Правове регулювання страхової діяльності в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ СТРАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1.1 Виникнення та розвиток страхування

1.2 Поняття та види страхової діяльності

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТРАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1 Державне регулювання страхової діяльності в Україні

2.2 Контроль і нагляд за страховою діяльністю

РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ, ЩО ВИТІКАЄ ІЗ СТРАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність теми. Розвиток національної економіки об'єктивно зумовлює зростання ділової активності суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва. Інтенсивність господарського обігу призводить до виникнення і реалізації різноманітних ризиків у сфері господарювання. Наслідком реалізації ризиків є завдання шкоди майновим інтересам учасників господарських відносин - втрата або пошкодження майна, неодержання доходів, інші непередбачувані витрати. Одним із соціально значущих видів діяльності, спрямованих на захист майнових інтересів суб'єктів господарювання, є страхова діяльність. Правовідносини, що виникають у процесі організації і здійснення страхової діяльності, у значній своїй сукупності регламентуються нормами господарського права. Ці норми визначають особливості господарської правоздатності і дієздатності та господарсько-правовий статус страховиків як суб'єктів господарсько-правових відносин, порядок їхнього утворення та функціонування, регулюють відносини між страховиками та відносини між страховиками й органами державного нагляду за страховою діяльністю.

Водночас діюче господарсько-правове регулювання страхової діяльності потребує подальшого поглиблення та вдосконалення, адже рівень регулювання господарських відносин у сфері страхової діяльності залишається недостатнім, а певні теоретичні проблеми правового регулювання страхової діяльності залишаються невирішеними. На підставі цього значення мають виявлення проблем та перешкод на шляху розвитку одного з важливих видів господарської діяльності - страхової діяльності, аналіз на предмет оцінки сучасного стану та подальшого розвитку вітчизняної джерельної бази - господарсько-правового забезпечення діяльності страховиків, дослідження теоретичних проблем доктринального і законодавчого визначення поняття страхової діяльності. Все це і зумовлює актуальність цього дослідження.

Мета і завдання дослідження. Метою цього дослідження є аналіз господарсько-правового регулювання страхової діяльності.

Для досягнення цієї мети в науковій роботі було поставлено такі завдання:

1. Проаналізувати виникнення та розвиток страхування.

2. Визначити поняття та види страхової діяльності.

3. Дослідити державне регулювання страхової діяльності в Україні.

4. Охарактеризувати контроль і нагляд за страховою діяльністю.

5. Здійснити аналіз судової практики, що витікає із страхової діяльності.

Об'єктом дослідження є відносини, що виникають у процесі організації і здійснення страхової діяльності.

Предметом дослідження є правове регулювання страхової діяльності в Україні.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи становлять загальнонаукові та спеціально-наукові методи наукового пізнання.

Інформаційну основу дослідження складають бази нормативних документів, статистичні та спеціальні періодичні довідники, збірники наукових праць.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку, переліку використаних джерел.



РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ СТРАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1.1 Виникнення та розвиток страхування

Страхові відносини, що інтенсивно розвиваються, не можуть не викликати інтересу до дослідження їх змісту та особливостей, окремих етапів і стадій розвитку.

Традиції страхування, що втілені у нормативних актах, формувалися і накопичувалися тисячоліттями під впливом чинників економічного, правового, організаційного і соціального характеру. Особливу роль у розвитку страхування відводять його історичному корінню, первинним формам і подальшим стадіям.

Виділення етапів у розвитку страхування є методологічно обумовленим і зумовленим процесом. У той же час недостатнє окреслення меж окремих стадій, нестача літературних джерел, поверховість дослідження цього питання не дають можливості наполягати на чіткому закріпленні окремих етапів розвитку страхування.

Страхування має дуже давнє коріння. Угоди, в яких віддалено були видимі ознаки страхової операції, укладали в Шумері у 3-му тисячолітті до н. е. шляхом формування «спільних кас», що створювалися в цілях покриття збитків [1, c. 52].

Упродовж тривалого періоду часу багаторазове формування таких фондів, за відсутності їх нормативної регламентації, дає можливість розглядати правила, що склалися, як звичаї. Ознаки страхових операцій виявлялися у сфері відносин, пов'язаних з наданням грошових позик торговцям для захисту їх майнових інтересів у разі втрати вантажу під час перевезень на далекі відстані, а також при видачі фінансових гарантій про компенсацію збитків.

Безпосередньо норми, в яких простежувалися окремі положення, спрямовані на забезпечення страхового захисту, виявлені в законах вавилонського царя Хаммурапі (1792-1750 роки до н. е.), які представляли переважно кодифікування звичаїв, що склалися [2, c. 16].

З погляду деяких зарубіжних учених (Шмолера, Монеса, Гогена), страхування в сучасному його розумінні виникло значно пізніше, в капіталістичному суспільстві, а в період «передісторії» існували лише схожі із страхуванням інститути. Але це хибна позиція. У цьому випадку потрібно погодитися із В.К. Райхером, на думку якого, помилково заперечувати наявність докапіталістичного страхування. Страхування існувало і у феодальному, і в рабовласницькому суспільстві, але по-своєму відображало ці відносини [3, c. 30].

Поява страхування пов'язана з певними, властивими тому періоду, труднощами виживання суб'єктивного та об'єктивного характеру. Усвідомлюючи можливість спільного несення ризиків, прагнучи їх обмежити, суспільство виробило спеціальну форму мінімізації ризиків шляхом формування спеціалізованих страхових фондів - кас страхової допомоги особам, що беруть участь у їх формуванні. При цьому було зазначено, що чим більша кількість осіб брала участь у формуванні страхових кас, тим суттєвіший їх захист, тим менше коштів витратить кожен учасник.

