Співвідношення та взаємозв'язок правової держави та громадянського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА

Кафедра теорії та історії держави і права

Курсова робота з теорії держави і права

На тему

Співвідношення та взаємозв'язок правової держави та громадянського суспільства

Виконала

Студентка 1 курсу, 1 групи

Юридичного факультету

Заочної форми навчання

Бригинець А.А

Київ 2009р.

Введення

Як зазначав ліберальний філософ Карл Поппер, коли зникає готовність громадян відстоювати свою свободу, зникає і сама свобода, яка є умовою існування громадянського суспільства: “Лише держава, контрольована вільними громадянами, здатна забезпечити для них безпеку”.

Правова держава і розвинене громадянське суспільство взаємообумовлюють і взаємовизначають один одного: без повноцінного громадянського суспільства неможлива правова держава і навпаки, правова держава є визначальною умовою розвитку громадянського суспільства.

Актуальність теми зумовлена потребами визначення характеру співвідношення між соціальною правовою державою і громадянським суспільством. Активізація громадянського суспільства стала потребою становлення державності. Значення громадянського суспільства та його концептуалізації у системних перетвореннях сприяє підвищенню наукового та практичного інтересу до питання співвідношення ідеї, поняття, концепту громадянського суспільства. Це актуалізує дослідження з цієї проблематики.

Протягом останніх десятиліть розроблення концепцій громадянського суспільства здійснювалося представниками різних шкіл та напрямів, як західними, так і східноєвропейськими дослідниками. Серед них можна відокремити американських вчених - Дж. Александера, М. Ігнат'эффа, А. Лейпхарта, К.Фіцпатрик; англійських - Р .Дарендорфа, Є.Джессі, Є.Єлліса; німецьких - М. Кляйнеберга, П. Козловські, Ю. Хабермаса та ін., французських - Д. Кола, Р.Фоссаєра; польських - Є. Вятра, Е. Шацького; чеських - А. Оркень, Д. Чепелі; російських - К. Гаджієва, Ю. Сунгурова; українських - В. Баркова, Є. Бистрицького, О. Дергачова, М. Обушного, О. Рєзника, М. Ходаківського та ін.

Громадянське суспільство як втілення функціональної узгодженості суспільно-політичних інститутів подано в працях Г. Джордана, Х. Зандкюлера, П. Шерьоля та ін.

У 90-х роках концепт “громадянське суспільство” розроблявся у напрямі “органічної онтології”. Науковці виходили з того, що еволюціоністська схема не може бути принципом реформування суспільства. Цей підхід сягає коренями у світоглядні ідеї К. Мангейма, К. Леві-Стросса, Е. Боаса; є широко представлений у працях сучасних вчених - О.Ахієзера, И. Василенко, Н. Моісеєва, О. Панаріна, О. Соловйова, С.Лур'є, М. Бірюкова, Л. Романенко.

Інтерес для дослідження феноменів громадянського суспільства становить науковий доробок російських вчених - О.Загорського, Л. Калашнікова, О. Оболонського, В. Рибакова, М.Чешкова, С. Чугрова, які аналізують національні особливості співіснування суспільного і державного, висвітлюють “можливості і межі громадянського” у так званому “незахідному світі”.

З органіцистським уявленням про громадянське суспільство розходяться погляди дослідників - Р. Арона, Е. Гелнера, Л. Мізеса, Ф. Хайека, К. Поппера, М. Ігнат'єффа, І. Шапіро - які вважають його унікальним досягненням західних країн.

Особливості східноєвропейської модернізації, специфіка розвитку ідеї громадянського суспільства у регіоні досліджують російські вчені - Ю. Давидов, Ю. Новопашин, українські - О. Білий, В. Горбатенко, М. Розумний, Ф. Рудич та ін.

Безпосередньо проблемі становлення громадянського суспільства в Україні роботи присвятили В. Барков, Б. Кузьменко, О. Лавринович, В. Медведчук, І. Пасько, В. Полохало, В. Полуда, Ю. Римаренко, М. Рябчук, О. Скрипнюк, М. Томенко та ін.

Об'єктом дослідження є громадянське суспільство як суспільно-політичне явище та теоретико-історичний процес його концептуалізації.

Предметом дослідження є еволюція, структуризація та інтерпретація концепту “громадянське суспільство”.

Метою роботи є аналіз проблем співвідношення соціальної правової держави і громадянського суспільства (в юридичному аспекті) насамперед в умовах сучасної України.

Методологічну основу роботи складають загальнонаукові методи пізнання соціальних процесів, включно процесів у державі. З метою одержання найбільш повних результатів при здійсненні дослідження застосовувались конкретнонаукові, спеціальні методи: формально - логічний, структурно-функціональний, історико- правовий і порівняльно- правовий (компаративний).

Методи дослідження грунтуються на використанні філософських, загальнонаукових принципів пізнання: системності, історизму, об'єктивності. Застосування порівняльного методу дозволило співвідносити теоретичні підходи, аналізувати історичну та соціокультурну відмінність змістовного значення поняття “громадянське суспільство”. Метод синхронного дослідження дозволив виявити відмінність концептуальних підходів до проблем розвитку громадянського суспільства, виокремити внесок науковців у розробку концепту “громадянське суспільство”.

Розділ 1:Історія розвитку громадянського суспільства

Розвиток громадянського суспільства є важливим напрямком демократичної модернізації суспільства, умовою соціальної стабільності та національної безпеки. Суттєвими ознаками такого розвитку є становлення відкритого суспільства, роздержавлення приватного життя громадян, відокремлення його від казарменого офіціозу державної бюрократії, цінування багатоманітності форм його прояву.

Початок формування елементів громадянського суспільства спостерігається ще в Стародавніх Греції та Римі. Тоді виникає й саме поняття «громадянин». У Стародавній Греції внаслідок боротьби народних мас з олігархією постає напівобщинна-напівдержавна форма співжиття -- держава-поліс як своєрідний прототип громадянського суспільства. Найбільшого свого розквіту держава-поліс досягла за часів правління Перікла.

