Управління процесами соціального захисту дітей та підлітків

63

Размещено на http://www.аllbest.ru/

Размещено на http://www.аllbest.ru/

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

на здобуття кваліфікації магістра державного управління

«Управління процесами соціального захисту дітей та підлітків»

РЕФЕРАТ

Магістерська робота: 92 с., 1 табл., 53 джерела, додатки.

СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА, СОЦІАЛЬНА РОБОТА, СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ, ДІТИ, ПОЗБАВЛЕННІ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ, НЕБЛАГОПОЛУЧНА СІМЯ, БЕЗДОГЛЯДНІСТЬ, ПРИЙОМНА (ФОСТЕРНА) СІМЯ, ПРИТУЛКИ ДЛЯ НЕПОВНОЛІТНІХ, АДРЕСНА ДОПОМОГА, МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ.

Обєкт дослідження - соціальний захист дітей та підлітків.

Предмет дослідження - критерії функціонування системи державного управління щодо соціального захисту дітей та підлітків в Україні.

Мета дослідження - визначення шляхів підвищення якості та ефективності механізмів соціального захисту дітей в Україні.

Очікувані наслідки та їх новизна - зазначені підходи вирішення проблеми соціального захисту дітей несуть в собі певні елементи новизни, при їх застосуванні можна очікувати покращення ситуації з бездоглядністю дітей, більшої захищеності прав, свобод і особистих інтересів неповнолітніх, а також підвищення ефективності і результативності управлінської діяльності у сфері проведення соціальної роботи щодо соціального захисту населення та державної соціальної політики в цілому.

Результати дослідження можуть бути застосовані органами влади у своїй практичній діяльності як для встановлення стратегічних завдань соціальної політики у сфері соціального захисту населення, так і для впровадження тактик ведення соціальної роботи. Результати роботи мають достатню прикладну цінність та конкретну адресну направленість як на процес управлінської діяльності, так і на певну соціальну групу.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Соціальний захист як складова державної соціальної політики

1.1 Соціальна політика в контексті формування соціального захисту населення України

1.2 Організація соціального захисту як системи управління соціальними ризиками на регіональному рівні

1.3 Сутність концептуальних технологій, принципів та критеріїв соціальної роботи в Україні

1.4 Сучасний стан і проблеми соціального захисту дітей та підлітків в Україні

РОЗДІЛ 2. Технологізація державного управління процесами соціального захисту дітей та підлітків

2.1 Сім'я як інститут соціалізації та соціального захисту дитини

2.2 Асоціальна природа поведінки підлітків

2.3 Державне управління процесами соціального захисту

2.4 Технологізація інноваційних аспектів управління процесами державної соціальної політики

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Вибір теми магістерської роботи зумовлений усвідомленням стану соціального захисту дітей та підлітків в Україні як такого, що виступає однією з головних причин виникнення соціальних катаклізмів в Україні та певною мірою може становити загрозу національній безпеці держави.

Захист дітей та підлітків - одна з найважливіших складових соціальної політики держави. Механізми здійснення цього захисту є значною мірою успадкованими від попереднього етапу розвитку державно-суспільних відносин і не забезпечують ефективного виконання зобовязань держави перед своїми громадянами.

Актуальність теми дослідження визначається необхідністю державного управління процесами соціального захисту дітей та підлітків на основі новітніх, інноваційних технологій, пошуку перспективних механізмів соціального захисту дітей.

Сьогодні становище дітей в Україні викликає значне занепокоєння: поява 100 тис. соціальних сиріт, де культивується наркоманія і жорстокість, насилля і вседозволеність, загрожує соціальним вибухом; тільки 10% дітей шкільного віку можна віднести до категорії здорових, охоплення їх середньою освітою становить 78%; офіційно зареєстровано більше 20 тис. безпритульних дітей. Сьогодні діти стали заручниками економічної та екологічної кризи в державі, низького рівня медичного обслуговування та надмірної дороговизни висококваліфікованої медичної допомоги.

Порушуються основні права дитини, по соціологічним опитуванням майже третина дітей не впевнена у своєму майбутньому. Вирішення цих проблем потребує уваги держави сьогодні, щоб сподівання на краще майбутнє не залишились тільки сподіваннями. Без здорового, розвинутого, свідомого підростаючого покоління неможливе становлення і розвиток країни як самостійної розвинутої держави. Найцінніші та найперспективніші інвестиції - це інвестиції в дітей.

Одним з головних інститутів соціалізації та виховання підростаючого покоління є сімя. Становище сімї є обєктивним фактором соціальної захищеності дитини. Всі соціальні “хвороби” суспільства повязані з соціальним та матеріальним становищем сімї, яка потребує допомоги від держави. Матеріальна підтримка держави сімям на утримання та виховання дітей сьогодні суто символічна і не дозволяє сімям з низькими доходами якісно виконувати свої функції, а головне, не дозволяє ростити дітей повноцінними громадянами суспільства, здоровими фізично та духовно.

Держава повинна всіляко сприяти розвитку сімейних форм влаштування дітей, для цього необхідно реформувати існуючу систему державної опіки у напрямку пріоритету сімейного виховання. Потребують удосконалення соціальні програми патронату неблагополучних сімей, системи заходів щодо роботи з неповнолітніми, схильними до протиправних дій, інформаційно-освітніх програм з питань прав дітей.

Одна з головних проблем сучасного стану дитинства в державі - це соціальна незахищеність дітей та підлітків в умовах ринкової економіки. Проблема для країни на сьогодні надзвичайно гостра і активна. Її вирішення веде до інноваційних перетворень у здійсненні управлінських функцій держави, не вирішення - до деструктивно - деградаційних процесів у суспільстві та країні в цілому.

Об'єктом дослідження роботи є саме соціальний захист дітей та підлітків.

