Формування правової політики радянської держави у відносинах з церквою (1917–1922 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування правової політики радянської держави у відносинах з церквою (1917-1922 рр.)

В кінці 1917 р. до влади на значній території європейської частини колишньої царської Росії прийшли більшовики. Вони нав'язали суспільству свою форму організації державності, ідеологію та розпочали війну з релігією. Релігію, як відзначав В. Ленін, К. Маркс назвав «опіумом народу» [1, 416]. До того часу, тобто до початку ХХ ст., у країнах Західної Європи, під впливом різних явищ сформувалося буржуазне бачення поняття «свободи совісті», яке передбачало такі основні положення: 1) у державі дозволяється віросповідання; 2) відповідно до загальних вимог закону, можуть засновуватися релігійні товариства з правом публічного в них богослужіння; 3) громадяни вправі сповідувати всяку релігію, вступати в релігійні товариства, вільно виходити з них чи переходити в інші; 4) ніхто не може бути присилуваний до участі в релігійних товариствах, акціях, обрядах; 5) громадяни мають право на захист державою їх особи, честі та свободи проти будь-яких посягань з боку релігійних об'єднань; 6) особа користується всіма громадянськими і політичними правами без усіляких обмежень у зв'язку з віросповіданням [2, 7].

Формуючи свою політику щодо релігії і церкви, більшовики розуміли і усвідомлювали їх організуючу роль у суспільному житті і тому у ІІ програмі (1903 р.) поставили за мету досягнення свободи совісті, відокремлення церкви від держави [3, 585]. Ці положення, нібито, відповідали сформульованим буржуазним цінностям у країнах Західної Європи. Більшовики розуміли також те, що відповідну функцію церкви підтримувала своїм законодавством Російська держава. Про це красномовно свідчать Зводи Основних державних законів. Так, у ст. 62 вказувалося на те, що «первинна і панівна роль в Російській імперії належить християнській православній церкві східного сповідання». В «Уложенні про покарання» було визначено, що «винні як у поширенні вже існуючих єресей, що відпали від православної церкви, так і в створенні будь-яких нових сект, що шкодять вірі, піддаються за ці злочини позбавленню всіх громадянських прав і засланню на поселення: з Європейської Росії у Закавказзя» [4, 45]. У ст. 208 зводу законів Російської імперії визначалося, що батьки були зобов'язані виховувати своїх дітей у православній вірі, а у разі невиконання цієї вимоги вони могли бути засуджені до ув'язнення в тюрмі на строк від одного до двох років. Атеїзм же в Російській імперії розглядався як кримінальний злочин.

Православна церква в Росії була також великим власником, утримувала на праві власності як рухоме, так і нерухоме майно і цей чинник більшовиками також був взятий до уваги. Один із більшовицьких лідерів - П. Красіков у 1922 р. зазначав, що необхідні 300400 млн. золотого фонду для закупівлі закордонного хліба можна було отримати шляхом експропріації тих цінностей, які у свій час були отримані апаратом церкви від народу під релігійним приводом [5, 11]. Як відзначав М. Голодний, «у 1905 р. церква мала 2,5 млн. дес. землі. В монастирях на кожного ченця припадало по 40 десятин. Щорічний кошторис Найсвятішого Синоду перевищував 100 млн. крб. Річний прибуток київського митрополита становив 84 тис. крб.» [5, 44].

Зрозумілим стає, що такий суб'єкт права власності не міг існувати у створеній більшовиками Радянській державі. З приходом до влади у Петрограді, більшовики вдаються до активного формування антирелігійного законодавства. На положення цього законодавства були зорієнтовані інші радянські республіки й зокрема органи влади Української Народної Республіки. Ця держава була проголошена у Харкові в грудні 1917 р. і потім змінювала свою назву, зважаючи на політичні реалії. 26 жовтня 1917 р. на ІІ Всеросійському з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів було прийнято Декрет про землю. Цей акт проголошував «націоналізацію монастирських та церковних маєтків з живим і мертвим реманентом, садибними будівлями та всіма приналежностями» [4, 50]. Згідно із Декларацією прав народів Росії, яка була прийнята 2 листопада 1917 р., скасовувалися будь-які «національно - релігійні» привілеї та обмеження».

