Виникнення історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу дослідження мов

Передвісники порівняльно-історичного мовознавства. Спроба класифікувати європейські мови. Проблеми спорідненості мов. Ознайомлення європейських учених із санскритом. Історична заслуга Ф. Боппа. Фонетичні закони Раска-Грімма. Старовинні рукописні пам'ятки.

Рубрика Иностранные языки и языкознание
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 21.07.2009
Размер файла 80,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Виникнення історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу дослідження мов

Передвісники порівняльно-історичного мовознавства. Новий етап в історії, науки про мову починається з першої чверті XIX ст., коли мовознавство остаточно відмежовується від філології і цілком перетворюється на окрему, самостійну галузь людських знань зі своїми об'єктом та завданнями, теорією та методами досліджування. Вирішальну роль у виформуванні мовознавства в окрему галузь людських знань відіграли два чинники: а) пробудження національного життя і національних рухів у зв'язку з розвитком капіталістичних відносин, б) відкриття порівняльно-історичного методу досліджування мов, що дозволяв розглядати мовні явища у процесі виникнення їх, становлення і розвитку, а кожну мову -- в її історично-генетичних взаємозв'язках з усіма спорідненими між собою мовами.

Проблемами спорідненості мов, якщо не зважати на самобутню, із своєрідною історичною долею розвідку XI ст. Махмуда аль Кашгар і цікавилися вже в XIV ст., починаючи з епохи Відродження. Данте А. у незакінченій праці «De vulgari eloquentia» («Про народне красномовство»), написаній незадовго до 1305 p., французьку, провансальську та італійську мови вже об'єднав в групу романських мов. У 1538 р. виходить робота Г. Постеллуса (1510--1581) під назвою «De affinitate linguarum» («Про спорідненість мов»), у якій висловлювались загальні міркування про класифікацію мов за їх походженням. Чеський граматист Ян Благослав у праці 1571 р. писав, що «слов'янську мову вважають за загальне відповідно до цього, ділять її на чехів, поляків, хорватів і Русь» Адам Богоричу праці 1584 р. висловив впевненість, що з його латино-ловінської граматичної науки виявляється спорідненість між мовами московитів, русинів, поляків, богемів, лузаїтів (лужичан) та далматів і кроатів.

Серйозна спроба класифікувати європейські мови припадає вже на кінець XVI ст.: Й. ІО. С к а л і г е р «Розвідка про мови європейців» (1559), Е. Г і ш а р «Етимологічна гармонія мов» (1606), Російська граматика Г. Лудольфа (1696).

Литовський учений Міколас Літуанус у книжці «De moribus litvanorum, tartarorum etc. » звернув увагу на спорідненість литовської та латинської мов і на доказ навів до ста схожих слів литовської та латинської мов. Чимало мов зіставляє французький філолог Клод Дюре Бурбонне у своїй праці «Tresor de 1'histoire des langues de cest univers» («Скарби історії мов світу», 1619).

У «Граматиці слов'янській» 1643 p. І. Ужевич дає вже чимало спостережень, якими автор окреслює граматико-стилістичні особливості мови своєї граматики у порівнянні не тільки з латинською, але й церковнослов'янською (sacra lingua slavonica), принагідно з мовою поляків, русинів, іноді з мовою богемів, моравів, далматів тощо.

Ширшу класифікацію, хоч у багатьох моментах і неточну, а то й фантастичну, але з виразним поняттям споріднених мов, подає 1646 р. Г.В. Лейбніц. Усі відомі йому мови він поділяє на дві групи: а) арамейську (семітські мови) і б) яфетичну, до якої належать, на його думку, дві підгрупи: скіфська (фінські, тюркські, монгольські та слов'янські) і кельтська (кельтські та інші європейські).

Велику роботу над вивченням найдавніших пам'яток англійської і близько споріднених їй мов -- фризької, нідерландської, німецької, скандинавських і готської здійснив видавець «Срібного кодексу» Ф р а н ц и с к Юніус (1589--1677). Продовжив цю працю Д ж о р д Хікс (1642--1715), опублікувавши готську і англосаксонську граматику і «Thesaurus» -- звід різноманітних відомостей про давніші етапи розвитку англійської та інших споріднених їй мов.

У XVIII ст. голландець Л а м б е р т Т е п - К а т е (1674--1731) у праці «Вступ до вивчення благородної частини нижньонімецької мови» (1723) встановив спорідненість готської, німецької, голландської, англійської та ісландської мов.

Полоненого під Полтавою шведа Філіппа-ІоганнаСтра-аенберга (1676--1750) було відряджено до Сибіру для вивчення-народів і їхніх мов. Повернувшися на батьківщину, він видав у складі свого твору про Росію порівняльні таблиці мов Північної Європи, Сибіру і Північного Кавказу (1731), поділивши ці мови на 6 класів: 1) мови фінно-угорські; 2) мови північних тюркських народів; 3) мови самоїдські; 4) монгольські, маньчжурські, тібетська мови; 5) тунгуські та палеоазіатські мови; 6) гірські мови Кавказу.

Ф. Р у х і ч у своєму «Litausch-deutsches und deutsch-litauisches Lexikon («Литовсько-німецький і німецько-литовський словник», 1747) вказав на спорідненість литовської, латиської і пруської мов.

Багато уваги проблемі спорідненості мов приділяв М. Л о м о -н о с о в. На його думку, слов'янські мови -- це російська, польська, болгарська, сербська, чеська, словацька, венедська (лужицька) та ще моравська (старослов'янська), причому російська мова ближча до болгарської, південнослов'янських, аніж до польської; слов'янські мови споріднені з балтійськими, як про це свідчить не тільки словник, а й граматичні ознаки; на аналізі числівників першого десятка М. Ло-моносов окреслює поняття споріднених мов (російська, грецька, латинська, німецька) і мов неспоріднених (фінська, мексіканська, готен-тотська, китайська); спорідненість мов М. Ломоносов розумів як походження близьких за словниковим складом і граматичною будовою мов від єдиного спільного джерела, як наприклад, утворення балтійських і слов'янських мов або мов угро-фінських.

За словами Петра Кузнецова, Ломоносов «визначив наперед те, що стало надбанням зарубіжної науки лише наприкінці XVIII -- на початку XIX ст., а саме він визначив спорідненість основних мов індоєвропейської сім'ї, на матеріалі якої і витворений був у першу чергу порівняльно-історичний метод (тільки без індійської частини), встановив сім'ю за кілька десятиріч до того, як споріднені відношення всередині цієї сім'ї були вказані Джонзом, і більш, ніж за півстоліття до того, як ці зв'язки обгрунтував Бопп. Слід до того ж зауважити, що ні Джонз, ні Бопп у першому виданні своєї порівняльної граматики не включали слов'янські мови до індоєвропейської сім'ї» . А тим часом уже в 1791 --1792 pp. перші основи систематичного порівняльного досліджування слов'янських мов закладає чеський мовознавець Й о -сиф Добровський, поділяючи слов'янські мови на дві групи -- західнослов'янські та східно- і південнослов'янські мови.