Предметом дослідження виступають критерії функціонування системи державного управління щодо соціального захисту дітей та підлітків в Україні. Предмет є недосконало дослідженим, формально вивченим, без ефективного, практичного вирішення його проблематики.

Мета дослідження - визначення шляхів підвищення якості та ефективності механізмів соціального захисту дітей в Україні.

Основні завдання:

аналіз існуючого стану соціального захисту дітей та підлітків в Україні;

розробка основних напрямів оптимізації механізмів управління процесами соціального захисту неповнолітніх.

Суміжні завдання:

визначення змісту та співвідношення понять “соціальна політика”, “соціальна робота” та “соціальний захист”;

зазначення концептуальних напрямів соціальної політики в Україні;

визначення ролі держави в управлінні процесами соціального захисту;

висвітлення ролі сімї, як одного з головних інститутів соціалізації дитини;

аналіз девіантної поведінки підлітків;

розкриття шляхів вдосконалення правового, інституційного та ресурсного забезпечення соціального захисту в Україні.

В процесі дослідження та розкриття проблеми магістерської роботи визначаються і вживаються такі терміни:

дитина - особа віком до 18 років(повнолітня), якщо згідно з законом, застосованим до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше;

дитина-сирота - дитина, в якої померли чи загинули батьки;

діти, позбавлені батьківського піклування - діти, які залишилися без піклування батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків дітей без позбавлення батьківських прав, оголошенням їх померлими, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, повязаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, а також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовились батьки та безпритульні діти;

безпритульні діти - діти, які покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця проживання;

дитина-інвалід - дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту;

багатодітна сімя - сімя, що складається з батьків(або одного з батьків) і трьох та більше дітей;

неблагополучна сімя - сімя, яка в силу обєктивних та субєктивних причин втратила свої виховні можливості, внаслідок чого в ній складаються несприятливі умови для виховання дитини;

прийомна сімя - сімя, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, від одного до чотирьох дітей на виховання та спільне проживання;

дитячий будинок сімейного типу - окрема сімя, яка створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка перебуває у шлюбі, які беруть на виховання та спільне проживання не менш як 5 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;

притулки для неповнолітніх - спеціальні дитячі заклади для тимчасового розміщення в них неповнолітніх, віком від 3 до 18 років, які потребують соціального захисту держави;

соціальна робота з дітьми - діяльність уповноважених органів, підприємств, організацій та установ незалежно від їх підпорядкування і форм власності та окремих громадян, яка спрямована на створення соціальних умов життєдіяльності, гармонійного та різнобічного розвитку дітей, захист їх конституційних прав, свобод і законних інтересів, задоволення культурних та духовних потреб;

соціальна профілактика - робота, спрямована на попередження аморальної, протиправної, іншої асоціальної поведінки дітей, виявлення будь-якого впливу на життя і здоров'я дітей та запобігання такому впливу;

соціальна реабілітація - робота, спрямована на відновлення морального, психічного та фізичного стану дітей, їх соціальних функцій, приведення індивідуальної чи колективної поведінки у відповідність із загально визначеними суспільними правилами і нормами;

волонтерський рух - добровільна, доброчинна, неприбуткова та вмотивована діяльність, яка має суспільно корисний характер;

адресність соціальної допомоги - здатність системи забезпечувати допомогою усіх, хто її потребує, та виключення можливості доступу до коштів соціальної допомоги тих, для кого вона не призначена;

соціальний захист - комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямований на забезпечення добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах (сукупність усіх форм та методів, які використовує уряд і суспільство для забезпечення захисту від соціальних ризиків - безробіття, захворювань, старості, для гарантування певного рівня добробуту життя населення і надання соціальних послуг);

соціальна політика - система цілеспрямованої діяльності субєктів соціально-політичного життя, сукупність принципів, норм, правил, рішень, дій, спрямованих на забезпечення ефективного, оптимального функціонування та розвитку процесів соціального буття, насамперед, формування та реалізацію соціальних потреб людини та суспільства, забезпечення їх соціальної безпеки.

Методи дослідження:

загально наукові (системний, моделювання)

теоретичні (аналіз, синтез)

якісний (змістовний аналіз документів)

Гіпотезою дослідження - є впровадження інноваційних перетворень у державному управлінні щодо соціального захисту дітей та підлітків, які сприятимуть трансформації системи соціального захисту, спроможної ефективно діяти в ринкових умовах.

Безумовно, як і всі соціальні аспекти життя суспільства, обєкт дослідження повязаний з усіма гранями економічного, політичного та культурного життя країни. Трансформація системи соціального захисту є цілком закономірною і повязана значною мірою зі зміною соціальної ролі та функцій держави. За будь-яких умов держава не повинна допустити послаблення своєї соціальної функції, яка реалізується через систему соціального захисту і в ринковій економіці базується на принципі партнерства держави, роботодавців та працівників.

Україна перебуває поки що на початку процесу створення такої системи. Скорочення державних витрат на соціальні потреби, обмеження числа пільг, відмова від принципів “всеохопності” підтримки - ось основні ознаки новостворюваної системи соціального захисту України. В умовах дефіциту фінансових і матеріальних ресурсів потрібно застосовувати вибірковий підхід щодо надання соціальної допомоги сімї. Оптимізація правових, фінансових, економічних, освітньо-культурологічних механізмів соціального захисту дітей можлива лише за умов вибору Україною інноваційного шляху розвитку, як єдино можливого; це єдиний шлях виходу країни з кризи. Соціальна сфера не виключення.

