Правова система має свою структуру. Для того, щоб правильно визначити структуру правової системи, необхідно визначити критерії відбору її елементів. Основними вимогами в даному випадку будуть їх внутрішня впорядкованість (організаційний критерій); правове спрямування діяльності (правовий критерій), який повинен бути виражений нормативно у відповідних законодавчих актах, положеннях, що відображають мету створення правової системи, сферу діяльності, характер її основних завдань та функцій, особливості їх реалізації; специфічні принципи організації і діяльності (програмний критерій), тощо.

Як основні елементи правової системи виділяють:

1) право, як сукупність створених і охоронюваних державою норм;

2) законодавство, як форма вираження цих норм (нормативні акти);

3) правові установи, які здійснюють правову політику держави;

4) судова та інша юридична практика;

5) механізм правового регулювання;

6) право реалізаційний процес (включаючи акти застосування і тлумачення);

7) права, свободи і обов'язки громадян (право в суб'єктивному значенні);

8) система утворених та функціонуючих у суспільстві правовідносин;

9) законність і порядок;

10) правова ідеологія (правосвідомість, юридичні доктрини, теорії, правова культура тощо);

11) суб'єкти права (індивідуальні і колективні);

12) системні зв'язки, які забезпечують єдність, цілісність та стабільність системи;

13) інші правові явища (юридична відповідальність, правосуб'єктність, правовий статус, законні інтереси тощо).

Такий широкий підхід найбільш повно окреслює обсяг поняття і характеризує правову систему як складне, цілісне, структурне утворення в єдності всіх його складових частин.

Елементи правової системи об'єднані спільною метою, завданнями, виконують деякі загальні функції, що, між іншим, не свідчить про однорідність і ідентичність останніх. Взаємозв'язок елементів правової системи, їх функціонування обумовлює саме існування правової системи, оскільки ізольовано, в розрізненому вигляді вона існувати не може.

Кожен із самостійних елементів правової системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації і діяльності.

Сутність правової системи реалізується в її основних функціях - інтегративній, регулятивній, комунікативній, охоронній Функціонування правової системи, її дія в соціальній системі, шляхи і форми впливу на суспільне середовище відбуваються в трьох основних формах: інформаційній, орієнтаційній, праворегулятивній.

Отже, поняття “правова система” має узагальнюючий характер. Воно містить у собі, по суті, усі правові явища: правотворчість, правосвідомість, діяльність, що реалізує право, правову ідеологію. Право - ядро і нормативна основа правової системи, її стрижень. Праворозуміння - концептуальний фундамент правової системи [14, с.239].

Багатозначність визначень правової системи, наявність різних тверджень, поглядів на цю категорію, специфічність авторських підходів свідчать про активну творчу розробку даної проблеми, про пошуки найбільш чіткої і повної характеристики досліджуваного правового явища.

Пошуки, які проводять вчені в цій галузі є помітним внеском у подальший розвиток юридичної науки, дають конкретний матеріал для використання в практичній діяльності.

Перш ніж закінчити даний розділ, слід зазначити, що на рівні з поняттям “правова система” у вітчизняній юридичній літературі використовуються близькі за змістом і об'єктом, але мають самостійне значення терміни “правова надбудова”, “механізм правового регулювання”, “система права”.

Категорія “правова надбудова” розкриває місце розташування всіх правових явищ в суспільній системі відносно економічного базису, а поняття “правова система” відображає внутрішні (структурні) функціональні і системні зв'язки правових явищ.

Поєднання динамічних і статистичних елементів в структурі правової системи дозволяє пояснити механізм її взаємодії з навколишнім середовищем, який здійснюється перш за все шляхом обміну інформацією. Так, суспільство (його класи і соціальні групи) “сигналять” про свої потреби, правова система „видає” відповідні правові відписи. При цьому каналом впливу на неї є суспільна правосвідомість, яка - через правотворчість - матеріалізується в нормах права. Останні, в свою чергу, через правовідносини, застосування, дотримання права і т.д. перевтілюються в соціальні відносини. Зміни, з часом, в суспільних відносинах знову потребують коригування права - і процес відновлюється. У висновку виникає своєрідний “кругообіг” в області права, в рамках якого відбувається постійне перевтілення соціального в правове, а правового - в соціальне. В свій час професор Алексєєв визначив даний процес з допомогою поняття “механізм правового регулювання” [3, с.463].

