Дендронімна основа метафоричних порівнянь для назв людей в українській мові (на матеріалі українських народних пісень)

40

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова

Кафедра української мови

Дендронімна основа метафоричних порівнянь

для назв людей в українській мові

(на матеріалі українських народних пісень)

Курсова робота

з української мови

студентки 310 уп групи

Боярчук Олени

Анатоліївни

Київ - 2009

Зміст

Вступ

Розділ 1

Метафора та шляхи її утворення

Розділ 2

Дендронімні метафоричні порівняння для назв людей

2.1 Метафори на позначення осіб жіночого роду

2.2 Метафори на позначення осіб чоловічого роду

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Розвиток лінгвістичної науки потребує поступового розширення її аспектів, і тому на сучасному етапі особливої актуальності набувають дослідження міждисциплінарного характеру. Прикладами є, зокрема, поява таких субдисциплін, як етнолінгвістика та лінгвофольклористика, перед якими вивчення відповідних явищ традиційної народної культури із застосуванням лінгвістичних методів відкрило нові широкі перспективи.

У сфері лінгвофольклористичних можна назвати праці таких вчених, як А. Євгеньєвої, Є. Артьоменко, А. Хроленко, С. Єрмоленко, І. Оссовецького та ін. Які, з одного боку, розглядають мову фольклору як цілісне явище зі своїми особливостями, з іншого - її певні мікросистеми. Найширшу з них, на наш погляд, становлять назви рослин. Почасти її скурпульозно розглядали І. Оссовецький, А. Хроленко, Н. Молотаєва, Л. Дяченко, І. Клімас.

Дана робота також буде почасти внеском до загального доробку вже відомих робіт. Актуальність її зумовлена тим, тема („Метафоричні порівняння з дендронімною основою для назв людей в українській мові”) є мало опрацьованою і з огляду на розвиток лінгвістичних наук - сучасною. Тема буде розглядатися на основі даних фольклористики, а саме пісенної культури наших предків.

Вивчення мови фольклору необхідне і для розв'язання низки проблем традиційної культури народу, і для осмислення сучасних тенденцій її розвитку. Знати свою мову, свої етнічні особливості - це зумовлена історією необхідність, обов'язок кожного громадянина. У зв'язку з цим актуальність поданого дослідження зумовлена і потребою вивчення мови фольклору, і тим, щоб у національному контексті з'ясувати, яке значення відіграла у ній система деревних рослин, які типи вона охоплює, які чинники вплинули на становлення цих типів, на шляхи метафоризації тощо.

Об'єктом дослідження є фольклоризми лексико-тематичної мікросистеми „Деревні рослини” (дендроніми).

Предмет дослідження - лінгвістичний статус лексичних фольклоризмів (дендронімів) у структурі метафоричних порівнянь для назв людей в українській мові.

Мета роботи - прослідкувати шляхи утворення метафор, з'ясувати значення символів деревних рослин та з якими словами вони поєднуються у поетичних текстах фольклористичного характеру. Вияснити, яким чином феномен мовної картини світу позначився на метафоризації даного типу та чим це було зумовлено.

Теоретичним підґрунтям дослідження стали праці лінгвістичного та етнолінгвокультурологічного характеру О. Потебні, В. Телії, В. Кононенка та багатьох інших учених.

Структура курсової роботи. Дослідження складається зі “Вступу”, двох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури. Обсяг основного тексту курсової роботи - 35 с., перелік джерел та літератури складає 31 позицію.

Розділ 1

Метафора та шляхи її утворення

Дослідження дендронімних основ метафоричних порівнянь для назв людей в українські мові слід розпочати з думки Л. Фейербаха, про те, що назва є „знак, що служить для розрізнення, яка-небудь ознака, яка впадає в вічі і яку я роблю представником предмета, що характеризує предмет, щоб уявити його собі в його цілісності”.

Ті уявлення, що виникають у свідомості людини є результатом її відчуттів і сприймань, що є безпосереднім відбиттям предметів і явищ зовнішнього світу, які діють на органи почуттів людини. Одні уявлення - це чуттєво-наочні образи дійсності, що відновленні пам'яттю (уявлення пам'яті про бачене, почуте і т.д.), інші - продукти переробки відчуттів і сприйнять уявою (уявлення уяви) [1, 20-25]. Таке визначення і пояснення до нього можна використати і по відношенню до метафор, а надто до тих, що у своїй основі мають дендронімну основу. Такі метафори - продукти переробки сприймань наших предків, їх уявлення про навколишній світ. Розуміння їх образності ґрунтується на розумінні внутрішньої форми. Це є найважливішою умовою сприйняття фольклорних текстів: без її виконання воно або неможливе, або хибне. Але говорячи про метафоричні порівняння, варто пояснити і саме значення метафори та процес їх утворення (метафоризацію).

Суть метафори (гр. Metaphora - перенесення) полягає у вживанні слова, що позначає певний предмет (явище, дію чи ознаку) для номінації іншого предмета на основі подібності, яка випливає з їх порівняння, зіставлення за асоціацією [2, 138]. Метафора належить не до окремих ізольованих об'єктів, а до складного мисленнєвого простору.

В основі метафори лежить переймання ідей. Метафоричною є вже сама думка, вона розвивається через порівняння, і звідси виникає метафора у мові. Говорячи саме про метафори фольклористичного характеру, символічні метафори (а мтефори з основою назв дерев саме такими і є), цікаво прослідкувати яким шляхом, через які порівняння вони виникали.

Енциклопедія української мови дає таке визначення метафори - а)семантичний процес, при якому форма мовної одиниці або оформлення мовної категорії переноситься з одного об'єкта позначення на інший на основі певної подібності між цими об'єктами при відображенні в свідомості мовця; б) похідне значення мовної одиниці утворене таким чином. В основі метафори лежить згорнене або приховане порівняння і ширше - імпліцитна (непряма) аналогія нового з наявним, „дальшого” з „ближчим” і т. п. [3, 335].

Процес утворення метафор отримав назву метафоризації мови. Це один із шляхів розвитку і збагачення семантики і функцій слів, вживання їх у непрямому значенні, в ролі метафор. Процес метафоризації мови з поширенням семантики і стилістичної функції слів - це дуже давній, праісторичний процес.

