Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, її зміст та значення

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, її зміст та значення

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПРИЙНЯТТЯ ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ - КРОК ДО ФОРМУВАННЯ ДЕМОКРАТИЧНОЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДЕКЛАРАЦІЇ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ПРИЙНЯТТЯ АКТА ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ ТА ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТУ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ

РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ ДЕКЛАРАЦІЇ НА ФОРМУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ ДЕРЖАВИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Після прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, що приймалася в роки розвалу СРСР, Україна робить ще один крок до своєї віковічної мрії - бути незалежною.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Однак це не означало революційної зміни політичних поглядів парламентської більшості. Сьогодні не можна недооцінювати Декларацію про державний суверенітет України та її політичний вплив на розвиток сучасної правової системи України. У свій час юридична комісія Верховної Ради України визнала рішення Верховної Ради СРСР про проведення референдуму з питань нового союзного договору таким, що суперечить

Декларації про державний суверенітет, Конституції УРСР і Конституції СРСР, Закону про розмежування повноважень між Союзом і республіками. І спростувати це рішення комісії на засіданні Верховної Ради УРСР так і не змогли. Подібних прикладів можна привести багато. Так, на сьогодні хотілось побачити в ній положення про громадянство України а не Української РСР, про Президента України і т.д.. Проте це був перший акт який політично організував та надихнув парламент України на нові пріоритети суспільного розвитку. Ціла низка законів у тому числі Конституція України була прийнята в розвиток основних засад викладених у тексті Декларації про державний суверенітет України.

Проте прийнятий документ не одержав статусу конституційного акту. Українська РСР залишалася у складі СРСР, тому міжнародні організації та країни світу не визнали її державну незалежність. Причиною цього стало відсутність у Верховної Ради УРСР повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу Радянського Союзу, тобто на проголошення незалежності Української РСР. Відповідно до вимог Конституції СРСР і Української РСР, тільки народ Української РСР, як володар всієї повноти влади в республіці, мав право приймати таке рішення на референдумі. Діючі норми міжнародного права також зобов'язували Верховну Раду Української РСР провести республіканський референдум.

Об'єкт дослідження - правова основа Декларації про державний суверенітет України у державотворенні України.

Предмет дослідження - вплив Декларації про державний суверенітет України на створення незалежної України.

Метою курсової роботи є аналіз напрямків впливу Декларації про державний суверенітет України на основи побудови майбутньої незалежної держави - України.

Для досягнення поставленої мети у роботі зроблено спробу вирішити наступні завдання:

- з'ясувати за яких обставин було прийнято Декларацію про державний суверенітет України;

- визначити місце і роль Декларації про державний суверенітет України в історії України та українців;

- охарактеризувати основний текст Декларації про державний суверенітет України , розкрити її зміст та призначення;

- проаналізувати напрямки впливу Декларації про державний суверенітет України в створенні демократичної держави - України

Структура курсової роботи зумовлена метою і завданням дослідження, складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел із 20 найменування та додатків. Загальний об'єм роботи складає 29 сторінок, список використаних джерел міститься на 2 сторінках та з додатків А, Б, В.

Розділ 1. ПРИЙНЯТТЯ ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ - КРОК ДО ФОРМУВАННЯ ДЕМОКРАТИЧНОЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

Безумовно, найважливішою подією у житті України і кожного свідомого українця в 1990 році було прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України. Цей вікопомний документ народні депутати Верховної Ради Української РСР ХІІ скликання -- Верховної Ради України 1-го скликання прийняли після дебатів і гарячого обговорення, проте без явно конфронтаційного протистояння різних політичних сил у Верховній Раді.

На той час у багатьох східноєвропейських державах (Чехословаччина, Німецька Демократична Республіка, Угорщина, Польща) стався крах комуністичних режимів і до влади прийшли представники національно-демократичних партій, які скасували конституційні положення про керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії. У березні 1990 p. новообрана Верховна Рада Литовської РСР прийняла акт «Про відновлення незалежності Литовської держави». Слід сказати, що першу скрипку політичного аспекту дезінтеграції Радянського Союзу відігравала Москва. Саме в ній, врешті-решт, визначався вектор подальшого розвитку -- збереження чи розпад Союзу. Стартовим моментом у новому дезінтеграційному етапі великої країни стало прийняття 12 червня 1990 р. Верховною Радою РРФСР Декларації про державний суверенітет Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. Про свій суверенітет заявляла республіка, населення якої складало більше половини населення всього Союзу, а територія простягнулась від Калінінграда до Петропавловська-Камчатського. У Верховній Раді УРСР на питанні про прийняття Декларації про державний суверенітет України постійно наполягала національно-демократична опозиція -- Народна Рада. Серед громадян України все відчутнішими стають національно-патріотичні вимоги до Верховної Ради УРСР.

Декларації про суверенітет, які слідом за РРФСР проголосили всі союзні республіки й автономні республіки, які входили в Союз, були свого роду тести на випробування, як далеко можна зайти у своїх намірах до самостійності. Цей процес в історії отримав назву «парад суверенітетів». Декларація про державний суверенітет України була найпершим політико-правовим документом, який слід було розробити і прийняти у стислі строки, не тільки тому, що цього вимагала внутрішня ситуація в республіці, а ще й тому, що українському парламенту був кинутий виклик ззовні -- від Верховної Ради РРФСР, яка прийняла Декларацію про державний суверенітет. Робота над проектом Декларації була першим уроком практичного політичного плюралізму. Це було випробування на толерантність -- як політичну, так і психологічну терпимість до людей з іншими цінностями.