У грудні 1917 р. була видана спеціальна постанова Ради Народних Комісарів Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, згідно якої, справу виховання і освіти із духовного відомства було передано у відання Народного комісаріату освіти. Іншими грудневими актами 1917 р. вирішувалися юрисдикційні питання. Так, Декретом від 16 грудня було розмежовано правозастосовну функцію і справи, що перебували на розгляді у духовних консисторіях, синоді та інших релігійних установах і за якими рішення не набрало законної сили, вважалися знищеними, а сторони у відповідних спірних відносинах мали звернутися до суду або ж місцевого органу РАГСу [4, 51]. Декретом про цивільний шлюб, дітей і ведення книг актів громадянського стану від 18 грудня було визначено, що правові наслідки мав лише зареєстрований шлюб. Таким чином, держава витісняла церкву з різних сфер управління, перебирала відповідні функції на себе.

У середині січня 1918 р. було скасовано відомства придворного духовенства та звільнено священиків усіх віросповідань, які перебували на службі у військовому відомстві. Згідно наказу Народного комісара у справах державного піклування від 20 січня 1918 р., було припинено фінансування на утримання культових споруд (храмів, каплиць), а також на утримання священиків і законовчителів і на виконання церковних обрядів [4, 51]. Відомо, що в Україні більшовикам довелося вести тривалий час боротьбу за здобуття і утримання влади у своїх руках і тому дещо пізніше, порівняно з законодавством Радянської Росії, тут сформувалося відповідне законодавство.

22 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України видав Декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Цей декрет діяв до 1927 р. Він мав 15 статей, зміст яких зводився до наступного:

1. Церква відокремлювалася від держави.

2. В межах УСРР заборонялося видавати будь-які місцеві закони або постанови, які б утискували або обмежували свободу совісті, або встановлювали які-небудь привілеї на основі віросповідної приналежності громадян.

3. Кожен громадянин міг сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, скасовувалися обмеження прав, що були пов'язані із сповідуванням або не сповідуванням тієї чи іншої віри.

4. Дії держаних та інших публічно-правових громадських заходів не могли супроводжуватися ніякими релігійними обрядами або церемоніями.

5. Вільне виконання релігійних обрядів забезпечувалося настільки, наскільки воно не порушувало господ - ського порядку і не супроводжувалося посяганнями на права громадян УСРР. Місцеві органи влади наділялися правом вживати всіх необхідних заходів для забезпечення у таких випадках громадського порядку і безпеки.

6. Релігійні переконання не були підставою для ухилення від виконання визначених громадянських обов'язків. Винятки з цього правила, за умови заміни одного громадянського обов'язку іншими, у кожному випадку допускалися за рішенням суду.

7. Відмінялася релігійна клятва як присяга. У необхідних випадках дозволялася лише урочиста обіцянка.

8. Акти громадянського стану велися виключно цивільною владою - відділами запису шлюбів і народжень.

9. Школа відокремлювалася від церкви.

10. Не допускалося викладання релігійних віровчень у всіх державних, громадських та приватних навчальних закладах, у яких викладалися загальноосвітні предмети. Громадяни могли вивчати релігію у приватному порядку.

11. На всі церковні і релігійні товариства поширювали свою дію загальні положення про приватні товариства і союзи, їм не могли бути надані жодні переваги як державою, так і місцевими органами влади та самоврядними установами, а також не могли бути надані субсидії.

12. Не допускалося примусове стягнення зборів та оподаткування на користь церковних і релігійних товариств, а також застосування заходів примусу і покарань зі сторонами цих товариств над їх членами.

13. Церковні і релігійні товариства не могли бути суб'єктами права власності.

14. Все майно існуючих в УСРР церков і церковних товариств оголошувалося народним надбанням.

15. Будівлі і споруди, призначені виключно для богослужбової мети, передавалися згідно з постановами центральних або місцевих органів державної влади у безоплатне користування відповідних релігійних товариств.

Органами радянської влади в Україні було видано ряд нормативних актів, згідно з якими справа освіти населення переходила до відання держави. В кінці січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України опублікував декрет, згідно з яким, усі навчальні заклади передавалися у відання відомств народної освіти. І майже вслід за цим Декретом Народний комісаріат освіти видав кілька постанов, предметом яких стала заборона виконання релігійних обрядів і «Закону божого» у навчальних закладах, скасування посад законовчителів усіх віросповідань та перетворення навчальних закладів, що перебували раніше у духовному відомстві та перейшли до Наркомату освіти, у загальноосвітні школи [4, 52]. У першій декаді лютого 1919 р. до відома населення були доведені декрети про організацію відділів реєстрації актів громадянського стану (рагсів), про цивільний шлюб, про ведення книг актів громадянського стану, а також про розлучення [4, 55].