Соціальна політика поки що не стала метою економічної реформи. Ратифікація міжнародних угод, прийняття відповідних законодавчих актів (Конвенція про права дитини, Закон України “Про охорону дитинства” та інші) залишаються більшою мірою формальними, декларативними, недієвими, такими, що не вирішують проблему по суті. Перед урядом України сьогодні стоїть нелегке завдання щодо пошуку найефективніших шляхів використання обмежених бюджетних коштів, які призначаються на соціальну допомогу, з тим, аби забезпечити громадянам їх конституційні гарантії.

Вирішення згаданої проблеми лежить у площині впровадження ефективних механізмів державного управління соціальним захистом взагалі та дітей і підлітків, як його найважливішої складової, шляхом вдосконалення системи законодавчого, ресурсного та інституційного забезпечення соціальної сфери.

Низький рівень правового забезпечення приводить до наявності механізмів переважно “пожежегасіння”, слабкого рівня попереджувальних дій; низької мобільності територіальних систем, їх організаційно-правових та фінансових можливостей. Наслідками вузького розуміння соціального захисту є недостатня увага до рівня життєзабезпечення всього населення у кризовий період; неналежне зосередження уваги на опікуванні вразливих верств (материнства та дитинства, інвалідів та пенсіонерів); відсутність надійних діючих систем щодо забезпечення соціальних гарантій; дуже повільне створення нових, необхідних в умовах ринку, структурних елементів (приватного страхування, соціального партнерства на рівні підприємства, регіону, сприяння бізнесу та інше)

Для того, щоб існуюча система соціального захисту населення була спроможна виконувати нові, властиві ринку завдання, функціонально-управлінська структура має бути такою, яка б забезпечувала можливості виконання не тільки державних розподільчих функцій, а й власного економічного розвитку за рахунок підвищення ролі самоуправління або самозабезпечення на рівні регіонів. У звязку з цим дана система потребує кардинальних змін. Структурно-функціональний аналіз системи соціального захисту свідчить, що подальші структурні зміни мають відбуватися в напрямку посилення “внутрішніх” взаємозвязків між окремими управліннями, підтримки соціальної активності населення та більш широкого впровадження механізмів соціальної взаємодопомоги “знизу”, на рівні районів, органів місцевого самоврядування, де безпосередньо виникають гострі соціальні проблеми.

Неефективне адміністрування системи соціального захисту потребує приведення системи фінансування соціальної допомоги у відповідність з конституційними нормами - передачі фінансування й видатків з місцевих бюджетів до Державного бюджету України.

Вдосконалюючи систему фінансування соціальної сфери, необхідно комплексно використовувати усі джерела і оптимізувати їх структуру (бюджетні асигнування, фінанси підприємств, благодійність, страхування, кредитування), що сприятиме зменшенню навантаження на бюджет, забезпечить нормальне функціонування системи соціального захисту, створення якої на основі гарантованого мінімального доходу - головне завдання держави. Глобальним політичним завданням держава повинна поставити перед собою повну зайнятість населення з достатнім рівнем доходу.

Ефективність будь-якого суспільства визначається в кінцевому результаті величиною і характером людського потенціалу, можливістю його оновлення і реалізації. Українське суспільство характеризується зміною моделей розвитку людського потенціалу: від розкрадання і експлуатації до його цілеспрямованого нарощування, розумного використання з максимальною реалізацією індивідів. Головним орієнтиром соціальної політики є людина й умови її життєдіяльності, все те, що супроводжує людину протягом усього життя. У цьому напрямку перед Україною стоїть масштабне і складне завдання: реформувати універсальну за своїм характером і патерналістську за змістом соціальну сферу, перетворивши її в ефективно діючий сектор ринкової економіки, стимул прискорення економічного прогресу.

Дослідження має практичне спрямування і може бути використане органами влади у своїй практичній діяльності.

державне управління соціальний захист

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ЯК СКЛАДОВА ДЕРЖАВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

1.1. Соціальна політика в контексті формування соціального захисту населення України

Україна знаходиться в стані перманентної системної кризи. Все частіше відчувається порожнеча там, де поколіннями зберігалися усталені теорії та уявлення. Для виведення її з цього стану необхідний комплекс невідкладних заходів, в ряді яких знаходиться розробка програм ефективного управління всіма сферами життя суспільства. Демократичне і ефективне управління суспільними процесами потребує уміння вірно оцінювати багатогранність інтересів, знаходити межу співпадання особистих інтересів із загальними, визначати ступінь їх підпорядкування, накреслювати шляхи переборювання можливих неспівпадань між ними.

Ефективна реалізація соціальної політики, що насамперед має бути спрямована на подолання сформованих у соціальній сфері аномалій, не може бути забезпечена, якщо вона не ґрунтується на засадах системного і комплексного підходу. Щодо змісту соціальної політики, то він полягає в політичній координації й регулюванні широкого спектра соціальних процесів.

Сучасний суспільний розвиток посилено гуманізується. Ця риса простежується по всіх сферах суспільного життя: персоналістичний вибір виразно проступає в економіці через підприємництво, в політиці - через інститути безпосередньої чи опосередкованої демократії, в правовій сфері через рух до персоналістичного права та правової держави, що має за мету реалізацію індивідуальних прав і свобод громадян.

Соціальна держава - це держава, яка виражає і захищає інтереси всіх верств населення і здатна забезпечити основні життєві потреби всього суспільства. Лише в другій половині двадцятого століття ситуація почала змінюватися таким чином, що виразно стали простежуватися риси, які не були властивими державним механізмам попередніх епох.

