Стилістичне розмежування лексики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стилістичне розмежування лексики

Зміст

Вступ

Розділ І. Особливості стилістики сучасної української літературної мови

1.1 Дослідження різними вченими стилістики офіційного й розмовного спілкування

1.2 Стилістика літературної мови і діалектне мовлення

1.3 Особливості усного та писемного мовлення

1.4 Книжне мовлення

Розділ ІІ. Стилістичне розмежування лексики

2.1 Загальна характеристика лексичної стилістики

2.2 Стилістично нейтральна лексика

2.3 Розмовна лексика

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Індивідуальна мовна культура -- це своєрідна візитна картка особи незалежно від її віку, фаху, посади. Навряд чи матиме належний авторитет і вплив той, хто не вміє правильно висловити свою думку, хто не користується виражальними мовними засобами, неспроможний дібрати лексичні вирази відповідно до конкретної ситуації. Існує багато шляхів удосконалення мовних знань і навичок. Серед них -- читання класичної літератури, аналіз мовного стилю визначних діячів культури, робота з найрізноманітнішими словниками, довідниками, посібниками.

Важливу роль у піднесенні мовної культури відіграє стилістика. Саме цей розділ лінгвістичної науки дає уявлення про функціональні стилі, розкриває лексико-граматичні норми літературної мови, унаочнює спосіб використання мовних одиниць у різних сферах комунікації.

Оволодіння стилістикою сучасної української літературної мови -- це оволодіння її культурою в усній і писемній формах, в усіх її стильових і жанрових різновидах, без чого неможливим є використання всього потенціалу українського слова як запоруки й засобу формування і вияву українського менталітету, патріотизму.

Стилістика сучасного українського літературного мовлення становить теорію і практику найраціональнішого -- усного й писемного -- вживання мовних одиниць із тими функціями, які закріпились за ними в системі літературної мови. Стилістика мовлення -- найтиповіше, зразкове, нормативне й комунікативно доречне використання мовцем, українським етносом усього того, що позначається терміном "стилістика української літературної мови".

Теоретичне значення стилістики полягає в тому, що знання теорії цієї науки збагачує знаннями про найусталеніші функції мовних одиниць, дає рекомендації щодо того, як можна з найбільшою комунікативною доцільністю користуватись мовою в її усній і писемній формах. Теоретичне значення стилістики -- це і її пізнавальне значення як специфічної лінгвістичної теорії; сукупність знань про функції всіх мовних одиниць -- фонем, морфем, слів та ін.

Практичне значення стилістики знаходить своє втілення в тому, що ця галузь знань об'єктивно й суттєво вдосконалює володіння мовою кожним із мовців, формує необхідні для освіченої людини мовленнєві вміння й навички, їхній зміст і обсяг. Уся теорія стилістики повинна бути зорієнтованою практично, а будь-яка мовностилістична практика мовців -- теоретично обґрунтованою, усвідомленою і зреалізованою. Тому найтісніша (діалектична) єдність стилістичної теорії і практики становить підґрунтя їх розвитку, є передумовою й основою буття стилістики, яка дає змогу збагнути найтонші відтінки висловлюваних думок і почувань, уникнути штампів (не зовсім доречних форм висловлювання), допомагає всебічно розвивати мислено-емоційну спроможність і естетичний смак мовців, сповна досягати на цій основі і культури усного й писемного мовлення.

Нестача розмовних навичок і стилістично опанованих мовних одиниць української мови в мовленні переважної більшості населення окреслилася як реальна мовна дійсність сучасної України упродовж кількох останніх років, коли до засобів масової комунікації дістали доступ представники якнайширших верств населення. Глибинні руйнівні процеси, які відбулися в структурі української мови на рівні мовної спроможності окремих мовців (масового мовця), вийшли назовні і виявили ту величезну прірву, яка існує між історично виробленою, досконалою літературною формою української мови та її живою щоденною реалізацією.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: "Стилістичні розмежування в усному та писемному мовленні".

Об'єкт дослідження - вся сукупність стилістичних мовних одиниць, усне і писемне функціонування української мови.

Предмет дослідження - стилістичні розмежування в усному та писемному мовленні.

Мета дослідження - розглянути стилістичне розшарування лексики в усному та писемному мовленні.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) проаналізувати дослідження різними вченими стилістики офіційного та розмовного спілкування;

2) розглянути стилістику літературної мови і діалектне мовлення;

3) вивчити особливості усного та писемного мовлення в сучасній українській мові;

4) дослідити стилістичне розшарування лексики в українській усній та писемній мові;

5) проаналізувати стилістично нейтральну лексику;

6) охарактеризувати розмовну лексику.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація, спостереження.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. Список використаних джерел включає 25 найменувань. Робота викладена на 32 сторінках друкованого тексту.

Розділ 1. Особливості стилістики сучасної української літературної мови

1.1 Дослідження різними вченими стилістики офіційного й розмовного спілкування

Спостереження над сучасною мовною ситуацією виявляє цілий ряд комунікативних характеристик української мови, які не сприяють піднесенню якісно-культурного рівня українського мовлення і не задовільняють потреби повноцінного спілкування українською мовою в усіх сферах суспільного, професійного й особистого життя. До цих характеристик належать, на нашу думку, такі. По-перше, українська мова й надалі поділяє з російською мовою ті ж самі сфери функціонування, а реально продуковані й отримувані обсяги інформації підтримують такий невизначений статус української мови. По-друге, якість мовлення в офіційних засобах масової інформації свідчать про низьку компетенцію фахівців саме в діалогічному спонтанному мовленні через уповільнену розумово-мовну реакцію на інформацію співрозмовника, що розвинулася внаслідок розбіжності у тривалій звичці переважної більшості представників освічених верств будувати думку російською мовою і новозумовленою потребою висловлювати цю думку українською мовою. Звідси -- брак гнучкості й виразності українського мовлення, переобтяженість калькованими зворотами з російської мови, штучність і зведена нанівець індивідуалізація мовлення, без якої неможлива яскрава, приваблива для слухачів, глядачів, читачів (загалом -- співкомунікантів) особистість соціального лідера-- митця, науковця, політика, журналіста тощо. По-третє, в тому інформаційно-мовному просторі, який має вищезазначені ознаки, зазнають своєрідної консервації негативні інтерферентні явища, що розвинулися впродовж кількох останніх десятиліть існування українсько-російської двомовності, а в силу авторитетності джерела інформації вони набувають нормочинного характеру. До таких негативних інтерферентних явищ слід зарахувати, на нашу думку; звуження лексичної та синтаксичної синонімії української мови і як наслідок уніфікацію синонімічних засобів обох мов, блокування омонімічних значень українських слів, що належать до спільного лексичного запасу обох мов тощо. Негативним явищем, спричиненим українсько-російською двомовністю, став "асиметричний масовий білінгвізм", який, на думку Л.Масенко, "підточує" українську мову зсередини, створює фунт для її внутрішнього розкладу, активізуючи процеси змішування російської й української мов [22; 31]. За спостереженням дослідниці, "сучасна мовна ситуація кардинально відмінна від ситуації початку минулого століття. Сьогодні маємо розвинену літературну мову, здатну обслуговувати всі сфери суспільного-життя, але у великих міських центрах, включаючи столицю, відсутнє повноцінне побутування живих форм розмовного мовлення".