Говорячи про метафоризацію, ми говоримо і про процеси мислення, в яких породжується знання про світ. Тут варто згадати видатного мовознавця Олександра Опанасовича Потебню, який у вітчизняному мовознавстві стояв біля джерел антропоцентризму. Одним із провідних лінгвософських аспектів у спадщині О.О.Потебні є вчення про зв'язок мови і мислення (такий феномен пізніше отримав назву мовної картини світу - МКС). Мова ним розглядалася не як самодостатнє явище, а в її зв'язках із культурою, в широкому розумінні - з літературою, фольклором, міфологією, етнокультурою, історією, філософією, особливо психологією. Цю позицію особливо важливо враховувати, говорячи про дослідження мовного матеріалу, що ґрунтується на основі українського фольклору, зокрема народних пісень та обрядових віршів. Адже мова є надбанням колективу, народу, а отже, досліджуючи дендронімні основи метафоричних порівнянь для назв людей в українській мові, важливо звертати увагу на такий феномен, як мовна картина світу, бо саме він говорить нам про світогляд наших предків і пояснює, чому ми маємо в нашій мові саме такі мовні явища, а не інші.

Слід розрізняти світ і картини світу, пов'язані з його відображенням у свідомості людини і вираженням цього відображення в мові. Це є особливістю народного світосприйняття: бачити світ як і інші народності, але для всього мати власну назву.

У мовній картині світу поєднуються три явища, тісно пов'язані між собою: людина - світ - мова, - хоч із погляду реальних відношень на першому місці мали б поставити світ як основу основ, на другому людину як творця і носія мови, на третьому - власне мову. Однак для характеристики мовної картини світу з антропоцентричного погляду вихідною точкою є людина, яка пізнає незалежний від неї світ і створює засоби фіксації та передачі знань про нього іншим людям, а також для самопізнання. Відповідно до такого розкладу для побудови мовної картини світу ключовою є постать людини. На те, що в основі значення слова як мовного явища можуть бути не тільки поняття, але й уявлення, звертав увагу ще О. Потебня. І справді, наші вербально не виражені (домовні) уявлення створюють широкі можливості для різноманітної інтерпретації знань про світ і зумовлюють різноманітне домінування його одиниць, різних мовних способів вираження зв'язків і відношень між ними (згадаймо хоч би відмінності мов різних морфологічних та синтаксичних типів). Отже, для структури мовної картини світу є важливим її перебування у тричленній парадигмі картин світу: домовної (ментальної), концептуальної (логічної), мовної - власне лінгвальної [4, 5-8].

Отже, метафоризація - це не лише вживання одного слова замість іншого, вона утворює новий зміст, який з'являється внаслідок дії складних когнітивних механізмів. Однією з найважливіших залишається проблема походження метафоричного значення.

Поняття „метафоризація” в науці пов'язують з ім'ям Аристотеля: „В субституційній парадигмі метафора постає як заміна слова (лексеми, концепту) іншим словом (лексемою, концептом, поняттям)”. З аристотелівською концепцією заміни ще з античних часів конкурувала теорія порівняння, яку розробили Квінті ліан та Цицерон. На відміну від Аристотеля, який заявляв, що „порівняння - розгорнута метафора” теорія порівняння розглядає метафору як скорочене порівняння, акцентуючи увагу на відношенні подібності, що лежить в основі метафори, а не дії заміни (субституції) як такої.

Пізніше була запропонована нова теорія трактування метафори за якою у створенні і відповідно аналізі її беруть участь чотири компоненти: дві категорії об'єктів і якості кожного із них.

Нове бачення таких механізмів метафоутворення у другій половині 70-х років ХХ століття подано прихильниками інтеракціоністської теорії метафори М. Блеком, К. Бюлером, Айвором А. Речардсом. Процес метафоризації М. Блек уявляє так: метафоричне судження має два суб'єкти - головний і допоміжний (наприклад, на основі моєї теми: дівчина - головний, калина - допоміжний.). До головного суб'єкта додається система „асоціативних імплікацій”, пов'язаних із допоміжним суб'єктом (дівчина струнка як калина). Метафора в імплікаційному вигляді вміщує такі судження про головний суб'єкт, які зазвичай додаються до допоміжного суб'єкта (дівчина-калина), завдяки чому метафора організовує одні характеристики головного суб'єкта і відкидає інші. Взаємодія з двома різними класами об'єктів та їх якостями створює основну рису метафори - її подвійність. Отже, метафора виконує роль своєрідного фільтра. М. Блек вважає, що розуміння метафори досягається за допомогою збудження у індивіда асоціацій, які складаються із значень загальних для представників однієї культури. Схожі думки ми бачимо і в О. Потебні про те, що особливістю народного світосприйняття є бачити світ, як і інші народності, але для всього мати власну назву. М. Блек, як приклад, аналізує вислів „людина - вовк” і стверджує, що у індивіда виникає комплекс думок про цей вислів, які можуть бути схожими з думками іншого індивіда тієї ж культури, але якщо у іншій культурі вовків сприймають за системою інших ознак (наприклад, вовки як тварини, в яких вселяються душі померлих), то представники цієї народності зрозуміють цей вислів інакше. З такої суб'єктивної точки зору можна трактувати будь-який ментальний образ будь-якої народності, досконало не знаючи її культури [5, 59]. Метафора дозволяє вербалізувати уявлення, що виникають у внутрішньому світі людини. „Без метафори, - пише Н.Д. Арутюнова, - не існувало б лексики „невидимих світів” (внутрішнього життя людини)”. Далі дослідниця зазначає, що найважливішим компонентом механізму метафоризації є процедура порівняння. Вона зводиться до пошуків спільних ознак, „метафора може бути виведена з порівняння і заснованого на паралелізмі різнопорядкових явищ” [6, 282].

Інші підходи до поняття метафоризації знаходимо ще у таких дослідників цього явища, як О. Тищенко, В.Н. Телія, А.П. Огурцов та ін., але суть і висновок буде один: процеси метафоризації протікають в сфері мислительно-мовної практики, яка має справу не з реальними речами і явищами, а з їхніми відображеннями у людській свідомості. Отже, зрозуміти метафору - означає, у якійсь мірі подумки прослідити шлях її створення, а це потребує розумових зусиль „в подоланні несумісності значень” і „побудові смислової гармонії” [7, 109]. Ціль метафори - викликати уявлення. Світ метафори - це світ образного мислення. Результат метафори - виведення ознак основного суб'єкта. Тому здатність мислити метафорично - риса власне homo sapiens. Відповідно для дослідника аналіз метафоричних образів - це спосіб вивчення ментальних процесів і осягнення індивідуального, групового та національного самопізнання.

