпи Львова”(чотири видання 2000-2004), „Таємниці львівської кави”(2001, 2003, 2004), міфологічної енциклопедії „Книга бестій” (2003).

Упорядник антологій: укр. фантастики ХІХ ст. „Огненний змій” (1989), укр. літ. казки „Срібна книга казок”(1993), творів укр. письменників про чортів „Чорт зна що” (2004), серії книг „Юрій Винничук презентує”, „Казкова скарбниця”, „Fest-проза”.

Твори перекладені в Англії, США, Канаді, Аргентині, Франції, Німеччині, Хорватії, Чехії, Сербії, Польщі, Японії, Білорусі, Росії.

За казками знято два мультфільми. Автор дитячої книжки "Історія поросятка"

В. Винничука називають головним українським містифікатором. Одна з його відомих витівок - твір «Плач над градом Кия», який Винничук опублікував у 80-ті роки за підписом ірландського монаха Ріангабара, що нібито був свідком захоплення Києва ордами хана Батия. З тих пір деякі літературознавці на повному серйозі розглядають його «Плач…» як одну з визначних пам'яток давньоукраїнської літератури, - стібеться Винничук. Набереться небагато львів'ян, у бібліотеці яких не знайдеться творів Юрія Винничука, принаймні його «Легенд Львова» і «Кнайп Львова» - стоять на книжних полицях багатьох львів'ян. [3]

Крім «Житіє гаремне», «Кнайпи Львова», «Діви ночі», «Місце для дракона», які вже встигли стати класикою, Винничук подав на суд читача роман «Мальва Ланда», що нещодавно вийшов окремою книжкою (уривки друкували в журналі «Сучасність»), а також дослідження з української демонології «Український бестіарій». Пан Юрій поділився планами про продовження «демонічної роботи», зокрема про розкриття образу чорта, частого гостя в творах українських класиків. Крім прози, на вечорі була представлена музична робота -- диск, записаний спільно з Віктором Морозовим (він також відомий як перекладач українського «Гаррі Поттера»).

Сюжетний простір творів Винничука досить обмежений, тематично стислий, але гранично насичений реальними й міфічними, точніше -- фантастичними образами, явищами та світами, що переплітаються з дійсністю. Фантасмагорія в поєднанні з чорним гумором дозволила критикам наректи Винничука «новим Гоголем». Крім того, письменника зіставляють із літературним ідолом 1980 х Хорхе Луїсом Борхесом. Ріднитьїх не тільки підвищена увага до фантастичних істот, любов до усіляких містифікацій, постмодерний інтелектуалізм, а й творча продуктивність.

Літературне агентство «Піраміда» розпочало видання десятитомника творів письменника. Видавці не помилилися -- Винничук користується популярністю, про що свідчать рейтинги продажу книжок. Усього протягом останніх трьох років видано близько 30 творів. Повісті та оповідання також побачили світ у США, Канаді, Англії, Німеччині, Франції, Хорватії, Сербії, Польщі.

Винничук заслужив славу великого містифікатора: був випадок, коли вирішили, що буцімто знайдений ним рукопис є древньою пам'яткою не меншого значення, ніж «Слово о полку Ігоревім». Так само прижився і міф про видуману країну Арканум. А «Житіє гаремне» (щоденник Роксолани, наложниці Сулеймана) взагалі був літературною сенсацією: майстерне еротичне оповідання цілком серйозно приписували... самій Роксолані.

Таємниця успіху великого фантазера полягає в його універсальності: Юрію Винничуку вдається поєднувати масову доступність свого письма з прекрасним володінням різними літературними стилями, а плідність -- із невичерпною фантазією.

Саме такий письменник -- успішний, популярний, різноплановий -- потрібен нині нашій словесності. Як ефективні ліки від сірості та безвір'я.

2.2 Аналіз львівських говірок та діалектизмів

Використання діалектизмів є характерною ознакою творчості Ю. Винниченка.

