Співвідношення церкви і держави у правовому вимірі

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

Вступ

Глава 1. Держава і церква в політичній системі суспільства

1.2 Держава: поняття, сутність, функції

1.2 Церква в політичній системі суспільства

1.3 Взаємовідносини держави і церкви

1.4 Проблеми взаємодії держави і церкви

Глава 2. Держава і церква в Росії і за кордоном

1.5 Правове становище церкви в Росії

1.6 Держави «мусульманської» правової системи

1.7 Право Індії

1.8 Ватикан

Висновок

Бібліографія

Додаток

ВСТУП

Історія багатьох держав включає в себе взаємини світської і церковної влади, держави і релігійних організацій.

Давайте розглянемо обидва феномена, які нас цікавлять: держава і церква, надавши їм для зручності викладу статус інститутів. Так от, не викликає жодних сумнівів та обставина, що релігія і її носій - церква - з'явилися набагато раніше, ніж сформувалися найперші держави. З появою перших держав і повсюдним поширенням цього інституту відразу ж постало питання, як збираються співіснувати ці дві освіти - держава і церква -, що володіють великою владою і впливом, хоча і характер цих категорій для держави і церкви різний. Такого підходу дотримувався і видатний російський філософ І. А. Ільїн, який писав, що «... держава, що намагається привласнити собі силу і гідність церкви, творить блюзнірство, гріх і вульгарність. Церква ж, яка намагається привласнити собі владу і меч держави, втрачає свою гідність і зраджує своєму призначенню ... »

Думаю, не секрет, що церква на початку становлення держав, мала набагато більшу владу, частина якої поступово стала переходити в руки держави.

Врешті-решт, до теперішнього часу склалися дві системи, що характеризують становище церкви в державі:

* Державна церква, закріплення її привілейованого становища порівняно з іншими віросповіданнями.

* Режим відділення церкви від держави і школи від церкви.

Питання відносин держави і церкви займали уми багатьох вчених, мислителів і дослідників, які жили і працювали в різний час.

Протоієрей Олександр Шаргунов у статті «Церква і влада» наводить висловлювання відомих представників духівництва про церкви, релігії і державі. Так, Апостол Павло казав: «... люди ... повинні коритися державному законом не тільки через страх покарання, але і по совісті, по свідомості боргу ...». Таку точку зору поділяє і Іоанн Златоуст: «... ти повинен коритися закону не тільки тому, що, не підкорившись йому, протився Богові ..., але й тому, що закон ... є найбільший твій батько ...».

Питання державно-церковних відносин хвилювали уми мислителів і філософів нашого часу. Так, вже згадуваний мною вище російський філософ І.А. Ільїн, так визначав співвідношення держави і церкви: «Держава і церква взаємно чужорідних - по встановленню, за духом, по гідності, за метою і за способом дії ... Церква аполітична, завдання політики не є її завдання; засоби політики не суть її кошти; ранг політики не є її ранг ... ». Причому наші дослідники не обмежувалися вивченням релігії і держави в Росії. У 1981 році вийшла в світ книга Д.Є. Фурмана «Релігія і соціальні конфлікти в США» в якій автор досліджує релігійне життя США в різних її проявах. У своїй книзі Фурман, на мій погляд, грунтовно і системно виклав питання відносин релігії та суспільства у США починаючи з утворення держави і закінчуючи кінцем 20 століття.

Трохи раніше, в 1978 році, була опублікована книга В. В. Клочкова «Релігія, держава і право». Автор розглядає релігію в її зв'язку з суспільством, державою і правом починаючи з глибокої давнини і закінчуючи державами капіталістичними і СРСР.

Держава і церква існували, існують і, очевидно, будуть і далі існувати, надаючи один на одного величезний вплив, безпосередньо зачіпає людину і як громадянина певної держави, і як сповідує певну релігію або ж атеїста.

А поки існує цей вплив, у вчених і філософів не ослабне інтерес до вивчення цих двох інститутів і здобуті шляхом дослідження знання, безсумнівно, виявляться корисними.

Тема мого диплома зобов'язує мене розглянути церква і держава, не зупиняючись на якійсь конкретній країні. І це правильно. Адже в світських (там немає державної релігії) та теократичних (є офіційно визнана державна релігія) державах є свої суттєві і дуже цікаві особливості відносин церкви і держави. Тому я постараюся охопити своєю увагою не тільки країну, в якій я живу - Росію -, і проблеми якої мені, безсумнівно, ближче, але і держави Європи. І, звичайно, було б істотним недоліком не торкнутися держав арабських, в яких має місце цікавий феномен, ім'я якому Мусульманське право, а також Індії та Китаю. Нижче, правда з різним ступенем докладності і конкретності, я постараюся розповісти про все, що, на мою думку, необхідно, щоб найбільш повно у відомому обсязі розкрити таку цікаву тему.

Історія багатьох держав включає в себе взаємини світської і церковної влади, держави і релігійних організацій. Давайте розглянемо обидва феномена, які нас цікавлять: держава і церква, надавши їм для зручності викладу статус інститутів. Так от, не викликає жодних сумнівів та обставина, що релігія і її носій - церква - з'явилися набагато раніше, ніж сформувалися найперші держави. З появою перших держав і повсюдним поширенням цього інституту відразу ж постало питання, як збираються співіснувати ці дві освіти - держава і церква -, що володіють великою владою і впливом, хоча і характер цих категорій для держави і церкви різний. Такого підходу дотримувався і видатний російський філософ І.А. Ільїн, який писав, що «...держава, що намагається привласнити собі силу і гідність церкви, творить блюзнірство, гріх і вульгарність. Церква ж, яка намагається привласнити собі владу і меч держави, втрачає свою гідність і зраджує своєму призначенню...»

Думаю, не секрет, що церква на початку становлення держав, мала набагато більшу владу, частина якої поступово стала переходити в руки держави. Врешті-решт, до теперішнього часу склалися дві системи, що характеризують становище церкви в державі:

* Державна церква, закріплення її привілейованого становища порівняно з іншими віросповіданнями.

* Режим відділення церкви від держави і школи від церкви.

Питання відносин держави і церкви займали уми багатьох вчених, мислителів і дослідників, які жили і працювали в різний час.