Резюмуючи аналіз метафоричного процесу, можна сказати, що метафоризація - це процес, що приводить до отримання нового знання про світ шляхом використання вже існуючих в мові назв. В цьому процесі взаємодіють такі сутності: суб'єкт метафори і його мовне знання про світ - з однієї сторони, а з іншої - його знання мовних значень і їх асоціативних комплексів (власний тезаурус) [8, 46]. Метафоричний процес передбачає не тільки участі розуму, мозку людини, а й світу, в тріаді з яким метафоричний вислів постає своєрідним вузлом „метафора - людина - світ”.

Сама метафора може пояснюватися з погляду різних підходів. В основному її розглядають при поетично-стилістичному підході (тобто як один із тропів), але, говорячи про метафори з дендронімною основою, слід говорити про лінгвофілософський та етнолінгвістичний підходи, де метафора розглядається як когнітивний процес, спосіб світобачення. Пояснюється це тим, що такі метафоричні порівняння є символічними в українській мові, що зумовлено вірою наших предків в один із архетипів - образ світового дерева.

Образ світового дерева - один з головних у магічно-величальній поезії та міфології не лише українців, а й усіх народів індоєвропейської групи. За Володимиром Топоровим, саме в образі світового дерева втілювалася універсальна, цілісна концепція світу [9, 176-193]. В українському фольклорі під цим деревом переважно розуміють райське дерево, явір, дуб, сосну, березу, яблуню, горобину, ялину, вишню тощо (в різних регіонах України частіше виступає явір). Вважається, що світове дерево було втіленням великої богині, емблемою невичерпної життєвої сили, що відтворює все живе, вічне. Воно є своєрідною моделлю не лише світу, а й людини, її родовідним деревом. Існує низка модифікацій світового дерева: гілка, хрест, мітла, віник, стовп, висока палиця з колесом, весільне гільце, тризуб [10, 44].

За допомогою світового дерева моделювалася триєдина вертикальна структура світу - три царства: небо (крона, верхівка - світ богів), земля (стовбур - світ людей і тварин) і підземне царство (коріння - світ підземних богів та померлих предків); чотиристороння горизонтальна структура (південь, північ, захід, схід); життя і смерть (зелене квітуче - і сухе дерево) тощо.

Такий от архетип і породив пізніші метафоричні порівняння з дендронімною основою для назв людей в українській мові. Тому такі метафори доцільно розглядати в контексті фольклорної творчості, яка безпосередньо зберегла їх глибинний зміст.

Говорячи про дендронімні метафоричні порівняння для назв людей саме в українські мові, неможливо не говорити про символіку. Словесна символіка, органічно пов'язана з досвідом, фоновими знаннями, складає невід'ємний національно-культурний компонент мовленнєвої діяльності, відбиває національно зумовлені особливості мислення, визначені загальнонародним світосприйняттям, національним образом самого українця [13, 46].

В Україні протягом тисячоліть багато рослин використовуються в найрізноманітніших сферах господарської діяльності. Поряд з утилітарною функцією рослини займали значне місце в широкому комплексі традиційних вірувань, звичаїв і забобонів. Обряди і повір'я, пов'язані з деревами, доносять відгомін язичницьких уявлень наших предків про навколишню природу і базуються як на реальних, так і на уявних властивостях рослин. Тому не дивно, що назви деяких дерев стали символічними для українців. Адже рослини досить часто є „тими предметами, що збуджують відчуття” [11, 5].

Обрядові дії, пов'язані з рослинністю, відігравали важливу роль в календарних святах. Ці обряди мали забезпечити людині здоров'я, зміцнити добробут сім'ї, посилити плодючість землі й худоби, вберегти господарство від нечистої сили. Особливе місце займали рослини-символи у сімейних обрядах. Жодне весілля на Україні не обходилось без барвінку і калини, якими прикрашали коровай та вінок молодої. Не дивно, що одне з найпоширеніших метафоричних порівнянь для дівчини в українському фольклорі служить саме порівняння з калиною. Проте майже в усіх жанрах усної словесності рослинна символіка є одним із важливих виражальних засобів [12, 227-231].

Розглядаючи традиції використання дерев у побуті, в обрядах і ритуалах, можна прослідкувати витоки їх народнопоетичного сприймання, причини і наслідки символізації відповідних назв. В образному баченні рослинного світу відбиті давні міфологічні погляди праукраїнців і водночас - характерологічні риси народу, що здавна був прив'язаний до землі, жив у гармонії з природою, лісом, степом. Багато дерев здавна набули тотемічного, ритуального змісту, використовувались в обрядових дійствах; поява у слові, що називає таке дерево, символічного значення пояснюється поняттєвим ототожненням відповідної назви з тими властивостями, які їм приписувались.

Говорячи про символ, варто зазначити, що він виявляє свій зміст завдяки активній дії багатьох власне мовних і головне - позамовних (національних, культурних, соціальних, релігійних та інших) чинників, що визначають його розуміння всіма членами даного соціуму.

Архетипні символи, що передають спільні для значної частини людності значення, стають такими через подібність природи, психіки людини. Образ-ідея, що його передає символ, часто-густо набуває яскраво вираженого національного характеру; саме в символах відбиваються народні традиції, звичаї, обряди, вірування тощо, а зрештою і національні риси характеру, національна ментальність, національна специфіка мови. Словесна символіка народу виступає важливим чинником творення національно-культурної картини світу; навіть індивідуальні символи, характерні для художньо-творчого осмислення дійсності, звичайно зумовлені особливостями національного мовного типу, мовної особистості. Проблему символіки українців у традиційній поетиці здійснювали такі мовознавці як О. Потебня і М. Костомаров. При аналізі системи поетичної образності народної пісні, символ тлумачився як відображення народного світобачення, а його походження пов'язувалось переважно з міфотворчістю. [13, 36-53].

Мова як спосіб пізнання дійсності через систему властивих їй образів і символів сприяє створенню національно орієнтованої картини світу, що ґрунтується на народному світобаченні. В уявленні українців багато понять набувають виразного національно-культурного забарвлення, символізуються і зрештою формують мовний тип. До них відносяться не тільки такі поняття-символи як хата, рушник, козак, Дніпро та ін., а й назви деревних рослин, такі, як верба, тополя, калина та ін. Ці слова (образи-символи), набуваючи виразних етнонаціональних ознак, починають виконувати важливу культурологічну функцію в житті спільноти, соціуму. Слова-ідеї, як називають символи, з одного боку, визначають національні пріоритети, загальнонародні цінності, з іншого, - характеризують переносно-образне, метафоричне мислення, світосприймання, властиве психіці, свідомості народу як окремішності [13, 47].