Перед сучасною українською соціолінгвістикою постає ряд проблем, пов'язаних не лише з дослідженням сучасної соціальної бази української мови, а й з вивченням її соціально зумовлених стилістичних шарів давніших періодів, зокрема XIX -- початку XX ст. Важливість цього завдання підсилюється тим, що в сучасних умовах, як вже вище зазначалося, з'явилася небезпека зміни стилістичних норм лід впливом російської мови, яка в мовленні багатьох сучасних носіїв української мови виступає посередником між думкою та її україномовним висловленням. Варто зазначити, що подібна ситуація вже існувала в попередні періоди розвитку і становлення норм української літературної мови. Про це, зокрема, писав В.Сімович стосовно припливу в українську мову 20-их -- початку 30-их рр. багатьох висловів, утворених на зразок російських: у нас понавитворювали багато таких недотепних слів. І то часто й не письменники, а звичайні собі люди, такі, що, не знаючи української мови, її духа, бралися перекладати чисто московські вислови дослівно по-українському. Ті вислови пішли в буденну мову, ввійшли до звичайних щоденних розмов, а потім і до книжок почали добиратися, і тепер щораз більше поширюються. А що в нас дуже люблять моду, не дуже розмірковуючи, чи слово наше, чи ні, чи утворене в дусі законів нашої мови, чи ні, аби було нове, незвичайне -- то й перебирають його зараз, думаючи, що це краще, мовляв -- "по-великоукраїнськи". Спостереження В. Сімовича стосувалося української мови тогочасної Галичини і, ширше, того західного культурного простору, в якому працювала українська інтелігенція за межами Радянської України, зберігаючи при цьому нормативну орієнтацію на мову Наддніпрянської України (як це було на початку XX ст.). Некритичне засвоєння багатьох мовних одиниць, в тому числі й калькованих з російської мови, було негативним наслідком цього загалом позитивного явища, що й досі відчутний у мовленнєвій практиці українців діаспори, пов'язаній традицією із західноукраїнським варіантом літературної мови [19, 47].

Відновлення й формування стилістичних норм української мови у сфері розмовного й офіційного спілкування можливе за умови дослідження усіх наданих історичним розвитком текстів, які б відтворювали особливості розмовного ділового спілкування. Одним з таких джерел можуть бути тексти, які подають фіксоване на письмі усне літературне мовлення або ж, ширше, мовлення представників освічених верств. Свого часу один з найбільш авторитетних дослідників стилістичних норм української мови М. Пилинсь-кий назвав такими текстами, "дуже вдячними для аналізу розвитку норм", листи українських письменників" [22, 32]. Епістолярні тексти українських громадських і культурних діячів кінця ХІХ - початку XX ст. містять такі мовні одиниці, які на той час визначали стиль розмовного і офіційного спілкування і надалі можуть залишатися активними щодо застосування й розширення меж свого вжитку.

Сучасна мовна ситуація ще не дозволяє абсолютизувати поняття стилістичної норми, оскільки при укладанні нормативних словників української мови було недостатньо вивчено і враховано усі типи текстів, які Існували на кінець XIX -- середину XX ст., тогочасний лексикографічний досвід, в укладанні двомовних перекладних російсько-українських словників новішого часу відчутною була тенденція до уніфікації лексичних і цілісно оформлених фразових засобів української та російської мов.

Сучасні українські словники відбивають лише те відносне знання про норми українського слововживання, яке витворилося на основі вибіркового дослідження текстів за умов, коли до нього дозволено було залучати не всі тексти і не всіх авторів. До того ж, на час укладання словників вивчення діалектної системи української мови було недостатнім для того, щоб чітко розмежувати загальноукраїнські та вузькотериторіальні одиниці. Наслідком цього стало штучне звуження сфери функціонування багатьох лексичних одиниць, невмотивовано зарахованих до діалектних лише на підставі їх фіксації у текстах західноукраїнських письменників [22, 33].

Мовна норма у слововживанні не стільки визначається, скільки закріплюється словниками, а визначення норми лише тоді досягне максимального ступеня об'єктивності, коли спиратиметься на такі джерела, які відбивають справжнє життя мови в її природних часових, просторових межах, а також у свідомості і мовленнєвій діяльності письменників -- реальних мовців, чиє знання і відчуття мови найбільш відповідне до її духу, апробоване подальшою суспільною практикою і вважається зразковим. З огляду на сказане заслуговують уваги без перебільшення всі тексти, які належать письменникам, зокрема й епістолярні, що в сучасних умовах і в сучасних обставинах набирають тим більшої ваги, оскільки в них представлено стилістику товариського й офіційного спілкування.

Мовні засоби нашої мови у названій комунікативній сфері ще не досліджено такою мірою, щоб практично задовольняти потреби сучасних мовців, хоч перші лінгвістичні праці, присвячені цій проблематиці, з'явилися понад півстоліття тому. Це були статті проф. В.Сімовича "Наша товариська мова", "Дещо про нашу купецьку мову", "Велико-українські вислови" та монографія О.Курило "Уваги до сучасної української мови", які характеризували сталі сполучення, властиві для тієї чи іншої соціальної чи професійної сфери вживання, а також для того чи іншого стилю. Свого часу письменники В.Підмогильний та С.Плужник уклали спеціальний словник для потреб української ділової мови "Російсько-український фразеологічний словник: Фразеологія ділової мови" (1926; перевиданий 1927 і 1993р.). Настановою укладачів було відтворити цілісні українські звороти, які б найбільш вичерпно відповідали за змістом до російських, але при цьому за своїм словесним складом не були б їх підрядником. Цікаво простежити, як в ряді випадків, створюючи новий для української мови стиль, укладачі уникають дослівного відтворення звичного російського канцеляриту, знаходячи живіші й природніші українські форми.