По-перше, в основу діяльності новітніх держав було покладено принцип особистості, тобто сама людина, її життя, гідність, здоровя, права і свободи були оголошені найважливішими соціальними цінностями; по-друге, ці держави урівняли всіх громадян у правах; по-третє, всі форми власності визнано рівноцінними, а отже, однаково захищеними державою; по-четверте, ці державні машини почали стверджувати плюралізм світоглядів і, що дуже важливо, ці держави взяли на себе функцію соціально-економічну по відношенню до всіх соціальних верств і найперше - до найменш забезпечених та нежиттєздатних. Їх діяльність, спрямована на задоволення основних потреб всіх громадян, всього суспільства - це і є соціальна політика. Соціальна держава, гарантуючи мінімум добробуту, будучи державою соціальних виплат, соціального розподілу, несучи відповідальність за створення гідних умов життя всіх, є водночас і правовою демократичною державою. Громадянське суспільство стало силою, з якою державі доводиться рахуватися. Саме воно і спрямувало державну діяльність в соціальне русло. Саме громадянське суспільство вимагає у держави створювати належні умови для життєдіяльності всіх верств, соціальних груп населення, а найнезахищенішим безпосередньо видавати мінімум необхідних благ. Таким чином, держава із держави як цінності для себе перетворюється у “цінність для всіх”, тобто стає соціально-демократичною.

Соціальна політика спрямована насамперед на забезпечення соціально-економічних прав громадян. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права стверджує, що ідеал вільної людської особистості, вільної від страху і нужди, може бути досягнутий лише тоді, коли будуть створені такі умови, при яких кожний зможе користуватися своїми соціально-економічними та культурними правами так, як і своїми громадянськими й політичними правами. Соціальна політика будь-якої держави - це її “людське” або “нелюдське” обличчя. В нинішньому світі шанованими державами є держави з “людським обличчям”, тобто гуманістичні, пронизані турботою про своїх громадян. Потрапити в товариство таких держав не просто. Для цього потрібна дуже велика праця всього суспільства загалом, а держави - перш за все 50.

Соціальна політика часто зводиться до соціального захисту та адресної допомоги основній частині населення країни, яка потерпає від політики відмивання брудних грошей і укриття доходів. Соціальна політика в умовах не тільки вульгарного, а й цивілізованого ринку зводиться до купівлі-продажу та збагачення і жебрацтва. Ідеологія ринку розглядає соціальну політику як одну із складових процесу, який спрямовується на олігархізацію суспільства. Такі суспільства проводять не власне “соціальну політику”, а політику забезпечення економічних інтересів окремих кіл. Ринкове середовище виключає умови, коли поняття “соціальної політики” визначатиме інтереси усього суспільства, а не лише його окремих часток. Неприпустимість ігнорування інтересів суспільства, як єдиного цілого у межах держави зазнає з боку тієї ж держави суттєвих випробувань на дієздатність засобів, які лежать в основі здійснюваної соціальної політики. Суть державної соціальної політики, власне, і визначають закладені в її основу засоби, які відображають якість та ефективність діяльності самої держави. Щодо засобів реалізації соціальної політики у межах української держави, то можна зазначити, що вони не тільки обмежені за кількістю можливих форм, а й суттєво деформовані за змістом. Вони засвідчують неспроможність соціальної політики подолати демографічну катастрофу, надмірну соціальну поляризацію суспільства, зниження соціального рівня і тривалості життя населення. Державну соціальну політику необхідно розглядати як систему управління процесами гармонізації життя громадян 42.

Відповідно до Конституції України держава повинна забезпечити відповідний соціальний стандарт життєдіяльності людей. Проте, як свідчить життя, наша держава про це дбає явно недостатньо. Результатом цього стало зниження показників, що характеризують соціальну ситуацію в Україні. Бідність в сучасній Україні - це глобальна реальна проблема, що потребує нагального вирішення. Соціальна стратифікація створила ситуацію, коли 3-5% населення належить чи не 90% національного багатства, а мільйони пересічних українців не можуть витратити на себе більше 20-50 грн. на місяць 50. За диференціацією у грошових доходах населення, Україна вже кілька років перебуває в зоні підвищеного соціального ризику. Україна не може називати себе соціально орієнтованою державою, бо маючи таку кількість мешканців за рівнем бідності, позбавляє їх можливості реалізувати своє основне право - на гідне людини життя.

Зниження рівня індивідуальних доходів - це недоспоживання всього: недоїдання, що неминуче веде до зростання захворюваності, смертність, що сягнула в Україні критичної межі (Україна входить в першу десятку країн за рівнем смертності), це обмеження доступу до освіти, культурних благ, медичного обслуговування, це вимушена міграція, професійне жебрацтво, криміналізація суспільства. Рівень народжуваності в Україні не забезпечує простого відтворення населення.

В нинішній Україні офіційно 1,5 млн. безробітних, реальне безробіття складає 7-8 млн 50. Це зумовлює стан суспільної анемії, коли у людей втрачається відчуття солідарності, прагнення до звязку із суспільством, їм не до суспільних проблем та інтересів. Бідні не довіряють владі. В Україні спостерігається криза влади на всіх рівнях. Майже 70% українців відчувають нині свою соціальну непотрібність. Нинішня Україна - це країна, де маргінальне населення складає більшість, а це небезпечно в усіх відношеннях. Маргінал - це людина “на перепутті”, вона не належить до якогось народу, вона “сама по собі”, вона не має нічого усталеного, нічим не дорожить. Ці люди - соціальна база всілякої нестабільності - політичної, правової, економічної, культурної. Українці нині - це суспільство, де відсутнє повноцінне громадянське суспільство, тобто спільноти приватних власників, що мають на меті реалізацію прав та свобод кожного, безпеку кожного. Соціальна анемія, розєднаність, розпорошеність суспільства внаслідок масового зубожіння зумовлюють відсутність контролю громади над державним апаратом, державною владою у сфері розподілу благ. За наявного стану речей влада приймає рішення в економічній, політичній, правовій сферах, не беручи до уваги інтереси зубожілих громадян. В такій державі законодавчі акти, спрямовані на підтримку найуразливіших верств населення, не виконуються внаслідок нерозвиненості механізмів втілення законів на рівні виконавчої влади та нецільового розподілу фінансів. Соціальна політика має бути спрямована на ствердження соціальної справедливості. В умовах ринку, коли нерівність у доходах стає неминучою, сама держава має взяти на себе відповідальність за забезпечення соціальної справедливості, яка стає одним із головних критеріїв прогресивності суспільного ладу, необхідним чинником забезпечення економічного зростання держави. Через механізм перерозподілу доходів держава повинна гарантувати своїм громадянам достатній рівень соціального захисту. Враховуючи рівень доходів більшості соціальних груп, постає термінова необхідність за допомогою соціальних важелів сприяти нівелюванню різкої диференціації доходів у суспільстві.