На ґрунті національно-культурної традиції формується оцінно-характерологічне значення слова-символу як наслідок узагальнення, розширення образної бази слова в процесі його перетворення в образ-ідею. Як зазначає В. М. Телія, „про роль мовної картини світу в пізнанні є величезна література, однак, як виявляється, в ній недостатньо чітко визначена роль символів, що одержують мовне втілення, в організації культурно-національної системи критеріїв оцінки” [27, 41]. Ця національно-культурна своєрідність виявляє себе передовсім у формі антропометричності, співвідношення з еталоном, яке представник певної нації розглядає як символ. Таке значення в словах-символах входить в особистісну або соціальну сферу як обов'язкове, зафіксоване в спільноті як загальновживане, навіть за умов можливої зміни оцінної характеристики на протилежну [13, 52].

Показові в цьому плані в українському матеріалі оцінки-характеристики, що їх передають символи-назви птахів, дерев. Образ калини виступає звичайно як символ жіночої вроди, молодості (постійні епітети - красна, молода). Більш складна оцінна характеристика стосується метафоричних слів-образів на позначення осіб чоловічої статі Наприклад, дендронім явір може бути вживаним на позначення чоловічої молодості, краси та водночас нещасливої долі парубка (постійний епітет - зелененький). Типологічну спрямованість виявляє метафора з дендронімною основою верба, що передає, з одного боку ідеї жіночності, материнства, з іншого, - сумної жіночої долі.

Вивчення символів української мови, що їх репрезентує усна народна творчість, орієнтована на неї художня література, визначило специфічні риси власне національної образної системи, в підґрунтя якої лягли національно-культурні традиції, звичаї, вірування, обряди. Лише за умов розуміння даних символів, що ними володіють представники однієї нації, одного соціуму, можливе адекватне сприйняття їх, а відтак - і створення за їх участю мовної картини світу, формування національного типу особистості.

Розділ 2

Дендронімні метафоричні порівняння для назв людей

2.1 Метафори на позначення осіб жіночого роду

Найпоширенішим метафоричним порівнянням з дендронімною основою для назв людей в українській мові слід вважати порівняння з калиною. Калина постає в українському фольклорі одним із найулюбленіших поетичних образів-символів. Її завжди супроводжує епітет червона, що символізує жіночу красу, дівочу цноту, а отже, метафорою саме до молодої дівчини служить у народній творчості калина:

Коло млина, коло млина

Червона калина;

Ой, то не калина -

Молода дівчина.

В одній із русальних пісень знаходимо метафору з дендронімною основою, що вживається на позначення молодої сільської дівчини:

Перед ворітьми долина,

А в тій долині калина.

Ой, там Галиночка гуляла,

Жемчуг-намисто обірвала.

(Народна пісня)

Такі аналогії повторюються в багатьох варіантах, іноді в живому сконденсованому художньому вислові: „Червона калина - молода дівчина”. Або в іншому варіанті: /” Ой у лузі, лузі червона калина, / То ж не калина - молода дівчина.../”

Одним із найважливіших символічних значень калини було „чиста дівоча врода”: /”А дівчина, як калина, личком рум'яная...”/. Символізувала вона і вірне, довічне кохання: /”Та й зацвіла калиночка дрібненько, аби в парі прожили добренько”/. Ламати калину - означало виходити заміж, любити.

Поряд із барвінком калина широко використовувалася у народній обрядовості, зокрема весільній: китицями калини прикрашали весільний коровай, калиновим цвітом чи ягодами оздоблювали гільце (весільне дерево). Водночас схилена над водою калина нагадує про смуток і журбу:

Червоная калинонька

На яр воду схилилася...

Там дівчина журилася...

(Народна пісня)

У наведеному прикладі народної пісні метафорою послужив образ калини, що журиться, тобто відбулося перенесення на основі подібності зовнішньої ознаки елементу природи на внутрішній стан людини. Зажурена дівчина з похиленою головою схожа на калину, що опустила свої кетяги.

У весільних піснях калина уособлює наречену, яка сумує за пройденими дівочими літами:

Просилася калинойка

З лужечка до дуброви:

- Бо юж мені докучают

Райськії пташейкови;

Гилейку ми поламали,

Ягодойкі визубали...

(Народна пісня)

Дана метафора у наведеній весільній пісні є іменникового типу, бо виражена іменником калинойка. Перенесення ознаки є непрямим чи, точніше сказати прихованим, адже дізнатися про те, що у пісні мовиться саме про дівчину можна лише з самого контексту ситуації, в якій дана пісня буде вжита. Так, у контексті, можна було б зазначити, що пташки, про яких йде мова в пісні - це і є дрібний побут сімейного життя, а калина буде виступати символом волі, молодості. Перенесення буде відбуватись за подібністю фізіологічних і психологічних вражень від сприйняття об'єкту, тобто, від сфери конкретно-фізичного, природного світу до безпосередньо чуттєвого сприйняття сфер соціального життя. Також метафора виконує характеризуючу функцію.

Калина є символом молодої дівчини не тільки у піснях, а й у щедрівках та колядках:

Ой рясна, красна в лузі калина,

А ще найкраща в батька дитина...

Батькова дочка, гречна дівчина.

(„Ой рясна, красна в лузі калина”)

Архетип дерева з'являється також і в ритуалі поклонів під час вінчання молодих:

Похилеє да дерево калина,

Покірнеє дитяточко Марусенька;

Отцю і матці у ніженьки

поклонилась,

І дрібними слізоньками

да й облилась...

(Народна пісня)

Метафора є іменникового типу, перенесення відбувається на основі подібності зовнішньої ознаки елементу природи (похилений стовбур дерева) до зовнішньої ознаки фізіології людини (похилений стан). Метафора виконує характеризувальну функцію.

Ось ще один шлях утворення метафоричного порівняння у народнопоетичних текстах: важке життя заміжньої жінки протиставляється безтурботній долі дівчини до одруження:

Чи я в лузі не калина була,

Чи я в лузі не червона була,

Взяли мене поламали,

І в пучечки пов'язали -

Така доля моя,

Гірка доля моя!

Чи я в батька не дитина була,

Чи я в батька не хороша була,

Взяли мене повінчали

І світ мені зав'язали -

Така доля моя,

Гірка доля моя!

(Чи я в лузі не калина була)

В іншій весільній пісні зустрічаємо схожу схему вживання метафори. Перенесення ознаки відбувається через порівняння зовнішньої характеристики молодого дерева і молодої дівчини.

- Де ти, калино, росла,

щось така красна?

- У лузі при калинці

При студеній водиці!

- Чому тонка, висока,

Листом широка?

- Від вітру буйненького,

Від дощу дрібненького,

Від сонця ясненького!

- Десь дівчина росла,

Щось така красна була?

- У тата в холодочку,

При солодкім медочку!