Найважливішим нормативним актом, у якому була виражена сутність правової політики держави у відносинах з церквою, стала Конституція УСРР, прийнята в березні 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з'їзді Рад. Серед декларованих прав та обов'язків «працюючого і експлуатованого народу України», визначалося право на свободу совісті. Відповідно до ст. 23 цього акту, «з метою припинення можливості використання релігії і церкви в інтересах залишення класового ладу, церква відокремлювалася від держави». За всіма громадянами визнавалося право пропаганди як релігійних, так і антирелігійних наук. При цьому право пропаганди релігійних наук могло бути реалізоване за тієї умови, що не переслідувалося жодне соціальне і політичне завдання, а право пропаганди антирелігійних наук за умови, що це не суперечило комуністичним поглядам. Таким чином, більшовиками було визнано право на свободу совісті та віросповідання.

Всеукраїнським з'їздом Рад у березні 1919 р. була затверджена Декларація прав трудящого і експлуатованого народу. У ст. 31 цієї Декларації передбачалося надання права притулку всім іноземцям, що переслідувалися за так звані релігійні злочини [4, 53]. В середині 1920 р. уряд Радянської України прийняв постанову «Про погодження законодавчої політики УСРР і РСФРР щодо питання про відокремлення церкви від держави». Вже з назви цього правового акту зрозумілою є несамостійність діяльності правотворчого органу УСРР у формуванні нормативних актів, спрямованих на регулювання відносин з церквою. Відповідно ж до вимог цієї постанови, Народним комісаріатом юстиції УСРР була розроблена детальна інструкція для реалізації положень Декрету з відокремлення церкви від держави і школи від церкви.

Розроблена Народним комісаріатом юстиції УСРР, «Інструкція про застосування законоположень по відокремленню церкви від держави і школи від церкви» була узгоджена з іншими компетентними у цій сфері діяльності державними органами - Народним комісаріатом внутрішніх справ та Народним комісаріатом освіти. У цій інструкції визначався правовий режим майна, що використовувалося для виконання релігійних обрядів, користування таким майном мало здійснюватися за договором. На регулювання майнових відносин були спрямовані норми Цивільного кодексу, прийнятого 1922 р.

У вересні того ж року, згідно з постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, регулювання договірних відносин із суб'єктами культу було передано до компетенції Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР. При цьому органі виконавчої влади було створено Центральну міжвідомчу комісію у справах про товариства і союзи. Ця комісія затвердила «Інструкцію про порядок реєстрації релігійних товариств і видачі дозволів на скликання з'їздів релігійних товариств». Основні положення цієї інструкції зводилися до того, що релігійні товариства: не мали прав юридичної особи; не були суб'єктами права власності; мали право укладати угоди приватно-правового характеру з користування культовим майном. Визначення кола ситуацій, за виникнення яких допускалося розірвання укладених договорів користування культовим майном, дозволялося циркулярами Народного комісаріату внутрішніх справ [6, 74].

У 1921-1922 рр., під приводом боротьби з голодом, радянською владою була здійснена акція з вилучення церковних цінностей, яка мала репресивний характер. Основним актом, що регулював проведення цієї акції стала, прийнята 8 березня 1922 р., постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету «Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим». До виконання заходів з вилучення церковних цінностей були залучені радянські органи, військові та цивільні органи й організації [7, 394].

У 1922 р. був прийнятий Кримінальний кодекс УСРР. Його завданням був правовий захист держави трудящих від злочинців. На охорону, встановлених державою, правил з відокремлення церкви від держави були спрямовані норми, закріплені у статтях 119125-4. До злочинів, об'єктом посягань яких були правила з відокремлення церкви від держави, законодавець відніс: використання релігійних забобонів мас для повалення робітничо-селянської влади або для збудження опору її законам і постановам (ст. 119); вчинення обманних дій з метою збудження марновірства в масах населення, а також з метою отримати таким шляхом якої-небудь вигоди (ст. 120); викладання малолітнім і неповнолітнім релігійних вірувань у державних або приватних навчальних закладах і школах (ст. 121); всякий примус при стягненні зборів на користь церковних і релігійних організацій або груп (ст. 122); привласнення собі релігійними або церковними організаціями адміністративних, судових або інших публічно-правових функцій і прав юридичних осіб (ст. 123); вчинення служителями культів усіх сповідань релігійних обрядів (хрещення, обрізання, похорон, вінчання, зняття церковного благословення або інших рівнозначних їм) раніше реєстрації відповідних актів громадського стану (народження, смерті, шлюбу і розлучення) - (ст. 123-1); вчинення у державних установах і підприємствах релігійних обрядів, а рівно розміщення у цих будівлях яких-небудь релігійних зображень (ст. 124); перешкоджання виконанню релігійних обрядів, оскільки вони не порушують громадського порядку і не супроводжуються посяганням на права громадян (ст. 125); спонукання до виконання релігійних обрядів або до присутності при вчиненні цих обрядів (кваліфікуючою ознакою цього злочину було вчинення вказаного діяння особою, від якої постраждала особа перебувала в економічній чи іншій залежності) - (ст. 125 -1); перешкоджання похованню в межах кладовища за обрядом громадянських похорон (ст. 1252); неподання використовуваних відомостей або звітів приватним особам і їх об'єднаннями про наявне у них або про надане їм державною владою майно, призначене для релігійного культу або для релігійних цілей (ст. 125-3); приховування церковного майна, зданого по договору віруючим (ст. 125-4);