Досвід словників такого типу потрібно використати i тепер, оскільки, як доводять сучасні психолінгвістичні дослідження, особливість кожної мови виявляється не тільки і не стільки у словниковому протиставленні, скільки в характері поєднання інформативних складових, в особливостях зберігання мовної інформації у свідомості людини. При зустрічі з новою ситуацією людина намагається залучити її до відомої, раніше засвоєної структури даних.

Для вироблення стилістичних норм у тій чи іншій сфері вживання мови ці теоретичні положення варто доповнити й інакшим, більш відповідним до реального життя мови розумінням її стилістичних рівнів, оскільки традиційне в нашому мовознавстві виділення офіційно-ділового, наукового, публіцистичного, розмовно-побутового та художнього стилів більше спирається на писемні зразки мовлення й офіційні, доволі замкнуті, сфери вживання мови. Між тим, упродовж кількох останніх десятиліть, у міру зростання рівня освіченості різних верств суспільства та можливостей масової комунікації, дедалі відчутнішою стала потреба більш гнучкого і структурованого підходу до усних різновидів мовлення, нового ставлення до розмовних елементів говіркового походження. У цьому сенсі варто повернутися до тези, висловленої Р.Смаль-Стоцьким, про те, що "якоїсь гострої границі між літературною мовою і говорами властиво немає. Між ними стоїть мова щоденного вжитку культурного середняка, що в одну і другу сторону має свої місцеві переходи" [22, 34]. Учений називає такі стилі літературної мови усного її різновиду: 1) святковий, який використовується при певних нагодах, у театрі, церкві, школі; 2) товариський -- властивий для щоденного вжитку культурних груп; 3) дружньої розмови, в якій літературна мова часто набирає говорових ознак [22, 35].

1.2 Стилістика літературної мови і діалектне мовлення

Стилістика як лінгвістичне вчення про функціонування мови, всіх елементів її структури в повному обсязі стосується лише літературної мови, тобто мови унормованої, всенародної, за сучасних умов переважно національної, яка виявляється у всіх стилях, жанрах мови, в її усній і писемній формах.

Діалектне мовлення, використання якого завжди обмежене певною територією, на якій проживає тільки частина народу, нації, теж можна вивчати стилістично, зафіксувавши його на письмі, з урахуванням функціонування тих елементів, одиниць, з яких воно сформувалося. Таке мовлення здебільшого вивчають фонетично (фонологічно), орфоепічно, акцентно (наголошування діалектних слів), морфемно, морфологічно, синтаксично, лексично, фразеологічно. У діалектному мовленні ніколи системно не вивчаються терміни, бо вони у ньому спорадичні, нечастотні, випадкові. Діалектне мовлення в своєму природному вияві -- мовлення усне. Писемна репрезентація діалектного мовлення -- це тільки його відображення, а не специфічний різновид всенародної мови, яким є писемна форма літературної мови [1, 56].

Діалектне мовлення теж по-своєму нормативне. Послуговуючись ним, сільські жителі, навіть не вміючи писати й читати, спілкуються між собою і з тими, хто добре володіє літературною мовою. Носії діалекту і діалектного мовлення розуміють радіо- і телепередачі, досить вільно спілкуються з усіма громадянами, реалізують усі можливі діалоги й монологи в рідній для них діалектній мовній формі, всебічно й компактно дотримуючись при цьому усталених у мовленні свого краю (району, села, селища) елементів мовлення. У цьому виявляється своєрідна нормативність діалектного мовлення. Будь-яке відхилення від того, що вже усталилось у діалектному мовленні, сприймається як щось по-своєму ненормативне, незвичне. Водночас діалектна норма ніколи не має всенародного статусу, завжди функціонально обмежена певною частиною національної території, через що не може слугувати єдиним для всього народу засобом спілкування.

Якщо писемна й усна форми літературної мови однакові на всій національній території, то в усному мовленні українського населення (переважно сільського) різних місцевостей є чимало відмінних особливостей, які прийнято називати діалектизмами. Сукупність діалектизмів, характерних для більш чи менш значної території, називають діалектом, або наріччям, а особливості мови в межах одного чи кількох населених пунктів -- говіркою, говором (діалектом): назви "говірка села", "діалект села" є синонімічними.

Основних груп українських діалектів (наріч) три: південно-східна (середньонаддніпрянська ), південно-західна, північна . Кожне з наріч (також і говорів, певна група яких входить до складу того чи іншого наріччя) має свої прикметні особливості в лексиці, фразеології, фонетиці (зокрема, в системі голосних і приголосних звуків), в орфоепії (вимові окремих звуків чи певних поєднань звуків), у морфемах, формах слів, у синтаксисі, оформленні членів речення, словосполучень і речень.

Існування українських діалектів зумовлене особливостями минулого життя нашого народу. За сучасних умов діалектизми, становлячи своєрідний пережиток минувшини, поступово зникають. Єдиною формою спілкування для всього народу стає літературна всенародно-національна мова в обох її формах.

Отже, у діалектному мовленні, яке для більшої частини сільського населення ще й нині є засобом спілкування, функціонують і діалектизми, і мовні одиниці (лексичні, фонетичні, морфологічні тощо), які характерні для загальнонародної літературної мови (кількісно й функціонально вони переважають у мовленні носіїв певного діалекту). Завдяки цьому ті, хто послуговується діалектним мовленням, розуміють своїх одномовних співрозмовників, які розмовляють літературною мовою [14, 78].

Стилістичне мовлення повинно виявлятися не тільки в літературно-нормативних формах, а також і в діалектних, бо за найрізноманітніших комунікативних ситуацій мовець свідомо чи інтуїтивно прагне до правильності, логічності, точності, образності, доречності висловлюваного.

1.3 Особливості усного та писемного мовлення

Українська літературна мова має дві форми свого виявлення: усну і писемну. Як усна, так і писемна форми мови є засобом спілкування людей між собою, але при єдності функцій мова усна і писемна розв'язують це завдання по-різному.

