Морфологічні норми сучасної української літературної мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

(назва закладу)

(назва циклової комісії / кафедри / факультету)

Реферат

Морфологічні норми сучасної української літературної мови

Зміст

Вступ

1. Поняття морфологічних норм

2. Повнозначні (самостійні) частини мови

2.1 Іменник

2.2 Прикметник

2.3 Числівник

2.4 Займенник

2.5 Дієслово

2.6 Прислівник

3. Неповнозначні (службові) частини мови

3.1 Прийменник

3.2 Сполучник

3.3 Частка

4. Вигук

Висновки

Перелік використаних інформаційних джерел

Вступ

Актуальність даної теми зумовлена тим, що професійна діяльність мовознавців передбачає глибокі знання мовної структури, її одиниць і їх функціонування.

Мета й основні завдання: засвоєння інформації про сучасний стан науки про морфологію сучасної української літературної мови; набуття навичок застосування прийомів і методик морфологічного аналізу; ознайомлення з особливостями вживання частин мови у професійному мовленні, доречним добором граматичних форм іменників, правильним вживанням форм прикметників у діловому спілкуванні, використанням дієслівних форм і прийменникових конструкцій у професійних текстах.

1. Поняття морфологічних норм

мова іменник прикметник дієслово

Морфологічні норми - загальноприйняті правила вживання граматичних форм слів, що вивчає морфологія - один із розділів мовознавства.

За кожною граматичною категорією закріплена певна система відмінкових закінчень. Категорія роду представлена закінченнями:

- у чоловічому роді: -а (я), -о, нульове;

- у жіночому роді: -а (я), нульове;

- у середньому роді: -о, -е, -а (я);

- у спільному роді суміш жіночого та чоловічого: -а (я);

тоді як категорія числа - вищевказаними закінченнями слів певного роду в однині та закінченнями -и, -і, -а (я) у множині.

Оформлення граматичних категорій стабілізоване й усталене в українській мові. Інша річ, коли мова йде про варіантність у засобах вираження граматичних категорій. Варіанти на морфологічному рівні представляють собою видозміни форми однієї й тієї ж мовної одиниці в межах певної граматичної категорії.

Морфологічні норми регулюють вибір варіантів граматичної форми висловлювання. Від вибору найдоцільнішої морфологічної форми, особливо коли в мові налічується кілька способів висловлення, залежить смислова точність, логічна послідовність, чіткість, багатство та різноманітність викладу думки. При цьому причина появи помилок - невластиве (особливо в офіційно-діловому стилі) використання певних морфологічних форм більшості частин мови.

2. Повнозначні (самостійні) частини мови

2.1 Іменник

Іменник - повнозначна (самостійна) частина мови, що означає предмет і відповідає на питання хто? що?, відноситься до певного роду та відміни, змінюється за числами та відмінками. Синтаксична роль - будь-який член речення, найчастіше - підмет.

Граматичні значення іменника: 2 числа (однина, множина), 4 роди (чоловічий, жіночий, середній, спільний), 7 відмінків (називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний).

Відмінювані іменники належать до одного з трьох родів або до спільного роду. Невідмінювані слова характеризуються певними закономірностями щодо розподілу за родами. Загальні назви неістот належать до середнього роду (депо, бюро, кіно, метро) назви осіб - відповідно до позначення іменником особи чоловічої або жіночої статі (кюре, рантьє, буржуа - чоловічий рід; фрау, міледі, міс - жіночий рід). Назви істот із неособовим значенням мають чоловічий рід (поні, кенгуру, шимпанзе), але можливий їх поділ на роди залежно від статі. Власні невідмінювані іменники розподіляються з урахуванням роду загальних слів (місто Франкфурт-На-Майні, озеро Іссик-Куль).

Більшість іменників української мови вживаються в однині та множині. Проте, певним словам властива лише однина або множина. В однині виступають збірні, абстрактні, матеріально-речовинні іменники, деякі власні назви (студентство, добро, цемент, Дніпро). Форму множини мають назви сукупностей істот, предметів, часові поняття, назви свят, дій, процесів, станів, почуттів, емоцій, назви одиничних, парних чи симетричних предметів, слова зі загальним матеріально-речовинним значенням, окремі власні назви (люди, гроші, канікули, іменини, вибори, змагання, обійми, куранти, ласощі, Карпати).

Переважна частина іменників відмінюється, крім незмінних слів, до яких належать іншомовні слова (авеню, таксі, шосе), українські жіночі прізвища на кінцевий приголосний основи й -о, іншомовні прізвища на -аго, -акі, -их і з іншими закінченнями (Яценко, Живаго, Таракі, Польських), чоловічі та жіночі іншомовні власні імена з кінцевим голосним і жіночі з кінцевим приголосним (Асабе, Аксилу, Мерилін), іншомовні географічні назви з кінцевим голосним (Баку, Капрі, Марокко), слова числівникового типу (півверстви, півдороги), складноскорочені слова (НАТО, ЮНЕСКО, але: неп) назви іноземних журналів ("Таймз", "Юманіте").

У родовому відмінку іменники чоловічого роду 2-ої відміни мають закінчення -а (я) або -у (ю). Закінчення -а (я) характерне для назв істот (промовця, менеджера), конкретних предметів (стола, олівця), мір довжини, ваги, площі, часу, одиниць напруги (метра, грама, квадрата, тижня, вольта), місяців і днів (вересня, вівторка), грошових одиниць (долара, фунта), машин і їх деталей (автомобіля, мотора), населених пунктів (Львова, Києва) й інших слів.