У подальшому норми Кримінального кодексу УСРР змінювалися і вже в редакції 1926 р. злочини, спрямовані на порушення прав з відокремлення церкви від держави були визначені статтями 122-127. Кримінальний кодекс УСРР вимагав при визначенні міри покарання враховувати ступінь і характер небезпеки як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину (ст. 24), а також визначення форми вини (ст. 25). Аналіз змісту статей 119-125-4 зазначеного кодексу свідчить про те, що вина в даному разі мала форму прямого умислу. Мотиви порушень встановлених правил могли бути різними: неприязнь, ворожість до робітничо-селянської влади (ст. 119); корисливий (ст. 122); неповага до прав і свобод віруючих (ст. 125). Мета вчинення таких злочинів могла бути наближеною, тобто безпосередньою (ст. 125) та перспективною (ст. 122). Зі змісту статті 122 вбачається, що винна особа переслідувала мету отримання матеріальних цінностей на користь церковної, релігійної організації.

Об'єктивна сторона злочинів характеризувалася діями, активною поведінкою особи (осіб), використання фізичних і психологічних засобів, які безпосередньо заподіювали шкоду об'єкту, що був поставлений під охорону нормами кримінального права. У статті 125-1 визначалося, що спонукання до виконання релігійних обрядів або до присутності до вчинення цих обрядів могло проявлятися у використанні фізичних і психологічних засобів. Місцем вчинення злочину, а воно характеризувало об'єктивну сторону злочину, кримінальний закон визначав державні або приватні навчальні заклади і школи (ст. 121); державні установи і підприємства, а також приміщення у цих будівлях (ст. 124); кладовища (ст. 125-2); громадські місця, культурні споруди (ст. 125). Для встановлення ступеню і характеру небезпеки вчиненого злочину закон вимагав вивчити обстановку вчиненого злочину, час і місце порушення основ суспільної безпеки (ст. 124). У статті 125 Кримінального кодексу УСРР визначалася кваліфікуюча ознака вчинення злочину, а саме: вчинення злочину по відношенню до особи, яка перебуває в економічній чи іншій залежності від злочинця.

За порушення правил з відокремлення церкви від держави, санкції вказаних норм Особливої частини Кримінального кодексу УСРР визначали заходи державного примусу - кримінальне покарання. Таким чином, однією з ознак злочину була їх кримінальна караність. Законодавець вдався до різної форми викладу санкцій у статтях ІІІ розділу Особливої частини Кримінального кодексу УСРР 1922 р. Так, у статті 119 форма викладу була відсильна, а в інших статтях (120125-4) прямою. Ряд санкцій був визначений як альтернативні. Так, вчинення служителями культів всіх сповідань релігійних обрядів раніше реєстрації відповідних актів громадянського стану каралася штрафом до 500 крб. золотом або примусовими роботами, або ж позбавленням волі на строк до одного року (ст. 123).

Санкції статей вказаного розділу кодексу визначали такі покарання, як позбавлення волі на строк до одного року, примусові роботи строком від шести місяців до одного року, штраф в сумі від 300 до 500 крб. золотом, позбавлення на строк до двох років права укладати договори з місцевими Радами по використанню богослужбового майна і будівель, а стосовно релігійних або церковних організацій - то їх ліквідацію із конфіскацією належного їм майна. Визначені законом заходи впливу, що застосовувалися до порушників, були досить різноманітними, їх можна поділити на майнові (штраф, конфіскація майна); особистісні (позбавлення волі, примусові роботи); організаційні (позбавлення права протягом певного строку укладати договори по користуванню богослужбовим майном і будівлями, ліквідація релігійної або церковної організації).

Суб'єктами злочину могли були фізичні особи, як громадяни УСРР, так і іноземці. Ряд норм визначав спеціальний суб'єкт - служителів культу (ст. 123-1). Відповідно до змісту статті другої цього кодексу дія кримінального закону поширювалася на іноземців, за умови, що вони за своїм дипломатичним становищем не користувалися правом екстериторіальності. Обов'язок порушувати кримінальне переслідування перед судовими і слідчими органами за «всяким вчиненим і таким, що підлягали покаранню, злочинам», покладався на прокуратуру, яка також підтримувала обвинувачення в суді [9].