Український фізик-теоретик, народний депутат України кількох скликань, який в парламенті очолював опозицію як Голова Народної Ради, що був у 1990-1993 рр. Головою Комісії Верховної Ради з питань науки та освіти, членом Президії Верховної Ради, Ігор Юхновський зазначав, що вибухи національного самоусвідомлення мали місце в Україні і в минулому. Проте тепер, на початку 90-х, ми мали не вибух, а загальнонаціональне самоусвідомлення. Після закінчення Другої світової війни і після смерті Й. Сталіна поступово зменшувався терор. Стримати падіння СРСР, як утопічної державної системи, ставало все важче. Союз РСР прямував до розпаду. Це відображалось на втомі населення від негараздів, що постійно виникали в побуті. Планова система управління в повністю з націоналізованному господарстві давала збої. Відсутність конкуренції у виробництві і у продажу не стимулювала зростання якості продукції. СРСР ставав все більш відсталою державою. Народ зневірився у комунізмі. Життя вимагало змін [1, с. 37-38].

У березні 1990 р. в Україні відбулися перші порівняно вільні вибори до Верховної Ради та місцевих Рад. На 450 мандатів до Верховної Ради претендувало близько 3 тис. кандидатів -- у середньому по 6--7 чол. на одне місце. Основне суперництво розгорнулося між двома силами: Демократичним блоком, який складався з Руху, Гельсінської спілки, екологічних груп і численних «неформальних» організацій та кандидатами від комуністичної партії. Комуністи мали певні переваги, сконцентрувавши у своїх руках засоби масової інформації, фінансові ресурси. До того ж на політичну свідомість багатьох громадян України ще впливали стереотипи минулого: вихована десятиліттями тоталітаризму політична дисципліна і побоювання «націоналізму». Комуністи дістали більшість і сформували в парламенті свою депутатську групу («група 239»), а демократичний блок (90 депутатів) -- свою Народну Раду. Хоча комуністи і значно переважали чисельністю своїх суперників, їм уперше довелося зіткнутися з легальною опозицією у стінах парламенту. Між двома групами розгорілася гостра боротьба, що часто негативно впливала на прийняття конструктивних рішень. У цілому результати виборів засвідчили значне зростання впливу національно-демократичних сил. Після виборів головні питання життя республіки вперше стали вирішуватися не в ЦК Компартії України, а у Верховній Раді України. Головою Верховної Ради України, на посаду якого також уперше балотувалося 10 претендентів, був обраний В. Івашко, якого незабаром (липень 1990 р.) змінив Л. Кравчук.

Для того, щоб обговорювати питання нової Федерації, нового Союзного договору і вносити свої (українські) пропозиції, треба було, наголошував Івашко В. А., голова Верховної Ради УРСР, якнайшвидше сформувати мандат для керівництва Верховної Ради і для інших представників від України, тобто прийняти Декларацію про державний суверенітет Української РСР. Він повідомив, що за 35 хвилин до початку засідання Ради Федерації Союзу (12 червня 1990 року) Росія прийняла Декларацію про Державний Суверенітет. 11 червня 1990 р. була утворена постійна комісія Верховної Ради Української РСР -- Комісія з питань державного суверенітету міжреспубліканських і міжнаціональних відносин. 25 червня 1990 р. була внесена пропозиція головою Верховної Ради УРСР розпочати роботу засідання парламенту з розгляду питання щодо Декларації про Державний суверенітет Української РСР, оскільки проект цього документу був розданий майже двадцять днів тому, але ця пропозиція не була підтримана народними депутатами. В цей день вирішили приступити до обрання Голови Ради Міністрів УРСР.

28 червня 1990 року на вечірньому засіданні Верховна Рада УРСР під головуванням першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка розпочала розгляд та обговорення різних варіантів, проектів Декларації про державний суверенітет Української РСР. До Верховної Ради УРСР було внесені такі проекти:

1. Внесений Президією Верховної Ради Української РСР Декларація про державний суверенітет Української Радянської Соціалістичної Республіки;

2. Внесений народним депутатом Української РСР І. Ю. Валенею ДЕКЛАРАЦІЯ про суверенітет України;

3. Внесений народним депутатом Української РСР Ю. В. Гнаткевичем УХВАЛА про державну незалежність Української Радянської Соціалістичної Республіки;

4. Внесений народним депутатом Української РСР С. П. Головатим ДЕКЛАРАЦІЯ про суверенітет і самоврядування народу України;

5. Внесений народним депутатом Української РСР М. В. Косівим ДЕКЛАРАЦІЯ про державний суверенітет Української РСР;

6. Внесений народними депутатами Української РСР С. В. Семенцем, Т. М. Яхеєвою. ДЕКЛАРАЦІЯ про державний суверенітет Української РСР;

7. Внесений народним депутатом Української РСР С. І. Хмарою ДЕКЛАРАЦІЯ про суверенітет УРСР;

8. Внесений депутатською групою «Незалежність» ДЕКЛАРАЦІЯ про державний суверенітет України.