Закінчення -у (ю) мають назви речовин, маси, матеріалу (асфальту, водню), збірних понять (капіталу, кодексу), будівель, споруд, приміщень і їх частин (заводу, поверху), установ, закладів, організацій і їх підрозділів (інституту, деканату), процесів, станів, властивостей, ознак, абстрактних понять, течій (конфлікту, достатку, дефолту, прогресу, реалізму); назви річок, озер, гір, країн, областей (Дунаю, Байкалу, Ельбрусу, Донбасу, Сибіру, Китаю), спортивні та танцювальні назви (футболу, баскетболу, тенісу, вальсу, фокстроту, квік-степу).

У давальному відмінку іменники чоловічого роду 2-ої відміни мають закінчення ові, -еві (-єві) й -у (-ю). Закінчення -ові, -еві (-єві) вживаються здебільшого у назвах істот (директорові, учителеві), а закінчення -у (-ю) - в назвах неістот (процесу, принципу). У діловому стилі перевага надається закінченню -у (-ю):

- брату Руслану - стандартна правильна форма;

- братові Руслану / брату Русланові - видозмінені правильні форми;

- братові Русланові - сленгова неправильна форма.

2.2 Прикметник

Прикметник - повнозначна (самостійна) частина мови, що виражає ознаку предмета, відповідає на питання який? чий?, змінюється за числами, родами та відмінками, має форму, розряд, ступінь порівняння (лише у більшості якісних), групу вимови. Синтаксична роль - будь-який член речення, переважно - означення та частина складеного присудка.

Якісні прикметники утворюють просту та складену форми вищого та найвищого ступенів порівняння. Проста форма вищого ступеня формується внаслідок додавання до основи звичайного прикметника суфіксів -ш-, -іш-, -ч - (інтенсивний - інтенсивніший, дорогий - дорожчий), складена - шляхом приєднання слів "більш", "менш" до звичайних прикметників (більш інтенсивний, менш дорогий). Проста форма найвищого ступеня утворюється додаванням префікса "най" - до простої форми вищого ступеня, з метою підсилення приєднуються префікси "що", "як" (найінтенсивніший, найдорожчий), складена найвищого ступеня - внаслідок сполучення слів "найбільш", "найменш" зі звичайними прикметниками (найбільш інтенсивний, найменш дорогий).

Не утворюють ступенів порівняння якісні прикметники з префіксами ультра-, архі-, пре-, (архіважливий, предобрий), прикметники зі сталими ознаками (сліпий, глухий), прикметники дієслівного творення та ще й із префіксом не- (проданий, куплений, неплатіжний, неліквідний), складні слова (платоспроможний, самофінансований).

Використання прикметників у ділових документах відзначається такими особливостями: перевага надається прикметникам книжного походження, аналітичним формам прикметників; присвійні прикметники замінюються іменниками або відповідними прикметниковими формами; у місцевому відмінку однини чоловічого та середнього родів прикметників використовується закінчення -ому; для визначення часу за роком вживаються відповідні прикметники родового відмінку без прийменника "у (в)" або прислівник.

2.3 Числівник

Числівник - повнозначна (самостійна) частина мови, що позначає кількість предметів або їх порядок при лічбі та відповідає на питання скільки? який? котрий? За значенням числівники поділяються на кількісні (змінюються лише за відмінками) та порядкові (змінюються за числами, родами та відмінками). Синтаксична роль аналогічна іменнику та прикметнику; крім того, числівник, що синтаксично пов'язаний із іменником, входить до його складу в реченні.

Особливу увагу потрібно звертати саме на зв'язок числівників із іменниками. Іменник при числівниках "два", "три", "чотири" ставиться у називному відмінку, а не родовому, як у російській мові (три відсотки; два бали; чотири семестри; двадцять два тижні; тридцять три варіанти). Іменники, які у множині втрачають суфікс -ин, при числівниках "два", "три", "чотири" вживаються у родовому відмінку однини (тридцять два селянина; тридцять три громадянина). Якщо іменник стоїть перед числівником і вказує на приблизність, то і перед "два", "три", "чотири" він ставиться у родовому відмінку множини (днів три; днів зо три; тижнів два; тижнів зо два; місяців чотири). Іменник незмінно стоїть у родовому відмінку множини після числівників (мільйон тонн; мільйона тонн). Після дробових числівників іменник стоїть тільки у родовому відмінку однини (півтора року; півтора місяця; дві треті відсотка; двом п'ятим відсотка). Якщо є вислів "з половиною, зі чвертю", то іменник вживається у формі, якої вимагає власне кількісний числівник (чотири з половиною роки; шість зі чвертю років).

У датах назви місяців уживаються тільки у родовому відмінку (перше березня; з Восьмим березня; на шосте лютого). Кількість однорідних предметів, дати в офіційно-ділових паперах позначають, як правило, числом, а не словами. Але словесний запис теж необхідний, наприклад, у документах із господарсько-договірної й обліково-фінансової діяльності, де вимагається дотримання особливої точності.

Дати та календарні терміни позначаються так: 27 травня 2009 р.; у вересні 2008 р.; за 9 місяців 2007 р.; у першому півріччі 2009 р.; але у І кварталі поточного року.

У назвах свят і знаменних дат із великої літери пишеться перше слово (Восьме березня, Перше травня). Якщо початковий порядковий числівник у такій назві позначений цифрою, то з великої літери пишеться наступне за ним слово (8 Березня).

Простий кількісний числівник, який називає однозначне число (без вказівки на одиниці виміру) відтворюється словом подати у двох примірниках. Якщо є вказівка на одиниці виміру, число позначається цифрою (7 тонн). Позначення часових меж завжди записується словами (протягом чотирьох місяців).