(З весільної пісні)

Молоду дівчину у розквіті сил порівнювали із калиною, що цвіте:

Коло млина - яворина, зацвіла калина,

Навчилася в саду спати молода дівчина.

Проте в деяких піснях цвіт калини уособлює дітей:

Ой калина зацвіла та пустила квітки,

Мусить чумак кидать жінку і маленькі дітки.

(„Ой по горах сніги лежать”)

Народнопоетичний символ калини у героїчному епосі (зокрема в історичних піснях) служить для позначення дівчини або дружину козака:

Гей, росте, росте червона калина

Та й похилила віти,

Ох, і зостається сотничка Харчиха

Ще й маленькії діти.

(Пісня про Харка і пана Паволоцького)

У наведеному прикладі перенесення ознаки відбувається за схожістю внутрішнього стану жінки до похиленого дерева: похилена калина символізує засмучену дружину, яка „опустила руки”, бо не знає як їй далі з дітьми на руках жити без чоловіка.

Образ калини зустрічається в історичних піснях також як втілення матері козака:

Ой у лузі та ще й при березі

Червона калина...

Спородила молода дівчина

Хорошого сина...

(„Ой у лузі та ще й при березі...”)

Українські поети, як відомо, виростали на фольклорних образах, взятих із народних пісень. Багато з них втілили їх у своїх віршах за народними традиціями, по-своєму переосмислюючи фольклорні сюжети. Згадати хоч би прекрасного ліричного вірша І. Франка, що став народною піснею, „Червона калина, чого в лузі гнешся” та вірш Лесі Українки „Калина”.

Проте Кононенко В.І. зазначає, що образ калини - це пізніша трансформація. Етимологія слова "калина" пов'язана із поняттям вогню, води - першоелементами земного життя. Суцвіття білих віночків нагадувало сонце, а білий колір був сакральним. Насінини калини за формою дуже схожі на червоне серце. На Україні колись святим було материнське побажання: „Будь, доню, і ти червоною та здоровою калиною, незайманою та чистою до вінця!” [13, 37-38].

На національному ґрунті на основі цих образів з'являються проміжні символічні поняття, розвиваються нові образні асоціації і паралелі; при цьому первісне значення символу-архетипу, його образне бачення більшою або меншою мірою зберігається. Цей загальний образ-ідея світла, вогню - символу буття, життя, радощів - на ґрунті слов'янської міфотворчості, української народної поезії зазнає поступової видозміни і зрештою виявляє себе в образі красної дівиці - червоної калини як символу жіночності, дівоцтва, краси, адже саме жінка втілює ідею продовження життя, роду. Ці образні асоціації знайшли відбиток у весільних обрядах (калину ламати); уявлення про калину як носія життєдайної сили одержало розвиток в усвідомленні червоної калини як символу рідного краю, батьківщини, України.

„Символізуючи відновлювану від покоління до покоління кров українського народу, - пише О.Братко-Кутинський, - калина тим самим символізує його невмирущість, непідвладність часові... Єдинокровність, однак, пов'язує народ не лише в часі, а й у просторі. Отже, червона калина трактується як засіб магічного зв'язку між людністю України” [14, 38].

У фольклорі, народній уяві символом України виступала саме калина:

А ми тую червону калину

Та й підіймемо.

А ми нашу славну Україну

Та й розвеселимо.

(„Ой у лузі червона калина похилилася...”)

На основі наведених фольклорних пісень можна підсумувати, що метафора з дендронімною основою (калина) вжита у поетичних текстах з метою відтворення загального значення краси. Дана метафора вживається на позначення осіб жіночого роду (дівчина); поєднується з прикметниками червона, красна, рясна, молода, похила, покірна. Перенесення відбувається за таким ознаками: схожість зовнішнього вигляду дерева та зовнішнього вигляду людини, зовнішнього вигляду дерева та внутрішнього стану людини. Метафора іменникова, виконує характеризуючу функцію.

За теорією метафоризації стає очевидним, що читач із контексту розуміє, на якій ознаці акцентується увага у фольклорному тексті (у даному випадку краса), тому інші ознаки для нього відходять на другий план. Підсумовуючи, можна зробити такий висновок стосовно метафори „калина”: у пісенній культурі українського народу ця метафора у поєднанні з іменником „дівчина” стає символом жіночої вроди.

Формування й розвиток власне національної української символіки йде різними шляхами. Поширеним є виникнення образу-символу шляхом усвідомлення співвідношення, зв'язку між первісним предметом (денотатом), якому в народній уяві надається та чи та символічна функція, і словом-символом, що сприймається як мовне втілення певних узагальнених ознак. Досвід, фонові, пресу позитивні знання, зумовлені реаліями навколишньої дійсності (природні умови, особливості побуту, історико-культурологічні чинники тощо), підтримують символічне значення, а постійні асоціації, що супроводжують символ, створюють передумови для його вживання в складі фіксованих контекстів, різного роду словесних формул, визначають його здатність передавати глибинний зміст, ставати носієм тієї чи тієї ідеї [12, 38-39]. Такі символи називають етноміфологемами. У національній культурі такі мовні одиниці мають стійке образне значення давнього походження, сформоване у віруваннях, звичаях, народній поетиці. Серед етноміфологем є слова різних лексико-семантичних груп, що набули міфологічного значення як виразники певних тематичних міфів. Зокрема дерева й рослини у міфах персоніфікуються у носіїв людських якостей.

Серед етноміфологем українського народу безперечно є і символи дерев. Вже згадана калина, а також не менш улюблений поетичний образ народних пісень - верба, що також втілюється за допомогою метафори.

Верба - символ Космічного океану; Прадерева життя; надзвичайної працездатності; запліднюючої, родючої сили; пробудження природи, весни; засмученої жінки; вдівства; України, батьківщини.

Образ верби дуже поширений у фольклорі. Це поетичний символ дівчини або заміжньої жінки:

На городі верба рясна...

Там стояла дівка красна.

Хорошая та вродлива,

Її доля не щаслива.

(„На городі верба рясна”)

Вживання даної метафори відбулося на основі подібності зовнішньої ознаки дерева з опущеними вітами та засмученої дівчини. Адже розлоге, похилене вербове гілля найчастіше асоціюється зі смутком і жалем, а також символізує невибагливість, скромність, глибоку тугу і печаль матері-вдови, безталанної дівчини:

Висока верба, висока верба

Широкий лист пускає.

Велика любов, тяжка розлука

Серденько зриває

(Народна пісня)

У деяких піснях вербове гілля, що розвивається, асоціюється із одруженням:

Летіла зозуля, кувала,

Щось вона вербиці казала

Пора тобі, вербице, розвиться,

Пора тобі, хлопчино, жениться.

