Размещено на http://www.allbest.ru/

Особисті немайнові права дитини

ВСТУП

На сучасному етапі державотворення українське суспільство в основу свого існування та розвитку поклало основоположні принципи правової держави, що знайшли своє закріплення в Конституції України. Проблема захисту дитинства, без сумніву, належить до найбільш актуальних проблем сьогодення, адже лише у дітях - майбутнє кожної держави, перспективи її економічного, демографічного і соціального розвитку. Дитину жодним чином не можна прирівнювати до дорослої людини, у тому числі й у правових аспектах, вона має бути забезпечена особливими правами, особливим захистом, які мають часовий вимір і спеціальне призначення. Дитина, як і кожна людська істота, від народження має права людини, але вона повинна мати ще й додаткові, особливі права. Це обумовлено її фізичною, розумовою, моральною та духовною незрілістю. І для того, щоб дитина стала зрілою людиною у всіх відношеннях, їй необхідно мати певні спеціальні, додаткові можливості. Отже, права дитини - це певні спеціальні можливості, які необхідні людині віком до 18 років для існування і досягнення зрілості. Особливі права дитини - це “права росту”, зумовлені її фізичною, розумовою, духовною незрілістю. Вони - особливий зріз у загальному контексті прав людини.

Розвиток концепцій прав людини привело до того, що права дитини були виділені в особливу категорію. Ще на початку 20 століття права дітей, як правило, розглядались в контексті існуючих проблем використання дитячої праці, торгівлі дітьми и проституції неповнолітніх. Вперше міжнародну стурбованість положенням дітей було висловлено у 1923 році, коли Рада новоствореної неурядової організації “Міжнародний союз порятунку дітей” (“Save the Children International Union”) прийняла декларацію з п'яти пунктів про права дитини, відому як Женевська декларація, яку було схвалено наступного року п'ятою Асамблеєю Ліги Націй. “Прийнята після першої світової війни Лігою націй, завдяки зусиллям першопрохідника в області прав дітей Еглантина Джебба, ця декларація відзначає початок міжнародного руху за права дитини. Відразу після закінчення Другої Світової Війни, у 1945 році Генеральна Асамблея ООН створює Дитячий фонд Організації Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ), що відіграє важливу роль у вирішенні проблем дітей на міжнародному рівні. в 1959 році ООН прийняла Декларацію прав дитини, що присвячувалася тільки неповнолітнім дітям. При усій своїй стислості ця Декларація передбачала найбільш важливі, що мають принциповий характер правила. Одне з них - рівність прав усіх без винятку дітей без розбіжності або дискримінації по ознаці раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, або іншої обставини, що стосується самої дитини або її родини. Кожна фраза з тексту цієї Декларації - прообраз майбутньої Конвенції про права дитини в частині, що стосується її виховання в родині. Однак нові часи, погіршення положення дітей, потребували більш конкретних законів й заходів, міжнародних договорів по захисту і забезпеченню прав дитини. У 1979-1989 розробляється текст Конвенції. 20 листопада 1989 року Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Конвенція ООН про права дитини, в день відкриття її для підписання, її підписала 61 країна.

На сьогодні Конвенцію про права дитини ратифікували більше 200 держав. Зараз залишається лише дві країни (США та Сомалі), що не ратифікували цей міжнародний документ. В Україні Конвенція стала частиною національного законодавства з 27 вересня 1991 року, тобто з часу її ратифікації Україною.

Ратифікація Конвенції означає, що уряди беруть на себе зобов'язання забезпечити дитині зростання у безпечних та сприятливих умовах, маючи доступ до високоякісної освіти та охорони здоров'я, а також високий рівень життя. Конвенція охоплює всі аспекти правової сфери - цивільний, додержання умов Конвенції є запорукою захисту дітей від соціальних негараздів. економічний, соціальний та культурний, а також враховує потреби дітей - жертв війни, дітей інвалідів, дітей, до яких ставляться жорстоко їхні батьки або опікуни, підлітків, яких звинувачують у злочинах і позбавляють волі.

Якщо оцінювати Конвенцію "Про права дитини" з погляду її значення для сімейного права, правового становища дитини в сім'ї, слід зазначити, що вона містить значну кількість положень загального, принципового порядку, що мають пряме відношення до сімейного виховання, і, крім того, присвячує правам дитини в сім'ї ряд спеціальних статей, що визначають сімейно-правовий статус неповнолітньої дитини.

На сьогодні у суспільстві виникло ряд проблемних ситуацій. Вагомим деструктивним фактором у сучасних умовах виступає криза сім'ї, яка безпосередньо зумовлює проблеми у сфері виховання підростаючого покоління. Економічний стан розвитку нашої держави не дає можливості громадянам жити у достатку, через що загострюються і сімейні стосунки, зростає кількість сімейних конфліктів, унаслідок чого страждають діти, як найбільш вразлива категорія громадян. Сім'я не в змозі реалізувати належною мірою свої можливості життєзабезпечення та виховання дітей, їх матеріальне і духовне благополуччя, зазнає негативної трансформації виховна функція сім'ї.

В останні роки нашу державу буквально поглинула хвиля дитячої безпритульності, у суспільстві з'явився прошарок населення, який вже звично називають “діти вулиці”. За даними Державного комітету статистики на початок 2008 року загальна кількість дітей сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування, в Україні становить близько 150679 осіб . Починаючи з 2000 року, кількість соціальних та біологічних сиріт, які перебувають у дитячих будинках, будинках-інтернатах збільшилася в 1,7 рази. Кількість дітей сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування, які навчаються у школах інтернатах для дітей-сиріт, збільшилася в 1,6 рази. У решти ж дітей є батьки, але вони, в переважній більшості, позбавлені батьківських прав або дитина відібрана у них за рішенням суду без позбавлення батьківських прав; або внаслідок вчинення злочину відбувають покарання в місцях позбавлення волі.