Складні та складені числівники записують цифрами, крім випадків, коли ними починається речення (подано 10 пропозицій; чотирнадцять пропозицій надійшло). Цілі числа, які виражаються кількома знаками, прийнято записувати, розбиваючи на класи з допомогою пробілів або крапок (387 145 грн., 27.000 осіб).

Порядкові числівники, якщо запис ведеться арабськими цифрами, вводяться до тексту з повними відмінковими закінченнями (за 5-ою категорією). За переліку кількох порядкових числівників відмінкове закінчення ставиться лише один раз наприкінці (1, 2 і 3-ої груп). Порядкові числівники, позначені римськими цифрами, подаються без відмінкових закінчень (за І квартал поточного року).

Окремі види інформації передаються у вигляді змішаного запису, який складається з цифр і слів (725 000 грн., 725 тис. грн.). Словесно-цифровий запис не лише дає можливість скорочувати написання великих чисел, а й значно полегшує сприймання.

Знак м'якшення не вживається у кінцевій основі числівників "сім, вісім", на відміну від "п'ять, шість, дев'ять". Також знак м'якшення, порівняно з російською мовою, ніколи не вживається у числівниках "50-80" та "200-900", за винятком непрямих відмінків сотень, де знак м'якшення трапляється всередині таких числівників переважно з основами на "3, 4, 5, 6, 8, 9" (трьохсот, на восьмистах, дев'ятьмастами).

2.4 Займенник

Займенник - повнозначна (самостійна) частина мови, що вказує на предмети, ознаки або кількість, не називаючи їх. Займенники уподібнюються до іменників, прикметників і числівників і відповідають на питання хто? що? який? чий? скільки? Разом із попередніми трьома частинами мови займенники утворюють іменну морфологічну групу. Це доводить подібність синтаксичної ролі займенника з іншими іменними частинами - будь-який член речення, переважно - підмет та частина складеного іменного присудка.

Переважна більшість документів пишеться від імені установи, підприємства, організації (тобто від першої особи множини). Проте займенник "ми" в цій ситуації, як правило, пропускається; ділові листи, наприклад, часто починаються дієсловом у першій особі множини (Просимо... Надсилаємо... Повідомляємо...).

Паралельно до щойно розглянутої є форма третьої особи однини (Дирекція просить... Завод повідомляє...). Хоча реальний діяч тут "я", проте виклад, як правило, ведеться від третьої особи. Мовець майже (або й зовсім) усунений від участі у мовленні, ніяк себе не проявляє, що й надає викладові бажаного нейтрального або суворо-офіційного характеру.

Займенник "Вам" (у конструкціях типу Надсилаємо Вам для ознайомлення...) теж опускається, що й створює загальне враження строгої об'єктивності викладу, типової для ділового стилю.

Проте бувають ситуації, в яких наявність чи відсутність займенника "Вам, Вас, Вами" змінює спрямування й тональність висловлення. Так, звороти типу "пропоную з'явитись, прошу уточнити, вимагаю притягти до..." виражають більш категоричну й безапеляційну вимогу, ніж ці самі звороти з особовим займенником "Вам, Вас, Вами" (пропоную Вам притягти до... прошу Вас уточнити). Введення особового займенника пом'якшує категоричність вимоги.

Вживання займенника першої особи однини "я" також опускається; розпорядження й накази розпочинаються дієсловом у першій особі однини (Пропоную... Наказую...). Ця займенникова форма можлива лише в особистих паперах і в деяких видах документів (в автобіографії чи дорученні).

Як відомо, форма однини особового займенника "я" не вживається не лише в діловому стилі, а й у науковому і, частково, публіцистичному (лише в публіцистиці з виразним автобіографічним відтінком вона вживається широко). У цих стилях переважає так зване авторське "ми", за яким автор начебто приховує свою особу, залучаючи читача у участі в міркуваннях.

У діловому стилі авторське "ми" застосовується в тих випадках, коли є потреба пом'якшити категоричність тону (ми приходимо до суперечності).

Присвійний займенник "свій" часто буває зайвим у діловому документі, він дублює вже наявне в тексті слово (свої завдання трест виконав, пан... не справився зі своїми службовими обов'язками та ін.).

Слово "окремий" іноді вживається замість неозначеного займенника "деякий, певний" (окремі підприємства, окремі товариші). Не слід забувати, що основне значення слова окремий - "незалежний"; бувають випадки, коли це значення виходить на перший план, тоді текст документу стає двозначним (пан... виконував окремі завдання (незалежні від завдань, що їх одержала група? деякі завдання з тих, що їх одержала група?)). Такої двозначності слід уникати.

2.5 Дієслово

Дієслово - повнозначна (самостійна) частина мови, яка означає дію або стан предмета, відповідає на питання що робити? що зробити? що робиться з предметом? у якому стані він перебуває? Дієслово відноситься до форми, перехідності дії, дієвідміни, змінюється за видами, способами, часами, числами, залежно від часу за особами (теперішній, майбутній) або за родами (минулий в однині). Синтаксична роль дієслова подібна іменній групі, однак тут є свої відмінності в залежності від кожної з 5-ох форм, що разом із прислівником утворюють дієву групу.

Форма дієслова	Питання	Член речення
Неозначена форма (інфітив)	що робити? що зробити?	Будь-який член
Особове дієслово	залежно від 1, 2, 3-ої особи	Присудок
Дієприкметник	який? (розмовна форма "як роблений? як зроблений?")	Означення / частина складеного іменного присудка
Дієприслівник	що роблячи? що зробивши?	Обставина
Предикативні (безособові) форми -но, -то	як?	Обставина

За правилами треба використовувати тільки книжні дієслова та їх форми: активізувати, дезінформувати, знаменувати, подається, символізувати, формулюючи.