Але категорія “механізм правового регулювання” покликана звернути увагу на функціональну сторону, на процес регулювання суспільних відносин, тоді як “правова система” показує цілісність і взаємопов'язаність структурних елементів, поєднання станів статики та динаміки.

Правова система як філософське поняття - це деяке цілісне явище, яке складається з частин (елементів), взаємопов'язаних і взаємодіючих між собою.

Відразу ж слід звернути увагу на те, що не дивлячись на схожість висловів, потрібно чітко розрізняти два поняття - “правова система” і “система права”. Термін “система права” характеризує інституціональну внутрішню будову нормативної основи правової системи - права як такого. Правова система ж охоплює всі правові явища в масштабах держави і суспільства [12, с.117].

Розділ 2. Становлення і розвиток правової системи України

Українська правова система почала формуватися ще з давніх-давен. Протягом багатьох століть вона розвивалася і вдосконалювалася, приймалися різноманітні нормативно - правові акти. Прикладом цього можуть бути: Правда Ярослава Мудрого(“Руська правда”); гетьманські статті XVII - XVIII ст.; Конституція Пилипа Орлика, Конституції України 1917-1920 років. Зокрема, в Конституції Пилипа Орлика 1710 року передбачалися демократичні засади української державності - розподіл влади, незалежний судовий трибунал, приватна власність, багатогалузевий характер законодавства і права тощо.

Ці документи відіграли досить важливу роль у подальшому розвитку правової системи. У своєму розвитку право України використовувала ці та інші джерела, що оновлювалися і збагачувалися з кожним століттям.

В наш час головним джерелом права в країні є законодавчі і інші нормативні акти. На вершині ієрархії стоїть Конституція, далі - закони, укази президента, постанови Кабінету Міністрів, підзаконні акти міністерств і відомств, Національного банку України, акти місцевих адміністрацій і виконавчих органів влади.

Водночас за період незалежності України закладено правовий фундамент, що дозволяє стверджувати, що вона входить до романо-германського типу правової системи на правах особливого європейського різновиду.

Основне завдання правової системи - створювати строго визначену, нормативну, стабільну основу для всього комплексу суспільних відносин, в тому числі й для їх динаміки [6, с.103].

Модель правової системи України має бути принципово новою, спрямованою на те, щоб створювати умови та можливості для соціально корисної заохочувальної діяльності. Перехідний період суспільства України потребує ефективної реалізації інтеграційних, організаційних, регулятивних та інших функцій правової системи. В сучасній Україні в період формування правових основ державного і суспільного життя гостро постає проблема ефективності законодавства. Недоліки його в першу чергу пов'язані з механізмом реалізації, відсутністю необхідних інституціональних форм. Крім того, недостатньо опрацьовані правові форми нормативного матеріалу (незбалансованість прав і обов'язків, незабезпеченість норм належними санкціями, невідповідність системи права та законодавства тощо).

Слід враховувати і те, що якість законодавства визначається соціальним змістом, його відповідністю суспільним потребам і інтересам, що обумовлюють поведінку і саморегуляцію, що досить часто поповнює прогалини юридико-нормативного характеру і недоліки правозастосовчої діяльності. Однак діюче українське законодавство недостатньо ефективне, саме в силу незначної соціально-правової якості законів, їх неадекватністю соціальним реаліям, нездатністю законодавства забезпечити узгодження соціальних інтересів в рамках правостворюючого інтересу.

Ситуація ускладнюється тим, що у законодавця і владних структур в цілому немає ясної програми, стратегії реформ, що здійснюються. Наслідками цього є хаотичність, невідповідність характеру сучасних перетворень, колізії нових законів та діючого законодавства.

В цих умовах особливого значення набувають наука, юридико-соціологічне забезпечення законодавства, інкорпоративна якісна ефективність діючого законодавства, доведення його результатів до відома не тільки законодавця, але і всіх зацікавлених осіб, визначення їх як здобутку громадськості і предмета публічного обговорення.

Велику роль у створенні гармонійної правової системи суспільства покликана відігравати правосистематизуюча практика, тобто діяльність по збору, упорядкуванню і приведенню в чітку систему різних правових актів (нормативних, правозастосовчих, інтерпретаційних). Ця практика впливає на якість і ефективність правотворчої і правозастосовчої діяльності, рівень законності і правопорядку [8, с. 497-498].