Величезний фактичний матеріал для обізнаності з численністю, різноманітністю мов і можливостей встановлення схожості і відмінностей у межах одних і тих же слів давали й спроби каталогізації мов, порівняльні словники всіх мов і наріч П. Палласа, Ерваса-і-Пандуро, І. Аделунгата І. Фатера. Ервас один із перших також наголошував на потребі вивчення саме граматичної будови для доведення спорідненості мов, а угорський мовознавець Самуїл Дьярматі видає навіть книгу «Affinitas linguae hundricae cum linguis fennicae originis grammatice demonstrata» («Спорідненість мови угорської з мовами фінського походження, граматично доведена», Геттінген, 1799).

Так поступово, крок за кроком, ученими різних країн створювався грунт для виформування історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу досліджування мов. Особливу роль у цьому процесі відіграло ознайомлення європейських учених із літературною мовою стародавньої Індії -- санскритом.

І в період середньовіччя, і в епоху Відродження Індія вважалася країною казковою, повною чудес, привабливої романтики. Про Індію як країну чудес розповідала повість «Александрія». Оповідання венеціанського купця Марка Поло (XIII ст.) і опис тверського купця Афанасія Нікітіна (XV ст.) не розвіяли легенд про «країну золота і білих слонів».

Стародавньою мовою Індії вперше зацікавився в XVI ст. італійський мандрівник Філіппо Сассеті. Пробувши в Індії п'ять років (1583--1588), він в одному з своїх листів з Індії повідомив про разючу генетичну подібність числівників латинської, санскритської та італійської мови (лат. duo, tres, quattuor, quinque, sex, septem, octo, novem, decern, санскр. dvau, tranas, catur, panca, sas, sapta, asta, nava, daca). Та наукових висновків із цього повідомлення не було зроблено.

Із XVII ст. в Індію починають проникати європейські колонізатори, у XVIII ст. Англія і Франція ведуть в Індії завойовницькі війни. Відтоді й починається докладне вивчення санскритської мови європейцями. З кінця XVIII ст. з'являються перші видання граматик санскриту, перевидаються санскритські словники, публікуються давньоіндійські тексти, відроджуються думки про спорідненість санскриту з європейськими мовами.

Французький священник Керду (Goeurdoux) 1767 p. подає до Французької Академії доповідь про спорідненість індоєвропейських мов, у якій вказує на схожість латинської і санскритської мов і вис-словлює здогад, що виникли вони від однієї мови, яка вже не існує. Доповідь залишена була без уваги і опублікована лише 1808 р.

Іще далі пішов англійський сходознавець і юрист У л ь я м Д ж о н з (1746--1794), який багато років працював в Індії, переклав англійською мовою кілька видатних творів давньоіндійської літератури, заснував у Калькутті інститут східних культур, видання журналу «Asiatic Researches)) («Азійські дослідження»). У першому томі цього журналу була опублікована промова У. Джопза «Азійські дослідження», де він деклараїивио проголосив, що санскритська, грецька, лапінська, германські, кельтські та іранські мови становлять собою єдину сім'ю мов, що походять усі ці мови з єдиного джерела, можливо, вже траченого, що схожість у коренях дієслів і в граматичних формах них мов не може бути наслідком випадковості.

Під впливом ідей У Джонза австрійський монах П а у л і н о а Сан то Бартоломео (Іоганн Філіпп Вездін), що прожив в Індії з 1776 по 1789 р. і уклав дві санскритські граматики і словник, написав книжку «Dissertatio de antiquitate et affinitate linguarum sendicae, sanscritanitae et germanicae» («Трактат про давність і спорідненість персидської, санскритської та германської мов», Падуя, 1798).

Слід назвати також першу ґрунтовну граматику санскритської мови Г. Т. Кольбрука (1808) і словник -- перелік санскритських коренів Ч. У ї л ь к і н с а (1815).

Першу спробу зіставлення фактів санскритської мови з фактами слов'янських, латинської, грецької та германських мов опубліковано в Петербурзі 1811 р. під назвою «О сходстве санскритского язьїка с русскидо» (без прізвища автора).

Поширенню ідей спорідненості індоєвропейських мов і пробудженню спеціального інтересу до іивчення- санскритської мови сприяла видана 1808 р. книжка Фрідріха Шлегеля (1772--1829) «ОЬег die Sprache und die Weisheit der Indier» («Про мову і мудрість індійців). У цьому творі автор, наголошуючи на вагомості для дослідження проблем генеалогії мов словника і особливо граматичної будови мов, вперше вводить у вжиток термін «порівняльна граматика» і обстоює думку, нібито латинська, грецька, германські та іранські мови не тільки споріднені з санскритською мовою, а й беруть з неї початок.

На підставі порівняння мов, проголошеного У. Джонзом, Ф. Шле-гель зіставляє санскрит не тільки з грецькою та латинською, а й з мовами тюркськими і доходить кількох висновків: по-перше, всі мови можна поділити на два типи--флективні та афіксуючі; по-друге, будь-яка мова народжується і лишається в стані одного й того ж типу; по-третє, флективним мовам, мовам «органічним» властиві «багатство, міцність і довговічність», а мовам афіксуючим, «неорганічним» -- «із самого початку не вистачає живого розвитку», їм властиві «бідність, убогість, штучність».

Фактичний мовний матеріал на такі висновки романтика Ф. Шлегеля не уповноважував. Проти цих висновків заперечували вже його сучасники, а трохи пізніше брат Ф. Шлегеля -- Август-Виїь-гельм Шлегел ь (1767--1845) у «Нотатках про провансальську мову і літературу» (1818) називає вже три типи мов -- флективний, афіксуючий і аморфний, причому в межах мов флективних він визначає ще мови синтетичної та аналітичної будови. Проте й ці уточі-ання викличуть згодом істотні заперечення.

Ознайомлення європейських учених із санскритом теж прокладало, як бачимо, шлях до створення історичного мовознавства та порівняльно-історичного методу дослідження мов. По-перше, тим, що до наявного величезного мовного матеріалу долучало мову з тривалою книжною традицією і з прозорою для індоєвропейських мов будовою, і, по-друге, тим, що виникала реальна можливість конкретно обізнатися з великими надбаннями високорозвиненої науки, про мову стародавньої Індії.