Протоієрей Олександр Шаргунов у статті «Церква і влада» наводить висловлювання відомих представників духівництва про церкви, релігії і державі. Так, Апостол Павло казав: «...люди ... повинні коритися державному законом не тільки через страх покарання, але і по совісті, по свідомості боргу...». Таку точку зору поділяє і Іоанн Златоуст: «...ти повинен коритися закону не тільки тому, що, не підкорившись йому, протився Богові ..., але й тому, що закон ... є найбільший твій батько...».

Питання державно-церковних відносин хвилювали уми мислителів і філософів нашого часу. Так, вже згадуваний мною вище російський філософ І.А. Ільїн, так визначав співвідношення держави і церкви: «Держава і церква взаємно чужорідних - по встановленню, за духом, по гідності, за метою і за способом дії ... Церква аполітична, завдання політики не є її завдання; засоби політики не суть її кошти; ранг політики не є її ранг ... ». Причому наші дослідники не обмежувалися вивченням релігії і держави в Росії. У 1981 році вийшла в світ книга Д.Є. Фурмана «Релігія і соціальні конфлікти в США» в якій автор досліджує релігійне життя США в різних її проявах. У своїй книзі Фурман, на мій погляд, грунтовно і системно виклав питання відносин релігії та суспільства у США починаючи з утворення держави і закінчуючи кінцем 20 століття. Трохи раніше, в 1978 році, була опублікована книга В.В. Клочкова «Релігія, держава і право». Автор розглядає релігію в її зв'язку з суспільством, державою і правом починаючи з глибокої давнини і закінчуючи державами капіталістичними і СРСР.

Держава і церква існували, існують і, очевидно, будуть і далі існувати, надаючи один на одного величезний вплив, безпосередньо зачіпає людину і як громадянина певної держави, і як сповідує певну релігію або ж атеїста.

А поки існує цей вплив, у вчених і філософів не ослабне інтерес до вивчення цих двох інститутів і здобуті шляхом дослідження знання, безсумнівно, виявляться корисними.

Тема мого диплома зобов'язує мене розглянути співвідношення церкви і держави, не зупиняючись на якійсь конкретній країні. І це правильно. Адже в світських (там немає державної релігії) та теократичних (є офіційно визнана державна релігія) державах є свої суттєві і дуже цікаві особливості відносин церкви і держави. Тому я постараюся охопити своєю увагою не тільки країну, в якій я живу - Росію -, і проблеми якої мені, безсумнівно, ближче, але і держави Європи. І, звичайно, було б істотним недоліком не торкнутися держав арабських, в яких має місце цікавий феномен, ім'я якому Мусульманське право, а також Індії та Китаю. Нижче, правда з різним ступенем докладності і конкретності, я постараюся розповісти про все, що, на мою думку, необхідно, щоб найбільш повно у відомому обсязі розкрити таку цікаву тему.

держава церква правова

РОЗДІЛ 1. ДЕРЖАВА І ЦЕРКВА В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

1.1 Держава: поняття, сутність, функції

У теорії держави і права дається безліч визначень поняття «держава». Наприклад, мислителі минулого трактують державу як «зосередження всіх розумових і моральних інтересів громадян» (Арістотель), «союз людей об'єднаних загальними началами права і загальної користі» (Цицерон) і т.д.

З більш сучасних відомі такі визначення: держава - громадська спілка, що представляє собою самостійне примусове владарювання над вільними людьми в межах певної території (Коркунов, Трубецькой, Шершеневич); держава - це природно виникає організація владарювання, призначена для охорони певного порядку (Гумплович) або « цільове єдність індивідів, наділені якостями юридичного суб'єкта і є носієм прав »(Еллінек) і т.д. .

На мій же погляд більш точним і правильним визначенням держави буде те, яке містить її (держави) основні ознаки.

Отже, держава - єдина політична організація суспільства, яка поширює свою владу на все населення в межах території країни, видає юридично обов'язкові веління, має спеціальний апарат управління і примусу, а також володіє суверенітетом.

З визначенням держави тісно пов'язана і сутність держави, тобто сенс, головне, глибинне в ньому, що визначає його зміст, призначення і функціонування. Таким головним, основоположним в державі

є влада, її приналежність, призначення і функціонування в суспільстві. Іншими словами питання про сутність держави - це питання про те, кому належить державна влада, хто її здійснює і в чиїх інтересах.

Численні прихильники різновидів демократичної доктрини виходять з того, що першоджерелом і первоносітелем влади є народ, що державна влада за своєю природою і суттю повинна бути справді народною, здійснюватися в інтересах і під контролем народу.

Марксистська теорія доводить, що політична влада належить економічно панівному класу і використовується в його інтересах. Звідси вбачається класова сутність держави як машини (знаряддя), за допомогою якої економічно панівний клас стає політично панівним, що здійснюють свою диктатуру, тобто влада не обмежену законом і що спирається на силу, на примус.

Класовий підхід при розкритті сутності держави - велике завоювання наукового суспільствознавства. Його відкрили і широко застосовували багато вчених у різних країнах задовго до Карла Маркса. Проте беззастережно використовувати даний підхід для характеристики всіх і всіляких держав, щонайменше, теоретично не вірно.

У розвинених демократичних країнах держава поступово стає ефективним механізмом подолання суспільних протиріч шляхом не гвалтування і придушення, а досягнення суспільного компромісу.

Інакше кажучи, в демократичній державі другий, більш значущою, ніж перша, стає загальносоціальна сторона.

Функції держави.

Функції держави - це основні напрямки його діяльності, в яких виражається сутність і соціальне призначення державного управління суспільством.

Функції держави класифікуються за різними ознаками. Так, за тривалістю дії функції держави поділяються на постійні та тимчасові. У залежності від того, в якій сфері суспільного життя вони протікають, виділяють функції внутрішні і зовнішні. Зупинимося на цій класифікації докладніше.

Внутрішні функції - це основні напрями діяльності держави щодо управління внутрішнім життям суспільства.

Внутрішні функції класифікуються за сферами діяльності держави. За цією ознакою виділяють такі внутрішні функції:

1. Економічну (це визначення найбільш оптимального напрямку розвитку економіки країни).

2. Соціальну (спрямована на забезпечення нормальних умов життя і діяльності населення країни).

3. Функцію фінансового контролю (облік державою доходів виробників).

4. Функцію охорони правопорядку (забезпечення законності в діяльності різних суб'єктів, припинення правопорушень).