Становлення нової правової системи в Україні вже з самого початку несло в собі зерна суттєвих суперечностей, відсутність єдиного стратегічного напрямку, що не могло не позначитися на формуванні дозволів та заборон, які власне складають клітини права. Процес становлення правової системи триває, проте слід відзначити, що довіра до припису права (правової норми), до закону в суспільстві суттєво похитнулася. Закон не став належним підґрунтям для формування демократичної системи права, тому почали гальмуватися процеси систематизації права в Україні, які активно розпочиналися. Право в Україні ще докорінно не визначено на загальнообов'язковій нормативності, формальній визначеності, структуризації шляхом чіткого окреслення суб'єктивних прав і обов'язків [10, с.87].

Відсутність належних і дієвих правових форм регулювання соціально-економічних відносин, фінансовий хаос, ваучерно-акціонерна приватизація, деякі інститути безпосереднього бізнесу, рекламного, шоу-бізнесу, неофіційні зв'язки в комерційній сфері призвели до приватизації ключових ланок фінансової інфраструктури, до одержання «виходів» на природні багатства, пільгові умови їх реалізації за кордоном. Все це і призвело до формування основи і ядра фінансової олігархії, яка зайняла центральні позиції в зруйнованій одержавленій економіці і державно-суспільному житті.

В реальній правовій дійсності України в роки перетворень і змін зберігається значна частина минулої правової системи. Незважаючи на проголошений Конституцією України людський вимір права (статті 3, 21, 48), фактичне становище особистості не відповідає цим ідеалам і перспективам.

Сучасні тенденції розвитку передбачають модернізацію українського суспільства, його правової системи, гуманітарну політику, засновану на визнанні цінності людського життя, свободи особи, й права на гідне життя.

Важливою перешкодою на шляху правового розвитку України є незадоволеність рівнем правової культури суспільства (не тільки громадян, але й посадових осіб), адже поважне ставлення до права є умовою його функціонування і показником реальної правової культури [5, с. 305].

Головною метою і умовою реформування українського суспільства є розвиток демократії, соціально-правової держави та її правової системи, які мають забезпечити становлення України як високо розвинутої цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальною стабільністю, культурою демократією, дозволить їй стати впливовою силою у світі та Європі.

Процеси зближення правових систем України і Заходу передбачають взаємну гармонізацію законодавства. Процеси викликані економічним співробітництвом, партнерством, вступом України до Ради Європи, визначають необхідні умови і напрями розвитку стандартів права, новий етап взаємозумовленності міжнародного і національного права, коли в національне право включаються загальновизначені принципи і норми міжнародного права.

Взаємодія української держави і правової системи розкривається в демократичному характері держави, який забезпечується реалізацією закріпленного в Основному Законі принципу розподілу влади, змістом статусу і повноважень Верховної Ради України (розділ IV); Президента України (розділ V); уряду України (розділ VI); судової влади (розділи VIII, XII).

Зробимо висновок, правова система сучасної України формується як виключна, звільнена від псевдосоціалістичної сутності. Ця система знаходиться в стадії перехідного періоду і деякою мірою зберігає певні риси минулої системи, з якої вона сформувалася. Водночас за період незалежності України закладений правовий фундамент, що дає змогу твердити, що вона входить у романо-германський тип правової системи на правах особливого європейського різновиду.

Розпад СРСР був об'єктивно закономірним. Накопичений за роки радянської влади державно-правовий матеріал для його розпаду виражався насамперед у запереченні (де-факто) ряду загальнолюдських цінностей, що випливають із природи людини і природи права. У надрах соціалістичної системи було створено живильне середовище як для того, щоб їх заперечувати, так і для того, щоб розвивати в нових, демократичних умовах. Механізми і приводні паси радянського права з високим ступенем ефективності забезпечували єдність правових систем усіх суб'єктів радянської федерації. Руйнування СРСР цілком природно призвело до руйнування правового простору, що поєднував усі його республіки, і до становлення самостійних правових систем кожної з них.

Умови для створення незалежної правової системи України склалися тільки після проголошення Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. і Акта про незалежність України від 24 серпня 1991 р., схваленого народом України 1 грудня 1991 р. Як відзначає Л. Д. Кучма. «СРСР доконав саме Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року» [7, с.67].

Цей процес супроводжувався не тільки виходом українського правового простору із загальносоюзного, але і його якісними змінами. Насамперед йдеться про зміну самого типу правової системи України, про перехід від правової системи соціалістичного права до європейсько-континентального, тобто про повернення до сім'ї романо-германських правових систем, капіталізації комплексу суспільних відносиш у тому числі і правових.