Позбавлені постійної батьківської опіки, діти все частіше потрапляють в сферу інтересів кримінальних осіб, опиняються на вулиці, жебракують, і в більшості випадків, стають на шлях скоєння злочинів. Дослідженнями встановлено, що 90-97% неповнолітніх правопорушників - вихідці із неблагополучних сімей. Разом з тим, немає жодних підстав стверджувати, що в українській правовій системі, реалізації права дитини на виховання приділялась незначна увага. Неналежне виконання батьками своїх обов'язків по вихованню дитини, яке перетворюється в головний фактор десоціалізації особистості неповнолітнього, стає джерелом формування у них асоціальних поглядів та звичок, неприпустимої у правовому суспільстві протиправної поведінки. Наведені та інші фактори зумовлюють актуальність науково-теоретичного дослідження особистих немайнових прав дітей.

За останні роки з метою забезпечення реалізації прав громадян, а особливо прав дітей, як більш вразливої категорії громадян, в Україні було прийнято багато нормативних актів, які встановлюють основні принципи та визначають засоби захисту прав дітей, а також основні засади державної політики у цій сфері. У 1996 р. було прийнято Конституцію України, яка на найвищому державному рівні закріпила якісно новий статус людини в Україні як найвищої соціальної цінності; визначила демократичний, соціальний і правовий характер нашої держави. В Основному Законі нашої держави відображено найголовніші гарантії щодо захисту дітей.

Так, у статті 1 Конституції України закріплено положення про те, що Україна є правовою державою, тобто вона забезпечує повноцінний розвиток громадянського суспільства, а особистість, як відомо формується у дитинстві. Крім того, в статті 51 Конституції закріплено, що: „Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою”. У 2001 р. було прийнято Закон “Про охорону дитинства”, в якому встановлюється, що охорона дитинства в Україні є стратегічним загальнонаціональним пріоритетом, Закони України “Про державну допомогу сім'ям з дітьми”, “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, “Про освіту”, “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”,“Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей. позбавлених батьківського піклування ” Національна програма “Діти України”, Постанова Кабінету Міністрів “Про заходи щодо посилення охорони материнства та дитинства” тощо. Логічним завершенням реформування сімейного законодавства стало прийняття 10 січня 2002 р. нового Сімейного кодексу України, введеного в дію з 1 січня 2004 р. Чинний СК України дав змогу регулювати сімейно-правові відносини з дотриманням усіх вимог, які висувають у своїх положеннях міжнародно-правові документи, ратифіковані Україною, зокрема, Конвенція про права дитини. Дослідженню проблемних питань сімейного права завжди приділялася певна увага в спеціальній літературі, особистим немайновим правам дітей було присвячено дослідження С. П. Індиченко „Личные права и обязанности родителей и детей” (1972); А. М. Нечаєвої „Охрана прав несовершеннолетних” (1983). Після здобуття Україною незалежності питанням особистих немайнових прав членів сім'ї було присвячено такі наукові роботи: Л. А. Савченко “Особисті права та обов'язки батьків і дітей за сімейним законодавством України” (1997). Питання особистих немайнових прав, які закріплені у чинному СК України, деякою мірою висвітлюються у науково-практичних коментарах СК України, а також у навчальних посібниках та підручниках із сімейного права. Проте на сьогодні немає наукових праць, присвячених комплексному дослідженню особистих немайнових прав дітей. Усе це свідчить про необхідність їхньої розробки, та здійснення аналізу новел СК України для усунення прогалин у законодавчому регулюванні цього питання.

Об'єктом дипломної роботи є особисті немайнові права дітей передбачені чинним законодавством, підстави їх виникнення, наслідки порушення цих прав.

Предметом дослідження даної роботи є система нормативних актів, що регулюють особисті немайнові права дітей, аналіз діяльності органів суду, реєстрації актів цивільного (громадянського) стану, органів опіки та піклування, та шляхи удосконалення правового механізму регулювання інституту прав дітей, а також проблемні питання, що висвітлюються в зв'язку з цим на сторінках періодичних видань.

Метою написання цієї дипломної роботи перш за все є комплексний аналіз, обґрунтування чинного сімейного та цивільного законодавства України, яке регулює особисті немайнові права дітей, є встановлення важливості об'єкта дослідження - права дітей, а також показати основні права дитини, що передбачені як національним законодавством, так і міжнародно-правовими актами, та дослідити стан реалізації захисту прав дітей в Україні. Для досягнення поставленої мети в ході написання дипломної роботи необхідно було вирішити такі завдання:

1. охарактеризувати правовий статус дитини за міжнародним та національним законодавством;

2. розкрити зміст особистих немайнових прав дитини ;

3. визначити основні види особистих немайнових прав дитини за міжнародним та національним законодавством та дати їх загальну характеристику;

4. розкрити зміст права дитини на ім'я, прізвище та по батькові;

5. послідовно розглянути та вивчити весь комплекс питань пов'язаних з правом дитини жити і виховуватись в сім'ї;

6. охарактеризувати право дитини на висловлення своєї думки;

7. розглянути та вивчити увесь комплекс питань, що пов'язані із правом дитини на захист та представництво її прав та інтересів;

8. виявити недоліки, прогалини, суперечності, неузгодження чинного законодавства України про особисті немайнові права дітей та виробити пропозиції щодо його удосконалення.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що нами була здійснена спроба системного комплексного дослідження особистих немайнових прав дітей, дослідження змін у становищі дітей, що відбулись за останні роки, стану реалізації захисту прав дітей в Україні, нормативної бази, яка повинна забезпечувати захист прав та інтересів дітей. Проаналізовано питання щодо відповідності норм національного законодавства міжнародним стандартам у галузі прав дитини. Дана оцінка новелам Цивільного кодексу України з позицій удосконалення інституту особистих немайнових прав дітей.