Усна форма літературної мови розрахована на слухове сприймання, а писемна - на зорове. За допомогою усної мови спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо.

Усне мовлення -- це завжди основа для мовлення писемного. Усне мовлення найелементарніше започатковується з перших днів життя дитини, починається з утворюваних немовлям нечленоподільних звуків, які тільки пізніше стають справжніми звуками, словами-звуками, а згодом і словами певної конкретної і, як правило, рідної мови. Усне мовлення залишається для кожного мовця єдиним засобом спілкування до тих пір, поки він не почне оволодівати технікою письма. Писемне мовлення найбільшою мірою формується через усне мовлення і є наслідком навчання, зорієнтованого вмінням фіксувати з допомогою літер одиниці усного мовлення. Від уміння висловлюватися усно й писемно залежить успіх спілкування мовців за найрізноманітніших ситуацій життя [13, 45].

Писемне мовлення є первинною формою літературної мови, воно започатковується створенням і використанням літер для позначення звуків. Без писемної фіксації звуків мова не може стати літературною, зрозумілою для всіх, хто нею послуговується.

Писемна мова є універсальним засобом спілкування всіх письменних людей, не тільки наших сучасників, але й попередніх поколінь. За допомогою писемної мови думки і почуття передаються від покоління до покоління.

Писемна мова -- це, переважно, мова монологічна; усна мова в більшості діалогічна.

Писемна літературна мова відрізняється від усної як лексичним складом, так і граматичною будовою та стилістичними особливостями.

В усній мові частіше, ніж у писемній, вживається побутова лексика, діалектизми, слова специфічно розмовно-простомовного характеру, своєрідні фразеологізми і т. ін.

У писемній мові добір лексики проводиться з більшою увагою. Тут не вживаються нелітературні слова, вульгарно-лайливі, обласні слова. З діалектів добираються лише найцінніші життєво необхідні слова і граматичні форми. В писемній мові часто вживаються наукові терміни, інтернаціоналізми й абстрактна лексика.

Синтаксична будова усної мови характеризується тим, що в ній частіше вживаються прості речення, ніж складні; часто вживаються неповні речення; в складних реченнях частіше виступає сурядність, ніж підрядність. Зв'язок речень переважно безсполучниковий. Відносно рідко вживаються дієприкметникові й дієприслівникові звороти. В усній мові частіше різні конструкції перебивають одна одну, одна іноді починається раніш, ніж друга закінчується. Речення усної мови часто не вкладаються в звичайні синтаксичні рамки.

У писемній мові вільно вживаються складні речення, різні способи сурядності і підрядності, відокремлення, вставні речення, багатоступеневий зв'язок послідовної і паралельної підрядності, іноді одночасно з сурядністю.

В усній мові широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонації, міміка, які надають усній мові стрункості, переконливості та емоційності.

Культуру усного й писемного мовлення, тобто його стилістику, кожен із мовців навіть за найсприятливіших умов опановує поступово. Бо мова безмежно багата на слова і їх лексичні значення, на фразеологізми, різноманітна в граматичній будові і фонетичному оформленні та вияві.

Для дитини, яка ще не навчається письму, усне мовлення слугує єдиною формою спілкування з однолітками і всіма, хто вміє або не вміє читати й писати.

Поступово розвиваючи своє мислення й мову, людина утверджується в житті, у суспільстві. Цей процес неможливий без мовлення -- конкретного використання всіх одиниць мови.

Культура мовлення -- явище двобічне, бо має усну й писемну форми буття. Вони обидві по-особливому важливі. Техніка усного мовлення доповнює техніку мовлення писемного, і навпаки. Від оволодіння теорією і практикою письма залежить не тільки мовна, а й загальна культура кожного. Опанувавши письмо, людина прилучається до книг -- найуніверсальнішого і найнадійнішого джерела знань. Книга вказує шлях до культури і водночас є виявом культури, яка формується із знань, навичок, умінь і поведінки окремої особи, народу, всього людства. Отже, шлях до культури пролягає через мову, культура своєрідно закріплюється в мові і реалізується в мовленні [5, 65].

Терміни "усне мовлення" й "розмовне мовлення" семантично не тотожні. Позначувані ними мовні явища мають як спільні, так і відмінні ознаки. Однак ці поняття не завжди розглядають розмежовано, як окремі термінологічні словосполучення [7, 123].

Термін "розмовне мовлення", на відміну від терміна "усне мовлення", й дотепер не має однозначного трактування. Це й не дивно, бо обидва поняття, які вони позначають, становлять і певну єдність, спільність і певну опозицію, оскільки значною мірою протиставні одне одному. Насправді розмовне мовлення -- це мовлення в межах розмовно-побутового стилю, який має усну й писемну, діалогічну й монологічну форми вияву. Отже, розмовне мовлення є стильовою категорією, бо реалізується тільки в розмовно-побутовому стилі. Натомість усне мовлення становить надстильову (міжстильову) категорію, бо може бути науковим, художнім, публіцистичним або офіційно-діловим. Український мовознавець Іван Білодід (1906-- 1981) зазначав із цього приводу, що "поняття "усна мова" й "розмовна мова" не є тотожними; усна мова -- поняття широке, воно являє собою цілий комплекс, до якого входить розмовна мова як одно з найважливіших її відгалужень, характерне своєю багатоманітністю та експресивністю" [7, 125].

Отже, розмовне мовлення (точніше -- розмовно-побутове мовлення) становить тільки один із стилів мови (її розмовно-побутовий стиль).

1.4 Книжне мовлення

Якщо усне мовлення знаходить свій вияв у всіх стилях мови (крім епістолярного), а розмовне мовлення -- це мовлення тільки в межах одного розмовно-побутового стилю, то терміном "книжне мовлення" позначаються суттєво інші мовні явища. Тільки за окремими ознаками ці явища збігаються з тим, що називають мовленням усним і мовленням розмовним.

Книжне мовлення -- мовленнєвий процес, матеріалом для якого слугує мовлення в межах офіційно-ділового стилю, наукового і -- значно меншою мірою -- публіцистичного і конфесійного.