Слід підкреслити, що до постійної Комісії з питань Державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин надійшло сім варіантів проектів декларації про Державний суверенітет УРСР, які були роздані народним депутатам для ознайомлення та внесення відповідних пропозицій та зауважень. Президія Верховної Ради УРСР рекомендувала народним депутатам розглянути проекти Декларацій у порядку їх надходження до Комісії. При розробці проекту Декларації група виходила з того, що підготовка і прийняття цього документа є об'єктивно необхідним і виключно важливим історичним актом на шляху утвердження Державного суверенітету України, її державно-правового статусу.

На початку липня загострилась політична ситуація в Україні. Деякі шахтарські колективи звернулись до своїх колег із закликами провести політичний страйк шахтарів 11 липня 1990 р., із зупиненням гірничо-видобувних робіт. Проведення такого страйку неминуче призвело би до подальшого погіршення і до того складного економічного становища в народному господарстві республіки. Частина народних депутатів вимагала прийняття звернення Верховної Ради до шахтарів, інша -- негайно відкликати з Москви керівників держави, а деякі народні обранці -- постатейного розгляду проекту Декларації про державний суверенітет республіки.

11 липня 1990 р. було розпочато постатейний розгляд проекту Декларації про державний суверенітет України, який тривав три дні. Під кінець робочого дня 13-го липня багато депутатів вимагали виступити ще, аби переконати ту чи іншу сторону в тому чи іншому питанні. Але в основному думка уже сформувалася про те, що приймати Декларацію необхідно, це -- історична необхідність.

Декларація про державний суверенітет України була прийнята 16 липня 1990 року - державний акт Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. З 385 присутніх на засіданні депутатів «за» проголосувала абсолютна більшість - 355; «проти» - 4 ; не взяли участі - 26 (18 з них невдовзі звернулися до секретаріату сесії і попросили зарахувати їхні голоси «за»). Як зазначає Іван Плющ, український державний діяч, двічі голова Верховної Ради України, 16 липня 1990 р. ми прийняли документ доленосного рівня для України і українців. У преамбулі Декларації говориться: «Виражаючи волю народу України…, визнаючи необхідність побудови правової держави...». Чи вірив я тоді в ці слова, що вони через рік стануть реальністю, коли, хоча й не побудували правової держави, та все ж таки проголосили незалежність України? Адже у самій Декларації йдеться і про союзний (підкреслюю: не Союзний, а союзний) договір, про те, що її принципи є основою для його укладання... Ми так і записали в цьому документі: «Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору» саме з будь-якими державами, а не лише колишніми республіками СРСР, які на той час були міцно утримувані в СРСР[1, с. 25].

У Декларації було визначено найбільш принципові позиції, які орієнтували народ на створення самостійної, правової держави, на розвиток демократії, всебічне забезпечення прав і свобод людини. Вона стала тією цінністю, яка об'єднала суспільство у непростий час визначення свого майбутнього в серпневі дні 1991 року.

Ігор Юхновський зазначив, що Леонід Макарович тут виступав і вітав вас як представник від Комуністичної партії. Я повинен сказати, що тут зібралися всі однодумці. Всі ми, які тут є, хочемо одного -- хочемо суверенної України. І цієї суверенної України ми всі добилися. Ми прийняли Декларацію про суверенітет. Довго йшов наш народ до цього. Були татари, була Хмельниччина, були світові війни і насамкінець Україна одержала суверенітет. Ми проголосили його, але ми маємо його добитися. Перед нами велика робота, за яку всі повинні дружно взятися. Отож, я від імені Народної Ради всіх вас вітаю і бажаю вам успіху в тому великому труді, який нас чекає. Я хочу сказати ще наступне. Ми прийняли Декларацію про суверенітет 355 голосами. Це означає, що вона набуває майже конституційного закону. Отож, ми маємо перед собою Закон про суверенітет, і я вас усіх вітаю з ним. Дай Боже! [1, с. 42].

У Декларації [3], зокрема, зазначалось:

1. Верховна Рада Української РСР... проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах (див. Преамбулу).

2. Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення (див. розділ І).

3. Українська РСР самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя (див. розділ III).

4. Українська РСР має своє громадянство... (див. розділ IV).

5. Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території (див. розділ V).

6. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал... є власністю її народу... (див. розділ VI).

7. Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими... (див. розділ X).

Цей документ є з одного боку узагальненням уявлень, ідей, смислів, що були напрацьовані в українському суспільстві представниками різних соціальних верств за декілька років горбачовської перебудови, ідей інтелектуальних попередників всього політичного спектру, що діяв в українській історії, а з іншого -- Декларація встановлені штрихи принципів майбутнього устрою української держави.

Іван Плющ зазначав про те, що ми -- країна молодої демократії. Парламент - це перша і найголовніша ознака розвитку суспільства, що йде демократичним шляхом. Якщо немає парламенту -- не можна говорити, що країна стала на демократичний шлях розвитку [1, с. 28]. Історичний час відраховує роки незалежної України з її поки що незначними успіхами і помітними прорахунками.

Оцінюючи суспільно-політичний процеси необхідно зазначити, що досвід ухвалення Декларації про державний суверенітет важливий як приклад консолідації різних за поглядами політичних сил навколо загальнонаціональних цілей. Попри істотні політичні розбіжності, народні депутати, які представляли у Верховній Раді УРСР з одного боку Демократичний блок, а з другого - Комуністичну партію України, об'єдналися навколо ідеї захисту національних інтересів, проголошення створення суверенної демократичної незалежної держави. Про безпрецедентний ступінь об'єднання політичної еліти країни свідчать і результати голосування:

Ш за ухвалення проголосували 92.2%,

Ш проти - лише 1.03%,

Ш 4.67% з числа тих, що з різних причин не голосували, невдовзі попросили зарахувати їхні голоси «за».