Методологічну та теоретичну основа досліджень становлять наукові методи і принципи, властиві теорії права, цивільному та сімейному праву. Також прагнення показати, що проблема захисту дітей турбує дуже багатьох вчених, теоретиків, які у своїх працях висловлюють стурбованість з приводу даного питання і визначають можливі шляхи вирішення цих проблем. У зв'язку з цим, а також недостатньою теоретичною розробкою даної теми, доцільно було застосувати такі методи дослідження, як, порівняльно-правовий, формально-юридичний, структурний методи та метод системного аналізу.

В роботі широко використана наукова література по сімейному та цивільному праву, соціології та педагогіці тощо.

Теоретичне та практичне значення дипломної роботи полягає в тому, що висновки, що зроблені в результаті дослідження особистих немайнових прав дітей можуть бути використані: в науково-дослідних цілях - для подальшої теоретичної розробки та удосконалення усунення окремих неузгодженостей, протиріч і прогалин з питань закріплення особистих немайнових прав дітей; в навчальному процесі - при підготовці відповідних розділів підручників та навчальних посібників, а також при викладанні навчального курсу “Цивільне право України”, “Сімейне право України”.

Структурно робота складається із вступу, розділу першого „Правовий статус дитини за міжнародним та національним законодавством”, розділу другого „Особисті немайнові права дитини. Поняття зміст та їх загальна характеристика”, розділу третього „Класифікація особистих немайнових прав дитини”, висновків та списку використаних джерел.

Отже, права дитини - це ті права, що належать особі в силу того, що вона є дитиною. А дитині внаслідок фізичної та розумової незрілості необхідна спеціальна охорона та турбота, зокрема правовий захист як до, так і після народження.

Людство зобов'язане надавати дитині найкраще з того, що воно має. Тому, на нашу думку, проблема захисту дітей є дуже важливою і потребує особливого вирішення, тому, що поза увагою залишається найбеззахисніша і найдорожча частина нашого суспільства, наше майбутнє - це діти.

Правовий статус особи - це система визнаних і закріплених державою в законодавчому порядку прав, свобод і обов'язків, а також законних інтересів особи як суб'єкта права. Правовий статус дитини, як і інших суб'єктів суспільних відносин, визначається державою через сукупність нормативно-правових актів, якими закріплюються права та обов'язки учасників суспільних відносин, у тому числі дітей. Тому складовою частиною системи прав людини є система прав дитини.

Права дитини - це можливості (свободи) неповнолітніх осіб, які необхідні для їх життя, виховання та розвитку. Багато прав дитини співпадає з правами людини, а саме: право на життя, на ім'я, на отримання громадянства, на вільний вираз своїх думок та ін.

Щодо поняття „правового статусу особи” існують різі точки зору. Так Н.В. Вітрук розрізняючи поняття „правове становище особи і „правовий статус особи”, в кінцевому випадку приходить до висновку про необхідність визначення зв'язку між ними як відношення цілого і частини. При цьому автор обмежує елементний склад останнього системою юридичних прав і обов'язків, а також законними інтересами особи. Крім того, аналізуючи принципи правового статусу громадянина, Н.В. Вітрук поряд з демократизмом і гуманізмом, єдністю прав і обов'язків, рівністю, повнотою і соціальною значимістю, які притаманні правовому статусу, називає і гарантованість належних йому прав [63; 12-13].

Аналогічну позицію займають і інші автори. Але оскільки „принципи завжди мають нормативний характер і цим відрізняються від простої констатації дійсності”[40; 11]. Гарантії виключаються з числа елементів правового статусу, хоча їм надається велике значення. Тим більше, що під гарантіями розуміються як соціально-економічні, політичні і ідеологічні умови, визначене становище суспільних відносин, в широкому значенні, так і юридично оформлені засоби реалізації, охорони і захисту прав особи, і основними тут є юридичні гарантії, які безпосередньо забезпечують правомірну реалізацію і захист прав, обов'язків і законних інтересів особи.

Л.Д. Воєводін в якості одного з чотирьох елементів конституційного статусу вводить матеріальні, політичні, ідеологічні гарантії, якими забезпечується реальність конституційного статусу громадян, як в цілому, так і окремих його елементів. Під гарантіями автор розуміє прийняті державою на себе обов'язки створювати необхідні умови і пропонувати відповідні засоби для забезпечення конституційних прав та обов'язків громадян. Саме вони пов'язують в ціле правове і фізичне становище людини в нашому суспільстві. Суть гуманістичного принципу полягає у тому, щоб коректувати правове становище особи, забезпечуючи врахування його соціальної належності, віку, статі, стану здоров'я та іншого, цим самим роблячи його більш справедливим [65; 21-27].

Ось таке, найбільш поширене в теорії права поняття правового статусу. Проте нас цікавить визначення правового статусу неповнолітнього як суб'єкта права, в якому конституційно-правовий статус має визначальне значення, так як „розвиток правового статусу особи відбувається на конституційному рівні” [63; 12 - 13].

Щоб отримати більш повне уявлення про правове становище дитини, вбачається необхідним визначення фактичного конституційно-правового статусу, під яким розуміється реальне становище суб'єкта конституційно-правових відносин, у зв'язку з дією норм конституційного права в конкретних соціально-політичних умовах. Тому фактичний статус суб'єкта конституційного права суто стає проблемою практичної політики [29; 61]. До того очевидна залежність фактичного статусу від внутрішніх умов і ефективності механізму реалізації нормативного статусу.

Якщо мати на увазі взаємозв'язок і взаємозалежність різних суб'єктів конституційно-правових відносин, то можна припустити, що з врахуванням різних факторів, ролі, місця, яке повинно займати підростаюче покоління в розвитку суспільства і держави, від чіткого визначення, всестороннього дослідження саме доктринального статусу дитини залежить характер і направлення цього розвитку, його прогресивний (або регресивний) характер.