(Народна пісня)

Вербове гілля як символ одруження, а вербу як символ нареченої можна зустріти й в обрядових піснях. Наприклад, на Івана Купала дівчата й хлопці парами перестрибували через вогнище. Якщо вони при цьому не розривали рук, то це був знак, що вона одружиться. Такий обряд супроводжувався піснями на зразок цієї:

Ой, не стій, вербо, над водою,

Та не пускай зілля по Дунаю.

Ой, Дунай море розливає,

І день, і ніч прибуває,

У вербі корінь підмиває,

А зверху вершок усихає,

З верби листя опадає.

Стань собі, вербо, на риночку,

У крищатому барвіночку,

В запашному васильочку.

(Обрядова пісня)

У наведеній пісні метафора є прихованою. Зрозуміти, що верба є метафорою, можна лише знаючи народнопоетичні символи. В останній строфі пісні виконавці закликають дерево вбратися у барвінок і васильок, а саме ці трави були символом весілля на Україні, бо впліталися у вінок молодої та у весільне гільце. Враховуючи також, що ця пісня співалась для закоханої пари, можна стверджувати: метафора на позначення верби уособлює молоду дівчину - майбутню наречену.

Без верби і калини нема України, - говорить народна мудрість. Ще кілька тисяч років тому верба вважалася священним деревом-тотемом у праукраїнців. Вона пов'язана була із космогонією і міфологією народу і символізувала першоджерело творення світу або Прадерево життя. Доторкнутися людини свяченою вербою - значить поєднати її з космічними силами Всесвіту, надати можливостей відродження і здоров'я. Збудувавши хату, на Україні обов'язково садили неподалік вербу.

В українській культурі з прадавнини головним деревом вважається верба як ритуальне дерево весняного Нового року. Великодня Верба - Прадерево Життя усіх хліборобських народів, спільноєвропейський символ Всесвіту... Великодня Верба сприяє прилученню людини до Космічної Гармонії.

Чому ж саме верба - одне з найшанованіших дерев на Україні? Вважається, що це зумовлено світлоглядом, особливостями трудової діяльності, національною психологією наших пращурів.

Саме верба є деревом, що розквітає першим. „Зацвіла верба - прийшла весна”, - казали у народі. Подекуди ще лежав сніг, було холодно - а верба цвіла. Отже, думали люди, вона сильніша за грізне божество Зими.

На честь цього дерева - вісника весни - сільська молодь влаштовувала спеціальне свято. Вибравши з-поміж себе найвродливішу дівчину, подруги прихорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівуючи веснянку: „Ой вербо, вербо, вербице! Час тобі, вербице, розвиться!” Взявшись за руки, водили хороводи...

Проте не тільки дівчину уособлювала вербу в українському фольклорі. В уяві наших предків сили цього дерева вистачало аби перебороти зиму тож не дивно що в історичній пісні „Гей, та то ж не грім в степу гуркотає...” образ верби вжито для порівняння з образом дужого козака:

...Як верба на весні розвивається,

Гей, так Сірко назад повертається...

(„Гей, та то ж не грім в степу гуркотає...”)

Іще однією причиною шанування верби, на нашу думку, була її вологолюбність. У давнину люди з побожним трепетом ставилися до води. А це дерево завжди росло тільки там, де була вода. Отже, воно ніби тримало постійний зв'язок із божеством життєдайної вологи. Криниці, священні для українців місця, копали біля верби. „Де срібліє вербиця, там здорова водиця”, - говорить народне прислів'я. Люди помітили, що верба - чудовий фільтр, очищає воду, надаючи їй особливого смаку, „вербового духу”, що його утворюють смолисті речовини. Отже, здатність робити святу воду „живою”, цілющою також спричинили пошануванню цього дерева.

Культ верби був зумовлений особливостями її деревини. Із верби робили чудові кобзи, бандури [10, 47].

Все це і зумовило сакральну символіку.

У християнстві верба - прокляте дерево, бо, за міфами, із неї були зроблені цвяхи, якими збивали хрест для розп'яття Ісуса Христа.

Безплідним жінкам давали їсти вербові бруньки, що повинно було, за віруванням, сприяти народженню дитини. Отже, верба - символ запліднення. На підтвердження цієї думки наводжу уривок однієї риндзівки (весняна величальна пісня на Яворівщині), що співалась дівчині на віддані, у яких вона поставала в образі родючого дерева:

Золота верба,

А на тій вербі золота кора,

А на тій вербі рожеві квіти.

Ой то не верба - Йванова жона,

Ой то не кора - то ненька стара,

Ой то ж то не квіти - то Йванові діти.

(Народна пісня)

Перенесення ознаки у даному прикладі відбувається за етноміфологенним значенням, що надається дереву, і уособленням жінки як продовжувачки роду. Тобто, значення метафори можна зрозуміти суто із контексту на основі знань символіки українських народнопоетичних творів.

Дендронім „верба” у поєднанні з іншим дендронімом, наприклад „береза”, дає інший спектр метафоричних порівнянь. Наприклад, в одній з історичних пісень таке сполучення утворило метафору на позначення дітей:

Шумлять верби-березоньки,

Шумлять верби-березоньки,

Шумлять верби-березоньки,

Плачуть діти-сиротоньки.

(„Шумлять верби-березоньки”)

У наведеному прикладі перенесення ознаки відбувається за схожістю звукових образів дерев, що шумлять, і сиріт, що плачуть.

В українській літературі образ верби асоціюється із нелегким життєвим шляхом, втратами, трагічною долею народу.

На основі наведених прикладів можна підсумувати, що метафора з дендронімною основою „верба” у народнопоетичних текстах трактується доволі неоднозначно. Загалом можна зазначити, що вживається дана метафора з метою відтворення загального значення жіночності, в деякій мірі смутку. Дана метафора вживається на позначення осіб жіночого роду; поєднується з прикметниками рясна, золота, висока. Перенесення відбувається за таким ознаками: схожість зовнішнього вигляду дерева та зовнішнього вигляду людини, зовнішнього вигляду дерева та внутрішнього стану людини. Метафора іменникова, виконує характеризуючу функцію.

Підсумовуючи все зазначене можна зробити такий висновок стосовно метафори „верба”: у пісенній культурі українського народу ця метафора у поєднанні з іменником „дівчина” стає символом жіночності, часто - нещасливої долі, смутку.

Серед інших назв деревних рослин у фольклорі ми також знаходимо образ вишні. Вишня - символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої:

Ой у саду, саду вишенька зів'яла,

Там, де наша та Ганнуся та з нами співала.