Таким чином вже на першому етапі розвитку страхування був закладений фундамент взаємного страхування. Особливість формування кас взаємодопомоги на першому етапі розвитку страхування полягала, по-перше, у відсутності механізму регулярного внесення страхових внесків у формовані каси, і, по-друге, ці внески здійснювалися, як правило, у натуральних формах в цілях формування запасів продукції.

Підсумовуючи розвиток страхових відносин на першому етапі, можна говорити про те, що вже на цьому рівні виявляються властиві страхуванню основні функції: а) формування спеціального страхового фонду як плати за несення ризиків; б) компенсаційна, спрямована на відшкодування збитку учасників сформованого страхового фонду.

Другий етап становлення страхування - середньовічне страхування - припадає на Х-ХIV століття і розглядається як гільдійсько-цехове. У той період страхування було однією з функцій різних спілок, що об'єднували людей за родом їх занять або місцем проживання. Сільські громади, ремісничі цехи, купецькі гільдії, братерства організовували суспільне, а багато в чому і приватне життя людей, але головним їх завданням було забезпечення стабільності і безпеки [3, c. 30].

На перших порах сторонами страхової операції ще не обмовлялися умови і розміри виплат при настанні страхового випадку. Поступово було введено регулярне внесення обумовлених розмірів платежів до страхових фондів, встановлено перелік страхових випадків [2, c. 29].

Цей етап пов'язаний з обмеженнями, введеними Римською католицькою церквою стосовно практики позичання грошей, якщо це суперечить принципам Святого Письма. Прагнучи обійти формальну заборону, торговці-банкіри, які формально виступали страховиками, розробляли інші системи захисту від ризиків, які сприяли появі договорів страхування.

Відсотки за позиками, заборонені церквою, були замінені «ціною ризику», що одержала згодом назву страхової премії (від лат. preamium - винагорода). «Ціна ризику», як і страховий платіж у сучасних умовах, встановлювалася залежно від сукупності чинників. Наприклад, при морських перевезеннях вантажів «ціна ризику» встановлювалася залежно від типу корабля, вантажу, тривалості перевезення і сукупності інших умов.

Таким чином, можна говорити про те, що на цьому етапі були закладені передумови ведення актуарних розрахунків у страхуванні [1, c. 52]. Хоча роком народження техніки актуарних розрахунків вважається 1762 р., пов'язаний з роботами математика Р. Прайса і його попередників Додсона, Галлея, Бернуллі та Ейлера.

Третій етап розвитку страхування припадає на XIV-XVI ст.ст. і характеризується утворенням страхових організацій, ухваленням сукупності кодифікуючих актів, що містять комплекс норм, які регулюють здійснення морського страхування. Окрім цього, цей етап пов'язаний з появою полісів (1347 р.) як юридичної форми договору страхування [2, c. 16].

Традиційно будь-яка додаткова вимога до форми договору об'єктивно приводить до ускладнення та затягування процедури його укладення, і, як правило, пов'язана з додатковими витратами на оформлення. Але з введенням у практику страхування полісної форми посвідчення операції спостерігався позитивний ефект, оскільки подібне нововведення сприяло відміні раніше існуючої складної форми оформлення страхових угод.

У ХІІІ ст. в Європі починає інтенсивно розвиватися морське і взаємне страхування. Спочатку предметом страхування виступали товари (cargo). Механізм морського страхування на початковому етапі базувався на підставі договору «бодмереї». Його ще називали морською позикою. Суть такого договору полягала в тому, що кредитор (страховик) видавав страхувальнику страхову суму, а згодом, при благополучному поверненні з експедиції, кредитору поверталася ця сума з додаванням премії за бодмерею. Але подібна практика укладення договорів бодмереї не могла існувати довго. На цьому етапі почали утворюватися організації корпоративного типу, в основному товариства взаємного страхування. Метою утворення таких організацій не було отримання прибутку. Вони створювалися для страхування ризиків своїх учасників, виходячи з чого існувала тотожність між учасниками товариства і страховиком. Подібна організаційно-правова форма мала як свої переваги, так і недоліки, пов'язані із замкнутим колом учасників.

Таким чином, товариства взаємного страхування трансформувалися в проміжні форми. У цих організаціях поступово виявлялися ознаки, властиві сучасним господарським, в основному акціонерним товариствам.

Перший правовий документ, що закріплює положення морського страхування і відповідає традиціям класичного права - Морський кодекс, був прийнятий у 1250 р. Додатковий внесок у розширення правової бази судноплавства і морського страхування зроблений у 1435 р., коли були опубліковані «Барселонські капітули», що закріплюють в багатьох статтях загальні і спеціальні норми страхової діяльності. Це був Міжнародний кодекс з мореплавання і страхування. Залишаючись у силі до кінця XVII ст., кодекс був перекладений італійською, французькою і німецькою мовами.

Морське страхування за темпами розвитку тривалий період часу випереджало інші види страхування. Цей етап - середина ХІV ст., також характеризується зародженням інституту співстрахування і появою страхових посередників [2, c. 29].

Таким чином, договір страхування міг бути як двосторонньою, так і багатосторонньою операцією. Уже зазначалося, на цьому етапі на страховому ринку з'являється нова категорія учасників страхових відносин - страхові посередники, що іменуються «куртьє» (генеральні агенти).

У ХVІІ ст. ділові переговори та укладення страхових оборудок почали здійснюватися як на біржах, торгових домах, так і в кав'ярнях. Останні набули особливої популярності в Лондоні.