Вкраплені в текст його творів і діалектизми не потребують додаткового пояснення, оскільки їхнє значення висновується із контексту, та й самі діалектизми щодо поширення наближаються до наддіалектних явищ, що стилізують розмовний невимушений колорит авторської оповіді. Загалом функція діалектизмів у тексті твору - це відтворення місцевого колориту епічної оповіді, прив'язаність зображених подій до певного соціального і територіального мовного середовища.

Дослідити механізм виявлення стилістичної маркованості діалектної лексики можливо на прикладі роману Ю. Винничука “Мальва Ланда” [4].

В цьому романі, насиченому дивовижними персонажами, сюрреалістичними мареннями та хвилюючими поворотами сюжету, комічне займає одне з чільних місць. Що й не дивно, адже автор відомий також як збирач і поціновувач народного гумору.

У романі комічне концентрується в окремому світі, що чимось нагадує сон чи дитячу фантазію, у реальності, вигаданій автором. Іронічною є вже сама форма, що її обрав автор для фантастичного світу, у якому розгортаються події твору. Сконструйований Винничуком мікрокосмос - це львівська сміттярка. Вочевидь, таким чином автор іронізує стосовно нашого теперішнього світу, у якому продукти людської діяльності витісняють природу. Замість метеликів тут пурхають майтелики, змій замінили електричні дроти тощо. Говорити про іронію, а не про сатиру, нам дає право той факт, що автор не зображує цю реальність як щось цілком негативне. Навпаки - це місце, де збуваються мрії. Тут діють свої правила, фізичні закони та мораль. Навіть час тут тече в іншому темпі. «Лисіючий грубенький курдуплик з настовбурченими, мов локатори, вухами» Бумблякевич - головний герой роману - зазнає радикальної трансформації, коли потрапляє у цей світ львівських відходів. Перетворення, однак, відбувається не у фізичній площині, а на рівні свідомості. Тут реалізуються всі вимріяні марева та фантазії цього вже не молодого, проте досі незайманого чоловіка. Тут він стає об'єктом бажання розпусних панночок й взірцем мужності та благородства. Навіть остогидле дивакувате прізвище «Бум-бля-ке-вич» тут починає здаватися нашому героєві шляхетним та вишуканим. Все це дає нам підстави провести паралель з карнавальним існуванням, описаним Бахтіним, у якому зникають всі звичні суспільні умовності та заборони.

Сміється Винничук і з приводу надмірно романтичного українського націоналізму. В розмові з магістром Джавалою та паном Зеньом (образ останнього, до речі, запозичений з галицького фольклору, сам по собі вже є комічним) Бумблякевич дізнається про те, що сміттярка, крім всього, є ще й осередком українського державотворення та координаційним центром національних революційних рухів усіх поневолених народів світу, а в перспективі має стати ініціатором створення Великої Світової Сміттярки та, фактично, започаткувати нову прогресивну цивілізацію. Проте, оскільки згадані персонажі постають у цілком симпатичному добродушному вигляді, а їхні плани можуть здатися як абсурдними вигадками, так і дещо занадто романтичними мріями, ми маємо підстави говорити про наявність іронії у цьому уривку. Сміх Винничука часто має національне забарвлення. Його об'єктами, серед іншого, є комічні риси українців, галичан, львів'ян тощо. Чого варте саме лише містичне Море Борщів - ця нездійсненна мрія кожного свідомого українця, втілена в дивовижному світі сміттярки.

Автор використовує різноманітні засоби для створення комічного

Діалектизми й регіоналізми використано в цьому творі з метою стилізації - наперед спланованої, передбаченої реакції читача на гротескове, гумористично-сатиричне зображення вигаданих подій, що досягається, зокрема, лексичними засобами стилізованого львівського жаргону .

Мовна експресія накладається на змодельований автором ірреальний світ. Як слушно зазначено в анотації до твору, “у цьому своєрідному романі-лабіринті присутній глибокий підтекст у формі незліченних літературних алюзій і натяків, гри з читачем, як сюжетної, так і мовної”. До гри з читачем залучається авторський словник, у якому роль засобів стилізації виконують діалектні, регіональні слова, відмінні від літературної норми й чинного правопису граматичні форми.