На початку XIX ст. своєрідним підсумком загальнолінгвістичних досліджень у галузі філософії мови і її граматичного вчення є праці А. Ф. Бер нарді (1769--1820): «Вчення про мову» (1801 -- 1803) і «Початкові основи монознавства» (1805), в яких підсумовано наукові лінгвістичні дослідження мови минулого цілого періоду, після якого починається вже нова епоха в розвитку мовознавства

Бернарді встановлює склад науки про мову, який багато в чому стає традиційним для лінгвістики XIX ст. Він виділяє такі лінгвістичні дисципліни: фонетику, етимологію, слововивід, морфологію, словосполучення (вчення про сполучення і керування слів) та синтаксис* Цей лінгвіст установлює два основні аспекти у вивченні мови: історичний і філософський. У відповідності з історичним принципом мова, виникнення якої зумовлене потребами розуму, розвивається за обов'язковими законами, але цілком несвідомо. На його погляд, мова, досягнувши свого розвитку, вступає на шлях регресу. Він вважав, що філософський аспект у вивчанні мови має справу з мовою як завершеним продуктом. Це й є головний аспект у вивчанні мови... «Мовознавство, або філософська граматика,-- пише Бернарді,-- є наука про абсолютні форми мови». Весь виклад мовознавчих думок веде. Бернарді від найпростіших елементів до все більш складних одиниць мови. Його вивчання мови починається з букв, ототожнюваних ним із звуками: «Кожний чітко звучний елемент у мові називається буквою...» У мові розмежовуються слова-основи і слова-корені. Сло-ва-основи мають чисті (без позначення відношень) значення. Слова-корені -- ті ж слова-основи, але складаються із абсолютно простого складу (тобто простого приголосного і простого голосного). Обидві ці категорії слів спочатку розділялися на такі, що позначали матерію і позначали відношення. Злиття їх і дало нинішні типи слів. При визначанні частин мови Бернарді базується на логічній основі, спів-ставляючи їх із категоріями суб'єкта, предиката і зв'язки. Комбінуючи цю логічну класифікацію з граматичною, він виділяє ще частки, які підпорядковує основним частинам мови (так категорії суб'єкта підпорядковані частки -- артикль і прийменники). Як свідчать самі Ф. Бопп і В. Гумбольдт, роботи Бернарді мали на них великий вплив.

Отже, у кінці XVIII--на початку XIX ст. було вже накопичена величезний фактичний мовний матеріал, що наочно засвідчував спорідненість окремих мов і навіть груп мов між собою, і вже висловлено було чимало здогадів для пояснення споріднення індоєвропейських, семітських, тюркських, угро-фінських мов. Потрібно було якось згрупувати, систематизувати вже відомі факти, явища спорідненості мов, призбирувати новий фактичний матеріал для доведення здебільшого декларативно проголошуваних тверджень про спорідненість окремих мов, груп мов між собою, створити нові засоби, способи, прийоми досліджування споріднених мов з метою відтворення історії їх не тільки в найближчий, зафіксований пам'ятками період, а і в незадокумептовапий період існування й розвитку їх. Такі завдання й поставили перед собою основоположники порівняльно-історичнога мовознавства, як почало воно називатися за своїм провідним методом,-- німецький учений Франц Бопп, датський учений Расмус Раск, німецький учений Якоб Грімм і російський учений Олександр Востоков.

13. Франц Бопп (Franz Вбрр, 1791--1867). Перша наукова праця Ф. Боппа була видана 1816 р. у Франкфурті-на-Майні під назвою «Ober das Conjugationssystem der Sanscritsprache in Vergleichung mit jenem der griechischen, lateinischen, persischen und germanischen Spra-che, nebst Episoden des Ramajan und Mahabharat in genauen metri-schen Ubersetzungen aus dem Originaltexte und einigen Abschnitten aus den Veda's» («Про систему санкскритської дієвідміни в порівнянні з дієвідміною грецької, латинської, перської і германської мов, з епізодами з Рамаяни і Махабхарати в точному метричному перекладі з оригінального тексту і з деякими уривками з Вед»). Книжка ця складається, отже, з тексту розвідки (стор. 1--158) і перекладів із санскриту (стор. 159--312); 1819 р. вийшло її доповнене англійське видання. Основним об'єктом пошуків автора цієї розвідки є граматичні форми дієслів санскритської та інших індоєвропейських мов; зіставлення, порівняння для нього лише засіб, він прагне пояснити форми, встановити їх тотожність, спорідненість, початковий стан їх будови.

Ця розвідка була пізніше розгорнута на тритомну працю під назвою «Vergleichende Grammatik des Sanscrit. Zend. Armenischen, Griechischen, Lateinischen, Altslavischen, Gotischen und Deutschen» -- «Порівняльна граматика санскритської, зендської, вірменської, грецької,, латинської, литовської, старослов'янської, готської і німецької мов» (Берлін, 1-ше вид. 1833--1852; 2-ге вид. 1857--1861; 3-тє вид. 1868-- 1870 (посмертно). У перекладі французькою мовою, з чудово написаним вступом її видає Мішель Бреаль (1832--1916) вже під назвою «Grammaire comparee des langues indoeuropeennes» «Порівняльна граматика індоєвропейських мов» (1866--1874).

У передмові до своєї праці Ф. Бопп писав: «У цій праці я маю намір дати порівняльний, що зіставляє все споріднене, опис організму названих у заголовку мов, дослідження їх фізичних і механічних законів і походження форм, що позначають граматичні відношення. Ми не торкаємося тільки таємниці коренів або принципів найменування первісних понять тими чи іншими звуками... Але крім того ми прагнемо простежити мову в її утворенні і розвитку... В більшості випадків первинне значення, а разом з тим і походження граматичних форм з'ясовуються самі по собі через розширення нашого лінгвістичного кругозору шляхом простого зіставлення споріднених за походженням явищ, які протягом тисячоліть були розділені один з одним, але все ще зберігають в собі незаперечні риси колишньої спільності» .

І справді, почавши свій аналіз із порівняння санскритської дієвідміни з дієвідміною грецької, латинської, перської та германської мов, Ф. Бопп увесь час поширює коло досліджуваних індоєвропейських мов: у зв'язку з розшифруванням авестійської мови він замінює новоперську мову її архаїчнішим різновидом мовою -- Авести (зенд), для найчіткішого розмежування фактів германських мов виділяє готську мову і мову німецьку; поява литовських граматик дала йому змогу використати фактичні матеріали литовської мови; у другому томі першого видання (1835) додано матеріали старослов'янської мови, а в другому виданні -- і мови вірменської; давньопрусській і албанській мовам він присвячує окремі статті; не залишає поза увагою і мов кельтських, тобто охоплює майже всі відомі в той час індоєвропейські мови. Більше того, він зараховував до індоєвропейських мов і мови" малайсько-полінезійські та мови південного Кавказу, які до індоєвропейської сім'ї мов не належали.