неправильно	правильно
балакати	говорити
слабувати	хворіти
договорюватися	домовлятися
поспівати	устигати
пришедші	ті, що прийшли
відчитуватися	звітувати
тикати	говорити "ти"
сидя	сидячи
сипонути	насипати

Уникати умовного способу:

неправильно	правильно
Підприємства змогли б виконати замовлення, якби...	Підприємства виконають (зможуть виконати) замовлення, якщо...
Виконавець повідомив би Вас завчасно, коли б...	Завчасне повідомлення виконавця можливе лише за умов...

Форми наказового способу використовуються в ділових паперах дещо своєрідно. Форми власне наказові (іди, пиши, робіть) вживаються лише в усному мовлені. В писемному мовленні переважає інфінітив та описові лексичні засоби. Саме інфінітив у наказах та розпорядженнях надає висловленню категоричності (доручити, звільнити, призначити, а не доручить, звільнить, призначить). В актах, наказах, розпорядженнях, службових листах, інструкціях, дорученнях уживають переважно неозначену форму дієслова (інфінітив). Але слід пам'ятати, що нормативною є форма на -ти, а не на -ть.

У документах більшість дієслів має форму 3-ої особи однини, але неприпустиме використання коротких форм (допомагає, а не допомога; оббігає, а не оббіга).

Треба надавати перевагу активним конструкціям над пасивними або ж використовувати безособові форми на -но, -то. У таких текстах ідеться про наслідки якихось заходів чи подій у момент мовлення:

неправильно	правильно
Завдання було достроково виконане нашою групою	Наша група достроково виконала завдання
Головна увага ним приділяється...	Головну увагу він приділив...
Інспектори, які призначаються комісією...	Інспектори, яких призначає комісія...
Випробування проводяться у запланованому режимі	Випробування проводять (проведено) у запланованому режимі

Найпоширенішою дієслівною формою в офіційно-діловому стилі є дієслово теперішнього часу із значенням позачасовості, яке вживається у 1-ій або 3-ій особі множини: (ми вимагаємо, дирекція звертається, рівень інфляції становить). Теперішній час може вживатися у значенні майбутнього, коли треба підкреслити обов'язковість виконання дії (нарада розпочинається о 10-ій годині, мітинг розпочинається завтра об 11:00).

Дієслова доконаного виду утворюють просту форму майбутнього часу (профінансуємо, сплатимо, переглянемо). Дієслова недоконаного виду мають просту і складену форми майбутнього часу. Надавати перевагу слід складеним формам дієслів недоконаного виду в майбутньому часі.

Форми "нема-немає" вживаються паралельно (у нас нема таких документів - у нас немає таких документів; ми не маємо таких документів).

Форми 2-ої особи однини, 1, 2-ої особи множини дозволяють уникати форми "давайте" в наказовому способі. Обійтися без неї неможливо й за допомогою додаткових слів. Дієслово "давайте" вживається лише у своєму прямому значенні, коли ця форма заохочення поєднується з іменником, що означає певні предмети (Давайте Ваші посвідчення; Розрахунки і креслення давайте мені). Хоча й у цих випадках інтонаційно та за допомогою невербальних засобів (жесту) можна спонукати до дії (Ваші посвідчення, будь ласка; Прошу розрахунки і креслення).

Існує дві рівнозначні форми написання дієслів із числівниками:

а) Шість бригад не виконало (не виконали) план (за непрямого порядку слів лише - Не виконало план шість бригад);

б) Двоє студентів пішло до їдальні (сумісна дія - пішли разом); Двоє студентів пішли до їдальні (роз'єднана дія - кожен пішов окремо).

За наявності слів "разом, спільно" дієслово-присудок ставиться в однині (Адміністрація заводу спільно із профкомом розглянула...). Але ставиться у множині, коли однорідні підмети вжиті через кому або через єднальні сполучники "і, й, та": (Адміністрація заводу та профком розглянули...).

Дієслово вибачаюсь (-ся) має у своєму складі колишній займенник "ся", що був усіченою формою від "себе", порівняйте: збираюся (я збираю себе), умиваюся (я вмиваю себе). Тому доречніше сказати "перепрошую, вибачте". Слід уникати лінгвістично необґрунтованого вживання частки -ся, -сь (Роботу аналізують за такими вимогами, а не Робота аналізується за такими вимогами).

Дієслово "бути" в усіх особах однини і множини теперішнього часу має форму "є" (підприємство є юридичною особою, контракт є документом).

Активні дієприкметники бувають теперішнього та минулого часу, утворюються відповідно від основ теперішнього часу дієслів недоконаного виду за допомогою суфіксів -уч - / -юч - або -ач - / -яч - (контролюючий, терплячий) та від основи інфінітива неперехідних дієслів доконаного виду за допомогою суфікса -л - (зів'ялий). У сучасній українській літературній мові вживання активних дієприкметників теперішнього часу обмежене (віруючий - вірянин, діючий - дієвий, очільник, лідер, поточний, чинний, пояснюючий - пояснювальний).

Пасивні дієприкметники утворюються від основи інфінітива перехідних дієслів, як правило, доконаного, рідше недоконаного виду за допомогою суфіксів -н-, -ен-, -т-: прочитаний, запрошений, доглянутий. Пасивні дієприкметники використовують для лаконічного вираження думки (часто вони замінюють ціле підрядне речення). Вони відзначаються вищою частотою вживання в науковому та діловому стилях порівняно з активними. Пасивні дієприкметники уточнюють, конкретизують зміст означуваного ним слова (Домашнє завдання, задане на сьогодні, студенти виконали добре).