Ой у саду, саду вишенька зів'яла, - листячко опало,

Та ми з твоїм дівуванням та вже й розпрощаймось!

(Драма „Дівич-вечір”)

Вишня - метафора; перенесення ознаки за схожістю стадій розвитку дерева (вишенька зів'яла) та стадій розвитку людини (дівчина на виданні).

Ось ще одна пісня, де вишня є метафорою до молодої нареченої:

Схилилася вишня

З верха до коріння,

Звінчалась Меланя

З раня до полудня...

(Обрядова пісня)

Перенесення ознаки відбувається за схожістю зовнішнього вигляду дерева, що хилиться, і зовнішнього вигляду людини, що вклоняється.

На думку деяких дослідників назву „вишня” слід вважати прикметником жіночого роду, від форми „вишній”, тобто „божественний” (пор. із словом „Все-вишній”, Всевишній). Отже, вишня - це „божественне дерево”, присвячене Сварогу [23, 118]. Також це слово зіставляють із весняним сонцем у зеніті, тобто „вишнім” сонцем. Проведений дослідниками лінгвістичний аналіз етимології слова „вишня” підтверджує думку про правильність зіставлення її з образом світового дерева, священного дерева життя.

По-перше, слово „вишня” - слов'янського походження, воно мало такі регіональні варіанти, як „вишник”, „вишника”. Водночас слово „вись” (висота, бо як відомо світове дерево, як відомо, дуже високе, дістає кроною неба) мало аналогічні форми - „вишник”, тобто „вищий”, „старший”, „вишок” - вершина, шпиль. Чи не тому у багатьох народних піснях вишня символізує матір:

Ой матінко-вишня,

Чи я у вас лишня,

Що ви мене туди дали,

Де я не привишна?

(„Ой матінко-зірко”)

Отже, у свідомості праукраїнців вишня асоціювалася із небом, високим деревом життя, Богом. Окрім того, білий колір її цвіту асоціювався із святістю, бо „світ” - це „свят”.

За даними М. Костомарова, слов'яни обожнювали саме світло як джерело життя, білий колір (пор. імена язичницьких богів Світовид, Білобог). Споконвіку священні речі українців - білі (хата, вишиванка, хустина, рушник). Священний птах лелека має біле забарвлення. Отже, безсумнівно, вишня була у наших пращурів Священним Деревом Життя, Матері-богині, України.

Відгомін цих вірувань знаходимо у творах усної народної творчості, українських письменників. У свідомості українців і нині вишня - це рідна домівка: „Садок вишневий коло хати” (Т. Г. Шевченко). Або: „Як я любив у хмарах вишняку / Твої білесенькі, немов хустини, хати” (М. Старицький).

Ще один улюблений народнопоетичний образ дерева в українській фольклористичній культурі - яблуня.

Яблуня - символ цілісності, земних бажань; попередження шкідливості перебільшення матеріальних бажань; символ початку всіх речей, плодючості; безсмертя та вічної молодості; таїни гріхопадіння діви Марії; людини; спокуси; дерева пізнання добра і зла; смерті і зла, розбрату і чвар; витримки, самопожертви в ім'я народу; Батьківщини.

Яблуня, як символ плодючості зустрічається у весільних піснях:

Ой ти яблунько гилякувата,

Чого ти стоїш у темному лісі?

Стою я стою, вітер годую,

Поронька прийде, то я зацвіту;

Яблічко зроджу - червонобоке,

Червонобоке, бардзо солодке...

(Обрядова пісня)

Метафора у даному прикладі прихована. Перенесення ознаки відбувається за схожістю у певній мірі стадій розвитку рослини і людини.

В українській літературі яблуко - символ дівочої краси: „Гарна, мов яблучко”, кохання, чистоти, добра, батьківщини.

Часто в українських народних піснях також зустрічається дендронім тополя.

Тополя - символ дерева життя; символ добра і зла; символ України;; краси, стрункості; весни; сумної дівчини, матері, дівчини на виданні:

Тонкая, високая тополя:

Чорнявая дівчина - то моя.

Тонкую, високую зрубаю:

Чорнявую дівчину кохаю.

(Народна пісня)

Перенесення відбувається на основі подібності зовнішнього вигляду дерева та зовнішнього вигляду дівчини (струнка).

На Зелені свята у наших предків був звичай водити тополю. Тополю зображувала вродлива дівчина, вбрана в стрічки, зелень та квіти. Її водили по селу у супроводі відповідних пісень:

Стояла тополя

Край чистого поля.

Стій, тополенько,

Стій, не розвивайся,

Буйному вітроньку

Не піддавайся.

(Обрядова пісня)

Перенесення ознаки відбувається за схожістю стадій розвитку дерева та розквіту молодої дівчини.

За даними дослідників, тополя була образом-тотемом давніх українців. Рубалася язичниками лише для жертовних вогнищ.

На Україні тополя - канонізований символ засмученої матері, дівчини, нещасливої долі: „Ненько моя, зоре, / Зелена тополе, / Породила на світ білий на велике горе”.

У поемі Т. Шевченка „Тополя” є персоніфікований образ тополі-дівчини, яка так і не дочекалася коханого: „Таку пісню чорнобрива / В степу заспівала. Зілля-дива наробила - Тополею стала”. Видатний поет запозичив даний образ із українського фольклору. В одній із балад ненависна для свекрухи невістка перетворюється на тополю:

... Молода невістка весь день працювала

Льону не добрала, в полі ночувала.

Льону не добрала, в полі ночувала

І посеред поля тополею стала.

(Народна пісня)

Метафора в даному прикладі виражає загальне значення самотності, нещасливої жіночої долі.

Ще в одній баладі зустрічаємо інший варіант цієї метаморфози:

Проводжала мати сина у солдати,

Молоду невістку - в поле жито жати.

Жала вона, жала, жала - не дожала

І до сходу сонця тополею стала...

(„Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси”)

В історичній пісні „Їхав козак на війноньку” тополя символізує дівчину козака, що дізналася про його загибель:

Добрії люди насилу

Взяли хорошу дівчину.

Ген серед поля гнеться тополя

Та на козацьку могилу.

(„Їхав козак на війноньку”)

У наведеній строфі метафора також виражає загальне значення смутку.

У сучасній поезії символіка тополі пов'язується з Україною, її трагічною історією, сивиною матері, батьківщини. Наприклад:

Україно моя, далі грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

(А. Малишко)

2.2 Метафори на позначення осіб чоловічого роду

На позначення осіб чоловічої статі в українському фольклорі теж можна знайти багато етноміфологем. Найулюбленіший образ дерева для позначення чоловіків народнопісенних тексах - дуб.