З другого боку, Ф. Бопп не обмежився лише аналізом дієвідмінювання споріднених індоєвропейських мов. Перший том його праці охоплював розділи -- «Система письмен і звуків», «Про корені», «Утворення відмінків»; другий том -- «Прикметники», «Числівники», «Займенники», «Займенникові прислівники», перша половина розділу «Дієслово»; третій том -- «Дієслово» (закінчення), «Словотвір». Фонетику Ф. Бопп в окремий розділ порівняльного вивчення індоєвропейських мов іще не виділяв, фізичні та механічні закони, про які він згадує і під якими розуміє звукові закони і співвідношення голосних та приголосних звуків, спеціальної уваги його не привертають, як не приваблюють його і проблеми вживання граматичних форм та проблеми будови речення. Об'єкт його наукових інтересів -- це майже виключно морфологія, а в межах морфології -- словозміна (деклінація та кон'югація). Основне завдання дослідження морфології -- відтворення первинного значення складових елементів флективного слова, відшукання їх першоджерел, висвітлення походження індоєвропейських флективних форм. j j# В аналізі граматичних форм Ф. Бопп виходить із традиційної формули формальнологічної граматики: суб'єкт, зв'язка, предикат. На його думку, не тільки речення, а й дієслівна форма має тричленну будову і відповідає основним елементам логічного судження; у будь-якій дієслівній формі він убачав результат поєднання предикативного елемента з речовим значенням із тією чи іншою формою допоміжного дієслова (зв'язки) «бути». Дієсловом у вузькому розумінні цього слова він вважав лише зв'язку -- лат. esse (санскритський дієслівний корінь as-). Так, наприклад, у сигматичних аористних формах санскр. adiks-cam (adiksam), грецьк. єбєіхаа (Ібєі^а) я показав, лат. dicsi (dixi) я сказав та ін. суфікс -s- становить собою, на його думку, допоміжне дієслово «бути» (санскр. as- лат. es-), що втратило самостійне значення і приєдналося до предикативного елемента --дієслівного кореня dik-(грецьк. бвіх) показувати.

На думку Ф. Бонна, всі слова в найдавніші часи можуть бути зведені до односкладових дієслівних коренів і коренів займенникових. Від дієслівних коренів, таких, як as- бути, tan- розтягати, утворилися дієслова та імена; від займенникових коренів, таких, як ta, та -- займенники, прийменники, сполучники, частки. До утворених у такий спосіб слів додавалися вже закінчення (флексії), що за своїм походженням є самостійними словами (здебільшого займенники). Так, особові закінчення дієслів, напр., санскр. asmi, грецьк. eifxi (^-eajii), лит. esmi, старосл. ієсмь мають у своєму складі дієслівний корінь as-, es- і форму займенника першої особи однини; давні форми іменників типу санскр. sunus, лит. medus, лат. hostis називного відмінка однини складалися з кореня (основи) і видозміненого вказівного займенника sa цей; у формі латинського імперфекта (leg-e-bam я читав) суфікс -Ьа- утворився з форми суплетивного дієслова esse (корінь bhu-, nop. старослов. ВТЯТИ).

Ф. Бопп висловив припущення, що не тільки дієслово «бути», а й інші допоміжні дієслова могли брати участь в утворенні дієслівних форм. Пор., наприклад, спосіб утворення латинської форми майбутнього часу типу cantabo -- співатиму і cantare habeo; nop. ще сербохорватське-- Йу носити, болгарське -- ще нося,укр.-- носитиму та ін.

Так Ф. Бопп приходить до висновку, що індоєвропейські мови, виникли шляхом аглютинації, тобто шляхом склеювання, поєднання рівних елементів для творення граматичних форм слів. Та не все в теорії аглютинації є науково обгрунтованим, переконливим, хоч і те менш обгрунтованою була трохи загадково сформульована теза Ф. Шлегеля про внутрішні зміни кореня як єдине джерело походження флексії або ж думка Карла Фердінанда Беккера -- автора праці «Organismus der Sprache» («Організм мови», 1827) про те, нібито не флексії утворилися із службових слів, а, навпаки, службові слова (і, передусім, займенники) виділилися із складу колись єдиного, неподільного слова.

Історична заслуга Ф Боппа полягала не в розв'язанні того завдання, яке він сам вважав основною метою своєї наукової діяльності, а в тому, що він на величезному фактичному матеріалі з граматичної будови всіх груп індоєвропейських мов довів їхню цілісну єдність, спорідненість, спільність походження, що шляхом порівняння можна виділити, встановити генетично спільні елементи граматичної будови індоєвропейських мов, що метод порівняння споріднених мов між собою дозволяє факти, явища однієї мови пояснювати з допомогою фактів, явищ іншої мови і відкриває, отже, нові обрії, перспективи їх наукового вивчення.

Констатувавши, що саме Ф. Бопп створив порівняльну граматику індоєвропейських мов, Антуан Мейє зауважував: «Після Боппа залишалося суворо простежити розвиток кожної мови, побуду ваги історичну фонетику, теорію вживання форм і теорію речення, встановити строгі закони і особливо усунути умоглядні висновки про походження форм, у чому Бопп є прихильником старих ідей і аж ніяк не основоположником нового вчення» г.

Можна заперечувати, спростовувати, відкидати окремі думки Ф. Боппа. Можна виявляти, відзначати неточність і застарілість фактичного матеріалу в його працях. Але слід і пам'ятати чудову оцінку наукової діяльності Ф. Боппа,яку дав їй у своїх лекціях із порівняльного мовознавства 1883 і 1901 pp. Пилип Фортунатов: «Успіхи, зроблені наукою після Боппа у порівняльному дослідженні індоєвропейських мов, такі, що лінгвістичні праці самого Боппа становлять у наш час головним чином історичний інтерес, а цей інтерес, це значення вони назавжди зберігають, бо на їх основі створювалися всі роботи з порівняльного вивчення індоєвропейських мов» .

14. Расмус Раск. (Rasmus Rask, 1787--1832). Уже в передмові до першої своєї друкованої праці 1811 р. «Підручник з ісландської або давньопівнічної мови» Р. Раск, відкидаючй формальнологічиу граматику і визначаючи нові завдання граматичних досліджень, вважав, що завдання граматики -- не давати вказівки, як потрібно утворювати слова, а описувати, як слова утворюються і змінюються.

У 1814 році Р. Раск пише, а в 1818 р. публікує датською мовою свою основну працю «Undersogelse от det gamle Nordiske eller Island-ske Sprogs Oprindelse» («Дослідження в галузі давньопівнічної мови, або походження ісландської мови», Копенгаген, 1818); друга її частина була перекладена (не зовсім точно і вправно) німецькою мовою і опублікована в «Порівняльних таблицях основних європейських мов» І.'Фатера під заголовком «Про фракійський клас мов» («Uber die thra-kische Sprachklasse», Halle, 1822). На самому початку цієї праці P. Раск вказує на виключне значення мови для історії, походження кожного народу, її надзвичайну стійкість. «Релігійні вірування, звичаї і традиції народів, їхні громадські інститути в давні часи -- все те; що ми знаємо про них,-- у кращому разі можуть дати нам лише натяк на споріднені відношення і походження цих народів... Але кожний засіб пізнання походження народів та споріднених зв'язків їх у сивій давнині, коли історія покидає нас, не є таким, як мова. Протягом одного людського покоління народ може змінити свої вірування, традиції, встановлені звичаї, закони та інститути, може піднятися до певного ступеня освіченості або повернутися до грубості та неуцтва, але мова за всіх цих змін продовжує зберігатися, якщо не в своєму первісному вигляді, то в усякому разі в такому стані, який дозволяє узнавати її протягом цілих тисячоліть» .