Декларація про державний суверенітет України виявилася визначальною для подальшого процесу державного будівництва.

Розділ 2. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДЕКЛАРАЦІЇ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ПРИЙНЯТТЯ АКТА ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ ТА ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТУ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ

Важливий крок до незалежності було зроблено. Декларація складалася зі вступу (преамбули) та десяти розділів (див. додаток А): самовизначення української нації; народовладдя; державна влада; громадянство Української PCP; територіальне верховенство; економічна самостійність; екологічна безпека; культурний розвиток; зовнішня і внутрішня безпека; міжнародні відносини.

Декларацією було проголошено верховенство конституції та законів республіки на території УРСР, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, визнання всього економічного і науково-технічного потенціалу, створеного на території України, власністю її народу. Україна мала стати в майбутньому постійно нейтральною державою і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Декларацією фактично впроваджувався принцип подвійного громадянства. Принципи, проголошені в ній, мали лягти в основу нового союзного договору [4, с. 171]. Українська держава визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішнього -- державного права.

Історична сила Декларації виявилася не тільки в її тексті, а ще більше в животворності її ідей. Вже 3 серпня 1990 p. був прийнятий Закон про економічну самостійність УРСР, де в нормах законів були виписані всі положення економічного розділу Декларації. А в постанові про порядок введення цього закону була вписана ціла програма термінової розробки низки власних законів економічного реформування. На економічну законотворчість Верховної Ради СРСР від того часу просто перестали звертати увагу.

У контексті Декларації логічними були також дії українських парламентарів, передусім представників Народної ради, які прагнули надати відносинам України з іншими республіками СРСР міждержавного характеру.

29 серпня 1990 р. вони спільно з російськими депутатами з блоку "Демократична Росія" підписали "Заяву про засади державних відносин України і РРФСР на підставі Декларацій про державний суверенітет". До кін. 1990 р. Україна підписала двосторонні державні угоди з Литвою, Латвією, Естонією, Росією, Білорусією, Узбекистаном, Казахстаном. 30 липня 1990 p. було прийнято постанову про порядок проходження строкової військової служби громадянами УРСР за її межами. Почався процес повернення наших хлопців із «гарячих точок» . У жовтні та грудні 1990 p. були прийняті спеціальні постанови про реалізацію Декларації у сферах зовнішніх зносин та відносин з іншими радянськими республіками.

Декларація послужила правовою основою процесу незалежного державотворення України, всього подальшого законодавства. Вона надихнула демократичні сили України на подальшу боротьбу з комуністичним режимом. Своєрідним піком протистояння комуністичної влади і демократії стало голодування студентів у жовтні 1990 року в Києві [2, с.407].

Активну державницьку позицію займала молодь, яка, об'єднавшись у ряд молодіжних організацій, як Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС) та ін., вдавалася до різних політичних заходів, спрямованих на дальшу демократизацію суспільного життя. Найбільш вражаючою акцією було голодування студентів у Києві, яке тривало з 2 до 17 жовтня 1990 р. і охопило 158 осіб з 24 міст України. Головними вимогами голодуючих до Верховної Ради були:

ь відмова від підписання нового союзного договору;

ь відставка уряду;

ь оголошення нових парламентських виборів на багатопартійній основі;

ь заборона відбування військової служби громадянами України за її межами;

ь націоналізація майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки.

Голодування було підтримане масовими демонстраціями, що зрештою змусило парламент піти на поступки і прийняти компромісне рішення:

1. провести на поч. 1991 р. референдум про довіру тодішньому складу Верховної Ради і в разі недовіри -- організувати до кінця року нові вибори на багатопартійній основі;

2. забезпечити проходження строкової служби громадян України в межах республіки;

3. створити парламентську комісію для розгляду питання про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ;

4. до прийняття нової Конституції України "укладання союзного договору вважати передчасним";

5. відставка голови Ради міністрів УРСР В.Масола;

6. до 30 листопада 1990 р. привести діючу Конституцію УРСР у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет.

Однак з усіх цих рішень до кінця року було реалізоване лише одне -- відставка голови Ради Міністрів: замість В.Масола було обрано В.Фокіна.

Ще одним імпульсом у загострені ситуації стало рішення Верховної Ради СРСР про проведення на всій території Союзу референдуму, на який виносилося питання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи будь-якої національності?» Зі свого боку Верховна Рада України ухвалила рішення про внесення до бюлетеню ще одного питання : «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» У референдумі, що відбувся 17 березня 1991р., взяли участь 83.5% виборців. За збереження Союзу висловились більш ніж 70%, за входження України до оновленого Союзу на основі Декларації про державний суверенітет понад 80% громадян. На основі підсумків Всесоюзного референдуму уповноваженою центральними і республіканськими владою робочою групою в рамках так званого Новоогарьовського процесу навесні - влітку 1991 був розроблений проект по укладенню договору федерації "Про Союзі Суверенних Республік ", підписання якого було призначено на 20 серпня.