У 1662 р. Е. Ллойд засновує газету «Новини Ллойда», що містить інформацію про відправлення і прибуття суден в усіх портах світу. Крім того, товариство «Ллойд» видавало каталог з переліком усіх суден, що знаходяться в плаванні, та інформацією про місцезнаходження кожного судна у цей момент.

У 1720 р. Королівська хартія оголосила «Ллойда» страховою корпорацією. При зверненні торговця для укладення договору страхування вантажу, що знаходиться на кораблі, страховики «Ллойда» обов'язково проводили оцінку ризику, враховуючи постійні величини (наприклад, пора року, тривалість поїздки) і змінні (репутація перевізника і торговця, досвід капітана судна, команди, надійність корабля, вага і вид вантажу, що транспортується). Поступово товариство поширило свій вплив на інші країни і стало «законодавцем страхової моди» і страхових нововведень.

У XVII ст. морське страхування не було ще власне фінансовою операцією, а було, найімовірніше, розумним парі, в якому кожен корабель розглядався швидше як ставка. Таке страхування було подібне до сучасного тоталізатора.

Четвертий етап розвитку страхування припадає на ХVІІ- ХІХ ст.ст. і пов'язаний з розвитком підприємницької діяльності, що не могло не надати позитивного впливу на розвиток страхового бізнесу, появу нового виду страхування [3, c. 30].

Особливо інтенсивно страхування розвивалося на п'ятому етапі - у XX ст. На базі вже сформованих видів страхування розроблялися численні підвиди. І ця тенденція продовжує прогресувати в сучасних умовах.

1.2 Поняття та види страхової діяльності

Суспільні відносини щодо захисту майнових інтересів зацікавлених осіб шляхом формування страхових фондів, які забезпечують захист майнових інтересів суб'єктів господарювання та фізичних осіб, можуть бути забезпечені виключно за рахунок нормального функціонування страхової діяльності, яка упорядковує процес соціального регулювання страхових відносин, що здійснюється суспільством як органічною системою за допомогою соціальних норм (у тому числі норм права).

Теорія страхової діяльності є однією з існуючих у науковій літературі концепцій, яка визначає сутність страхування як діяльність страхових організацій щодо компенсації збитку, що виникає у страхувальників при настанні певних обставин (страхових випадків), передбачених законом або договором, шляхом здійснення виплат із страхового фонду, сформованого із внесків останніх [4, c. 11].

Незважаючи на те, що у правовому масиві України існує інститут страхування, більшість норм якого стосуються питань здійснення суб'єктами страхової діяльності даного виду господарювання, відсутність поняття страхової діяльності є прогалиною, на що вже було звернено увагу в науковій юридичній літературі. З цієї причини вже тривалий час між науковцями точаться суперечки з приводу того, що саме являє собою страхова діяльність (справа).

Питання щодо необхідності визначення поняття страхової діяльності, і перш за все його співвідношення з такою науковою категорією, як страхування, є давньою науковою дискусією, яка і на сьогодні не втратила своєї актуальності.

Слід звернути увагу, що фахівцями були зроблені спроби визначити межі страхової діяльності, ті елементи, з яких вона складається, та надати цьому явищу загального розуміння [4, c. 12].

Починаючи з першої чверті ХХ ст., вчені-економісти намагалися вивести єдине на той час поняття «страхування» як категорії економічної, і надавали своїм визначенням деяких елементів, що притаманні страхуванню як виду господарської діяльності.

Науковці - як юристи, так і економісти - розуміючи, що проблема визначення науково обґрунтованого поняття страхової діяльності є актуальною, пропонують законодавчо більш точно визначити саме поняття «страхування», причому в його різних значеннях (розуміннях): з економічної точки зору, з господарсько-правових та цивільноправових позицій, з точки зору фінансово-правової науки тощо [5, c. 19].

Вказану теоретико-практичну проблему багато в чому генерує чинне страхове законодавство України. Поняття страхування на сьогодні міститься у двох нормативно-правових актах.

У Законі України «Про страхування» страхування визначається лише як вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів [6].

Стаття 352 Господарського кодексу України «Страхування у сфері господарювання» (далі - ГК України) визначає страхування як діяльність спеціально уповноважених державних організацій та суб'єктів господарювання (страховиків), пов'язану з наданням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів. Таким чином, у ч. 1 ст. 352 ГК України під страхуванням розуміється особливий вид господарської (страхової) діяльності з надання страхових послуг шляхом захисту майнових інтересів страхувальників (фізичних або юридичних осіб) за рахунок спеціально створених грошових фондів (страхових резервів) [7].

Зрозуміло, що ситуація з наявністю в законодавчому масиві України двох різних за змістом понять, що позначені одним терміном, не відповідає вимогам законодавчої техніки. Наведені статті вітчизняного законодавства під одним терміном «страхування» позначають різні аспекти одного явища.

Спільним елементом у наведених визначеннях є лише призначення страхування - захист майнових інтересів учасників, який забезпечується саме завдяки наявності в суспільстві особливого виду господарювання - професійної страхової діяльності, яка виконує важливі соціальні функції, у процесі якої зазначені відносини реалізуються безпосередньо і яка є особливим видом господарської діяльності.

Згідно ст. 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. При цьому господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом [7].

Господарська діяльність, що здійснюється без мети одержання прибутку, є некомерційною господарською діяльністю. З огляду на викладене слід наголосити, що страхову діяльність, залежно від мети її здійснення, можна класифікувати за двома видами:

1) господарська страхова комерційна діяльність (підприємництво), яка здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку;

2) господарська страхова некомерційна діяльність, що може здійснюватись і без зазначеної мети.