До книжки Ю. Винничука додано “Словничок галицизмів”, у якому розрізняємо такі групи лексики:

- назви предметів побуту: бальон - надувний шар, братрура - духовка, гальба - кухоль, гарбата - трав'яний чай, жарівня - лампочка, заморозник - холодильник, кльозет - туалет, кнайпа - забігайлівка, кафе, куперта - конверт, лазничка - ванна кімната, малімони - малюнки, накаслик - тумбочка біля ліжка, папільотки - бігуді, пилосот або порохотяг - пилосос, піпстики - плавки, полапка - мишоловка, причі - тюремні нари, пудло - ящик, пулярес - гаманець, рондель - каструлька з довгою ручкою, рура - труба, смича - собачий поводок, стирка - шмата, стрипці - рвані частини чогось, френзлі - бахрома, хохля - черпак, цезорик - ножик, шляфрок - халат, шуфля - лопата;

- назви одягу, взуття, опису зовнішності людини: льоля - довга жіноча сорочка, майтки, майточки - труси, майталеси - труси до колін, мешти - туфлі, бурці - бакенбарди, пиптики - соски, фризура - зачіска;

- назви їжі: кав'яр - ікра, клюски - лапша, кльоцки - типу галушок, накладанці - бутерброди, овоч - фрукт, прецлі, пструг - росіл, румбарбар - ревінь, струдель - рулет, тлущ - жир, трускавки - полуниці, фляки - нутрощі, чоколядка - шоколадка, ярина - овочі;

- назви комах, птахів, звірів: бездрик (комашка) - бедрик, сонечко, бузьок - лелека, кертиця - кріт;

- назви зброї: ґвер - рушниця, далекогляд - підзорна труба, дубельтівка рушниця з двома дулами, кольба - приклад у рушниці, люфа - дуло, машінґвер - автомат;

- назви осіб: бльонд - блондинка, кобіта - жінка, кумпель - товариш, кунда - стерва, марципанна - солодка панна, файталати - нехлюї, фіпштик - задавака, фраєр - мудак, фризієр - перукар;

- назви дій, ознак, властивостей, експресивних оцінок тощо: бздура - нісенітниця, вифрантитись - святково вдягнутися, гоци - жарти, глянц - блиск, датися на стриманє - стриматися, зацофаний - відсталий, згробілий - запліснявілий, коміть - вниз, кремпуватися - почувати себе скованим, кунштовний - вишуканий, мистецький, макабра - щось страшне, потворне, нендза - нужда, опінія - думка, парцелювати - розподіляти, патичкуватися - зволікати, пашталакати - балакати, порицькати - перерити, пуцувати - чистити, слічньоток - щось гарне, таньо - дешево, фертик - капець, кінець, фест - чудовий, француватий - пранцюватий, прокажений, фурт - конче, обов'язково, шляк трафив - прокляття, штудерний - хитромудрий.

Показово, що авторські пояснення до поданих у словничку галицизмів, задумані як номінації загальномовного нормативного словника, подекуди порушують норми сучасної літературної мови, наприклад: шар, лапша.

До словничка галицизмів потрапили лексеми, що зафіксовані в СУМ без будь-якої стилістичної ремарки (коміть), або з ремаркою розмовне (шмата), діалектне (штудерний).

Загальний колорит галицької розмови створюється використанням типових граматичних ознак, передаванням особливостей вимови, наприклад: вже як ся поцілюєте (4, с. 20); фурт ся хоче віддати (4, с. 40); спеціяльно (4, с. 25); стара гасова лямпа (4, с. 29); лябіринт, енцикльопедія, кільометр; австріяцьке залізко (4, с. 29); від ситости (4, с. 38); то була фест кобітка (4, с. 34); їдно цікавит (4, с. 41); жиби; тото завдання (4, с. 41); під числом шестим жиє така марципанна, ..слічньоток, ..пуп'янко..йдете ся сватати, не вбрались-те темного гарнітура і білої сорочки під краваткою (4, с. 40); знаю сміттярку, як свої штири пальці (4, с. 52); натрафимо на таку пляшку (4, с. 54); мушу вас наперід повідомити (с. 58); це ви просто знаменито.. але ліпше не буду того переповідав панові Джавалі (4, с. 59).