Реалізація соціальної політики держави здійснюється із врахуванням історичних, політичних, соціальних реалій конкретної країни. Але існують і спільні риси її проведення в різних державах, що зумовлено обєктивними особливостями певного механізму впровадження соціальних заходів. На його реалізацію впливають численні фактори: економічні, організаційні, соціальні. Соціальна політика передбачає виконання триєдиної задачі - досягнення в суспільстві соціальної справедливості та злагоди і достатнього рівня соціального захисту.

Поряд з комплексною розробкою різноманітних напрямів соціальної роботи, створення соціальних програм повинно вестися у двох “масштабах”: нам треба мати стратегічну програму, і нам потрібні тактики ведення цієї стратегії.

Президентом України запропоновані першочергові пріоритети основних напрямків соціальної політики на період до 2004 року. Одним із її головних стратегічних завдань на середньострокову перспективу є реалізація програми боротьби з бідністю. Нині ця проблема є найактуальнішою. Соціальна політика держави, орієнтована на подолання бідності, має бути ступеневою і послідовною. Найголовніше - перебороти причини поширення бідності.

Першочерговими заходами щодо формування тактики соціальної роботи є реформування систем оплати праці, оподаткування та соціальної допомоги, розвиток адресної допомоги; соціальна підтримка сімї, жінок, дітей і молоді, людей похилого віку; соціальний захист громадян, які потерпіли від наслідків Чорнобильської катастрофи; забезпечення інвалідів рівними з іншими громадянами можливостями для участі у всіх сферах життя суспільства; підвищення рівня зайнятості населення. Проте сподіватися на вирішення соціальних проблем тільки шляхом матеріальних дотацій також не раціонально. При формуванні соціальної політики не повинна відбуватися переоцінка матеріального чинника.

Поява в науковому та соціальному просторі України нової теоретичної галузі - соціальної роботи - зумовлено логікою розвитку суспільства, наростанням в ньому соціальних проблем та процесом диференціації гуманітарних знань. Соціальна робота є одним з найважливіших засобів реалізації та оптимізації процесу соціалізації як цілеспрямоване керування процесом підтримки розвитку особистості. Вона - частина механізму управління соціалізацією, що відбувається під певним соціальним контролем. Допомога у створенні умов для цілеспрямованого систематичного розвитку людини як субєкта діяльності, як особистості та індивідуальності й становить те головне, що надає соціальній роботі гуманістичного характеру.

Для подолання стресів, адаптації до кризових життєвих ситуацій індивіду необхідна професійна соціальна допомога. Соціальна робота має здійснити необхідну соціальну корекцію по відхиленню (або підтримці) індивідуального адаптивного механізму індивіда та (при необхідності) полегшити для адаптації саму життєву ситуацію. Обєкт соціальної роботи в самому широкому контексті розуміється як сукупність людей, які потребують допомоги незалежно від її характеру та специфіки. Обєкт соціальної роботи виступає одним з головних її структурних елементів разом з субєктом, - тим, хто цю допомогу організує та надає. Соціальна робота виступає як своєрідна взаємодія між обєктом і субєктом, результатом якої є допомога людям у вирішенні життєвих проблем. Виділяють дві групи обєктів соціальної роботи:

за ознакою їхньої належності до тієї чи іншої соціально-демографічної групи;

за особливостями проблем клієнтів.

Головним субєктом у цій структурі виступає держава, уряд, державні організації та установи, які працюють під юрисдикцією держави (міністерства, комітети, управління, місцеві органи управління). Сюди можна віднести й окремі установи, які діють в різних сферах життя суспільства (лікарні, школи-інтернати, притулки), а також доброчинні фонди, громадські організації та обєднання.

Соціальна робота набуває свого розвитку, якщо вона буде враховувати такі особливості в роботі: добровільність, своєчасність, персоналізацію, повагу, активізацію клієнта, комплексність. Головне завдання соціальної роботи полягає в тому, щоб повернути “клієнту” здатність діяти самостійно в певних соціальних умовах. Основний зміст соціальної роботи має яскраво виражений ціннісно-гуманістичний характер, який визначає сутність і мету всієї соціальної роботи.

Соціальна робота - це вплив професіоналів, громадськості і соціальних інститутів на соціальне суспільство шляхом формування і реалізації соціальної політики, спрямованої на створення сприятливих умов життєдіяльності кожної людини і її сім'ї 21,с.13. Орієнтація допомоги на здійснення, посилення та відродження соціальних функцій індивіда чи групи виступає сутнісною характеристикою соціальної роботи; в такому контексті соціальна робота перебирає на себе функцію допомоги у здійсненні процесу соціалізації, який саме і націлений на підготовку людини до реалізації нею соціальних функцій у широкому діапазоні різноманітних сфер соціального життя.