Системний аналіз категорії «страхова діяльність» потребує комплексного підходу до вивчення широкого кола супутніх із цим феноменом явищ, процесів та понять. Ідеться про окремі елементи, які в сукупності й характеризують страхову діяльність як складну комплексну підсистему в загальній системі страхових відносин у сфері господарювання, а саме: страховий фонд, страхова послуга, ринок страхових послуг, державний нагляд за страховою діяльністю.

Потреби у страховому захисті майнових інтересів заінтересованих осіб в умовах ринку можуть бути задоволені головним чином за допомогою професійної діяльності страхових організацій (компаній), яка спрямована на формування страхового фонду, що створюється за рахунок великого кола його учасників [8, c. 44].

Таким чином, страхова діяльність - це врегульована нормами права, здійснювана на підставі ліцензії господарська діяльність суб'єктів господарювання (страховиків), пов'язана з наданням страхових послуг юридичним особам або фізичним особам (страхувальникам) за рахунок грошових фондів (страхових резервів), які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів, щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків).

Cтрахова діяльність, як окремий специфічний вид господарської діяльності, здійснюється на певних засадах, що враховують, з одного боку, ринкову орієнтацію вітчизняної економіки і, відповідно, передбачають значну свободу для суб'єктів такої діяльності, а з іншого - соціальне прямування страхової сфери, що зумовлює встановлення певних обмежень для суб'єктів господарювання з метою врахування публічних інтересів у дотриманні встановленого державою суспільного господарського порядку, що передбачає додержання суб'єктами страхової діяльності різноманітних вимог щодо: якості страхових послуг; добросовісної конкурентної поведінки на ринку страхових послуг; захисту майнових інтересів споживачів страхових послуг.



РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТРАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1 Державне регулювання страхової діяльності в Україні

Стратегічний курс України на інтеграцію в європейське та світове співтовариство становиться вирішальним чинником економічних, політичних та соціальних змін, а також в питаннях регулювання страхового сектору.

Протягом останніх років стратегія розвитку страхування України супроводжується вдосконаленням нормативно-правової бази, запровадженням нових страхових продуктів, вживанням заходів, які сприяють підвищенню надійності роботи страхових компаній та страхових посередників [9].

В світі існує три моделі державного регулювання страхового ринку. Розглянемо сутність кожної з них більш детально.

Перший тип - континентальна. Дана модель притаманна економіці Німеччини, Швеції та Японії. Континентальна модель заснована на жорсткій законодавчій регламентації і деталізації діяльності учасників страхового ринку. Особливо жорсткими умовами контролю з боку держави відрізняється Німеччина. В Росії застосовують систему страхового нагляду, єдину для всіх суб'єктів федерації.

Другим типом є ліберальна модель. Ця модель поділяється на централізовану та децентралізовану. Централізована модель притаманна економіці Великобританії. Для цієї моделі характерна єдина система регулювання, страхові організації при цьому дотримуються загальних правил, норм і нормативів. Децентралізована модель притаманна економіці США. При даній моделі створюються різні умови, в яких функціонують страхові компанії. В США федеральне законодавство в сфері страхування відсутнє та регулювання страхової діяльності здійснюється на рівні відповідного штату.

Третім типом державного регулювання страхового ринку виступає змішана модель. Вона притаманна економіці Франції. Для цієї моделі характерним є регламентація діяльності страхових організацій, яка поєднана з гнучкими підходами, які дають можливість забезпечити достатній рівень конкуренції на страховому ринку [10, c. 77].

В Канаді окремі аспекти страхування регулюються на федеральному рівні, але основні повноваження передані владі провінцій. На нашу думку, саме такої моделі державного регулювання страхового ринку варто дотримуватись Україні, оскільки це буде сприяти підвищенню рівня конкуренції на страховому ринку та сприятиме захисту страхових інтересів страховиків з боку держави.

Розвиток страхового ринку визначається ефективністю застосовуваних державою методів його регулювання. На думку Сподаревої О. Г. модель державного регулювання страхового ринку України можна розмістити між континентальною та змішаною, про що свідчить неодноразова зміна центрального органу у справах нагляду за страховою діяльністю, вимоги отримання ліцензії на кожний вид страхування, чіткі вимоги до визначення платоспроможності страховиків, захист інтересів страхових компаній державою, умови вільної конкуренції під час здійснення страхової діяльності в сучасних умовах [9].

Заслуговує на увагу концептуальний підхід до вирішення данной проблеми, запропонований В. В. Виговською та М. П. Торб'як. Автори розробили концептуальні підходи щодо розвитку страхового ринку в умовах трансформації економіки. Згідно наведеної концепції досягається така мета як розробка заходів і системи їх реалізації щодо створення сприятливих умов розвитку страхового ринку в умовах структурної трансформації економіки, перетворення його в стратегічно значущий сектор економіки України [11, c. 162].

Інструменти реалізації концептуальних підходів до розвитку вітчизняного страхового ринку можуть бути організаційними, економічними, методичними.

Перші спрямовані на вдосконалення організаційної структури страхового ринку, спроможної забезпечити розвиток суб'єктів страхування, сприяти налагодженню взаємодії страхового бізнесу, держави та суспільства й створенню умов для активізації участі страхового ринку України в структурній трансформації економіки та інтеграції у світовий простір.

Друга група інструментів впливає на економічні інтереси суб'єктів страхового ринку. Економічні методи включають до свого складу податки, пільги, субсидії, ціни (страхові тарифи), процентні ставки, валютний курс, заробітну плату.

До методичних інструментів автори віднесли систему показників, яка характеризує кількісні та якісні параметри розвитку страхового ринку. Все це має позитивний вплив на економічну стабільність суспільства, соціальну захищеність громадян, зниження соціальної напруги та активізує процес інвестування коштів у структурну трансформацію економіки України, що сприятиме її ефективному розвитку в цілому [11, c. 163].