У словниковій статті енциклопедії "Українська мова" про книжну мову сказано, що до неї "належать офіційно-діловий стиль, науковий стиль і частково публіцистичний стиль"; визначено найтиповіші ознаки книжної мови: в ній "переважають книжна лексика, писемні й усні усталені звороти (штампи, стереотипи), ускладнений синтаксис з підрядними синтаксичними зв'язками, орієнтація на піднесений високий стиль", тобто на виклад думки, позначений емоційною урочистістю, певною пишномовністю. Такі якості мовлення досягаються використанням мовних засобів -- метафор, синекдох, перифраз, алегорій, архаїзмів, словесно розгорнутих речень, риторичних запитань і т. ін [9, 95].

Отже, книжне мовлення як мовлення офіційно-ділове, наукове, певною мірою й публіцистичне (особливо в таких його жанрах, як газетні статті, звіти, частково -- інтерв'ю, репортажі, кореспонденції, рецензії тощо), представлене не тільки в писемній формі, а також і в усній.

Усно, але по-книжному прийнято висловлюватись за найрізноманітних офіційних ситуацій (виступи під час захисту дисертацій, мовлення учасників судового процесу, висловлювання на наукових чи виробничих конференціях, нарадах та ін.). Виразною книжністю часто позначені дипломатичні дискусії, переговори, висловлювання керівних осіб держави та ін.

Усно-книжне мовлення позначене чітким формуванням висловлюваних думок, усталеною для книжних стилів манерою говоріння, униканням емоційності в передаванні певного змісту (крім усного мовлення в рамках деяких жанрів публіцистичного стилю).

В усному "книжному" мовленні може простежуватись окнижнення літературної мови, яке створюється проникненням до її системи таких зворотів-штампів, як у даний час, відповідний період, нарівні завдань (вимог), мати місце, розв'язання проблем, з боку адміністрації, на виконання наказу, за розпорядженням тощо. Такі й подібні звороти (на сьогоднішній день -- замість на сьогодні; подати допомогу, здобути перемогу -- замість (у багатьох випадках) допомогти, перемогти і под.) обтяжливі, громіздкі. Тільки за деяких стилістично вмотивованих умов їх можна використовувати в обох формах мови і в усіх її стилях, переважно в офіційно-діловому, науковому і конфесійному. Отже, мовлення (особливо освічених осіб) завжди виразно чи досить виразно реалізується в одному із стилів мови і обов'язково в усній або писемній формі.

Розділ 2. Стилістичне розмежування лексики

Склад лексики сучасної української мови є стилістично неоднорідним. Залежно від сфери спілкування, мети висловлювання, мовленнєвого рівня співрозмовника ми обираємо різнорівневі мовні засоби, найбільш придатні для конкретної ситуації. Відомо, що мова поділяється на функціональні стилі, кожен із яких характеризується особливостями на всіх рівнях мови -- лексичному, морфологічному, синтаксичному тощо. Найяскравіше стилістична диференціація мовних засобів виявляється на рівні лексики.

Залежно від сфери використання прийнято виділяти дві групи слів: 1) лексика стилістично нейтральна, чи міжстильова; 2) лексика стилістично маркована ("позначена"). Остання поділяється, у свою чергу, на книжну (наукову, ділову, газетно-публіцистичну) і розмовну. Розглянемо кожну з цих груп докладніше.

Особливу групу лексики становлять слова вузького стилістичного призначення, вживання яких обмежене однією сферою життя чи діяльності людей,-- терміни, професіоналізми, жаргонізми, розмовна та просторічна лексика, застарілі слова, неологізми, зокрема поетичні. Цей розряд лексики поповнюється, загальновживаними словами, використаними в переносному значенні. Приміром, у загальнонародній мові лимонка означає сорт груші. За зовнішньою подібністю так названо ручну гранату. У такому значенні лимонка є військовим професіоналізмом. Редиска "однорічна овочева рослина" належить до загальновживаної лексики, а редиска в розумінні "погана людина" являє собою жаргонізм.

Як елемент мовної системи слово пов'язане з іншими словами на рівні лексики, граматики, стилістики. Важливою лексичною характеристикою в цьому плані є сполучуваність слів, тобто здатність їх поєднуватися з іншими словами в процесі висловлення думки. Сполучуваність слів залежить від особливостей позначуваних ними понять. Наприклад, іменник дим може сполучатися з такими прикметниками: густий, їдкий, тютюновий, ранковий, білий, сизий. Використання слів у переносному значенні неабияк розширює межі їхньої сполучуваності. У художньому стилі дим може бути й рідний, і омріяний, і солодкий [17, 134]:

Для нас у ріднім краю навіть дим

Солодкий та коханий. (Леся Українка)

Уживаючись у переносному значенні, нейтральні слова набувають додаткових емоційно-експресивних відтінків. Скажімо, слова воркувати й воркотати нейтральні в своїх прямих значеннях "видавати, переливчасті звуки", коли йдеться про голубів, горлиць та інших птахів. А коли читаємо їх у художніх творах стосовно до людей чи як засіб персоніфікації вони втрачають свою нейтральність, у них з'являється пестливо-голубливе забарвлення [17, 136].

Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки:

Одна, як та пташка в далекім краю.

Пошли ж ти їй долю,-- вона молоденька;

Бо люди чужії її засміють.

Чи винна ж голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує, білим світом нудить,

Літає, шукає, дума -- заблудив. (Т. Шевченко)

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітки рівно шелестить,

Траві струмок воркоче. (О. Олесь)

Переносні значення переважають у художньому й публіцистичному стилях. Широко представлена група слів з переносним значенням для оцінної характеристики людей у розмовному мовленні. Оцінка може бути як позитивна (бджілка, голуб, ластівка, соловейко, сокіл), так і негативна (гадюка, корова, свиня, коза, собака, цап, баран). Наприклад [20, 167]:

Сини мої, мої соколи,

Не розлюблю я вас ніяк. (В. Сосюра)

"Як надіялась, що її нащадок людиною піде між людьми, а він виріс і свинякою втерся в життя" (Григорій Тютюнник); "Не козак ти, не лицар! Ти гадюка, злодій ти!" (С. Васильченко); "Ненечко, ластівочко! Я ж у вас люба дитина" (М. Кропивницький).