В останні роки серед вітчизняних і зарубіжних вчених розгорілись нові спори про феномен дитинства, з'явились нові теорії про так званий статус дитинства [48; 56]. На погляд автора, мова може іти тільки про статус дитини, тобто неповнолітнього, який наділений певними правами. А дитинство, як таке, будучи певним віковим періодом в житті людини, саме по собі не є суб'єктом яких-небудь прав [43; 76-79].

Нажаль, сучасне становище справ таке, що в реальному житті, і в нормативному забезпеченні правового статусу дитини її інтереси не завжди враховуються. Так, наприклад, можна сміливо визначити соціальний статус дитини, яка вийшла з інтернатної установи, як „нічийного”, оскільки ніхто не буде нести відповідальності за ненадання йому житла, відсутність належної охорони трудових прав і так далі.

Таким чином, можна сказати, що назріла необхідність і є всі підстави для подальшої конкретизації правового статусу неповнолітнього, підвищення його рівня до конституційного.

20 листопада 1989 року Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Конвенція ООН про права дитини. У випадку невідповідності між нормами Конвенції та іншими внутрішніми актами застосовуються норми Конвенції. У відповідності з цим міжнародним документом Україна прийняла на себе численні зобов'язання по забезпеченню прав дитини, в силу яких внутрішнє законодавство в цій галузі повинно було, щоб уникнути протиріч, узгоджене з Конвенцією, яка закріплює громадянські, економічні, соціальні та культурні права дітей.

Основними з них є: право на життя, виживання, та вільний розвиток своєї особистості;право на ім'я та набуття громадянства; право знати своїх батьків та користуватися батьківською турботою; право не розлучатися з батьками всупереч їх бажанню; право підтримувати контакти з обома батьками та ін.

Проте проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними актами держави та її органів - ніщо без реальних гарантій його здійснення. Без гарантій права, свободи і обов'язки людини та громадянина перетворюються у своєрідні „заяви про наміри”, які не мають ніякої цінності ні для особистості, ні для суспільства.

Як відомо, під гарантіями прав і свобод людини та громадянина розуміють систему соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист [52; 82 - 83]. Серед загальних гарантій прав та свобод людини особливе місце займають юридичні гарантії, як система юридичних засобів і способів охорони та захисту прав людини і громадянина. Обов'язком держави є забезпечення особі, у тому числі і дитині права на судовий захист та інші способи захисту, що не заборонені законом, а також права на отримання кваліфікованої юридичної допомоги [55; 67- 68]. Забезпечення та реалізація прав і свобод людини включає три елементи (напрямки) державної діяльності:

1. створення умов для реалізації прав та свобод людини - шляхом позитивного впливу на формування їх загально соціальних гарантій;

2. охорона прав та свобод людини - шляхом проведення профілактики їх порушень;

3. захист прав та свобод людини - шляхом відновлення порушеного правового статусу, притягнення правопорушників до юридичної відповідальності.

У науковій літературі є різні погляди на поняття захисту та охорони прав і свобод людини. Як вірно зазначає П. Рабінович, охорона прав і свобод це стан правомірної їх реалізації під контролем соціальних інститутів, але без їх втручання [46; 27]. Необхідність звернення для захисту з'являється лише при наявності перешкод здійснення чи порушення або загрозі порушення прав та свобод людини. Захист може відбуватися лише шляхом втручання органів держави у процес реалізації прав та свобод як охоронної реакції на об'єктивний фактор відхилення від правопорядку, виражається у санкціях відповідальності, а також, в гарантіях особистої безпеки певних категорій осіб. Самі ж гарантії та способи забезпечення їх реалізації у сфері сімейно-правових відносин передбачені Конституцією України, Сімейним Кодексом України та іншими нормативно правовими актами. Окрему систему гарантій та способів їх реалізації передбачено міжнародно-правовими актами, зокрема вищеназваною Конвенцією про права дитини, Декларацією про права людини та іншими.

Вагоме місце серед різного виду гарантій держави займають юридичні гарантії - як передбачені законом і державою спеціальні засоби впровадження, охорони і відновлення прав та свобод людини, серед яких особливе місце належить конституційним гарантіям прав і свобод людини в Україні. Так, чинна Конституція України передбачає пряму дію норм, що є могутнім практичним інструментом впливу на конкретні суспільні відносини, у тому числі і сімейні, поведінку людей, діяльність їх утворень та ін. Пряма дія норм Конституції є стимулом до активності громадян у політико-правовій та соціально-економічній сферах, адже тепер кожен громадянин може навчитися найбільш вигідно використовувати положення Основного Закону для захисту своїх законних інтересів, прав і свобод.

Отже, без реально існуючих гарантій реалізувати закріплені у нормативно-правових актах права суб'єкта просто не можливо. Зміст статусу будь-якої особи визначається тими механізмами, які дають їй можливість безперешкодно користуватися своїми правами.

В Конституції України відображено найголовніші гарантії щодо захисту дітей, зокрема у ст. 1 закріплено положення про те, що Україна є правовою державою, тобто вона забезпечує повноцінний розвиток громадянського суспільства, яке складається із вільних, рівноправних індивідів, а особистість, як відомо, формується у дитинстві. Крім того в ст. 51 Конституції закріплено, що: „Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою”. Також в Основному Законі нашої держави визначено основні положення соціальної спрямованості нашої держави. Це зазначено в ст. ст. 30, 31, 43, 44, 45, 46, 47, 48 та ін. Для ефективної реалізації цих статей був прийнятий Закон України „Забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” , який має на меті створення умов для формування і реалізації соціальної політики на основі визначеної стратегії економічного розвитку та фінансування, стабілізації, забезпечення права кожного громадянина на достатній життєвий рівень.