Важливою умовою ефективного державного регулювання страхової діяльності в країні є наявність відповідної інфраструктури страхового ринку. Вона повинна містити в собі: систему перестрахування, страхові пули й інші об'єднання страховиків, страхових посередників, аварійних комісарів, аудиторів, актуаріїв, інформаційно-аналітичні центри, рейтингові агентства, організації по підготовці й перепідготовці кадрів.

Процес державного регулювання страхової діяльності в цій частині повинна полягати в організації й регламентуванні діяльності даних структур. [12].

Діяльність страховика по обслуговуванню споживачів страхових послуг передбачає певний механізм дій, що включає в себе такі етапи:

- отримання інформації про ризик, який передбачається прийняти на страхування, оцінку ступеня ризику та інші підготовчі заходи, що пов'язані з винесенням рішення про прийняття ризику на страхування;

- укладання договорів страхування;

- супроводження договорів страхування (внесення доповнень, змін, припинення дії) - виконання договорів страхування - врегулювання вимог, що витікають із договорів страхування (сплата страхового відшкодування) [13].

Всі етапи відображають певні стадії реалізації договору страхування, багато з яких передбачають участь спеціалістів різних галузей, а також тих, яких у страховика не має з певних причин.

Таким чином, інфраструктура страхового ринку передбачає певну систему відносин та взаємодію між професійними учасниками страхового ринку та спеціалістів інших видів діяльності та структуру цих видів діяльності, що буде сприяти ефективному функціонуванню страховика та якісному наданню страхових та перестрахових послуг.

Для створення ефективного механізму захисту страхової справи з боку держави та адміністративних органів в Україні необхідно вжити наступні заходи:

- сформувати робочу групу за участю представників ринку, регулятора та інших зацікавлених осіб з метою доопрацювання та затвердження Програми розвитку страхового ринку України до 2020 р;

- регулювати та контролювати резерви страховиків, а саме процес їх формування та розміщення;

- відновити довіру фізичних та юридичних осіб до страхових організацій;

- підвищити вимоги до джерел формування статутного капіталу страховиків;

- стимулювати розвиток пріоритетних напрямків страхування - співстрахування та перестрахування;

- створити умови для підвищення конкурентоспроможності страхового ринку України;

- стимулювати страховиків до отримання міжнародних рейтингів фінансової стійкості;

- мінімізувати можливості зловживання державною владою при контролі діяльності страховиків та використанні грошових фондів МТСБУ;

- посилити контроль за діяльністю страховиків за з боку органів страхового нагляду;

- впровадити зміни до порядку оподаткування страховиків з метою мінімізації фінансових схем;

- створювати об'єднання страховиків з метою підвищення їх надійності та платоспроможності;

- створювати умови розвитку добровільних видів страхування;

- забезпечити баланс інтересів між страховиками та страхувальниками [14, c. 19-20].

Вважаємо, що в умовах євроінтеграції методи державного регулювання страхової діяльності повинні полягати в наступному:

- прийнятті нових та внесенні змін до діючих законів та інших нормативних актів сфері страхування;

- контролі з боку Уповноваженого органу за дотриманням всіма суб'єктами страхового ринку вимог діючого законодавства;

- наданні державних гарантій соціального захисту окремих верств населення;

- визначенні кваліфікаційних вимог до керівників та працівників страхової компанії, а також посередників та інших учасників страхового ринку;

- регулюванні фінансової стійкості та визначенні платоспроможності страховиків;

- забезпеченні виконання своїх зобов'язань всіма сторонами договору страхування;

- контролі за сплатою податків та зборів всіма учасниками страхового ринку;

- створенні цільових резервів, які будуть компенсувати нездатність окремих страховиків при виконанні їх зобов'язань, зокрема по договорах довгострокового страхування життя;

- накладанні штрафів на учасників страхового ринку, які не виконують або виконують не повною мірою визначені вимоги [15, c. 72-73].

Оскільки існуючий рівень державного регулювання страхового сектору економіки України поки що не можна назвати ефективним, тому вважаємо за потрібним навести пропозицій щодо удосконалення методики державного регулювання страхового ринку.

Система державного регулювання поточної діяльності страховиків спрямоване, в першу чергу, на забезпечення їх фінансової стійкості.

Отже, підсумовуючи вище викладене, можемо стверджувати, що ефективний процес державного регулювання страхової діяльності суттєво покращить якість наданих страхових послуг клієнтам, активізує процес інвестування коштів в економіку України, а також сприятиме її ефективному розвитку в цілому. Запропоновані на основі критичного аналізу літературних джерел заходи регулювання страхової діяльності сприятимуть ефективного розвитку вітчизняного страхового ринку в умовах інтеграції в світове співтовариство.

2.2 Контроль і нагляд за страховою діяльністю

Діяльність страхових компаній докорінно відрізняється від діяльності інших господарюючих суб'єктів, оскільки впливає на безперервність процесу виробництва, пов'язана з відшкодуванням збитку, заподіяного різними непередбаченими обставинами і випадковостями.

Реалізація ризику, виражена у збитку, в деяких випадках набуває катастрофічного характеру, приносячи великі втрати матеріальних ресурсів і людські жертви. Значення страхування в цих умовах суттєво зростає.

Висока частка відповідальності страхових компаній потребує організації налагодженої системи державного контролю і нагляду. У більш узагальненій формі такий нагляд на сьогодні виражається у вивченні фінансового становища страхових компаній, їх платоспроможності, відповідності діяльності страховиків вимогам ліцензійних умов, положенням законодавства та ін.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 35 ЗУ «Про страхування», державний нагляд за страховою діяльністю здійснюється з метою дотримання вимог законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків і захисту інтересів страхувальників [6].