Складається мова з двох частин, сторін: окремі слова, матерія мови (лексика), без якої мова взагалі не існує, і різноманітні форми і зв'язки, зміни цих форм і способи зв'язку, або лад мови (граматика), без яких народ не може говорити, то й сама мова не може бути створена. І щоб правильно судити про спорідненість, давність тощо порівнюв-ваних між собою мов, потрібно зважати на обидві сторони мови і особливо не забувати про граматику, бо ж досвід показує, що лексичні відповідності найбільшою мірою ненадійні: при зносинах народів між собою неймовірно велике число слів переходить з однієї мови в іншу, незалежно від характеру походження і типів цих мов. Граматичні ж відповідності є далеко надійнішими ознаками спорідненості або спільності походження, бо ж відомо, що мова, яка змішується з іншою, надзвичайно рідко або, вірніше, ніколи не засвоює форм відмінювання і дієвідмінювання іншої мови, а, навпаки, швидше втрачає свої власні. Англійська мова не запозичила форм відмінювання і дієвідмінювання із скандінавської чи французької, а, навпаки, втратила чимало давніх англосаксонських флексій. Так само ні датська мова не засвоїла німецьких закінчень, ні іспанська -- готських чи арабських.

Та для визначення спорідненості мов досить вагомими можуть бути не тільки форми відмінювання й дієвідмінювання, а й свідчення лексики, якщо вона розглядається розчленовано: «Мова, якою б змішаною вона не була, належить разом з іншими до однієї групи мов, коли найістотніші, матеріальні, необхідні та первинні слова, що становлять основу мови, є у них спільними» коли щонайперші і найнеобхідніші слова, які позначають елементарні предмети думки, є у них ідентичними.

Окреслюючи цей спільний для споріднених мов основний лексичний фонд, Р. Раск звертає увагу і на те, що слова цього фонду надзвичайно стійкі, що, скажімо, займенники і числівники при змішуванні з іншими неоднорідними мовами зникають найостаннішими, і на те, як слова можуть змінювати своє значення, зупинився на збереженні у латинській мові слова hostis із первісним значенням «чужинець, ворог» і зміні цього значення в російському «гость», польському gosd і т. д., і на характеристиці розрізнювальних ознак слів споконвічних (успадкованих) і запозичених, і на потребі при морфологічному членуванні слів і порівнюванні їх між собою не розкладати самий корінь і не порушувати його.

Залучення словникових свідчень для доведення спорідненості мов приводить Р. Раска до формулювання одного з найважливіших понять порівняльного мовознавства, або компаративістики,-- до поняття регулярних звукових відповідностей, до потреби встановлення букве-них переходів, тобто закономірних звукових відповідностей в одно-кореневих словах і формах споріднених мов. Коли у двох мовах є відповідності саме в словах такого роду і в такій кількості, що можуть бути виведені правила буквених (-звукових) переходів з однієї мови в іншу, тоді між цими мовами є близькі споріднені зв'язки; особливо коли епос тер і гаються відповідності у формах і будові мови.

Такими є, наприклад, відповідності у грецьких та латинських словах типу': грецьк. [іетєр -- лат. mater мати, грецьк. фГ]уод -- лат. fagus бук та ін. Таким же є і вперше встановлений Р. Раском закон пересування приголосних у германських мовах типу р, t, k--f, р, h (лат. pater -- давньоісл. fadir отець, лат. tu -- давньоісл. pu ти, лат. cornu -- давньоісл. horn ріг), d, g -- t, k (лат. duo -- давньоісл. tveir, лат. genu -- давньоісл. kne коліно), bh, dh, gh --b, d, g (грецьк. фєрсо -- давньоісл. bera несу, грецьк. діра -- давньоісл. dyrr двері, грецьк. ХоХг] -- давньоісл. gall жовч).

Такі факти, явища, міркування, порівняння вели Р. Раска до потреби доведення співвідношення між різними мовами, спорідненості та ступеня спорідненості мов, їх джерел.

\. Розв'язуючи цю проблему, Р. Раск послідовно порівнює ісландську мову з грендландською, баскською, фінською, лапландською і кельтською- мовами і доходить висновку, що всі мови (крім кельтських, які він пізніше приєднав до індоєвропейських) не споріднені з ісландською і жодна з них не може бути джерелом ні для ісландської, ні для скандінавських та германських мов взагалі.

Аналіз же споріднених з ісландською інших мов Р. Раск будує за ступенем їхньої спорідненості. Поставивши ісландську мову в центрі досліджуваних мов, він зіставляє її спочатку з норвезькою,* далі ці дві мови з шведською і датською, далі всі ці скандінавські мови з іншими германськими мовами, далі -- германські мови з литовською і слов'янською і, нарешті, германські, балтійські та слов'янські мови -- з мовами грецькою та латинською.

Аналізуючи взаємозв'язки між литовською і слов'янською мовами, Р. Раск уперше правильно визначає балтійські мови як окрему, самостійну галузь індоєвропейських мов, вказує на істотні відповідності між слов'янськими, балтійськими та германськими мовами, які можна пояснити тільки тим, що всі ці мови походять із єдиного спільного джерела.

Таким джерелом, на думку Р. Раска, є «давньофракійська» мова, власне, не мова стародавньої Фракії, а невідома, вимерла мова доісторичних часів південно-східної Європи. Оскільки ж латинська і особливо грецька мови є найдавнішими і єдиними-спадкоємцями «давньофракійської» мови, то саме вони й повинні розглядатися як джерело всіх германських, балтійських та слов'янських мов.

На жаль, Р. Раск надто вже рішуче ототожнював «давньофракій-ську» мову з відомою з античних пам'яток давньогрецькою мовою і в такому вигляді й розглядав її як центр системи європейських мов. Що ж до мов азіатських, таких, як індійські та іранські, то вони, на думку Р. Раска, якщо і споріднені з ісландською мовою, то спорідненість ця дуже далека і йде через мови «фракійські», тобто грецьку і латинську.

Можна, звичайно, пожалкувати, що Р. Раск, навіть побувавши під час мандрівки 1816--1823 pp. по Азії і в Індії, до об'єкту своїх досліджень не залучив санскритської мови, але своїми розвідками він фактично довів, що порівняльно-історичні студії можуть будуватися на матеріалі й окремих груп європейських мов, а пізніші мовознавчі пошуки показали, що деякими своїми рисами давньогрецька мова є навіть архаїчпіша від санскриту.

15. Якоб Грімм (Jacob Grimm, 1785--1863). Якоб Грімм та його брат Вільгельм Грімм (1786--1859) відомі всім як збирачі та видавці фольклору. Казки братів Грімм користуються великою популярністю у багатьох народів світу. Проте Я. Грімм відомий також і як автор чотиритомної праці «Deutsche Grammatik» -- «Німецька граматика» (1819--1837) та праці «Geschichte der deutschen Sprache» («Історія німецької мови», 1848, 2-ге вид. 1853, 3-тє посмертне вид. 1867). Я. Грімм розпочав і укладання академічного словника німецької мови з наміром охопити, зареєструвати словниковий запас німецької мови від Мартіна Лютера до Йоганна Гете. Перший том цього словника вийшов 1854 p., останній -- 1860 року.