Серед усіх нормативних актів, які забезпечують реалізацію прав та соціальних свобод дитини в Україні, не менш важливим є Сімейний Кодекс України, Закон України „Забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”,„Про охорону дитинства” та ін.

Як відомо, Сімейний кодекс - це основний нормативно-правовий акт сімейного права комплексно врегульовує сімейно-правові відносини їх учасників, у тому числі дитини. Метою цього Кодексу є зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб, утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї, побудова сімейних відносин на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки, забезпечення права кожної дитини на сімейне виховання, можливість духовного та фізичного розвитку.

Кодексом визначено, що сім'я є первинним осередком суспільства, створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

З цього видно, що на сьогодні у нашій державі існує юридично закріплений факт визнання окремого правового статусу особи. Це правовий статус дитини (ч.1 ст.6 СКУ). Оскільки це прямо закріплено в Кодексі, то він може застосовуватись на стільки ж повноправно, як і правовий статус громадянина, правовий статус військовослужбовця тощо. Як і кожен правовий статус він має свої особливості. Як зазначає І. Лялька його найбільш характерна особливість проявляється у ч. 2 ст.6 Сімейного кодексу, відповідно до якої можна зробити висновок, що правовий статус дитини об'єднує в себе два суб'єкти: малолітнього і неповнолітнього. Це є цілком вірно. Проте, з точки зору співвідношення цих двох понять їх потрібно на наш погляд, вживати у дещо іншому значенні. Так, особу слід вважати „малолітньою” до встановлення певної вікової межі, бо особі, якій виповнилося 14 років, законодавство надає багато нових прав і покладає на неї додаткові обов'язки. Щодо терміну „дитина”, то він є синонімом до „неповнолітній”, тому що:

1) у Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року дитиною визнається людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, що застосовується до даної особи вона не досягне повноліття раніше (ст. 1 Конвенції);

2) у тлумачному словнику української мови зазначено: „Дитина - маленька дівчинка чи хлопчик ” [60; 45].У зв'язку з цим постає питання: а де ж межа, яка розділяє маленького від великого? А ця межа є повноліття. Отже, до досягнення цієї межі особа вважається неповнолітньою.

У „Великому юридичному словнику” вказано, що „неповнолітній - той, хто не досяг повноліття, малолітній” [56; 78]. Це не просте ототожнення, а ототожнення з правової точки зору.

У такому науковому джерелі, як „Юридична термінологія зазначено: Неповнолітні - особи, що не досягли віку, з якого закон визнає їх повністю дієздатними. Тому не має ніякої межі, з якої наступає „неповноліття”, бо ця межа існує об'єктивно з моменту народження дитини.

В Сімейному кодексі України передбачені такі особисті немайнові права дитини: жити і виховуватись в сім'ї, на медичне обслуговування, на прізвище, ім'я та по-батькові, на висловлення своєї думки, на захист своїх інтересів та ін. Дитина відразу після народження має право на турботу та піклування про неї найближчих для неї людей - її батьків, але у разі зловживання своїми правами батьки можуть бути позбавлені батьківських прав (відповідно до ст. 164 Сімейного кодексу України)

Розвиток концепцій прав людини привело до того, що права дитини були виділені в особливу категорію. Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України „Про міжнародні договори” чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. [19; 36]. Отже, міжнародні договори поряд загальноприйнятими принципами і нормами міжнародного права є складовою частиною нашої правової системи. 20 листопада 1989 року Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Конвенція ООН про права дитини. У відповідності з цим міжнародним документом Україна прийняла на себе численні зобов'язання по забезпеченню прав дитини, в силу яких внутрішнє законодавство в цій галузі повинно було, щоб уникнути протиріч, узгоджено з Конвенцією. У випадку невідповідності між нормами Конвенції та іншими внутрішніми актами застосовуються норми Конвенції.

Ратифікація Конвенції означає, що уряди беруть на себе зобов'язання забезпечити дитині зростання у безпечних та сприятливих умовах, маючи доступ до високоякісної освіти та охорони здоров'я, а також високий рівень життя. Конвенція охоплює всі аспекти правової сфери - цивільний, економічний, соціальний та культурний, а також враховує потреби дітей - жертв війни, дітей інвалідів, дітей, до яких ставляться жорстоко їхні батьки або опікуни, підлітків, яких звинувачують у злочинах і позбавляють волі. Завдяки цьому додержання умов Конвенції є запорукою захисту дітей від соціальних негараздів.

Якщо оцінювати Конвенцію "Про права дитини" з погляду її значення для сімейного права, правового становища дитини в сім'ї, слід зазначити, що вона містить значну кількість положень загального, принципового порядку, що мають пряме відношення до сімейного виховання, і, крім того, присвячує правам дитини в сім'ї ряд спеціальних статей, що визначають сімейно-правовий статус неповнолітнього.

Разом з тим ця Конвенція пропонує ряд принципово важливих формулювань. До них належить, наприклад, визначення поняття "дитина", якою вважається кожна людська істота до досягнення 18-літнього віку, якщо за законом, який застосовується до даної дитини, вона не досягає повноліття раніше. Дане визначення категорії дитини має надзвичайно широке застосування у національному законодавстві України, так як до прийняття Конвенції вікові критерії даної категорії не було визначено і він встановлювався державою самостійно, а тому це не завжди могло відповідати інтересам дитини. Тепер це законний термін сімейного законодавства, рівний поняттю, вживаному наприклад, у Цивільних, Кримінальних кодексах - неповнолітній.

Такі загальні положення міжнародного масштабу, так чи інакше стосуються прав дитини в сім'ї. Усі вони об'єднані загальною метою, що полягає в зміцненні правового статусу дитини як громадянина і члена родини, поліпшенні його існування в суспільстві і сімейному колективі. Разом з тим у загальному масиві документів, що мають міжнародне значення і призначених для неповнолітніх дітей, Конвенція "Про права дитини" займає особливе місце.