2.1 Загальна характеристика лексичної стилістики

Лексика мови неоднорідна, різнозначеннєва. Вона поділяється на велику кількість семантичних (частково й граматичних) груп слів, за кожною з яких закріпились певні неповторно-індивідуальні функції. Тому цілком вмотивовано розглядати стилістику кожної окремої групи лексики [20, 178]:

-- стилістику загальновживаної лексики, яка використовується в усіх стилях мови;

-- стилістику лексики, яка функціонально обмежена, неоднакова за активністю використання;

-- стилістику іншомовних лексем;

-- стилістику лексико-семантичних груп слів -- полісемічних, омонімів, паронімів, синонімів, антонімів;

-- теорію і практику використання тропів, тобто слів і сполучень слів, ужитих образно, переносно -- метафор, метонімій, синекдох, епітетів;

-- стилістику архаїзмів, історизмів, неологізмів. Об'єктом лексичної стилістики є слова в усіх виявах властивої їм семантики. Слова вживаються за різних умов і з неоднаковою метою, розгалуженою і неоднозначною стилістичною функцією.

Лексика сучасної української літературної мови -- один з найважливіших об'єктів стилістики. Теоретичне осмислення й практичне використання слів з властивою їм стилістичною функцією забезпечує високий рівень мовленнєвої культури кожного мовця.

В українській мові понад мільйон лексичних одиниць. Кожне слово має свою неповторну стилістику, мовленнєве буття, функціонування. У лексиці (і фразеології) української мови найбільше відображається національно-самобутній характер українського народу, його минуле, сучасний стан і перспективи подальшого розвитку. У ній по-особливому виявляється не тільки логічне, а й образне світосприймання українців, їхнє мислення, почуттєвість [22, 231].

Лексика мови, становлячи особливу структурну частину мовної системи, перебуває в безпосередніх зв'язках з усіма іншими мовними системами -- фонетичною, фразеологічною, граматичною. Слово, на відміну від морфеми, в структурі мови є тією мінімальною одиницею, що здатна виражати значення самостійно, вільно відтворюватись у мовленні (усному, писемному). Окреме слово, як і кожна його фонема, усвідомлюється кожним носієм мови, вирізняється серед інших слів. Повнозначне слово здебільшого поєднує в собі дві семантичні реалії: поняттєву і експресивно-емоційну. Слово з його семантикою -- це одночасно й продукт думки, і витвір людської чуттєвості. Сам по собі лексичний склад мови існувати не може. Він стає мовним фактом лише тоді, коли втілюється в звуках чи літерах. Вони матеріальні, тому тільки з них формуються слова і синтаксичні конструкції, які завжди виконують певну стилістичну функцію (функції).

Про сучасний стан української лексики, про використання певних її шарів свідчать, зокрема, такі статистичні дані: у сучасній стилістиці української мови пояснюється семантика майже 134 тисяч слів (словникових статей). 18 181 слово з-поміж них -- це слова обмеженого й особливого використання: вульгарних слів -- 47, діалектних -- 2623, застарілих -- 2067, значеннєво зневажливих -- 317, іронічних -- 44, народнопоетичних -- 98, поетичних -- 218, розмовних -- 9656, фольклорних -- 12, рідковживаних -- 3095, фамільярних -- 4 [21, 96].

Таке розшарування української лексики засвідчує її стилістичну різнобарвність, водночас і функціональні можливості, які комунікативно реалізуються в реченні з одного слова і в кілька- чи багатослівних реченнях. Самі ж власне граматичні характеристики речення з погляду суто стилістичного не мають принципово важливого значення: немає речень стилістично більш чи менш спроможних, як і немає слів більш чи менш стилістично вагомих. Кожне слово стилістично неповторне, через що зовсім адекватно не може бути замінене ніяким іншим словом.

Співвідношення активної і пасивної лексики неоднакове, особливо в розмовно-побутовому, художньому і публіцистичному стилях мови. Вона постійно змінюється як семантично, так і стилістично: слова набувають нових оцінно-емоційних значень, оновлюваних відтінків.

Отже, творення окремого слова -- це завжди наслідок певного мовленнєво-індивідуального зусилля. Слів у мові дуже багато, незліченною є також кількість мовленнєвих зусиль усіх носіїв мови (навіть і окремої особи). Це й слугує основою для такої висновково-метафоричної оцінки: творцем мови є народ.

Спершу індивідуальну, а згодом і масову основу має витвір і кожної окремої стилістичної функції слова, яка, звісно, як і семантика слова, через свою нематеріальність може сприйматись не сама по собі, а тільки на основі тієї своєрідної матерії, якою є фонетичний склад мови, його фонеми, звуки.

Стилістичні можливості мови практично неосяжні, незліченні. Кожен з мовців тільки в найсуттєвіших виявах і ознаках опановує стилістичні можливості мови, її різнотипні одиниці, особливо слова, які сприймаються окремо чи в мовленнєвому контексті.

Стилістичне значення (функція) слова в усіх актах комунікації нашаровується на його лексичне значення, доповнює його певним значеннєво-емоційним відтінком, забарвленням [16, 54].

У мові наявні групи слів якнайширшого і обмеженого використання. За стилістичною сутністю прийнято виокремлювати лексику загальновживану, загальнозрозумілу, котра доповнюється, розгортається іншими шарами лексики, які відрізняються стильовими ознаками (лексика розмовно-побутова, офіційно-ділова, художня та ін.), професійною зорієнтованістю, належністю / неналежністю до літературної мови тощо.

2.2 Стилістично нейтральна лексика

До міжстильової (нейтральної) лексики належать слова, не закріплені за яким-небудь стилем. Вони можуть уживатися будь-де: у підручнику чи в часописі, у виступі на нараді чи науковій конференції, у художньому творі чи в особистому листі, у невимушеній бесіді чи радіопередачі тощо. Міжстильову лексику становлять слова будь-якої частини мови, за винятком вигуків, які завжди вирізняються стилістичним забарвленням. Нейтральні зі стилістичного погляду слова можуть називати конкретні предмети (стіл, автомобіль, поруччя, олівець, ваза), явища (дощ, блискавка, вітер), абстрактні поняття (увага, краса, вимогливість, теплота, різкість, демократія), ознаки предметів (червоний, теплий, твердий, надійний, спокійний), дії (розробляти, продавати, експонувати, хотіти) тощо.

Нейтральні слова становлять основу словникового запасу української мови. Вони переважають у тексті будь-якого стилю.