Поняття “соціалізація” виникло в західній соціології наприкінці ХІХ ст. з метою позначення основного механізму взаємодії людини з іншою людиною, із суспільством в цілому. Соціалізація розглядається як набуття людьми соціального досвіду та ціннісних орієнтацій, потрібних для виконання соціальних ролей починаючи з дитячого віку і закінчуючи глибокою старістю. У випадку, коли створені умови забезпечують успішну соціалізацію, або особистісний потенціал людини відповідає нормі, соціальних проблем із соціалізацією практично не виникає. Вона протікає без особливих відхилень. Проте, коли одна з груп факторів - суспільні умови соціалізації, або стан фізичного, психічного чи духовного здоровя людини - відхиляються від необхідного для успішної соціалізації рівня, то перебіг соціалізації відбувається з ускладненням. Людина і навіть окремі соціальні групи потрапляють при цьому у складні життєві ситуації і потребують соціальної допомоги від держави, її інститутів або інших субєктів діяльності, яка називається соціальною роботою.

У сфері людських взаємин окреслилась своєрідна криза, що має яскраво виражений соціально-психологічний зміст. В цих умовах посилюється роль інститутів соціального захисту, спрямованих у своїй діяльності на підтримку як окремої особистості, так і сімї, зростає потреба суспільства у професійно підготовлених для самостійної роботи фахівцях. Порушення традиційних для України останніх десятиліть механізмів соціального регулювання і взаємодії, потребує перегляду не лише соціальної політики, а й теоретичних засад механізму самозахисту і загальнодержавної підтримки людей. Переосмислення основного змісту і напрямків соціальної політики змушує визначити місце і роль соціальної роботи в реалізації цієї політики. Соціальна робота є надзвичайно важливим інструментом соціальної політики. Соціальна політика, визначаючи зміст, спрямованість, нормативно-правову базу соціальної роботи, водночас є і методологічною, організаційно-практичною основою, яка диктує методи, форми і технології соціальної роботи.

1.2 Організація соціального захисту як системи управління соціальними ризиками на регіональному рівні

У структурі системи соціального захисту виділяють два основні елементи:

соціальне страхування як основний метод соціального захисту населення, залученого до трудової діяльності;

соціальна допомога.

Відповідно до цього, у будь-якому суспільстві соціальний захист виконує дві головні функції:

негативні наслідки бідності шляхом надання короткострокової адресної допомоги малозабезпеченим верствам населення;

запобігає бідності шляхом створення умов для участі громадян у соціальному страхуванні в працездатний період.

Ці функції перебувають у певному протиріччі, тому перевага надається тій чи іншій, залежно від економічної ситуації в країні. У кризові періоди пріоритет надається першій функції. На сьогодні в нашій країні система соціального захисту має досить складну структуру. У її складі розрізняють такі елементи:

пенсійне забезпечення;

допомога по безробіттю;

допомога сім'ям з дітьми;

житлові субсидії;

адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям.

Сьогодні близько 25% ВВП України перерозподіляється для фінансування різних соціальних допомог і послуг. Якщо врахувати витрати на освіту та цінові субсидії, то ця величина досягне 30% ВВП - більше 60% всіх державних витрат. Це може вважатися нормальним рівнем фінансування соціального захисту у відносно благополучній європейській економіці. Однак за нинішніх умов в Україні ключовим завданням є вирішення питання про вироблення ефективнішої системи соціального захисту як з точки зору викорінення бідності, так і з точки зору державного фінансування, враховуючи фактичну суму наданих допомог, їх низьку ефективність у боротьбі з бідністю, а також те, що є багато інших нагальних потреб для використання державних ресурсів.

Сьогодні менше половини соціальних витрат фінансується або за рахунок внесків соціального страхування, або інших податків із заробітку. Решта фінансується з загальних доходів державного бюджету: або у формі державних допомог і послуг, або ж у формі державних субсидій. Через фінансову скруту в державному фінансуванні багато допомог повністю не виплачується, або виплачується з великою затримкою. Тому через брак наявних ресурсів допомоги неофіційно урізаються, як і загальний рівень соціального захисту.

Серед субєктивних причин складної ситуації, яка виникла у соціальній сфері, слід вважати відсутність сучасних, ефективних інструментів соціально-економічного планування та прогнозування, які б дозволили приймати виважені рішення, обґрунтовані напрями політики, супроводжувати реалізацію цільових програм, аналізувати вплив соціальних витрат на економічні процеси.

Основною причиною, що обумовлює появу різних систем соціального захисту людини, була і залишається ризикова природа його існування. В умовах ринкової економіки соціальний ризик, як правило, приймає форму утрати трудового прибутку, при соціально зорієнтованій економіці - форму відповідності індивідуальних параметрів рівня життя людини громадським нормам і стандартам.

Громадська практика виробила декілька різних способів управління соціальними ризиками в рамках єдиної системи соціального захисту населення. Кожен з них має свої традиції та національні особливості, що визначається специфікою тих чи інших соціальних ризиків в суспільстві, відмінністю в потребах захисту різних соціально-демографічних груп населення, державними соціальними та економічними пріоритетами. Проте економічним змістом будь-якого метода соціального захисту виступає перерозподіл національного прибутку з метою забезпечення відтворення населення під час наступу соціальних ризиків.

Розглядаючи соціальний захист як систему управління соціальними ризиками, необхідно визначити ті суспільні механізми, які покликані перерозподілити національний прибуток для запобігання або компенсації дій цих ризиків. На сьогодні таких механізмів “громадського управління соціальним ризиком” вироблено всього три:

розподіл ризику - страхування, що забезпечує компенсацію ризику пропорційно внеску кожного в загальну систему;

поглинання ризику - пряме фінансування громадської компенсації наслідків ризику в залежності від скрутності і установлених розмірів громадських гарантій;

попередження ризику - зниження або ліквідація дії ризику за рахунок збереження і підтримки первинного трудового прибутку як основного сукупного прибутку.