Ось як сам Перікл характеризував державний устрій своєї країни: “...він називається демократією через те, що основа його не меншість, а більшість громадян. Вона згідно з нашими законами надає всім громадянам рівних прав... Ми живемо вільні в нашій державі: ми не плекаємо в нашому щоденному житті підозри один до одного, ми не виявляємо гніву до ближнього, коли він учиняє щось для своєї насолоди, не показуємо йому нашого незадоволення... Не обмежені примусом у приватному житті, ми не порушуємо законів у житті, громадському переважно, через повагу до них. Ми завжди слухаємося тих, хто стоїть при владі. Ми шануємо, зокрема, ті закони, які встановлено на користь скривджених, і, хоч ці закони не записані, вони здатні зганьбити тих, хто їх зневажає”. З цих слів Перікла випливає, що він вважав за демократичний тільки той устрій, який базувався на перевазі більшості, повазі однієї людини до іншої та доброчесності. Це дає змогу стверджувати, що сама ідея громадянського суспільства бере свій початок у політико-суспільній думці тієї доби. Ці ідеї ми знаходимо в полісі Арістотеля та принципах так званого природного права Цицерона. Так він, наприклад, підкреслював, що “надбанням громадянської общини, надбанням народу є держава. Але чим саме є громадянська община, як не силою-силенною людей, які пов`язані між собою?”

Оригінальними є погляди Нікколо Макіавеллі. У своєму головному творі “Монарх” він підкреслює, що глава держави не повинен зловживати своїми правами і порушувати майнових та особистих прав своїх підданих. У творі вже чітко простежується опис елементів громадянського суспільства як спільності людей, що протистоїть державі, яка прагне своїми діями підірвати будь-яку самодіяльність суспільства, щоб панувати над ним. Багато цікавого у творі Макіавеллі стосується аналізу таких неполітичних сфер життя, як праця, сім'я, кохання, задоволення людьми власних потреб, тобто проблем приватного життя. “Він (монарх) зобов`язаний спонукати громадян спокійно віддаватися торгівлі, хліборобству та ремеслам, аби вони упорядкували свої володіння, не боячись, що ці володіння в них відберуть, інші -- розпочинали б торгівлю, не боячись, що їх знищать податками”. Отже, Н. Макіавеллі бачив різницю між державою та громадянським суспільством, яке функціонує за власними законами і є автономним щодо держави, хоч остання постійно намагається підкорити собі всі сфери життя суспільства. З цього часу майже до XVII ст. в суспільній думці не виникало нових ідей з приводу громадянського суспільства. Принципово нову концепцію такого суспільства висунули англійські політичні теоретики Т. Гоббс та Д. Локк. Т. Гоббс у своєму знаменитому творі “Левіафан” підкреслював, що якісно нове людське співжиття виникає внаслідок переходу від природного стану з війною всіх проти всіх до впорядкованого культурного суспільства з існуванням держави. Лише домовившись про створення держави, зазначав Т. Гоббс, громадяни здатні домогтися спокою і порядку в суспільстві та створити умови для виникнення якісно нових суспільних зв`язків. Продовжуючи міркування Т. Гоббса, Д. Локк зазначав, що люди до створення держави розпоряджалися своїм майном та своїми правами згідно із законом природи. Але, щоб гарантувати собі права та свободи й захистити свою власність, люди створюють державу. Д. Локк у своїх творах використовував поняття “громадянське суспільство” і “держава” майже як взаємозамінні.

Подальшу розробку цієї проблеми можна знайти в дослідженнях французьких мислителів Ш. Монтеск`є і Ж.-Ж. Руссо. Ш. Монтеск`є у своїх творах, особливо в знаменитій праці “Про дух законів”, стверджував, що суспільство лише тоді може успішно функціонувати та розвиватися, якщо в ньому панують республіканські закони. Ось чому він палко обстоював ідеї парламентаризму, законності, сформулював концепцію правової держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу, судову. На його думку, у справжній державі “шануватимуть людей не за їхні зовнішні таланти та властивості, а за їхні справжні якості”.

Ж.-Ж. Руссо пропагував ідею суверенності волі народу. Виходячи із засади, що джерелом влади може бути тільки народ, він протиставляв теорії розподілу влади свою систему постійно діючого в державі плебісциту для вирішення суспільно-політичних проблем. Для французького політичного мислителя терміни “громадянське суспільство” й “держава” також були синонімами. Головною ознакою громадянського суспільства, на його думку, є участь кожного громадянина в державних справах та безумовне повновладдя народу. Руссо визнавав “дійсним лише один акт суспільного договору, а саме -- створення народу і суспільства (у формі демократичної держави) як єдиного й абсолютного джерела та суверена загальної волі (верховної політичної Влади)”.

1.1. Передумови розвитку громадянського суспільства

Становлення й розвиток громадянського суспільства є особливим періодом історії людства, держави і права. Суспільство відмінне від держави, існувало завжди, але не завжди воно було громадянським суспільством. Останнє виникає в процесі й у результаті відділення держави від соціальних структур, відокремлення його до відносно самостійної сфери громадського життя й одночасно «роздержавлення» ряду суспільних відносин. У процесі становлення і розвитку громадянського суспільства складалися сучасна правова держава. Формування і розвиток громадянського суспільства зайняло кілька століть. Цей процес не довершений ні в нашій країні, ні у світовому масштабі.

Створення громадянського суспільства - це приклад цілеспрямованого суспільного перетворення, досягнутого у тривалій боротьбі прогресивних сил суспільства.