Розбіжності з чинним українським правописом фіксуємо в словах на зразок спеціяльно, азіятки, леґенди, лябіринт, бестіярії, хоч подібні принципи написання витримано непослідовно, порівняймо: вегетаріанкою, декламувати.

Свідчення гри діалектним чи розмовним словом - уживання в тому самому контексті різних номінацій предмета, причому номінацій, характерних для різних територіальних відмін національної мови: накривки (бляшані накривки для слоїків) і покришки (4, с. 28).

Загальна тональність оповіді, орієнтованої на певний місцевий колорит ведення розмови, створюється синтаксично-інтонаційною будовою фрази, у якій відсутні діалектні лексеми, фонетичні, словозмінні ознаки, що протиставляються літературній нормі, наприклад:

- Хотів би перемовитися з вами.

- А що я маю до говорення?

- Ви, може, ні..але я маю.

Про свідоме використання у романі Ю. Винничука діалектизмів та регіоналізмів свідчить текст, творений за сучасними лексичними нормами. На перший план у такому тексті виходить не гра словом (хоч і тут трапляються оцінні слова регіонального забарвлення), а гра змістом діалогів, порівняймо:

- То ви за справжню, а не фіктивну демократію? - спитав Бумблякевич. Адже всюди в Європі монархія тільки бутафорська. Королі там нічого не вирішують.

- Це в них не вирішують. Бо в них уже все вирішено. А ми звідусіль оточені ворогами. Усі ці партії з їхніми маленькими фюрерами, цьоцями-дрипцями від політики, фарбованими комуняками - це суцільні нетрі для нашого народу (…).

Ми повинні стати сторожовими псами! Лютими і відважними. Досі ж ми були декоративними куріпками. Нами тішилися, нас хвалили. Але що хвалили? Мову солов'їну? Пісню? Наші краєвиди? Дівчат? Але ніколи не хвалили нашої зброї і наших зубів, бо ми були беззубими. Досі ми не були нацією. Ми були суцільним ансамблем пісні і танцю, й не більше. Вже кілька століть ми перебуваємо в процесі вимирання й ніколи - в процесі розвою. Як узагалі ми ще існуємо на цьому світі? (4, с. 140).

Уведений в контекст діалогів, побудованих на грі діалектним, регіональним словом, цей публіцистичний, нормативний з погляду уживаної лексики, використаних граматичних форм, текст сприймається як забарвлене авторською іронією висловлювання, як монолог, що викликає усміх читача. Автор, по суті, використовує різні тональності мови персонажів. Гумористичне сприймання тексту зумовлене змістовими асоціаціями, а не власне мовною формою відтворення фонетичних чи лексико-граматичних особливостей регіональної мовної практики.

На окрему увагу заслуговує в'їдливий Винничуковий пасаж про «славний запорізький січеник гетьмана Кагановича»: «Бо ж не виграє нас ніхто так удатно, як Москва-матушка, на всі боки перевертаючи, у всі шпари нам зазираючи, аби мав козак що посмоктати та чим покріпитися та московськими щами упитися. «Волимо під Москвою жити - не тужити! підхопили козацькі лави і полетіли у небо шапки і чоботи, чепчики і пантофлі, кобзи і бандури, хрести й ікони, руки й ноги…» Тут епатаж вже є засобом «шокової терапії»: ніяким там постмодерном цей кавалок вже не пахне!