Основним критерієм виділення цих методів управління соціальним ризиком є характер їх впливу на перерозподіл прибутків. Пряме фінансування перерозподіляє прибутки тільки у відповідності з ризиком незалежно від індивідуальної участі в створенні національного прибутку. Страхування перерозподіляє прибутки відповідно і з ризиком, і з індивідуальним прибутком. Захист первинного трудового прибутку обмежує участь в перерозподілі з метою його значного зниження у випадку настання страхового ризику.

В кожній підсистемі треба виділити три рівня захисту. Перший - державний, на якому відбувається перерозподіл на рівні всього суспільства в цілому. В кожній підсистемі він поданий відповідно: державним соціальним забезпеченням; соціальним страхуванням; підтримкою мінімального розміру заробітної плати та пільговим оподаткуванням для населення, яке вже має соціальні ризики. Другий рівень - колективний, в рамках якого відбувається перерозподіл прибутку у середині певних груп населення: трудових колективів, професійних організацій. Він поданий корпоративним соціальним забезпеченням (соціальні фонди підприємств, профспілок) і благодійністю (благодійні фонди, громадські організації); особистим страхуванням з участю роботодавця; пільговим оподаткуванням прибутків підприємців і робітників, що використовуються на соціальні цілі. Третій рівень - індивідуальний, де перерозподіл здійснюється в індивідуальному порядку тільки у відповідності з потребами і можливостями окремих субєктів, як фізичних, так і юридичних осіб. Йому відповідають особисті заощадження; особисте страхування в індивідуальній формі та пільгове оподаткування прибутків громадян, яке використовується на соціальні цілі.

Використані в цілях соціального захисту методи відрізняються ступенем захисту. Держава надає мінімально необхідні гарантії життя, колективна взаємодопомога забезпечує збереження рівня життя у відповідності з соціально-трудовим статусом людини, а індивідуальний захист підтримує досягнутий рівень добробуту і навіть його зростання. Ступінь захисту прямо пропорціональна ступеню індивідуальної фінансової участі і обернено пропорціональна рівню перерозподілу прибутків.

Сьогодні відбувається переосмислення традиційних підходів до державного регулювання соціальної сфери. Прямий обовязковий перерозподіл прибутків за рахунок оподаткування або виплати обовязкових страхових внесків багато країн світу намагаються доповнити непрямим регулюванням через превентивні та мотиваційні механізми. Держава ні в якій мірі не відмовляється від покладених на неї обовязків по забезпеченню необхідних соціальних гарантій, але разом з тим якісне поліпшення і зростання цих гарантій переводить у сферу добровільного індивідуального або колективного самозабезпечення. В більшості країн превалюють обовязкові види соціального захисту, основу якого складає соціальне страхування - 17,4% до ВВП в рамках Європейського Союзу. Проте очевидно, що вже три європейські держави вийшли за рамки традиційних моделей організації соціального захисту, це Великобританія, Нідерланди і Франція. У Великобританії соціальне забезпечення, соціальне страхування та додаткове особисте страхування мають приблизно однакове значення. В Нідерландах кошти, що поступають на особисте страхування, вже перевищили розміри державного соціального забезпечення в 2 рази, а у Франції майже зрівнялися 53.

Зазвичай моделі соціального захисту будували виходячи з розміру тієї частини коштів, яку забезпечувала для соціального захисту або універсальна система (що фінансується з державного бюджету), або страхова. Включення в систему соціального захисту нових елементів, які являють собою додаткові колективні чи індивідуальні форми захисту, змінює стереотипи що вже склалися. В першу чергу це стосується США і Японії. Незважаючи на організацію національних систем соціального страхування в цих країнах, частка витрат на обовязковий соціальний захист в середині 90-х років так і не перевищила 20%. В середньому по Європейському Союзу в 1997р. витрати на обовязковий соціальний захист склали 28,2% до ВВП. Низький рівень і обмежене поширення обовязкових соціальних виплат були компенсовані посиленим розвитком добровільних форм соціального захисту. В галузі медичного обслуговування соціальне страхування США покриває лише 1/5 всіх медичних витрат населення, решта припадає на корпоративне, індивідуальне страхування або платні послуги. Реальна ситуація така, що соціальне страхування залишається на сьогодні найбільш поширеним і вагомим елементом системи соціального захисту більшості держав. В європейській економічній зоні обєм коштів, які щорічно проходять через механізм соціального страхування, у 2 рази перевищує асигнування державного бюджету і в 3 рази - надходження на додатковий захист 53,с.11.

Сучасна концепція соціально-економічної політики України характеризується посиленням регіонального спрямування. Це зумовлено не стільки бідністю державного бюджету, скільки низькою ефективністю управління всього соціально-економічного життя суспільства з єдиного центру. Регіональну соціальну політику можна визначити як сукупність таких економічних, правових та адміністративно-організаційних засобів та методів, що органічно поєднують загальнодержавні і місцеві інтереси, будучи зрештою спрямованими на повнокровний, рівноцінний та рівномірний розвиток регіонів і країни в цілому. До недоліків чинної системи соціального захисту регіону слід віднести те, що основи її побудови, найважливіші елементи і механізми функціонування орієнтовані здебільшого на централізовані заходи щодо підвищення рівня життя населення, застарілі способи формування і використання суспільних фондів споживання, недостатню правову базу.