Впродовж кінця 1990 р. -- першої половини 1991 р. Верховна Рада активно створювала власну правову базу економічних відносин. Були прийняті Земельний кодекс, закони про власність, підприємства, про підприємництво, банки і банківську діяльність, про зовнішньоекономічну діяльність. У травні 1991 p. В. Матвієнко був призначений першим головою Національного банку. Практично тоді ж, ще за існування єдиної держави СРСР, почалися пошуки варіантів (у різних країнах) друкування банкнот власної грошової одиниці.

16 квітня 1991 р. Верховна Рада на пропозицію уряду припинила на території України дію указу Президента СРСР щодо надзвичайних заходів із забезпечення підприємств матеріальними ресурсами. 6 червня прийнята Постанова Верховної Ради про перехід у юрисдикцію УРСР державних підприємств союзного підпорядкування, розташованих на території республіки. 21 червня Верховна Рада припинила дію на території України статті 8 Закону Союзу СРСР «Про союзний бюджет». 21-23-го червня на тлі різкого погіршення економічної ситуації у республіці, у Києві пройшов Установчий з'їзд Всеукраїнської організації солідарності трудящих , на якому, поряд з економічними, були висунуті й політичні вимоги:

ь вихід України із складу СРСР;

ь розпуск КПРС;

ь зміна державно-політичної системи;

ь припинення урядом УРСР усіх фінансових відрахувань до центру;

ь розпуск Верховної Ради УРСР.

4 липня було прийнято Програму надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки України, відповідно до якої було, зокрема, зупинено дію на території України цілої низки норм законів СРСР, указів Президента СРСР, постанов союзного уряду з усіх ключових економічних питань. 5 липня було прийнято Закон Української РСР «Про порядок дії на території України Закону СРСР “Про податки з підприємств і організацій”» -- фактично перший власний податковий закон. У червні 1991 р. були прийняті рішення і відповідні закони про запровадження посади Президента УРСР як, перш за все, головного оборонця і гаранта Декларації про державний суверенітет і Конституції України. Тобто, і в політико - правовому аспекті Україна набувала все більше ознак суверенної держави.

Значну загрозу для противників реформ становило призначене на 20 серпня 1991 р. підписання нового Союзного Договору, який передбачав федеративні засади державного устрою. 19 червня частина військово-партійної демократії взяла владу у свої руки, утворивши Державний комітет з надзвичайного стану.

Геннадій Янаєв був оголошений виконувачем обов'язків ПрезидентаСРСР, на тій підставі, що М. Горбачов за станом здоров'я не спроможний виконувати свої обов'язки. Посилаючись на закон СРСР «Про правовий режим надзвичайного стану» Комітет вирішив:

ь припинити діяльність політичних партій, громадських організацій, масових рухів;

ь заборонити мітинги, демонстрації та страйки;

ь встановити контроль над ЗМІ.

Голова Верховної Ради, Леонід Кравчук, відхилив вимогу генерала Валентина Вареникова запровадити на території республіки режим «Надзвичайного стану», посилаючись на відсутність правових підстав для такого рішення, яке є компетенцією винятково Верховної Ради України.

24 серпня 1991р на позачерговій сесії Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України і призначила на 1 грудня референдум для Всенародного підтвердження Акта (див. додаток Б). У доленосному історичному документі йшлося про здійснення традицій національного державотворення українського народу, про використання ним право на самовизнання, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, про створення самостійної української держави - України. Акт визначав, що «територія демократичної України є неподільною і недоторканою, на якій мають чинність виключно Конституція та закони України». На референдумі 1 грудня 1991р. Акт проголошення незалежності України підтвердили понад 92.32% її громадян.

Проголосивши незалежність, Україна ввійшла як визнаний член до цивілізованих країн світу. 2 грудня 1991р. нову суверенну державу визнала Польща. У грудні 1991р. до неї приєднались 68 держав світу. 25 грудня 1991р. Україну визнали США, впродовж 1992р.- ще 64 держави [7, с.359].

Вікова мрія українського народу про незалежність знайшла політичне оформлення. Молода держава стала будувати відносини з іншими державами на основі взаємної поваги суверенітету, незалежності і територіальної цілісності, невтручання в їхні внутрішні справи, розвитку всебічних політичних, економічних і культурних зв'язків.

Важливою віхою у становленні України як демократичної, соціальної, правової держави стала Декларація про державний суверенітет України. Саме нею проголошено верховенство українських законів на території нашої держави. Проте Декларація виявилася й основним чинником формування в Україні інституту глави держави.

Сформований відповідно до Конституції та чинного законодавства інститут глави держави не лише відтворював суспільні відносини, що склалися в 1990-1996 роках, а й опосередкував міжнародний досвід функціонування схожих інститутів державної влади. Різні аспекти інституту глави держави досліджували українські та російські правознавці Ю. Коломієць, В. Погорілко, Н. Сахаров, С. Серьогіна, В. Чиркін, В. Шаповал та ін. Серед українських науковців помітні різні форми трактування цього інституту і, насамперед, його місця у конституційно визначеному механізмі здійснення державної влади.

В розділі ІІІ наголошено на верховенстві на території УРСР Конституції та законів України. Фактично саме з часу прийняття Декларації можна було б казати, що Україна стає державою-суб'єктом федерації, главою якої став Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук.

5 липня 1991 року було прийнято Закон УРСР № 1295-ХІІ «Про Президента Української РСР», у частині І статті 1 якого зазначалося: «Відповідно до Конституції Української РСР Президент Української Радянської Соціалістичної Республіки є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади»(див. додаток В) [8].