Визнаючи дитину самостійним суб'єктом права, Конвенція охоплює весь комплекс цивільних, політичних, економічних, соціальних и культурних прав. Одночасно вона підкреслює, що здійснення одного права нерозривне від здійснення інших. Вона проголошує пріоритетність інтересів дітей перед потребами держави, суспільства, релігії, сім'ї. Конвенція стверджує, що свобода необхідна дитині для розвитку своїх інтелектуальних, моральних і духовних здібностей, потребує не тільки здорового і безпечного середовища, який відповідає рівню охорони здоров'я, забезпечення мінімальних норм харчування, одягу і житла, але і надання цього всього в першу чергу, завжди в пріоритетному порядку, дітям.

Як і кожна людина дитина має невід'ємне право на життя, про що і зазначено у ст. 6 Конвенції про права дитини. Дане положення знайшло відображення у національному законодавстві, а сама: в Конституції України, Сімейному та Кримінальному кодексах України. У сучасному міжнародному праві передбачається особливе піклування про дитину як до, так і після її народження, а також захист прав дитини та матері.

Конвенція про права дитини проголосила рівність прав усіх дітей, без будь-яких винятків, без розподілу та дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, мови, статті, релігії, політичних чи інших переконань національного або соціального становища, народження чи іншої обставини, що стосується конкретної дитини або ж сім'ї.

Підтверджуючи невід'ємність особистих прав і свобод людини, міжнародне право розглядає дітей у якості суб'єкта цих прав і свобод у тій мірі, в якій ці права належать дорослим громадянам. Відмінність полягає у тому, що дитина потребує, щоб нею належним чином керували при реалізації своїх прав і свобод та щоб робили це у відповідності з можливостями самої дитини, її інтересами та потребами.

Поряд із громадянськими правами Конвенція містить суто специфічні права дітей, такі, як право на захист від жорстокості та неналежного ставлення зі сторони батьків. Однак, в реальності існує практика невтручання у чуже особисте життя, що гарантується Конституцією та чинним законодавством, але це не завжди в інтересах дитини. Але, як відомо, стороннє втручання в сімейні відносини виключається, навіть шляхом спостереження за подіями що відбуваються в сім'ї, де негативна атмосфера, неналежне ставлення одне до одного, жорстоке ставлення батьків до дітей зумовлює певною мірою появу на вулицях нікому непотрібних дітей, травмованих психологічно і фізично. Часто трапляються випадки жорстокого побиття дітей, позбавлення їх життя та інших негативних наслідків так „званого” батьківського піклування, про що свідчать результати проведеного вченими опитування дітей [39; 7]. Відповідно до ст. 9 Конвенції держава повинна створити такі умови, щоб дитина „не розлучалася зі своїми батьками всупереч їхньому бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи, згідно рішення суду визначають у відповідності із застосовуваним у даному випадку законом і процедурами, що таке розлучення необхідне в інтересах дитини”. Але і в цьому випадку за дитиною повинно зберігатись право підтримувати відносини з батьками, але знову ж якщо це не суперечить інтересам дитини.

Однак, коли дитина на деякий час або постійно позбавляється свого сімейного оточення, то вона має право на особливий захист та допомогу держави, як це передбачено ст.ст. 20-21 Конвенції. Дане положення закріплене і в національному законодавстві, так, відповідно до ч. 3 ст. 52 Конституції України на державу покладений обов'язок по утриманню та вихованню дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Згідно чинним законодавством України на даний час діти-сироти та діти, які позбавлені батьківського піклування, мають можливість виховуватись у сім'ї шляхом: усиновлення (удочеріння);взяття під опіку (піклування) у сім'ю; направлення до дитячого будинку сімейного типу; влаштування у прийомну сім'ю; встановлення над дитиною патронату тощо.

Дитина, як самостійна особистість, відповідно до ст. 29 Конвенції має право на освіту, що відповідає її природі. Було навіть проголошено перше право дитини: „Бути дитиною, виявляти свою дитячу природу, жити, думати, бачити світ, чинити, як дитина”.

Відповідно до ст. 32 Конвенції за дитиною визнається право на захист від економічної експлуатації і від виконання будь-якої роботи, яка може створювати небезпеку для здоров'я дитини чи слугувати перешкодою отримання нею виховання, або наносити шкоду її духовному, моральному та соціальному розвитку. Для реалізації даного положення в національному законодавстві має бути визначено: мінімальний вік для прийому на роботу; вимоги щодо тривалості робочого дня та умови праці; відповідні види покарань, або інших санкцій для забезпечення цих положень Конвенції.

Конвенція містить положення про те, що держави, які підписали її, зобов'язані встановлювати мінімальний вік, з якого неповнолітній може бути суб'єктом злочину. Відповідно до цього Кримінальним кодексом України встановлено, що кримінальна відповідальність неповнолітніх настає з 16-ти років, а особи, які вчинили злочин у віці від 14-ти до 16-ти років, підлягають кримінальній відповідальності за деякі навмисні тяжкі злочини.

Отже, права дитини, викладені в Конвенції, умовно можна поділити на три частини.

Забезпечувальні: право володіти певними речами, отримувати певні послуги та мати право на ім'я та громадянство, медичний огляд, освіту, відпочинок та ігри.

Захисні : право бути захищеним від дій, що завдають шкоди дитині (наприклад, від розлучення з батьками, залучення до воєнних дій, комерційної, економічної чи сексуальної експлуатації, фізичного чи психічного знущання тощо).

Правовстановлюючі: дитина має право бути почутою, коли приймаються рішення, що стосуються її життя. Підростаючи, дитина повинна мати дедалі більше можливостей брати участь у житті суспільства, готуватися до самостійного життя, користуватися правами свободи думки та слова, вибору культури, релігії та мови тощо.