Можна виділити три етапи становлення громадянського суспільства, кожний із яких супроводжувався істотними змінами економічних відносин, суспільного і державного ладу, розвитком свідомості індивіда і суспільства, культури народу і нації, перетворюваннями суспільної ідеології:

І (XVI--XVII ст.ст.): процес визрівання передумов (економічних, політичних, ідеологічних) розвитку буржуазного суспільства, усунення юридичної нерівності, обмеження політичної влади правом;

II (кінець XVII -- кінець XIX ст.ст.): формування громадянського суспільства в найбільш розвинутих буржуазних країнах на засадах загальної юридичної рівності, вільного підприємництва і приватної ініціативи.

Формальна рівність відкриває можливості для прояву індивідуальності: з'являється громадянин як самостійний суб'єкт, що усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства. Він конституційно наділений певним комплексом прав, свобод і водночас несе відповідальність перед суспільством. Держава все більше віддаляється від виконання функцій власника. Розвиваються правові механізми, що стримують політичну владу, підкоряють її закону.

Відбувається становлення представницької демократії -- постійно діючих представницьких загальнонаціональних установ парламентського типу зі суворо позначеними повноваженнями затверджувати податки і приймати закони;

+ ІІІ (рубіж XIX -- XX ст.ст.): розвиток постіндустріального суспільства з машинним виробництвом, фабричною організацією праці, загальнонаціональним ринком; відокремлення влади від власності; перехід управління громадськими справами практично до рук вчених-спеціалістів (менеджерів) із збереженням інститутів традиційної демократії та політичного плюралізму;розширення і поглиблення рівноправності людей.

Для розвинутих країн в XIX-XX столітті становлення громадянського суспільства стало визначальною суспільною метою. В другій половині ХХ ст. рух до нього став складовою частиною бурхливого економічного і науково-технічного розвитку і був підкріплений розвитком суспільної думки; нові соціальні, економічні та культурологічні вчення про суспільний розвиток, зокрема кейнсіанські та посткейнсіанські антикризисні теорії повної зайнятості населення, створення і розподілу колективних й індивідуальних благ і зайнятості населення, головною рисою яких була концентрація уваги суспільно-політичної думки на людині. На цій основі виникає ідея модернізації концепції суспільного прогресу і теорії нового розвинутого суспільства (постіндустріального, інформаційного, технотронного), а також теорії глобальних процесів, у першу чергу антивоєнних і екологічних, в яких проблема людини і суспільства зайняла центральне місце.

Нині помітно зріс загальний інтерес до проблем громадянського суспільства, а наукові його дослідження здійснюються в органічному зв'язку з проблематикою правової та соціальної держави. Подальший розвиток відносин суспільства і держави є гарантією того, що суспільство стане громадянським, а держава - демократичною, правовою.

1.2 Поняття, ознаки громадянського суспільства

Громадянське суспільство - це сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але охороняються та гарантуються нею, це суспільство, якому властиве самоврядування вільних індивідів та добровільно створених ними організацій. Громадянське суспільство, як сферу самоврядування вільних індивідів, захищають від свавілля державної влади та жорсткої регламентації з боку її органів відповідні закони. Ось чому в реальному суспільному житті громадянське суспільство та правова держава є взаємозв'язаними інститутами, функціонування яких забезпечується верховенством закону, що надійно гарантує та захищає права і свободи громадян.

Громадянське суспільство -- це, також, система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів та колективів, життєдіяльності соціальної, культурної та духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління.

Необхідно звернути увагу на умовність терміну “Громадянське суспільство”, оскільки його членами є не громадяни - суб`єкти публічно - владних відносин і публічного права, а люди як суб`єкти приватно - правових відносин, суб`єкти приватного права, носії приватних інтересів.

Реальність громадянського суспільства визначається співвідношенням ідеалу, ідеального проекту та реально досягнутого стану суспільства, яке здійснює цей проект. Цей процес зближення реального суспільства і накресленого ідеального проекту є, по суті, нескінченним процесом вдосконалення суспільства, влади, політики, людини, максимальним втіленням у життя ідеалів свободи і справедливості.

Вихідна ідея громадянського суспільства -- перетворення самої колективності, організованого за законами природи спільного життя людей у суспільстві і розвиток людини, яка вийшла зі світу загальної ворожнечі та необмеженої свободи, в громадянина цього суспільства. Цивілізоване і гуманізоване, таке суспільство стає здатним сформувати особистість громадянина нового типу, який, у свою чергу, створює нове громадянське суспільство. Силою, яка формує і зв'язує ці два начала -- колектив й індивіда, -- є влада держави, яка також трансформується у владу нового сучасного типу. Таким чином, громадянське суспільство формується індивідом, владою і колективом.

Безперервний рух, постійне вдосконалення закладені у самій ідеї громадянського суспільства: перехід від менш розвинутого стану людини, суспільства і влади до більш розвинутого і більш цивілізованого. Умовою такого розвитку є рівновага, рівний розвиток, взаємна рівність прав, свобод і обов'язків всіх трьох складових громадянського суспільства -- людини, суспільства і держави. Домінування однієї з вказаних складових руйнує громадянське суспільство. Якщо це першість держави, яка підпорядковує суспільство, або колективного начала суспільного прогресу (наприклад, інтерес класу у соціалістичній теорії), або панування антиколективістського індивідуалізму, громадянські відносини не виникають. І навпаки, всі сторони громадянських відносин -- людина, суспільство і держава -- формуються і взаємодоповнюються при їхньому паритеті, утворюючи стійку єдність, здатну розвиватися і долати внутрішні та зовнішні кризи і конфлікти. Громадянське суспільство не об'єднується проти держави, оскільки сама держава складає його частину. Всі можливі і реальні конфлікти між ними, тобто у відносинах громадянського суспільства і держави, так само, як і відносини з індивідом, регулюються не дисципліною страху і панування, а правовими і політичними засобами, владою держави, яка сама підпорядкована створеним нею законам.