Щоб уникнути помилок при вживанні дієприкметників, варто пам'ятати про різні засоби української мови, якими можна замінити відповідні граматичні форми та конструкції, а саме: підрядні речення, прикметники, займенники, іменники, прикметниково-іменникові словосполучення: інформуючий - той, що інформує; слідуючий - наступний, подальший, такий; знеболюючий (засіб) - знеболювальний; завідуючий (кафедрою) - завідувач; оточуюче (середовище) - довкілля, навколишнє; зростаюча (інфляція) - наростальна інфляція; лікуючі (властивості) - лікувальні.

Сфера використання активних дієприкметників - в основному термінологічна лексика: блукаючий нерв, крокуючий екскаватор, ведуче колесо, ріжучий диск, тонізуючі речовини, резонуюча камера, діючий вулкан, несуча поверхня крила, працюючий двигун, планеруючий літак, лімітуючий режим (щоправда, деякі з них теж виходять з ужитку і замінюються пасивноподібними: блукальний, тонізувальний, лімітний).

Дія, названа присудком, і дія, названа дієприслівником, обов'язково мають виконуватися одним суб'єктом (Замовляючи проспекти у видавництві "Майдан", ви заплатите за них на 30 % менше, а не "Замовляючи проспекти у видавництві "Майдан", вони вам коштуватимуть на 30 % дешевше").

Предикативні (безособові) форми на -но, -то - незмінні форми дієслова, що виступають головним членом у безособових реченнях (зроблено, здобуто). За своєю семантикою та використанням форми на -но, -то становлять специфіку української мови, яка вирізняє її з-поміж інших слов'янських мов.

За характером своєї семантики виражають дію перехідну, минулу, пасивну. Однак можуть передавати значення майбутньої дії за допомогою допоміжного дієслова "бути" (Роботу буде зроблено вчасно).

Як правило, безособові дієслівні форми на -но, -то вживають у значення "хтось щось зробив" (Роботу завершено (хтось завершив); Лист відправлено (хтось відправив)). Рідко їх використовують стосовно явищ природи: Поля затоплено (вода затопила). Слід пам'ятати, що форми на -но, -то в українській мові є безособовими і не можуть мати при собі навіть пасивного суб'єкта, вираженого формою орудного відмінка (У роботі проаналізовано, а не Нами проаналізовано).

2.6 Прислівник

Прислівник - повнозначна (самостійна) частина мови, що виражає ознаку дії, стан предмета або ознаку якості, відповідає на питання як? де? звідки? наскільки? якою мірою?, відноситься до певного синтаксично-морфологічного розряду, має ступінь порівняння подібно якісним прикметникам. Єдина з повнозначних незмінна частина мови, тому не має форм слова - закінчень. Синтаксична роль - переважно обставина, в розряді ознаки предмета - означення, в окремих випадках з часткою "не" - присудок.

Прислівники мають особливу семантику і, передусім, морфологічне оформлення, обмеженість синтаксичних функцій. Цим визначається і стилістичне використання прислівників як повнозначних слів, якими виражається якісна або кількісна ознака дії чи стану, ознака іншої ознаки (тобто ступінь або міра вияву іншої ознаки).

Прислівники не становлять різнопланової системи повнозначних слів, тому що є словами незмінюваними, представленими в мові тільки в одній формі. У цьому полягає їх помітна стилістична обмеженість. Прислівники, становлячи своєрідну, однак не дуже розгалужену сукупність морфологічних і синтаксичних ознак, не можуть у семантико-стилістичному плані не поступатися змінним повнозначним частинам мови. Саме тому більшість мовознавців не розглядають їх у стилістичних вимірах. Зовсім стисло витлумачено стилістичні можливості прислівників в академічній колективній монографії "Сучасна українська літературна мова. Стилістика" (1973).

Стилістична функція прислівників загалом доповнювальна, бо вони тільки своєрідно розгортають семантичне значення, виражене найчастіше дієсловом. Для того щоб стилістично, тобто вміло, користуватися прислівниками (як і словами інших частин мови) у кожному конкретному випадку, потрібно знати властиву їм семантико-граматичну сутність, своєрідність, зокрема й те, що вони поділяються на такі розряди:

а) означальні:

- якісні: розумно, вдало, добре, гаряче, міцно, урочисто;

- кількісні: вдвічі, вдвоє, вкрай, тричі, дуже, надзвичайно, багато, ледве-ледве, дотла, трохи;

- способу дії: спросоння (сказати), (пропав) безвісти, (йшли) гуртом, (їхали) слідом, (турбувались) по-батьківськи, (розмовляли) втрьох, (зробили) по-нашому і под.

б) обставинні:

- часу: вдень, вночі, вчора, завтра, вранці, ранком, тепер, влітку, взимку, зроду-віку, донині, колись, віддавна та ін.;

- місця: внизу, здалеку, угорі, праворуч, всюди, зверху, навколо, скрізь, туди, сюди, дорогою, лісом, шляхом, спіднизу тощо;

- причини: згарячу, зопалу, здуру, знічев'я, зосліпу, спересердя та ін.;

- мети: на зло, навмисно, наперекір, напоказ та ін.

в) предикативні - виражають певний стан природи або людини, те, що не залежить від її волі: холодно, вітряно, тепло, лячно, розумно, радісно, сиро, зоряно, похмуро, сонячно; треба, потрібно, необхідно, можна та ін.