За словами Я. Грімма, «з усіх людських винаходів, які люди старанно зберігали і які за традицією передавали один одному,які вони створили відповідно до закладеної в них природи, мова, як здається, є найвеличнішим, найблагороднішим і найневід'ємнішим надбанням. Виникнувши безпосередньо із людського мислення, пристосовуючися до нього, крокуючи поряд із ним, мова стала спільним надбанням і спадщиною всіх людей, без якої вони не можуть обійтися, як не можуть обійтися без повітря, і на яке всі вони мають однакове право...» .

«Наша мова -- це також наша історія» і щоб її відтворити, потрібно відмовитися від загальнологічниХ схем, які заважають спостереженню-- душі дослідження, потрібно відмовитися від традиції розгляду живих мов з позицій і через призму грецької та латинської мов, потрібно взяти собі за зразок порівняльну ботаніку та анатомію і старанно вивчати будь-який діалект, бодай навіть найнезначніший і зневажуваний, бо ж у ньому є свої переваги перед великими і найбільш шанованими діалектами та мовами. Тим-то й «Німецька граматика» Я. Грімма, перший том якої вийшов 1819 p., а потім у цілком переробленому виданні 1822 p.,-- це перший опис цілої групи діалектів (германських), починаючи від найдавніших засвідчених пам'ятками форм, опис, що став правити за зразок для всіх наступних розвідок про інші діалекти, які були засвідчені стародавніми пам'ятками. І що особливо характерно, що до кожного із спостережуваних явищ, до кожної, навіть найдрібнішої рисочки досліджуваних германських діалектів Я. Грімм ставиться з якоюсь особливою, своєрідною шанобливістю. І, може, саме ця закоханість у досліджуваний матеріал і дозволила романтикові Я. Грімму так грунтовно заглиблюватися в аналіз внутрішньої будови мови.

Іще Р. Раск 1814 р. формулює поняття регулярних звукових відповідностей, зокрема явищ «пересування приголосних» у германських мовах. Датський мовознавець Яків Хорнеман Бредсдорф (1790--1841) у розвідці датською мовою 1821 p. «От aarsagerne til sprogenes forandringer» («Про причини звукових змін»), чітко розрізняючи букви та звуки і звертаючи увагу й на явища аналогії, також описує стисло перше германське пересування приголосних. Незалежно від Р. Раска і Я. Бредсдорфа Я. Грімм у виданні першого тому своєї «Німецької граматики» 1822 р. також розповідає про виявлене ним «пересування звуків» (Lautverschiebung), що одержало пізніше назву «закону Грімма».

Сутність цього закону, який справедливіше було б назвати «законом Рсска -- Грімма», хоч останній чіткіше і на більшій кількості прикладів розкрив його, полягає в тому, що система проривних приголосних всіх германських мов пересунулась на один ступінь, а саме: а) індоєвропейським глухим проривним р, t, k у германських мовах відповідають глухі щілинні f, р, h лат. pellis (міх) -- гот. fill (шкіра), грецьк. treis -- гот. preis (три), грецьк. kyon род. kynos (собака) -- гот. hunds нім. Hund (собака); б) індоєвропейським дзвінким придиховим bh, dh, gh у германських мовах відповідають дзвінкі проривні придихові: санскр. bhratra -- гот. bropar (брат), санскр. madhyas (середній) -- гот. midjis (межа); в) індоєвропейським дзвінким проривним b, d, g у германських мовах відповідають глухі проривні р, t,k: грецьк. baite (плаття пастуха) -- гот. paida (одяг), лат. duo -- гот. twai (два),лат. ager (поле) -- гот. akrs (акр).

Цей закон встановлює відповідності між германськими та іншими індоєвропейськими мовами.

Р. Раск та Я. Грімм встановили і друге пересування приголосних, що пов'язане з виявленням фонетичних відмінностей між верхньонімецькими і нижньонімецькими діалектами, між німецькою мовою та іншими германськими мовами: нім. Tag (день) -- гот. daga, англ. day, швед, dag; нім. Wasser (вода)--гот. wato, англ. water, швед, wat-ten; нім. Zunge (язик) -- гот. tuggo, англ. tongue, швед, tunga.

Фонетичні закони Раска--Грімма, обсяг, характер, хронологія яких будуть неодноразово ще уточнюватися, витлумачуватися, є першим прикладом і першим взірцем фонетични-х законів, на пізнанні яких великою мірою грунтується і сучасне мовознавство; вони були результатом тривалого і точного спостереження, старанного вивчення діалектів і виявлення своєрідних рис будови кожної мови.

У своїй праці «Історія німецької мови» серед багатьох проблем Я. Грімм, хоч і трохи прямолінійно, схематично, ставить питання про характер, ступінь спорідненості германських мов з іншими індоєвропейськими мовами. На його думку, германські мови найближче споріднені з литовською (балтійськими) і слов'янською (слов'янськими) мовами. Про це свідчить, наприклад, наявність двох форм відмінювання прикметників, близькість відмінкових флексій, спільність в утворенні деяких груп дієслів і типів словотворення, а також етимологічна тотожність коренів багатьох слів германських, балтійських і слов'янських мов. Спорідненість германських мов з латинською і грецькою мовами є, за Я. Гріммом, більш далекою. Ще дальшими є зв'язки германських мов з мовами кельтськими. Я. Грімм вважав, дцо прабатьківщиною індоєвропейців була Азія. Кельти та інші європейські народи відірвалися раніше від спільного племені, швидше видозмінили свої мови, а германці та їх східні балтійські та слов'янські сусіди через своє географічне положення більшою мірою зберегли і свої давні споріднені зв'язки.

Однією з незаперечних наукових заслуг Я. Грімма є і створення першої наукової періодизації історії німецької мови. В основу своєї періодизації Я. Грімм поклав історико-фонетичний принцип (характер вокалізму та консонантизму, різноманітні фонетичні зміни і пов'язані з ними морфологічні явища) і, виходячи з таких ознак, виділив три періоди: давньоверхньонімецький (althochdeutsch) -- від появи перших пам'яток (VIII ст.) і до кінця XI ст.; середньоверхньонімецький період (mittelnoch deutsch) -- з XII ст. і до середини XV ст.; ново-верхньонімецький період (neuhochdeutsch) -- із середини XV ст. і донині. Проблема періодизації історії розвитку кожної мови одна з першочергових і найскладніших проблем і в сучасному мовознав- * стві. Тим-то спроба періодизації історії німецької мови Я> Грімма зберігає своє наукове значення до наших днів.ч

Я. Грімму здавалося, що санскритська, зендська, значною мірою латинська і грецька мови характеризуються багатою, привабливою, дивною завершеністю форми, у якій всі лексичні і граматичні складові частини гармонійно поєднуються між собою. В сучасних діалектах Індії, в перській, новогрецькій і романських мовах внутрішня сила і гнучкість флексії здебільшого втрачена, порушена, а частково з допомогою різних допоміжних засобів і відтворена. У мовах германських відбувається той же процес утрати колишньої повнішої досконалості форм, а заміна втраченого здійснюється тим же шляхом. «Якщо порівняти готську мову IV ст. із сучасною німецькою мовою, то там ми помітимо милозвучність і енергійність, а тут за рахунок їх утрати -- у багато разів зрослу відпрацьованість мовлення. Всюди давня потужність мови виявляється зменшеною такою ж мірою, якою давні спроможності і засоби заміщені чимось новим., переваги чого також не можна недооцінювати» г. Так обережно і не в усьому чітко Я. Грімм оцінював поширену в першій половині XIX ст. думку, що ототожнювала редукцію флексії з руйнуванням мови взагалі, багатство і різноманітність флексій -- з багатством і ступенем розвитку мови.