Властивості порядності, чесності, гуманізму є універсальними і фундаментальними основами громадянського суспільства і правової держави. Вони роблять суспільство справді однорідним, а людину -- вільною від зла і насильства, принаймні, у відносинах з рівними їй. Нерівність індивіда і влади у перспективі розвитку громадянських відносин обмежується тільки до обов'язку, права і здатності захистити людину від посягань, вимагати виконання нею громадянського обов'язку і застуванням насильства тільки в інтересах загального миру і блага.

В громадянському суспільстві вільно розвивається асоціативне життя, сфера масових рухів, партій, угрупувань за переконаннями та іншими ознаками. Воно домагається децентралізації влади держави шляхом передачі його самоуправлінню, здійснює взаємодію більшості і меншості на основі безконфліктного, за змогою, погодження їхніх позицій.

Особистість, індивід у громадянському суспільстві -- це тип людини, орієнтованої на створення, громадянські відносини і високі морально-духовні якості. Основами виділення індивіда із загальної маси є самостійність людини, звільненої від опіки, здатність і бажання розраховувати на власні сили, змагальність, а отже, і нове, більш незалежне, ставлення до суспільства. Умовою і результатом такого розвитку є більш повне, більш органічне перетворення суспільства в громадянську єдність, а держави -- у правову і політичну цілість.

Громадянське суспільство може існувати тільки за умов демократії. Водночас, високий рівень розвитку й функціонування громадянського суспільства, може забезпечити тільки демократична держава. Як свідчить суспільна практика, саме нерозвиненість громадянського суспільства є однією з головних умов існування тоталітарних та авторитарних режимів. Головна ознака громадянського суспільства полягає в забезпеченні широких прав людини, у вільному виборі нею різноманітних форм економічного й політичного життя, форм ідеології та світогляду, у можливості пропагувати й обстоювати свої інтереси, погляди та переконання.

Сутність громадського суспільства полягає передусім у забезпеченні прав людини. Особистість у громадянському суспільстві має гарантоване законами право вибору різноманітних форм економічної, соціальної та іншої діяльності, право вибору певної ідеології, світогляду, тощо.

Економічною основою громадянського суспільства є відносини ринкового характеру, різноманітні форми власності, особливо приватної. Наявність власності в громадянина спонукає його до ділової активності та плідної роботи, стає умовою свободи особистості в суспільстві.

Соціальним підґрунтям громадянського суспільства стає суспільство з динамічною соціальною структурою, яка весь час розвивається та вдосконалюється. Щодо духовного життя, характерною ознакою громадянського суспільства можна вважати високий розвиток освіти, науки, мистецтва, індивідуальний вибір культурних цінностей. Культурно-політичний плюралізм сприяє реалізації різнопланових духовних інтересів людей і стає важливою умовою розвитку й вдосконалення такого суспільства.

В громадянському суспільстві інтеграція особи й держави відбувається через соціальні інститути, які є незалежними від держави. Громадянське суспільство потребує, щоб держава була правовою, тобто керувалася правом і визнавала наявність незалежних від неї соціальних інститутів. Це таке суспільство, в якому особа бере активну участь у суспільному житті. Реалізується це через соціальні інститути, вільні від державного контролю. Причому деякі з цих інститутів можуть чітко переслідувати політичні цілі, намагатися істотно вплинути на державу. Але в структуру громадянського суспільства входять і неполітичні інститути.

Інститутами громадянського суспільства є об`єднання громадян (в т. ч. громадські організації, політичні партії, профспілки, церква, сім'я, різні заклади освіти, приватна власність, засоби масової інформації), які:

§ є засобом самовираження індивідів, їх самоорганізації і самостійної реалізації ними власних інтересів;

§ захищають інтереси певної групи в її протиборстві а іншими групами інтересів;

§ зменшують деструктивну силу протистояння інтересів і впорядковують енергію людей, вводячи в організоване русло протести, акції непокори тощо;

§ оберігають суспільну систему від хаосу і створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади;

§ виступають гарантом непорушності особистісних прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах, є опорою у їх можливому протистоянні з державою.

Елементи громадянського суспільства:

§ наявність демократичної правової держави,

§ самоврядування добровільних організацій та асоціацій, індивідів,

§ різноманітність форм власності, ринкова економіка,

§ плюралізм ідеологій і політичних поглядів, багатопартійність,

§ доступ всіх громадян до участі в державних і суспільних справах,

§ взаємна відповідальність держави та громадян за виконання демократично прийнятих законів,

§ розвинута громадянська політична культура і свідомість,

§ цінування прав громадян вище за державні закони,

§ контроль суспільства за діяльністю державних органів.

§ наявність розвинутої соціальної структури,

§ багатоманітність соціальних ініціатив.

Отже, громадянське суспільство - це суспільство вільних, внутрішньо самостійних учасників загального творчого процесу, що охоплює всі сфери людського життя і діяльності : економіку - виробництво, політику - законотворчість, духовну активність - культуру тощо.

Підсумовуючи все викладене вище, можна зробити таку схему :

правовий держава громадянський суспільство



Значення громадянського суспільства у формуванні та функціонуванні правової держави

Розділ 2:Взаємовплив громадянського суспільства та держави

Між державою і громадянським суспільством існує діалектичний взаємозв`язок. Держава - результат функціонування суспільства, яке на сучасному етапі не може існувати без держави, її регулюючого впливу на суспільні відносини. В політико-правовій практиці будь-якої країни одним із основоположних питань є співвідношення держави і суспільства, можливості впливу громадянського суспільства на діяльність державних інституцій. Це безпосередньо відноситься до проблеми становлення демократії, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, “характеристики” політичного режиму. Особливе значення ця проблема має для країн активного конституційного будівництва, до якої відноситься і Україна. В умовах України, як і в інших країнах СНД, держава за допомогою правових та інших засобів повинна сприяти становленню структур громадянського суспільства. Одним із таких основоположних важелів є Конституція, як нормативний акт найвищої юридичної сили, який має велике значення не тільки для держави, а й для суспільства.