г) модальні - прислівники, якими виражається ставлення мовця до висловленої ним думки (значення можливості, імовірності, припущення, ствердження, реальності, достовірності і т. ін.): мабуть, гріх, жаль, біда, безперечно, диво, лінь, сором, охота, страх, страшно, пора, час та ін.

Кожне стилістично довершене використання прислівника (як і слова іншої частини мови) - один із раціональних за певною ознакою (ознаками) спосіб мовленнєвої комунікації, в якому дуже важливо враховувати те, що якісно-означальним прислівникам, як і якісним прикметникам, властиві форми вищого і найвищого ступенів порівняння: високо - вище, більш високо і найвище, найбільш високо. Ці форми морфологічно незмінні; синтетичні (однослівні) прислівники активніше використовуються в художньому і розмовно-побутовому мовленні, аналітичні (складені, двослівні) переважають у мовленні науковому і офіційно-діловому; група прислівників в українській мові однозвучна з іншими повнозначними і службовими словами. Отже, прислівники становлять для стилістики багатий, лексично своєрідний, дієвий та ефективний (з погляду логічного, власне значеннєвого й почуттєвого) мовний матеріал.

3. Неповнозначні (службові) частини мови

3.1 Прийменник

Прийменник - неповнозначна (службова) частина мови, що разом з відмінковими закінченнями іменної групи виражає відношення між словами у реченні. Прийменники не мають самостійного лексичного значення, тому членами речення не виступають. Належачи до іменників, числівників, займенників, вони входять до складу другорядних членів речення (додаток, означення, прикладка, обставина).

Сфера вживання прийменників у діловій мові необмежена, але варто врахувати декілька застережень. Виражаючи смислові відношення між словами не самостійно, а спільно з відмінковими закінченнями іменника або займенника, вони утворюють прийменниково-відмінкову конструкцію. Часто прийменниково-відмінкові форми синонімічні безприйменниково-відмінковим. Порівняйте:

а) значення причини (занепокоєні з приводу дій - занепокоєні діями);

б) просторове значення (прямувати по степах - прямувати степами).

Існує розгалужена система синтаксичних синонімів зі значенням різних відношень:

- просторових: при заводі, від заводу, на заводі, біля заводу, до заводу;

- часових: від часу проголошення, близько години, за гетьманщини, до реформ;

- причинних: у силу обставин, з нагоди ювілею, через хворобу, від перемоги зрадіти, за умов, в обставинах, у зв'язку з відпусткою, внаслідок пожежі,

- мети: задля успіху, на випадок, щодо покращення, про всякий випадок, для звіту, ради успіху, заради спільної мети;

- допустовості: всупереч правил, наперекір заборонам, замість мене, окрім роботи, у разі потреби, незважаючи на попередження, попри труднощі, відповідно до умов, при нагоді та інші.

Національна специфіка мови виразно позначається безпосередньо на її прийменниковому керуванні. Значна кількість помилок трапляється при побудові словосполучень із прийменниками в перекладах з російської мови ділових паперів. Наприклад, прийменник "по" в українській мові здатний брати участь у вираженні певної кількості значень, різноманітних відтінків та найперше позначає розподільне (дистрибутивне) відношення. Для його позначення використовують лише дві конструкції: тричленна структура "по + знахідний відмінок числівника", "по + родовий відмінок іменника" та "по + місцевий відмінок іменника". Ці моделі, утворюючи один взірець зі спільним значенням, слугують визначенням міри при процесі розподілу чогось на певну кількість чи між декількома особами, предметами, наприклад: розпаювати по три гектари, визбирувати по зернині, заплатити по тисячі гривень, придбати по кілька примірників.

Відтінок згаданого значення помітний у конструкціях, що виражають просторові відношення, зокрема місцеперебування. Прийменниково-відмінкова форма може визначати поширення дії на певному просторі або ж її повторюваність, а також розташування об'єкта в декількох точках поверхні чи всередині кількох об'єктів, наприклад: порядкує по господі, снігопади пройшли по області, обговорюють по кабінетах. Ця ж конструкція вживається для вказівки на рух по поверхні предмета або в межах якогось простору, до того ж коли рух відбувається в багатьох напрямках, наприклад: в'ється по стовбуру, сунеться по стіні, пройду по дошці, їхав по шосе.

У деяких словосполученнях (без зміни значення) паралельно з іншими прийменниками, що виступають синтаксичними синонімами або без них (по завершенні навчання - після завершення навчання, стріляти по мішені - стріляти в мішень, простувати по слідах - простувати слідами, пересуватися по пустелі - пересуватися пустелею). У конструкціях з іменниками в знахідному відмінку при вказуванні на предмет, місце, простір, час, що є межею поширення певної дії або ознаки (резервуари були повні по краї - повні до країв, степи до Дніпра - степи по Дніпро, відпочивати до цього часу - по цей час).

Нормативними є також поєднання прийменника "по":

1) у складних прислівниках з іншими частинами мови:

- з іменною групою (по можливості, по-господарськи, по-нашому, по-друге);

2) з іменниками в місцевому відмінку:

- зі значенням мети (послали по інструктора, пішли по воду);

- зі значенням місця чи напрямку, де відбувається дія (пляма розповзлася по стелі, трансляція по телебаченню);

- зі значенням певних стосунків, взаємин (товариш по парті, дядько по батькові);

- зі значенням місця поширення дії (розпорядження по фабриці);

- зі значенням розподільності (усі делегати отримали по подарунку, жінкам подарували по букету пролісків);

3) із займенниками (по їхньому будинку, по цьому місцю).