5. Екологічну (забезпечення охорони навколишнього середовища та контроль за дотриманням природоохоронних норм).

Зовнішні функції держави - це основні напрямки його діяльності на міжнародній арені. До числа зовнішніх функцій держави можна віднести:

1. Співпраця з іншими державами (це діяльність держави щодо встановлення і підтримання контактів на різних рівнях - культурному, політичному і т.п. - з іншими державами.

2. Оборона країни від нападу ззовні.

До ознак держави можна віднести:

1. Наявність чітко визначених зовнішніх кордонів і внутрішнього адміністративно-територіального поділу.

2. Населення.

3. Наявність публічної влади.

4. Суверенітет (самостійність, незалежність держави у здійсненні ним своєї діяльності).

Один з найважливіших ознак держави - це тісний органічний зв'язок держави з правом, що представляє собою економічно й духовно обумовлене нормативне вираження державної волі, державний регулятор суспільних відносин.

При відомому дослідженні неважко виявити, що право, як регулятор суспільних відносин, тісно взаємодіє з релігійними нормами, які виконують схожі функції. Розглянемо це положення докладніше.

Для правової науки релігія представляє цінність перш за все як засіб, що доповнює право у сфері соціальної регуляції. Розглянемо докладніше два аспекти - регулятивну функцію релігії в цілому і взаємодію правових норм з релігійними.

Регулятивна функція релігії.

Релігійна інтерпретація світу виступає як засіб, що дозволяє «оволодіти» цим світом, освоїти численні зв'язки навколишньої дійсності, зумовлюють релігійний комплекс, "що поєднується з великими функціями, виконуваними релігією у суспільному житті», включаючи і функцію регулювання суспільних відносин.

Найяскравіше регулятивного релігії проявляється в її нормативності, бо вона «ставить ієрархічно побудовану систему норм, відповідно до яких одні дії дозволені, інші заборонені, і тим самим визначає моральні позиції стосовно світу».

Нормативно-регулятивна сила релігії проявляється у створенні за допомогою релігійних вірувань і практики релігійної життя психологічних стимулів, які вказують напрямок поведінки і утримують індивіда в певних рамках, встановлених нормами.

При розгляді релігійних норм важливо брати до уваги співвідношення в них загальнолюдського і приватного, враховуючи, зрозуміло, що в релігіях представлені найрізноманітніші культури. У релігіях переплітаються, часом химерно, компоненти глобальні та локальні, класові та етнічні і т.д. але в них є щось спільне - те, що здійснюване ними нормативне регулювання засноване на відомому принципі: «як хочете, щоб вам люди чинили, так само чиніть і ви з ними». Інакше кажучи, релігії в своїй основі орієнтуються на загальнолюдські, гуманістичні початку. Проте я сказав би не так. По-моєму, якраз ці самі «гуманістичні начала» в своїй основі мають положення релігії, яка незмірно старіше.

Більшість релігій у своїх нормах закликають до забезпечення основних природних і невідчужуваних прав і свобод людини. В основу нормативного регулювання, наприклад, християнства, покладені біблійні заповіді, зокрема такі, як «не вбий», «не вкради», «не чини перелюбу», «не судіть, і не судимі будете» та ін. У цих та інших нормах чітко простежується тенденція до орієнтування індивідів на взаємні поступки, що виражаються в утриманні від порушення прав іншої людини.

Виходячи їх цього можна сказати, що регулятивна цінність релігії, зокрема релігійних норм, полягає у забезпеченні стабільного функціонування суспільства, бо поза ним не може існувати і людина як істота біосоціальна.

Взаємодія релігійних і правових норм.

Очевидність регулятивної мощі релігійних норм, їх природно-людський і ціннісний характер послужили підставою для запозичення з них фундаментальних положень минулими та сучасними правовими системами. Деякі релігійні норми настільки тісно пов'язані з правом, що самі стали частиною правової системи. Яскравий приклад тому - Мусульманське право, про який детальніше я розповім нижче.

Тісна взаємодія релігійних норм з правовими зазначалося і зазначається у ряді інших правових систем, в тому числі і в дореволюційній Росії. Переплетення православних норм з юридичними, забезпечення виконання церковних приписів заходами державного примусу, а велінь закону також релігійної карою - одна з основних рис державного, кримінального та деяких інших галузей права, починаючи з давніх документів і аж до останніх актів самодержавної влади.

Дуже актуальна, з урахуванням досвіду минулого і сьогодення, проблема взаємодії права і релігії в сучасній Росії, особливо в галузі забезпечення прав і свобод людини. Спроба здійснити відчуження особистості від релігії не могла не порушити динамічної рівноваги, що існує між емоційно-духовної та інтелектуально-розумової сферою людини. Жорсткий ідеологічний прес-якими засобами, від найпримітивніших до вельми витончених, довгі десятиліття витісняв релігійне сприйняття світу з індивідуальної свідомості, а разом з ним девальвував і соціальну цінність релігійних норм.

На реалізацію прав і свобод людини впливає безліч факторів, серед яких не можна не враховувати як вплив релігії, так і прояв постоталітарного синдрому. Тільки комплексний підхід дозволить вирішити цю багатопланову проблему. Не слід недооцінювати й та обставина, що в Росії неухильно росте число віруючих, а тому зважений і обгрунтований синтез релігійних і правових норм, як видається, міг би збільшити регулятивну силу останніх.

1.2 Церква в політичній системі суспільства

У цьому параграфі диплома я постараюся розкрити динаміку взаємин релігії і суспільства, показати міру впливу релігії на різні сфери суспільного життя, визначити, чи існують в цій галузі певні тенденції.

Динаміка впливу релігії на суспільне життя описується двома основними поняттями: сакралізація і секуляризація.

Сакралізація (від лат. Sacer - священний) - це процес залучення у сферу релігійного санкціонування свідомості, діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Сакралізація супроводжувала весь процес становлення людського суспільства, формування його культури. Пізніше до процесу сакралізації приєднався процес клерикалізації (від пізньолат. Clericalis - церковний), яка означала не тільки регуляцію всій особистого та суспільного життя, але і розробку відповідного ідеологічного обгрунтування, основними етапами якого були кодифікація, догматизація і канонізація віровчення, прагнення замкнути всі сфери інтелектуальної діяльності в систему богословсько-теологічного мислення.