Поетика «Мальви Ланди» пронизана карнавальним світовідчуттям: за Михайлом Бахтіним, автором карнавальної концепції сміхової культури середньовіччя, поки карнавал триває, немає ні для кого іншого життя, окрім карнавального. В нашому випадку, одразу потрапивши до карнавалу, вийти з нього вже неможливо: в реальному житті на героїв вже ніхто не чекає: вони там втратили усе. В карнавалі грає саме життя, розігруючи іншу вільну форму свого здійснення, своє відродження й оновлення на кращих засадах. В противазі «офіційному» святу карнавал відбувся як тимчасове звільнення від панівної правди й наявного ладу, вороже будь-якому увіковіченню, завершенню: він дивився у незавершене майбутнє. Дня карнавальної мови характерна логіка «зворотності», «навпаки», безперервних переміщень верху й низу, знижень, профанацій, блазенських увінчань і розвінчань. Це «друге життя» постає як пародія на життя буденне, звичайне. Винничуковий гумор передусім універсальний, направлений на все й на всіх, в тому числі й на самого автора. А головне - цей гумор амбівалентний: він веселий, радісний і одночасно - глумливий, насмішкуватий, викривальний, він одночасно стверджує й заперечує, хоронить і стверджує. Це риси карнавального світовідчуття, які відчуваються в мові цього твору

Висновки

Для південно-західного діалекту характерним є вживання діалектизмів

Дослідники визначають такі функції діалектизмів у мові художньої літератури: комунікативну, етнографічну та експресивно-виражальну.

Сучасна українська проза засвідчує пошуки нового стильового обрамлення для діалектизмів, що ми бачимо на прикладі творів Ю Винничука

Традиційне відтворення місцевого колориту стилізовані в живих діалогів характерні для творчості цього письменника , отже мова творів Ю Вииничука вносить потужний струмінь регіоналі змів та фразеологізмів у художньо-естетичну площину української літературної мови , збагачуючи її , додаючи їй національного місцевого колориту.

Застосування художньо-естетичної функції діалектизмів у творах виявляє не лише авторські пошуки у використанні елементів діалектної мови, а й рівень сприймання, мовно-культурної освіти читача. Щоб читач міг насолоджуватися вдало використаними діалектними джерелами, він повинен володіти інструментом прочитання, інтерпретації художнього слова, в якому поєдналися зразки досконалої літературної мови з проникненням у діалектну стихію. Саме такого читача намагається виховувати і формувати Ю. Винниченко всією своє творчістю.

література діалект лексика винничук стилістичний

Література

1. Білоус В. Мова гротеск (соціальне та лінгвокультурне дослідження на матеріалі творів Ю. Винничука / Віктор Білоус. - Львів : МПП «Антураж А», 2008. -28 c.

2. Ващенко В. С. Паралельно-варіантні утворення діалектного походження як засіб збагачення літературної мови // Питання взаємодії української літературної мови і територіальних діалектів. Тези доповідей та повідомлень. К.: Наукова думка, 1972. - С 12 - 14.

3. Винничук Юрій http://www.ukrlit.vn.ua/biography/vinnichuk.html

4. Винничук Юрій. Мальва Ланда. - Львів: ЛА «Піраміда», 2003.

5. Гриценко П. Ю. Діалектизм // Енциклопедія „Українська мова”. Видання друге, виправлене і доповнене. - К., 2004. - С. 146.

6. Дудик П. С. Поняття „розмовне мовлення” і „діалектне мовлення” // Питання взаємодії української літературної мови і територіальних діалектів. Тези доповідей та повідомлень. - К.: Наукова думка, 1972. - С. 10 - 12.

7. Єрмоленко С. Я. Сучасна літературна мова і діалекти // Рідне слово. Вип. 6. - К.: Наукова думка, 1972. - С. 14 - 15.

8. Єрмоленко С. Я., Бибик С. П., Тодор О. Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів. - К., 2001. - С. 49.

9. Жилко Ф. Т. Ареальные единицы укр. языка. В кн.: ОЛА МИ. 1970. М., 1972;

10. Жовтобрюх М. А. Проблеми взаємодії української літературної мови і територіальних діалектів // Мовознавство. -- 1973. -- № 1. -- С. 3-15.