J6. Олександр Востоков (1781--1864). Іще 1802 р. О. Востоков починає працювати над укладанням етимологічного словника старослов'янської мови. У 1809 р. у своєму «Изложении об зтимологиче-ском словаре» бій повідомляє, що працює над етимологічним порівняльним словником, або глосарієм, словено-російської та інших єди-нокореневих з нею мов індоєвропейських, тобто не тільки польської, богемської та інших словенських діалектів, але й німецької, грецької, цельтської з їх діалектами, щоб показати різні ступені спорідненості між усіма мовами і поступове походження та перехід слів з однієї мови в іншу. Варто відзначити, що в той же час О. Востоков чітко розрізнює слова «першокласні» і слова «другокласні». Першу групу складають слова, найнеобхідпіші в повсякденному мовному вжитку людей; вони дуже рідко запозичаються. До другої групи належать назви не всім взагалі країнам властиві, а такі, що переходять від одного народу до іншого; звідси навіть і очевидна схожість таких імен в різних мовах не становить ще доказу про єдиноплеменність народів або про спорідненість мов. Ці роздуми молодого О. Востокова про поділ слів на групи залежно від уживання і походження їх дуже нагадують міркування Р. Раска про успадковані та запозичені слова. Для ілюстрації ж спорідненості мов О. Востоков використовує слова типу око, сердце, день, ночь, солнце, вода, стою, лежу та под., порівнюючи їх з відповідними словами різних, стародавніх та нових, європейських мов.

Наведені факти незаперечно свідчать, що О. Востоков уже 1809 р. мав досить чіткі уявлення про спорідненість мов («походження їх від одного кореня») та про методи виявлення цієї спорідненості, що будував він свій етимологічний словник російської мови (який, на жаль, не був закінчений) вже на нових лінгвістичних засадах.

А втім, інтерес до лексикографії був у Востокова сталий: 1843 р. О. Востоков видає Остромирове євангеліє 1056--57 pp., додаючи до нього граматичні пояснення і словник; бере активну участь "в укладанні «Словаря церковнославянского и русского язьїка», виданого Російською Академією 1847 p.; редагує «Опьіт областного вели-корусского словаря» (1852) та додатки до нього (1858); 1858-- 1861 pp. виходить його двотомний «Словарь церковнославянского язьїка».

Багато часу і уваги приділив О. Востоков описові старовинних рукописних пам'яток. З його ім'ям пов'язані численні видання окремих пам'яток, а то й цілих збірок пам'яток. Старанно, сумлінно досліджуючи палеографічні особливості пам'яток, О. Востоков прагнув точно визначити їхню етнічну приналежність і хронологію. Його праця «Описапие русских и словенских рукописей Румянцевского музеума» (1842) або «Сборник памятников, находящихся вне России» (1827), як і «Грамматические обьяснения на три статьи Фрейзинген-ской рукописи» (1865), стали зразком для всіх наступних поколінь слов'янських палеографів.

В «Описі...» дослідник уже чітко розрізняє болгарські, сербські, російські («північно-руські») і українські («південно-руські») «ізводп», або редакції старовинних пам'яток.

Саме з такого методу вивчення стародавніх рукописів і виросла славнозвісна праця 1820 р. О. Востокова «Рассуждение о славянском язьіке, служащее введением к грамматике сего язьїка, составленной по древнейшим оного письменньїм памятникам», за яку його було обрано членом Російської Академії, а також членом кількох зарубіжних академій і наукових товариств. Патріарх слов'янської філології, Й. Добровський був такий вражений відкриттями О. Востокова, що хотів негайно припинити друкування своєї нової книги («Institutiones linguae Slavicae dialecti veteris») і переробити її відповідно до положень праці О. Востокова.

І справді, у розвідці О. Востокова було чимало нових, цілком оригінальних спостережень і висновків із фонетики та морфології старослов'янської мови. Ось для прикладу деякі з них.

У стародавніх слов'янських пам'ятках вживалася колись літера ь. Іще в доповіді 1810 р. «Иосифа Добровского примечания на Шлейце-ровьі рассуждения о старославяиском (или церковнославянском) язьіке» О. Востоков писав, що цей знак напевно, був не корисним як в кінці слів, так і в середині; нащо ж бо було розумному Кирилові впроваджувати в славенську азбуку такий знак, якого не було в його взірці -- грецькому алфавіті, коли б цього не вимагала вимова словенська?.. Відносно ж початкового вживання цієї літери вчений вважає, що літеру ь писали (принаймні, повинні були писати) тільки замість короткого голосного або, краще сказати, напівголосного..., який ледве чувся у вимові. У цій праці О. Востоков вже впевнено розповідає про редуковані голосні ь та ь, про занепад їх або ж заміну голосними о та е в певних позиціях у давньоруській мові, приблизно у XIII ст.,

У стародавніх слов'янських пам'ятках вживалися колись знаки ж та а, так звані юси. До появи праці О. Востокова ці знаки вважалися загадковими. Вивчаючи вживання цих знаків у пам'ятках старослов'янського письменства і залучаючи до порівняння інші слов'янські мови, О. Востоков прийшов до думки, що літери ж та А та двоголосні написання їх \Ж і ітл в кирилівській азбуці первісно мали звук польських з, щ, iq і що, отже, ці звуки, які збереглися нині тільки в польській мові та ще в мові люнебурзьких слов'ян, існували в тій старій словенській, на яку перекладена Біблія. Це своє твердження О. Востоков обґрунтовує докладним порівнянням багатьох слів старослов'янської мови зі словами польської мови та випадками змішування юсів у стародавніх лам'ятках із літерами для позначення нено-сових голосних. Пор., наприклад: старосл. ДяхБТз -- польськ. d^b -- рос. дуб, старосл. масо -- польськ. miejso -- рос. мясо. Встановлення

цієї фонетичної закономірності (вимовляння іҐї як о> А як е і подальша деназалізація) відкривало шлях для широких зіставлень слов'янських мов з іншими індоєвропейськими мовами (nop. напр., старосл. п&сь -- польс. g%s-- рос. гусь -- нім. Gans; старосл. пать--польськ. piejc рос. пять -- грецьк. pente, санскр. репса) і пояснення багатьох явищ у межах слов'янських мов (nop., напр., форми типувьзАтн-- вьзьмл, има-- имєиє та ін.).