У кожному суспільстві, в кожній культурі процес сакралізації мав свої особливості. Наприклад, у районах поширення ісламу не було створено потужної релігійної організації типу церкви. Процес сакралізації в ісламі пішов по шляху формування теократичної держави. На відміну від інших релігій він не прагнув до того, щоб висвітлити релігійним авторитетом існуючі суспільні відносини, а до того, щоб втілити в життя релігійне співтовариство, здійснити повне злиття духовного та світського початку.

Сакралізація особистого та суспільного життя на основі християнства в Західній Європі почалася в послеконстантиновский епоху і досягла свого найвищого розвитку в Середньовіччі. У цей період не проводилося відмінності мирської і сакральної сфер життєдіяльності людини. Кожен людський вчинок, всяке соціальне явище ставилося на «сакральну платформу» або безпосередньо підпорядковувалося сакральної сфері. Як зазначає видатний американський соціолог російського походження П.А. Сорокін, «головним принципом середньовічної культури Заходу, її головною цінністю був Бог. Всі важливі розділи середньовічної культури висловлювали цей фундаментальний принцип чи цінність. Архітектура і скульптура Середніх століть була «Біблією в камені». Література також була наскрізь пронизана релігією і християнською вірою. Живопис висловлювала ті ж біблійні теми в лінії і кольорі. Музика майже виключно носила релігійний характер. Філософія була практично ідентична релігії і теології і концентрувалася навколо тієї ж основної цінності чи принципу, яким був Бог. Наука була всього лише прислужницею християнської релігії. Етика і право представляли собою тільки подальшу розробку заповідей християнства. Політична організація в її духовної та світської сферах була переважно теократичною і базувалася на Богові і релігії. Сім'я, як священний релігійний союз висловлювала все ту фундаментальну цінність. Навіть організація економіки контролювалася релігією, що накладає заборону на багато форми економічних відносин, які могли б виявитися доречними і прибутковими, заохочуючи в той же час інші форми економічної діяльності, не доцільні з чисто утилітарною точки зору ».

Протилежний сакралізації процес називається секуляризацією.

Секуляризація (від пізньолат. Saecularis - мирської, світський) - це процес звільнення та сфери релігійного санкціонування свідомості, діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Простіше кажучи, це процес обмірщенія. Те, що раніше перебувала під впливом релігійної віри і релігійних організацій стає від них незалежним, набуває світського характеру. Процес секуляризації виражається в зміні місця релігії та релігійних організацій у житті суспільства і особистості, звуження кола виконуваних нею функцій.

Спочатку термін «секуляризація» означав акт відчуження церковного майна на користь монарха, держави або приватних осіб. Секуляризація в цьому сенсі постає як юридичний акт в сфері майнових відносин, відносин власності. Як відомо, у Середньовіччі як католицька, так і православна церква, були великими власниками земельних володінь і майна. І між церквою і державою періодично виникала боротьба за переділ власності. У результаті цієї боротьби не рідко здійснювався процес секуляризації власності церкви, монастирів. Але якщо в епоху феодалізму цей процес носив випадковий, спорадичний характер, то становлення буржуазних відносин поставило цей процес на закономірну основу.

Мислителі минулого розходилися в оцінці наслідків секуляризації для суспільства і держави. Так, німецький соціолог П. Бергер оцінює секуляризацію як втрату «священного» і загрозу соціальному порядку і згоди. На його думку, релігія виконувала важливу функцію в суспільстві, вона створювала «священний космос», оточуючи аурою святості підвалини життя, викидаючи на них «священну завісу» і наділяючи безумовним сенсом.

Я візьму на себе сміливість не погодитися з думкою цього видатного соціолога і поділяю погляди його американського колеги Т. Парсонса, який характеризує секуляризацію як елемент еволюції і видозміни функцій релігії в ході соціальних змін.

З точки зору Т. Парсонса, розвиток суспільства йде по шляху диференціації, і релігія втрачає значення його «священного образу», перетворюється на одну з багатьох сфер соціального життя і стає дедалі більшою мірою приватною справою. Але це не означає, що релігія втратила своє значення для індивіда і суспільства. Вона надає менше прямого впливу на економіку, політику, освіту, культуру. Але це компенсується тим, що для індивіда, який отримує тепер можливість свідомо вибирати релігійну віру, звільняючись від примусу з боку церкви, релігія стає більш значущою.

Ів Гаман (доктор політичних наук, директор відділення славістики Паризького університету) вважає, що в обставинах сучасного світу саме секулярне держава створює передумови для розмежування сфери духовної від політичної, позбавляє церкву від спокуси вдаватися в справах віри до примусових засобів і гарантує релігійний плюралізм. Держава цілком здатне забезпечити релігійну свободу, але при дотриманні певних умов. Нейтралітет секулярної держави можна розуміти по-різному. Існує вузьке, так би мовити «оборонне» розуміння, коли держава вважає віру приватною справою, не перешкоджає громадянам сповідувати релігію, але ніяк не сприяє реалізації цього права. Релігійне життя, в основному, уподібнюється відправлення культу, а церкви рекомендується «не виходити з ризниці». Але державний суверенітет може бути і відкритим, позитивно активним. Тоді держава, не порушуючи принципу громадянського рівності різних релігій, допомагає віруючим реалізувати своє право на релігійну свободу, визнає за церквою право брати участь у суспільно життя, згідно з формулою: «церква відокремлена від держави, але не від суспільства». Адже як релігія і церква мають певне соціальне вимір, так і суспільство має своє релігійний вимір. У свою чергу, церква захищає непорушні фундаментальні моральні принципи, на яких має стояти суспільство, вона служить все того ж суспільству. Часто саме на цьому стику і виникають сьогодні основні конфлікти між церквою і державою. Скажімо, у Франції засоби масової інформації нерідко повстають проти церкви, що нагадує про необхідність дотримання етики в тих чи інших питаннях життя сучасного суспільства. Виступи церкви часом розцінюють як неприпустиме посягання на світський характер держави. Але чи може держава існувати без моральних основ? Здається, оптимальний варіант існування сучасного суспільства - секулярне держава, відкрите до релігії, визнає її позитивний суспільне значення і усвідомлює обмеженість своєї власної, політичної, сфери.

На основі всього сказаного вище можна зробити висновок про те, що в результаті процесу секуляризації в сучасних розвинених країнах докорінно змінилося становище релігії, віри і церкви в суспільстві. Сформувалися світська держава, світська школа, світська культура.