11. Жовтобрюх М. А. Уніфікація норм української літературної мови і діалекти // Мовознавство. - 1979. - №5. - С. 3.

12. Залеський А. М. Діалектне розмаїття української мови // Культура слова. Вип. 38. - К.: Наукова думка, 1990.

13. Зеленько А. С. Про деякі функції діалектизмів у мові художньої літератури // Культура слова. - Вип.22. - К.: Наукова думка, 1982. - С. 39.

14. Кобилянський Б. В. Діалект і літературна мова. -- К.:Радянська школа, 1960. - 243 с.

15. Коваль А. П. Практична стилістика сучасної української мови. -- К.: Вища школа, 1987. -- 345 с.

16. Ковбасюк А. Семантичні діалектизми української мови (на матеріалі марамороських та буковинських говірок) // Науковий вісник Чернівецького університету. - Вип. 83. - Слов'янська філологія. Збірник наукових праць. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 151-166

17. Козачук Г. О. Діалектизми в сучасній прозі // Рідне слово. - Вип. 5. - К.: Наукова думка, 1971. - С. 52.

18. Культура української мови: Довідник / За ред. В. М. Русанівського. -- К.: Либідь, 1990. -- 302с.

19. Матвієнко А. Рідне слово. -- К.: Либідь, 1994. -- 160 с.

20. Матвіяс І. Г. Засади української діалектології // Мовознавство. -- 2000. -- № 1. -- С. 3-9.

21. Михайло Грушевський. Справа українських катедр і наші наукові потреби // Літ. - наук. вісн. - 1907. - Т. ХХХVІІ. - С. 216.

22. Науменко Л. О. Мова творів Ю Винничука : автореф. дис. … канд. філол. наук : спец. 10.02.01 «Українська мова» / Л. О. Науменко. - К., 2003.- 19 с.

23. Питання взаємодії української літературної мови і територіальних діалектів. Тези доповідей та повідомлень. - К.: Наукова думка, 1972. - С. 132.

24. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови. -- К:Знання, 1993. -- 248 с.

25. Рильський М. Т. Ясна зброя. -- К., 1971.

26. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: Термінологічна енциклопедія. - Полтава, 2006. - С. 126.

27. Смушкова В. А. Особливості функціонування фразеологічних одиниць вигукового типу у мові художніх творів Ю Виничука / Н. Устенко // Наукові записки. - Вип. 48. - Серія : Філологічні науки (мовознавство). -Львів : РВЦ 2003. - С. 330-336;

28. Супрун А. П. Семантикостилістичні особливості фразеологічних одиниць в творчості Ю Виничука : » / А. П. Супрун. - Львів 1999. - 19 с.

29. Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія / За ред. акад. І. К. Білодіда. -- К., 1973.

30. Українська мова: Енциклопедія. --К.: Українська енциклопедія, 2000. -- 750с.

31. Устенко Н. Фразеологічні одиниці у структурі творів Ю Винничука . Винниченка (/ Н. Устенко // Наукові записки. - Вип. 81 (1). - Серія : Філологічні науки (мовознавство)- Житомир : - С. 148-155.

32. Швець Н. В. Фразеологічні одиниці дієслівного типу на позначення емоційних процесів у мові художніх творів Ю Виничука / Н. В. Швець // Дослідження з лексикології і граматики української мови : зб. наук. праць. - Т. 1. - Львів .: Навч. книга, 1999. - С. 168-175.

33. Щербачук Л. Ф. Загальномовна та індивідуальноавторська фразеологія в художніх текстах : автореф. дис. ... канд. філол. наук : спец. 10.02.01 «Українська мова» / Л. Ф. Щербачук. - Сімферополь, 2000. - 20 с.

34. Винничук Ю. Весняні ігри в осінніх садах. - Львів: Піраміда, 2005.

35. Винничук Ю. Чорт зна що. - Львів: ЛА „Піраміда", 2004. - 792 с.

36. Винничук Ю. Вікна застиглого часу. - Львів: ЛА «Піраміда», 2008. - 248 с.: іл.

Размещено на Allbest.ru