О. Востоков встановлює, що старослов'янська мова після задньо-язичних г, к, х не могла мати голосних переднього ряду, -а після ж, ш, ч, ц, щ не трапляються в ній голосні заднього ряду. Але згодом такий стан змінився: замість старих написань типу гьібель, кьісль, хьітрь починають писати гибель, кисль; хитрь. Так відкриваються перспективи для вивчення однієї з найважливіших рис усіх слов'янських мов -- палаталізації задньоязичних приголосних г, к, х, установлення їх відносності абсолютної хронології.

На матеріалі старослов'янської та інших слов'янських мов О. Востоков показав, що являють собою і такі звукові відповідності, як-от доля звукосполучень tj, dj (nop. старосл. св-Ьшта, польск. Swieca, рос. свеча; старосл. мєжда, польськ. miedza, рос. межа), східнослов'янське повноголосся відповідно до своєрідних звукосполучень в інших слов'янських мовах (nop. старосл. градь, болг. град, польск. grod, чеськ. hrad -- замок, кремль, рос. город; старосл. глава, болг. глава, серб, глава, польськ. gtowa, рос. голова), як витворилися повні прикметники з коротких унаслідок приєднання до них форм анафоричного займенника и, іє, м, як відбувся процес зникнення форм су-піна та іп.

У 1843 р. О. Востоков друкує «Грамматические правила словен-ского язьїка, извлеченньїе из Остромирова евангелия», а 1863 р. виходить у світ його «Грамматики церковно-словянского язьїка, изло-женная по древпейшим оного письменньїм памятникам». Авторитет О. Востокова як дослідника старослов'янської мови був настільки великим, що, наприклад, такий видатний дослідник слов'янських мов, як ФранцМіклошич (1813--1891)*із вдячністю прийняв зауваження О. Востокова на свою книгу «Lautlehre und Formenlehre der Alt-slovenischen Sprache» («Фонетика та морфологія старослов'янської мови»).

Чітко розмежовуючи мову старослов'янську і російську, О. Востоков встановлює для останньої три періоди її історичного розвитку: давній період (до кінця XIV ст.), середній період (до XVIII ст.) і новий період (з XVIII ст.). У своїй праці «Русская грамматики по начер-танию сокращенной грамматики поліїее изложенная» (1831) О. Востоков, відкинувши формально-логічну схему, докладно розглядає і зіставляє мовні форми різних стилів, використовує факти живої розмовної мови і порівнює їх з матеріалами споріднених мов. Його аналіз правил російського наголошування, опис прийменникових конструкцій, уживання типів двочленних речень зберігають свою наукову цінність і в наші дні.

Встановлюючи, обґрунтовуючи тезу про близьку спорідненість між собою слов'янських мов, О. Востоков дійшов висновку, що, чим глибше в старовину йдуть письмові пам'ятки різних слов'янських діалектів, тим більшу подібність вони мають. Він вважав, що міщ різними слов'янськими діалектами з найдавніших часів існували розбіжності, але спочатку ці розбіжності мали місце не в граматичних формах, а лише у вимові та вживанні окремих слів, і наука, зіставляючи свідчення пам'яток мертвих мов із фактами живих мов та діалектів, ре-конструюючи вихідні форми, не засвідчувані писаними пам'ятками, спроможна відтворювати далеке минуле споріднених між собою мов.

Роль О. Востокова в історії мовознавчої науки стисло і точно схарактеризував Ізмаїл Срезневський (1812--1880): «Ніким не випереджений, сам собою потрапивши на пряму дорогу в той час, коли і на заході Європи не чулося ще подиху нового історичного напряму філології і мовознавства, Востоков зробив ряд відкриттів, які повинні були змінити уявлення про слов'янську мову, що панувала доти. Цим поглядом на долю слов'янської мови, що збігся з наступними відкриттями західноєвропейських філологів, Востоков заклав міцну основу слов'янської філології як самостійної галузі філологічних досліджень: усі слов'янські філологи повинні були стати його послідовниками або залишитися в числі відсталих. Крок незабутній: його одного б вистачило, щоб поставити Востокова поряд з великими подвижниками науки» *.


Подобные документы

  • Передвісники вивчення споріднених мов - порівняльно-історичного мовознавства, та його основоположники. Лінгвістичні погляди В. Гумбольдта, У. Джонса, Ф. Боппа. Основи класифікації та теорії дослідження споріднених мов. Філософія форм мови людей.

    реферат [20,0 K], добавлен 14.08.2008

  • Реабілітація порівняльно-історичного мовознавства в другій половині 50-х років, коли мовознавство в СРСР стало розвиватися в єдиному світовому руслі. Українська лінгвістика 20—80-х років XX ст. та її представники Виноградов, Смирницький, Філій.

    реферат [28,8 K], добавлен 14.08.2008

  • Когнітивізм: концепт лінгвістики. Порівняльно-історична, системно-структурна (таксономічна) й комунікативно-функціональна наукові парадигми мовознавства. Експансіонізм, антропоцентризм, функціоналізм та експланаторність когнітивної лінгвістики.

    реферат [22,2 K], добавлен 14.08.2008

  • Дослідження основних особливостей історичного детективу та складнощів його перекладу з англійської на українську мову. Характеристика культурно-історичних реалій та їх місця в жанрі історичного детективу. Визначення рис детективу як жанру літератури.

    курсовая работа [59,7 K], добавлен 21.06.2013

  • Періоди розвитку прагерманської мови. Місце германського мовознавства у циклі гуманітарних дисциплін. Основні риси фонетичної і граматичної будови гіпотетичної мови. Індоєвропейська мовна сім’я. Риси спорідненості мов. Сучасні й давні германські мови.

    презентация [1,4 M], добавлен 31.10.2014

  • Зміст і завдання загального мовознавства. Алгоритми автоматичного машинного перекладу. Провідні концепції визначення мови в лінгвістиці. Метод лінгвістичної географії. Соціолінгвістичні і психолінгвістичні методи. Застосування математичних методів.

    шпаргалка [77,2 K], добавлен 23.03.2014

  • Ознайомлення із основними етапами історичного розвитку української літературної мови. Визначення лексичного складу мови у "Щоденнику" Євгена Чикаленка. Вивчення особливостей правопису, введеного автором. Погляди Чикаленка на розвиток літературної мови.

    реферат [65,0 K], добавлен 19.04.2012

  • Порівняльно-історичне мовознавство другої половини XIX ст. продовжує вдосконалення прийомів наукового лінгвістичного аналізу. Встановлюються зв'язки мовознавства з іншими науками, формуються нові школи: натуралізм, психологізм, молодограматизм.

    реферат [27,9 K], добавлен 14.08.2008

  • Мовознавство, або лінгвістика, — наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу як її індивідуальних представників. Основні завдання загального мовознавства. Місце мовознавства в системі наук. Прикладне мовознавство та його значення.

    реферат [37,9 K], добавлен 14.08.2008

  • Дослідження процесу становлення мовознавства для більш точного розуміння лінгвістичної ситуації у світі. Деривація як провідна традиція мовотворення англійської мови. Способи англійського словотвору. Приклади скорочень та абревіацій англійської мови.

    курсовая работа [71,5 K], добавлен 13.04.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.