Взаємовідносини громадянського суспільства і держави перш за все залежать від наділення їх правами и свободами. Законодавче визнання юридичної рівності людей на основі наділення їхніми правами і волями -- навряд чи не головна ознака й основа громадянського суспільства. Якщо політичним вираженням середньовічного способу виробництва був привілей, нерівне для кожного з феодальних станів право, то вираженням тимчасового способу виробництва, підкреслювали Маркс і Енгельс, є «просте право».

Саме держава має виступати гарантом прав людини, створювати умови, які сприятимуть реалізації прав громадян, всебічному вияву їх ініціативи, здібностей. Державні органи реагують на запити і потреби соціальних груп, приймають нормативно-правові акти, слідкують за їх виконанням, запобігають появі та розвитку політичних конфліктів. Тим, наскільки держава визнає автономне буття спільнот, наскільки громадянське суспільство може вплинути на дії держави, визначається не в останню чергу демократичність політичного режиму.

Важливо відзначити, що становлення і твердження як основу громадянського життя юридичної рівності людей, що поклало початок Новому часу, - настільки ж глибокий переворот в історії, як, скажемо, руйнування первісної громади доісторичного часу і перехід до класово-станового ладу Древнього світу. На зміну вертикальним феодальним структурам прийшла перевага горизонтальних відносин, заснованих на юридичній рівності і договірних початках вільних людей, відносин, що складають суть громадянського суспільства. Глибокий переворот у праві складався в заміні станової нерівності загальною юридичною рівністю, що визначила якісно новий соціальний стан особистості. Громадянське суспільство не засноване на законі, але його існування органічно зв'язане з рівним для всіх законом, що охороняє загальну волю (можливість робити усе, що не шкодить іншому) і право на власність. Зрозуміло, правова рівність -- це не фактична рівність, а рівність можливостей -- це не однаковість соціальних статусів людей. Більш того, у початковий період існування громадянського суспільства формальна рівність нерівних людей нерідко виглядало (і власне кажучи було) неправдою і фальшю для більшості незаможних, нездатних досить швидко пристосуватися до нових умов економічного життя. Разом з тим величезне соціальне значення мало саме те, що вперше в багатовіковій історії людства всі люди, незалежно від їхнього соціального походження і положення, були визнані юридично рівними учасниками громадського життя, що мають ряд визнаних законом прав і воль можливості, що дають кожному, виявити себе як особистість, наділену вільною волею, здатну відповідати за свої дії і їхні правові наслідки.

Якщо початок реальному буттю громадянського суспільства поклало прийняття і твердження Біллів про права (Англія, США) чи Декларацій прав людину і громадянина (Франція), то саме громадянське суспільство -- це суспільство рівноправних людей, що вільно виявляють свою особистість, творчу ініціативу, суспільство рівних можливостей, звільнене від зайвих заборон і допитливої адміністративної регламентації.

При цьому право визнається обов'язковим і для правителів держави. Право вже не «наказ влади», а дорівнює обов'язкове для правлячих і керованих право, верховенство якого над довільними веліннями пануючих забезпечується поділом влади, високим положенням законодавчої влади, її залежністю (через вибори і перевибори) від народу, нації, країни, а також рівним і доступної для всіх громадян, судом.

Тоді ж виникає представлення про конституцію як не тільки про закон, що визначає пристрій вищих органів влади, але й обов'язково визначального права і волі громадян (білль про права, декларацію прав). У результаті сама конституція стає угодою суспільства і держави про розмежування сфер їхньої діяльності (держава -- публічна влада, сфера загальних інтересів, суспільство -- сфера індивідуальних воль,приватних інтересів).

Відділення держави від суспільства і відокремлення суспільства від держави виражено в розходженні їхніх структур, принципів організації і будівлі.

Усяка держава організована як керована єдиним центром вертикальна система, ієрархія державних органів і посадових осіб, зв'язаних відносинами підпорядкованості і державної дисципліни. Постійна і головна мета держави, його виправдання і легітимація -- охорона суспільства і керування їм.

На відміну від держави громадянське суспільство являє собою горизонтальну систему різноманітних зв'язків і відносин громадян їхніх об'єднань, союзів, колективів. Ці зв'язки засновані на рівності й особистій ініціативі, у тому числі в самостійності видобутку засобів до існування (це відноситься і до об'єднань, що містяться за рахунок добровільних внесків їхніх учасників). Мети громадян і їхніх об'єднань різноманітні і мінливі відповідно до їхніх інтересів.

Розходження структур громадянського суспільства і держави накладає відбиток на способи правового регулювання приватних і публічних відносин, а тим самим -- на систему права.

2.1 Межі діяльності держави

Державу, як публічно-владний інститут, можна розглядати в якості керуючої системи стосовно громадянського суспільства як системи керованої. Держава координує дії учасників громадянського суспільства у всезагальних інтересах. Держава підкоряється суспільству, виконує лише ті функції, які випливають із природи самого суспільства і слугують його потребам. Держава не має при цьому заважати реалізації приватних інтересів, що конкурують у сфері громадянського суспільства. У сучасній демократичній правовій державі окрема людина, її права і свободи визнаються вищою цінністю і за загальним правилом мають пріоритет стосовно загальних або державних інтересів.

Уперше термін «правова держава» було вжито німецькими вченими К.Т. Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином (1824). Створення юридично завершеного поняття «правова держава» пов'язують з ім'ям Р. Моля, який ввів його до загального державно-правового і політичного вжитку. У 1829 p. він навів визначення правової держави як конституційної держави, що має грунтуватися на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на забезпеченні судового захисту особи.

Отже, історично правова держава -- це конституційна держава. Вона виникає як реакція на абсолютну монархію, як вимога обмеження діяльності центральних державних органів відповідними загальними правовими актами, сформульованими представницькими органами.