Недостатня платоспроможність страховиків і відповідно відсутність коштів для проведення розрахунків за прийнятими зобов'язаннями підриває довіру не тільки до конкретної страхової компанії, але і взагалі до ідеї страхування.

У суспільній свідомості недовіра до страхової діяльності втілюється в претензіях населення до державних інститутів. Саме тому держава не може стояти осторонь від здійснюваної страхової діяльності, об'єднуючи інтереси страховиків, населення та економіки в цілому.

Весь процес: від стадії розробки окремих видів страхування до стадії їх реалізації - перебуває під постійним контролем як з боку страхової компанії, так і з боку державного контролюючого органу у сфері страхування. Регулююча роль органів державного страхового нагляду передбачає виконання в основному трьох функцій, за допомогою яких забезпечується надійний захист страхувальників.

1. Реєстрація компаній, які займаються страховою діяльністю. Реєстрацію повинні пройти всі страховики. Під час реєстрації з'ясовуються професійна придатність, фінансове становище та інші суттєві вимоги, яким повинна відповідати страхова компанія.

2. Наступна функція - забезпечення гласності. Суб'єкт, що професійно займається страховою діяльністю, зобов'язаний опублікувати проспект, що містить повну, правдиву і чітку інформацію про своє фінансове становище. Принцип гласності закріплений у законодавчих актах про страхову діяльність.

3. Третя функція - підтримка страхового правопорядку. Орган державного страхового нагляду може проводити розслідування порушень законодавства, вживати адміністративні заходи до страхових компаній, що діють всупереч інтересам страхувальників, направляти справу в суд [17, c. 42].

Проводячи перевірку діяльності страхової компанії [18], органи нагляду разом з перевіркою необхідної документації встановлюють причини дострокового розірвання і припинення дії договорів страхування, що характеризує методи страхової роботи цього страховика як з позитивної, так і з негативної сторони.

Поточний і подальший контроль за правильністю укладення та оформлення договорів страхування має свої особливості стосовно окремих видів або об'єктів страхування. Разом з тим методика поточного і подальшого контролю значною мірою схожа, і головна відмінність їх полягає у тому, що в першому випадку контроль здійснюють працівники страхової компанії на стадії укладення договору страхування, а в другому - ревізори та аудитори після його укладення.

Згідно з ч. 2 ст. 35 ЗУ «Про страхування»: державний нагляд за страховою діяльністю на території України здійснюється уповноваженим органом та його органами на місцях [6].

Основними функціями уповноваженого органу є:

1) ведення єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків) та державного реєстру страхових та перестрахових брокерів;

2) видача ліцензій страховикам на здійснення страхової діяльності та проведення перевірок їх відповідності виданій ліцензії;

3) видача свідоцтв про включення страхових та перестрахових брокерів до державного реєстру страхових та перестрахових брокерів та проведення перевірки додержання ними законодавства про посередницьку діяльність у страхуванні та перестрахуванні і достовірності їх звітності;

4) проведення перевірок щодо правильності застосування страховиками (перестраховиками) та страховими посередниками законодавства про страхову діяльність і достовірності їх звітності;

5) розроблення нормативних та методичних документів з питань страхової діяльності, що віднесена цим Законом до компетенції Уповноваженого органу;

6) узагальнення практики страхової діяльності і посередницької діяльності на страховому ринку, розроблення і подання у встановленому порядку пропозицій щодо розвитку і вдосконалення законодавства України про страхову і посередницьку діяльність у страхуванні та перестрахуванні;

7) прийняття у межах своєї компетенції нормативно-правових актів з питань страхової і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні;

8) проведення аналізу додержання законодавства об'єднаннями страховиків і страхових посередників;

9) здійснення контролю за платоспроможністю страховиків відповідно до взятих ними страхових зобов'язань перед страхувальниками;

10) забезпечення проведення дослідницько-методологічної роботи з питань страхової і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні, підвищення ефективності державного нагляду за страховою діяльністю;

11) встановлення правил формування, обліку і розміщення страхових резервів та показників звітності;

12) проведення і координація у визначеному законодавством порядку навчання, підготовки і перепідготовки кадрів та встановлення кваліфікаційних вимог до осіб, які провадять діяльність на страховому ринку, організація нарад, семінарів, конференцій з питань страхової діяльності;

13) участь у міжнародному співробітництві у сфері страхування і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні, вивчення, узагальнення, поширення світового досвіду, організація виконання міжнародних договорів України з цих питань;

14) здійснення організаційно-методичного забезпечення проведення актуарних розрахунків [6].

Уповноважений орган може здійснювати інші функції, необхідні для виконання покладених на нього завдань.