До книжної лексики входять слова, що вживаються переважно в писемних різновидах літературної мови. Книжні слова мають відтінок офіційності, урочистості. Більшість їх належить до іншомовної лексики або містить запозичені корені, як-от: абстракт, адепт, анормальний, еквівалент, екзальтація, індиферентний, інкорпорація, інтенсифікувати, камарилья, конфіденційний, контингент, контактування, нонсенс, паліатив, пасеїзм, пертурбація, пілігрим, прерогатива, профанувати, рафінованість, ремінісценція, ретроград, ригоризм, ритуал, третирувати, філістер, філіппіка тощо. До книжної лексики належать деякі старослов'янізми: благоговійний, благовісник, благоговіння, благоденство, благочестя, предтеча, пред'являти, сокровенний. За функціональною ознакою книжна лексика може бути поділена на наукову, офіційно-ділову, газетно-публіцистичну.

У лексичній системі наукового стилю виділяють так звану загальнонаукову лексику, уживану у будь-якій науковій галузі: дослідження, гіпотеза, умова, апробація, інтерпретація, дефініція, функція, кількість, класифікація, аналіз, синтез, аргумент, тотожність, систематизація, диференціація тощо. Особливістю лексики наукового стилю є також наявність термінів, тобто слів чи словосполучень, які вживаються для точного позначення спеціальних понять [16, 57].

Офіційно-ділова лексика переважає в ділових документах. Основними групами такої лексики є назви ділових паперів -- заява, інструкція, доповідна, пояснювальна записка, накладна, протокол, витяг з протоколу, клопотання і т. ін., номенклатурні назви (назви установ, службових осіб тощо) -- міністерство, генеральна дирекція, генеральний прокурор, директор, інспектор, начальник відділу збуту, диспетчер служби руху, завідувач лабораторії, секретар-референт, менеджер з персоналу тощо, абревіатури для позначення номенклатурних назв -- МЗС (Міністерство закордонних справ), ВАТ (відкрите акціонерне товариство), ЗАТ (закрите акціонерне товариство), НДІ (науково-дослідний інститут), БМУ (будівельно-монтажне управління), ДОК (деревообробний комбінат), АГЧ (адміністративно-господарська частина), КБ (конструкторське бюро), ПММ (пально-мастильні матеріали), ДСП (деревностружкова плита). Прикладами офіційних слів і словосполучень є також реквізит, обсяг коштів, довіритель, позивач, відповідальний наймач, ухвалити, уповноважувати, визнати недійсним, рекомендувати, зобов'язати, передати повноваження, оголосити подяку, оголосити догану, реєстраційний номер, подати у відставку.

До найбільш поширених серед газетно-публіцистичної лексики належать такі групи слів: 1) суспільно-політична лексика -- демократія, гласність, багатопартійність, свобода слова, толерантність, тощо; 2) слова, яким властива піднесеність, урочистість, патетичність -- звершення, вагомість, натхнення, безсмертя, велич і т. ін. Висока лексика у тлумачних словниках дається із стилістичною позначкою "висок.".

2.3 Розмовна лексика

До складу розмовної лексики входять слова, що, перебуваючи в рамках літературної мови, надають висловлюванню розмовного характеру. Коли говоримо про розмовне мовлення, про його роль серед стилістичних засобів, треба пам'ятати, що на основі його завдяки майстерності видатних митців слова, передусім І. Котляревського та Т. Шевченка, витворено нову українську літературну мову. Розмовне мовлення дає широкі семантичні гнізда слів і словосполучень, що позначають: мовлення та його учасників, пересування, удар і падіння, споживання їжі й напоїв, поведінку людини з погляду доцільності, етики й манери триматися, особисті взаємини людей, їхнє ставлення до праці, діяльності, ступінь інтелектуального розвитку, емоційну реакцію і ще багато чого, чому немає відповідників в інших функціональних стилях.

Розмовна лексика становить третій стилістичний шар словникового складу української мови. Це слова, що мають знижене (порівняно з нейтральною лексикою) стилістичне забарвлення і використовуються в усних різновидах мови -- невимушеній бесіді, побутовій розмові тощо, як-от: акуратист, балакун, балда, гармидер, глухомань, жердь, капость, коверзуха, набакир, нетіпаха, норов, опер, осоружний, офіцерша, патли, персоналка, прочухан, пузатий, путній, п'ятихвилинка, резон, репетувати, рівня, роботяга, рюмати, спромога. Розмовні слова надають мові неофіційного звучання, отже, вони є неприпустимими для офіційно-ділового та наукового стилів, але можуть використовуватися в публіцистиці та в художній літературі [20, 114].

Багато розмовних слів не лише називають предмет, явище тощо, а й дають йому експресивно-емоційну оцінку -- позитивну чи негативну. До слів із позитивною оцінкою належать, наприклад, матуся, сестричка, дітлахи, ніженьки, будиночок, голосочок, рибчина, веселенький тощо. Негативна оцінка пов'язана з передаванням іронічного, фамільярного, зневажливого ставлення до предмета висловлювання, як-от: балаканина, волоцюга, гаврик, йолоп, математичка, телепень, замазура, ледарюга, старезний, ротатий, писака, теревенити, базікати, сіпатися, псюра, притьопатися, пустирище, достобіса.

Використовуючись для широкого самовираження мовця, розмовна лексика має заряд емоційності, оцінності та експресивності. Емоційно-оцінні й експресивні забарвлення слова можуть змінюватися, зазнаючи впливу контексту й інтонації. Зіткнення об'єктивного та суб'єктивно-контекстуального забарвлення слова є в розмовному мовленні важливим засобом виразності. Експресивність знаходить вияв, наприклад, у нечислівниковому семантичному гнізді слів на позначення міри и кількості. Мовна експресія передається вигуками та близькими до них словами й словосполученнями. Неабияку експресивність мають звуконаслідувальні слова. Наприклад: гультяй, замазура, мастак, перекинчик, розбишака, телепень, верзтися, віднаджувати, макітритися, літувати, лопотіти, лупцювати, маніжитися, репетувати, розбуркувати, сіпатися, човгати, шастати, теревенити, ахкати, ойкати, верткий, рвацький, єхидний, ліжма, навсидячки, бозна-скільки, достобіса, хрусь, трісь, бах, гах і т. д.