Процес формування правової системи України характеризувався ознаками відкритості, не лінійності, неврівноваженості і відбувався в два етапи:

1) від дня проголошення незалежності України до прийняття Конституції 1996 р., тобто 1991-1996 рр.;

2) після прийняття Конституції 1996 р., яка не тільки орієнтувала народ України на побудову незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, а й зафіксувала основні правові засади її подальшого економічного, політичного та соціально-культурного розвитку, намітила шляхи реформування [9, с.3].

Нині наступає третій етап, що пов'язаний з конституційним реформуванням, переходом від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління і повинен супроводжуватися повним демонтажем адміністративно-командно-номенклатурного режиму.

На першому етапі правова система України складалася як самостійна на нових засадах: вона звільнялася від псевдо-соціалістичної (радянської) сутності і повинна була заповнити цю порожнечу результативним гуманістичним орієнтиром. Оскільки мирний характер національної революції не супроводжувався адекватним оновленням структур влади, важким видався період вибору об'єктивних шляхів розвитку, закладення таких підвалин механізму самоорганізації соціальної системи, які сприяли б досягненню рівноваги усіх її підсистем (економічної, правової, політичної та ін.) і, зокрема, забезпечували вимоги до формування правової системи - зовнішньо незалежної та внутрішньо узгодженої.

Визначальним було те, що враховувався принцип правонаступництва. При прийнятті найважливіших правових актів держави робилися посилання на Декларацію про державний суверенітет. Був прийнятий Закон «Про правонаступництво України» (12.09.1991), ст. 2--3 якого встановлювали, що «до ухвалення нової Конституції України на території України діють Конституція (Основний Закон) Української РСР», а також «закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України».

Формуванню правової системи сприяла реалізація принципу розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову; обрання першого законодавчого органу - Верховної Ради (обрана весною 1990 р.); схвалення основного процедурного документа Верховної Ради - Регламенту (1994 р.). Були внесені доповнення і зміни до чинної Конституції УРСР.

Відбувалося кількісне нагромадження нормативно-правових актів по тих сферах суспільних відносин, що не були урегульовані законодавством -- прийняті закони: «Про вибори Президента України» (1991), «Про вибори народних депутатів» (1993) та інші. Проте відчутною була недосконалість в організації і функціонуванні державної влади.

Знакову роль у закладенні основ національної правової системи відіграв Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України, прийнятий 8 червня 1995 р. (на рік).

Конституція України 1996 р. стала основою процесу формування правової системи; вона орієнтувала громадян на сприйняття загальнолюдських цінностей: верховенство права, політичний плюралізм, ринкові відносини, громадянське суспільство, демократичну соціальну правову державу. В ній був зафіксований правовий статус вищих органів державної влади - парламенту, президента, уряду.

Було звернуто увагу на правове становище Криму в складі незалежної України. Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (КАРСР), що утворена 12.02.1991 р.. була перейменована на Автономну Республіку Крим (24.04.1992 р.). Конституцію АРК, яка прийнята Верховною Радою АРК 6.05.1992 р. і діяла із змінами і доповненнями понад шість років, було замінено новою 23.12.1998 р. після схвалення її Верховною Радою України. Визначено, що нормативно-правові акти парламенту та рішення уряду АРК не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

Відбулася децентралізація правового регулювання, яка була обумовлена роздержавленням власності, відмовленням від монополії в галузі ідеології, реальним створенням багатопартійної системи. Поширилося правове регулювання на раніше не регламентовані правом сфери публічного життя, наприклад на банківсько-фінансову сферу; затребували юридичної ідентифікації нові явища в правовій реальності суспільства (нові види злочинів у кримінальному праві); розширилися сфери застосування традиційних правових інститутів; відбулася диференціація ряду галузей права; виділилися певні галузі права (фінансове, земельне, господарське, податкове) та виникли нові інститути права (інститут президентства, інститут кредитних спілок, інститут земельного сервітуту, інститут податкового права, інститут неподаткових доходів бюджету, інститут доходів державних централізованих позабюджетних фондів та ін.). Сформувалися і розвинулися такі галузі публічного права: конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, виправно-трудове, митне право, міжнародне приватне право та ін. Певний імпульс для розвитку здобуло соціальне право.