В один день з референдумом, 1 грудня 1991р., відбулися і вибори Президента України. У голосуванні щодо вибору Президента України взяли участь 31 млн 892,4 тис. чоловік. До виборчого бюлетеня були включені:

ь Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук;

ь голова Львівської облради В. Чорновіл;

ь голова Української республіканської партії Л. Лук'яненко;

ь заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов;

ь голова Української народної партії Л. Табурянський;

ь голова Народної ради в парламенті України І. Юхновський.

Незважаючи на істотні розходження в програмах, усі кандидати підтримували ідеї незалежності України. У результаті голосування Президентом України був обраний Леонід Кравчук, за якого віддали голоси 19 млн 643,6 тис. громадян (61,56% тих, хто взяв участь у голосуванні). Отже, Голову Верховної Ради УРСР підтримали більше половини українських виборців.

Його передвиборчою програмою була програма п'яти «Д»:

ь Державність;

ь Демократія;

ь Добробут;

ь Духовність;

ь Довіра.

5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук прийняв присягу Президента України, виклав програмні орієнтири своєї політики на новій посаді. «Президент, - підкреслив він, - одержавши владу від народу, повинен служити йому і забезпечувати добробут, права і свободи кожної людини». 14 лютого 1992 року Верховна Рада внесла відповідні зміни до Конституції УРСР. Згідно зі статтею 114-1 «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України». Це фактично означало, що Президент здійснював функції й глави держави, і глави виконавчої влади.

8 червня 1995 року між Верховною Радою та Президентом було укладено Конституційний договір, згідно з яким Президент знову визнавався главою держави й главою державної виконавчої влади. А на законодавчому рівні закріплювались основні прерогативи Президента саме як глави держави. Так, згідно з частиною ІІ статті 19 Конституційного договору «Президент України як глава держави представляє Україну як у внутрішньодержавних, так і у зовнішніх відносинах»[10]. 28 червня 1996 року Верховна Рада прийняла чинну Конституцію, стаття 102 якої закріпила Президента виключно як главу держави [9].

Таким чином, можна зробити наступні висновки по розділу. Декларація сприяла піднесенню державницького духу народу України та стала провісником Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, який був беззаперечно підтверджений результатами Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. Дійсно, Декларація відкрила шлях для формування державно-правових засад для утворення незалежної Української держави. Тому цілком закономірно в «Акті проголошення незалежності України» зазначалося: «…здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ.» [6, с.95; 5]. Також Декларація була головним чинником формування глави держави ,саме внаслідок того, що вона встановила в Україні найважливішу ознаку держави - її суверенітет, Україна не лише формально, а й фактично стала державою, керманич якої - Президент - став її главою. Об'єктивно оцінюючи роль та значення Декларації, І.Драч зазначав: «До цього Документа ми повинні ставитися із належною поштивістю і пошаною, але разом з тим ставитися і з розумінням того, що це є практично лише початком, лише заспівом до цієї величезної і грандіозної роботи, яка називається творенням Української суверенної державності» [12, с.6].

Розділ 3. ВПЛИВ ДЕКЛАРАЦІЇ НА ФОРМУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ ДЕРЖАВИ

декларація державний суверенітет україна

Процес створення нового Основного Закону нашої держави розпочався 16 липня 1990 р. В Декларації було проголошено офіційне поняття «національна держава», «національна державність», «самовизначення української нації», підкреслювалась приналежність до народу України (єдиного джерела державної влади) громадян всіх національностей, стверджувалось верховенство Конституції і законів республіки на своїй території, розподілялась влада на законодавчу, виконавчу і судову, громадянам було гарантовано рівність перед законом, права і свободи передбачені як Конституцією УРСР, так і нормами міжнародного права.

Декларація про державний суверенітет відіграла надзвичайно важливу роль у становленні в Україні конституційного ладу на демократичних засадах, заклала цінності, які стали фундаментальними для Конституції 1996 року, а також для всього конституційного законодавства. Процес становлення правової державності безпосередньо пов'язано із втіленням у практику цінностей конституціоналізму, врахуванням у державотворчому процесі вітчизняного і зарубіжного досвіду конституційно-правового регулювання суспільних відносин. Декларація про державний суверенітет України створила юридичні засади для розгортання державотворчого процесу та реалізації на практиці українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.

Варто відмітити, що Україна одна з перших союзних республік колишнього СРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет та розпочала підготовку нової Конституції України. Світова конституційна практика свідчить, що деклараціями встановлюються найбільш важливі положення, які визначають вигляд майбутньої держави та суспільства, характер відносин між громадянином та державою. Декларації в основному приймаються на переломних етапах розвитку суспільства й, як правило, у центрі уваги ставляться права людини, і в цьому полягає їхня сильна сторона. Їхні концептуальні підходи, положення дають можливість розкрити нові підходи до розв'язання багатьох проблем, у тому числі проблем державного будівництва і місцевого самоврядування, але є й слабкі сторони декларацій, яким часто властиві констатації, загальні положення, заклики. Разом із тим слід відзначити, що декларація стала правовою базою для Конституції України 1996 р. та всього правового законодавства [13, с.91-92; ].