В інших випадках треба використовувати прийменники "на, за, з, із, до, для, від, під, у (в), як, через, щодо" та ін. або взагалі безприйменникові конструкції залежно від контексту. Російські словосполучення з прийменником "в" українською мовою передаються за допомогою прийменників "на, до, з, за, про, при, як" та ін. або тими ж безприйменниковими конструкціями.

Порушення синтаксичної норми також виникає через не вмотивоване вживання прийменника "при". Цей прийменник уживається часто паралельно з іншими прийменниками: біля, коло, край, поруч. Наприклад, для позначення близькості до конкретного місця (при виході - коло виходу - біля виходу, край дороги, поруч мене).

Лише з прийменником "при" можливі конструкції:

а) на передавання значення приналежності, певних стосунків до кого-, чого-небудь (При університеті працює дослідна станція; "Янкі при дворі короля Артура"; Служив при штабі дивізії);

б) на зазначення чого-небудь у будь-кого, будь-чого або присутність когось будь-де (Був при повній свідомості; Сьогодні я при зброї; Після гри залишився при своїх (грошах); Не можна лаятися при дітях);

в) на вказування певних обставин або супутніх умов, за яких щось відбувається (Роздивитися при світлі сірника; При нульовій температурі випав сніг; При швидкості вітру 20 км/год; Проголосували при повному мовчанні; Зателефоную при першій нагоді; При раптовій появі болю, Зроблю при бажанні;).

Значно ширший обсяг значень прийменника при в російській мові спричиняє автоматичне помилкове перенесення його до подібних українських конструкцій. Цього не слід робити, оскільки в українській мові є різноманітні можливості, не змінюючи значення, передати зміст за допомогою інших прийменників, словосполучень дієприслівникового звороту чи шляхом розгорнутих конструкцій.

3.2 Сполучник

Сполучник - неповнозначна (службова) частина мови, що сполучає однорідні члени речення та частини складного речення. Сполучники не мають лексичного значення, вони не є членами речення. За своїм призначенням сполучники поділяють на такі розряди: сполучники сурядності, які поєднують однорідні члени або рівноправні частини складного речення (ластівка день починає. а соловей його кінчає) та сполучники підрядності, які поєднують головну й залежну частини складного речення (сова каже, що її діти кращі).

Сполучник "і" чергується з "й", якщо попереднє слово закінчується або наступне починається з голосного: сонце й місяць, висока й струнка, співає й декламує, комети й астероїди, Київ й Одеса.

Проте чергування "і-й" не відбувається:

а) після паузи: Щось такеє бачить око, і серце жде чогось (Т. Шевченко);

б) перед й, я, ю, є, ї: Петро і Йосип, груші і яблуні, вага і ємність,

в) при зіставленні і протиставленні: вороги і друзі, земля і люди, людина і космос,

г) як правило, у заголовках: "Інтеграли і ряди", "Господарська і фінансова діяльність держадміністрації".

Парні сполучники не тільки... а й, як... так і та подібні слід розташовувати так, аби перша частина стояла перед одним однорідним членом речення чи групою їх, а друга - перед другим (Правильна політика в галузі розвитку продуктивних сил передбачає раціональне використання не тільки природних ресурсів, а й виробничого та науково-технічного потенціалу). Іноді для приєднання підрядного речення причини до головного неправильно використовують слова "так як": "Я не дав відповіді, так як не з'ясував ще всіх обставин". Треба: Я не дав відповіді, бо (тому що, через те що, оскільки) не з ясував ще всіх обставин.

3.3 Частка

Частка - неповнозначна (службова) частина мови, що слугує для творення граматичних форм, висловлення заперечення або ж надає реченню чи окремим його членам додаткових відтінків значення. Як і всі неповнозначні частини, членом речення не буває. За призначенням частки поділяють на такі розряди:

1) Формотворчі, що утворюють форми дієслів умовного та наказового способу: би, б, хай, нехай;

2) Заперечні, які передають заперечення: не, ні, ані.

3) Питальні, що оформлюють питальні речення: чи, хіба, невже.

4) Модальні, що надають реченням або словам певного відтінку: атож, це, то, аж.

Групи модальних часток за значенням:

1) Стверджувальні: атож, еге, так, аякже, авжеж.

2) Підсилювальні: як, та, що за, що то.

3) Видільні: навіть, хоч, хоча б, аж, же, уже, таки, лишень.

4) Вказівні: ось, це, оце, то, он, осьде.

5) Спонукальні: -бо, -но, ну.

З функціонуванням часток пов'язується виділення того чи іншого факту у повідомленні, який мовець вважає провідним, або видозмінюється граматична форма слова з метою видозміни змісту висловлювання (Чи не дасть бог милосердний Хоч на старість волі? Пішов би я в Україну, Пішов би додому... і Дасть бог милосердний на старість волі. Пішов я в Україну, пішов я додому...).

Більшість часток в українській мові, особливо похідних, є однозначними: все, властиво, знай, ледве, мов, наче, справді, тож та ін. У мові відомо значно більше часток, що мають по декілька значень, які фіксуються у словникових статтях у порядку зменшення їх функціонального навантаження. Наприклад: то, ось, тільки, ну, ні, нехай, так, хіба, хоч та ін.

Частки беруть участь у творенні різних комунікативних типів речень. У розповідному реченні за допомогою часток реалізуються два основних модальних завдання: ствердження (так, авжеж, аякже, атож) і заперечення (ні, не). Ці частки, крім не, завжди стоять на початку речення (Так, не згубив ще я велику мрію, від неї рана в серці зажива). Ні, не може бути щасливою людина, яка не знає джерел своїх радощів і свого щастя. Досить часто, особливо в діалогічній мові, вони виступають еквівалентами речень (Ви бували серед смерек узимку, в день сонячний? - Ні).