Дуб - символ Перуна, Сонця та ін. богів; дерево життя; гордості й міці, сили, довговічності, здоров'я; цілісності; нерозважливості. У фольклорі образ дуба персоніфікує міцного, дужого, красивого парубка-козака: „Парубочки як дубочки”, а в народних думах та піснях дуб є символом молодого козака:

Чому дуб не зелений?

- Лист хмара прибила;

Козак невеселий -

Лихая година.

(Народна пісня)

У наведеному прикладі перенесення ознаки відбувається за схожістю зовнішнього вигляду дерева до внутрішнього стану засмученого козака. Метафора виражена дендронімом дуб поєднується у наведеній строфі з епітетом зелений. Ось ще один схожий приклад:

А у полі два дубочки, третій зелененький,

Погибає на Вкраїні козак молоденький.

(„А у полі два дубочки...”)

У даному випадку метафора теж поєднується з епітетом зелений і також символізує молодого козака.

Ось ще один приклад у якому ознака зовнішнього вигляду дерева переноситься за схожістю на зовнішній вигляд парубка:

Ой, дуб тай на дуба верхом похиливсі,

Й а син до матінки з коня поклонивсі.

(„Розмова козака з конем”)

У пісні „Ой чого ти, дубе” перенесення ознаки відбувається за схожістю зовнішнього вигляду дерева до внутрішнього стану людини:

Ой чого ти, дубе,

На яр похилився?

Молодий козаче,

Чого зажурився?

(„Ой чого ти, дубе”)

На ознаку величі і сили вказує ще одна метафора із назвою дерева дуб:

...Ми ж думали, що дуб вгору в'ється,

Аж то козак Сірко та з ордою б'ється

(„Гей, та то ж не грім в степу гуркотає...”)

У наведеній історичній пісні міць і сила дубу порівнюється із силою козака, що б'ється з ворогами. Дана метафора є характеризуюча, перенесення ознаки відбувається за зовнішньою схожістю міці дерева і міцної статури чоловіка.

Ось ще один приклад дендронімною метафори яка уособлює козацьку силу:

Розвивайся ж ти, сухий дубе, -

Завтра мороз буде!..

Убирайся, молодий козаче, -

Завтра, завтра похід буде!

(„Ой у лузі, та ще й при березі”)

Перенесення ознаки за зовнішнім виглядом відбувається і у наступній пісні:

Ой дівчина по гриби ходила,

В зеленому гаю заблудила,

Приблудила к зеленому дубу:

- Ой тут же я ночувати буду.

Аж то козак - козак молоденький!

(„Ой дівчина по гриби ходила”)

Проте у цій пісні метафора набуває дещо іншого значення. Вона, швидше, символізує чоловічу красу, ніж силу.

Ось ще одна стрілецька пісня де поламане дерево символізує вбитого юнака:

Ой впав стрілець у край зруба,

Коло зламаного дуба

І не встане вже.

(„Ой впав стрілець”)

Перенесення ознаки також відбувається за зовнішньою прикметою.

У народнопісенній традиції лексема „дуб” у поєднані ще з одним дендронімом створюють різні асоціації. Наприклад, в одній з пісень дуб є метафорою на позначення козака, а береза - його матері:

Ой, дуб до берези

Гіллям похилився,

Козак своїй матусеньці

До ніг уклонився.

(Народна пісня)

Можна знайти у деяких пісенно поетичних текстах й інші комбінації: дендронім дуб із тим же значенням, а вишня - метафора на позначення дівчини:

Ой у полі дуб зелений,

Під тим дубом вишня;

А там козак конем грає,

Щоб дівчина вийшла.

(Народна пісня)

Або метафора калина на позначення дівчини:

Ходили дівочки коло Мареночки,

Зелені два дубочки - пару бочки

Червона калинонька - то дівочки.

(Обрядова пісня)

Щодо самого символу дуба, то слід зазначити, що він був священним деревом у давніх слов'ян, кельтів, латинян, греків, мордовців, присвячувався могутнім богам Юпітеру, Перуну, Сонцю, Зевсу та ін. Його вшановували ще праіндоєвропейці як символ дерева життя, світової осі. У християнстві дуб (як і кедр) був символом гордості і пихатості. Вінок із дубового листя символізував силу, міць, гідність.

Слово дуб дуже давнє. Спочатку воно мало значення „будь-яке дерево”, „дерево взагалі”, тобто „ліс”. Це слово передавало значення „чогось цілісного, що не роздроблюється на частини..., чуже, нескорене, якому, між іншим, „слід приносити жертву”. Тобто дуб символізував щось монолітне, безмежне,сильне.

Обожнення дуба, очевидно, зумовлено його довговічністю, надзвичайною міцністю деревини. На Україні дуб особливо цінувався за міцну деревину, з якої робили житло, мости, домашнє начиння.

Існував добрий звичай - на відзнаку народження хлопчика садити молоденький дубок.

На основі наведених прикладів слід зробити такий висновок: метафора з дендронімною основою (дуб) вжита у пісенно-поетичних текстах з метою відтворення загального значення сили. Дана метафора поєднується: з іменником чоловічого роду третьої особи (козак), прикметником зелений. Перенесення відбувається за таким ознаками: схожість зовнішнього вигляду дерева та зовнішнього вигляду людини, зовнішнього вигляду дерева та внутрішнього стану людини. Метафора іменникова, виконує характеризуючу функцію.

У пісенній культурі українського народу метафора метафора з дендронімною основою „дуб” у поєднанні з іменником „козак” стає символом сили, мужності, чоловічої молодості.

На позначення осіб чоловічого роду в українській народнопісенній культурі зустрічаємо дендронім явір. Його садили на могилі вбитого козака, він символізував розлучених коханих. В українському фольклорі явір символ смутку, нещасливої чоловічої долі:

Стоїть явір над водою

В воду похилився;

На козака негодонька:

Козак зажурився,

(„Стоїть явір над водою”)

Метафора у наведеній строфі символізує загальне значення смутку, недолі. Чи у іншій пісні та сама метафора:

Ой в городі два яворка,

Третій зелененький.

Та занедужав у дорозі

Чумаченько молоденький.

(„Ой в городі два яворка”)

Образ явору як символ молодого козака зустрічаємо і в соціально-побутових піснях:

Над Дунаєм явір зелененький,

На конику хлопець молоденький...

(„Ой спав дощик згуста та дрібненький”)

У даному випадку метафора виражає ознаку молодості.