Теорія правової держави поширилася на країни Західної Європи, Північної Америки, розвиваючись і збагачуючись протягом десятиліть. На домінуючу перетворюється ідея про те, що в правовій державі відносини між людьми і державою регулюються нормами, які встановлюють порядок і виключають безвладдя і застосування насильства. Це означає, що піддані, які раніш мали лише обов'язки, перетворюються на громадян, наділених, крім обов'язків, певними, встановленими законом, правами. Основною метою правової держави вважається забезпечення свободи громадян, свободи ініціативи, підприємництва і розвитку особи відповідно до принципу «дозволено все, що не заборонено законом».

У XX ст., особливо після Другої світової війни, теорія правової держави набула нових рис. Вона пройшла через період панування нацистського варіанту теорії «правової держави» у фашистській Німеччині, через етап неприйняття в СРСР ідеї правової держави з її (ідеї) напрацьованими за дореволюційних часів ціннісними елементами-ознаками: верховенство права, поділ влади, недоторканність особи, гарантії прав і свобод людини та ін.

Показово, що в конституціях деяких країн (США, Франції, Швейцарії та інші) відсутні статті, які зазначають, що дана країна є правовою. Проте правова сутність держави розкривається через закріплені в статтях Основного закону ознаки правової держави: охорона і захист прав людини, підкорення влади закону, поділ влади та ін.

У 80-х роках XX ст. ідея створення правової держави актуалізувалася у країнах колишнього «соціалістичного табору» як реакція на тоталітарний режим, адміністративно-командні методи владарювання, порушення прав людини. Вітчизняна наука прийняла формулу «правова держава» у результаті «перебудови», проголошеної в 1985 p. Україна, перетворившись на самостійну незалежну державу, визначила орієнтацію свого розвитку -- побудова демократичної, соціальної, правової держави.

Соціальна держава (держава соціальної демократії) -- це сучасна політико-правова теорія, де слово «соціальна» несе велике значеннєве навантаження: воно пов'язано із соціальним життям людей, підкреслює, що держава бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, здійснює функцію регулювання економіки з обов'язковим урахуванням екологічних вимог, забезпечує захист економічних і соціальних прав людини.

Здавалося б, «правова держава» і «соціальна держава» є несумісними. Перша передбачає певну свободу особи від держави, від її опіки. Друга, навпаки, спирається на активність держави в соціальному захисті особи, особливо соціально ранимої (пенсіонер, інвалід, безробітний не зі своєї вини).

Проте друга половина XX ст. поєднала ці поняття, збагативши кожне з них. Коли говорять про побудову соціальної правової держави, мають на увазі насамперед втілення в ній:

-- принципу верховенства права (панування правового закону) як головного в правовій державі;

-- принципу соціальної справедливості (забезпечення державою соціальної безпеки особи) як головного в соціальній державі.

У наші дні держава стає органом подолання соціальних протиріч, урахування і координації інтересів різних груп населення, проведення до життя таких рішень, які б позитивно сприймалися різними верствами суспільства, її мета -- за допомогою соціальної політики, забезпечення рівності та умов політичної співучасті об'єднати населення, стабілізувати соціальну (утому числі правову) і економічну системи, забезпечити їх прогресивну еволюцію.

Поняття правової держави усе більш поєднується з концепцією так званої «держави загального благоденства» («максимальної» держави), або, інакше, «соціальної держави». Це суміщення відбувається насамперед на основі гарантій системи економічних, соціальних і культурних прав.

Вчені (Г.А. Ріттер, Роулз та ін.) виділяють три моделі сучасної соціальної держави.

І. «Позитивна держава» (США), у якій є найменший ступінь невтручання держави в економіку і соціальне забезпечення, орієнтоване на дотримання індивідуалізму та захист корпоративних інтересів (соціальна політика держави виступає як засіб контролю).

2. Власне соціальна держава (Велика Британія), у якій забезпечуються гарантований мінімальний рівень життя і рівність стартових можливостей (соціальна політика держави як засіб забезпечення повної зайнятості).

3. «Держава добробуту» (Нідерланди), у якій забезпечується мінімальний рівень життя та встановлюється максимальний рівень доходів, зменшується різниця в зарплаті, гарантується повна зайнятість (соціальна політика держави як засіб забезпечення «рівності, кооперації та солідарності»).

Правову державу можна розглядати як соціальну державу у правовому вимірі. До основних правових характеристик соціальної держави віднесені:

1). визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю;

2). пріоритет прав і свобод людини і громадянина;

3). верховенство права як вищої справедливості;

4). реальна рівність усіх перед законом;

5). наявність гарантованої системи соціального захисту вразливих верств населення;

6). визнання права приватної власності непорушним;

7). визнання народу реальним носієм суверенітету і єдиним джерелом влади;

8). практичне дотримання принципу поділу державної влади;

9). Гарантування місцевого самоврядування.

Отже, політична основа громадянського суспільства -- це демократична правова держава, що забезпечує кожному громадянинові можливість узяти участь у державних та громадських справах. У демократичній правовій державі абсолютно неприпустимою є будь - яка дискримінація за національно-етнічними, політичними, релігійними та іншими ознаками.

Як характерну ознаку такої держави можна назвати можливість вільного самовизначення людини щодо світоглядних та духовних уподобань, гарантій життя та безпеки людини, усебічний захист найрізноманітніших прав людини з боку судових органів та громадських організацій.

2.2 Співвідношення громадянського суспільства і правової держави

У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто така, в якій лише юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.

Держава, здійснюючи політичну владу в громадянському суспільстві: підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспільству; забезпечує рівні можливості для всіх людей у всіх сферах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості, гуманізму і милосердя; не втручається з особисте життя людини і громадянина; регулює соціальні відносини в межах чинної конституції, законів та інших нормативно-правових актів.