Щодо частки "не", то вона також має фіксоване місце у структурі речення, зокрема, стоїть у препозиції до дієслова (Не руш.). Частка не може виражати неповне заперечення, якщо стоїть не перед присудком, і навпаки. (І мрії ткались золото-блакитні, спокійні, тихі, не такі, як літні... / Не гріє сонце на чужині). Заперечення посилюється, коли частка не стоїть при заперечному займеннику або прислівнику (Нічого не жадаю, тільки жду, щоб знов підняти крону молоду). При подвійному вживанні частки не у дієслівному складеному присудку речення набуває стверджувального характер (Я люблю тебе, друже, за те, що не можу тебе не любити). Подібне стосується і риторично-питальних речень з часткою "не" (У слові вже... чується мені людина добра. А хіба цього не досить, щоб її шанувати?)

4. Вигук

Вигук - незмінна неповнозначна своєрідна частина мови, яка виражає почуття, волевиявлення мовця, не називаючи їх. За значенням вигуки поділяються на: емоційні, що виражають почуття і переживання: о, ой, ах, фу, пхе; вигуки волевиявлення, що передають спонукання, заклик і т. д.: алло, ну, гайда, нумо, вйо та ін.

Вигуки, що передають повторювані або протяжні звуки, пишуться через дефіс: ой-ой-ой, ну-ну, о-го-го, агов-гов-гов, ха-ха-ха, ку-ку, киць-киць, а-а-а, му-у-у, ня-а-ав, ф'ю-у-у, дз-з-з, ш-ш-ш.

Вигуки на зразок леле, лелечко, цитьте, овва, кукуріку, кудкудак, бух, тарах, бабах тощо, які не передають повторюваних чи протяжних звуків, пишуться разом. Проте, якщо треба передати протяжність, то й ці вигуки можуть писатися через дефіс (раптом: - Б-б-ба-бах! Б'ється, стогне, зітхає море!.. Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух!) У вигуках "будь ласка, до побачення, на добраніч, отим то й ба, от тобі й на, оце так" всі складові частини пишуться окремо.

Вигуки в реченні звичайно стоять відособлено і від членів речення відокремлюються комою або знаком оклику: Ану, гей, почнемо "Чумака" / Зачинай хто! Ех! Ех! Ех! Ррраз! Ррраз! Закаблуками! Закаблуками! По злиднях, по гіркій, по циганській долі закаблуками!

Якщо вигук вжито в середині речення, він виділяється з обох боків тире, рідше - комами: І раптом він - о леле! - У стіні побачив двері ще якісь чудні (М. Бажан). Земле рідна, о, чим далі ти від мене, тим дорожча (Д. Павличко). Іноді вигуки можуть виступати в ролі членів речення:

а) присудка: А човен хить-хить під лозою (Григір Тютюнник);

б) підмета: Тисячоголосе "ура" покотилося берегом (О. Гончар);

в) додатка: Не кажи гоп, поки не перескочиш (Нар. творчість).

У такому разі вигуки не відділяються розділовими знаками від інших членів речення. Вони можуть лише братися в лапки, які не передають повторюваних чи протяжних звуків, пишуться разом. Проте, якщо треба передати протяжність, то й ці вигуки можуть писатися через дефіс.

Висновки

Морфологія виділяє три типи частин мови:

1) повнозначні (самостійні):

а) іменна група: іменник, прикметник, числівник, займенник;

б) дієва група: дієслово (інфінітив, особове, дієприкметник, дієприслівник, абстрактні форми -но, -то), прислівник;

2) неповнозначні (службові): прийменник, сполучник, частка;

3) неповнозначні своєрідні: вигук.

Мовна норма - система обов'язкових реалізацій, прийнятих у мовленнєвій практиці даного суспільства на даному етапі його історичного (культурного) розвитку, або іншими словами, це сукупність найбільш стійких, традиційних реалізацій елементів мовної структури, відібраних і закріплених суспільною мовною практикою, це сукупність найбільш придатних для комунікативних цілей мовних засобів, що ним користується мовне суспільство. Морфологічні мовні норми - норми вживання слів у випадку їх видозмінювання.

Інформаційні джерела

1. Ботвина Н. В. Офіційно-діловий та науковий стилі укр. мови. / Н. В. Ботвина - К., 1999. -108 с.

2. Волкотруб Г. Й. Стилістика ділової мови. / Г. Й. Волкотруб - К., 2002. - 101 с.

3. Зубков М. Г. Сучасна українська ділова мова. / М. Г. Зубков - Х., 2002. - 218 с.

4. Культура української мови / За ред. В. М. Русанівського. - К., 1990. - 182 с.

5. Паламар Л. М. Мова ділових паперів. / Л. М. Паламар, Г. М. Кацавець - К., 2000. - 123 с.

6. Потелло Н. Я. Українська мова і ділове мовлення. / Н. Я. Потелло - К., 1999. - 132 с.

7. Help Students - школьный и студенческий сайт - Режим доступу: http://helpstudenty.at.ua/publ/katalog_dlja_studenta/ukrainskij_jazyk/osoblivosti_vikoristannja_diesliv_u_dilovomu_movlenni/19-1-0-468

8. Українська мова - офіційний сайт державної мови України - Режим доступу: http://ukrainskamova.at.ua/publ/morfologija_i_pravopis/osoblivosti_vzhivannja_dejakikh_spoluchnikiv/6-1-0-151

9. Українська філологія - Режим доступу: http://www.linguistika.com.ua/naukov-statt/chastka?page=0,4

Размещено на Allbest.ru