Уповноважений орган має право:

1) одержувати в установленому порядку від страховиків звітність про страхову діяльність, інформацію про їх фінансове становище та необхідні пояснення щодо звітних даних, а від підприємств, установ (у тому числі банків), організацій і фізичних осіб - інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань;

2) проводити перевірку щодо правильності застосування страховиками законодавства України про страхову діяльність і достовірності їх звітності за показниками, що характеризують виконання договорів страхування, не частіше одного разу на рік призначати проведення за рахунок страховика додаткової обов'язкової аудиторської перевірки з визначенням аудитора;

3) відкликати ліцензію на провадження страхової діяльності філією страховика-нерезидента, якщо страховика-нерезидента позбавлено ліцензії на провадження страхової діяльності або якщо його ліквідовано/оголошено банкрутом у країні, в якій його зареєстровано;

4) видавати приписи страховикам про усунення виявлених порушень вимог законодавства про страхову діяльність, а у разі їх невиконання зупиняти чи обмежувати дію ліцензій цих страховиків до усунення виявлених порушень або приймати рішення про відкликання ліцензій та виключення з державного реєстру страховиків (перестраховиків);

5) проводити тематичні перевірки діяльності страховика у випадках необхідності перевірки фактів, викладених у скаргах, заявах, зверненнях страхувальників, достовірності показників звітності, виконання вимог раніше наданих приписів, за дорученням правоохоронних органів або органів державної влади, зустрічні перевірки достовірності і правильності укладених договорів страхування та перестрахування та у разі надходження інформації від страхувальників про порушення;

6) одержувати від страхових та перестрахових брокерів установлену звітність про їх діяльність та інформацію про укладені договори, а також необхідні пояснення щодо цих даних;

7) видавати приписи страховим посередникам про усунення виявлених порушень законодавства, а у разі їх невиконання приймати рішення про виключення страхового або перестрахового брокера з державного реєстру страхових та перестрахових брокерів;

8) одержувати в установленому порядку від аварійних комісарів інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань, у тому числі інформацію про обставини і причини настання страхового випадку та заподіяну шкоду;

9) створювати комісії та робочі групи для проведення перевірок діяльності страховиків та страхових посередників;

10) здійснювати контроль за достовірністю та повнотою інформації, що надається учасниками страхового ринку;

11) одержувати безоплатно від органів виконавчої влади інформацію та статистичну звітність, необхідну для виконання покладених на нього завдань;

12) звертатися до суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика (перестраховика) або страхового посередника у випадках, передбачених законом [6].

Нагляд за учасниками страхового ринку проводиться шляхом:

1) Реєстрації:

- ведення єдиного державного реєстру страхових компаній (перестраховиків) і державного реєстру страхових і перестрахових брокерів;

- видачі свідоцтв про включення страхових і перестрахових брокерів у державний Реєстр страхових і перестрахових брокерів;

- реєстрації правил добровільного страхування, на які видається ліцензія; - реєстрації змін і (або) доповнень до правил добровільного страхування у випадку, якщо страховик запроваджує нові правила страхування або якщо в правила страхування вносяться зміни і (або) доповнення.

2) Ліцензування: - здійснення ліцензування страхової діяльності.

3) Проведення контрольно-наглядових функцій:

- проведення перевірок щодо правильності застосування страховими компаніями і страховими посередниками законодавства про страхову діяльність і достовірність їх звітності;

- проведення аналізу дотримання законодавства об'єднаннями страховиків і страхових посередників;

- здійснення контролю за платоспроможністю страховиків відповідно до прийнятих зобов'язань перед страхувальниками. [19].

У разі порушення законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність з надання фінансових послуг, застосовуються заходи впливу. Заходи впливу уповноважений орган та застосовує на основі аналізу даних стосовно порушення, враховуючи наслідки порушення та наслідки застосування таких заходів. [20].

Відповідно до ст. 40 Закону України «Про фінансові послуги і державне регулювання ринку фінансових послуг», можуть бути застосовані такі заходи впливу:

1) зобов'язати порушника вжити заходів для усунення порушення та/або вжити заходів для усунення причин, що сприяли вчиненню порушення;

2) вимагати скликання позачергових зборів учасників фінансової установи;

3) накладати штрафи;

4) тимчасово зупиняти або анулювати ліцензію на право здійснення діяльності з надання фінансових послуг;

5) відсторонювати керівництво від управління фінансовою установою та призначати тимчасову адміністрацію;

6) затверджувати план відновлення фінансової стабільності фінансової установи;

7) виключати відповідно до законодавства учасників ринків фінансових послуг (крім споживачів фінансових послуг) з Державного реєстру фінансових установ або реєстру осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги.

8) установлювати для небанківських фінансових груп підвищені економічні нормативи, ліміти та обмеження щодо здійснення окремих видів операцій.

9) виносити рішення про заборону недержавним пенсійним фондам - суб'єктам другого рівня системи пенсійного забезпечення укладати нові пенсійні контракти з учасниками накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування у разі порушення вимог, установлених для таких недержавних пенсійних фондів законом та ліцензійними умовами [16].

Порядок та умови застосування заходів впливу встановлюються законами України та нормативно-правовими актами національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг. [21, 22, 23].

Рішення національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, щодо застосування заходів впливу у вигляді тимчасової адміністрації є виконавчим документом. [21, 22, 23].

Відповідно до ст. 42 Закону України «Про фінансові послуги і державне регулювання ринку фінансових послуг», закріплений такий порядок застосування штрафних санкцій: штрафи накладаються Головою, іншими членами національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, а також уповноваженими комісією посадовими особами після розгляду матеріалів, що засвідчують факт правопорушення [16].

Про вчинення правопорушення уповноваженою особою, яка його виявила, складається акт, який разом з поясненнями керівника, іншої відповідальної посадової особи чи фізичної особи - підприємця та документами, що стосуються справи, протягом трьох днів надсилається посадовій особі, яка має право накладати штраф.

Якщо під час проведення перевірки уповноваженою особою вилучалися документи, які підтверджують факт порушення, до акта про правопорушення додаються копії таких документів та протоколу про їх вилучення.

Вилучення документів, які підтверджують факт правопорушення, проводиться не більш як на три робочих дні з обов'язковим складенням протоколу, в якому зазначаються дата його складення, прізвище, ініціали та посада уповноваженої особи, яка вилучила документи, повний перелік таких документів та день, в який документи відповідно до цього Закону будуть повернені [24].