У цьому акті вперше сформульовано визначальні для майбутньої національної правової системи чинники: демократичне суспільство, в якому народ є єдиним джерелом державної влади. Прийняття Декларації стало початком першого етапу розвитку незалежності української держави, впродовж якого сталися істотні зміни в державному устрої Української РСР, що супроводжувалися істотними трансформаціями конституційного ладу та правової системи України [20, с.206,210].

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада України створила першу Конституційну Комісію як орган парламенту. Спочатку її очолив Леонід Макарович Кравчук - Голова Верховної Ради УРСР. 5 грудня 1991 глава українського парламенту Леонід Кравчук перейшов на пост президента, після чого Іван Плющ був обраний спікером і став співголовою Комісії.

1 липня 1992 р. Верховна Рада ухвалила Постанову про винесення проекту Конституції на всенародне обговорення. Проект Конституції розглядався на сесіях Рад народних депутатів всіх рівнів, трудовими колективами, вченими, політичними партіями, громадськими організаціями та рухами. Утім, перший проект Конституції України, як і наступні конституційні проекти, не був реалізований внаслідок перманентних протистоянь між Президентом України та Верховною Радою України на фоні тривалої соціально-економічної кризи в Україні.

Помітною рисою суспільного життя незалежної України було політичне протистояння Президента Леоніда Кучми та Верховної Ради в особі її Голови Олександра Мороза. Президент прагнув створити сильну виконавчу владу, здатну ефективно працювати в умовах наростаючої економічної кризи. Верховна Рада, лякаючи загрозою диктатури, фактично прагнула зберегти свої повноваження, в тому числі і право втручатися у вирішення конкретних економічних питань, безпосередньо керувати територіями. Вказане протистояння серйозно ускладнювало вирішення першочергових проблем життя держави.

18 травня 1995 року Верховна Рада України більшістю голосів народних депутатів прийняла Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», однак проект Закону України «Про застосування Закону України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» та зміни Конституції (Основного Закону) України у зв'язку з його прийняттям» не набрав необхідної кваліфікованої більшості (2/3) голосів. Це змусило Президента 31 травня 1995 р. прийняти Указ про проведення опитування громадської думки з питань довір'я громадян України Президенту і Верховній Раді. У відповідь на це Верховна Рада наклала на даний Указ вето та запропонувала Президенту до 8 червня 1995 р. подати на розгляд кандидатури до складу Кабінету Міністрів. Такий сценарій подій затягував на тривалий час вирішення життєво важливих для України конституційних питань. За цих умов Л. Кучма взяв ініціативу у свої руки.

2 червня Президент підтвердив рішення провести опитування. В цей же день відбулась його зустріч із лідерами 8 фракцій, які підтримали ідею підписання Конституційної угоди Президента та Верховної Ради. Проведення опитування створювало потенційну загрозу розпуску Верховної Ради, рейтинг якої, за даними соціологічних опитувань, на цей час був досить низьким. Водночас це посилювало політичну напругу і опосередковано впливало на економіку, все суспільне життя.

За таких умов Президент України та Голова Верховної Ради «виявили політичну мудрість» та, відмовившись від протистояння, підписали 8 червня 1995 р. Конституційний договір, за яким:

· Президент визнається главою держави;

· Президент визнається главою виконавчої влади»

· Президент особисто визначає склад Кабінету Міністрів.

Ліві партії не погоджувалися з президентською стороною за такими принциповими пунктами, як:

· Розподіл повноважень між гілками влади;

· Визнання приватної власності на засоби виробництва;

· Перетворення української національної символіки на державну;

· Державний статус російської мови;

· Президентська модель державного устрою.

Фактично, Договір виконав роль альтернативної форми внесення змін до Конституції України. Укладення Договору стало важливим компромісом. Він мав діяти до прийняття нової Конституції України з метою подальшого забезпечення розвитку і успішного завершення конституційного процесу в Україні. Конституційний договір значно зміцнив владу Президента. Ключовий момент -- очільники областей не обиралися, а призначалися главою держави, що дало Л. Кучмі контроль над регіонами -- найважливіший інструмент управління країною.

За цих суперечливих обставин президент підписав указ, який передбачав проведення Всеукраїнського референдуму щодо затвердження Конституції. Ініціативу знайти компроміс у депутатському корпусі та запобігти референдуму взяла на себе Тимчасова спеціальна комісія Михайла Сироти. Спікер Верховної Ради, Олександр Мороз, висунув перед народними депутатами ультимативну вимогу: «Або погодити всі положення Основного Закону України до ранку, або вдень, 28 червня, парламент буде розпущено».

28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після 24-годинної безперервної роботи Конституцію України було прийнято і введено в дію Верховною Радою. За Конституцію проголосували 321 народний депутат, утримались -- 12, не голосували -- 17. Згідно Конституцією Україна стала президентсько-парламентською державою, її Основний Закон було визнано Венеціанською комісією Ради Європи одним із найкращих на континенті.

Державний суверенітет у Декларації визначено як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки у межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». У свою чергу, верховенство держави та її незалежність як взаємопов'язані сторони державного суверенітету втілено в Конституції України: про верховенство йдеться у ст. 2 (суверенітет України поширюється на всю її територію), а як незалежну державу визнано у ст. 1 [9].