Постало питання про проведення державно-правової реформи відповідно до норм Конституції та норм європейських документів, які були схвалені Верховною Радою України. Недосконала структура виконавчої влади, що постійно перебудовувалася (зливалися, ліквідовувалися, утворювалися виконавчі органи), потребувала концептуально виваженого адміністративного реформування. Загальна концепція державно-правової реформи, що розроблена Інститутом законодавства Верховної Ради України (19.06.1997 р.), так і не була схвалена Верховною Радою, а ряд положень щодо цього проекту знайшли відображення в Концепції адміністративної реформи в Україні (1998 р.). Указом Президента України «Про першочергові заходи з проведення в Україні адміністративної, реформи» був передбачений комплекс організаційно-правових заходів: реструктуризація апарату Кабінету Міністрів України, наукове обґрунтування критеріїв визначення оптимальної структури і чисельності працівників апаратів міністерств та комітетів та інші. Введені посади Державного секретаря Кабінету Міністрів України та державних секретарів міністерств (29.05.2001 р.), які незабаром були відмінені. Тільки протягом 1994--1999 рр. прийнято понад 100 указів Президента і 300 постанов Кабінету Міністрів щодо реорганізації органів державної влади, в результаті чого кількість органів і чисельність працівників збільшилася, а питома вага видатків на утримання цих органів зросла (за 1996--1999 роки від 1,5 % до 3,8 %) [4, с. 5-6].

Нажаль у правовій системі України відсутня чітка і детальна законодавча і конституційна регламентація виробництва щодо справ про адміністративні правопорушення та порядок оскарження постанов і рішень у справах про адміністративні правопорушення. Недостатня ефективність формування правової системи України дала підставу для російських вчених визначити, що за «темпами правових реформ Україна стабільно займає останнє місце на території колишнього СРСР» [6, с. 684-685].

Нині правова система України знаходиться ще в стадії перехідного періоду і зберігає певний «наліт» попередньої, соціалістичної системи, з якої вийшла. Правосвідомість українського народу сформувалася в соціалістичному середовищі; властивий їй так званий «соціалістичний синдром» ще буде знаходити прояв у власній правовій еволюції і впливати на розвиток інших правових систем. Проте, на переломі XX і XXI сторіч він став значно меншим, чим був до 1996 року, тобто до прийняття Конституції держави. Вже можна говорити про створення фундаменту незалежної правової системи України, значною мірою очищеної від партійно-догматичних нашарувань попереднього попереднього періоду, від його «рідних плям». Українська посттоталітарна правосвідомість звільняється від комуністичного правового нігілізму, але в правотворчій і правозастосувальній діяльності ще має місце ототожнення права і закону, хоч таке ототожнення суперечить Конституції України 1996 р.

Правова інтенція Конституції України свідчить про перелом, що відбувається у пострадянській правосвідомості. Принципи народовладдя і прав людини конституційно визнані фундаментальними цінностями правової системи, що формується. Природні права людини постулюються як критерій правового характеру законів. Конституція прямо потребує підкоряти правам людини діяльність усіх органів влади, забороняє видавати і застосовувати закони, що порушують право. На пріоритетне місце принципу верховенства закону прийшов принцип верховенства права. Цей принцип є першоосновою української правової системи, він передує і вирішує матеріальну сутність Конституції. Його забезпечення стало імперативом національної правової системи. Нормам Конституції України надана пряма дія.

Сучасне трактування ефективності законодавства пов'язують із середовищем дії права, під яким розуміють взаємодію багатьох складових - стану економіки, політичного режиму, якості законодавства, ефективності роботи правових установ. Якщо ці чинники плідно взаємодіють, то формується певне середовище, що визначає правомірність дій суспільства, держави та індивіда.

Можна вирізнити два аспекти якості законодавства: соціальний, що пов'язаний із його змістом, і юридичний, пов'язаний із формою. Розглянемо їх детальніше. По-перше, зміст нормативно-правового акта повинен відповідати основним напрямам розвитку суспільства, по-друге, не менш важливою є відповідність закону реальним умовам життя і певна ресурсозабезпеченість, по-третє, законність нормативно-правового акта, тобто відповідність Конституції України та іншим актам, по-четверте, закони мають бути правовими, тобто відповідати принципам демократії і соціальної справедливості, а також нормам моралі, по-п'яте, відповідність закону розвиткові правової системи загалом, її взаємозумовленість з економічною, політичною та соціальною системами, по-шосте, слід розглянути дефініції (сформульоване юристами Стародавнього Риму положення, відповідно до якого “право може і повинно бути визначеним” (Дигести Юстініана), є актуальним для будь-якої правової системи).