Основними тенденціями розвитку державно-регіональних систем соціального захисту має бути:

подальше поступове перенесення механізмів вирішення гострих соціальних проблем на регіональний рівень;

скорочення обсягів забезпечення соціальних потреб із суспільних фондів споживання, бюджетних витрат;

регіоналізація соціальної політики, яка потребує більш чіткого функціонального розподілу прав та обовязків між державою та місцевими органами управління щодо соціального захисту населення, розширення правових можливостей місцевих органів влади щодо підтримки належного рівня життя людини, вдосконалення соціальних нормативів з урахуванням регіональних особливостей;

проведення активної політики зайнятості;

поступове впровадження нового механізму оцінки вартості робочої сили, що створюватиме умови для реалізації нормального механізму самозабезпечення, зростання купівельної спроможності, скорочення поля соціальних ризиків;

створення адекватного ринковим умовам механізму прийняття рішень, що потребує наукового обґрунтованого підходу в організації інформаційного забезпечення, підвищення ролі якісних показників;

поступове скорочення численних пільг, що забезпечить спрощення та прозорість всієї системи соціального захисту, впорядкування механізму адресності та підвищення його ефективності;

функціонування ефективного механізму адресності на рівні регіону потребує розвитку інституту місцевого самоврядування в радіусі життєдіяльності людини;

подальший розвиток системи соціального забезпечення до необхідної в умовах ринку системи соціального захисту, що сприятиме розвитку нових організаційних форм у державно-регіональній системі соціальної допомоги;

вивчення зарубіжного досвіду щодо залучення бізнесу в соціальну сферу, розвиток багатоканальності фінансування соціального захисту (цього вимагає недостатність фінансових ресурсів).

Існуюча система соціального захисту на рівні регіонів потребує змін. Подальші структурні зрушення мають відбуватися в напрямку підтримки соціальної активності населення та більш широкого впровадження механізмів соціальної взаємодопомоги на рівні районів, органів місцевого самоврядування. При становленні та розвитку інституту місцевого самоврядування необхідно створювати умови для активізації та координації різноманітних дій соціального характеру. Так внаслідок недосконалої процедури декларування доходів громадян у системі соціального захисту відсутні надійні статистичні дані щодо оцінки реальних доходів населення, рівня його життя; низькою є ефективність механізму адресності. Тому було запроваджено систему персоніфікованого обліку громадян по нарахуванням щодо отримання ними пенсій та соціальної допомоги малозабезпеченості. Недостатні та не завжди вчасні фінансові надходження до соціальних фондів безпосередньо впливають на соціальні виплати, тобто зворотній звязок між індивідуальними відрахуваннями у соціальні фонди та розмірами виплат з них слабкий.

В умовах ринку кожна працездатна людина повинна індивідуальними зусиллями забезпечити добробут своєї сімї та її соціальну захищеність. Однак світовий досвід переконливо свідчить, що така система матеріального самозабезпечення не створюється автоматично, довільно. Для її появи та функціонування необхідні певні макроекономічні передумови, які б торкалися всіх членів суспільства. Незважаючи на зменшення ступеня втручання держави в регулюванні соціально-економічних процесів, у переважній більшості країн з ринковою економікою діють гарантії в галузі доходів, створені розгалужені мережі “банку робочих місць”, функціонують державні системи регулювання зайнятості, підготовки і перепідготовки кадрів, стимулюється професійна і територіальна мобільність населення. Уряди цих країн діють за принципом - свободу сильним і захист слабким. Таке розуміння проблеми дозволяє вирішувати соціальне питання на якісно новому рівні, розмежовуючи заходи, які торкаються всіх членів суспільства та заходи, адресовані окремим соціальним групам.

Для належного здійснення на регіональному рівні управлінських функцій (в тому числі і в соціальній сфері), необхідно переглянути структуру органів виконавчої влади в напрямку її децентралізації, змістити акценти проведення соціальної роботи з урядових кабінетів центру до реальної роботи в регіонах. В даному аспекті слід активізувати проведення адміністративної реформи в державі, формувати на місцевому рівні кваліфіковані команди адміністративних працівників, не заангажованих минулим та сучасним політичним розладом, бажаючих здійснити реформи в економіці та гуманітарній сфері, наділених почуттям патріотизму і відповідальності за майбутнє кожної людини і українського народу в цілому, які б змогли налагодити ефективне управління визначене в часі, діях та результатах на всіх рівнях державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, і в першу чергу на її найнижчих рівнях, наближених безпосередньо до людей, що в перспективі надасть змогу Україні стати в один ряд з розвинутими країнами світу. Від того, як відповідні органи будуть виконувати надані їм функції в сфері соціально-економічної політики, буде залежати соціальна стабільність в державі, це буде запорука і гарантія злагоди та громадянського миру в країні.

1.3 Сутність концептуальних технологій, принципів та критеріїв соціальної роботи в Україні

Управління - явище соціальне.

Управління в суспільстві - це вплив на соціальну поведінку, на соціальну діяльність не тільки окремої людини, колективу людей, але і на суспільство в цілому. Управління соціальними процесами в суспільстві завжди цілеспрямоване і передбачає досягнення завбачуваних свідомо цілей і завдань з допомогою відповідних засобів і методів, певна сукупність яких може бути названа технологіями. Цивілізованість суспільства в значній мірі визначається рівнем культури управління, яка включає в себе наукові знання про характер управління і його принципи, практичний досвід організації людей, координацію їх дій з метою підвищення їх ефективності. ХХІ століття буде віком “свідомої технології”, коли люди будуть використовувати технології для того, щоб зміцнити власне тіло і стимулювати розумові здібності, і коли технології будуть все більш приймати людські якості.

Соціальні технології розглядаються як сукупність методів, прийомів та впливів, що застосовуються для досягнення мети соціального розвитку. Їх також можна розглядати як сукупність способів професійного впливу на соціальний об'єкт з метою його покращення, забезпечення оптимізації функціонування при можливому тиражуванні даної системи впливу 20.

Розуміння соціальної роботи як інтегрованого, універсального виду діяльності, спрямованого на задоволення соціально-гарантованих та особистісних інтересів і потреб людей, перш за все соціально-незахищених верств населення, дозволяє визначити два типи соціальних технологій:

соціальні програми, що містять певні засоби та способи діяльності;