Протокол підписує уповноважена особа, яка вилучила документи. Представнику учасника ринків фінансових послуг, документи якого вилучені, після проведення перевірки і вилучення документів надається копія протоколу про їх вилучення.

Посадові особи національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, визначені у частині першій цієї статті, приймають рішення про накладення штрафу протягом 30 днів після надходження документів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті. Рішення про накладення штрафу оформляється постановою, що надсилається учаснику ринків фінансових послуг. [16].

правове регулювання страхова діяльність



РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ, ЩО ВИТІКАЄ ІЗ СТРАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Страхові спори, на відміну від корпоративних, земельних, банківських та деяких інших, складають відносно незначну частку у справах, які розглядаються в судах України. Проте, практика їх розгляду та вирішення має свою специфіку, яка пояснюється сформованим в Україні негативним ставленням судів і суддів до страхових компаній: якщо, наприклад, у кредитних спорах банки, зазвичай, виглядають у процесі «потерпілими», то страхові компанії, як правило, сприймаються як «шахраї», які отримують страхові премії (платежі), коли укладають договори страхування, та відмовляють у виплаті страхового відшкодування, коли діло доходить до страхового випадку. Проте, це аж ніяк, звичайно, не применшує значення і важливості як самих відносин страхування, так і необхідності вивчення та аналізу практики вирішення судами страхових спорів [25, c. 172].

Що стосується безпосередньо страхових спорів, то найбільше, звичайно, спорів про стягнення страхового відшкодування, чимало також спорів з приводу стягнення коштів в порядку регресу, менше - спорів щодо стягнення страхових премій, визнання договорів страхування недійсними.

З проведеного нами аналізу практики вирішення судами страхових спорів вбачається, що в останні два з половиною роки найбільш актуальними були спори, пов'язані зі знищенням або пошкодженням застрахованого майна у зоні проведення АТО, а також спори з приводу страхування фінансових ризиків (неповернення кредитів; невиконання грошових зобов'язань), також господарськими судами було розглянуто декілька спорів, пов'язаних зі страхування майбутнього врожаю.

Пропонуємо розглянути декілька, на нашу думку, вартих уваги правових позицій, сформульованих Верховним Судом та Вищим господарським судом України за результатами перегляду справ у касаційному порядку та з підстав неоднакового застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

1. Спори, пов'язані зі знищенням або пошкодженням застрахованого майна в зоні АТО.

У зв'язку з подіями на сході України кількість випадків знищення, пошкодження, викрадення майна, в томі числі застрахованого, збільшилась, зрозуміло, в рази. Ситуація на сході, безумовно породила ряд непростих питань, зокрема, чи є події на сході України, пов'язані з проведенням АТО, оголошеною чи неоголошеною війною, терористичними актами та іншими подібними обставинами, виключенням зі страхових випадків, чи є ці події обставинами непереборної сили (форс-мажорними обставинами), які звільняють страхову компанією від обов'язку виплати страхового відшкодування.

Відповідно, виникало чимало спорів з приводу того, чи є знищення (пошкодження) майна в результаті вибухів, попадання осколків, снарядів, чи втрата (вилучення) застрахованого майна під примусом чи погрозою зброєю або в результаті грабежів, вчинених озброєними людьми тощо страховим випадком і чи повинна страхова компанія у такому випадку відшкодовувати страхувальникам завдані їм збитки. [26]

В одній із справ, що переглядалась Верховним Судом, страхова компанія застрахувала обладнання, що знаходилось в зоні проведення АТО. У період дії договору страхування застраховане обладнання було викрадено (під час дії заборони в'їзду до с. Піски у зв'язку з проведенням антитерористичної операції), у зв'язку з чим страхувальник повідомив страхову компанію про страховий випадок та звернувся з відповідною заявою до правоохоронних органів. Страхова компанія відмовила у виплаті страхового відшкодування, посилаючись на умови договору, в якому було передбачено, що не є страховим випадком події, що мають ознаки страхових, але сталися внаслідок військових дій.

Суд першої інстанції задовільнив позов та стягнув зі страхової компанії страхове відшкодування. Проте, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у позові, мотивуючи це тим, що страхова компанія надала підтвердження проведення військових дій у місці знаходження застрахованого майна - сертифікат ТПП України про форс-мажорні обставини.

Вищий господарський суд України скасував рішення суду апеляційної інстанції та залишив в силі рішення суду першої інстанції, зазначивши, що виходячи зі справедливості, добросовісності та розумності страхова компанія, укладаючи договір страхування після того, як було видано Указ про проведення антитерористичної операції (Указ Президента України № 405/2014 від 14.04.2014 р. «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» [27]), мала усвідомлювати, що такі наслідки можуть настати.

Переглядаючи справу з підстав неоднакового застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, Верховний Суд України вказав, що територія, на якій знаходилось застраховане майно, є частиною території України, тимчасово окупованої незаконними терористичними збройними формуваннями, де триває антитерористична операція. А тому, з огляду на проведення антитерористичної операції на сході України та положення договору, якими визначено, що не є страховим випадком події, що сталися внаслідок військових дій, заявлена страхувальником подія не є страховим випадком.

При цьому, Верховний Суд зазначив, що сертифікат ТПП України про форс-мажорні обставини не підтверджував обставин, що мали значення для правильного вирішення справи, оскільки вказаний сертифікат є підтвердженням неможливості виконання своїх обов'язків за договором, в той час як у даній справі у страхової компанії не виникло обов'язку за договором (відсутні підстави для виплати страхового відшкодування) (постанова ВСУ від 03.02.2016 р. у справі № 3-1289гс15).