Політичний курс партії більшовиків щодо релігії було закріплено у програмі партії, яку затвердив VIII з'їзд РКП (б). У резолюції з'їзду, що мала назву «Про політичну пропаганду і культурно-освітню роботу на селі» були закріплені принципи стосунків Радянської держави і церкви». Після цього з'їзду, була поширена брошура М. Бухаріна та Є. Преображенського, яка мала назву «Абетка комунізму». У вказаній брошурі відзначалося, що релігія і комунізм несумісні ні теоретично, ні практично, оскільки «церква є спілкою, об'єднаних певними джерелами, прибутків, за рахунок віруючих, за рахунок їх невігластва та темноти» [10, 4]. Автори брошури ратували за насильне введення державою трудової повинності для духовенства, перетворення їх у робітників і селян.

Після закінчення громадянської війни 1920 р., партія більшовиків вдалася до виконання одного з головних завдань держави - виховання нового покоління радянських людей з атеїстичною свідомістю. За твердженням Є. Ярославського, боротьба з релігією велася лише «шляхом переконання і тільки переконання., не допускаючи ніяких перегинів і образ віруючих, що в більшості є вірними радянській владі людьми» [11, 13]. У кожній темі програми занять в антирелігійному гуртку на селі мала підкреслюватися класова експлуататорська суть усіх релігій і керівник гуртка мав стверджувати цю тезу на конкретному місцевому матеріалі [12, 5]. Держава з допомогою різних засобів та заходів виховувала у громадян почуття законослухняності, вимагала суворого дотримання приписів закону. У листопаді 1922 р., згідно вимоги відділу НКВС, Матвіївська сільська рада мала відібрати у звільненого священика М. Буткевича підписку про те, що він не буде більше правити богослужіння у храмі та не буде вести агітацію проти, призначеного Харківським губернським спеціальним управлінням, нового священика. Крім того, зазначена сільська Рада мала вести спостереження за тим, як звільнений священик буде виконувати свої зобов'язання. У разі порушення цією особою взятих зобов'язань, належало негайно повідомити про це органи НКВС [13, 20]. Таким чином, на сільську Раду покладалося здійснення превентивних заходів, що мали забезпечити дотримання законності.

В підсумку можемо зазначити, що регулювання відносин з церквою стало важливою сферою право - творчості органів державної влади в Україні. У силу історичних подій, відповідне регулювання відносин в Україні здійснювалося слідом за формуванням нормативної бази Радянської Росії. Всередині 1920 р. було прийнято рішення про узгоджене формування нормативної бази проведення заходів із відокремлення церкви від держави. Принцип такого відокремлення був закріплений на конституційному рівні в березні 1919 р. Зокрема було визначено органи державної влади та їхню компетенцію у зазначеній сфері. Відносини з відокремлення церкви від держави регулювалися широким колом нормативних актів. Передусім, на правову охорону цих відносин були спрямовані норми Кримінального кодексу УСРР 1922 р.

церква православний правовий

Література

1. Ленин В.И. Об отношении рабочей партии к религии // Полн. сбор. соч. - Т. 17.

2. Пащенко В. Православ 'я в новітній історії України. - Ч. 2. - Полтава, 2001.

3. Пащенко В. Греко-католицизм в Україні від 40-х рр. ХХ ст. до наших днів. - Полтава, 2002.

4. Голодний М. Радянське законодавство про релігійні культи - К., 1974.

5. Красиков П. Кому помагают те, кто противится обмену церковных ценностей на хлеб для голодающих. - М., 1922.

6. Держархів Чернігівської обл. - Ф. Р-17. - Оп. 1. - Спр. 74.

7. Акуленко В.І. Вилучення церковних цінностей // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. Шемшученко та ін. - К., 1998. - Т. 1.

8. Уголовний кодекс УССР. - Х., 1922.

9. Уголовно-процессуальный кодекс УССР // Собрание узаконений УССр. - 1922. - №41.

10. Пащенко В.О. Держава і православ'я в Україні: 20 - 30-ірр. ХХ ст. // Пам 'ять століть. - 1993. - №2.

11. Ярославський Є. Про релігійні переміни і завдання антирелігійної програми і агітації. - К., 1938.

12. Програма занять в антирелігійному гуртку на селі. - Х, 1927.

13. Держархів Харківської обл. - Ф. Р-203. - Оп. 1. - Спр. 1964.

Размещено на Allbest.ru