В даний час ряд держав через конституційне проголошення світського (секулярного) характеру держави прагне усунути участь церкви у політичній діяльності. Разом з тим церква втягується у вирішення соціальних проблем суспільства шляхом утворення різних товариств милосердя. Таким чином, держава використовує церкву в якості соціального інституту, що забезпечує комунікативні та інтегральні зв'язку в політичній системі. Незважаючи на проголошення відокремлення церкви від держави, фактичної їх ізоляції не відбулося. У зарубіжній літературі ці відносини характеризуються як партнерство особливого роду. У своїх взаєминах церква і держава в багатьох випадках виступають як цілком рівноправні партнери, які співпрацюють в ім'я загального блага. У Німеччині, наприклад, допускається представництво церкви в державних заходах, проводяться і спільні акції на муніципальному рівні. У конституції 1949 року за церквою закріплено право стягувати податки і викладати теологічні дисципліни. Що стосується податків, то тут спостерігається тісна співпраця держави і церкви. Церковна подати в Німеччині утримується роботодавцем із заробітної плати тільки віруючих і перераховується у фінансові державні структури, які потім переводять їх церкви. Ці заходи здійснюються на основі договору, укладеного між церквою і державою. У свою чергу держава звертається до церкви, якщо потребує допомоги священнослужителів, наприклад для викладання релігії в школі, для проведення відповідної роботи серед солдатів або працівників поліції, діяльності пастиря у в'язницях і т.д.

Конституція 1949 року передбачає можливість звернення церкви до суду, коли спірні питання між нею та державними структурами не можуть бути вирішені іншим шляхом. Відділення церкви від держави не означає, що церква може бути байдужою до діяльності держави. Вона має право засуджувати шкідливі з її точки зору дії з боку державної влади і тим самим вона формує громадську думку і впливає на законодавство.

Інтеграційна функція церкви спрямована на об'єднання соціальних інтересів. Разом з тим церква виконує ще одну важливу функцію, яку можна умовно позначити як свідомий контроль, так як церква орієнтує людей керуватися у своїх діях і вчинках загальноприйнятими гуманістичними цінностями.

Вважаю за необхідне відзначити ще один момент взаємин церкви і суспільства. Поширюється переконання, що сучасне суспільство певними силами штучно клерікалізуется. Симптоми цього явища чітко виявляються в засобах масової інформації (особливо на телебаченні), у сфері освіти, в армії, органах державного управління. Про це свідчить демонстративне прояв релігійності з боку державних діячів.

1.3 Взаємовплив держави і церкви

Історія багатьох держав включає в себе взаємини світської і церковної влади, держави і релігійних організацій. Останнім часом вплив церкви, релігійних норм і цінностей на життя суспільства в постсоціалістичних державах помітно збільшилася. Це пояснюється певною мірою істотною зміною умов життєдіяльності та підходом до релігії як до найважливішої інтегруючої силі і фактору духовно-морального відродження народів.

Видатний російський філософ І.А. Ільїн (1883-1954) так визначив співвідношення держави і церкви: "Церква і держава взаємно чужорідних - по встановленню, за духом, по гідності, за метою і за способом дії. Держава, що намагається привласнити собі силу і гідність церкви, творить блюзнірство, гріх і вульгарність. Церква, яка намагається привласнити собі владу і меч держави, втрачає свою гідність і зраджує своєму призначенню. Церква не повинна брати меча - ні для насадження віри, ні для страти єретика або лиходія, ні для війни ... в цьому сенсі церква «аполітична», завдання політики не є її завдання; засоби політики не суть її кошти; ранг політики не є її ранг ».

Аналіз законодавства та практики дозволяє виділити 2 основних види статусу церкви в державі:

1). Державна церква, закріплення її привілейованого становища порівняно з іншими віросповіданнями.

2). Режим відділення церкви від держави і школи від церкви.

Статус державної церкви передбачає тісну співпрацю держави і церкви, яка охоплює різні сфери суспільних відносин, а також різні привілеї для релігійних організацій, що належать до державної церкви. У Великобританії офіційної

державною церквою є англіканська (протестанську-єпископальна) церква, головою якої виступає монарх. У дореволюційній Росії такий статус був у Російської православної Церкви.

Для статусу державної церкви характерний ряд особливостей:

1) У сфері економічних відносин - за церквою визнається право власності на широке коло об'єктів: землю, будівлі, споруди, предмети культу і т.д. в багатьох випадках держава звільняє власність церкви від оподаткування або істотно знижує податки на неї. Так, до жовтня 1917 року Російська православна Церква була звільнена від податків і цивільних повинностей.

2) Церква отримує від держави різні субсидії та матеріальну допомогу. Наприклад, у Великобританії держава за свій рахунок містить капеланів в армії і у в'язницях. У дореволюційній Росії православна Церква отримувала великі субсидії від держави (приклад - 1907 рік - 31 млн. рублів на утримання церковного апарату).

3) Церква наділяється низкою юридичних повноважень - вона має право реєструвати шлюб, народження, смерть, в ряді випадків - регулювати шлюбно-сімейні відносини.

4) у галузі політичних відносин церква має право брати участь у політичному житті країни, в тому числі і через представництво церкви в державних органах. Так, у Великобританії представники вищого духовенства англіканської церкви засідають в палаті лордів. Православна Церква у дореволюційній Росії була частиною державного апарату. Синод складався з представників духовенства, що призначаються за розпорядженням царя. Всі керівні державні посади має право займати лише особи, які сповідують державну релігію (Данія, Норвегія, Парагвай, Швеція та ін.)

5) В області релігійних відносин союз церкви і держави полягає в тому, що глава держави навіть при республіканській формі правління дає релігійну клятву або присягу при вступі на посаду. Церква бере участь і в коронації монархів.

6) Церква має широкі повноваження в галузі виховання та освіти підростаючого покоління, веде релігійну цензуру друкованої продукції, кіно, телебачення. Обов'язкове викладання релігії передбачено законодавством Австрії (за згодою батьків), Швеції, Італії, Іспанії у всіх початкових, середніх і спеціальних школах, в навчальних закладах з підготовки вчителів та вихователів дитячих садків. У Великобританії вивчення релігії є обов'язковим предметом в початкових і середніх державних школах. В Ізраїлі в усіх школах обов'язково вивчення іудаїзму.