Законотворення часто оминає професійних розробників-юристів, і тому нерідко закони стають втіленням політичної волі парламенту. При цьому лишаються поза увагою правова експертиза і принципи системності правового регулювання суспільних відносин.

Це призводить до значного погіршення якості законопроектів та інших нормативно-правових актів, які подаються не тільки народними депутатами України, а й Кабінетом Міністрів України. У кращому випадку роль юридичної науки вони вбачають у проведенні наукової експертизи, а коли створюються авторські колективи, то не часто можна побачити доктринальну позицію при розробці моделі й самого і нормативно-правового акта. Піднесення ролі таких наукових центрів, як Академія правових наук України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, інших інститутів НАНУ, Інституту законодавства Верховної Ради України у законотворчій діяльності - нагальна потреба сучасного законотворення. Інакше законодавчу систему України очікує загроза перетворення проблем законотворення на негативну практику. Ось чому тенденція до посилення впливу вузько групових інтересів під елегантною назвою „лобізм” практично може підмінювати правотворчість [11, с.45].

Кожний нормативний акт повинен мати власних авторів. Мистецтво автора при розробці проектів нормативних актів включає професіоналізм та науковий досвід, творчість, новаторство, ґрунтовне вирішення правових проблем. Безіменність у праві хибна тому, що немає кому пред'явити претензії щодо відшкодування збитків від недобросовісної правової продукції. Анонімність її авторів приховує від суспільства їхню некомпетентність і дилетантство, призводить до безвідповідальності за шкоду, заподіяну державі, суспільству і суб'єктам господарювання. Верховна Рада, яка прийняла закон, зобов'язана нести й економічну відповідальність за його негативні наслідки.

З-поміж багатьох публіцистичних досліджень останнього часу можна зустріти висновок, що найбільш “геноправослухняною” нацією є англійці. Це пояснюється формуванням та розвитком системи прецедентного права, досить значним “часовим” віком кожного з прецедентів англосаксонської правової системи.

До “геноправонеслухняних” націй традиційно відносять слов'янські нації. Причому, цитуючи Салтикова-Щедріна, Герцена, Тургенєва, доходять загального висновку, що, живучи „на слов'янських землях не порушуючи законів”, неможливо. Не вдаючись в детальний аналіз “геноправослухняної” теорії, вважаємо за потрібне зазначити, і про це переконливо йшлося на IV Всесвітньому форумі українців (18-20 серпня 2006 р.), що стан правової свідомості, навіть “правової налаштованості” в державі, явища так званого правового нігілізму віддзеркалюють нігілізм соціальний.

Правовий нігілізм - це різновид соціального нігілізму як родового поняття. Сутність його - у загальному негативному ставленні до права, законів, нормативного порядку. Причина - юридичне невігластво, невихованість основної маси населення. Такі антиправові настанови і стереотипи є елементом, властивістю суспільної свідомості і національної психології, відмінною особливістю культури, традицій, способу життя.

Суттєву роль у цих процесах відіграє громадська думка. Проте в сучасних умовах вона стає менш чутливою до моральних порушень, навіть деградації. Певним чином це породжує заперечення багатьох правових настанов та цінностей.

Це одна з складніших проблем сучасних теоретико-правових досліджень. Правова система повинна чітко реагувати на прояв двох полярних тенденцій. З одного боку, є очевидною тенденція до певної стандартизації державної формотворчості - ті моделі чи форми, які існують в найбільш розвинутих демократичних країнах, запозичаються, причому інколи цілком механічно, без урахування національної специфіки. З іншого боку, навпаки, знаходить прояв тенденція до збільшення різноманіття форм державного устрою, з'являються національно-специфічні моделі, що є наслідком адаптації загальновизнаних взірців до специфічних умов будь-якої конкретної держави.

Поєднання всієї сукупності політичних, економічних, соціальних, соціокультурних та інших чинників у даній державі створює специфічне середовище, що трансформує загальновизнані форми в формоутворювальні елементи держави.

Заслуговує на увагу і те, що в українській юридичній науці сутність держави тривалий час розглядається тільки з класових позицій. Думка про державу як про інструмент урегулювання класових суперечностей, організацію, що задовольняє інтереси всіх чи більшості соціальних сил, надкласової організації, інструмент класового компромісу тощо не визнавалася.

Сучасна держава - соціальний арбітр, орган вирішення загальних справ, організатор багатьох важливих заходів, без здійснення яких не може нормально функціонувати сучасне суспільство.

Держава має запобігати диференціації суспільства, аби не допустити гострих соціальних конфліктів.