Згідно зі ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби. Верховенство державної влади полягає в тому, що вона визначає весь механізм правових відносин у державі, встановлює загальний правопорядок, правоздатність, права й обов'язки державних органів, суспільних об'єднань, посадових осіб і громадян [14, с.126]. Декларація передбачила, що Українська РСР забезпечує верховенство Конституції та законів республіки на своїй території, про що говорилося раніше. У свою чергу ст. 8 Конституції України також, виходячи з цього положення, передбачила, що в Україні визнається та діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Особливу увагу треба звернути на принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, який знайшов своє місце в третьому розділі Декларації та був закріплений в ст. 6 Конституції України. Сенс поділу влади полягає у відносній самостійності та незалежності різних структур державного механізму - законодавчих, виконавчих, судових та інших органів. Згідно з положеннями Конституції 1996 року в нашій державі влада на вищому рівні представлена, з одного боку, президентською владою, повноваження якої закріплені ст. 106 Основного Закону, з іншого - законодавчою, виконавчою та судовою. Декларація встановила засади економічної самостійності України, визначила наперед виключне право українського народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, і це положення отримало подальший розвиток у статті 13 Основного Закону держави[19, с.96]. Академік Ю.С.Шемшученко відмічає, що таким чином Декларація стала важливою віхою в конституційному процесі України, а її основні положення з деякими модифікаціями стали елементом практично всіх офіціальних і альтернативних проектів Основного Закону і самої Конституції України [11, с.4].

Таким чином, можна зробити наступні висновки по розділу. В Декларації про державний суверенітет України передбачені практично всі засади конституційного ладу майбутньої незалежної Української держави, її положення слугували надійними дороговказами всім, хто наполегливо і цілеспрямовано працював над текстами проектів Конституції України, забезпечував їх проходження через Конституційну комісію, процедуру розгляду і прийняття Основного Закону Верховною Радою України 28 червня 1996 року. І в цьому аспекті можна стверджувати, що Декларація значною мірою виконала свою функцію бути «основою для нової Конституції»

Ключовою проблемою розвитку вітчизняного конституціоналізму є формування науково обґрунтованої концепції установчої влади українського народу, що базується на положеннях Декларації про державний суверенітет України і Конституції України, та розв'язання проблеми співвідношення ідеї установчої влади, закладеної у цих актах[15, с.6]. Як зазначив В.М. Шаповал, «Декларація про державний суверенітет України і Акт проголошення незалежності України разом з Конституцією (Основним Законом) України складали своєрідну тріаду… Кожний з названих трьох актів зумовлював прийняття наступного» [18, с.42].

ВИСНОВКИ

Декларація про державний суверенітет України - найважливіша подія у житті України і кожного свідомого українця в 1990 році, прийнята Верховною Радою Української РСР. Декларація складалася зі вступу (преамбули) та десяти розділів: самовизначення української нації; народовладдя; державна влада; громадянство Української PCP; територіальне верховенство; економічна самостійність; екологічна безпека; культурний розвиток; зовнішня і внутрішня безпека; міжнародні відносини.

Декларація проголосила державний суверенітет України, як "верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах". У Декларації визначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід'ємного права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій чи окремих осіб переслідуються законом. "Громадяни республіки всіх національностей становлять народ України". Народ України є єдиним джерелом державної влади.

Українська держава "забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин". Україна є самостійною у розв'язанні будь-яких питань свого державного життя, а державна влада здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів у державі здійснює Генеральний прокурор.

Територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена чи використана без її згоди. Національним багатством країни володіє, користується і розпоряджається тільки народ України. Вона самостійно встановлює порядок організації охорони природи і порядок використання природних ресурсів, може заборонити будівництво й припинити функціонування будь-яких підприємств, установ та інших об'єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці.

Україна "самостійна у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, то проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку. Українська PCP забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості та традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя".

Досить важливим і новим у конституційному законодавстві України є такий пункт: держава виявляє піклування про задоволення національно-культурних потреб українців, котрі проживають за її межами. Та дуже цікавим є те, що Україна має право на повернення у власність народу національних, культурних та історичних цінностей, що знаходяться за межами України.

Україна також має право на власні Збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки; вона "урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї".

В останньому розділі підкреслювалося, що Україна є суб'єктом міжнародного права, здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій тощо. Вона виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно зміцнює загальний мир і міжнародну безпеку, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Українська держава визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішнього -- державного права.

Відносини України з іншими радянськими республіками "будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємодопомоги і невтручання у внутрішні справи. Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладенні міжнародних угод".

Декларація сприяла піднесенню державницького духу народу України та стала провісником Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, який був беззаперечно підтверджений результатами всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. Також Декларація була головним чинником формування глави держави ,саме внаслідок того, що вона встановила в Україні найважливішу ознаку держави - її суверенітет, Україна не лише формально, а й фактично стала державою, керманич якої - Президент - став її главою.

Декларація відіграла надзвичайно важливу роль у становленні в Україні конституційного ладу на демократичних засадах, заклала цінності, які стали фундаментальними для Конституції 1996 року, а також для всього конституційного законодавства. Декларація стала важливою віхою в конституційному процесі України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Декларація про державний суверенітет України. Історія прийняття, документи, свідчення. Житомир «Рута» 2010.- С. 868.

2. Музиченко П. Історія держави і права України. //П. Музиченко// Навчальний посібник. 6-те видання, перероблене і доповнене. Київ «Знання» 2007.- С. 471.

3. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 // ВВР України 1990-№55 XII.