Розвиток дитини забезпечується здійсненням її найвагомішого після життя права на освіту. Це право проголошено у Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, в Конвенції про права дитини. Тут мова ведеться не тільки про шкільну освіту. Питання розглядається значно ширше: мається на увазі доступ дитини до засобів масової інформації загалом, у тому числі - до дитячих (ст.17).

Українська держава намагається забезпечити доступність освіти. Це означає, що навчатись може кожний. Навчальні заклади є практично у всіх населених пунктах, до них приймають всіх, хто живе в Україні - незалежно від соціального і майнового стану, етнічного походження, національності, раси, віросповідання, стану здоров'я.

Доступність забезпечується також створенням умов для вибору профілю навчання відповідно до інтересів і здібностей дитини, різними формами навчання: денною, вечірньою, заочною, екстернатом.

Мінімальні вимоги Конвенції про права дитини у цьому плані зводяться до запровадження обов'язкової і безплатної початкової освіти. На реалізацію її положень був спрямований Закон України “Про освіту” 1991 року, який встановив обов'язкове шкільне навчання дітей віком від 6-7 і до 15 років. Усі ступені шкільного навчання безплатні, Конституція України 1996 року значно розширила право дітей на освіту. Згідно з ст. 53 Конституції повна загальна освіта обов'язкова. Держава гарантує її доступність і безоплатність.

Так, державою проголошена безкоштовна освіта, що забезпечується розгалуженою мережею державних закладів освіти. Разом з тим, останнім часом все більшого поширення набувають навчальні заклади, засновані на приватній та комунальній власності, а також в державних закладах значна частина студентів навчається на платній основі. Але суспільство навіть не замислюється, що це є дискримінацією прав дитини, порушенням закону та Конвенції про права дитини. А як бути із сьогоднішніми змінами у сфері освіти ?

Важко переоцінити п. 2 ст. 28 Конвенції ООН про права дитини, що приписує забезпечувати шкільну дисципліну лише методами, які не порушують принципу поваги до людської гідності дитини. Таким чином, держава має підтримувати шкільну дисципліну, але методами, які не принижують гідність дитини.

На нашу думку дуже важливим є значення Конвенції про права дитини для охорони сім'ї, як неминучої цінності, вона повинна в сутності змінити сформоване сторіччями патріархальне бачення про підлегле становище неповнолітнього в сім'ї.

Отже, цей найбільш широко ратифікований світом документ, маючи статус міжнародного закону передбачає всі права дитини для забезпечення її виживання, розвитку і захисту та створення їй гідних умов для зайняття свого місця у нашому суспільстві.

Розділ 2. Особисті немайнові права дитини: поняття, зміст та загальна характеристика

Проблема особистих немайнових прав дитини посідає одне з найважливіших місць у сімейному та цивільному праві. Реальне забезпечення прав людини вважається ознакою розвинутої правової держави, результатом побудови демократичних відносин. Кожна особа у правовій державі має відчувати свою правову та соціальну захищеність; повага до особистості є в такому суспільстві нормою повсякденного життя.

Особисті права людини нерозривно пов'язані з такими поняттями, як рівність, свобода, недоторканість особи. І це природно, тому що ідеї рівності, свободи і недоторканності протягом всієї історії цивілізації використовувалися в боротьбі нового зі старим, прогресивного з консервативним.

Цінність особистих прав полягає головним чином в тому, що вони самі і гарантії їхнього реального здійснення визначають становище людини в суспільстві, а, отже, і становище самого суспільства.

Повага до кожної людини як до особистості має стати нормою повсякденного життя в Україні, а людина має бути єдиною абсолютною цінністю первісного порядку, стосовно якої визначаються всі інші цінності. Основні права і свободи людини належать їй від народження і є невід'ємними, тому їх забезпечення - одна з найважливіших функцій держави. Але дитину жодним чином не можна прирівнювати до дорослої людини, у тому числі й у правових аспектах. Дитина є особливим суб'єктом і має бути забезпечена особливими правами, особливим захистом, які мають часовий вимір і спеціальне призначення. Вона, як і кожна людська істота, від народження має права людини. Але дитина повинна мати ще й додаткові, особливі права. Це обумовлено її фізичною, розумовою, моральною та духовною незрілістю. І для того, щоб дитина стала зрілою людиною у всіх відношеннях, їй необхідно мати певні спеціальні, додаткові можливості.

Отже, права дитини - це певні спеціальні можливості, які необхідні людині віком до 18 років для існування і досягнення зрілості. Особливі права дитини - це “права росту”, зумовлені її фізичною, розумовою, духовною незрілістю. Вони - особливий зріз у загальному контексті прав людини. Так, проголошення у ст. 3 Конституції України людини, її життя, здоров'я, честі, гідності, недоторканності та безпеки найвищою соціальною цінністю зумовило формування у Цивільному кодексі України окремої книги, присвяченої особистим немайновим правам фізичної особи. Також Глава 13 Сімейного кодексу України присвячена особистим немайновим правам і обов'язкам батьків і дітей.

Розвиток концепцій прав людини привело до того, що права дитини були виділені в особливу категорію. Як було вище сказано, Конвенція ООН про права дитини, цей найбільш широко ратифікований документ встановлює в якості міжнародного закону всі права для забезпечення виживання, розвитку і захисту дітей. Охоплюючи весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав людини, Конвенція визнає, що реалізація одного права невіддільна від реалізації інших. Вона показує, що необхідна дитині для розвитку її інтелектуальних, моральних і духовних здібностей свобода вимагає, крім іншого, здорової і безпечної оточуючої обстановки, доступу до охорони здоров'я і забезпечення мінімальних норм харчування, одягу, житла.