Державних церков у Європі залишилося небагато: лютеранська Церква в Норвегії, Швеції і Данії, англіканська Церква в Англії. У Фінляндії лютеранська церква наділена особливим статусом. У конституції Греції православ'я визнається переважною релігією. На практиці ж становище церкви в цих країнах мало чим відрізняється від її існування в державах, що вибрали режим відділення. Наприклад, англійська королева офіційно є главою англіканської Церкви, але посада її швидше номінальна, насправді англіканської Церквою керує релігійна ієрархія. Проте для ухвалення певних рішень, що гойдаються внутрішньої організації Церкви, потрібно голосування в парламенті. Таким чином, статус державної релігії, навіть у пом'якшеній сучасній формі, все ж таки ставить Церква у велику залежність від держави

Майже в тридцяти мусульманських країнах державною релігією офіційно визнаний іслам. У конституціях та інших конституційних актах Марокко, Пакистану, Йорданії, Бахрейну, ОАЕ та інших країн закріплена концепція ісламської форми правління і відповідно привілейоване становище ісламу, роль якого в мусульманських державах особливо велика. Релігія регулює всі сторони життя суспільства за допомогою правової системи, заснованої на вченні ісламу - мусульманського права. Конституційне оголошення ісламу державною релігією служить закріпленню верховенства мусульманського права по відношенню до прийнятих державою законів. Дослідники відзначають, що жодне з арабських держав не встановлює світського характеру держави. Навіть там, де конституція не проголошує іслам державною релігією, цей не означає відокремлення релігії від держави, а лише служить визнанням існування крім ісламу інших конфесій (Лівія, Судан).

У тих державах, де одна з релігій оголошена державною, можуть існувати й інші релігії, але їх статус більш обмежений у порівнянні з офіційною церквою. Наприклад, урядовим меморандумом 1918 року на території британських колоній допускалася діяльність місіонерських організацій католицької церкви, які мають статус «визнаних товариств», тобто товариств, чия діяльність пересвідчувалася Вестмінстерським архієпископом. У Росії в становищі «терпимою» релігії перебував іслам. Духовні справи мусульман були віднесені до ведення МВС. Особи неправославного віросповідання офіційно іменувалися іновірцями.

У деяких країнах встановлено формальне рівність всіх релігій, що є ознакою демократичного суспільства (Ірландія, Аргентина), так як закріплюється терпимість по відношенню до інших релігій. Однак це рівність не завжди дотримується на практиці. Зокрема, в Італії, де в 1984 році уряд і Ватикан підписали конкордат, скасовує положення католицької релігії в якості єдиної державної релігії Італії, позиції католицизму проте дуже сильні.

Режим відділення церкви від держави існує у багатьох країнах - у сучасній Росії, у Франції, в Німеччині, Португалії та ін Даний режим обумовлений частіше за все прагненням позбавити церкву монополії на виконання ідеологічної та інтеграційної функцій, оскільки церква має потужний потенціал впливу на свідомість людей. Він характеризується наступними особливостями:

1) Держава та її органи не вправі контролювати ставлення своїх громадян до релігії і не ведуть обліку громадян за цією ознакою.

2) Держава не втручається у внутрішньоцерковне діяльність (якщо при цьому не порушуються діючі закони). Зокрема, держава не втручається у зміст віровчень, обрядів, церемоній культу та інші форми задоволення релігійних потреб, у внутрішнє самоврядування релігійних організацій, у взаємини органів релігійних організацій, в їхні стосунки з віруючими, а також у витрачання коштів, пов'язаних з релігійними потребами.

3) Держава не надає церкви матеріальної або який-небудь інший, в тому числі фінансової, підтримки.

4) Церква не втручається у справи держави, а лише займається питаннями, пов'язаними з задоволення релігійних потреб громадян. Держава, зі свого боку, охороняє законну діяльність церкви і релігійних організацій.

5) Церква не виконує будь-яких державних функцій.

Сьогодні в більшості західних країн церква відділена від держави, але відділення не розуміється, як у Франції початку століття або, тим більше, як у колишньому СРСР. Релігійні меншини користуються релігійною свободою без дискримінацій. церква не втручається в державні справи і, навпаки, держава не втручається у справи церковні. Відділення не виключає і співпраці між державою та релігійними організаціями в деяких справах.

У 1976 році відділення церкви від держави відбулося в Іспанії, а в 1984 навіть в Італії, незважаючи на історично найтісніший зв'язок італійської держави з центром католицької церкви (Ватикан).

Режим відділення церкви від держави не означає відсутність всякого контролю з боку держави за діяльністю релігійних організацій. Держава не ухиляється від правового регулювання їх статусу та діяльності. Так, Франція, проголосивши в 1905 році відділення церкви від держави (Закон від 9 грудня 1905 року), тим не менше використовувала певні засоби контролю місіонерської діяльності у своїх колишніх колоніях, наприклад контроль за змістом проповідей, встановила дозвільний порядок відкриття місіонерських шкіл, а також регулювала допомогою законів деякі елементи внутрішньоцерковної організації (утворення церковно-територіальних округів, статус місіонерських організацій).

Режим відділення церкви від держави передбачає правове регулювання діяльності релігійних організацій, що забезпечує певний баланс церковно-державних відносин і дозволяє співпрацювати церкви і державі при вирішенні соціальних питань. При регламентування правового статусу релігійних організацій законодавство більшості держав виходить з визнання свободи совісті та віросповідання, тобто права сповідувати будь-яку релігію, вільно обирати і поширювати релігійні переконання.

1.4 Проблеми взаємовідносин держави і церкви

Хоч даний параграф і носить різке назву «проблеми», почати я хотів би, швидше за все, з розбіжностей, як категорії менш істотною.

Що ж, було б помилкою думати, що відносини між державою і церквою завжди складалися без взаємних претензій. Не буду загострювати свою увагу на минулому, а зверну свій погляд в даний час, розглянувши деякі розбіжності і проблеми у відносинах між державою і церквою як у Росії, так і за кордоном.

У лютому 2001 року в засобах масової інформації Росії, особливо в газетах, активно обговорювалося питання, суть якого в наступному: міністерство податків і зборів РФ на чолі з Геннадієм Букаєва задумало ввести всеросійську систему обліку платників податків, присвоївши кожному так званий ІПН - індивідуальний номер платника податків.

Така система була успішно впроваджена до цього моменту в Башкирії тим же Г. Букаєва.