Жодна держава не має іншої альтернативи, крім участі у збереженні людства і вирішенні глобальних проблем, у демократичній перебудові внутрішньодержавного, національного і світового порядку, в зміцненні гарантій прав і свобод особи, в активному запобіганні тоталітаризму.

Заслуговує на увагу і зовнішньополітичний аспект актуальності теми. Вдосконалення сучасної держави, визнання фундаментальних принципів європейського розвитку створює правові та політичні умови для залучення України до міжнародних стандартів демократії.

Становлення правової державності передбачає генезис особливих правових відносин між громадянином і державою, між органами державної влади, а також оновлену взаємодію між суспільством та політичними силами.

Гендерна рівність - складова загального принципу рівності як основи демократичного устрою держави та суспільства. Принцип рівності є універсальною категорією і виключає дискримінацію за будь-якою ознакою: раси, кольору шкіри, релігії, соціального статусу.

У 2000 р. Україна разом із 189-ма країнами - членами ООН підписала Декларацію Тисячоліття, в якій сформульовані найважливіші цілі світового розвитку, серед яких одне з основних - досягнення рівності жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності.

Величезне значення цієї проблеми неодноразово обґрунтовувалося вітчизняним законодавством (Указом Президента України від 26 травня 2005 р. №1135/2005, Законом України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 8 вересня 2005 р. №2866-ІV).

Однією з основних причин гендерної нерівності в Україні є стійкі гендерні стереотипи, відповідно до яких суспільні ролі жінок і чоловіків залежать від так званого «природного» розподілу.

Незважаючи на проголошення Україною рівності прав жінок і чоловіків, численні норми чинного законодавства й досі містять дискримінаційні гендерні „викривлення”. Найкращою демонстрацією цього виступає гендерна асиметрія сучасного уряду України.

Основною проблемою вітчизняного законодавства у сфері гендеру є декларативність його положень. Досить важливо в цьому зв'язку зазначити, що мова має йти про “рівність прав, можливостей” та обов'язково про “рівність результатів”. Про що не наголошують нині на законодавчому рівні. Тому відповідні дослідження, аналіз та їх обґрунтування започатковані в Центрі правових досліджень гендерної політики, що створений при відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, який на сьогодні є єдиною незалежною інституцією такого рівня в державі.

2.2 Проблеми формування правової системи України

Суспільство - це одна велика система, в якій існує безліч підсистем. Однією з таких підсистем є правова система. Ця правова категорія була введена вченими - юристами для узагальнення усіх відомих правових явищ держави. Кожен автор пропонує свій власний список компонентів правової системи, через це питання складу правової системи ще потребує подальшого розроблення для того, щоб вчені могли знайти спільне вирішення цієї проблеми.

Правова система постає як складне, багатопланове поняття, що містить в собі цілий комплекс компонентів, справляє нормативно - організаційний та ціннісний вплив на суспільні відносини.

Зібравши різні визначення правової системи в одне можна зробити висновок: правова система - це об'єктивне, історично закономірне правове явище, яке включає в себе взаємопов'язані, взаємообумовлені і взаємодіючі компоненти: право і втілююче його законодавство, юридичні установи, юридичну практику, суб'єктивні права і обов'язки, правову діяльність і правовідносини, правосвідомість і культуру, правову ідеологію та ін.

Пізнання сутності і ролі правової системи потребує широкого підходу до розуміння правових явищ з урахуванням всієї їх багатоманітності та аспектів взаємодії, а також з урахуванням властивостей правових явищ стосовно людини, держави і суспільства.

Наша правова система формувалася століттями і продовжує безперервно розвиватися. Незважаючи на багаторічний термін існування незалежної держави, правова система знаходиться ще в стадії перехідного періоду. Правосвідомість народу України сформувалась у соціалістичному середовищі. Проте з прийняттям Конституції Україна почала відходити від соціалістичного життя і почала відкрито формувати свою власну незалежну правову систему. Але слід сказати, що радянська влада і правові переконання того часу залишили свій слід, який буде впливати на розвиток правової системи України.

Розвиток і зміцнення Української держави, її прямування до Європи нерозривно пов'язане з формуванням національної правової системи, яка б відповідала сучасним тенденціям правового розвитку.

Запровадження у вітчизняну правову систему міжнародно-правових стандартів передбачає вивчення закономірностей розвитку світової правової системи, окремих правових сімей, національних правових систем з урахуванням національних традицій, менталітету, позитивних напрацювань українських вчених - юристів.