Конвенція встановлює особисті немайнові права дитини: на життя, виживання і здоровий розвиток, право на ім'я і громадянство з моменту народження, право, пов'язане з усиновленням, права неповноцінних дітей і дітей біженців, а також дітей, які вчинили правопорушення, право брати активну участь у власному розвитку, висловлювати власні переконання і домагатися того, щоб вони були враховані у прийнятті рішень, які стосуються його життя. Вона розширює правові межи прав людини, захищаючи дітей від усіх форм експлуатації. Розглядаючи питання про дітей представників національних меншин і груп корінних народів, а також проблеми зловживання наркотиками і відсутності піклування про дітей. Врешті, у ній зведено воєдино на сучасній і глобальній основі права дитини, проголошені у багатьох міжнародних угодах і деклараціях протягом останніх сорока років.

Частина 1 ст. 269 Цивільного кодексу України зазначає, що особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом, незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. При цьому всі фізичні особи рівні в можливості реалізації та охорони своїх прав. Кожна дитина з народження визначається суб'єктом права i надiляється правоздатнiстю, складовою частиною якої є право на особистi немайновi права. Підставою їх виникнення є або факт народження, або юридичний факт (подія або дія), який передбачений в законі. Безумовно, що переважна більшість особистих немайнових прав виникає у фізичної особи з моменту народження, наприклад, право на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканність тощо. Окремі види особистих немайнових прав можуть виникати у осіб з іншого моменту, наприклад право на зміну імені має особа, яка досягла 16 років.

Як випливає із самої назви, ці права є немайновими. Вони позбавлені економічного змісту, не мають грошової оцінки. Проте це не означає відсутності будь-якого зв'язку між ними та майновою сферою. Досить звернути увагу хоча б на те, що сповна реалізувати своє право на охорону здоров'я чи на інформацію значно легше у наших умовах особі, яка забезпечена матеріально. З іншого боку, порушення особистого немайнового права примушує особу до витрат, завдає їй майнових та душевних втрат, які можуть вплинути на її майновий стан у майбутньому.

Тому особисті немайнові права не можуть сприйматися й аналізуватися поза іншими правами особи: вони є складовою частиною єдиної системи прав, якими особа володіє і які підпорядковує своїм інтересам.

Особливістю особистих немайнових прав Цивільний кодекс України називає те, що вони тісно пов'язані з фізичною особою (ч.3 ст. 269). Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.

Це положення відповідає найважливішим положенням Конституції України, які мають вплив на всю сферу прав людини, а саме: не відчужуваність і непорушність прав і свобод людини (ст. 21), неможливість скасування конституційних прав і свобод (ст. 24). Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати поведінку у сфері свого приватного життя (ст. 271 Цивільного кодексу України). В особистих немайнових правовідносинах беруть участь уповноважений і зобов'язуючий суб'єкт. Відправним моментом у з'ясуванні юридичного змісту особистого немайнового правовідношення є визначення суб'єктивного особистого немайнового права уповноваженої фізичної особи та кореспондуючого йому суб'єктивного цивільного обов'язку всіх інших осіб. Специфікою суб'єктивного особистого немайнового права є те, що його реалізація передбачає насамперед можливість вчинення певних дій самою уповноваженою особою. Дитина віком від 14 до 18 років є уповноваженою в особистих немайнових правовідносинах, малолітні віком до 14 років виступають носіями вказаних прав, але вони не можуть в ряді випадків самостійно здійснювати окремі правомочності. Законом встановлюються лише певні межі можливості особи діяти на власний розсуд Межа суб'єктивного права є встановленою мірою поведінки. В цих юридичних межах свободи кожен має можливість діяти на певний розсуд. І тому у випадку коли поведінка зумовлюється іншими мотиваційними чинниками, наприклад насильством, погрозою, обманом, або ж буде вчинятись не на власний розсуд фізичної особи, наприклад під впливом наркотичного, алкогольного та іншого сп'яніння, то така поведінка може бути визнана неправомірною та такою, що не складає зміст особистого немайнового права.

З огляду на те, що немайнові права фізичних осіб тісно пов'язані з особою носія, то і здійснюються вони фізичною особою самостійно, однак через недостатній життєвий досвід, дитина не здатна самостійно реалізовувати особисті немайнові права, тому в інтересах малолітніх осіб особисті немайнові права можуть здійснюватися їхніми батьками (усиновителями) та опікунами, в інтересах неповнолітніх осіб їхніми батьками (усиновителями) та піклувальниками (ст. 272 Цивільного кодексу України). Суттєвою гарантією безперешкодного здійснення дитиною особистих немайнових прав безпосередньо чи через інших осіб є право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею (ними) особистих немайнових прав.

Серед прав людини і громадянина, які передбачені у Конституції, значна частина належить до особистих немайнових. Стаття 270 Цивільного кодексу України присвячена видам особистих немайнових прав. Відповідно до Конституції фізична особа має право на життя, на охорону здоров'я, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на свободу та особисту недоторканність, на недоторканність особистого та сімейного життя, на повагу до гідності і честі, на таємницю листування телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, на вільний вибір місця та на свободу пересування, на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Однак даний перелік не є вичерпним, тому він може бути доповнений як самою Конституцією України, так і Цивільним кодексом України та іншими законами. Але зрозуміло, що передбачити повний перелік даних прав у законах уявляється нереальним, і тому законодавець встановлює можливість розширювального тлумачення особистих немайнових прав, навіть незалежно від того, чи закріплені вони в законі, чи ні. Інколи висловлюється думка, про те, що оскільки особисті немайнові права передбачені Конституцією України, то вони мають конституційно-правову природу. Однак Конституція України закріплює тільки загальні засади правового регулювання суспільних відносин, а вже більш детальний розвиток вони віднаходять у галузевому законодавстві, зокрема в сімейному та цивільному.

Особисті немайнові права можна поділити на дві групи. Перша - це права у сфері забезпечення фізичного, природного буття особи. Друга - права, які забезпечують її соціальне буття [47; 15].