Між державою і суспільством повинна бути певна дистанція -- такий собі кордон демократії, перетинання якого веде до одержавлення суспільства, що з позиції демократії та гуманізму неприпустимо. У межах такого кордону держава є суттєво необхідною громадянському суспільству, яке без неї не зможе не тільки розвиватися, а й існувати. Тут варто погодитися з Гегелем, який не вважав державу чимось зовнішнім стосовно до громадянського суспільства і пояснював їхній органічний взаємозв'язок надзвичайно просто.

Громадянське суспільство, підкреслював він, являє собою поєднання відмінних одна від одної осіб, які його утворюють. Але за внутрішньою природою дії внутрішніх, характерних для нього сил , громадянське суспільство характеризується домінуванням роз'єднання, а тому, щоб його зв'язати, перебороти це роз'єднання, і необхідна держава, як загальний зв'язок.

Вразливість позиції Гегеля полягає не в тому, що він у такий спосіб підкреслював об'єктивну необхідність держави для громадянського суспільства, а в тому, що держава з одного з важливих засобів його формування і розвитку в уяві філософа перетворилася на абсолютну мету, на одну з незаперечних основ світового порядку. Щоправда, етатизм Гегеля відрізняється від теорій тоталітаризму, в яких держава і право змальовуються ворогами і чітко проглядається прагнення підмінити закон нормативно- та індивідуально-наказовими актами.

Громадянське суспільство, на думку Гегеля, характеризується трьома основними моментами: системою потреб; відправленням правосуддя; діяльністю поліції та корпорацій. У такій конструкції відчувається змішування функцій громадянського суспільства і держави, що привело Гегеля до їх ототожнення.

Отже, Гегель у питаннях свободи й недоторканності особи стояв на позиціях формальної рівності всіх суб'єктів громадянського суспільства. Держава і право є засобами визначення і забезпечення формальної рівності людини і громадянина. Увесь новітній час, починаючи від Реформації, Гегель присвятив німецькій нації, вважаючи, що США і Росія ще не проявили себе у всесвітній історії.

Що ж до нинішньої України, то формування в ній громадянського суспільства є завданням вельми тяжким і довготривалим. Протягом значного часу Україна перебуває у глибокому кризовому стані. Початкова орієнтація на політику "піскової терапії", лібералізацію цін, форсування ринкових відносин, заміна рубля купоном, пропаганда ї фактичне здійснення ідеї невтручання держави у господарську діяльність призвели до обвального падіння товарного виробництва і розкрадання державних ресурсів, вибухового зростання цін та емісії, розвалу грошово-фінансової системи, формування мафіозно-спекулятивної структури з бурхливими темпами особистого збагачення.

В громадянському суспільстві діяльність органів державної влади реалізовується в демократичних, правових формах і спрямовується на забезпечення й захист прав людини і громадянина, гуманістичних цінностей.

Громадянське суспільство є гарантією проти всевладдя держави, оскільки без такого суспільства державна влада, як правило, стає тоталітарною. Тільки завдяки громадянському суспільству влада слугує людині, захисту її законних інтересів. Демократична держава, будучи правовою формою організації і функціонування публічної політичної влади, не відокремлюється від громадянського суспільства і тим більш не протистоїть йому. Держава повинна бути обмеженою в своїх повноваженнях і перебувати під ефективним соціальним контролем суспільства, діяти в межах конституційних приписів. Тільки громадянське суспільство може створити систему гарантій від тоталітаризму, незаконного обмеження прав і свобод людини і громадянина. Неспроможність громадянського суспільства стримувати державу в відповідних межах призвела в ХХ ст. до різних варіантів тоталітаризму. Державний тоталітаризм є по суті поглиненням суспільства державою і тим самим зникнення держави як однієї з соціальних систем, оскільки в тоталітарних режимах немає держави як обмеженої правом організації влади, а є тільки владно-політичний механізм, адміністративно-командна структура, яка намагається в тій чи іншій мірі контролювати більшість сфер суспільного життя. Такий “механізм імітує державно-правовий порядок і прикривається відповідною державно-правовою атрибутикою”.

Наріжним каменем ідеології громадянського суспільства є визнання того, що держава існує перш за все для того, щоб захищати особисту свободу й власність, здобуту власною ж працею людей; вона повинна діяти тільки у чітко окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори.

Характер взаємодії держави і громадянського суспільства значною мірою визначає стан суспільної стабільності й безпеки. Громадянське суспільство потребує існування правової держави як своєї передумови. Разом з тим, тільки розвинуте, стабільне громадянське суспільство уможливлює утворення правової держави, є основою стабільного демократичного політичного режиму й авторитетної влади.

Отже, громадянське суспільство і правова держава можуть співвідноситись як необхідні одна одній та взаємодоповнювальні системи. Правова держава підпорядковує свою діяльність громадянському суспільству і конкретній людині, відповідає перед ними за свою діяльність.

Розділ 3: Проблеми розвитку громадянського суспільства

Науковий інтерес до громадянського суспільства в черговий раз виник як реакція на суспільно-політичні зміни, які почали відбуватися в комуністичних країнах радянського табору. Йдеться, насамперед, про Польщу, де з 1980 року активно діяв громадський рух “Солідарність”. Захід, на противагу Центрально-Східній Європі, за влучним висловом американського дослідника Майкла Вольцера, “жив у громадянському суспільстві абсолютно не підозрюючи цього. Тільки завдяки дисидентам з Угорщини, Польщі і Чехословаччини світ знову замислився про значення соціальних зв'язків”. Якраз такий яскравий прояв громадського життя населення Польщі, а також інших Центрально-Європейських країн змусив науковців думати, що громадянське суспільство може бути одним з основних факторів політичних змін. Від науковців ця гіпотеза перейшла до лексикону політиків, зокрема українських. Саме до лексикону, а не до понятійного апарату, тому що з'явилась ще одна причина, якою можна пояснити невдачі з реформуванням пострадянських країн - люди у нас не такі, політична культура на низькому рівні, історичні передумови сформували специфічний тип людської свідомості і таке інше. Громадянське суспільство - надто широке явище, щоб висувати до нього конкретні вимоги, як це намагаються подати деякі політики. Його визначають як розгалужену мережу вільних асоціацій громадян, так писав про громадянське суспільство Алексіс де Токвіль, досліджуючи демократію в Америці. Воно не може обійтися без соціального капіталу, як справедливо наголошував Роберт Патнем. Воно не може обійтися без міжособистісної довіри, без віри в можливість впливати на політичну систему, віри в позитивні наслідки такого впливу.