Проте таке нововведення викликало бурхливий протест у церковному середовищі. «Батьки» церкви побачили в ІПН горезвісне «число Звіра» і звинуватили податківців у тому, що вони хочуть поставити номер на душі всіх православних, а це є великі святотатство. Навіть старообрядці підтримали в цьому починанні РПЦ, заявивши, що «податковий номер є« печатку Антихриста». Примітно, що сам Святійший Патріарх благословив створення всеросійської системи обліку платників податків, і його рішення підтримав Священний Синод РПЦ. До Міністерства РФ з податків і зборів посипалися листи з проханнями віруючих скасувати ІПН.

Різка критика ІПН з боку церкви мала свої наслідки. Так, газета «Діловий вівторок» писала про масове відтоку віруючих з Україною, де ІПН був введений раніше, до Росії, де номерів поки не було. А в Одесі одна жінка, залякана своїм духовним батьком, покінчила з собою. Дійшло до того, що деякі пастирі навіть на сповіді запитували своїх парафіян, чи прийняли вони податковий номер і, якщо прийняли, то не допускали до Святого Причастя. Людей змушували йти з роботи і тікати з рідних місць. На щастя, все-таки вдалося знайти компроміс: на зустрічі Патріарха і міністра з податків вирішено, що номер буде присвоєно не власне людині, а новостворюваної системі особового рахунку. Тобто пронумерує не нас, а особливий особовий рахунок, який нині і вирішено створити, щоб не образити релігійні почуття. Після такого повороту речей деякі священнослужителі, раніше закликали віруючих не таврувати себе «числом Сатани», поспішили змінити свою точку зору на протилежну і вибачитися перед віруючими за те, що разом з ними впали в оману. Так, відомий церковний публіцист Андрій Кураєв вибачився перед віруючими ... через Інтернет (!). Треба відзначити, що не всі православні священики сприйняли ІПН «в багнети». Відомий старець Іоанн (Крестьянкін), настоятель Псково-Печерського монастиря, митрополит Кирило і інші впливові діячі церкви, включаючи і Патріарха Московського і всієї Русі Алексія, не бачили і не бачать у горезвісному ІПН нічого страшного і непоправного.

Є проблеми і у взаєминах між державними та релігійними організаціями. Зовсім недавно складною проблемою було повернення церкви незаконно відібраних у неї храмів, монастирів та інших культових установ і цінностей. Тут найчастіше стикаються інтереси релігійних організацій та музейних установ, які відстоюють права охороняти і робити доступними для населення деякі церковні цінності в якості національних пам'яток. У пресі дебатувалося, наприклад, конфлікт церкви і мистецтвознавців з приводу ікон «Трійці» і «Володимирської богоматері» - найбільших російських культурних цінностей; або між працівниками Пушкінського заповідника та священнослужителями щодо передачі церкви Святогірського монастиря. Великий суспільний резонанс набуло питання про доцільність відновлення храму Христа Спасителя. Інша не менш складна проблема - поява в останні роки в нашій країні різного роду містичних сект, зарубіжних місіонерів. Деякі з них згубно впливають не тільки на психіку людей, а й на фізичне здоров'я (наприклад, «Біле братство», «Аум Сінрікьо» та ін.) православна церква апелює до держави, вважаючи, що воно має встановити правові обмеження для такого роду релігійних об'єднань. Як видно, тепер ми поступово підходимо до більш серйозних розбіжностей, пов'язаних з державою і церквою, які вже з повним правом можна назвати проблемами. Я маю на увазі різні войовничі релігійні течії та утворені ними терористичні організації, діяльність яких виходить далеко за межі окремо взятої держави.

Ваххабізм (точніше - його найбільш екстремістський напрям) поширюється по всьому світу. З кінця 80-х років минулого сторіччя утворився «ваххабитский інтернаціонал», на чолі якого став відомий міжнародний терорист Усама бен Ладен. Його перша інтернаціональна терористична організація носила назву «Ал-Каїда», ударною силою якої стали афганські моджахеди. У 1998 році бен Ладен оголосив про створення Всесвітнього ісламського фронту боротьби проти іудеїв і християн. Цією новою терористичною організацією бен Ладен керує за допомогою сучасних засобів комунікації - Інтернету та супутникового зв'язку. Покровителем ісламського фундаменталізму, його вкрай радикальної течії, на думку фахівців, є Саудівська Аравія, де ваххабізм з початку 18 століття став державною релігією. Саме тут, за спостереженнями спецслужб, гніздяться так звані недержавні фонди та організації, які надають величезну фінансову допомогу міжнародних центрів радикальних ісламських організацій. Не можу не навести тут результати досліджень французького публіциста Жиля Кепеля, що лякають, на мій погляд. Жиль Кепель пише: «Войовничий атеїзм прогресивних мислителів минулого викликав« реванш »Всевишнього - свого роду помста за відступництво. Бог повернувся і привів із собою армію войовничо налаштованих борців за віру. На всіх континентах ось вже давно росте потреба традиційні релігії наповнити новим змістом, знову спорудити їх на сакральний п'єдестал». Професор Гарвардського університету, багаторічний радник уряду Сполучених Штатів, Хантінгтон згоден з думкою Жиля Кепеля і, розвиваючи цю тему, пророкує епоху нових релігійних війн. Цей висновок дозволяє зробити зростаюче у всьому світі число конфліктів, в основі яких лежать фанатичні релігійні чвари.

Пояс релігійних зіткнень простягається від Балкан до Південно-Східної Азії. У Шрі-Ланці та далекому державі Бутан розгорається ворожнеча між буддистами та індуїстами, в Кашмірі воюють індуси з

мусульманами. У Судані і на Філіппінах б'ються мусульмани з християнами. В Ізраїлі, з усіх боків оточеному недружніми мусульманами, зростає розкол між правовірними і «світськими» євреями. З новим розквітом релігій армія «непохитних» фанатиків істотно поповнилася, особливо це стосується ісламських країн. Всюди терористичні групи фундаменталістів ведуть відчайдушну боротьбу за владу. Там, де вони здобувають перемогу - взяти, наприклад, Афганістан або Судан, - вони проголошують теократичні держави з тортурами, публічними стратами, цензурою і придушенням жінок: західні спостерігачі називають ці країни «імперією мороку».

РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВА І ЦЕРКВА В РОСІЇ І ЗАКОРДОНОМ

2.1 Правове становище церкви в сучасній Росії

Згідно зі ст. 14 Конституції Росії Російська Федерація оголошена світською державою: «Жодна релігія не може встановлюватися в якості державної чи обов'язкової. Релігійні об'єднання відділені від держави ». Правове становище церкви в сучасній Росії, крім конституційних положень, регулюється російським законом «Про свободу совісті та релігійні об'єднання».

Прийняття цього закону, як відомо, супроводжувалося бурхливою полемікою не тільки в церковних колах, а й в самих органах державної влади.

Так що ж стало причиною виникнення суперечливих думок у процесі прийняття Федерального Закону «Про свободу совісті та релігійні об'єднання»? По суті мова йде про різний тлумаченні нових положень Федерального Закону від 26.09.1997, в корені відрізняють його від попереднього законодавства у цій галузі, особливо від явно застарілого Закону РРФСР «Про свободу віросповідань» від 25 жовтня 1990 року. В основі ж розбіжностей вітчизняних і зарубіжних політиків лежить діаметрально протилежна оцінка ролі держави і, перш за все виконавчої влади у правовій регламентації конфесійної діяльності. Провідники нової державної політики у відносинах держави і церкви, втіленої в новому Федеральному Законі від 26 вересня 1997 року, відстоюють необхідність посилення ролі виконавчої влади при створенні релігійних об'єднань та здійсненні контрольних повноважень правоохоронних органів за їх діяльністю. Така позиція враховує і міжнародну практику. Зокрема, рішенням Європейського парламенту від 29 февраля1997 року передбачена можливість обмеження діяльності релігійних об'єднань: державам-членам Європарламенту рекомендовано не надавати «статус релігійної організації автоматично», а також припиняти протиправну діяльність сект аж до їх ліквідації.

Висловлювалися думки, що Федеральний Закон має «дискримінаційну сутність», утруднює діяльність усіх конфесійних організацій, крім так званих «традиційних», що вкоренилися в Росії протягом століть і об'єднують прихильників православ'я, ісламу, буддизму та іудаїзму. Насправді Федеральний Закон від 26 вересня 1997 року засновано на міжконфесійному концепції державного регулювання, відповідно до якої «протекціоністська політика держави поширюється на все легітимно створені релігійні об'єднання». Новий Закон не передбачає режиму найбільшого сприяння щодо традиційних релігій. Єдина згадка про них міститься в преамбулі, але не в нормативних приписах закону, яким підтверджено конституційний принцип рівної правового захисту всіх конфесійних об'єднань, офіційно діють на території Росії.

Лейтмотив ФЗ від 26 вересня 1997 року полягає в закріпленні превентивних повноважень правоохоронних органів: державна влада зацікавлена в запобіганні можливої протиправної діяльності так званих «тоталітарних» сект, що виключають добровільну основу членства і перешкоджають виходу громадян з релігійного об'єднання. Механізм державної дозвільної політики, втіленої в повноваженнях федеральних міністерств і відомств з реєстрації, ліцензування та контролю, покликаний запобігти заподіяння майнової та моральної шкоди прихильникам різних віросповідань. Релігійні об'єднання можуть бути створені у формі релігійних груп і релігійних організацій. Слід підкреслити, що правоздатністю юридичних осіб мають лише зареєстровані в органах юстиції релігійні організації. Федеральний Закон від 26 вересня 1997 року визначає статус факультативного і імперативного режимів реєстраційних відносин, і їх відмінності обумовлені намірами особі, що створили релігійну групу. Факультативний режим має місце у випадку, якщо засновники релігійних груп не мають наміру клопотати в органах юстиції про надання їм статусу юридичної особи. Обов'язкова ж державна реєстрація передбачена лише для об'єднань, створених у формі релігійної організації. Не можна відмовити в реєстрації релігійного об'єднання з мотивів недоцільності його створення. Для здійснення імперативних реєстраційних відносин вирішальне значення має тимчасовий ценз діяльності об'єднання на території Росії. Статус загальноросійського релігійного об'єднання поширюється тільки на централізовані релігійні організації, які діють на території Росії на законних підставах не менше 50 років (і мають у своєму складі мінімум три місцеві організації, зареєстровані на території однієї або декількох суб'єктів Російської Федерації) до моменту звернення організації до органу юстиції із заявою про державну реєстрацію. Засновники місцевої релігійної організації зобов'язані підтвердити в органі юстиції факт своєї діяльності на відповідній території протягом не менше 15 років (ця вимога не поширюється на місцеві релігійні об'єднання, які діяли в складі централізованої релігійної організації до державної реєстрації). Проте все ж таки є можливість поширення прав юридичної особи для місцевої та централізованої релігійної організації і без тимчасового цензу. Однак у цьому випадку засновники зобов'язані щорічно протягом 15 років перереєструватися в територіальних органах юстиції. На такі об'єднання поширюється цілий ряд обмежень: вони не вправі утворювати установи професійної релігійної освіти, виробляти, придбавати, поширювати релігійну літературу, мати при собі представництво іноземної релігійної організації. Створенню централізованої релігійної організації властива особлива періодичність реєстраційних відносин: на першому етапі державної реєстрації підлягають місцеві організації, і тільки після її завершення засновники має право клопотати про реєстрацію централізованої організації. Для створення конфесійними об'єднаннями установ професійної релігійної освіти необхідно поєднання двох видів дозвільної політики. Такі установи підлягають державній реєстрації в органі юстиції як релігійного об'єднання, і для отримання права здійснення освітньої діяльності необхідна також видача ліцензії Міністерством загальної та професійної освіти Російської Федерації. Ліквідація конфесійного об'єднання також регламентується нормами адміністративного права. Як правило, ініціатором ліквідації або заборони діяльності об'єднання є Міністерство юстиції Російської Федерації або його територіальний орган в суб'єкт федерації, але рішення по суті приймається судом. Федеральним законом не врегульовані розбіжності у процедурах ліквідації та заборони діяльності релігійного об'єднання, однак повне припинення правоздатності конфесійної організації як юридичної особи допускається тільки у випадку її ліквідації судом. Заборона діяльності об'єднання є тимчасову превентивну міру, мета якої - усунення фактів порушення чинного законодавства, виявлені органом юстиції або іншим правоохоронним органом в процесі здійснення контрольних функцій.