До слів розмовного характеру в лексичному складі української мови існують стилістично нейтральні відповідники: гулянка -- гуляння, мастак -- митець, перекинчик -- зрадник, верзтися -- ввижатися, лупцювати -- бити, репетувати -- кричати) ліжма -- лежачи, навсидячки -- сидячи.

У розмовній формі літературної мови слова цих категорій уживаються на одному рівні з нейтральними компонентами, не знижуючи стилю. У писемному мовленні, зокрема художньому та в деяких жанрах публіцистичного стилю, вони створюють колорит невимушеності, простоти й певної експресії. Але створення враження розмовності і розмовна лексика не є ідентичними поняттями. Розмовна лексика -- тільки частина, один із компонентів цього колориту. Крім того, сюди входять різноманітні синтаксичні засоби -- порядок слів, розмір і типи речень тощо.

Частиною розмовної є розмовно-побутова лексика, куди входять слова, що обслуговують побут -- назви їжі, одягу, будівель та їхніх частин, хатнього начиння: одвірок, лутка, горище, підлога, челюсті (печі), баняк, ринка, ганчірка, віхоть, фіранка, штора. Ця категорія лексики дуже змінна, бо міняється побут -- міняються й пов'язані з ним реалії.

Уживаючись у розмовному мовленні в нейтральній функції, розмовна лексика використовується й у мові публіцистики та художньої літератури як один із важливих її складників -- в описах побутових ситуацій, у діалогах, монологах, оскільки вона охоплює широке коло понять повсякденного життя людини. Здебільшого ця лексика емоційна, оцінна, експресивна. Нейтральна в усному мовленні, потрапляючи до інших стилів, вона привносить відбиток середовища, з якого вийшла, і надає творові розмовного забарвлення: "Скоро Чорний шлях, а там і Лебедин. Шлях лежав на вододілі Дніпра і Бугу, лежав високо і рівно, Турчанська могила чапіла над Чорним шляхом прибіленою копицею. Семен знав ту козацьку могилу змалечку -- так і стриміла в його пам'яті таємничою вежею посеред степу, тепер вона виднілася присядкувато, бо її списали, надкопали і тракторами підорали. Ніби землі мало! Он скільки її напівпустує і напівсумує. То тільки зветься, що засівається" (С. Колесник).

У поетичних творах розмовна лексика створює колорит легкої іронії, свідомого зниження пафосу, вводить в атмосферу довірливої розмови; за її допомогою автор висловлює співчутливе ставлення до своїх героїв [20, 118]:

Дві сестри, тоненькі і сухенькі,

Ловлять осінь в пелени над ставом.

З господарства лине тихий чистий дзенькіт,

У воді поплюскує небавом. (І. Драч)

Незважаючи на стилістичну зниженість, розмовні слова належать до літературної лексики. Поза її межами перебуває просторічна лексика, до якої належать грубі, вульгарні слова (жерти, тріскати ("їсти"), морда, паскуда, злодюга, осточортіти, варнякати, червономордий, товстопузий, свинюка, сволота тощо) і "неправильні", "перекручені" слова, які порушують норми літературної мови (охтобус, радіво, тухвель, шохвер, транвай, спінзісак, завсіди, тудою, сюдою, просють, ходють). Основною сферою функціонування просторіччя є усне мовлення малоосвічених осіб.

Одним із компонентів цієї лексики є вульгаризми -- просторічно-вульгарні слова, що перебувають за межами літературної мови і включають у себе лайки, прокльони, прізвиська. Тут можуть бути іменники, прикметники та інші частини мови, властиві тільки даному розрядові слів; можуть бути також семантичні вульгаризми типу сука, падло, які в прямому значенні лайливими не є: сука -- самиця свійського собаки, падло -- трупи тварин. "Я вполював... Зайців аж шестеро -- ще й ледь не за годину -- Одною сукою" (А. Міцкевич, переклад М. Рильського); "Рак їсть падло, а дельфін живу рибу" (Остап Вишня) [7, 34].

Просторічна лексика, часто в поєднанні з розмовною, використовується для сатиричних та гумористичних ефектів.

Про функціональні особливості слів нас інформують насамперед тлумачні словники української мови. Характеристика додаткового стилістичного значення дається за допомогою системи позначок: розм. (розмовне), прост. (просторічне), кииж. (книжне). Ці три позначки іноді доповнюються іншими. Наприклад, до позначки "книж." можуть додаватися такі, що конкретизують галузь вживання того чи іншого слова: мат. -- математика, лінгв. -- лінгвістика, мед. -- медицина, біол. -- біологія, дипл. -- дипломатія, канц. -- канцелярське тощо. Характеристика стилістично маркованих слів дається також такими позначками, як: жарт. -- жартівливе, вульг. -- вульгарне, ірон. -- іронічне, зменш.-пестл. -- зменшено-пестливе, зневажл. -- зневажливе, лайл. -- лайливе, нар.-поет. -- народно-поетичне, уроч. -- урочисте, фам. -- фамільярне. Відсутність біля слова стилістичних позначок означає можливість його вживання в будь-якій комунікативній сфері чи ситуації.

Висновки

Курсова робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасної стилістики української мови - стилістичні розмежування в усному та писемному мовленні. Дослідження та аналіз низки літературних джерел дали змогу зробити такі висновки і узагальнення.

Спостереження над сучасною мовною ситуацією виявляє цілий ряд комунікативних характеристик української мови, які не сприяють піднесенню якісно-культурного рівня українського мовлення і не задовільняють потреби повноцінного спілкування українською мовою в усіх сферах суспільного, професійного й особистого життя.

Упродовж кількох останніх десятиліть, у міру зростання рівня освіченості різних верств суспільства та можливостей масової комунікації, дедалі відчутнішою стала потреба більш гнучкого і структурованого підходу до усних різновидів мовлення, нового ставлення до розмовних елементів говіркового походження. У цьому сенсі варто повернутися до тези, висловленої Р. Смаль-Стоцьким, про те, що "якоїсь гострої границі між літературною мовою і говорами властиво немає. Між ними стоїть мова щоденного вжитку культурного середняка, що в одну і другу сторону має свої місцеві переходи". Учений називає такі стилі літературної мови усного її різновиду: 1) святковий, який використовується при певних нагодах, у театрі, церкві, школі; 2) товариський -- властивий для щоденного вжитку культурних груп; 3) дружньої розмови, в якій літературна мова часто набирає говорових ознак. мова стилістика літературний усний