Разом з тим, варто пам'ятати, що громадянське суспільство не покликане створювати опозицію державній владі - воно займає лише ту сферу, до якої не може втручатися держава. Мова йде про родинні стосунки, віру, різного роду прояви асоціативного життя людей. І тільки за певних умов, захищаючи інтереси своїх членів, громадянське суспільство може виконувати наглядову функцію за ефективністю здійснення владних повноважень. Адже держава має свої власні механізми контролю - для цього існують спеціальні виборні посади, розподіл влади на три гілки, які діють як противаги одна одній.

Громадянське суспільство охоплює всю сукупність існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними і які перебувають поза сферою впливу держави, стверджує професор Сергій Рябов. Тобто, не варто намагатися поставити громадянське суспільство під контроль політичної системи - його потрібно максимально вивести з цієї сфери, аби забезпечити недоторканість приватного життя.

Проблема становлення та розвитку громадянського суспільства в Україні одна з найбільш дискусійних тем при обговорені нашими політиками, науковцями. Це поняття широко вживане в різних правових та законодавчих актах, тому тема громадянського суспільства актуальна. І хоча еталоном по розвитку громадянського суспільства на сьогодні є західні країни ми не можемо говорити, що суть громадянського суспільства втілене в повній мірі в цих країнах. Справа в тім, що стан громадянського суспільства це певний ідеал, ідеальний стан суспільства до якого прагнуть люди наблизитися якомога ближче. Феномен громадянського суспільства досліджується багатьма вченими світу, виводяться певні закони його існування, теореми взаємовідносин, будується певний образ громадянського суспільства в ідеалі. Саме до цього ідеального суспільства прагне людина в побудові громадянського суспільства в своїй країні. Сьогодні країни світу більшою, чи меншою мірою наближені до цих ідеалів. Як вже зазначалося зразками для інших країн і лідерами у впровадженні норм громадянського суспільства вважаються США та європейські країни. Саме вони найбільш близько знаходяться до ідеалів громадянського суспільства.

Саме європейські країни розробили норми та рекомендації, які стосуються розбудови громадянського суспільства для країн, які прагнуть стати членами ЄС.

Сьогодні в Україні багато декларується про стан, розбудову громадянського суспільства в законодавчих та програмних документах різних гравців політичного поля (партії, громадські організації, об'єднання, спілки). Реальне ж середовище створюється рішеннями органів центральної державної влади.

Отже, як було зазначено, стандартом для розбудови громадянського суспільства в Україні є європейських досвід. Саме в цьому контексті піднімається питання адаптації українського законодавства до норм ЄС. Ще в 1994 році Україна взяла на себе зобов'язання адаптувати законодавство у шістнадцяти пріоритетних секторах для чого був прийнятий цілий пакет нормативно-правових документів. Найважливіший з них ухвалений 2004 році Закон України "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу". Для його виконання ухвалюються щорічні плани заходів. 

На виконання Плану дій Україна-ЄС уряд ухвалив три річні плани заходів, в яких щодо розвитку громадянського суспільства було передбачено розробка і ухвалення 7 рішень. За три роки було ухвалено тільки одне рішення, а саме 21 листопада 2007 року уряд своїм Розпорядженням №1035 ухвалив Концепцію сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства. Внеском цього року в розвиток громадянського суспільства стало ухвалення постанови Кабінету Міністрів України № 14 від 16.01.2008 р. "Про затвердження Програми діяльності Кабінету Міністрів України "Український прорив: для людей, а не політиків"в розділі 1.1 Програми "Громадянське суспільство" встановлено приведення законодавства про неурядові організації у відповідність з європейськими стандартами, як завдання державної політики підтримки розвитку громадянського суспільства.

Ідея про орієнтацію України на соціальну державу міститься у Конституційному договорі між Верховною Радою і Президентом України (від 8 липня 1995 р.) «Про основні засади організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття Конституції України». Тут, зокрема, підкреслюється, що Договір гарантує соціальну спрямованість ринкової економіки. Чітке текстуальне вираження ідея соціальної правової держави знайшла у ст. 1 Конституції України.

Було б помилковим вважати, що правова держава і соціальна держава добре поєднуються і в змозі цілком злитися в один тип держави. Принцип соціальної безпеки населення і вимога не лише юридичної, а й матеріальної рівності (властивості соціальної держави) суперечать ідеї свободи особи, взаємної відповідальності держави і громадянина (властивості правової держави).

Однак було б неслушним протиставляти правову державу і соціальну державу, їх зближення -- найсприятливіший результат для громадянського суспільства, оптимальний варіант його розвитку без класових ворожих конфліктів і соціальних потрясінь.

Соціальна і правова держави сумісні між собою доти, доки функціонування державної влади буде обмежуватися, врівноважуватися, контролюватися і поширюватися в межах додержання основних прав людини. І навпаки соціальна держава суперечуватиме з правовій державі завжди, коли «людський добробут», «соціальна безпека», «соціальна справедливість» вважатимуться вищими цінностями. Розвиток держави як соціальної має грунтуватися на такому фундаменті, як «правова» держава.