Основою модернізації правової системи, фактором демократизації соціуму виступає основоположний нормативно-правовий акт України - Конституція, який має найвищу юридичну силу, визначає демократичний вектор розвитку держави, суспільства, правової системи.

Закріплення на конституційному рівні положення про те, що Україна є правовою, демократичною, соціальною державою, встановлення на рівні Основного Закону держави пріоритету людини (не особа для держави, а держава для особи) закріплення положення щодо рівності громадян, природності і невід'ємності прав і свобод людини - все це правові орієнтири для розвитку правової системи України.

У розвитку правової системи були зроблені великі досягнення, але поряд з ними стоїть така проблема як ефективність законодавства: діють застарілі нормативні акти, між діючими актами існують протиріччя, що порушує системність законодавства. Чимало нормативних актів -- неефективні, відсутня належна стабільність законів. Є визнаним факт, що у визначенні загальної стратегії розвитку України були допущені прорахунки, пов'язані із недосконалістю соціальної складової реформ, недооцінкою економічної ролі держави. Також є перешкодою у розвитку правової системи правова культура суспільства, а вона у нас не дуже висока. Своїм ставленням до права ми показуємо свою правову культуру.

Створення сучасної ефективної правової системи, що покликана забезпечити розвиток України як розвинутої, демократичної соціально-правової держави, потребує подальшої розробки відповідної теоретичної моделі. Така модель має ґрунтуватися на найновіших досягненнях світової та вітчизняної наукової думки, враховувати всю сукупність передумов і орієнтирів пошуку, шляхів та механізмів подальшого реформування суспільства, розвитку оновленої правової системи.

У нас ще є можливість удосконалити нашу правову систему, позбутися прогалин у законодавстві. Щоб цього досягти потрібно вирішити ряд проблем.

По - перше: ефективність законодавства. Проблема повинна вирішуватись за такими аспектами:

1) зміст нормативно-правового акта повинен відповідати основним напрямам розвитку суспільства;

2) закон повинен відповідати реальним умовам життя;

3) законність нормативно-правового акта, тобто відповідність Конституції України та іншим актам;

4) закони мають бути правовими, тобто відповідати принципам демократії і соціальної справедливості, нормам моралі;

5) відповідність закону розвиткові правової системи загалом, її взаємозумовленість з економічною, політичною та соціальною системами;

6) право може і повинне бути визначене.

По - друге: подолання правового нігілізму. Правовий нігілізм - це загальне негативне ставлення до права, законів, нормативного порядку. З такими антиправовими настановами потрібно боротися. Треба виховувати в людях правову культуру, повагу до законодавства і права загалом.

По - третє: взаємозв'язок правової системи та держави. Правова система повинна чітко реагувати на прояв двох полярних тенденцій. З одного боку, є тенденція до певної стандартизації державної формотворчості - ті моделі чи форми, які існують в найбільш розвинутих демократичних країнах механічно запозичаються без урахування національної специфіки. З іншого боку існує тенденція до збільшення різноманіття форм державного устрою, з'являються національно-специфічні моделі, що є наслідком адаптації загальновизнаних взірців до специфічних умов будь-якої конкретної держави.

По - четверте: гендерно-чутлива політика. Гендерна рівність - складова загального принципу рівності як основи демократичного устрою держави та суспільства. В цьому принципі виключається дискримінація за будь-якою ознакою: раси, кольору шкіри, релігії, соціального статусу.

Ця проблема, безумовно, потребує повного викоренення, адже згідно Конституції України усі люди є вільними у своїх гідності і правах. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, майнового стану або іншими ознаками.

Крім перерахованих проблем існують ще і багато інших, які заважають гармонійному розвитку правової системи України. Звичайно не можливо вирішити всі проблеми одразу, але потрібно робити все щоб ситуація не погіршувалася.

Правова система повинна формуватися не лише органами державної влади, а й за участю всієї громадськості. Правова система в Україні повинна виступати “терезами”, які б утримували державу від порушення та утиску прав людини. Тоді вона буде найбільш ефективною і буде виникати менше суперечностей стосовно неї.

Попереду в нас довга дорога і від нас залежить в яку сторону ми повернемо на роздоріжжі. Якою ми побудуємо нашу державу, яка буде діяти в ній правова система залежить саме від нас. Незалежно від результату діяльності органів державної влади, нашою метою повинно бути прагнення до кращого.

Список використаної літератури